Доба Відродження



Скачати 272.32 Kb.
Дата конвертації28.12.2016
Розмір272.32 Kb.
Заняття № 6
Лекція № 5

Тема: Доба Відродження

План


  1. Загальна характеристика доба Ренесансу.

  2. Етапи розвитку культури доби Відродження.

    1. 2.1. Ренесанс та Проторенесанс в Італії.

    2. 2.2. Раннє Відродження в Італії.

    3. 2.3. Високе італійське Відродження.

    4. 2.4. Пізнє Відродження в Італії.

  3. Особливості Північного Відродження.




  1. Загальна характеристика доба Ренесансу


Відродження або Ренесанс – одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва й літератури вона виплекала таких велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле, Сервантес, Шекспір, Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо, Брунеллескі. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця.

Саме слово “ренесанс” означає відмову від середньовічної культури й повернення, “відродження” культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу.

Відродження виникло на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку й зазнало великих змін. Воно пов’язане з переходом від аграрної культури до міської і повинне бути співвіднесено з тією побудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили пристосуватися до вимог розвинутого, простого товарного виробництва. Суспільство стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, прискорився плин історії. Відбувається руйнування васальської системи, заснованої на земельних даруваннях, стає зрозумілою перевага грошової форми прибутків класу феодалів. Відбувається зміна сюзеренітету королівською владою, побудованої на принципі суверенітету. Виникла потреба в експериментальному пізнанні природи, розмежуванні церкви і держави, формуванні доктрини станової держави, для якої необхідно було відновлення елементів римського права. У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від авторитету церкви, з’являються нові знання і розумові течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Відродження – могутній культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.


  1. Етапи розвитку культури доби Відродження

Культура Відродження (Ренесансу) становить не надто довгу епоху. Хронологічно європейське Відродження триває близько чотирьох століть – кінець ХІІІ ст. – до початку ХУІІ ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію.

У соціально-економічному й політичному відношенні, а також хронологічно, епоха Відродження у цілому лишається у межах Середньовіччя, рамках феодалізму, хоча і з цього погляду вона багато в чому є перехідною. Що ж стосується культури, то тут Відродження дійсно становить зовсім особливу, перехідну епоху від Середньовіччя до Нового часу.

Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше і найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи. Проторенесанс (остання третина ХІІІ – початок ХІУ ст.., період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють Раннє (початок ХІУ ст. – 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ – початок ХУІ ст.) і Пізнє Відродження ( 40-ві роки ХУІ – початок ХУІІ ст.).

У добу Відродження виник новий світогляд, який дістав назву гуманізму. “Першим гуманістом” називають великого італійського поета Франческо Петрарку. Він розвинув гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із центральних в етиці Петрарка було поняття “гуманітас” ( від лат. humanitas - людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, звідси й термін “гуманізм”. Петрарка кинув виклик схоластиці, критикував її не за недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Таким чином програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його послідовники – Джованні Боккаччо і Колюччо Салютаті.

Гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя. Гуманізм – це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність, утвердження права людини на земне щастя. Гуманісти настирливо підкреслювали ідею про гармонію світу і гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості кожного індивідуального існування. Саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості. Актуальною була активна діяльність людини, а не її відхід від мирських справ, адже земне життя – найвища цінність, єдина можливість для людини виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Характерною рисою культури гуманізму є “реабілітація” природного в людині, визначення гармонійною єдність тілесного й духовного. Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставляли йому нову мораль, засновану на єдності плоті і Духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення суттєвих і духовних запитів на право прагнути земної, прижиттєвої слави.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою, існував особливий культ краси. Стосувалося це політики, придворного життя, побуту, повсякденного існування і т.д. Подібної естетизації усіх сфер суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого практицизму у діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини, цілісної гармонійно розвиненої особи.


2.1. Ренесанс та Проторенесанс в Італії

Ще на підступах до Ренесансу завирувала у глибинах національного життя Італії напружена політична боротьба. У тривожні ранні роки XIV ст. був написаний один з найвеличніших творів світової культури — "Божественна комедія". Її автор Данте Аліг'єрі (1265—1321 pp.) — останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу. За власним визнанням Данте, поштовхом до пробудження у ньому поета була трепетна і благородна любов до дочки батькового друга — юної і прекрасної Беатріче. Два десятки сонетів, кілька канцон і балад, написані біля могили коханої, яка померла у 1290 p., містять філософське тлумачення пережитого і благородний образ коханої. Вірші тут чергуються з прозою — це щоденник схвильованого серця й аналізуючого розуму.



"Божественна комедія" відображає життя душі та серця поета, всі його знання та страждання, все приватне та громадське життя, політичну боротьбу в Італії та культурні традиції. Фабула поеми була Данте немовби задана алегорично-повчальною і релігійно-фантастичною традицією середньовічних розповідей про ходіння у загробний світ та видіння посмертної людської долі. Тонко розроблена система католицького вчення про потойбічне життя грішників та праведників, угодних Богові, з його скрупульозним описом посмертних кар, відплат і нагород, зумовила основні напрями поетичної оповіді Данте й поділ його поеми на три частини: пекло, чистилище і рай.

Поряд з Данте завжди називають ім'я іншого великого італійського поета — Франческо Петрарки (1304—1374 pp.). Данте передбачив деякі ідеї епохи Відродження, але першим гуманістом Італії був Петрарка. Він перший в одному із своїх творів протиставив середньовічному "божественному знанню" вивчення людини.

Двадцять один рік оспівував Петрарка у своїх сонетах і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чоловіком. А коли вона померла, оплакував її ще довгі роки.

Для плеяди блискучих письменників, філософів, публіцистів, художників Відродження характерні тверда переконаність у невичерпних висотах людського духу, вимога, щоб людина все знала, все вміла, все могла. По суті, в цей час виникає те розуміння світу, яке ставить людину в центр всесвіту. Чудово передав цей новоєвропейський антропоцентризм італійський гуманіст Піко делла Мірандола у трактаті "Про гідність людини.

Філософ Лоренцо Валла став на боротьбу за повне виправдання мирського життя у всіх його сферах, виступаючи проти будь-якого аскетизму. Його полеміка зі стоїками, його сатиричні виступи проти ченців, його трактат "Про насолоду" виходять з тези, що з рук Бога вийшла вся людина, її душа і тіло; ніщо в людині не належить дияволу. Найглибший зміст різкої, пристрасної полеміки філософа — у заклику до природи, яка живе і мріє в нас, яка божественна і проти якої грішать ті, хто калічить і душить її.

В основному ренесансному світовідчуттю властиве життєствердження і прагнення поновити у правах людський розум та унікальність індивідуальних можливостей творення добра. Ніколо Макіавеллі (1469—1527 pp.) — політичний мислитель і письменник — у трактаті "Володар" міркує про індивідуума, ладного діяти з раціоналістичною доцільністю, цілком поклавшись тільки на себе, тобто чинити так, як він вважає за потрібне, згідно з вільним внутрішнім рішенням, обов'язковим тільки для цього "Я". Згодом реалістичне тлумачення механізмів влади у Макіавеллі ставилось йому за вину як виправдання цинізму засобів заради досягнення жаданої мети ("макіавеллізм"). Однак глибинна ідея Макіавеллі про відповідальність діючого за власним вибором індивідуума — це глибоке передчуття проблем народжуваного буржуазного світу, здатного ігнорувати найвищі моральні цінності.

Природним було звернення гуманістів до античної культури, їх інтерес до еллінських пам'яток і літератури, особливо в Італії, де і в період середньовіччя частково збереглись античні традиції. Італійські письменники і вчені — від Джованні Бокаччо, автора веселого й сміливого "Декамерона", першого гуманіста, який вивчив грецьку мову, і до Петрарки — розшукували по всіх містах і поселеннях Європи стародавні рукописи, відновлювали праці грецьких і римських авторів, встановлювали достеменні тексти замість перекручених. Вони вивчали мистецтво класичного стилю. Велику кількість античних рукописів було привезено в Італію грецькими вченими, втікачами з Константинополя у 1453 р.

У врятованих після падіння Візантії рукописах, у викопаних з руїн Рима античних статуях постав новий світ — грецька давнина: перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя, в Італії почався небачений розквіт мистецтва. У Флоренції була заснована Платонівська академія, бібліотека Лауренціона, яка містила багатюще зібрання античних рукописів. Створено перші художні музеї, наповнені статуями, уламками античної архітектури, виробами з мармуру, монетами, керамікою. Відбудовано античний Рим. Перед зачудованою Європою постали страдник Лаокоон, прекрасні Аполлон і Венера.

Перші утопічні мислителі були гуманістами. Так, в "Утопії" Томаса Мора є міркування про насолоду, що нагадує трактат Лоренцо Валли на дану тему, — відмовлятися від насолоди і прагнути аскетичних чеснот — це ознака цілковитого безумства. Однак несправедливо відбирати у когось насолоду, добиваючись свого. А втім, уточнював Мор, є насолоди істинні, а є фальшиві (до останніх він відносив прагнення слави, незаслуженої пошани, гру в кості, пристрасть до прикрас тощо). І у Мора, і в Кампанелли відчутна зрівняльна тенденція: коштовності беззастережно осуджуються, мистецтво визнається тільки як засіб засвоєння знань (історії, геометрії, географії тощо).

Проторенесанс в Італії зв'язується з ім'ям живописця Джотто ді Бондоне (1267—1337 pp.).

З робіт Джотто найкраще збереглися фрески капели дель Арена у Падуї. 38 сцен з життя Христа і Марії Джотто зв'язав в єдине ціле, створивши великий епічний цикл. Це зв'язна розповідь (перша в живопису), в якій відображені найрізноманітніші психологічні колізії: взаєморозуміння, підступність, скорбота, смиренність, всепоглинаюча материнська любов. Сцени сповнені внутрішньої напруженості, часом трагічні (композиція "Несення Лазаря").

Замість умовного золотого фону візантійських мозаїк Джотто вводить пейзажний фон. Фігури набувають об'єму й природності рухів. Виникає тривимірний простір, який досягається не перспективним поглибленням (вирішення перспективи було справою майбутнього), а певним розміщенням фігур на відстані одна від одної на площині стіни. Однак анатомія людського тіла зацікавила митця. І якщо у візантійському живопису фігури немовби ширяли, висіли у просторі, то герої Джоттових фресок вже твердо стояли на землі. Джотто ввів і побутові деталі, які підсилюють життєвість зображеного. Емоційна виразність, драматизм і водночас величність та монументальність — такі основні риси його манери. Він вже подолав традиційний середньовічний алегоризм, і тому його образи зрозумілі всім. Згодом розписи капели почали називати "євангелієм Джотто", "євангелієм для неписьменних".

Джотто був і архітектором: за його проектом споруджена дзвіниця флорентійського собору, яка й досі прикрашає Флоренцію своїм легким наскрізним силуетом, контрастуючи з могутнім куполом собору.
2.2. Раннє Відродження в Італії

Кінець XIV - XV ст. — це століття зародження нового буржуазного світогляду, століття дерзань, творчої свободи, схиляння перед людською індивідуальністю. Це століття, в якому були розв'язані суто художні завдання.

Однією з найбільш плідних була флорентійська школа. До архітектури Флоренції у XV ст. риси нового стилю ввів Філіппо Брунеллескі (1377—1446 pp.). У 1434 р. він завершив велетенський купол Флорентійського собору (в цілому готичний будинок).

Надалі Брунеллескі та інші архітектори кватроченто звернулися до античної ордерної системи. Капела Пацці при церкві Санта-Кроче — прямокутна у плані, з шістьма коринфськими колонами на фасаді, з карнизом на парних пілястрах, з портиком, увінчаним сферичним куполом, — несе на собі риси античної простоти, гармонії і пропорційності. Це стає характерним для всього мистецтва Відродження.

Ще яскравіше ці риси виявились у світській архітектурі — наприклад, у споруді Виховного будинку у Флоренції, в якому галерея першого поверху, яка переходить на другому поверсі у гладку стіну з карнизами і вікнами, стала взірцем для всієї архітектури Ренесансу.

Скульптором, якому випало в мистецтві на цілі століття вперед розв'язати проблеми круглої скульптури, кінного монумента, був Донателло (Донато ді Нікколо ді Бетто Барді, близько 1386—1466 pp.). У двох ранніх скульптурах для церкви Орсанмікеле він відроджує античний досвід. Створював Донателло і портрети конкретних осіб (портрет Нікколо Удсано, наприклад).

Античні традиції (але вже пізньої класики) явно відчутні у бронзовому "Давиді". Простий пастух, переможець велетня Голіафа, який врятував жителів Іудеї від ярма філістимлян і став згодом царем, Давид був одним з найулюбленіших образів мистецтва Відродження. У Падуї перед собором св. Антонія стоїть пам'ятник Гаттамелаті (перший кінний монумент нової епохи) — це створений Донателло образ воєначальника, кондотьєра з маршальським жезлом у руці, в обладунку, але з непокритою виразно-портретною головою на дебелому, величному коні.

У другій половині XV ст. посилилась роль патриціату в мистецтві, зросло значення витонченості і розкошів. Особливо ця тенденція давалась взнаки під час правління онука Козімо Медічі — Лоренцо, прозваного Пишним. Тверезий політик, тиран, але й поет, філософ, гуманіст, меценат, язичник за світовідчуттям, схильний в той же час до релігійної екзальтації, Лоренцо перетворив свій двір на центр художньої культури того часу. У ньому дістали притулок Піко делла Мірандола, Ботічеллі, Мікеланджело. Але в культурі двору Лоренцо Пишного вже є настрої декадансу, зніженості.

Виразником естетичних ідеалів двору був художник Сандро Ботічеллі (Алесандро ді Маріанно Філіппі, 1445—1510 pp.). Галерея Уффіці зберігає дві його знамениті картини: "Народження Венери" і "Весна". У цих картинах виявилися всі основні особливості стилю Ботічеллі: ліричний і романтичний характер образів, фантастичний пейзаж — якийсь зачарований сад, його "готицизми" (подовжені невагомі фігури, що наче не торкаються землі), особливий тип жіночого обличчя — подовжений овал, припухлі губи та очі, які здаються заплаканими. Обличчя Венери, котра розкидає з подолу квіти, очужіло-застигле, воно майже трагічне, що зовсім не гармоніює з радістю, яку вона несе. Такі самі його мадонни, а також "Саломея", "Вигнанка" та ін.

Ботічеллі був автором розписів на стіні Сікстинської капели, де через півстоліття залишив свої витвори і Мікеланджело.



Флорентійська школа залишила визначні відкриття у живопису: перспективу, анатомію тіла, точний рисунок, природні рухи; але колір не був сильною стороною флорентійських майстрів.

Умбрійська школа (на північному сході від Тоскани) дала мистецтво, в якому головну роль відіграє колорит. Тут працювали учитель Рафаеля П'єтро Перуджіно (Ванучі, близько 1452—1524 pp.) і ряд інших майстрів. Найславетнішим серед них був П'єро делла Франческа (близько 1420—1492 pp.).
2.3. Високе італійське Відродження

З кінця XV ст. починається тяжкий період для Італії. Воєнні напади північних міст на розділену країну, яка втрачала свою могутність, необхідність боротьби за незалежність, висунули в мистецтві на перший план ідеї громадянської доблесті, обов'язку, подвигу, образ прекрасного, сильного духом і тілом героя, що піднявся над буденністю. У цей період настає недовгий "золотий вік" італійського Відродження, так званий Високий Ренесанс. Його мистецтво зрікається подробиць, незначних деталей в ім'я узагальненого образу. І, природно, творцями такого мистецтва могли стати тільки істинні титани.

Одним з них був Леонардо да Вінчі. Він жив у багатьох містах Італії: Флоренції, яка була не дуже привітною до художника на початку його шляху, у Мілані, Мантуї, Венеції, знов у Флоренції. Закінчив свої дні у Франції.

Він знався на анатомії, геометрії, фортифікації, меліорації, лінгвістиці, віршуванні, музиці. Коли Леонардо запропонував свої послуги герцогу в Мілані, він насамперед перелічив свої навики військового інженера (будівника мостів, фортифікатора, суднобудівника), меліоратора, зодчого, а вже потім скульптора і живописця. Леонардо присвятив все своє життя науковим дослідженням. У мистецтві він теж ставив досліди, робив спостереження, розрахунки, експериментував. Через перспективу виходив у сферу оптики і фізики, через проблеми пропорцій — в анатомію і математику тощо.

Перший великий твір міланського періоду — "Мадонна у скелях" (або "Мадонна у гроті"). У ньому вже повною мірою проявилися риси стилю Леонардо. Композиція логічна, точно вивірена.

Найвищим досягненням Леонардо да Вінчі є розпис стіни трапезної монастиря Санта-Марія делла Грація на сюжет "Таємної вечері". Христос востаннє зустрічається за вечерею зі своїми учнями, щоб оголосити їм про зрадництво одного з них: "Істинно кажу вам, один з вас зрадить мене". Леонардо зобразив момент реакції всіх дванадцяти на його слова: дуже стриманий, але сповнений внутрішньої напруженості. Художник багато разів змінював композицію, та в основу її поклав математичні розрахунки. І при цьому головним його інтересом залишилися характери, темпераменти, індивідуальності.

Доля "Таємної вечері" трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив досліди з фарбами, змішуючи темперу з олією. Згодом у стіні було пробито двері, і в трапезну почали проникати волога й пара. Наприкінці XVIII ст. бонапартисти, які вдерлись до Італії, влаштували в трапезній конюшню, склад сіна, а потім тюрму. Під час другої світової війни у трапезну влучила бомба — і стіна лише чудом вціліла. У 50-х pp. розпис був фундаментально реставрований.

З живописних робіт Леонардо одна з найзнаменитіших у світі — портрет Мони Лізи, дружини купця дель Джокондо.

Леонардо да Вінчі був генієм, який відкрив нові горизонти у мистецтві. Кожний із залишених ним творів — це етап у розвитку культури, а деякі його наукові відкриття і прозріння становлять інтерес і сьогодні.

Злиття традицій античності і духу християнства дістали найяскравіший вияв у творчості Рафаеля (Рафаело Санті (Санціо), 1483—1520 pp.). Він був щасливим митцем. Багато і напружено працював, але творчість ніколи не була для нього гіркою мукою. У своєму мистецтві він не ставив недосяжної мети, а вмів несхибно визначити завдання. Це природжене почуття міри, природний потяг до гармонії; все, що він хотів сказати людям, він встиг передати у своїх творах, хоча прожив лише 37 років. Його мистецтво було ясним, піднесеним, ідеальним, справді класичним. Протягом п'яти століть не вщухають дискусії про Рафаеля: одні вважають його творцем якоїсь "вічної краси", інші роблять його відповідальним за народження далекого від життя академізму. Але слід пам'ятати, що його творчість була вираженням ідеалів свого часу. У творах майстра яскраво втілились уявлення ренесансного гуманізму про вільну людину, про її фізичну і духовну досконалість, про її особливе місце у навколишньому світі.

Світлий геній Рафаеля не був схильний до психологічної заглибленості й осягнення внутрішнього світу людини, як цього прагнув Леонардо. Ще більше був йому чужий дух титанічного і водночас трагічного сприйняття життя, такого властивого Мікеланджело.

Заслуга Рафаеля полягала в тому, що у своєму мистецтві він органічно зв'язав в одне ціле два різних світи — світ християнський і світ класичний. Це "еллінізоване християнство", вирощене на грунті ренесансного неоплатонізму, ввібрало в себе весь досвід попереднього розвитку мистецтва італійського Відродження, яке порвало з традиціями середньовіччя. У картинах і фресках Рафаеля перед нами постає ідеально-піднесене зображення церковної легенди, античного міфу і людської історії.

Насамперед в його "Мадоннах" втілюється Богоматір і вічна краса материнства з її радощами і печалями. Він багато разів звертався до цього образу: "Мадонна Конестабіле", "Мадонна Альте", "Мадонна у кріслі", "Мадонна на луці", "Мадонна зі щигликом" і, нарешті, Мадонна, намальована для монастиря церкви св. Сікста, так звана "Сікстинська мадонна". Приваблива для Рафаеля можливість перевтілення давньої іконографії "Богоматері розлучення", теми сумного материнського передчуття, немовби усвідомлення жертви, яку мати Христа повинна принести людям, набула у "Сікстинській мадонні" найповнішого виразу.

"Сікстинська мадонна" — пізній твір Рафаеля. До того, у 1509 p., папа Юлій II запросив молодого художника до Риму для розпису особистих покоїв (станц) у Ватиканському палаці. На початку XVI ст. Загальна ідейна програма розпису папських покоїв — уславлення католицької церкви та папи як її глави.

Рафаель розмалював перші дві станци. Робота тривала дев'ять років. У станці делла Сеньятура (кімнаті підписів, печаток, офіційних засідань) він створив чотири фрески — алегорії основних сфер духовної діяльності людини: філософії, поезії, богослов'я та юриспруденції.

Ватиканські фрески Рафаеля, і насамперед станци делла Сеньятура, разом з "Таємною вечерею" Леонардо і Сікстинською стелею Мікеланджело — вершина монументального живопису Відродження.

Рафаель був і великим портретистом свого часу. Він поєднав індивідуальне з типовим — через певні, дуже точні риси, які передають суть особи, виступає образ людини цієї епохи. Ми маємо змогу бачити у портретах Рафаеля історичні портрети-типи: "Папа Юлій II", "Лев X", "Жінка в покривалі" ("Донна Велата"), друг художника — письменник Бальдасаре Кастільйоне, автор книги діалогів "Про придворного".

Рафаель збагатив архітектуру тим, що, будучи художником, запровадив суто декоративні, орнаментальні і живописні засоби, які часом виступали на перший план (особливо в його славнозвісних ватиканських лоджіях).

Геніальний художник венеціанського Відродження Тіціан (Тиціано Вечелліо; 1476—1477 або 1480-ті—1576 pp.) малював картини на християнські й міфологічні сюжети, був портретистом. Створив на замовлення багатих венеціанських патриціїв величезні ікони ("Вознесіння Марії"). У нього був надзвичайний колористичний хист, невичерпна композиційна винахідливість.

Тіціан любив сюжети, де можна було показати венеціанську вулицю, красу її архітектури, святкову юрбу ("Введення Марії у храм"). Данину духові античності він віддав різними варіантами "Данаї", в яких, точно дотримуючись фабули міфу, зобразив царівну, яка знемагає в очікуванні Зевса, і служницю, яка пожадливо ловить золотий дощ. Даная ідеально прекрасна відповідно до античного ідеалу (у ній багато плотського, земного). А от "Венера" вже оточена деталями, які передають реальне життя, а не Олімп (побутова сцена в інтер'єрі, собачка в ногах, вродливе обличчя з широко розплющеними очима).

Кризу ренесансної гуманістичної ідеї найповніше висловив третій великий майстер Високого Відродження — Мікеланджело Буонароті (Мікеланьйоло ді Лодовіко ді Ліонардо ді Буонарото Сімоні, 1475—1564 pp.).

Мікеланджело перевершив усіх художників Високого Ренесансу насиченістю своїх творів сучасними йому ідеями, громадянським пафосом, умінням відчувати і реагувати на зміни суспільного настрою. Він набагато пережив Леонардо і Рафаеля, творив у роки реакції, і, природно, саме в його набутку виявився крах ренесансних ідей.

Перший період його творчості зв'язаний з Флоренцією тієї доби, коли в ній панували Лоренцо Пишний, а після його смерті жорстокий, недоброзичливий, пихатий П'єтро Медічі. Останньому протистояв фанатичний домініканський чернець Марко Савонарола, який викривав у своїх промовах "велику блудницю" — "грішний Рим". Досягши влади (внаслідок чого перетворивши Флоренцію фактично у великий монастир), Савонарола правив чотири роки (1484—1488).

Мікеланджело провів частину цього часу у Вічному місті. Тут він створив перші скульптури, які здобули йому славу, — "Вакх" і "П'єта". У першій Мікеланджело зобразив античного бога вина голим юнаком, який, ніби трохи напідпитку, позирає на чашу з вином. Оголене прекрасне тіло віднині і назавжди стає для Мікеланджело головним (і, по суті, єдиним) предметом мистецтва.

Наступною великою роботою Мікеланджело (вже у Флоренції) була статуя Давида. Знаменно, що це замовлення Мікеланджело одержав через дванадцять днів після прийняття нової конституції республіканської Флоренції. Можливо, саме тому головна тема статуї — уславлення республіканських свобод та ідея божественного заступництва благородних помислів і діянь.

Вже тут проявилося те шанобливе ставлення до цілісності кам'яного блоку, яке зберігалось у митця протягом усього життя. Ідеальний скульптурний образ, вважав майстер, прихований усередині кам'яного блоку точнісінько так само, як душа живе у матеріальній оболонці тіла. Мистецтво скульптора полягає в тому, щоб видобути з каменю цей образ, пробудити його до життя.

Мікеланджело бачив у тілі не тільки вмістилище розуму та пристрастей людини, як Леонардо, але й наділяв його небаченою силою і величчю. На відміну від Леонардо, йому було притаманне прагнення узагальнення, осягнення того, що об'єднує окремих людей в поняття людського роду. Це надає його образам відчуття неземної масштабності

Наступний, один з найбільш значущих і трагічних скульптурних творів — гробниця Медічі. Образи Лоренцо і Джуліано не портретні, а ідеалізовані й уособлюють два способи життя — діяльне (Джуліано), споглядальне (Лоренцо).

Вершини живопису Мікеланджело досяг у творах, зв'язаних з Сікстинською капелою. Капела святого Сікста була домовою капелою римських пап у Ватикані. В урочисті дні релігійних свят у ній збирався весь конклав, а службу правив папа. Розмальовував плафон площею близько 600 кв. м на висоті 18 м художник сам, з 1508 по 1512 р.

Останні тридцять років життя Мікеланджело зв'язані з Римом. Це роки самотності і старіння. Нове покоління художників напрочуд легко використало досягнення попередників, створивши еклектичний, тобто банально-наслідувальний, стиль, що об'єднав риси мистецтва Рафаеля і Мікеланджело, — маньєризм.
2.4. Пізнє Відродження в Італії

Італійська художня культура середини XVI ст., пристосована до потреб духовних і світських правителів, стала елегантною, зніженою, нарочито ефектною або підкреслено монументалізованою. При всій зовнішній імпозантності вона залишалася холодною й поверховою. Збереглася лише форма класичного мистецтва, але ідейна його змістовність зникла. Так, майстерня Вазарі виконала у Палаццо Канчелерія у Римі і в Залі Раджа у Ватикані великі живописні цикли, настільки насичені історичними асоціаціями й смисловими алегоріями, що для їх пояснення довелося б написати не один трактат.

У ренесансний період виникли світські пісні на національні поетичні тексти. У міському побуті значне місце посідає інструментальна музика — грають на лютні, органі, верджинелі. Складаються нові інструментальні жанри.

І в церковній, і в світській музиці розквітло мистецтво поліфонії. Створюються сольні вокальні п'єси та опера, а також різні пісенні жанри: романс і вільянсіко в Іспанії, арія і балада в Англії, різноманітні вокально-танцювальні жанри у Польщі. Аристократичні тенденції яскраво проявилися у XVI ст. в мадригалі з його вишуканими поетичними образами і тонкими музично-виразними засобами. Конкурують скрипка (народний інструмент) і віола (інструмент патриціансько-аристократичних салонів).

У 1527 р. Рим був пограбований німецькими ландскнехтами, а з 1530 р. Флоренція з буржуазного міста-держави стає звичайним центральним містом феодального герцогства. Починається феодально-католицька реакція (контрреформація), і 1530 р. можна вважати кінцевою датою розвитку Відродження. Саме розвитку, бо вплив мистецтва Відродження поширюється ще на все XVI ст.
3. Особливості Північного Відродження

Особливості розвитку кожної з європейських країн наклали свій відбиток на національну ренесансну культуру. Однак майже у всіх народів вона репрезентована блискучою літературою.

Значно розвинувся театр. На початку XVI ст. в Італії виникла так звана вчена комедія, яка частково освоювала традицію римської комедії (п'єси Л. Аріосто, Н. Макіавеллі). Надалі склався жанр "комедії масок" (commedia dell'arte), який поєднував у собі традиції майбутнього народно-фарсового театру (балагану) з впливом античного. Відмінною рисою комедії масок була акторська імпровізація, що грунтувалася на сценарії. Згодом живі образи перетворились на традиційні типи — маски.

До середини XVI ст. великого розвитку набув придворний театр, виникли жанри драматичної пасторалі, міфологічної і пасторальної опери.

У Німеччині виявився блискучий талант одного з найосвіченіших людей Європи — Еразма Роттердамського (1469—1536 pp.). Його сатира "Похвала глупоті" спрямована проти "сморідного болота" богословів, невігласів — ченців, пап, зажерливих і хтивих королів, низькопоклонних вельмож. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції.

Ульріх фон Гуттен (1488—1523 pp.) — видатний політичний мислитель, поет-лицар, один з авторів памфлету "Листи темних людей", — гнівно викриваючи лицемірство папства, обстоював єдину Німеччину, в якій влада має належати лицарству. Німецький гуманіст підготував боротьбу за реформу церкви, яка розпочалася виступами Мартіна Лютера у 1517 р. і невдовзі охопила всю Німеччину. Табір гуманістів розколовся на послідовників і противників протестантизму. У 1524—1525 pp. розпалилась Велика селянська війна у Німеччині. Але реформація в Німеччині була використана князями, що унеможливило подальший розвиток ренесансних ідей.

У Франції Відродження набуло аристократично-дворянського характеру. Центром його став королівський двір, при якому жило чимало італійських майстрів (Леонардо да Вінчі, Бенвенуто Челліні та ін.) і діставали покровительство французькі вчені, поети, художники. До гуртка Маргарити Наваррської, сестри Франциска І, входили видатні письменники-гуманісти Клеман Маро, Етьєн Доле, Бонавантюр Депер'є, які виступали з проповіддю прав людини і висміювали аскетизм.

Народну стихію вніс у літературу Франсуа Рабле (1494—1553 pp.) романом "Гаргантюа і Пантагрюель", в якому дав геніальну сатиру на суспільство свого часу.

Визначне явище культурного життя Франції XVI ст. — скептик Мішель де Монтень (1533—1592 pp.).

Французьке Відродження викликало шалений опір Сорбонни (філософського факультету Паризького університету), яка засудила книги Рабле і Депер'є, змусила Маро залишити Францію, винесла смертний вирок Доле.

Найбільшого розвитку у другій половині XVI ст. досяг англійський театр, який набув великої популярності й серед народу. Це час Шекспіра (1564—1616 pp.).

Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками — такі риси притаманні першим п'єсам Шекспіра (комедія "Приборкання непокірної", "Комедія помилок", "Два веронці", "Сон літньої ночі", "Багато галасу даремно", "Дванадцята ніч"). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра — "Ромео і Джульєта", потім "Юлій Цезар", "Гамлет", "Король Лір", "Макбет", "Отелло".

Випереджаючи всі мистецтва, пишно розквітала іспанська література: розвиток шахрайської новели, сатири, драматургії і, звичайно ж, Сервантес (1547—1616 pp.) з його знаменитим "Дон Кіхотом". У романі ми бачимо епос вимираючого лицарства, а також думку вже розчарованого гуманіста про те, що людина не є великою, а навпаки, є жалюгідною і смішною.

Надзвичайно популярним став театр, коли Лопе де Вега (1562— 1635 pp.) починав свою літературну діяльність, в Мадриді було лише дві трупи, коли він закінчував її, їх уже налічувалось сорок. Його п'єси — це глибоко оригінальна і національна література.

Характерна риса епохи — пробудження національної самосвідомості у всіх європейських країнах. Виникла література народною мовою, а латинська художня література у XVI ст. остаточно припинила своє існування.

Типові персонажі фольклорної культури Відродження — образи Дон Жуана і Фауста (у первісних обрисах — в легендах Іспанії та Німеччини). У них виявилося співчуття сміливій особистості, науковим пошукам. Але народна свідомість відправляла Фауста в пекло — за пристрасть до влади і багатства.

Відродження дало зразки високих творінь в галузі образотворчого мистецтва. Тут своєрідність хронологічних періодів і національних особливостей така велика, що необхідно детальніше спинитися на головних досягненнях художників європейських країн.

Паростки нового мистецтва в Нідерландах спостерігаються у книжковій мініатюрі, котра, здавалося б, найбільше зв'язана із середньовічними традиціями.

У живопису воно починається з братів Яна та Губерта ван Ейків, які створили Гентський вівтар (собор св. Бавона в Генті). Він становить собою двоярусний складень, на дванадцяти дошках якого (у розкритому вигляді) подано десять сцен. Вгорі зображений Христос на троні, попереду стоять Марія та Іоанн, музичать Адам і Єва; внизу на п'яти дошках сцена "Поклоніння агнцю". Особливість цього живопису (який ще не знав анатомії і перспективи) — надзвичайна старанність і детальність у передачі навколишнього світу: кожна травинка, кожний шматок тканини є для художників високим предметом мистецтва (як і для дослідників природи — предметом, гідним дослідження). Ван Ейки вдосконалили техніку малювання олією, що дало змогу повніше передавати яскраву звучність барв.

Творцем похмурих містичних видінь став Ієронім Босх (Хієронімус ван Акен, близько 1450—1460—1516 pp.). В них є й елементи середньовічного алегоризму, і жива дійсність. Демонологія межує у Босха зі здоровим гумором, почуття природи — з аналітичним поглядом на людину і гротесковістю в зображенні її ("Корабель дурнів"). У вівтарному образі він примудрився дати тлумачення фламандському прислів'ю, де світ порівнюється з копицею сіна, з якої кожний вириває стільки, скільки може вхопити. У "Саді втіх", одній з найвидатніших картин, Босх змалював образ гріховного життя людей. Світ Босха фантастичний (він створював істот з поєднання тваринних форм і предметів неорганічного світу) — і при цьому реальний, хоч і пройнятий передчуттям якихось всесвітніх катастроф.

Творчістю Босха завершується перший етап великого мистецтва Нідерландів — XV ст., "пора шукань, прозрінь, розчарувань і блискучих знахідок".

Вершиною нідерландського Ренесансу була творчість Пітера Брейгеля Старшого, прозваного Мужицьким (близько 1525—1530— 1569 pp.). У ранніх творах він перебував під впливом Босха ("Бенкет худих", "Бенкет тонких" — зла іронія, недвозначний присуд). Але подальший його шлях — від пейзажу-панорами, який фіксує деталі і намагається показати нескінченність і грандіозність світу, до пейзажу лаконічного, філософського. З ім'ям Брейгеля зв'язується остаточне оформлення пейзажу як самостійного жанру. Пейзаж з фону перетворився на розповідь про важливі сторони життя. Найбільш відомий з них у Пітера Брейгеля Старшого "Зимовий пейзаж" з циклу "Пори року" (інша назва — "Мисливці на снігу").

Щодо жанрового живопису, то тут Брейгель — незаперечно родоначальник. Його полотна заповнені людьми — рядженими, гультяями, жебраками, перекупками. Пізніші твори суворіші, цілісніші, але повнокровні й життєрадісні. Головне ж у них — новий предмет зображення. Це і є народження жанрових картин ("Селянський танець").

Роздробленість Німеччини, спізнення розвитку міст не сприяли змінам у країні. Тільки з початку XVI ст. у Німеччині починається могутнє піднесення. Тези глави німецької Реформації Мартіна Лютера проти феодальної церкви у 1517 р. стали, за відомим висловом, запалом, подібним до удару блискавки в бочку пороху. Революційний рух у Німеччині зазнав поразки вже у 1525 p., але час селянської війни був періодом високого духовного піднесення і розквіту німецького гуманізму, світських наук, культури. З цим часом збігається творчість найвидатнішого художника німецького Відродження Альбрехта Дюрера (1471—1528 pp.).

За різноманітністю, масштабом таланту, широтою сприймання дійсності Дюрер — типовий художник Високого Відродження. Він був і живописцем, і гравером, і математиком, й анатомом, і перспективістом, й інженером. Він розв'язав ряд професійно-художніх проблем: співвідношення предметів у просторі, існування людської постаті у просторі й пейзажі. Дюрер залишив після себе значні теоретичні праці про пропорції та перспективу в живопису, про зміцнення і захист міст. Його художня спадщина — 80 станкових творів, понад 200 гравюр, більш як 1000 малюнків, скульптури.

Дюрер був видатним гуманістом епохи Відродження, проте його ідеал людини відрізнявся від італійського. Образи Дюрера сповнені сили, але й сумнівів, болісних роздумів, у них немає чіткої гармонії Леонардо або Рафаеля. Художня мова ускладнена, алегорична.

Три найзнаменитіші гравюри художника: "Вершник, смерть і диявол", "Св. Ієронім", "Меланхолія". У першій з них зображено вершника, який нестримно мчить уперед, незважаючи на те, що смерть і диявол спокушають і лякають його. У другій — святий Ієронім, який сидить за столом у келії і працює. На передньому плані зображений лев, більше схожий на старого, доброго пса, що лежить поруч.

Деякі автопортрети демонструють еволюцію і результат пошуків Дюрера — образ філософа, людини високого інтелекту, внутрішнього горіння, характерного для мислячих людей того трагічного періоду німецької історії. Його найкращі портрети представників німецької інтелігенції — художника ван Орлея, графічний портрет Еразма Роттердамського — теж одухотворені.



Ганс Гольбейн Молодший (близько 1497—1498—1543 pp.) менше від решти німецьких художників пов'язаний із середньовічною традицією. Він малював портрети з натури — гостроправдиві, часом безжальні, холодно-тверезі, але вишукані за колоритом. Ранні портрети — парадні, найкращі він створив, працюючи в Англії при дворі Генріха VIII (портрет Томаса Мора, портрет сера де Моретта, портрет Генріха VIII та ін.). Блискучі за майстерністю його портрети, виконані аквареллю, вуглем, олівцем. Багато працював у гравюрі — славу йому здобула серія на дереві "Тріумф смерті" ("Танок смерті").

Надзвичайно тонким і ліричним майстром був Альбрехт Альдорфер, у його творчості пейзаж виступає як самостійний жанр.

Останній художник німецького Ренесансу Лукас Кранах Старший (1472—1553 pp.) створював картини в основному на релігійні сюжети. Для його манери характерні м'якість і ліризм, але у вигині витягнутих постатей, в їх підкресленій тендітності, в особливій витонченості стилю намічаються уже риси маньєризму, котрі свідчать про кінець німецького Відродження.

У Франції в середині XV ст., після походів французьких королів в Італію і знайомства з італійським мистецтвом, починається рішучий розрив з готичною традицією. Французький Ренесанс, як уже говорилося, мав придворний характер (виняток становив лише Франсуа Рабле).



Жан Фуке (близько 1420—1481 pp.) — перший французький великий художник нової епохи — малював портрети і релігійні композиції. Старанність поєдналася в нього з монументальністю у трактуванні образу. Лише двома кольорами — яскраво-червоним та синім — намальована Мадонна у диптиху з Мілени (моделлю для неї стала коханка Карла VII — факт, неможливий у середньовічному мистецтві). Та сама композиційна ясність, точність рисунка і зручність кольору характерні для численних мініатюр Фуке (Бокаччо, "Життя славетних чоловіків і жінок", близько 1458 p.).

Античні і ренесансні мотиви проявляються у рельєфах Мішеля Коломба — насамперед мудре прийняття смерті у виконаних надгробках (гробниця герцога Франциска II Бретонського і його дружини Маргарити де Фує; Нант, собор).

З початку XVI ст. при дворі Франциска І працюють запрошені його сестрою Маргаритою Наваррською італійські маньєристи Россо і Пріматіччо, які стали засновниками школи Фонтенбло. Ренесанс в архітектурі — замок у Фонтенбло, перебудова старого палацу Лувр, численні замки по берегах річок Луари і Шер.

XVI ст. — час блискучого розквіту французького портрета. У цьому жанрі особливо уславився Жан Клуе, який увічнив у своїй портретній галереї Франциска І та його почт. Барви Клуе нагадують за своєю інтенсивністю й чистотою коштовні емалі (портрет Діани де Пуатьє). Його портрети виконані аквареллю, олівцем, сангіною.



Французька скульптура Відродження репрезентована дуже поетичними, карбованими рельєфами Фонтану Німф у Парижі.
Література

1. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник – 3-тє вид., стереотип. – Харків, 1999.

2. Лекції з історії світової та вітчизняної культури /За ред. Яртися А. – Львів, 2005.

3. Греченко В., Чорний І. Історія світової та української культури: Навч. посібник. – К., 2005.

4. Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. – М., 1986.

5. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / Под ред. М.Заковича. – К. 2004.

6. Гуревич П.С. Культурология: Учебник. – М., 2000.

7. Історія і теорія світової і вітчизняної культури. – К., 1993.







База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка