Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара україна – єдина, суверенна демократична держава



Скачати 196.1 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір196.1 Kb.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара


УКРАЇНА – ЄДИНА, СУВЕРЕННА ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА


(Матеріали до Дня знань та першої лекції у Дніпропетровському

національному університеті імені Олеся Гончара 1 вересня 2014 року)

Дніпропетровськ

2014

УКРАЇНА – СУВЕРЕННА ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА


(Матеріали до Дня знань та першої лекції у Дніпропетровському

національному університеті імені Олеся Гончара 1 вересня 2014 року)


  1. Україна у світлі тисячолітньої державно-політичної та історико-культурної традиції

Шановні студенти!

Ви є громадянами України – суверенної демократичної держави. Ця древня благословенна земля дає нам все: життя, здоров’я, родинне щастя, животворну енергію працювати, творити в ім’я рідного народу, своєї сім’ї, власного самовдосконалення. Акт проголошення Незалежності України від 24 серпня 1991 р. відкрив нову епоху в житті нашого суспільства. Нова незалежна держава, що увійшла до сім’ї цивілізованих країн і стала невід’ємною частиною європейського та світового співтовариства, утворилася без жодної краплі крові, без жодного пострілу. Цей феномен не є випадковим, адже Україна має тисячолітню історію, державно-політичну, етнонаціональну та духовно-культурну традиції. Незалежність України – це заслуга не тільки певних політичних сил та рухів, а й усього українського народу, втілення мрій багатьох його поколінь жити в єдиній суверенній, демократичній державі.

Тож пригадаймо основні віхи нашої багатовікової історії, сповнені яскравих звершень і перемог й не менш вітчутних втрат та відступів. Вже у ІХ–ХІІІ ст. південноруські терени склали етнічно-територіальне, державне, духовно-культурне ядро великої східноєвропейської держави Київська Русь. Саме із Києва, із середньої Наддніпрянщини пішла Руська земля, саме в цьому етногеографічному регіоні сформувався український етнос. Наші давні предки досягли досить високого для того часу соціально-економічного, суспільно-політичного та духовно-культурного рівня, попри те, що цей поступ відбувався в непростих історичних умовах. Адже держава Русь утверджувалася на перехресті цивілізаційних впливів Заходу і Сходу, Візантії на півдні і норманів на Півночі. Після прийняття християнства великим князем Володимиром І у 988 р. Русь остаточно утвердилася як європейська держава з відповідними політичними й духовно-культурними орієнтаціями.

В цей же час зародилася й давньоруська символіка – старовинний герб Тризуб, який згодом став спадковим геральдичним знаменом нащадків Володимира Великого, зокрема Ярослава Мудрого (1019–1054), Володимира Мономаха (1113–1125) й інших князів. Стародавній державний символ Русі відродився в ХХ ст., коли в ході Української революції 1917–1921 рр. за пропозицією М. С. Грушевського були прийняті Українською Народною Республікою Великий і Малий герби. Як герб Української Держави Тризуб залишився за Гетьманату П. Скоропадського (1918), а далі й за Директорії (1918–1920). Тризуб став державним гербом Карпатської України, яка нетривалий час існувала в Закарпатті в 1939 р. Після відновлення української національної державності в 1991 р. Верховна Рада України затвердила постановою «Про державний герб України» від 19 лютого 1992 р. Малий Державний Герб України, яким став Тризуб. За Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., головним елементом Великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (Тризуб) – Малий Державний Герб України.

У ІХ–ХІ ст. Русь перебувала на перехресті важливих торговельних шляхів і була пов’язана з «усіма сторонами світу», що відіграло суттєву роль у її тогочасному соціально-економічному й духовно-культурному піднесенні. Київські князі, зокрема Володимир І, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та інші, мали великий авторитет у європейському світі. У князівський період Київська Русь відігравала помітну роль у політичному житті Європи. З нею прагнули встановити дружні зв’язки не тільки сусідні держави, а й віддалені, в тому числі Німеччина й Франція. Промовистий факт: що із 36 шлюбних союзів київських Рюриковичів у ХІ ст. 30 припадає на держави Центральної та Західної Європи, зокрема 8 – на Німеччину, 2 – на Францію, 5 – на скандинавські країни й Англію, 7 – на Польщу, 6 – на Угорщину.

Проте за часів Київської Русі набули розвитку й досить суперечливі політичні тенденції: з одного боку, доцентрові, спрямовані на консолідацію й інтеграцію, а з іншого, – відцентрові, зорієнтовані на своєрідний розвиток різних регіонів єдиної, щоправда, об’єднаної часто силою зброї, Русі. З 1132 р. чітко виявилось домінування тенденції до поліцентризації Київської Русі, що призвело до політичної роздробленості. На південних та південно-західних теренах Руської землі постали Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке та інші князівства, які все більше унезалежнювалися від Києва. Незабаром великий князь київський став першим серед рівних.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич вперше об’єднав Галицьке і Волинське князівства, які утворили Галицько-Волинську державу. У ХІІІ – першій половині ХІV ст. Галицько-Волинська Русь стала правонаступницею Русі Київської, і саме в цей період праукраїнські тенденції, явища і процеси попередньої доби трансформуються в давньоукраїнські. Це знайшло вияв у різних сферах життя тодішнього суспільства: етнічній, духовно-культурній, соціально-економічній та суспільно-політичній.

Принагідно зазначити, що на початку ХІV ст. в державній символіці Галицько-Волинської Русі з’явилися синьо-жовті кольори. Вони також використовувалися на гербах руських земель, князів, шляхти і міст Середньовіччя і Раннього Нового часу. Синьо-жовтні елементи присутні в деяких козацьких прапорах. За часів європейської революції 1848–1849 рр. українці Галичини стали використовували синьо-жовтий стяг як національний прапор. Під час Української революції 1917–1921 рр. цей стяг був державним прапором Української Народної Республіки й Української Держави. 24 серпня 1991 р. над будинком Верховної Ради України піднявся синьо-жовтий прапор.

18 вересня 1991 р. Президія Верховної Ради України юридично закріпила за синьо-жовтим біколором статус офіційного прапора країни. Синій кольор Державного Прапора України символізує безхмарне небо як символ миру, а жовтий – стиглі пшеничні ниви як символ достатку. В серпні 2004 р. Президент України підписав Указ № 987/2004 про встановлення Дня Державного Прапора України, який святкується щорічно 23 серпня.

У ході історії поступ української державності й народності розвивався не однолінійно по висхідній. Так, у ХІV–ХVІ ст. цей процес був перерваний татаро-монгольською навалою. Остання і найпотужніша міграційна хвиля кочових народів Азії захопила Східну й Південно-Східну Європу, в тому числі південноруські землі, і надовго вибила їх із природного ритму загального європейського розвитку. Послаблена Південна Русь швидко стала об’єктом експансії сусідніх держав: Великого князівства Литовського і Королівства Польського, Королівства Угорського і Молдавського князівства, Кримського ханства і Османської імперії, а також Московського царства. На південноруських теренах настав період бездержавності. Занепали Київ, Переяслав, Чернігів, міста Галицько-Волинської землі. Втім, навіть тоді, коли велика і єдина Руська земля зникла з карти Європи, середньовічні західні рицарські поеми і романи продовжували славити могутню Київську державу й надовго закарбували її образ, який перейшов у ХV–ХVІ ст. у ренесансні епічні поеми.

У литовсько-польський період поступово обмежуються автономістсько-федералістичні тенденції політики Великого князівства Литовського і особливо Королівства Польського стосовно українських земель, посилюються соціально-економічні та національно-релігійні утиски українців. Релігійно-політичний й культурний наступ на «схизматичні» (православні) русько-українські землі організувала католицька церква на чолі з папською курією, яка діяла спільно з феодальними військово-політичними силами. Це стало найбільш помітно у другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст., після Люблінської унії 1569 р. й утворення польсько-литовської держави Річ Посполита, а також Берестейського собору 1596 р. й організації уніатської церкви. У Речі Посполитій не знаходилося місця для українців як рівних серед рівних. Але, попри впливи культурно-політичної системи польсько-литовської держави, в цей період тривало формування української етнічної території, набула розвитку українська колонізація Нижньої Наддніпрянщини та Причорномор’я. Це супроводжувалось утвердженням самобутнього військово-політичного та соціокультурного явища – українського козацтва, в якому яскраво виявилося прагнення українців до свободи.

Цілком закономірним стало перше українське національно-культурне відродження кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Прикметами цієї епохи є паростки української етнонаціональної свідомості, поступ української гуманістичної освіти та культури, реформа Української Православної Церкви і піднесення її авторитету, виникнення братств і братських шкіл у містах, розвиток осередків книгописання, друкарства, наукових знань, театрального й музичного мистецтва. Водночас помітними явищами життя суспільства були повстання, війни козаків та селян.

Усе це призвело до Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького – складного історичного явища, в якому тісно перепліталися прагнення до національної й соціальної свободи. Історичне значення тодішніх драматичних подій полягало в тому, що українці розірвали пута Речі Посполитої, скасували кріпосництво і змінили соціально-економічний устрій, поклали початки формуванню козацької держави з певною територією, людністю, політичною владою, центральними й місцевими органами управління, фінансовою системою і податками, військом, міжнародною діяльністю. Цілком можна вести мову про існування української козацької держави Б. Хмельницького – Війська Запорозького – де-факто і про спроби закріпити статус цієї держави де-юре. Проте останнє ускладнювалося тим, що в тодішній Європі ключовими чинниками будівництва й функціонування держав були релігійний та династичний, а не етнонаціональний.

За умов, коли Б. Хмельницький та інші представники нової української козацької еліти не належали до аристократії, вони мали підкріплювати свої права на владу союзами з цілком легітимними монархами. Така ситуація вела українського гетьмана до пошуку могутніх покровителів у Московії, Молдавії, Османській імперії та Швеції. Це врешті-решт завершилося укладенням Переяславської угоди та підписанням Березневих статей 1654 р. про входження Війська Запорозького під протекторат Московського царя. Внаслідок цього на сході Європи постала молода козацька держава – Гетьманська Україна, яка у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст. була автономною складовою Московського царства, а згодом Російської імперії.

Однак наступники Б. Хмельницького не змогли утримати статус номінального васалітету Гетьманщини. Кривава громадянська війна і «Руїна» призвели до нового поділу українських земель між Московією, Річчю Посполитою й Османською імперією, до втрати значної частини прав, привілеїв та вольностей, здобутих під час Національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр.

Невдала спроба гетьмана Івана Мазепи досягти незалежності Гетьманської України від Росії і перемога Петра І над шведським королем Карлом ХІІ у Полтавській битві в 1709 р. обумовили посилення російської експансії в українські землі та обмеження автономних прав і свобод на теренах Гетьманщини. У другій половині ХVІІІ ст., за часів Катерини ІІ, політика централізації щодо українських земель набула нових імпульсів, що виявилося в ліквідації гетьманства, Запорозької Січі, полково-сотенного устрою, українського козацького війська, своєрідних рис судочинства, фінансової системи, церкви та міського самоврядування, насадженні кріпацтва, посиленні бюрократизації, воєнізації, уніфікації управління тощо. Разом із тим внаслідок трьох поділів Речі Посполитої між Австрією, Пруссією та Росією, російсько-турецькі війни 1768–1774 та 1787–1791 рр. припинилося польське державне панування на західноукраїнських і правобережних землях і османське та кримське правління в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї.

Поряд із зазначеним не можна не відмітити, що період другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. характеризувався формуванням української ранньомодерної барокової культури, важливими прикметами якої стали розквіт староукраїнської літературної мови, виникнення та діяльність Києво-Могилянської академії, поступ театральних та музичних осередків тощо. В українській політичній культурі ранньомодерного суспільства була сформульована українська державна ідея. В поглядах політичної еліти утверджувалися поняття «Україна» і «український народ», ідеї автономізму, суверенності, соборності, монархізму, конституціоналізму та республіканізму.

Кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. зафіксувався в історичній пам’яті нашого народу як імперський період української історії. Панування в українських землях двох імперій: Австрійської – Габсбургів та Російської – Романових закріплювало цивілізаційний розкол українства, зберігало його регіональну розпорошеність. Імперські реформи, хоча і сприяли переходу українців від традиційного до індустріального суспільства, вирізнялися непослідовністю й незавершеністю, а відтак не призвели до справедливого вирішення національного і соціального питань. Усе це уповільнювало динаміку модернізації на українських теренах.

Тому, мабуть, зовсім не випадково вже з кінця ХVІІІ ст. виникли паростки другого українського національно-культурного відродження, яке тривало до початку ХХ ст. На відміну від першого українського відродження це явище набуло розвитку на новій основі, сутністю якої став процес формування і становлення української модерної нації. Спочатку рушієм націотворення були представники колишнього українського шляхетства і козацької старшини в Наддніпрянщині та патріотичного греко-католицького духовенства в західноукраїнських землях.

У другій половині ХІХ ст. символами українського національного руху стали переважно наддніпрянські народолюбці та західноукраїнські народовці. На початку 1860-х рр. український народолюбець Павло Чубинський написав слова вірша «Ще не вмерла Україна», який відразу ж став національним гімном (автор музики композитор М. Вербицький), а в наш час – державним гімном України.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. процес українського націотворення проходив не тільки під знаком традиційного культурництва, а вступив у політичну фазу свого розвитку. Наслідком цього стало теоретичне осмислення таких ключових ідей українського національного руху, як державна самостійність і соборність українських земель.

У тяжкий період панування чужоземних імперських династій на нашій рідній землі постали справжні велетні українського духу, такі як Іван Котляревський і Тарас Шевченко, Володимир Антонович і Михайло Драгоманов, Олександр Кониський і Борис Грінченко, Микола Лисенко і Павло Чубинський, Іван Франко і Леся Українка, Юрій Федькович і Ольга Кобилянська та сотні інших патріотів України, які самовіддано служили на ниві освіти, науки та культури, щедро засівали зерна національної свідомості серед українства. Саме завдяки зусиллям національно-демократичної інтелігенції була реформована українська літературна мова, відбулося становлення нової української літератури, яка пройшла шлях відкласицизму і романтизму до реалізму і нових літературних стилів неоромантизму, необароко, імпресіонізму тощо. Українські діячі культури започаткували український професійний театр, утвердили національну традицію в царині класичної музики, образотворчого мистецтва, архітектури. Важливим чинником зростання української національної свідомості стало заснування низки наукових товариств, особливо таких, як «Просвіта», Літературне, а згодом Наукове товариство імені Шевченка та ін.

Українська революція 1917–1921 рр. стала апогеєм боротьби українського народу за свою самобутність і незалежність. У цей період у масах стрімко поширилася українська національна ідея, зросла національна свідомість нашого народу, відродився реальний український державотворчий процес. У березні 1917 р. в Києві постала Українська Центральна Рада, яка влітку того ж року проголосила автономію України, а восени – автономну Українську Народну Республіку. У січні 1918 р. за ІV Універсалом Центральної Ради УНР була проголошена незалежною державою. Знаковою подією в новітній українській історії стало прийняття Акту Злуки 22 січня 1919 р., який об’єднав Українську Народну Республіку і утворену в листопаді 1918 р. Західноукраїнську Народну Республіку в єдину державу – УНР. Видатну роль в українському державотворенні тих буремних часів відіграли Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші провідники національно-визвольних змагань.

На жаль, комплекс об’єктивних і суб’єктивних чинників спричинив поразку Української революції. Одначе ця друга спроба відродити державність на українських теренах не була зовсім безплідною. Українська державна ідея міцно увійшла в підсвідомість нашої нації. Не випадково більшовики були змушені врахувати цю обставину, залишивши декоративну українську державність у формі Української Соціалістичної Радянської Республіки, яка в 1922 р. увійшла до складу СРСР.

Епоха Радянської України мала суперечливі прикмети. З одного боку, утвердження більшовицького тоталітарного режиму з надіндустріалізацією, примусовою колективізацією, розстріляним відродженням у галузі культури, масовими репресіями, голодоморами, ідеологічним диктатом, русифікацією тощо. З іншого боку, непівський реформізм і українізація 1920-х – початку 1930-х рр., трудовий героїзм десятків мільйонів українців у роки довоєнних і повоєнних п’ятирічок, всесвітньо-історична перемога у Великій Вітчизняній і Другій світовій війнах, загальновизнані надбання в різних галузях економіки, соціальної сфери, народної освіти, науки та культури, возз’єднання основного масиву українських земель у кордонах однієї держави, вихід України на міжнародну арену в якості члена Організації Об’єднаних Націй, нарешті, розбудова, хоча й під пильним контролем Москви, державних структур. Назавжди в літопис новітньої історії Україні увійшли видатні українські інтелектуали: Володимир Вернадський і Микола Хвильовий, Лесь Курбас і Володимир Сосюра, Олесь Гончар і Микола Руденко, Ліна Костенко та багато інших, які утверджували ім’я України в світі. Попри тяжкі випробування ХХ ст., наближався день Української Незалежності, який став наслідком об’єктивного поступу історії.




2. Суверенна демократична Україна: здобутки, проблеми і перспективи
Наприкінці ХХ ст. на світовій арені відбулися кардинальні геополітичні зміни. Однією з визначальних прикмет тодішнього історичного процесу стала руйнація біполярного світу, розпад Радянського Союзу та соціалістичної співдружності в Європі. На широких просторах колишнього СРСР постали незалежні держави, серед яких і Україна – одна з найпотужніших на європейському континенті за територією, природними й людськими ресурсами, з чималим науково-технічним та культурно-освітнім потенціалом.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла історичний Акт проголошення незалежності України. 1 грудня того ж року домінуюча більшість українського суспільства зробила історичний вибір, підтвердивши на всеукраїнському референдумі своє прагнення до незалежного розвитку. Тоді ж відбулися й вибори першого Президента України.

Історичне значення референдуму важко переоцінити. По-перше, переконлива перемога прихильників незалежності підтвердила Акт проголошення незалежності України, а відтак остаточно легітимізувала відновлення незалежної держави Україна. По-друге, вільне волевиявлення переважаючої більшості громадян України послужило поштовхом для прискорення розпаду Радянського Союзу. 7–8 грудня 1991 р. керівники Російської Федерації, України та Білорусі у Біловезькій Пущі підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 10 грудня Верховні Ради Білорусі та України, а 12 грудня й парламент Російської Федерації ратифікували Угоду про утворення СНД і денонсували договір 1922 р. про утворення СРСР. 25 грудня 1991 р. М. С. Горбачов залишив пост Президента СРСР. Отже, референдум 1 грудня 1991 р. створив сприятливі умови для мирного, договірного розпаду супердержави СРСР. По-третє, переконливий вибір українського народу 1 грудня 1991 р. зумовив міжнародне визнання України, яка належала до засновниць ООН. Показово, що вже до 25 грудня 1991 р. незалежну Україну визнали 19 країн, в т.ч. США. По-четверте, розпад СРСР і поява низки молодих держав, зокрема України, призвів до краху біполярного світу і початку нової будови цивілізації на основі багатополярності.

Розпочався якісно новий етап в історії України, етап здобуття реального суверенітету, розбудови власної держави. В свою чергу, фундаментальні цінності незалежності й суверенності створили сприятливі умови для демократичних перетворень, що суттєво вплинули на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина, забезпечили широке міжнародне визнання. Україна підписала серію політичних та економічних угод, що визначили місце держави у світовому співтоваристві, допомагаючи її політичному і економічному становленню.

Щоправда, перед молодою державою водночас постала й безліч супер складних завдань. У суспільно-політичній сфері український народ мав перейти від тоталітаризму до демократії. В економіці треба було здійснити трансформацію від екстенсивних за своєю суттю командно-адміністративних, директивно-планових начал структурно деформованого, технологічно застарілого народного господарства, до того ж ураженого Чорнобильською катастрофою, до ефективної ринкової системи. У соціальному житті необхідно було гармонізувати інтереси різних верств населення, адаптуючи їх до умов якісно нової суспільної структуризації.

Не менш серйозні завдання висувало життя в етнонаціональній та духовно-культурній сферах. Адже незалежна Україна постала як поліетнічна й полікультурна держава, де крім титульного українського етносу проживають представники понад 130 етносів зі своєю самобутньою культурою, традиціями, віросповіданнями. За таких обставин потрібно було знайти баланс національних та загальнолюдських цінностей, щоб уникнути конфліктів на національній чи релігійно-конфесійній основі. На міжнародній арені Україна мусила закріпити свій статус не тільки як об’єкт, а і як рівноправний суб’єкт світового співтовариства.

Поряд з цим були й суб’єктивні чинники, що зумовили труднощі початкового етапу державотворення в незалежній Україні. На жаль, суспільство виявилося не готовим до радикальних перетворень. Це стосується як його політичного, інтелектуального проводу, так і основної маси населення, котрі були обтяжені стереотипами, традиціями минулого і виявилися доволі консервативними. Внаслідок цього в суспільстві не склалося достатньої, критичної маси щирих прихильників реформ, які б на основі осягнення досвіду минулого та нового політичного мислення змогли чітко уявити зміст української ідеї, накреслити оптимальну перспективу розвитку, консолідували й організували більшість українців на її реалізацію.

Неконсолідованість політичної еліти, відставання законодавчого забезпечення реформ, тактичні і стратегічні помилки при виборі вектору розвитку країни, консерватизм, апатія і дезорієнтованість значної частини населення, сильна енергетична залежність від Росії – всі ці та інші чинники обумовили абиякі труднощі українського державного відродження.

Загалом державотворчий процес, що розгорнувся в Україні після проголошення незалежності, характеризувався суперечливістю й неоднозначністю. З одного боку, спостерігалися певні позитивні зміни – запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили, трансформовано старі елементи державної влади (Верховна Рада, Кабінет Міністрів), утворено й розбудовано нові (президентські структури тощо), сформовано законодавче державотворче поле. З іншого – дії різних гілок влади виявилися слабко скоординованими і не мали належної єдності, гармонії; між центральними та місцевими органами влади нерідко спостерігалося непорозуміння; державний контроль за виконанням прийнятих рішень здійснювався недостатньо ефективно; у суспільстві наростало соціально-політичне протистояння, яке значною мірою відбивалося в діяльності державних установ; у державних структурах розросталася корупція і протекціонізм; авторитет усіх гілок влади падав.

Знаковою віхою державотворення стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції – Основного Закону нашої держави. Відповідно до цього документа, який закріпив правові основи незалежності України, пріоритетним напрямом її трансформаційного стало утвердження й забезпечення громадянських прав і свобод. Фундаментальною основою захисту прав людини в нашій країні є ряд міжнародних і вітчизняних нормативно-правових актів. Це, зокрема, «Загальна декларація прав людини», «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод», «Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права», «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права», «Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» та ін.

Одним із пріоритетів державної етнонаціональної політики, реалізація якої здійснюється відповідно до принципу верховенства міжнародних стандартів у сфері прав і основних свобод людини, є захист прав національних меншин, формування умов для їх активної участі в соціально-економічному, суспільно-політичному, духовно-культурному житті. Українська держава, тримаючи курс на створення полікультурного суспільства на принципах рівності усіх громадян перед законом, незалежно від расової та національної приналежності, забезпечує вільний розвиток етнічних спільнот – представників різних національностей, а також гарантії їх прав, зафіксовані в Декларації прав національностей України, Конституції України, базовому Законі України «Про національні меншини в Україні», Концепції розвитку культур національних меншин України, інших нормативних актах, а також у положеннях Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та інших актах.

Важливе значення має Закон «Про засади державної мовної політики», який встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10 % від населення певного регіону, а в окремих випадках й менше 10 %. Дія цього закону поширюється на 18 мов: російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську (циганську), румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську і кримчацьку.

Функціонування поліетнічного українського суспільства потребує нових потужних імпульсів щодо формування у нас культури міжетнічного спілкування, соціальної, політичної, релігійної, міжетнічної, особистісної толерантності, яка виступає антиподом ксенофобії, ворожості, ненависті.

Зрозуміло, що суверенна й демократична держава має базуватися на патріотизмі своїх громадян. Змістовною складовою патріотичної позиції є національна самосвідомість, почуття відповідальності за долю рідної землі та народу. Повсякденний патріотизм людини і громадянина виявляється в любові до Батьківщини, в самовідданому служінні народу, державі. Іншими словами, патріот – це той, хто реальними діями сприяє розбудові демократичної держави і суспільства.

Натомість держава і суспільство повинні вміти себе захищати, що зайвий раз засвідчує нинішня кризова ситуація в Україні, агресія проти неї Росії, супроводжувана анексією Криму, жорстоким кровопролиттям на Донбасі, руйнацією його інфраструктури. Слід давати рішучу відсіч тим, хто виступає з позицій державної зради, пропагує дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягає на територіальну цілісність України, порушує рівноправність громадян, пропагує війну, здійснює диверсії, вдається до актів терору, шпигунства тощо. Всі ці злочини проти Держави підлягають покаранню згідно зі статтями Кримінального кодексу України.

Віримо, що численні труднощі сьогодення будуть обов’язково подолані. Запорукою цьому є не тільки тисячолітня державно-політична та історико-культурна традиції українського народу, а й наявність сучасної єдиної суверенної, демократичної держави, активна громадянська позиція мільйонів наших співгромадян. Особлива роль належить студентській молоді, яка за роки свого навчання має сформуватися в нову генерацію високим ступенем професіоналізму, трудової активності, підприємливості, мобільності й адаптованості до виробничих і соціальних вимог, почуття справжнього господаря на своєму робочому місці. Водночас нашій країні потрібні спеціалісти, які поєднують свої компетенції, вміння й навички зі щирим патріотизмом, моральною стійкістю, людською порядністю. На наше переконання, сучасна молодь зробить вагомий внесок у подальшу розбудову Української держави, яка, говорячи словами великого поета-мислителя Т.Г. Шевченка, стане «сім’єю вольною, новою», самодостатнім і авторитетним членом європейського й світового співтовариства.



Література:

1. Бойко О. Д. Історія України: посібник / О.Д. Бойко. – 2-е вид., доп. – К.: Видавн. центр «Академія», 2001. – 656 с.

2. Гальчинський А. С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу / А. С. Гальчинський. – К.: Українські пропілеї, 2001. – 320 с.

3. Іваненко В.В. Історія України: навч. посібник /В.В. Іваненко, Г.Г. Кривчик. – Д.: РВВ ДНУ ім. О.Гончара, 2012.-184 с.

4. Касьянов Г. Україна 1991–2007: нариси новітньої історії / Г. Касьянов. – К.: Наш час, 2008. – 432 с.

5. Конституція України: чинне законодавство станом на 1 липня 2014 року: (офіційний текст) – К.: Паливода А. В., 2014. – 64 с.

6. Кульчицький С. В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття / С. В. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 2001. – № 3. – С.48-68.

7. Литвин Володимир. Історія України: підручник / Володимир Литвин. – К.: Наук. думка, 2006. – 728 с.

8. Маґочій Павло-Роберт. Україна: історія її земель та народів. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2012. – 794 с.

9. Методичні рекомендації щодо проведення 1 вересня 2014 року у вищих навчальних закладах першої лекції «Україна – суверенна демократична держава» / уклад. О. А. Удалова, Г. П. Левківська. –К., 2014. – 13 с.

10. Моця О. П. Українці: народ і його земля (етапи становлення) / О. П. Моця. – К.: Стародавній світ, 2011. – 640 с.

11. Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі ХІ – ХVІІІ ст. / Д. Наливайко. – К.: Основи, 1998. – 578 с.

12. Серьогін В. О. Конституційне право України : навч. посібник / В. О. Серьогін. – Х.: ХНУВС, 2010. –  368 с.

13. Смолій В. А. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.) / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – К.: Видавн. Дім Альтернативи, 1999. – 352 с.

14. Україна: інтелект нації на межі століть. Кол. монографія / керівник авт. колект. В. К. Врублевський. – К.: Інформ.-видавн. центр «Інтелект», 2000. – 516 с.

15. Шевчук В. П. Історія української державності: курс лекцій /


В. П. Шевчук, М.Г. Тараненко. – К. : Либідь, 1999. – 480 с.

Матеріали підготував декан історичного факультету, проф., д-р іст. наук С. І. Світленко.

Відповідальний за випуск проректор з науково-педагогічної роботи у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді, проф., д-р іст. наук В. В. Іваненко.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка