Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди



Сторінка1/18
Дата конвертації21.02.2017
Розмір3.52 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Чижевський Д. І. Філософія Г. С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Леоніда Ушкалова. — Харків: Прапор, 2004. — 272 с.

Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ

ФІЛОСОФІЯ Г. С. СКОВОРОДИ

Харків — 2004


ЗМІСТ



Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди . . . . . . . . . . 3


Передмова . . . . . . . . . . 23


I. Вступ . . . . . . . . . . 25

1. Проблематика . . . . . . . . . . 25




II. Підстави . . . . . . . . . . 29

2. Coincidentio oppositorum . . . . . . . . . . 29

3. Κύκλος τω̃ν κύκλων . . . . . . . . . . 38

4. Hieroglyphica, emblemata, symbola . . . . . . . . . . 45

5. Symbola et emblemata . . . . . . . . . . 54

6. Біблія . . . . . . . . . . 72




III. Метафізика . . . . . . . . . . 84

7. Матерія . . . . . . . . . . 84

8. Materia aeterna . . . . . . . . . . 89

9. Дуалізм . . . . . . . . . 94

10. ’Αδιαιρέτως, ’ατρέπτως, ’αμερίστως, ’ασυγχύτως . . . . . . . . . . 105

11. Бог . . . . . . . . . . 107

12. Премудрість . . . . . . . . . . 117

13. Ростина як символ усесвіту . . . . . . . . . . 121




IV. Антрополоґія . . . . . . . . . . 130

14. Внутрішня людина . . . . . . . . . . 130

15. Серце . . . . . . . . . . 137

16. Кілька символів . . . . . . . . . . 142

17. Безодня . . . . . . . . . . 146

18. Мікрокосмос . . . . . . . . . . 150

19. Пізнання . . . . . . . . . . 156


V. Етика . . . . . . . . . . 162

20. Θέωσις . . . . . . . . . . 162

21. Спокій, мир, субота . . . . . . . . . . 166

22. Світ . . . . . . . . . . 169

23. Самоприниження . . . . . . . . . . 175

24. Нерівна рівність . . . . . . . . . . 182

25. Педагогіка . . . . . . . . . . 198

26. Сковорода й Україна . . . . . . . . . . 200




VI. Містика . . . . . . . . . . 209

27. Сковорода — містик . . . . . . . . . . 209

28. Сковорода — містичний поет . . . . . . . . . . 218


VII. До джерел Сковороди . . . . . . . . . . 237

29. Передпосилки Сковороди . . . . . . . . . . 237




До таблиць. Текст та пояснення . . . . . . . . . . 247


Покажчик імен . . . . . . . . . . 251


Index symbolorum et emblematum . . . . . . . . . . 265

Леонід УШКАЛОВ

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ ТА ЙОГО КНИГА ПРО ФІЛОСОФІЮ СКОВОРОДИ


Дмитро Іванович Чижевський по праву належить до кола найвидатніших українських інтелектуалістів XX століття. Він народився 23 березня 1894 року в місті Олександрія на Херсонщині. Чижевський походив зі старовинного шляхетського роду. Його батько — Іван Костянтинович Чижевський — офіцер царської армії, енергійний і діяльний чоловік, учасник народницького руху (за що свого часу відбув ув’язнення в Петропавлівській фортеці та заслання до Сибіру), потому — не менш активний земський діяч, член партії конституційних демократів. Мати Чижевського — Марія Дмитрівна Єршова — педагог і художниця, учениця славетного маляра Іллі Рєпіна.

Отримавши початкову освіту вдома, Дмитро Чижевський вступає до Олександрійської класичної гімназії. Про себе гімназиста Чижевський перегодом казав таке: я був «гарним учнем з поглядами поганого учня». Справді-бо, з одного боку, він дуже багато читав (наприклад, уже в десять років знав усі драми Шекспіра в російських перекладах), а з другого — не раз дозволяв собі всілякі витівки. У будь-якому разі, серед своїх однолітків Чижевський користувався незаперечним авторитетом. Кажуть, що ця звичка бути в усьому першим відтоді залишилась у нього назавжди, істотно позначившись і на способі життя, і на манері спілкування з людьми, яка була часом доволі оригінальною.

Олександрійську класичну гімназію юнак закінчив з відзнакою в 1911 році. А вже наступного року він вступає до Петербурзького університету, де починає вивчати філософію, астрономію та математику. Мабуть, найбільше враження на нього справила тут інтуїтивістська філософія Миколи Лоського. Утім, Чижевський не пас задніх і в ділянці математики та астрономії. Недаром ще в студентські роки йому вдалося відкрити нову зірку. Можливо, навіть прикметна для Чижевського-філолога зацікавленість проблемами форми на значну міру була наслідком його обізнаності в математиці й астрономії.

Щоправда, клімат «північної Пальміри» не дуже підходив юнакові, який страждав на бронхіальну астму (сам Чижевський стверджував, що до того, як він опинився на еміграції, у нього були сухоти). Отож, через деякий /4/ час, а власне 1913 року, Чижевський повертається на Україну й починає студіювати філософію та цілу низку філологічних дисциплін в Університеті Святого Володимира. Тут, у Києві, він навчався до 1918 року. Під цю пору його наставниками в ділянці філософії були яскравий платонік Олексій Гіляров та неокантіанець Василь Зеньковський. Достеменно не знаємо, чи слухав Чижевський лекції Володимира Перетця, але традиції перетцівської філологічної школи, зокрема й пильна увага до українського письменства XVII — XVIII століть, поза сумнівом, справили на нього помітний вплив.

Свої університетські студії Дмитро Чижевський поєднував з активною політичною діяльністю. У 1916 році він стає членом «меншовицької» фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії, а під час Української революції представляє «меншовиків» у Центральній Раді. Він був одним з небагатьох членів Центральної Ради, хто 22 січня 1918 року голосував проти IV Універсалу (йому ще довго-довго будуть ставити це на карб). До речі, після проведеної «на барикадах» юності Чижевський потроху відходить від політики. Принаймні, як згадували його учні: Вольфґанґ Буш, Барбара Конрад-Лютт, Дітріх Ґергардт — у зрілому віці про політику він говорив дуже рідко й доволі туманно. Те саме підкреслював і Юрій Шевельов, коли писав: «Якщо він мав якусь політичну програму, він мав її для себе». Назагал, ще зі студенських років Чижевський під впливом карколомних подій української історії початку минулого століття починає культивувати «здоровий песимізм». Сам він згадував, що вже тоді вони з друзями збагнули-таки сенс стоїчної максими: «Ніколи не слід сподіватися на краще, аби не зазнати розчарування». Звісно, це не означає, що Чижевський у зрілому віці геть цурався політики. Аж ніяк. Досить пригадати бодай його відкритий лист до Нобелівського лауреата Томаса Манна, написаний у 1946 році. Бувши «переконаним європейцем», Чижевський вважав, що завданням інтелектуалістів є служіння «ідеалу примирення між народами». Він поділяв ідею створення «Сполучених Штатів Європи». Певна річ, спочатку це мало відбутися в інтелектуальній сфері. Таку настанову яскраво віддзеркалює і спосіб думання Чижевського-філософа: недаром будь-яке локальне історико-філософське явище він намагався розглядати в найширшому контексті європейської культури від давнини до сьогодні. Зрештою, її потверджує саме життя цього чоловіка, що був справжнім громадянином наднаціональної «республіки поетів та філософів» (серед кореспондентів Чижевського, чиї листи збереглися до сьогодні, бачимо Миколу Бердяєва, Давида Бурлюка, Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Мартіна Гайдеґґера, Едмунда Гуссерля, Дмитра Дорошенка, Василя Зеньковського, Романа Інґардена, Александра Койре, Євгена Маланюка, Івана Мірчука, Людольфа Мюллера, Івана Огієнка, Бориса Пастернака, Василя Сімовича, Федора Степуна, Макса Фасмера, Георгія Федотова, Георгія Флоровського, Семена Франка, Маріетту Шагінян, Романа Якобсона, Бориса Яковенка та багатьох інших). /5/

По завершенні своїх студій та успішному захисті дипломної роботи, присвяченої філософії Фрідріха Шіллера, Чижевський обійняв посаду доцента в Київському університеті й почав викладати тут філософію. Одначе після того, як Українська Народна Республіка зазнала поразки і в Україні була встановлена комуністична диктатура (офіційно проголошену «більшовиками» «диктатуру пролетаріату» Чижевський влучно охрестив «диктатурою над пролетаріатом»), умов для творчої праці в талановитого молодого вченого вже не було. Ба більше — саме його життя опинилося під загрозою, бо каральні органи нової влади не спускали з нього ока (мабуть, саме в той час у Чижевського з’явилась дивна звичка ніколи не сідати спиною до дверей). Тільки з волі сліпого випадку йому вдалося уникнути розстрілу. Отож, у квітні 1921 року Чижевський потайки і назавжди покидає Україну (комуністичний режим заочно засудив його до смертної кари). Спочатку він перебирається до Польщі, а перегодом до Німеччини, яка відтоді стала для нього другою Батьківщиною. «Ніде, — писав Чижевський у згаданому листі до Томаса Манна, — я не почувався вдома так, як у Німеччині».

Опинившись на еміграції, Чижевський вирішив продовжити своє навчання. З 1921 по 1924 рік він студіює філософію спочатку в Гейдельберзькому, а потім у Фрайбурзькому університетах. Під цю пору серед його вчителів було ціле гроно видатних німецьких інтелектуалістів, без чиїх імен годі уявити собі розвиток світової філософської думки XX століття: Карл Ясперс, Гайнріх Ріккерт, Едмунд Гуссерль (праці фундатора феноменології Чижевський добре знав іще від часу свого навчання в Києві), Мартін Гайдеґґер (в особистому архіві Чижевського збереглися машинописні тексти лекцій Гайдеґґера за 1921-24 роки), Ріхард Кронер та інші. Перебуваючи у Фрайбурзі, Чижевський часто навідувався до Гайдеґґера, а в 1923 році зазнайомився з Гансом-Ґеорґом Ґадамером. Їхня щира дружба тривала аж до кінця життя українського мислителя. Тож нема нічого дивного в тому, що філософські погляди Чижевського розвиваються передовсім у річищі німецької інтелектуальної традиції. Уже 1997 року його учень Дітріх Ґергардт, намагаючись окреслити єство філософії свого вчителя, писав: «Якою була та філософія, що їй він надавав перевагу, для мене не зовсім ясно. Бувши учнем Гуссерля й Кронера, він, очевидно, відчував свою приналежність до феноменологічної школи, хоча й не був адептом якогось одного її напрямку. Сильне враження, принаймні як систематики, справили на нього Гегель та Шеллінґ, а Кант, вочевидь, був тим імпліцитним підґрунтям, про яке він рідко коли згадував». Утім, сам Чижевський називав своїми вчителями в ділянці філософії таку трійцю: Едмунд Гуссерль, Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер.

Після завершення студій у Марбурзі Чижевський 1924 року перебирається до Праги. Тут, у столиці Чехословаччини, він викладає філософію, бувши лектором (1924-25), доцентом (1925-27) та професором (1927-32) Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова /6/ (професорське звання в цьому навчальному закладі Чижевський отримав на підставі розвідки «Філософія на Україні») та екстраординарним професором Українського Вільного Університету (у 1929 році він був габілітований тут за спеціальністю «філософія», подавши як дисертацію працю «Геґель і Французька революція»). Під цю пору він бере активну участь у роботі цілої низки наукових товариств, зокрема славетного Празького лінгвістичного гуртка (з українських учених у його роботі, крім Чижевського, брали участь також Василь Сімович та Аґенор Артимович), співпрацює з численними академічними виданнями — українськими, німецькими, чеськими, польськими, російськими, французькими. Зокрема, саме Чижевський став найактивнішим співробітником заснованого в 1924 році Максом Фасмером журналу «Zeitschrift für slavische Philologie», який виходив у Берліні й належав, побіч паризького «Revue des Études Slaves» та празького «Slavia», до трійці найліпших славістичних видань у всьому світі. З-поміж філософських праць Чижевського, що з’явилися друком у празький період його життя, слід назвати передовсім такі: «Логіка» (1924), «Філософія на Україні: спроба історіографії питання» (1926), «Геґель і Французька революція» (частина цієї габілітаційної роботи була надрукована 1929 року в першому томі «Праць Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова»), «Нариси з історії філософії на Україні» (1931). Ці та інші розвідки вже на початку 1930-х років принесли Чижевському визнання: у західних академічних колах він втішався заслуженою славою «видатного дослідника духовного життя Східної Європи» та «великого знавця містики й містичної філософії Заходу й слов’янського Сходу» (Ніколай фон Арсеньєв). Недаром йому давали рекомендаційні листи Едмунд Гуссерль та Макс Фасмер, а 1931 року ім’я Чижевського як співвидавця з’явилося на титульному аркуші часопису «Archiv für Geschichte der Philosophie» поруч з іменами Ернста Кассірера, Александра Койре, Гайнріха Ріккерта й інших видатних філософів.

У 1932 році, коли українські наукові інституції в Празі починають згортати свою роботу, Чижевський переїздить назад до Німеччини. Тут, у Галлє, він буде мешкати аж до 1945 року, тобто до кінця Другої світової війни, працюючи в Об’єднаному університеті міст Галлє та Віттенберґа (у 1934-39 роках він також викладав за сумісництвом у Єнському університеті). Мабуть, це був найбільш плідний період наукової діяльності вченого, принаймні в ділянці філософії. Слід підкреслити, що його життєві обставини складалися під ту пору вкрай нещасливо, щоб не сказати трагічно: Чижевський був людиною без громадянства, в університеті Галлє-Віттенберга обіймав дуже скромну посаду позаштатного лектора, а після приходу до влади націонал-соціалістів йому повсякчас загрожувало звільнення з роботи й концентраційний табір, адже його дружина Лідія Маршак була єврейкою (ще 1938 року вона емігрувала до США й замешкала в Чикаго). Додаймо до цього воєнне лихоліття й самотність, /7/ яка з плином часу ставала все більшою й більшою. І попри це, Чижевському вдалося створити такі фундаментальні праці, як «Філософія Г. С. Сковороди» (1934), «Коменський і західна філософія» (1939), «Філософія життя Штура» (1941), «Український літературний барок» (1941-44). Тоді ж таки, а власне наприкінці грудня 1934 року, Чижевський зробив і своє найбільше, справді сенсаційне відкриття — знайшов рукопис основної праці фундатора новочасної педагогіки Яна Амоса Коменського «Всезагальна порада про виправлення людських справ» («De rerum humanarum emendatione consultatio catholica»).

У червні 1945 року, буквально за кілька годин до приходу Червоної Армії, Чижевський покидає Галлє. Точніше, його врятував один колишній студент, який вивіз свого вчителя на власному авто з радянської зони окупації. Так Чижевський опинився в Марбурзі, де обійняв посаду директора Семінару славістики тамтешнього університету. На цій своїй посаді він чимало зробив для розвитку славістичних студій у повоєнній Німеччині. А крім того, йому вдалося написати цілу низку ґрунтовних праць, серед яких «До проблем бароко» (1946), «Історія давньоруської літератури 11, 12 та 13 століть. Київська доба» (1948), «Культурно-історичні епохи» (1948), «Сімнадцяте сторіччя в духовій історії України» (1948) та інші. Утім, ці роки видалися для Чижевського не менш важкими й драматичними, ніж попередні: тікаючи з Галлє, він змушений був залишити там усю свою бібліотеку (можна тільки уявити, яка це була для нього втрата: кажуть, що без своїх книжок він просто не міг жити), учений бідував і голодував (одного разу в нього запаморочилося в голові й він упав з балкона другого поверху), а крім того, наслідком усіляких інтриг він так і не зміг стати професором Марбурзького університету (міністр культури землі Гессен публічно обізвав його «шпигуном» і «комуністом»). Отож у 1949 році Чижевський змушений був покинути Німеччину. За наполегливими порадами своїх старих приятелів Романа Якобсона, Василя Зеньковського та Бориса Ніколаєвського він приймає запрошення Гарвардського університету й переїздить до Америки — країни, що була йому назагал чужа. Власне кажучи, він дуже цінував тамтешні бібліотеки, мистецькі галереї та музеї, вважав Нью-Йорк за «найкрасивіше місто на світі», але все-таки Америки не любив.

У Гарварді Чижевський читає курси з історії старокиївської літератури, українського бароко, російської літератури XX століття, порівняльної історії слов’янських літератур тощо. За шість проведених тут років він так і не виголосив жодної лекції по-англійському. Подейкують, що Чижевського взагалі несила було змусити заговорити по-англійському. Як згадував Дітріх Ґергардт, із-за цього йому навіть не підвищили платню, бо він не схотів у присутності проректора сказати: «Yes».

Під час перебування в Гарварді Чижевському вдалося створити чимало вартісних праць. Серед них — прецікавий есей «Поза межами краси. До /8/ естетики барокової літератури» (1952), фундаментальна «Історія української літератури. Від початків до доби реалізму» (1956), численні статті до «Енциклопедії українознавства». Одначе уже мало не відразу після свого прибуття до Америки Чижевський починає думати про те, як би його повернутися назад до Німеччини. Він нарікає на низький рівень американської славістики, на своє непевне становище в університеті, на конфлікти з колегами, на часті депресії...

Зрештою, на початку 1956 року, завдяки заходам перш за все свого старого приятеля Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Чижевський таки повертається до Німеччини. Тут він стає на чолі Інституту славістики (Slavisches Institut) Гайдельберзького університету, заступивши неокантіанця Ніколая фон Бубнова. Чижевський був директором цієї інституції аж до 1967 року. У Гейдельберзькому університеті він працював також гостьовим та гонорарним професором, за сумісництвом — гонорарним професором Франкфуртського та Кельнського університетів, а з 1964 по 1970 рік — ще й завідувачем кафедри літературознавства Інституту славістики Кельнського університету.

Коли Чижевський повернувся з Гарварда до Німеччини, йому було вже 62 роки. Одначе і в цьому поважному віці він зумів розгорнути гідну подиву наукову діяльність. Учений наполегливо збирає в Гайдельберзі славістичну бібліотеку, стає редактором одразу шести книжкових серій («Musagetes», «Heidelberger slavische Texte», «Apophoreta Slavica», «Slavische Studienbücher», «Slavische Propyläen», «Forum Slavicum»), пише цілу низку наукових розвідок, серед яких «Із двох світів. Причинки до історії слов’яно-західних літературних взаємин» (1956), «Порівняльна історія слов’янських літератур» (1968), «Сковорода: поет, мислитель, містик» (1974) та інші. Загалом беручи, Чижевський хотів створити в Німеччині потужну славістичну школу, годну стати альтернативою славістиці двох тодішніх супердержав: США та Радянського Союзу. Саме про це йшлося в його програмовій праці 1963 року «Стан і завдання славістики у Федеративній Республіці Німеччина». Під ту пору він стає, по слову Анджея де Вінценза, справжнім «папою» німецьких славістів. Це красномовно засвідчує бодай виданий у Мюнхені 1966 року величезний (майже на 1000 сторінок) гратуляційний збірник («фестшріфт») «Orbis scriptus. Dmitrij Tschižewskij zum 70. Geburtstag», до якого подали свої матеріали, зокрема, Йозеф Вашіца (Прага), Роман Інґарден (Краків), Юліан Кжижановський (Варшава), Ервін Кошмідер (Мюнхен), Мілівой Павловіч (Београд), П’єр Паскаль (Париж), Борис Унбегавн (Оксфорд), Роман Якобсон (Кембридж, Масс.) та багато інших. А в 1969 році Ганс-Ґеорґ Ґадамер як президент Гайдельберзької академії наук писав Чижевському з нагоди його 75-ліття: «Якщо Фрідріх Великий свого часу начебто казав про Ляйбніца, що він сам-один був цілою академією, то в більш вузьких і більш широких рамцях нашого століття про Вас можна сказати щось подібне». /9/

Звісно, життя Чижевського і впродовж двох останніх десятиліть не було безхмарним. Скажімо, великим розчаруванням стала для нього студентська революція 1968 року. «Тоді, — писав один з найліпших знавців життя та творчості Чижевського Вернер Кортгаазе, — студенти-бунтівники з університетів ФРН та Західного Берліна, нова генерація молодих варварів, яким його ідеал науки був нецікавим... намагалися брутально знизити рівень науки в університетах, оскільки те, чим займався Чижевський, було начебто лише "міщанською нісенітницею"». Вони навіть хотіли викинути частину книжок з гайдельберзької славістичної бібліотеки, що її він так наполегливо збирав.

Численні негаразди випадали на долю вченого і завдяки його, як казала Ася Гумецька, «бароковій українській вдачі». Справді-бо, у Чижевського була репутація професора-дивака, і він не забував час від часу її потверджувати: про нього ходила сила легенд. Подейкують, нібито саме Чижевський став прототипом професора-дивака — головного героя роману Володимира Набокова «Пнін». Маючи холеричний темперамент, він відзначався неабиякою екстравагантністю (скажімо, носив напрочуд яскраві краватки, довге волосся, полюбляв дивитися вестерни й фільми про Джеймса Бонда), часто бував надміру самовпевненим, вередливим (за це його прозвали «примабалериною») і непередбачуваним, а ще справжнім Божим бичем для нездар — людей, яких він охрестив «ворогами науки». Не дивно, що колеги Чижевського часто скаржилися на нього. Мабуть, оця екстравагантність, а то й агресивність була зворотним боком його вразливості й самотності. Чижевський, — згадував Юрій Шевельов, — «виробив у спілкуванні з людьми манеру, якою дорослі говорять з дітьми. Він мовчав про свої наукові проблеми, натомість міг багато говорити про песиків, про моду, про свої сновиддя». Це — від самотності. Назагал, за словами Ґадамера, «у його поведінці було щось гротескне». Недаром Чижевський проявляв таку величезну цікавість до всіляких комічних, химерних і абсурдних форм життя, а його найулюбленішим письменником був геніальний полтавець Микола Гоголь — навіть на смертному одрі Чижевський тримав у руках томик Гоголя.

Дмитро Іванович Чижевський помер 18 квітня 1977 року в Гайдельберзі. Прах великого вченого покоїться за сотню метрів на південний захід від капели гейдельберзького цвинтаря Берґфрідгоф. На полірованій плиті крупнозернистого граніту напис: Dmitrij І. Tschižewskij 1894-1977.

Як згадували учні Чижевського, за кілька тижнів до смерті в його переповненому книжками та рукописами помешканні з’явився невеличкий пейзаж, намальований олійними фарбами: білі, немов вишневий цвіт, українські хати. Певно, ненька Україна завжди жила в душі цього дивного самотнього чоловіка. /10/



Перу Дмитра Чижевського належить близько тисячі праць із найрізноманітніших ділянок гуманістики. Зокрема, він є автором цілої низки блискучих розвідок, присвячених історії української філософії. Загалом беручи, до Чижевського нею мало хто й займався. Можна пригадати хіба що «Нариси слов’янської філософії» Клима Ганкевича, надруковані по-німецькому в Кракові 1869 року (тут є спеціальний розділ «Філософія в українців», де, окрім української «народної філософії», з’ясовано також філософські погляди Петра Лодія, Йосифа Чачковського та Івана Федоровича), невелику книгу Василя Щурата «Українські джерела до історії філософії», видану у Львові 1908 року й присвячену в основному традиціям неоплатонізму в культурі старожитньої України, та «Нариси з історії української філософської думки» Миколи Сумцова, уривки з яких були оприлюднені вже по смерті вченого в «Бюлетені Музею Слобідської України ім. Г. С. Сковороди» за 1926-27 роки.

Ключовою постаттю в історії української філософської думки для Сумцова, поза сумнівом, був небесний патрон Слобідського краю Григорій Сковорода (1722-1794). Принаймні, усі вцілілі фрагменти сумцовських «Нарисів...» присвячено саме йому. Зрештою, під ту пору Сковорода втішався славою чи не одного-єдиного українського філософа. Відколи 1894 року в Харкові завдяки подвижницьким зусиллям Дмитра Багалія та заходам Харківського історико-філологічного товариства було видано чималу збірку творів Сковороди, він неначе воскрес у соту річницю смерті. Уже наприкінці XIX та на початку XX століть його філософські й богословські погляди досліджували такі непересічні інтелектуалісти, як Дмитро Багалій, Володимир Ерн, Олександра Єфименко, Павло Житецький, Федір Зеленогорський, Амфіан Лебедєв, Олексій Лосєв, Микола Петров, Софія Русова, Андрій Товкачевський, Іван Франко. А вже від 1910-х років ім’я Сковороди починає все частіше зринати і в публікаціях на Заході. Так, Марія фон Безобразова друкує чималий есей «Григорій Сковорода — український філософ (1722-1794)» на сторінках берлінського часопису «Archiv für Geschichte der Philosophie» (1912), Юзеф Третяк згадує про нього в своїй книзі «Петро Скарга в історії та літературі Берестейської унії» (Краків, 1912), а Томаш Масарик — у книзі «Соціологічні нариси з російської філософії історії та релігії» (Єна, 1913). «Сковородинство» було також важливим чинником культури українського Ренесансу початку XX століття. Під буремну пору воєн та революцій, коли, по слову Гната Хоткевича, часом складалося враження, ніби «не зосталося вже нічого святого — ні Бога, ні любові, ні честі, ні науки», про незникомість «істинного чоловіка» в українській людині свідчила її «душевна потреба згадати Сковороду». Недаром наша гуманістика збагатилася в той час чималою низкою присвячених Сковороді праць: досить пригадати бодай /11/ книги «Григорій Сковорода, його життя і твори» Григорія Коваленка (1919), «Григорій Савич Сковорода. (Український філософ). Короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів» Гната Хоткевича (1920), «Г. С. Сковорода. Життя й наука» Володимира Білого (1924), одеський збірник 1923 року «Пам’яті Г. С. Сковороди (1722-1922)», статті Михайла Возняка, Андрія Ковалівського, Петра Пелеха, Віктора Петрова, Миколи Плевака, відповідні розділи книг «Історія українського письменства» Сергія Єфремова (1919), «З історії релігійної думки на Україні» Михайла Грушевського (1925) тощо. Отож, цілком природно, що філософія Сковороди, починаючи десь від середини 1920-х років, привертає пильну увагу Дмитра Чижевського. Принаймні, його численні історико-філософські сюжети дуже часто снуються саме довкруж феномена Сковороди. Власне кажучи, Чижевський був схильний тлумачити філософію Сковороди як самісіньку серцевину української інтелектуальної традиції. «Сковорода, — писав він, обґрунтовуючи своє розуміння природи речей, — є останній представник українського духового барока, з другого боку, він — український "передромантик"». Тим часом «бароко та романтика — саме ті періоди духової історії, що наклали на український дух найсильніший відбиток. Отож, Сковорода стоїть у центрі української духової історії...». Цієї думки Чижевський дотримувався впродовж усіх п’яти десятиліть своєї наукової діяльності: бувши чітко сформульованою ще наприкінці 1920-х років (уперше, здається, у статті «Сковорода — український філософ», що з’явилася 1929 року на сторінках часопису «Der russische Gedanke»), вона складає ідейне підложжя й останньої праці Чижевського про Сковороду — мюнхенської книги «Сковорода: поет, мислитель, містик» (1974).

Центральне місце Григорія Сковороди в історії вітчизняної інтелектуальної традиції, на думку Чижевського, зумовлене також тим, що саме з нього розпочинається справжня історія української філософії. «Самостійної творчості на ґрунті засвоєння західних ідей, — стверджував учений у своїх «Нарисах з історії філософії на Україні», мабуть, навмисне загострюючи власну думку, — не помічаємо аж до Сковороди». Уся попередня українська філософська традиція «є більше історією навчання філософії, аніж історією філософії». А крім того, як гадав Чижевський (про це він писав іще 1936 року), Сковорода, побіч Яна Амоса Коменського, Володимира Соловйова чи Руджера Бошковіча, належить до дрібки слов’янських філософів «світового значення».

Хай там як, але впродовж 1920-40-х років Сковорода в царині україністики був для Дмитра Чижевського чимось на взір causae finalis. Недаром саме під ту пору з’явились і майже всі його розвідки про Сковороду. Увагу вченого привертали десятки питань, пов’язаних із життям та творчістю філософа, починаючи від метафізичних чи гносеологічних засновків його науки, висвітлених найперше у спеціальних розділах книжок «Філософія на Украї-/12/ні», «Нариси з історії філософії на Україні», у чотирьох есеях циклу «Сковородинські студії», що були оприлюднені на сторінках журналу «Zeitschrift für slavische Philologie» («Сковорода й Ангел Сілєзій», «Сковородинська теорія пізнання та Філон», «Сковородинське тлумачення Біблії у світлі святоотцівської та містичної традиції», «Сковорода й Валентин Вайґель»), і закінчуючи міркуваннями щодо закордонних мандрів Сковороди, псевдо-сковородинських поезій, впливу Сковороди на подальшу літературну та філософську традицію, зокрема на творчість Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя, Василя Капніста, Василя Наріжного, Памфіла Юркевича, Олександра Потебні.

Цікаві спостереження щодо творчості Сковороди розсипані також у багатьох розвідках Чижевського на інші теми. Приміром, учений не забуває згадати про Сковороду тоді, як мова заходить про місце західноєвропейської філософії у старожитній українській культурі або про емблематичні образи на сцені нашого барокового театру. Назагал беручи, піонерські розвідки Чижевського з ділянки українського літературного бароко на значну міру були не чим іншим, як безпосереднім продовженням його студій над творчістю Григорія Сковороди.

Пильну увагу вченого до постаті українського філософа потверджують і його рецензії на численні сковородинські публікації, які з’являлися під ту пору чи то вже в Харкові, як, скажімо, ґрунтовна книга Дмитра Багалія «Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода» (1926), що її Віктор Петров одразу ж назвав був «енциклопедією сковородознавства», чи в Берліні, як монографія Домета Олянчина «Григорій Сковорода (1722-1794): український філософ XVIII століття та його духовно-культурне довкружжя» (1928), чи в Парижі, як-от книга графа Петра Бобринського «Старчик Григорій Сковорода. Життя й наука» (1929).

Перегодом, десь від кінця 1940-х років, Чижевський облишить роль активного рецензента сковородіани. На те було дві причини. З одного боку, від часу переїзду вченого до Америки посутньо змінились умовини його життя та творчості. А з другого — сама академічна сковородіана переживала під ту пору далеко не найліпші часи: комуністичний терор, нацистський ідеологічний пресинг та воєнне лихоліття обезкровили українську гуманістику. Звісно, Чижевський продовжує слідкувати за найпомітнішими науковими публікаціями на цю тему. Не дурно ж бо у своїй книзі 1974 року «Сковорода: поет, мислитель, містик» він переконливо спростовує гадку німецького славіста Едварда Вінтера про Сковороду як про «типового представника Просвітництва», яку той спробував був обґрунтувати в чималій праці «Раннє Просвітництво» (1966). Одначе не можна не запримітити й тієї обставини, що з понад п’яти десятків відомих нам розвідок Чижевського про Сковороду впродовж 1950-70-х років з’явилося, крім згаданої мюнхенської книжки 1974 року, здається, тільки дві: одна — надрукований 1968 року /13/ в «Die Welt der Slaven» есей про Сковороду та Миколу Гоголя, а друга — есей про місце Сковороди в історії українського віршування, який побачив світ 1973 року в гейдельберзькому виданні «Archiv für das Studium der neueren Sprachen und Literaturen». Щоправда, у тогочасних працях Чижевського на інші теми можна знайти цілу низку принагідних спостережень щодо нашого філософа. Так, у своїй збірці есеїв «Із двох світів. Причинки до історії слов’яно-західних літературних взаємин», виданій у Гаазі 1956 року, Чижевський розглядає славетний каврайський «Сон» Сковороди, висловлює декілька цікавих міркувань про Сковороду в зв’язку зі слов’янськими рефлексами містики Якоба Беме, а в оприлюдненій того-таки 1956 року Українською Вільною Академією Наук у США «Історії української літератури (від початків до доби реалізму)» подає творчість Сковороди на широкому тлі нашого письменства ХІ-ХІХ століть. Чого варте бодай напрочуд точне та експресивне окреслення місця Сковороди в історії української літератури: Сковорода — «останній великий український письменник епохи бароко... Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло». Між іншим, перегодом у чималій праці «До питання про літературу бароко у слов’ян», надрукованій 1971 року в братиславському збірнику «Literärny barok», Чижевський назве Сковороду «останнім представником бароко» в цілій Європі.

Утім, ключовою працею Дмитра Чижевського про Сковороду, поза всяким сумнівом, є його велика книга «Філософія Г. С. Сковороди» 1, оприлюднена 1934 року як двадцять четвертий том «Праць Українського Наукового Інституту» у Варшаві (наклад книги видруковано у Львові, у друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка).

Український Науковий Інститут свого часу був створений урядом Української Народної Республіки в екзилі за підтримки уряду Польщі. До 1938 року його очолював Олександр Лотоцький, чиїми заходами було здійснено чимало важливих видавничих проектів. Зокрема, того-таки 1934 року Інститут розпочинає видання повної академічної збірки творів Тараса Шевченка (із шістнадцяти запланованих томів вийшло тринадцять), перед цим побачив світ славетний «Діарій» («Подорожній щоденник») гетьмана Пилипа Орлика тощо. Очевидно, управа Інституту не просто замовила Чижевському книгу про філософію Сковороди, але й виказувала якісь побажання щодо її змістовного наповнення. Принаймні, у січні 1934 року Чижевський сповіщав Василя Сімовича про те, що 26-й параграф книги («Сковорода й Україна») був «написаний на особливе бажання Варшавського Інституту».



1 На обкладинці й титульній сторінці книги слово «філософія» подано у формі «фільософія», одначе це слід розуміти як технічний недогляд, оскільки в подальшому тексті така форма більше жодного разу не зустрічається; скрізь послідовно — «філософія». /14/

Слід сказати, що впродовж 1930-х та першої половини 1940-х років Чижевський готував до друку і німецьку версію цієї книги. Як свідчить Вернер Кортгаазе, вона мала з’явитися ще 1946 року. Одначе судилось інакше — німецька версія книги про Сковороду побачила світ аж у 1974 році заходами Українського Наукового Інституту Гарвардського університету . Основні ідеї, висновки та мисленнєві сюжети варшавської і мюнхенської книжок — одні й ті самі. Тим часом «Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker» і за своїм змістом, і за композицією, і за стилем викладу істотно відрізняється від варшавського видання. По-перше, тут з’явилося чимало нового матеріалу: Чижевський подає біографію Сковороди, значно рясніше цитує тексти німецьких містиків тощо. Натомість уже згаданий 26-й параграф, присвячений з’ясуванню місця та ролі Сковороди в історії української культури, зник. По-друге, неабияких змін зазнало структурування матеріалу. Приміром, 8-й параграф книги «Сковорода: поет, мислитель, містик» («Дерево вічності та його тінь») поєднує сюжети одразу трьох параграфів варшавської книжки. По-третє, у німецькій версії відсутні таблиці емблем та символів, а також численні примітки.



2 Tschižewskij D. Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker. — München, 1974.

Ключовим поняттям, за допомогою якого Чижевський прагнув окреслити єство сковородинської філософії, виступає антитетика, потрактована як осереддя діалектичної методи. Недаром одна з ранніх розвідок Чижевського про філософію Сковороди має примітний підзаголовок «До історії "діалектичної методи"». Про діалектику Сковороди учений править також в іншій чималій за обсягом студії «Філософічна метода Сковороди», що була оприлюднена Науковим Товариством ім. Шевченка 1930 року в ювілейному збірнику на пошану академіка Кирила Студинського. Але найґрунтовніше він розглядає це питання у книзі «Філософія Г. С. Сковороди». Власне кажучи, уся ця книга, за словами самого автора, покликана була дати «щоближчу характеристику антитетики Сковороди в кожному пункті його світогляду». Антитетика, — продовжує Чижевський, — «не є щось незвичне в історії філософії. Античний платонізм, отці Церкви, що платонізують, містика середньовіччя та переважно німецька містика нових часів — це етапи розвитку антитетичного думання в історії світової філософії». З огляду на це учений послідовно розглядає філософію Сковороди в одному й тому самому «далекому» контексті: античний платонізм та неоплатонізм патристика середньовічна та новочасна (передовсім німецька) містика. Скажімо, міркування Сковороди щодо Божих імен Чижевський корелює з наукою Платона, Філона, Климента Олександрійського, Орігена, Григорія Ниського, Івана Дамаскина та німецьких містиків, а правлячи про сковородинську ідею «обоження» (θέωσις), він у своїх «Нарисах з історії філософії на Україні» сплітає таку мережу кореляцій: «Як Платон і платоніки (Філон, /15/ Плотин, Порфирій), як отці Церкви (Іриней, Іполіт, Климент, ПсевдоДіонісій Ареопагіт, Максим Сповідник), як німецькі містики, Сковорода бачить призначення людини в її обоженню», тобто вчить про те, що її головним етичним завданням є спроба дорівнятися своєму предковічному Отцеві, адже «внутрішня людина» рівна йому «за силою та єством». У тому самому річищі учений розглядає також сковородинську біблійну герменевтику. Його основна розвідка на цю тему має промовистий заголовок «Сковородинська інтерпретація Біблії у світлі святоотцівської та містичної традиції» (1935), а її підсумок полягає в тому, що ноематика (наука про сенси Святого Письма) та гевристика (наука про віднаходження сенсів Святого Письма) Сковороди є не чим іншим, як поєднанням патристичної, точніше кажучи, «олександрійської» алегорези Біблії з тими методиками її тлумачення, які практикувала новочасна німецька містика.

Називаючи Сковороду «запізненим платоніком кінця XVIII віку», Чижевський природно приділяє велику увагу зв’язкам нашого мислителя з платонівською традицією, щонайперше з Філоном Олександрійським. Цьому питанню присвячено чимало сторінок книги «Філософія Г. С. Сковороди», а також спеціальну розвідку під назвою «Сковородинська теорія пізнання та Філон» (1933). На підставі ґрунтовного аналізу Чижевський доходить висновку, згідно з яким «теорія пізнання Сковороди є здебільшого та назагал філонівською». Зокрема, він підкреслює, що саме Філон свого часу вперше виказав таку важливу для Сковороди ідею, як об’явлення Бога в «трьох світах» (природі, людині та Біблії), що він-таки вперше почав символічно тлумачити Святе Письмо, намагаючись узгодити його з грецькою філософією. Навіть поняття творення (креації) Філон, так само, як і Сковорода, потрактував був символічно. А крім того, Філон обстоював ідеї «обоження», людини як мікрокосмосу, «внутрішньої людини» («небесного Адама»), Софії-Премудрості Божої, преекзистенції матерії, які відігравали першорядну роль і в філософії Сковороди. Стиль Сковороди Чижевський так само узалежнює від Філона, адже якраз той запровадив до богослів’я антитетичну модель думання.

Чижевський наголошував також на власне християнських джерелах сковородинської антитетики. «Одного разу, — каже він у своїй статті «Філософічна метода Сковороди», — Сковорода, характеризуючи антиномічність абсолютного буття, дав вказівку і на джерело, яке навіяло йому якщо не саму методу, то, принаймні, відповідний літературний стиль». Ідеться про послання святого апостола Павла. Справді-бо, — продовжує Чижевський, — «єдиний з тих письменників, для яких антиномізм правив за постійний та методичний стилістичний засіб, був саме апостол Павел». Особливо наполегливо вчений підкреслював думку про те, що засадничу антитетику видимої та невидимої природ Сковорода віддає за допомогою зроду антитетичних (точніше, апофатичних) термінів, якими Церква говорить про /16/таїну поєднання Божої та людської природ у Христі: незмішано, неперетворено, нероздільно, нерозлучно. 10-й параграф книги «Філософія Г. С. Сковороди» так і називається — «’Αδιαιρέτωςб ’ατρέπτως, ’αμερίστως, ’ασυγχύτως».

Одначе, сказати б, магістральним сюжетом цієї книги є тема «Сковорода й німецька містика»: саме в такій стратегії розгортається тут виклад усіх матерій. Заходившись шукати в історії ідей «духових братів» Сковороди, які були б «споріднені з ним не припадковими паралелями думок, а єдністю в розумінні світу та життя», Чижевський дійшов висновку, що «думки Сковороди зустрічаються найчастіше з ідеями т. зв. "німецької містики" (Екгарт, Тавлєр, Сузо, Себастьян Франк, Валентин Вайґель, Якоб Беме, Ангел Сілєзій). За цими визначними" представниками релігійної та філософічної думки стоять містики середньовіччя (св. Бернгард, Гуго від св. Віктора, Бонавентура), отці Церкви (передусім т. зв. «Ареопагітики») та представники античного платонізму (Платон, Філон, Плотин)». Отож у передмові до книги вчений спеціально наголошував: «Ця духова течія Заходу, близькість до якої Сковороди ми будемо констатувати в основних пунктах його світогляду, є т. з. "німецька містика"». Під таким оглядом «Філософія Г. С. Сковороди», засновуючись на матеріалі кількох попередніх розвідок ученого, найперше «Г. С. Сковорода та німецька містика» (1929), а також «Сковорода й Анґел Сілєзій» (1930), знайде своє продовження і в його наступних працях, зокрема в статті 1935 року «Сковорода та Валентин Вайґель».

Відтак, між Григорієм Сковородою та німецькими містиками Чижевський добачає силу-силенну всіляких доктринальних збіжностей. Наприклад, виразні паралелі між Сковородою та Ангелом Сілєзієм, запримічені свого часу ще Львом Толстим, зринають тоді, коли мова заходить про вічність матерії та світу (Сковорода: «Матерія вічна»; Ангел Сілєзій: «Світ є від вічності. Оскільки вічний Бог створив світ поза часом, цілком ясно, що світ є від вічності»), про легкість добра (Сковорода: «Дуже важко бути злим, легко бути добрим»; Анґел Сілєзій: «Спасіння осягти легше, ніж засудження...»), про «обоження» тощо. Спільними для них є також антитетичні формули в описі Бога та людини, численні емблематичні образи на взір зернятка, кола тощо.

Чимало схожого Чижевський добачає також у творах Сковороди й Валентина Вайґеля. їх єднає насамперед таке: 1) наука про «дві природи» Божого творива; 2) наука про об’явлення Бога в «трьох світах» (великому, малому та символічному); 3) ідея себепізнання (один з творів Вайґеля має назву «Пізнай себе»); 4) ідея «смерті для світу»; 5) кордоцентричність (Вайґель, так само, як і Сковорода, дуже часто говорить про серце); 6) наука про «внутрішню людину»; 7) наука про Софію-Премудрість Божу; 8) підкреслення алегоричності Святого Письма (Сковорода: «природний стиль Біблії» — /17/ то не що інше, як спроба «сплести фігури й символи так, що одне на лиці, а друге на серці. Лице — немовби лушпиння, а сердце є зерном...»; Вайґель: «Літера — це віз, на якому слово Боже в’їжджає до серця...»); 9) зневага до «церемоній».

А от Майстрові Екгарту Сковорода суголосний найперше своєю наукою про вічність світу (Сковорода: «Доки існує яблуня, доти існує також її тінь. Тінь — це місцина, яку яблуня закриває від сонця. Але ж дерево вічності завжди зеленіє. Так само і його тінь не обмежена ні місцем, ні часом. Оцей світ і всі світи, якщо їх справді безліч, — то Божа тінь. Вона почасти зникає з очей, ніколи не буває постійною та набуває все нових і нових форм, одначе ніколи не відпадає від свого живого дерева; недаром мудрі люди давно вже казали: "materia aeterna" — "матерія вічна"»; Екгарт: «Як ідеальне існування, твориво не було створене», воно має «те саме існування, що й Бог»). Сковорода та Екгарт суголосні й тоді, коли йдеться про «внутрішню людину» (homo divinus у Екгарта) та про її тотожність із Христом, про себепізнання та про його збіжність із богопізнанням (Сковорода: «Не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе»; Екгарт: «Ніхто не може пізнати Бога, коли не пізнав наперед самого себе»), про перебування Бога «понад іменами» та про те, що Бог є «правдивою природою», про самоприниження-кенозіс, про легкість добра та про спокій як остаточну мету мудрого чоловіка. Окрім того, дуже близькими є деякі концепти й образи у їхніх творах, наприклад: Бог — інтелектуальна куля, душевна глибина — іскра чи серце, дочасне життя — мандрівка, людина — Боже сім ’я.

Коли ж Сковорода говорить про Бога та природу як про різні ймення одного й того самого, він дуже близький до Себастьяна Франка (Сковорода: Бог є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, у музиці музикою, у будинку будинком, а в нашому тлінному тілі новим тілом»; Франк: «Бог є все в усьому, в арфах — звук, у пташині — спів, у всіх речах — природа, єство та життя»). їхня спорідненість помітна також тоді, коли йдеться про дві людини в кожній людині та про тотожність всіх людей у Христі, про трактування «нерівної рівності» (Сковорода: «Бог подібний до багатого фонтана, що наповняє різні посудини по їхній вмістимості. А над фонтаном напис: нерівна всім рівність»; Франк: люди — це «численні барильця», які, «бувши одне одному нерівними, рівні щодо повноти»). Утім, мабуть, найбільше Сковорода підхожий до Франка своїм радикальним запереченням буквального сенсу Біблії та всіляких форм зовнішнього благочестя.

Говорячи про численні пункти збіжності між наукою Сковороди та західною інтелектуальною традицією, Чижевський не забуває відзначати й оригінальність нашого філософа, обумовлену його способом думання, який яскраво оприявнює питомі риси української вдачі: кордоцентричність, індивідуалізм, рухливість та прагнення до свободи. Скажімо, він наголошує на тому, що «наука Сковороди про мікрокосмос у протилежність до відповідної науки /18/ ренесансу та барока на Заході забарвлена не натурфілософічно, але етично та релігійно». Назагал, може, під впливом сумцовської настанови щодо шляхів вивчення феномена Сковороди, уперше висловленої харківським професором іще 1918 року на сторінках «Літературно-наукового вісника» («Щоб зрозуміти як слід Сковороду, його думки й почуття, треба пильно придивитись до культурного життя українського народу, до його старої школи і письменства»), Чижевський у своїй книзі раз по раз підкреслює українське коріння його філософії та поезії. Зокрема, з приводу химерної звички Сковороди трактувати поганську філософію як «другий Старий Заповіт» він каже таке: «...Античність та її синтеза або механічне змішування античних елементів із християнськими в’яже Сковороду з українським бароком: славнозвісне «Епікур — Христос» не буде нас дивувати після Ґалятовського з його порівнянням хреста та Нептунового тризуба, після «Діаріуша» Филиповича, що зве Діву Марію іменами поганських богинь, після українських духовних пісень...».

Ще однією найважливішою прикметою способу думання Сковороди-філософа Чижевський вважає символізм. «Філософічний стиль Сковороди, — стверджував учений у своїй варшавській книзі, — це своєрідний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення — до мислення в образах та через образи». Саме це дає підставу Чижевському називати Сковороду не «українським Сократом», а «українським досократиком», який, «одначе, посідає ввесь складний філософічний інструментар післясократівської філософії, але ставиться до цих складних апаратів до деякої міри як дитина, грається з ними й будує з них при їх допомозі не раціональні конструкції, а фантастичні символічні будови...». У справі, сказати б, «символізації» філософського думання Сковороді, як писав Чижевський у «Нарисах з історії філософії на Україні», неабияк прислужилася «і символіка народної поезії, і символіка античного неоплатонізму, і символіка християнська, як отців Церкви, так і української полемічної та проповідної літератури XVI-XVIII віків». Учений особливо наголошував на двох останніх джерелах сковородинської символіки: патристиці й бароко. «Остаточно зрозуміти символіку Сковороди, — стверджує він у книзі «Філософія Г. С. Сковороди», — можна лише на ґрунті символіки отців Церкви та барока». Попри те, що першому з цих джерел Чижевський приділяє чимало місця в цілій низці власних робіт, основна увага вченого зосереджена все-таки на символіці бароковій.

Слід сказати, що вже в 1930-ті роки Чижевський був одним із найкращих знавців європейського емблематичної літератури XVI-XVIII століть, зокрема й української емблематичної поезії. Їй він присвячує, приміром, спеціальні розвідки «Емблематична література в українських бібліотеках» (1936), «До української емблематичної поезії» (1942), а ще — чимало сторінок третьої частини нарисів «Український літературний барок» (1944). «До /19/ центральних ідей барока, — писав він тут, — належить ідея "символізму"». Саме вона спричинилася до тієї небувалої популярності, якою втішалася під добу бароко емблематична література.

Прикметно, що тільки-но завівши мову про емблематичні збірники, які справили вплив на українське письменство XVII-XVIII століть: «Electorum Symbolorum et Parabolaram historicarum syntagmata» Коссена, «Hieroglyphica, sive de sacris Aegyptiorum aliarumque gentium literis» Пієрія, «Sylva allegoriarum totius sacrae scripturae» Лавретуса, «Zodiacus christianus» Дрекеліуса, «Amorum emblemata» Венуса, «Piae animae desideria versibus et symbolis» Гуґо, «Maria Sol mysticus» Сандеуса, — Чижевський одразу ж згадує про Сковороду. «Сковорода, — зазначає він, — який користався емблематичною збіркою «Symbola et emblemata selecta» (Амстердам, 1705), дає нам досить наочний опис емблематичних малюнків [ідеться про образи оленя, черепашки, Нарциса, метелика, Актеона тощо з діалогу «Алфавит»]». Ба більше, на думку Чижевського, український філософ по праву «належить до найяскравіших представників емблематичного стилю в містичній літературі нового часу».

Стильові особливості філософських творів Сковороди Дмитро Чижевський здебільшого розглядає, як він сам казав, «шляхом формальної аналізи», тобто на засадах структуралізму. Справді-бо, учений дотримується тут ідей Празького лінгвістичного гуртка, найперше тих, що були викладені в теоретичних працях Яна Мукаржовського та студіях Йозефа Вашіці з історії чеської барокової поезії. Зокрема, саме так Чижевський аналізує твори письменника в 28-му параграфі книги «Філософія Г. С. Сковороди», що має назву «Сковорода — містичний поет», а також у другій частині своїх нарисів «Український літературний барок», надрукованих 1942 року в четвертому томі «Праць Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі» (крім бездоганного під філологічним оглядом видання збірки Сковороди «Сад божественних пісень», тут уміщено також три ґрунтовні розвідки: «До перекладів Сковороди», «Рештки підручника поетики Сковороди» та «Сковорода, яко реформатор віршування»).

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що Дмитро Чижевський і досі залишається, мабуть, найглибшим інтерпретатором філософії Григорія Сковороди. Та візія Сковороди, що існує на сьогодні в західній гуманістиці, формувалася під вирішальним впливом студій Чижевського. Не дурно ж бо видана 1994 року Канадським Інститутом Українських Студій фундаментальна збірна праця «Григорій Савич Сковорода. Антологія критичних статей», що є чи не найкращою антологією сковородознавства кінця XX століття (тут знайдемо блискучі розвідки Юрія Шевельова, Карен Блек, Богдана Рубчака, Джорджа Кляйна, Олександра Лаврова та інших), присвячена пам’яті Дмитра Чижевського. Деякі тези, що їх уперше висунув і обґрунтував Чижевський, як-от думка про те, що творчість Сковороди є «ко-/20/ментарем» до Святого Письма, що вона посутньо пов’язана з містичною традицією, а найвиразнішими прикметами сковородинського «барокового стилю» є антитетичність і символізм, з часом перетворилися на усталені сюжети академічної сковородіани.

Завдяки невтомній п’ятдесятилітній праці вченого Сковорода не лише здобув собі визнання як один з найвидатніших європейських мислителів доби бароко, але й бодай трохи привідкрив світові «незнану землю» української культури. Утім, хіба тільки світові? Праці Чижевського про Сковороду — важливі віхи на шляху пізнання українською людиною самої себе. «Без нарисів Дмитра Чижевського про філософію в Україні та книжки про Сковороду, — казав колись Євген Маланюк, — важко уявити духовне життя мого покоління». Я не ризикну говорити щось подібне про те покоління українських інтелектуалістів, до якого належу сам. Однак мої власні студії з україністики на значну міру були інспіровані саме працями Чижевського про Сковороду. Зрештою, усе почалося з того, що десь восени 1982 року мені до рук потрапила його стаття «Філософічна метода Сковороди» (годі збагнути, яким побитом дев’яносто дев’ятий том «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка» з розвідкою «буржуазного націоналіста» Чижевського залишився в загальному фонді Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка — на книжці стояло клеймо «проверено»!). Ця стаття справила на мене величезне враження. Ішлося навіть не про якісь конкретні присуди щодо філософії та символіки Сковороди — я чи не вперше в житті побачив рафінований філософський текст, належний перу українського вченого XX століття. Чижевський говорив тією мовою, що нею волів би заговорити я сам, якби вистачило снаги. Його граційні моделі думання, філігранна техніка роботи зі словом, зрештою, його інтелектуальна сумлінність і жага пізнання здалися мені тоді просто дивовижними. До речі, у моєму «паралельному світі» цей образ Дмитра Чижевського з роками зовсім не зблід, скоріше навпаки — став іще більш привабливим. Сподіваюсь, дорогий Читачу, що книга Чижевського про філософію Сковороди стане подією і в Вашому житті.

Текст книги «Філософія Г. С. Сковороди» в цьому виданні відтворено за варшавським першодруком 1934 року без жодних граматичних чи правописних змін (виправлено тільки помічені огріхи). До цього спонукали дві обставини. По-перше, «Філософія Г. С. Сковороди», бувши видатною пам’яткою української філософської думки першої половини XX століття, має всі підстави бути ще й пам’яткою наукового стилю української літературної мови. Хіба ж не так, коли рукопис книги Чижевського готував до друку один з найвидатніших українських мовознавів минулого століття Василь Сімович? Власне кажучи, робота над текстом розпочалася наприкінці 1933 року. /21/ Принаймні, у листопаді цього року Володимир Дорошенко сповіщав Чижевського про те, що Василь Сімович «ласкаво згодився доглядати за друком» його книги. І автор, і редактор дуже ретельно працювали над мовою рукопису. Про це свідчить їхнє жваве листування. Чижевський не завжди погоджувався з пропозиціями Сімовича. Так, прочитавши перші 95 сторінок відредагованого тексту, він писав: «Я виходжу з того, що у своїй книжці я не можу дозволити слів і форм, яких я не знаю, не вживаю і вважаю чужими. Крім того, у деяких випадках є термінологічні труднощі...». Наприклад, Чижевський не хоче вживати в перекладі цитати зі Сковороди слово дури (у значенні дурощі), мотивуючи це так: «У нашій місцевості це може бути лише називний відмінок множини від слова дура (жіноч. від дурень). Отож необхідно написати яке-небудь інше слово. Я пропоную слово дурацтво, що точно відповідає слову дурачество у Сковороди». Пропоноване Сімовичем слово зародень (замість зародок) Чижевський категорично відкидає як таке, що аж ніяк не узгоджується з його чуттям української мови («Слово зародень я не можу прийняти, для мого почуття мови це якесь чудовисько, котре може знищити всю мою книжку»), а цілком прийнятне з погляду чуття української мови слово осоружний — як таке, що він його просто не вживає («Це слово, що мені само по собі досить подобається, я не вживаю. Я прошу писати огидний»). З огляду на те, що Сімович жодного разу не пішов супроти авторської волі, мову книжки «Філософія Г. С. Сковороди» можна вважати за мову самого Чижевського.

По-друге, текст «Філософії Г. С. Сковороди» за моєю мовною редакцією нещодавно вже виходив друком 3 (редакторське опрацювання було тоді конче необхідне задля того, аби ця розвідка Чижевського під мовним оглядом не відбігала від його ж таки праці «Український літературний барок», яку я так само готував до друку 4, — книги мали скласти свого роду двотомовик).



3 Див.: Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди /Підготовка тексту, мовна редакція та вступна стаття Леоніда Ушкалова. — Харків, 2003.

4 Див.: Чижевський Д. Український літературний барок: нариси / Підготовка тексту та мовна редакція Леоніда Ушкалова; вступна стаття Олекси Мишанича. — Харків, 2003.

Окрім того, я вирішив не подавати до тексту книги своїх власних приміток та коментарів. Основна причина — стиль наукового письма автора. Як відомо, Чижевський мав просто феноменальну ерудицію та пам’ять (за словами Дітріха Ґергардта, «щось на штиб комп’ютера»). До того ж, він надзвичайно багато й швидко читав. Один з його приятелів Федір Степун якось змалював Чижевського в образі такого собі сповненого очей Аргуса-Паноптеса. «У великих університетських бібліотеках, — писав він, — я почуваюсь якось самотньо: сумно, безнадійно, майже лячно, аж руки опускаються. Про Платона, Спінозу, Канта, Достоєвського написано так багато, що здається, нічого не можна сказати, не забувши того, що вже було сказано /22/ до тебе. Інша справа Дмитро Іванович. Я бачився з ним у бібліотеках і завжди відчував, що вже один погляд на безконечні ряди книжок несе його, наче хвиля кораблик, далеко-далеко. Такого хисту швидко читати, яким володів Дмитро Іванович, я не зустрічав ніде й ні в кого... Це смішно, але мені не раз здавалось, що в нього є очі на всіх десяти пальцях». Оця енциклопедичність формувала і відповідний стиль думання, і відповідну манеру письма. Подейкували, нібито те, чим займався Чижевський, було насправді однією-єдиною гігантською бібліографією. Отож до тексту «Філософії Г. С. Сковороди» можна доточити силу-силенну приміток та коментарів (на багатьох сторінках — ледь не до кожного слова). Якщо ж допасувати цей науковий апарат до вже наявних у книзі майже тисячі посилань та приміток самого Чижевського, то композиція видання стане громіздкою і користуватися ним буде не надто зручно. Тим часом цей текст написано так, що він навряд чи втрачає на силі навіть без приміток та коментарів самого автора. Принаймні, через сорок років після появи «Філософії Г. С. Сковороди» Чижевський, готуючи до друку німецьку версію цієї книги, замість 948 посилань варшавського видання написав усього 9 коротких приміток.



Леонід УШКАЛОВ,

доктор філології, професор


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка