Джон Леннон. “Imagine”



Дата конвертації05.05.2017
Розмір0.49 Mb.
Imagine there's no countries

It isn't hard to do.

Nothing to kill or die for

And no religion too

Imagine all the people

Living life in peace, oh, oh

You may say I'm a dreamer

But I'm not the only one

I hope someday you'll join us

And the world will be as one.

Джон Леннон. Imagine
Картер и Брежнев выходят из напротив расположенных дверей и идут друг к другу:

Наконец-то мы полностью разоружились! — говорит Картер.

Да, теперь мы вполне можем доверять друг другу! — отвечает Брежнев.

Ну, хватит болтать, марш назад в камеры! — кричит китайский надзиратель.



Радянський анекдот 1970-их
Якщо ми програємо цю війну, я почну іншу під прізвищем дружини.

Міністр оборони Ізраїлю Моше Даян під час Шестиденної війни
Або людство покінчить із війнами, або війна покінчить з людством.

Джон Фіцджеральд Кеннеді
Невже ви й справді вважаєте генералів за розумних істот?

Індіра Ганді в розмові з пакистанським кінорежисеру та

троцькістським активістом Таріком Алі.
Чи може існувати світ без війни? Напевно, це питання турбує людство стільки ж часу, скільки йому відома війна. Воно не могло не поставати перед мільйонами людей, чиї долі перекроювалися та руйнувалися цим страхітливим «змістом всієї всесвітньої історії». Однак наскільки відразливою та протиприродною війна зазвичай виглядає для її знедолених солдат, а також для учених, філософів, літераторів та художників, настільки ж велику готовність захищати «раціональність» її засад виказують ті, хто займає вершину економічної та політичної піраміди.

Невже людина вічно приречена жити в замкнутому колі перманентного вбивства та насилля? Невже людство не заслуговує нічого кращого, ніж сліпо слідувати принципам ненависті та ворожості, вираженим у сумнозвісній формулі «Homo homini lupus est» («Людина людині вовк») із комедії римського драматурга Плавта? Невже відсутня будь-яка альтернатива війні, а мир слід розуміти слід розуміти не як її антипод, а як синонім (так його, зокрема, охарактеризував чеський письменник Габріель Лауб: «Мир — це коли стріляють десь інде»).

Двері розташованого в Стародавньому Римі храму дволикого Януса, бога входів/виходів та усякого начала, закривалися в ознаменування перемог над усіма супротивниками тільки на ті роки, коли войовничий Рим не вів жодних воєн. Тогочасні історики стверджували, що з моменту заснування Риму в середині VIII століття до н. е. (варронівське датування 753 р. до н. е., що стало класичним, украй умовне) до падіння «Вічного міста» (476 р. н. е.) вхід до храму Януса зачинявся лише 5 разів. Глобальна статистика виглядає не оптимістичніше за римську: з моменту виникнення пергих писемних джерел, шумерських клинописних табличок IV тисячоліття до н. е., світ пережив понад 14 600 воєн, і лише 294 роки світової історії можна вважати мирними. На фоні таких даних мир може і справді видатися «проміжком між двома війнами», як у вислові французького драматурга Жана Жироду.

Мир та мирне врегулювання — одна із найулюбленіших тем, якій респектабельні панове з урядових кабінетів та правлінь корпорацій не проти присвячувати авторитетні міжнародні зібрання чи цілі інститути, що спеціалізуються на даній тематиці. Ситуація відома до болі: від безкінечних обговорень та тон продукції целюлозно-паперової промисловості, затраченої на такі ж безкінечні доповіді й звіти, очікують, щоб ті, ніби помахом чарівної палички, перетворилися на мир у всьому світі, одночасно дозволивши зберегти усі глибинні економічні, соціальні, політичні та ідеологічні джерела воєн. Мало розуміти згубність та хибність війни як явища, потрібно бути готовими до викорінення суспільних вад, що її породжують. Інакше людству доведеться вкотре і вкотре відчувати гірку правоту британського прем’єра-лейбориста Рамсея Макдональда, котрий висловлювався з цього приводу наступним чином: «А ще кажуть, що війна — це вбивство. Ні! Це самовбивство».

«Війна виникає в думках людей», — зазначено в преамбулі Статуту ЮНЕСКО. А сон розуму, як нагадує ілюстрація Франсиско Гойя з серії «Капричос», породжує чудовиськ. Не хотілося б повторювати банальності на кшталт хрестоматійного виразу (до речі, вирваного з контексту — звичайна практика генерування загальновідомих крилатих висловів) прусського військового теоретика генерал-майора Карла фон Клаузевіца «Війна є продовженням політичних відносин, здійснення їх іншими засобами», проте, напевно, доведеться. Адже свого часу спроби перефразувати Клаузевіца породжували ще влучніші афоризми. Так, німецький філософ Освальд Шпенглер говорив про мир як «продовження війни», його британський колега Алістер Макінтайр — про політику загалом як «продовження громадянської війни», а прем’єр Держради та міністр закордонних справ КНР Чжоу Еньлай, виражався схожим чином про зовнішню політику: «Дипломатія є продовженням війни» (до того ж, часто ще більш ганебними засобами). Щоправда, справедливості заради було б не зайве нагадати, що першоджерелом подібних аформизмів слід вважати не стільки спадщину Клаузевіца, скільки латинське прислів’я, що звучить наступним чином: «Intredum sub nomine pacis bellum latet» («Іноді під іменем миру таїться війна»).

***


Розглядаючи еволюцію уявлень про війну та мир в історичній ретроспективі, слід чітко виокремлювати із теоретичних побудов представників різних шкіл та підходів їх розуміння джерел та сутності війни, а також пропонованих ними ідей щодо подолання причин військовій конфронтації та висунутих альтернатив. Перші письмові роздуми про війну та мир виникли вже в найдавніших цивілізаціях Стародавнього Сходу. Мало кому відомо, що вже серед цих ранніх джерел зустрічаються гнівні викриття війни як явища, що суперечить усьому людському, що є в людині. Зокрема, період розпаду Стародавнього Єгипту на фактично незалежні ворогуючі номи по 94-літньому правлінні фараона Пепі ІІ, відомий як Перший перехідний період (2150—2040 рр. до н. е.), знайшов своє відображення у небувалому сплеску літературної активності, котра засвідчує загальне відчуття надломленості та безвиході. До кінця цього періоду, відміченого боротьбою правителів Фів та Гераклеополя за гегемонію в країні, відносять і «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара». Це чи не перший відомий нам заклик до миру, що очевидно випередив свій час — адже цей самий Мерікара, очевидно, невдовзі був переможений Ментухотепом ІІ, який і об’єднав Єгипет під своєю владою. Надзвичайно неоднозначні трактування викликає і зовнішня політика «першої особистості у світовій історії» за визначенням чиказького єгиптолога Джеймса Генрі Брестеда — фараона XVIII династії Аменхотепа IV (правив у 1364—1347 рр. до н. е.), що в знак здійсненого ним атоністського релігійного перевороту взяв ім’я Ехнатон. На відміну від своїх попередників, що вели активну завойовницьку політику і підкорили землі від Євфрату до Нубії, Ехнатон відмовлявся вести воєнні походи. Існують різні пояснення зовнішньополітичній пасивності «фараона-єретика», але її найкраще розглядати як продовження його внутрішніх реформ — універсальний культ бога сонячного диску Атона, що наближався до монотеїзму, вперше відкидав «національну виключність» і передбачав, що жителі далеких земель рівні з єгиптянами перед Атоном. На жаль, пацифізм Ехнатона також не зміг довго протриматися в умовах жорсткого протиборства великих держав на Близькому Сході, у результаті чого єгипетська влада у Сирії та Палестині серйозно похитнулася, а культ Атона був заборонений після смерті свого творця його наступниками.

У I тисячолітті до н. е. у Стародавньому Китаї та Індії виникають перші праці, присвячені проблематиці війни й миру в зовнішній політиці. Знамените «Мистецтво війни» Сунь-Цзи та «Артхашастра», що приписується брахману Каутільї, створювалися в умовах перманентного протиборства ворогуючих держав (відповідно «Чжаньго» — китайських воюючих царств, і роздробленості після падіння індійської династії Маур’я), що наклало на них відмітку часу — вони дають розгорнутий аналіз проблеми з прагматичної точки зору, вважаючи війну неодмінним супутником діяльності держави, а мир — «холодною війною». Однак існували і протилежні точки зору. Засновані царевичем Сіддхартхою Гаутамою (Буддою), Лао-Цзи та Мо-Цзи філософські вчення буддизму, даосизму та моїзму об’єднувало те, що вони знаходили вихід із замкнутого кола людських страждань (і воєн як однієї з їх причин) у протесті проти ортодоксальних вчень (на кшталт ведизму, легізму і конфуціанства, кожне з яких тією чи іншою мірою освячувало війни), закликаючи до припинення насильства однієї людини над іншою та всесвітнього братерства. Так, у даосів, названих американською письменницею Урсулою Ле Гуїн «першими анархістами», різке неприйняттям воєн між державами будувалося на філософії «недіяння» та заборони силового впливу на народ. Відомою є історія будівничого першої індійської імперії Ашоки (правив бл. 273—231 рр. до н. е.): усвідомивши жахаюче кровопролиття, учинене ним під час завоювання Калінги він розчарувався у своєму попередньому житті, відмовився від подальших походів і навернувся до буддизму, ставши одним із перших поборників ненасилля та мирного співіснування із сусідами, що очолював велику і могутню державу.

Антична філософська та історіографічна традиція, з якої тією чи іншою мірою виводяться майбутні західноєвропейська, візантійська та арабська, визначна тим, що вперше робить спробу наукового аналізу суспільної дійсності, а також дає теоретичне обґрунтування принципам народної участі в управлінні рабовласницької демократії. Проте обмеженість такого суспільного устрою викликала і обмеженість віри давньогрецьких філософів у можливість усунення війни з життя суспільства: така проблема розглядалася виключно в контексті встановлення стабільних мирних відносин між автаркічними грецькими полісами (таке собі продовження традиції припиняти бойові дії на період Олімпійських ігор), хоча у добу еллінізму на хвилі синкретизації грецької та азіатської культур і виникали пропозиції поширити полісний устрій на схід. Крім того, слід враховувати й те, що навіть у випадку класичної античної демократії Афін, за підрахунками Фрідріха Енгельса, на кожного вільного громадянина приходилося двадцять представників категорій населення з обмеженими чи відсутніми громадянськими правами (жінки, чужоземці, раби), а Періклова золота доба афінської демократії у внутрішній політиці супроводжувалася імперською експлуатацією союзників по Делоському морському союзу, пізніше перетвореному на Афінську архе.

Суспільно-політичний ідеал Платона, викладений у його діалогах «Держава», «Закони», «Політик», «Федон», що й без того украй несхожий на світлі утопічні проекти майбутнього своєю спрямованістю у минуле (до «золотої доби» людства, що зближає Платона не з соціалістами-утопістами та прихильниками революційної перебудови взагалі, а з консерваторами), різким неприйняттям свободи особистості та інакомислення, не знає внутрішніх конфліктів і збройних зіткнень, зате війні із зовнішніми ворогами віддаються усі можливі почесті. Недарма ж одним із прототипів ідеальної держави Платона була мілітаризована Спарта (ця заснований на експлуатації безправних ілотів та євгенічному відборі велетенський поліс-казарма, взагалі був об’єктом майже ритуального поклоніння з боку афінських філософів). Платон, як і його учень Аристотель, відстоювали існування війни, оскільки після заборони боргового рабства (у Афінах, наприклад, воно було скасоване архонтом Солоном у 594 р. до н. е.) саме зовнішні війні слугували основним джерелом захоплення найціннішої військової здобичі — рабів, що за рабовласницького ладу були провідним засобом виробництва. Геракліт, основоположник діалектики, запровадивши у філософії категорію боротьби і взаємопереходу протилежностей, застосовував їх і до суспільства, називаючи війну «батьком і матір’ю всього», оскільки «одним вона визначила бути богами, іншим – людьми; одних вона перетворила на рабів, інших – на вільних».

Філософсько-політична думка Стародавнього Риму, відповідаючи його агресивній зовнішній політиці, виправдовувала «право Риму правити світом» (що симптоматично, сучасні привілейовані американські ідеологи та політичні діячі, зокрема, Збігнев Бжезинський, Пол Вулфовіц, Чарльз Краутгаммер, Вільям Крістол, Р. Каплан, закликають не уникати порівнянь сучасного статусу США із Римською імперією, а визначення сучасного світового порядку як Pax Americana увійшло до такого широкого вжитку в спеціальній літературі, як і Pax Romana). Апологія війни була невід’ємною складовою практично всієї римської культури аж до завершення правління Антонінів та пізньої Римської імперії, коли одному із представників філософської школи стоїків з їх скептичним ставленням до воєн, Марку Аврелію, судилося стати «філософом на імператорському коні» та поєднувати теоретичне засудження насильства із придушенням повстань претендентів на престол та війнами проти германських племен на практиці, а загалом ненасильницькі релігійні вчення, у першу чергу християнство та мітраїзм, стали поширюватися по всім володінням Риму (причому мітраїзм знаходив найблагодатніший ґрунт саме у середовищі солдат, що служили в віддалених провінціях імперії). Однак імперське мислення не заважало продовжувати закладену істориком Пелопоннеської війни Фукідідом лінію на системний аналіз міжнародної політики та реалістичний підхід до аналізу витоків конфліктів. Варто виділити спадщину Цицерона, котрий вперше розподіляв війни на справедливі та несправедливі (пізніше визначення сутності воєн буде розвинута представниками гуманізму Відродження, теорії природного права, Просвітництва, марксизму та ідеологами національно-визвольних рухів у XIX-XX століттях).

Римському культу сили та насильства повністю протиставлялося раннє християнство, що було, із відомою часткою маніхейського дуалізму, наявно уособлено одним із отців церкви, Аврелієм Августином Блаженним, в образах антагоністичних «Града Божого» та «Града Земного». Хоча у Євангеліях одночасно із рішучим засудженням кровопролиття взагалі («Хто візьме меч, від меча й загине» — Євангеліє від Матфія, 26:52) можна знайти і слова Ісуса Христа про «не мир, але меч», але закладена у його ядрі ідея безкорисної вселенської любові однозначно свідчила на користь готовності християнських мучеників віддати своє життя за світ без ненависті та насильства. Проте перетворившись із гнаної релігії пригнічених та знедолених на офіційну релігію ненависної Римської імперії, а згодом на ключовий елемент феодальної ідеологічної надбудови, християнська віри пройшла типовий шлях витіснення гуманістичної тенденції авторитарною і сама стала інструментом війни (будь-якої, не тільки релігійної, хоча епізод із пограбуванням християнського Константинополя учасниками Четвертого хрестового походу відкрито виявляє ціну релігійної демагогії, а на виникнення «єретичних вчень», що зверталися до власне Христових ідеалів і бралися на озброєння антифеодальними рухами від катарів та вальденсів до гуситів та анабаптистів, Святійший Престол неодмінно реагував освяченням походів на їх придушення).

Представники епохи Відродження, об’єктивно виражаючи інтереси нового буржуазного класу, зацікавленого у мирних умовах торгівлі на континенті, зазвичай гнівно засуджували попередні порядки, що потурали війні. Війна — одна з головних мішеней критики знаменитої «Похвали глупоті», що належить перу видатного голландського гуманіста Еразма Роттердамського: «Що може бути безглуздіше, ніж вступати по яким би там не було причинам до суперництва, під час якого кожна із сторін обов’язково відчуває набагато більше незручностей, ніж здобуває вигод… Взагалі-то війна, що усіма прославляється, ведеться дармоїдами, злодіями, вбивцями, тупими мужланами та іншими покидьками суспільства». Разом з тим, голоси тих, хто виступав проти колоніальних завоювань і пригнічення корінного населення на здобутих у результаті Великих географічних відкриттів володіннях, як-от «апостола індіанців» Бартоломе де Лас Касаса, залишалися одиничними.

Англійський філософ XVII ст. Томас Гоббс може розглядатися як виразник крайньої індивідуалістичної позиції у розумінні природи людини: відкидаючи визначення людини Аристотелем як соціальної істоти, він вважав, що у «природному стані» кожна людина прагне до своєї вигоди на шкоду іншим, тому таким станом до об’єднання у державу була «війна всіх проти всіх» (bella omnium contra omnes). Держава, порівнювана з біблійним Левіафаном, прямо розглядалася ним як військовий табір, а запорукою безпеки вважалося обмеження права «всіх на все».

Проте французьке Просвітництво XVIII ст. (Шарль Луї Монтеск’є, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо), що також висувало ідею суспільного договору, прийшло до прямо протилежних результатів. У найдовершенішому вигляді вони відображені у працях предтечі Великої французької революції Жана-Жака Руссо «Судження про вічний мир» та «Суспільний договір»: війни, завоювання та посилення деспотизму взаємопов’язані і сприяють одне одному, у суспільстві, розділеному на бідних та багатих, приватні інтереси правлячої верстви протирічать загальним інтересам народу. Руссо був першим, хто прямо пов’язав втрату людиною свого вільного природного стану з виникненням приватної власності та поділом праці. Ідею всезагального миру він пов’язував зі збройним скиненням влади правителів, не зацікавлених у підтримці миру.

За твердженням сучасника Руссо, засовника німецької класичної філософії Імануїла Канта, котрий, до речі, одним з перших пропонував створити державний «союз народів» у сучасному розумінні, від природи знаходяться у неправовому стані, тобто в стані війни (право більш сильного задавати біль слабкому, не давати йому спокійно й самостійно вирішувати свої проблеми). Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, застосовуючи діалектику до пояснення історичних процесів, зазначав, що війни породжуються природою речей, тим, що інтереси і потреби індивідів важко поєднати. Німецький мислитель писав, що тією ж мірою неминучості, з якою зіштовхуються права держав, виникають і війни.

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, спираючись на спадщину німецької класичної філософії, французького утопічного соціалізму та англійської політекономії, услід за французькими буржуазними істориками першої половини XIX століття засновувалися на матеріалістичному підході до історії, розгляддаючи у якості її рушійної сили класову боротьбу. Війни міждержавні прямо випливають із протиріч внутрішньодержавних, із вадах соціально-економічного й політичного ладу класового суспільства. Як основоположники марксизму, так і його подальші модифікації, визнавали справедливими війни народів проти рабства, за національне визволення, проти деспотичних режимів. Напередодні і під час Першої світової війни марксистський аналіз військово-політичних конфліктів був продовжений у працях Володимира Ілліча Леніна, Миколи Івановича Бухаріна, Лева Давидовича Троїцького, Рози Люксембург, Антона Панекука, Джона Аткінсона Гобсона, Рудольфа Гільфердінга, котрі аналізували імперіалізм як нову стадію капіталізму і розглядали у якості основних причин військових конфліктів на цьому етапі ошук нових ринків збуту, перерозподіл колоній та необхідність підтримувати зростання виробництва військово-промислового комплексу.

«Психологічні» теорії намагалися підійти до питання про витоки людської агресії з інших позицій. Людиноненависницькі концепції XIX століття — соціал-дарвінізм, мальтузіанство та ніцшеанство — знаходили причину насильства у «самій природі людини», більше того, вони йшли шляхом не просто виправдання, а безпосереднього оспівування насилля та воєн. Австрійський зоолог і один з основоположників етології (науки про поведінку тварин) Конрад Лоренц, лауреат Нобелівської премії 1973 р., у своїй праці «Агресія», досліджуючи явище внутрішньовидової боротьби за існування у диких тварин, автоматично переносив його на людське суспільство. З першого погляду, Лоренц і його послідовники просто вкотре розбурхали примару соціал-дарвінізму, однак вони зверталися не тільки до спільності людських й тваринних інстинктів, а й до фрейдистського пояснення глибинних протиріч між свідомим та підсвідомим.

Одна із найяскравіше виражених концепцій, діаметрально протилежних уявленням про «природність» агресії, у філософії ХХ століття належить Еріху Фромму — психоаналітику, філософу та соціологу, одному із ключових теоретиків Франкфуртської школи, яскравому представнику фрейдомарксизму і марксистського гуманізму. У виданій у 1968 р. «Революції надії» Фромм у контексті засудження квазітоталітарного механізованого суспільства максимального виробництва і споживання розвінчує теорії агресії Лоренца та Десмонда Моріса, оскільки вони «потурають бажанням багатьох людей вважати, ніби ті детерміновані інстинктами».

Відкриті у другій половині XX століття первісні племена Амазонії, Філіппін та Конго, що раніше не мали жодних контактів із цивілізацією і знаходяться на стадії палеоліту, стали об’єктом пристальних досліджень антропологів та етнографів. Зрештою, ці племена й виявилися найкращим доказом правоти Руссо, Енгельса та Фромма: вони не знають приватної власності, вождів, інституціоналізованого насильства, внутрішньогрупового насильства та решти благ цивілізації у прямому та переносному значенні. Більше того, живучи ізольованими від інших людських популяцій, їм вдається уникати не лише насильства всередині своїх колективів, а й конфліктів із «чужаками».

Якщо звернутися до передісторії людства, можна віднайти чимало цінних фактів, що дозволяють дати відповідь на те, чи була війна «супутником людського прогресу». Нам невідомо, наскільки була затьмарена міжвидовими конфліктами історія біологічного виду Homo sapiens sapiens (Людина розумна розумна). Ще нещодавно загальноприйнятою вважалася точка зору, згідно з якою перші люди сучасного типу (кроманьйонці) виникли 40 000 років тому, а неандерталець вважався підвидом виду homo sapiens. Проте аналіз мітохондріальної ДНК неандертальців, проведений у 1997 р., видав інші результати — еволюційні лінії неандертальця та кроманьйонця розійшлися близько 500 000 років назад. Ця ж теорія («гіпотеза первісної Єви») стверджує, що людина розумна виникла 200 000 років тому від невеликої групи гомінідів десь у Південно-Східній Африці. Оскільки неандертальська людина проіснувала десь до 28 000 років тому, період співіснування двох конкуруючих різновидів людини слід серйозно продовжити. Неандертальці, наскільки нам відомо, вже володіли членороздільною мовою та ховали своїх померлих, а їх мозок був майже того самого об’єму (а іноді й більшого), що й мозок сучасної людини, отже те, хто саме стане «тупиковою гілкою», було далеко не так зрозуміло, як це може видатися на перший погляд. Так, все скидається на те, що кроманьйонці та неандертальці мали б вести тривалу боротьбу на виживання. І якби останній химерний релікт виду homo erectus (спільного предка неандертальської та кроманьйонської людини) — його карликовий підвид з острова Флорес, жартівливо обізваний ученими «хоббітом», — не вимер внаслідок вибуху вулкану, він теж би, очевидно, не витримав конкуренції з більш високоорганізованим інтелектуально родичем. Проте чи мають конфлікти такого порядку стосунок до війни у сучасному розумінні? Навряд чи. Вони були явищами суто біологічного порядку, тоді як у суспільстві процеси є виявом вищої, суспільної форми руху матерії.

Більш того, для вищих тварин, що живуть групами, умовою їх успішного видового існування є зовсім не внутрішньовидовий антагонізм, як зазначав з цього приводу радянський автор Герасим Андрійович Югай в своїй монографії «Загальна теорія життя»: «Найважливішою рушійною силою розвитку співтовариства антропоїдів... виявився груповий відбір, значення якого для антропології вперше було підкреслене Ч. Дарвіном... Біологічні закономірності перетворення мавпи на людину пов'язуються не тільки з морфологією і фізіологією окремих індивідів. Стадно-групова організація, або співтовариство мавп, виступає ширшою системою, підсистемою якої є її члени — індивіди... В результаті природний відбір, діючий на рівні групи, сприяє формуванню передумов соціальної організації перших людей... У подальшому розвитку біології ідея групового відбору успішно застосовувалася при розробці питань еволюції психіки тварин, у тому числі і людиноподібних мавп... При цьому природний відбір як провідна рушійна сила еволюції не відмінявся, а видозмінювався. Він набув форми групового відбору, специфіка якої полягає в ослабленні боротьби за існування і у формуванні протилежного процесу — гармонії і взаємодопомоги у тварин. На цю особливість групового відбору тварин звертали серйозну увагу Д. Кесслер, П.Кропоткін, А, Еспінас, Б. Бехтерєв».

Що ж у такому разі викликає людську агресію? На початку фільму The Gods Must Be Crazy («Напевно, боги з’їхали з глузду»), що змальовує життя бушменів у пустелі Калахарі, є сцена, де головний герой, бушмен Хі, знаходить «найкрасивішу та найкориснішу Річ, яку боги коли-небудь відправляли на землю» — пляшку «Кока-Коли», викинуту якимось пілотом зі свого літака. «Однак боги поступили необачно, відправивши лише одну таку Річ… Тепер вперше за всю їх [бушменів] історію, у них з’явилася річ, яку не можна було розділити на всіх». Як результат, у племені виникли гнів, ненависть, заздрість та навіть насильство — кожен захотів володіти Річчю та не ділитися нею зі своїми побратимами. Найнезначніший, здавалося б, елемент сучасного технократичного суспільства, привнесений у цей нужденний первісний рай, викликав гріхопадіння його мешканців, породивши приватновласницький егоїзм (перевів їх з екзистенційного модусу буття у власницький, якщо користуватися термінологією Еріха Фромма). Таким чином, війна як суспільне явище є прямим продуктом кінцевого оформлення родоплемінної організації та виникнення приватної власності, саме тому її пропонували додати до висунутих Гордоном Віром Уайльдом десяти критеріїв цивілізації.

Однак якщо бушмени змогли зректися Речі, відправивши Хі повернути її «богам», то для людської цивілізації загалом схожа «втеча» від об’єктивної реальності (яка передбачає невизнання суспільного та науково-технічного прогресу), цілком у дусі шпенглерівського категоричного заперечення цивілізації чи всезагального луддизму, з точки зору суспільного прогресу, не відрізнялась би від патріархально-феодальних рецептів ранніх ідеологів консервативної реакції на кшталт Берка чи де Местра, що пропонували подолати протиріччя капіталізму, скасувавши громадянські права та повернувши кріпосну залежність. Адже категорія часу в суспільних науках, хоча й відрізняється від фізичного розуміння часу як четвертої координати в системі простір-час Ейнштейна та Мінковського, і дозволяє тлумачити його за схемами «синхронності побудови єгипетських пірамід та Реймського собору» у представників цивілізаційного підходу до розуміння історії чи «гнучкого часу» східнонімецького філософа-марксиста Ернста Блоха, але від цього ні за яких умов не може бути приречена на рух у зворотному напрямі. Разом з тим, від такої відмови від ідей прогресу і цивілізації слід відрізняти «позитивну» втечу (втечу «задля», а не «від»). Як би там не було, та без «Уолдена, або Життя в лісі» — книги, що описує враження американського письменника, натураліста та аболіціоніста Генрі Девіда Торо від двохлітнього самітницького життя в лісі, — не було б і його «Громадської непокори», яка надихала на ненасильницький спротив Льва Миколайовича Толстого з його «Царством Божим всередині вас», Махатму Ганді із його сатьяграхою, Мартіна Лютера Кінга, поетів-бітників та хіпуючу молодь 1960-их.

***

Те, що людство продовжує вбивати саме себе не тільки у військовому плані, ні для кого вже не секрет. Радіоактивна хмара з ЧАЕС, чорний дим Бхопала, безкінечні аварії танкерів на кшталт „Exxon Valdez”, пересихаючий Арал, велетенська озонова дірка під Антарктикою та синдром Мінамата — перелік страхітливих прикладів готовності людства винищити земну біосферу, а заодно й себе як її складову, можна продовжувати майже безкінечно. Майже мільярд людей голодають; щоденно в світі 40 000 дітей помирає від голоду та потенційно виліковних хвороб. Матеріальна нерівність прогресує галопуючими темпами як в національних, так і в глобальних рамках: 225 найбільших приватних статків еквівалентні доходам 47 найбідніших країн світу. Згідно з доповіддю ООН, що підводила підсумок розвитку людства у минулому столітті, у 1999 р. в світі вироблялося у шість разів більше багатств, ніж півстоліття тому, при цьому в 174 країнах середній дохід на душу населення скоротився. Економічні, політичні, екологічні та інші глобальні проблеми людства, що виступають як безпосередні причини воєн, спонукають шукати відповідь на те, чи означає побудова світу без війни просту відмову від війни як їх наслідку.



До того ж, ми досягаємо все нових і нових успіхів у справі винайдення все нових і нових знарядь вбивства один одного. Зрозуміло, що на протязі п’яти тисячоліть людської цивілізації озброєння неабияк вдосконалилося, а масштаби воєнних дій розширювалися відповідно до розвитку суспільства загалом і розширення заселеної ойкумени (хоча при цьому і слід визнати, що ми звикли недооцінювати масштаби конфліктів давнини та середньовіччя). Якщо мешканцям Близького Сходу у кінці VII ст. до н. е. «майже світовим» видавався конфлікт між вавилонянами, ассирійцями, мідянами, скіфами, єгиптянами та цілим рядом дрібних держав, що супроводжував падіння Новоассирійської імперії у 614—605 рр. до н. е., то у XVIII столітті, починаючи із «Війни королеви Анни», що розгорталася у Північній Америці на фоні Війни за іспанську спадщину 1701—1714 рр., європейські династичні війни перекидувалися на американський та азіатський континенти. Наполеонівські війни 1798—1815 рр., у свою чергу, не тільки поглинули всю Європу, а й тісно переплелися із позаєвропейською політикою — від боротьби Тіпі-Султана з англійцями за незалежність Майсорського султанату до англо-американської війни 1812 р.

До Другої світової війни було втягнуто 71 державу із населенням понад 1,7 млрд. чол., а число її людських жертв із врахуванням реальних приблизних втрат мирного населення Радянського Союзу та Китаю може бути оцінене не традиційними 50 млн., а цілими 67-70 млн. чоловік; в одній лише Сталінградській битві загинуло майже 2,5 млн. чол. По закінченні цієї найграндіознішої війни у світовій історії локальні конфлікти другої половини XX століття забрали життя понад 40 млн. і породили 30 млн. біженців — одні лише громадянські конфлікти в Нігерії та Руанді коштували мало не півтори мільйони життів кожен.

За час В’єтнамської війни США скинули на «тропу Хо Ші Міна», що сполучала в’єтконгівських партизан із комуністичним Північним В’єтнамом, більше бомб, ніж скинули усі воюючі сторони за обидві світові війни. Сукупні військові витрати країн світу щорічно зростають і нині перевищують 1 трильйон доларів — це число співмірне з ВВП таких держав, як Росія чи Бразилії, у перерахунку на паритет купівельної спроможності. Враховуючи, що на початок Другої світової війни загальносвітові військові видатки не перевищували 22 млрд. доларів, легко підрахувати, що за останні 65 років вони виросли в 50 разів. А що найтрагічніше, спостерігається очевидна тенденція по збільшенню відсотку мирного населення серед жертв збройних конфліктів. Якщо за Першу світову цивільні втрати складали близько 5%, а за Другу — дещо більше половини, то війни у В’єтнамі та Чечні спричинили втрати мирного населення, що більш ніж утричі перевищують військові, а у випадку із Іраком цей показник буде ще вищим.

Коли 16 липня 1945 р. пустельний полігон в штаті Нью-Мексико осяяв блискучий спалах, людство одержало нову «іграшку», ідеальний інструмент концентрованого масового вбивства. «Колись оголосять війну і ніхто не прийде» (Карл Сендберг), «Ветеранів Третьої світової не буде!» (Уолтер Мондейл), «Я не знаю, якою зброєю вестиметься Третя світова, але Четверту точно будуть вести луком та стрілами» (Альберт Ейнштейн), «Ми виконали за диявола його роботу» (Роберт Опенгеймер після перших атомних тестів), «Воднева бомба: винахід, що дозволить покінчити із рештою винаходів» (Роберт Орбен), «Людина винайшла атомну бомбу… досі ще жодна миша не винаходила мишоловки» (Вернер Міч) — усі ці вислови виражають занепокоєння можливістю ядерного апокаліпсису людства. А голоси, що закликали до реалізації цього сценарію, могли бути не менш авторитетними.

У розгул маккартизму, 1948 р., можливе «превентивне» спалення Радянського Союзу в ядерному полум’ї урядом США публічно виправдовував не хто інший, як майбутній співавтор антивоєнного Маніфесту Рассела-Ейнштейна, борець за ядерне роззброєння та противник американського втручання у В’єтнам Бертран Рассел; у 1951 р., під час Корейської війни, командувач силами ООН на півострові, герой Другої світової, генерал армії США Дуглас Макартур, зіткнувшись з вступом у бойові дії багатотисячних загонів китайських «добровольців», вимагав повноважень для нанесення авіаударів (у тому числі ядерних) по містам і базам постачання КНР; Мао Цзедун, у свою чергу, полюбляв шокувати товаришів із Чехословаччини чи Італії заявами про те, що у випадку ядерної війни їх країна «буде знищена, зате Китай продовжуватиме мати найчисельніше населення у світі»; американське керівництво взагалі, аж до кабінету Кеннеді, вважало, що за потрібних умов «боротьба зі світовим комунізмом» виправдовує застосування будь-якої зброї, включно зі зброєю масового ураження, що часто повторював і «батько американської водневої бомби», емігрант з Угорщини Еде Теллер. Останній став не тільки лауреатом першої «Шнобелівської» (Ig Nobel) премії у галузі миру 1991 р. («за пожиттєві спроби змінити відоме нам розуміння миру»), а й одним із прототипів лиховісного доктора Стрейнджлава — колишнього нацистського прихвостня, що упивається перспективою ядерного знищення людства і розбудови на згарищах винищеної планети євгенічно виведеного раю для «обраних» із числа політичної та економічної верхівки, — героя однойменної чорної комедії Стенлі Кубрика.

Однак у будь-якому разі, потрібно розуміти, що саме ця руйнівна зброя, застосування якої могло б стати кінцем для людства, включно з ядерною державою, яка насмілилася на цей крок, стала основним стабілізаційним фактором у роки біполярного протистояння. Саме тому класик політичного реалізму Ганс Моргентау взагалі пропонував не розглядати ядерну та водневу бомбу як зброю. Починаючи з Карибської кризи жовтня 1962 р., коли наддержави, стоячи на крок від розв’язання повномасштабної війни із застосуванням ядерної зброї, зуміли вчасно зупинитися і знайти спільне рішення, як у Радянському Союзі, так і у Сполучених Штатах стали зрозумілими межі, котрі не можна переступати у «Холодній війні» — від цього моменту локальні конфлікти вже не загрожували переростанням у глобальний, оскільки застосування ядерної зброї однією стороною означало б удар у відповідь іншої. Як це не парадоксально, але саме обопільне володіння зброєю масового ураження забезпечувало стабільність біполярної системи Ялтинсько-Потсдамського зразку — як зазначав радянський вчений Лев Давидович Ландау, «молодцы физики, сделали войну невозможной».

З іншого боку, острах перед ядерною зброєю також далеко не всемогутній. Те, що закритий «елітарний клуб» ядерних держав здатний забезпечувати успішне врегулювання будь-якого значного локального конфлікту, — ілюзія, при цьому ілюзія вкрай небезпечна. Скажімо, під час британо-аргентинського конфлікту за Фолклендські (Мальвінські) острови 1982 р., влучно охрещеного «бійкою двох лисих за гребінець» (за словами літератора Хорхе Луїса Борхеса) і «війною з числа тих, що необхідні лише для переможних військових парадів» (за словами історика Еріка Гобсбаума), правляча аргентинська хунта не надто переймалася наявністю атомної зброї у своїх супротивників.

Традиційно ворогуючі Індія та Пакистан, що не підписували Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, у травні 1998 р. відкрито провели серію ядерних випробувань, чим остаточно підтвердили підозри на рахунок володіння ними ядерною зброєю (власне, Індія перші свої випробування провела ще в 1974 р.). На цей момент в обох державах до влади прийшли агресивно налаштовані сили: Мусульманська Ліга братів Шаріфів та націоналістична Бхаратія Джаната Парті, — і факт наявності атомної бомби в іншої сторони лише роз’ятрював зухвалість їх зовнішньополітичних рішень. Як наслідок — безглузда авантюра пакистанської армії, що у травні 1999 р. вирішила перевірити індійську оборону на розташованих на висоті понад 4 км високогірних гімалайських трасах Каргілу і вдертися до Кашміру. Обидві держави вперше зіткнулися у відкритих сутичках вже в ядерному статусі, і як тільки індійська армія потіснила пакистанську, панікуючий уряд Наваза Шаріфа спробував вдатися до ядерного шантажу, перемістивши боєголовки до індійського кордону (як зазначав міністр закордонних справ Шамшад Ахмад, Пакистан «готовий використати будь-яку зброю із свого арсеналу»), однак врятувало його зовсім не це, а вже випробуване роками «паломництво» до Вашингтону, котрий фактично і санкціонував припинення бойових дій.

Створення ядерної зброї двома державами-конкурентами з Індійського субконтиненту стало останнім ударом, що зруйнував надії на можливість зберегти непорушність монополії на ядерну зброю у рамках закритого клубу держав із відповідним офіційним статусом, якщо про такі взагалі можна говорити після випадків із неоголошеними ядерними розробками Ізраїлю та Південно-Африканської Республіки. Укладений у Москві у 1968 р. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, що обмежував число «легітимних» володарів атомної бомби п’ятьма державами, які одночасно є й постійними членами Ради Безпеки ООН, рано чи пізно мав вступити у протиріччя з рівнем розвитку ядерних технологій у зацікавлених державах. Придумати виправдання для ядерних амбіцій країн-претендентів було не важче, ніж на самому світанку подібних випробувань: США у 1945 р. могли мотивувати це необхідністю уникнути висадки на Японські острови і врятувати життя близько мільйона військовослужбовців, СРСР у 1949 р. — необхідністю знайти противагу загрозі бути знищеним американцями; у свою чергу, у наші дні на перший план виходять вимоги про право кожної країни на розвиток ядерної енергетики (що ж до решти очевидних пояснень, то Індія мотивувалася прагненням бути представленою у РБ ООН в якості постійного члена, Пакистан —конкуренцією з Індією в регіоні, КНДР — можливістю одержати економічну допомогу в обмін на припинення ядерної програми, підкріпленим прагненням убезпечитися від можливого американського втручання і т. д.).

Крім того, потрібно згадати ще про один аспект ядерної політики в новітню добу: суто військовий проект «Манхеттен», метою якого було створення атомної бомби, знаменний ще й тим, що у 1943 р. у якості «побічного ефекту» він породив перший ядерний реактор Енріко Фермі. А допоки вчені не досягнуть ефективних результатів від керованого термоядерного синтезу, саме ядерна енергія залишається єдиною дієвою альтернативою викопному пальному у забезпеченні людства електроенергією. І справді, технологічному аспекту латентної війни, що постійно точиться між державами, — гонці озброєнь — безсумнівно завдячується цілий ряд науково-технічних проривів на протязі всієї історії людства, а особливо у все тому ж багатостраждальному XX столітті. Зокрема, те, як ARPANET, що створювався виключно як закритий військовий проект, покликаний забезпечити збереження цілісності баз даних та комунікацій у випадку ракетно-ядерної атаки супротивника, зусиллями учених-ентузіастів, як-от Тім Бернерс-Лі, став глобальною мережею Інтернет, запам’ятається надовго.

Показовою у цьому плані є й історія виходу людини в космос. Хіба не суперництво двох держав, що вийшли союзниками із Другої світової війни, їх військово-політичні та науково-технічні зусилля, спрямовані на винайдення засобів доставки ядерних зарядів, відкрили космічну сторінку у літописі подвигів людства? Міжконтинентальна балістична ракета-носій Р-7 створювалася конструкторським бюро Сергія Павловича Корольова на замовлення уряду сконструювати для СРСР найдосконалішу зброю, однак до історії вона увійшла не завдяки своєму першому випробуванню 21 серпня 1957 р., а завдяки запуску 4 жовтня того ж року. Саме тоді Р-7 вивела з космодрому Байконур на орбіту Землі перший рукотворний об’єкт — металічну кульку масою 83 кг, чиї короткі сигнали «Біп… біп… біп», котрі могли приймати звичайні побутові радіоприймачі по всьому світу, ознаменували собою перехід людства у нову, космічну, якість. «Супутник» був тріумфом не лише Корольова та його співробітників, а й усього населення планети. Радянському інженеру вдалося переконати своє керівництво, що домінування у космосі — самодостатній аспект укріплення не лише військової могутності, а й міжнародного авторитету держави, оскільки воно є чи не найкрасномовнішим свідченням переваг її суспільно-політичного устрою, чого й вимагала затверджена на XX з’їзді КПРС лінія на «мирне співіснування соціалістичної та капіталістичної систем». «Холодна війна» продовжилася у «космічній гонці», що вивела людину в космос і висадила її на Місяць, а в кінцевому рахунку познайомила нас ще й із застібками-«липучками», герметично упакованою їжею та мініатюризацією транзисторів.

Просто готовності ВПК наддержав фінансувати прорив у космос вистачило ненадовго. Після місій «Аполлонів» до Місяця та спільного польоту «Союз»-«Аполлон», що прийшовся на апогей «розрядки» між СРСР та США, досягнення у космосі ставали все менш вражаючими; практично вся діюча космічна техніка, аж до шаттлів та компонентів орбітальних станцій, спроектована на базі розробок майже півстолітньої давності, а «Союз» залишається найнадійнішим засобом доставки вантажів і космонавтів у космос з 1967 р. Написана Артуром Кларком у 1968 р. для екранізації Стенлі Кубриком геніальна «Космічна одісея» відобразила пануючі у суспільстві настрої на рахунок термінів підкорення космосу — у 2001 р. герої британського фантаста на космічному кораблі «Діскавері» прямують до самого Сатурну. У реальному ж 2001 р. все, чим могли похизуватися космічні агенції світу, обмежувалося першим основним екіпажем Міжнародної космічної станції (навіть завершена версія якої видається украй скромною у порівнянні із поглинутими нею проектами — американською станцією «Фрідом», російською «Мир-2» та європейською «Колумбус») замість затопленого у Тихому океані «ветерану космосу» «Миру» та запуском до Марсу автоматичної міжпланетної станції 2001 Mars Odyssey, сама назва якої виразно свідчила про провал космічних амбіцій ентузіастів 1960-их. Комусь може здатися, що причину цьому слід шукати в скороченні обертів військово-політичного протистояння, однак таку думку красномовно спростовує те, що повторне зростання напруження та навіть программа «стратегічної оборонної ініціативи», що з легкої руки сенатора Едварда Кеннеді стала асоціюватися з кіносагою Джорджа Лукаса, не дали жодних серйозних результатів ні в технології, ні в астрономічних дослідженнях, ні навіть у безпосередньо пов’язаній із механізмом дії СОІ фізиці лазера.

Донині майже половина усіх наукових досліджень світу продовжують вестися у військовій сфері, що об’єктивно викликає як позитивні, так і негативні наслідки. Причому останні в умовах подальшого розвитку інформаційного аспекту науково-технічної революції вже очевидно переважають перші: атмосфера секретності, хоча й помітно пом’якшена у порівнянні з часами «Холодної війни» (особливо у світлі загальноєвропейського, європейсько-американського, російсько-китайського та російсько-індійського військового співробітництва), заважає плідному обміну передовими розробками (навіть у рамках Європейського Союзу нові члени з Центральної та Східної Європи мають право на одержання технологій лише попереднього покоління), а стан штучно підтримуваної з цією метою відчуженості та ізольованості наукової сфери від решти сторін людської діяльності загрожує або серйозним гальмуванням розвитку фундаментальної науки (котра в принципі не може існувати за законами ринкової конкуренції), або її відривом від решти аспектів суспільного життя, небезпечні наслідки якого є однією з центральних тем футурологів та фантастів XX ст. від Олафа Степлдона до Айзека Азімова.

***


Примарна ілюзія можливості подолати війну як явище, зберігаючи при цьому ієрархізовану та репресивну економічну та політичну систему, могла викликати щиру довіру хіба що в закінчених ідеалістів. Тому, на мою думку, згадувати більшість проектів «мирного врегулювання», що їх частенько намагаються представити як «важливі віхи у становленні концепції вічного і справедливого миру», варто хіба що з метою їхнього розвінчання.

Так, один з перших проектів такого «мирного» врегулювання, що належав французькому королівському прокурору П’єру Дюбуа і був викладений у його працях «Про припинення воєн та суперечок у королівстві Франція» (1300 р.) та «Про повернення Святої землі» (1305—1307 рр.), насправді був не чим іншим, як банальною ностальгією за хрестовими походами — нічого принципово нового у порівнянні з виголошеними у 1095 р. закликами папи Урбана VII про «єдність християнських правителів» та «винищення ворогів християнської віри», нічого навіть віддалено схожого на ідеї гуманізму чи інтернаціоналізму.

Чеський король Їржі Подєбрад, син гусита-таборита і сам гусит-чашник, вже у XV ст. пропонував створити «Християнську лігу» — союз, учасники якого повинні були будувати свої відносини на засадах «любові та братерства» і дати згоду не застосовувати один проти одного зброї. От тільки ці свої пропозиції він висував, коли був відлучений від католицької церкви і вів запеклу війну із угорським королем Матяшем Корвіном.

Але верх цинізму — прив’язувати до антивоєнного та пацифістського руху події, подібні до Віденського конгресу (на якому зібралися мало не найпалкіші реакціонери та ретрогради зі всієї Європи з метою придушити усі прогресивні ідеї, що відстоювалися Великою французькою революцією) чи Гаазьких конференцій 1899 та 1907 рр. Чого варта лише реальна політика найбільших ентузіастів проведення останніх — Британської імперії, яка у цей же час (1899—1902 рр.) вперше познайомила світ із концентраційними таборами, у котрі заганялося бурське населення у Південній Африці, та Російської імперії, яка під час Першої російської революції 1905—1907 рр. та пореволюційної реакції розвішувала «столипінські краватки», влаштовувала єврейські погроми та розстріли селян. Найпомітнішим ж виявом «миролюбних» намірів царського уряду стала російсько-японська війна 1904—1905 рр., що планувалася В’ячеславом Плеве та Сергієм Вітте як «маленька переможна війна» для вирішення економічної кризи всередині країни, а обернулася прямо протилежними наслідками, каталізувавши революційні процеси. Застосовувана на Гаазьких конференціях мирна фразеологія доволі слабо лакувала не більше, ніж елементарний страх перед зростанням військової могутності потенційних супротивників. Ще неоднозначнішими виявилися процеси повоєнного облаштування після двох світових воєн XX століття.

Коли 28 червня 1919 р., акурат на п’яту річницю пострілу Гаврила Принципа в Сараєві, у Дзеркальній залі Версальського палацу було підписано основну мирну угоду, що підводила підсумки Першої світової війни, змучене війною, а ще більше жахливою епідемією «іспанки» (котра, розповсюджуючись на тлі бойових дій, забрала життя чи не вдвоє більшої кількості людей), населення країн-переможниць вибухнуло справжньою ейфорією. Історики чомусь полюбляють часто говорити про «геніальну проникливість» виключно французького маршала Фердинанда Фоша, який, дізнавшись про підписання мирного договору, охарактеризував його наступними «пророчими словами»: «Це не мир, це перемир’я на 20 років». Насправді ж підстаркуватий французький буркотун, який ще нещодавно відкривав Паризьку мирну конференцію промовою з закликами до «хрестового походу проти більшовизму» (що ще раз говорить про виключно «мирний» характер дійства у Версалі), просто виголосив ідеї, що мали б спасти на думку кожному, хто проявив би здатність до критичного мислення. Учасники конференції насправді прекрасно розуміли неминучість наступної світової війни, у передчутті якої доведеться жити ще два десятиліття. Недарма ж прем’єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд Джордж говорив про Першу світову наступним чином: «Ця війна покладе кінець всім війнам… І наступна теж» (незрозуміло, чи схожі думки керували Джоржем Бушем-молодшим, коли той говорив про запобігання війні шляхом «воєн і військових перемог»).

Версальсько-Вашингтонська система не просто будувалася на принципах «загладжування» протиріч між переможцями за рахунок переможених («За все заплатять німці!» — улюблене газетне гасло в країнах Антанти), що на фоні економічних труднощів не могло не посилити в останніх реваншистські настрої — таким чином, килимок перед гітлеризмом встилався самими ж новоявленими «миротворцями». Слова «Горе переможеним!», що приписуються галльському вождю Бренну, котрий у 390 до н. е. захопив і пограбував Рим, ідеально підходили для описання логіки, якою керувалася версальська «Велика П’ятірка».

Однак Версальська система була спрямована насамперед далеко не проти Німеччини (якій готувалися і куди гірші за реалізований у 1919 р. варіанти майбутнього — президент Франції Раймон Пуанкаре, до прикладу, взагалі вимагав розчленування Німеччини між державами-переможницями), а проти Радянської Росії, котра відмовлялася жити за логікою решти міжнародної системи; «санітарний кордон» із нових національних держав Центральної Європи був покликаний ізолювати червону Москву від Європи і не допустити повторення революцій, які б встановлювали систему влади Рад, як це було в Німеччині та Угорщині.

Зрештою, самі «чотирнадцять пунктів» Вудро Вільсона, проголошуючи право націй на самовизначення, засуджуючи несправедливі війни та таємну дипломатію, мали на меті не стільки забезпечити стабільність повоєнного світу та створити підвалини для першої універсальної міжнародної організації (якою стане малоефективна Ліга Націй), скільки затьмарити оприлюднений двома місяцями раніше ленінський «Декрет про мир», що першим висловлював усі ці привабливі вимоги. «Перевернувши» більшовицький заклик до солдатів усіх воюючих армій «повертати зброю проти власних урядів», правлячі кола західних держав звели зміст повоєнного мирного врегулювання до продовження війни — проти захоплення підприємств робітниками в Північній Італії, проти кемалістів у Туреччині, проти іредентистів із «Шин Фейр» в Ірландії, і зрештою, проти революційної Росії, чий приклад надихав усі названі визвольні рухи.

Обіцяні Фошем 20 років сплинули, і людство стояло на порозі найкривавішої війни за всю свою історію. «Я привіз вам мир», — амбіційно виголосив Невіль Артур Чемберлен у Лондонському аеропорту 1 жовтня 1938 р., не приховуючи свого задоволення від того, як мило він та його французький колега Едуард Даладьє поспілкувалися в Мюнхені із одним німецьким (чи то австрійським) джентльменом на рахунок «збереження миру в Європі». Тон британського прем’єра не повинен вселяти жодних ілюзій: міркування, що стояли за участю Англії та Франції у Мюнхенській змові, були аж ніяк не ідеалістичними, навпаки — цинічними та звірячими. За два дні до цього уряди двох західних демократій фактично дали Гітлеру благословення на розпалювання Другої світової війни, заодно кинувши на поталу хижаку єдину демократичну державу в Центральній Європі — Чехословаччину. Чемберлен прекрасно знав, що він привіз ніякий не мир, а війну — зате це була війна на Сході, така жадана як для німецьких нацистів, так і для «західних плутократів».

Ті малочисельні приклади політичних діячів, що були справді переконаними прихильниками миру, є далеко не визначальними у політиці загалом, як показала трагічна доля одного із найпослідовніших борців за мир, шведського прем’єр-міністра Улофа Пальме, вбитого у 1986 р. (оприлюднені Нобелівським лауреатом 1984 р. архієпископ Йоганесбурзьким Десмондом Мпіло Туту та Комісією правди й примирення ПАР розсекречені документи південноафриканських спецслужб відкрили шокуючі подробиці причетності расистського режиму в ПАР, а також його партнерів з Лондону та Вашингтону, не лише до «справи Пальме», а й до ряду інших резонансних акцій, включно з трагічною загибеллю Генерального секретаря ООН Дага Яльмара Гаммершельда). До того ж навіть такі переконані пацифісти, як Махатма Ганді та його послідовник Джавахарлал Неру, були вимушені діяти в умовах, що іноді не залишали вибору. Зокрема, коли британцям за одну ніч вдалося розкроїти Британську Індію на індуїстську і мусульманську держави за планом Маунтбеттена, що уможливило обопільну криваву різанину в обох новопроголошених країнах, Неру в якості прем’єра Індії, а Ганді в якості беззаперечного морального авторитета цілої нації, опинилися в неоднозначному положенні. Зі свого боку вони вичерпали весь арсенал доступних засобів (своєму головному конкурентові Мохаммеду Алі Джинні, лідеру Мусульманської Ліги, Ганді був навіть готовий запропонувати пост прем’єра єдиної Індії, однак зіткнувся з різким невдоволенням колоніальної адміністрації, значної частини Інддійського Національного Конгресу та Мусульманської Ліги), і в кінці 1947 р. Махатма — перший і останній раз у своєму житті — закликав Неру вдатися до використання військової сили у Кашмірі.

***

Роблячи прогнози щодо конфліктів у майбутньому, багато говорять про те, що війна як явище пройде значні трансформації, що прослідковуються вже в наш час. Зокрема, війна майбутнього бачиться як не конфлікт між державами, а як конфлікт за участю недержавних збройних формувань. Конфлікт за визначенням асиметричний, оскільки лише держава володіє правом на використання легітимізованого насилля. Те, яким чином така нова якість війни може бути використана для підтримання квазітоталітарного диктату над громадянами, ще в середині XX столітті описав у своїй знаментій антиутопії «1984» Джордж Оруел: «У минулому війна була за визначенням чимось, що рано чи пізно закінчується – як правило, безсумнівною перемогою чи поразкою… Однак коли війна стає у буквальному значенні нескінченною, вона перестає бути небезпечною. Таким чином війна, за мірками минулого, — шахрайство… Проте, хоче війна й нереальна, та зовсім не позбавлена змісту. Вона пожирає надлишки благ та дозволяє підтримувати особливу душевну атмосферу, яку потребує ієрархічне суспільство. Нині війна — справа чисто внутрішня. У минулому правителі всіх країн, хоча й розуміли спільність своїх інтересів, воювали все ж один з одним, і переможець грабував переможеного. У наші дні війну веде правляча група проти своїх підданих, і мета війни — не запобігти захопленню своєї території, а зберегти суспільний устрій».



Таким чином, неважливо, чи взагалі існує Євразія (Остазія,.. міжнародний ісламський тероризм, «Аль-Каїда», Усама бен Ладен — потрібне підкреслити), головне — тримати суспільство в постійному напруженні, у постійному страху перед гротескно-карикатурними постатями «ворога». Беззупинна антитерористична риторика, якою нині наповнена добра половина будь-яких виступів на тему чи міжнародної, чи внутрішньої політики, до болю нагадує, як Катон-старший закінчував усі свої промови у римському сенаті фразою «Крім того, я вважаю, що Карфаген повинен бути зруйнований…» Причому цей принцип спрацьовує як для відкрито авторитарних режимів, так і для ліберальних демократій.

Зрештою, саме тому й перемога у «Холодній війні» виявилася для американських правлячих кіл не такою вже й солодкою — зник такий необхідний для одновимірного суспільства образ ворога. Єдиний художній фільм Майкла Мура, «Канадський бекон» (вийшов на екрани у 1995 р.), у сатиричному плані зображує, як оточення американського президента, зіткнувшись із труднощами у результаті зникнення «червоної загрози зі сходу», гарячково шукає нових кандидатів на роль зовнішнього ворога, доки не зупиняється на Канаді, «де існують безкоштовна медицина, безкоштовні університети та інші загрози свободі». Такий анекдотичний, з першого погляду, сценарій усе ж з точки зору стороннього спостерігача виявляється не таким вже й далеким від реальності, у якій знадобилося всього десять років, щоб учорашні союзники, «хлопці в тюрбанах і з калашниковими», заступили «бородатих російських комуняк» у якості джерела всезагального страху. Здавалося б, людство мало б навчитися із сумного досвіду XX століття, проте, як зазначає англо-польський соціолог Зиґмунд Бауман, попередження Теодора Адорно, Ханни Арендт, Еріха Фромма, Олдоса Хакслі та Джорджа Оруела про небезпеку всевладдя бездушної Системи, оруеліанського Великого Брата, вже забуті сучасним поколінням.

Ось чому так звана «війна з терором» виглядає куди страшнішою загрозою для миру, ніж той самий тероризм, проти якого вона спрямована. Прикриваючись боротьбою з терором, можна необмежено виправдати наступ на права та свободи людини, переслідувати опозицію (як у Росії чи Пакистані), приймати документи, що санкціонують порушення свободи слова чи кореспонденції («Закон про екстремізм» в Росії, US Patriot Act у США), організувати Андижанську різанину, ув’язнювати та катувати тисячі палестинців без пред’явлення жодних звинувачень, відмовляти багатомільйонному курдському народові навіть у культурній автономії, нарешті, розв’язувати війни у регіонах, де потрібно у що б там не стало відстояти інтереси «Унокалу» і «Тексако» в боротьбі з їх європейськими чи азіатськими конкурентами.

Один із парадоксів одновимірного (за Гербертом Маркузе) суспільства полягає в тому, що поруч із страхом, на якому будується контроль над індивідами, у них культивується враження, що будь-яка несправедливість, у тому числі й «класичні» збройні конфлікти, їх самих не стосуються. Однак на думку Субкоманданте Інсурхенте Маркоса, головного ідеолога Сапатистської армії національного визволення, період світових воєн не закінчився у 1945 р. — вийшовши з Другої світової війни, людство вступило у Третю, холодну, а після її завершення — у Четверту світову війну: «Оскільки попередній противник [СРСР] уже зник, ми стверджуємо, що нинішнім супротивником є людство. Четверта світова знищує людство по мірі того, як глобалізація стає універсалізацією ринку. Усе людське, що стає на шляху ринкової логіки, оголошується ворожим і підлягає знищенню…» Причому Четверта світова точиться не лише у мексиканському штаті Чьяпас (де діють самі сапатисти), колумбійських чи бірманських джунглях, іракській пустелі, передмістях Бейрута чи Грозного, а й у кожному куточку світу, що відчуває дегуманізуючий вплив всевладдя «жовтого диявола».

Допоки США і СРСР розігрували своє біполярне протистояння, вони мали досконалу можливість практично безперешкодно вчиняти тиск на своїх сателітів. Безпосередньо після Другої світової Сталін, що в Ялті обіцяв не заважати проведенню у звільнених від фашизму країнах вільних виборів, після їх невтішних результатів в Угорщині поставив на чолі народних демократій Східної Європи, за винятком непокірної Югославії, мініатюрні модифікації себе самого (типу Берута чи Ракоші); у свою чергу, США у вкрай агресивний спосіб не допустили до влади в Італії, Франції та Греції політичні сили, що були ядром антифашистського Руху Опору в цих державах і після війни користувалися безсумнівною підтримкою народу — місцеві компартії. Пізніше авторитарні союзники США на кшталт генерала Сухарто могли влаштовувати небачені в історії політичні бійні лівих та всіх, хто підозрювався у симпатіях до них, не менш безперешкодно, ніж СРСР міг придушувати будь-який натяк на самостійний курс держав зі своєї сфери впливу — до прикладу, «Празьку весну» 1968 р. в Чехословаччині, яку закордонні журналісти напередодні вторгнення військ ОВД називали «найвільнішим місцем у Європі».

Падіння конкуруючої наддержави надало США унікальну можливість уперше в світовій історії наблизитися до моделі глобального однополярного світу. Американський істеблішмент не припиняв наголошувати на тому, що він приймає на себе функції головного «світового жандарма» вимушено, однак на практиці виявилося, що «новий світовий порядок» ні на йоту не ближчий до реалізації мрії про подолання війни. «Холодна війна» заполонила світ неймовірною кількістю зброї, а вирощені наддержавами колись слухняні озброєнні угрупування перетворилися на джерело додаткової нестабільності. Яскравою ілюстрацією є Афганська війна, під час якої американці озброїли антикомуністичних племінних партизан новітньою зброєю, а у Пакистані за сприяння пакистанських та американських властей були влаштовані медресе, покликані готувати нову зміну моджахедів. У букварях, за якими навчалися читати юні мусульманські фанатики, приклади слів до букв алфавіту на мові урду приводилися наступні: «джихад», «кров» і «калашников». Збігнев Бжезинський у цей самий час позував перед камерами у пуштунському тюрбані зі словами «Аллах на вашому боці!» Радянські війська врешті покинули Афганістан у 1989 р., але війна продовжувалася з новою силою, і вели в ній аж ніяк не відкриті для співпраці із Заходом узбеки Достума чи таджики Ахмад Шаха Масуда, а фундаменталісти-таліби. Контролюючи більшу частину держави, вони постачали американськими «стінгерами» світовий чорний ринок зброї, а зерна ненависті, посіяні для боротьби із радянськими військами, зішли у вигляді войовничого антизахідного фундаменталізму…

Падіння східного блоку, який сучасна історіографія незмінно прив’язує саме до демонтажу Берлінської стіни 9 листопада 1989 р., вселило у апологетів капіталізму та ідеологів неоконсерватизму й неолібералізму ілюзорну віру в «кінець історії» «по-фукуямівськи». Френсіс Фукуяма, співробітник Державного департаменту США, чиї поради військовому диктатору Пакистана генералу Зія-уль-Хаку свого часу дозволили тому розгромити демократичну опозицію, у своєму есе «Кінець історії?» спробував дати теоретичне обґрунтування перемозі у «Холодній війні». Він виходив із тези, що все XX століття (чи радше запропоноване головою Угорської АН Іваном Берендом і популяризоване англійським істориком Еріком Гобсбаумом розуміння «короткого» XX століття у рамках 1914-1991 рр.) було ознаменоване протистоянням комунізму та ліберальної демократії; відповідно, економічне та ідеологічне торжество останньої у всесвітньому масштабі, супроводжуване вступом людства (точніше, держав «Першого світу») у «постіндустріальну» та «посткапіталістичну» епоху розвитку, означає кінець гуманістичної еволюції людини, а отже й зникнення будь-яких серйозних протиріч та конфліктів.

Те, що і лібералізм, і комунізм постали із гуманістичної та раціоналістичної філософії Просвітництва (це відрізняє ці політичні концепції від консерватизму та фашизму, що базуються на її тотальному запереченні), на чому неоднократно наголошували ліберально налаштовані марксисти від Бернштейна до Гобсбаума, нічим не засмучувало поважного політолога і фантастичним чином зближало його теоретичні побудови із ученням засновника новітнього (і фінансово успішного) культу, відомого як «Церква Уніфікації», Преподобного Сон М’ян Муна, котрий дійшов до того, що побачив уособлення відповідно комунізму та демократії навіть у біблійних постатях Каїна та Авеля.

Фукуяма також робив спроби апелювати до серйозних джерел, а саме до гегельянської концепції Абсолютного Духу в інтерпретації талановитого неогегельянця «з лівим присмаком» Александра Кожева (Олександра Васильовича Кожевникова, уродженця Москви), чиї лекції свого часу викували майже весь цвіт французької філософії середини XX століття. Однак сторонні спостерігачі знайшли у «кінці історії» за Фукуямою мало чого від Гегеля та Кожева. Мабуть, найоригінальнішу ідею висловив російський палеонтолог та письменник-фантаст Кирилл Єськов у своїй статті «Наша відповідь Фукуямі»: „Откуда высокоученый аналитик Госдепа слямзил основную идею, было видно невооруженным глазом: отнюдь не из Гегеля, а из стратегических компьютерных игрушек типа «Civilization»… Финальная их фаза всегда невыразимо скучна. Нервический азарт Большой Войны с Главным Противником позади; наше дело правое, враг разбит, победа за нами; тишь и благодать — космический корабль к Альфе Центавра уже отправлен, а ты, в ожидании его прилета и подведения финального рейтинга, достраиваешь по градам своей — теперь всепланетной — империи недостающие университеты с элеваторами — а и вправду, скучища смертная, натуральный «Конец истории»...”

Уже перші по падінні СРСР роки довели на практиці неспроможність написаного Фукуямою «катехізису нових глобалістів» пояснити світові процеси: переважна більшість країн світу оголосили себе «демократичними», замаскували (з неоднаковим успіхом) свої політичні системи під схеми плюралістичної демократії і стали проводити вільні вибори (степінь їх «вільності», знову ж таки, міг викликати сумніви), учорашні партійні бонзи та комсомольські вожаки (оскільки якщо до влади і приходили дисиденти на зразок Вацлава Гавела та Леха Валенси, то не надто втішні соціально-економічні результати їх урядування змушували ставити знак рівності між ними та попередніми категоріями) Східної Європи та республік колишнього СРСР ощасливлювали їх населення переходом до неконтрольованого «дикого (laissez-faire) капіталізму» шляхом «шокової терапії», однак у цей же час кількість конфліктів, як міждержавних, так і громадянських, не те, щоб зменшувалася, а зростала; не менш стрімкими темпами стало скорочуватися і населення постсоціалістичних країн. На додачу, споносоровані та підготовані (для боротьби зі світськими соціалістичними рухами та лівонаціоналістичними урядами) розвідками США та молодших клієнтарних держав (Пакистану, Саудівської Аравії), різноманітні ісламські фундаменталістські групи, що сповідують крайнє неприйняття ідеалів західної цивілізації, повернули свою зброю проти своїх спонсорів, «раптом» згадавши про те, що наддержава, котра їх створила, і є «Великим Сатаною» та «заслуговує на знищення».

Враховуючи, що при цьому говорилося, що «у світовій практиці конфлікти між демократичними державами обмежуються одиничними випадками» (Людвіг фон Мізес, один із перших поборників неоліберального «ринкового фундаменталізму», який вирізнявся майже патологічною ненавистю до всього, що мало хоч найменший відтінок соціалізму, взагалі вчив, що «війна та ринкова економіка несумісні»), а «ідеологічні конфлікти вичерпалися з закінченням „Холодної війни”», радощі неолібералів виявилися, м’яко кажучи, передчасними. Нині Фукуяма, вчорашній беззаперечний теоретичний авторитет «неоконів» та голова політичного планування в Держдепі Буша-старшого, з гарячковою активністю видає книги, назви яких говорять самі за себе («Після неоконсерватизму»), виправдовується, що й історик-марксист Перрі Андерсон зрозумів його «кінець історії» правильніше за лібералів, і відмовляється від своїх же порад, які безпосередньо після 11 вересня 2001 р. давав уже Бушу-молодшому.

Коли концепція «кінця історії» перестала влаштовувати навіть найвіданніших своїх шанувальників, її замовники звернулися до статті директора Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету Семюела Гантінгтона «Зіткнення цивілізацій?» (1993 р.), поставивши в центр аналізу постбіполярних конфліктів культурно-цивілізаційні розбіжності. На думку Гантінгтона, вже не політика чи економіка, а культура й релігія домінуватимуть над світом і ділитимуть його на ворогуючі частини. Здавалося б, події 11 вересня підтверджують його слова, аж до гіпотетичного апокаліптичного сценарію нової світової війни між китайсько-мусульманським та західним світами, вимальованого у його працях. Однак при детальному вивченні виявлялося, що кожен із «цивілізаційних розломів» несе із собою і цілий комплекс соціальних та економічних протиріч. Чому реакційний аболютистський режим в Саудівській Аравії разом із Ізраїлем є найпершим другом і союзником Білого дому на Близькому Сході, чому мусульмани з Джанджавіду вирізають таких самих мусульман із землеробських племен Дарфуру і наскільки філіппінці чи південні корейці стають ближчими до західної цивілізації, якщо вони сповідують християнство західного обряду — на всі ці питання концепція Гантінгтона не дає і не може дати відповіді.


Сполучені Штати Америки, здобувши перемогу в «Холодній війні», після розпаду СРСР залишаються єдиною наддержавою. Вони володіють усіма компонентами глобальної гегемонії: найпотужнішою економікою, найпередовішими технологічними розробками, найрозгалудженішою системою військових баз по всьому світу, а на додачу ще й домінуванням у сфері масової культури, оскільки відмінно відпрацьована американська індустрія популярної культури продовжує наступ на решту культурно-цивілізаційних традицій, чим забезпечує розповсюдження американського стилю життя, що мислиться як необхідна запорука американізації. США виступають як старший партнер у НАТО, маючи при цьому величезну кількість стратегічних союзників поза межами цієї організації — від Мексики до Таїланду.

До того ж, повернення республіканців до Білого дому і оголошення повномасштабної «війни з терором» мали своїм наслідком те, що видатки США на оборону, котрі за двох строків Клінтона були нижчими за максимального показника часів «Холодної війни» (303,6 мільярдів доларів станом на 1989 р.), знову пішли вгору і сягнули позначки у 553 мільярди доларів, що становить більше половини загальносвітових військових витрат. Свого часу відновлення гонки озброєнь дозволило адміністрації Рейгана на базі нового стрімкого підйому показників військово-промислового комплексу забезпечити успішну реалізацію доволі контроверсійного монетаристського курсу, відомого як «рейганоміка», що в наступні 20 років зображалася неоконсервативними силами по всьому світу як «єдиний можливий варіант переходу до економіки інформаційної доби». Однак здійснити це саме у виконанні адміністрації Джорджа Буша-молодшого явно не вдалося: разом із найбільшим за всю історію військовим бюджетом економіка США одержала і найбільшу дірку в бюджеті, що прямо суперечить одній із ключових настанов неокласичної політекономічної школи — не допускати дефіциту держбюджету.

На думку Ноама Аврама Хомського, основоположника когнітивної лінгвістики та найбільш цитованого у 1980—1992 рр. науковця світу, що ще від В’єтнамської війни відомий також своєю критикою зовнішньої політики США та лібертарно-соціалістичними поглядами, «зневага США до основ міжнародного права настільки сильна, що це навіть дивно обговорювати». Резонансні операції у Афганістані та Іраку стали лише черговим доказом хибності думок про «миротворчість з боку благочинного гегемона». І справа не в самих США, справа в тій позиції, яку вони займають, і тій моделі глобалізації, яку вони відстоюють.

Отже, найближчі перспективи розвитку конфліктогенності в світі жодним чином не можна назвати обнадійливими. Не останню роль у цьому відіграють і ефекти глобалізації, подібні до виходу на міжнародну арену нових акторів, що підвищують гетерогенність міжнародної системи. Саме це стало основною підставою для аналітиків розглядати падіння Ялтинсько-Потсдамської системи як кінець «широкої» Вестфальської системи, основною одиницею якої (і єдиною легітимізованою, якщо не враховувати міжнародні організації) виступала національна держава як носій національного суверенітету. Щоправда, видається, що фахівці з міжнародних відносин вже традиційно схильні перебільшувати значення серії мирних угод, що припинили Тридцятилітню війну, — започаткована ними система міжнародних відносин не перевищувала, по суті, рамки європейської регіональної, до того ж категорія національного суверенітету існує завдяки не стільки Вестфальському миру, скільки Американській та Великій Французькій революції, що остаточно звільнили світ від поглядів на країни як домени правлячих династій.

Багато сучасних досліджень присвячені зростаючій ролі таких акторів, як мережеві феномени міжнародних терористичних організацій, транснаціональної наркомафії та інфранаціональних релігійно-цивілізаційних спільнот, але основне джерело дестабілізації міжнародної системи варто б було пошукати у витісненні національної держави транснаціональними корпораціями. Один із найпохмуріших нічних жахів, які я можу собі уявити — транснаціональні корпорації, що оперують власними збройними силами та мають представництво у міжнародних організаціях, — вже почав реалізовуватися на практиці. Як ще слід розглядати затвердження у Російській Федерації на законодавчому рівні права компаній (логічно зробити висновок, що на увазі малися, у першу чергу, «Газпром» і «Роснефть») володіти власними воєнізованими формуваннями (з озброєнням ледь не до важкої бронетехніки), як не те, що путінський режим першим демонструє невеселу перспективу «повернення до Середньовіччя» з його приватними арміями ворогуючих феодалів? На ці процеси, що до того ж супроводжуються відродженням релігійного фундаменталізму (знову ж таки, популярно звертатися до різних виявів «реісламізації» мусульманського світу, ігноруючи при цьому розквіт протестантського фундаменталізму в США), ксенофобії, расизму та інших форм крайньої дискримінації й нетерпимості, аж до неприховано фашистських, услід за італійським письменником-постмодерністом Умберто Еко нині звертають увагу дедалі більше людей, занепокоєних всевладдям ТНК, що викликає один із парадоксів глобального капіталізму: країни, що розвиваються, готові на найрізкіші міри, аж до військового протистояння, у боротьбі за право бути експлуатованими.

Отже, майбутній ідеал суспільно-економічного устрою, що його нав’язує неоліберальна модель глобалізації, рівною мірою далекий і від соціально орієнтованого кейнсіанського капіталізму «держави загального благоденства», і від вимог щодо забезпечення базових прав і свобод людини. Недарма ж монетаристська економічна політика у дусі Мільтона Фрідмена вперше, ще до Рейгана та Тетчер, відпрацьовувалася в умовах латиноамериканських авторитарних режимів; звісно ж, найвідомішим із цих випадків є втілене «чиказькими хлопчиками» за час військової диктатури Піночета «чилійське економічне диво», що активно прославлялося поборниками «чистого ринку» і було назване Олександром Тарасовим, російським лівим соціологом, політологом та істориком з дисидентським минулим, зразком найзухвалішої брехні (за підрахунками екс-президента Бразилії Фернандо Кардозу, щорічний приріст в економіці за Піночета складав -3,9%). І недарма саме Латинська Америка з 1990-і рр. «червонішає», майже одностайно голосуючи за ліві, лівоцентристські та лівопопулістські політичні сили. Нарешті, приклади «далекосхідних тигрів», що здійснили свої успішні ривки за умов повної економічної та відсутньої політичної й громадянської свободи, а також щорічне десятипроцентне зростання, що спостерігається у КНР завядки «чотирьом модернізаціям» Ден Сяопіна, красномовно спростовують тезу про необхідність ліберальної демократії для успішного функціонування ринкової економіки (що, до речі, самим Фрідменом відкидалася) і говорять про те, що у світі утверджуватиметься саме авторитарний капіталізм. До того ж, його локомотив, США, за словами російського політолога Анатолія Уткіна, «на хаос “Третього світу” може відповісти правою, неоконсервативною мобілізацією, і тоді… ідея доброзичливої імперії назавжди відступить перед соціальним хаосом велетенського світу, що не увійшов до “золотого мільярду”». Провідні теоретики автономізму Антоніо Негрі та Майкл Хардт у своїй «Імперії» вимальовують образ Імперії — нової форми авторитарного глобального суверенітету. Імперія Негрі не тотожна економічній, політичній чи культурній експансії США, вона не обмежена рамками національної держави і тому ще небезпечніша.

Що ж заважає утвердженню світу без війни?

Щоб відповісти на це запитання, по-перше, слід позбавитися ілюзій про фаталістичну «передвизначеність» війни, що нібито лежить у самій психосоматичній людини. Дихотомічне протиставлення осілого землеробського та кочового скотарського шляху розвитку суспільства, що справді визначався географічними (кліматичними, зональними та гідрографічними) умовами, ще має під собою якісь основи (зокрема на альтернативності варіантів розвитку людства, наголошують представники цивілізаційного підходу до розуміння історії: автор дванадцятитомного «Дослідження історії» Арнольд Джозеф Тойнбі порівнював землероба Каїна, що вбиває свого брата вівчаря Авеля, з тим, як цивілізації, що йдуть «класичним» осілим шляхом розвитку, знищили цивілізацію євразійських номадів; Лев Миколайович Гумільов, попри контроверсійність тлумачення його теорій у націоналістичному ключі, зробив значний внесок у визнання номадичних цивілізацій повноцінними складовими історичного розвитку людства). Однак географічний детермінізм, доведений мало не до абсурду в вченні «науки» геополітики (біля витоків якої стояли Рудольф Челлен, Фрідріх Ратцель, Гелфорд Макіндер, не говорячи вже про одного із головного ідеологів німецького нацизму Хаусхофера, — постаті, м’яко кажучи, схильні відстоювання расистських і фашистських ідей «верховенства/неповноцінності рас/націй»), породжує такі покручі, як «природність» протиставлення «таласократії»/«телурократії» («морської» та «сухопутної» потуги). Однак найгірше те, що в такому ключі ось уже через дві з половиною тисячі років після Геродота реанімується і піднімається на щит ідея «несумісності» «Сходу» та «Заходу», майже як у Редьярда Кіплінга («Захід є Захід, Схід є Схід, разом їм не зійтись») — і через неї виправдовується агресивна політика щодо країн, цікавих у сировинному чи геоекономічному плані. Що на протязі подальшої історії «Захід» та «Схід» далеко не так однозначно, як за описуваних Геродотом греко-персидських воєн, уособлювали різні культурно-історичні шляхи розвитку (західний світ у добу Середньовіччя взагалі повинен за усіма параметрами підпадати під визначення «східного» типу); те, що демократія ще й як сумісна зі «східними» суспільствами (Індія тому приклад); те, що аж до XVIII століття Захід за усіма параметрами розвитку відставав від азіатських конкурентів; те, що ділити світ на «західний» і «незахідний» не більш продуктивно, ніж, скажімо, на «індуїстський» та «неіндуїстський» — все це мало бентежить апологетів такого дихотомічного протиставлення, у якому одна із сторін уособлює все прогресивне, а інша все регресивне (у американських ідеологів, зрозуміло, остання функція покладається на «Схід» чи «телурократію», втім, існують і зворотні побудови, як у «сучасного євразійця» Олександра Дугіна).

По-друге, слід ясно розуміти, що прив’язуючи побудову світу без війни до атрибутів сучасної світ-системи, ми прирікаємо його на фактичну нездійсненність, адже саме інституції, подібні до МВФ, Світового Банку чи сучасної модифікації «Священного союзу», відомої як «Велика вісімка», є головними гарантами збереження відносин, за яких незначна купка людей із держав «золотого мільярду» через володіння політичною та економічною владою можуть вільно визискувати решту світу, у тому числі й через підтримку чи пряме розпалювання там збройних конфліктів.

На мою думку, світ без війни неможливий без подолання класового суспільства, держави і приватної власності на засоби виробництва — кожен із цих компонентів несе у собі зародок конфронтації. Класове суспільство і неминуча в ньому соціальна нерівність породжують явище відчуження у всіх його аспектах. Недарма ще Шарль Фур’є називав цивілізацію «війною багатих проти бідних». Приватна власність є визначальним критерієм для соціальної стратифікації та ієрархізації, а держава як така є інструментом насильства, з метою чого підтримує збройні формування та поліцейський апарат. Війна безпосередньо випливає і вічно супроводжуватиме ці явища. Фактично у стратифікованому суспільстві війна, як зовнішній вихід соціальних конфліктів, існує заради себе самої, або, як висловився соціолог Хенк Ховелінг, розповсюджується подібним до епідемій інфекційних захворювань чином («Напевно, головна причина війни — сама війна»). Так, ця ситуація безглузда з точки зору виживання людства, але це останнє, що має бентежити захисників Системи.

Засновники утопічного соціалізму видатні гуманісти Відродження Томас Мор (1478 – 1535 рр.) і Томазо Кампанелла (1568 – 1639 рр.) свого часу виклали у своїх книгах «Надзвичайно корисна і однаково цікава, справді золота книжка про найкращий устрій держави та про новий острів Утопія…» (1516 р.) та «Місто сонця» своє бачення подібного світу, світу, де нема ні багатих, ні бідних, всі жителі острова рівні і займаються вільною невіджуваною працею. Уже в Мора і Кампанелли жителі їх ідеальних суспільств з повагою відносяться до інших народів і не починають загарбницьких війн, визнаючи війну «воістину звірячою». Найпростіше, як апологетам сучасного суспільного ладу уникнути діалогу з прихильникам світу без відчуження людської особистості і його негативних наслідків (включно з війнами) — оголосити їх суспільно-політичний ідеал утопічним, проігнорувавши при цьому той факт, що самі ідеї прав і свобод особистості та виборних органів влади колись теж мислились нездійсненними та безглуздими (Між тим, далеко не всі утопії однаково схожі на свій оригінал зразку Мора чи Кампанелли і передбачають усунення війни. Яскравий приклад — написана лідером Націонал-більшовистської партії Едуардом Лимоновим у тюремному ув’язненні «Інша Росія», у якій той заперечує визначення війни як «гріха людства, пережитку минулого, ганебного інстинкту», назвиває її «легітимним інстинктом агресивності, інстинктом героїзму» та пропонує у «Другій Росії» не обмежувати ведення чоловічим населенням військових дій: «Творча агресивність сепаратизмів прийнятніша за тюремний порядок глобалізму»).

І насамкінець. У 1913 р. сповнений віри в Людину і людство, молодий ельзаський філософ, теолог і музикознавець Альберт Швейцер, котрий незадовго до цього закінчив медичний факультет, відправився до Габону, щоб відкрити у місцевому містечку Ламбарене лікарню і зайнятися безкорисною допомогою місцевим жителям. З часом історія його подвигу стала взірцем для гуманістів новітнього часу. Одного разу Швейцеру довелося цілу добу боротися за життя породіллі та її дитини. На ранок наступного дня його співробітники поздоровляли один одного з порятунком двох життів. Вони ще не знали, що саме цього дня, 6 серпня 1945 р. американська ядерна бомба «Малюк» одним махом вбила 90 000 мешканців Хіросіми; а коли дізналися, шокований Швейцер сказав: «Якщо одною-єдиною бомбою вбивають сотню тисяч людей — мій обов’язок довести світові, наскільки цінне одне-єдине людське життя».

Практично невідомий у себе на батьківщині Роман Осипович Роздольський — західноукраїнський марксист, котрий стояв у витоків КПЗУ, а в подальшому став одним із найвідоміших на Заході дослідників творчості Маркса, — у своїх споминах про перебування в концтаборі Освенцим, куди він був запроторений за допомогу євреям, приводить ще один повчальний у цьому плані епізод. В’язень-поляк, запитуючи у сивоволосого «професора» про повоєнне майбутнє Освенциму, одержав наступну відповідь: «Нова Польща спорудить тут музей і до нього роками будуть мандрувати з цілої Європи. А потім, коли бараки заваляться, дороги заростуть травою, і про нас всі забудуть, прийдуть нові, ще гірші війни і ще гірші звірства. Бо перед людством є лише дві можливості: або воно перейде до вищого соціального ладу, або загине в варварстві і людожертстві.» «Бідолашний професор тільки повторив сказані ще перед вісімдесяти роками слова соціалістичного мислителя Фрідріха Енгельса, — продовжує Роздольсьский, —  я чув їх не раз перед війною. Але на койках освенцимського табору вони звучали реальніше і правдивіше, ніж будь-коли.»

Свого часу саме дух солідарності створив людське суспільство. І нині вибір між солідарністю та конкуренцією стоїть перед людством актуальніше, ніж коли-небудь раніше. Продовжувати сліпо прямувати до безодні чи повірити у вільну людину? Вибір за нами…





МИР!!!






База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка