Джерела періоду Давньоруської держави



Скачати 101.44 Kb.
Дата конвертації13.11.2016
Розмір101.44 Kb.
Лекція 3.

Вага

Тема: Джерела періоду Давньоруської держави

Мета: ознайомити студентів із писемними джерелами давньоруського періоду, а саме законодавчими актами, літературними творами та пам’ятками агіографічної літератури.

План

1. Законодавчі акти давньоруського періоду.

2. Актові матеріали ХІІ – ХІV ст.

3. Літературні твори.

4. Твори агіографічної літератури.

Вступ. До актових джерел належать історичні документи, які на час їх створення (складання, написання) призначалися для встановлення тих чи інших правових, регулюючих суспільні відносини норм. В той час такого терміну як акт, актові матеріали на Русі не вживали, хоч слово aktus (офіційний документ) було. До ХV ст. усі державні та приватні документи, що мали правову регулюючу силу, називалися грамотами та листами.

Зміст лекції

1. До створення писемних правових документів суспільні відносини, а також відносини між окремими людьми регулювалися звичаєвим правом. З часом норми звичаєвого права записувалися, до них додавалися нові норми, поява яких була зумовлена потребами держави. При цьому попередні норми, у тому числі й звичаєві, могли відмінятися або змінюватися.

Найстарішою уставною грамотою, що збереглася у пізніших копіях, є зведення законів усного звичаєвого права “Устав земельний” князя Володимира Святославича, який було прийнято з метою захисту земельної власності, в першу чергу знаті. Цим документом князь жалував певні майнові права Десятинній церкві у м. Києві. В “Уставі” були викладені міри покарання (крім смертної кари) за посягання на чужу власність. Згодом “Устав земельний” ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – “Руської правди”.

З першої половини ХІ ст. до нас дійшов текст церковного Уставу Ярослава Володимировича. До ХІІІ ст. відноситься Уставна грамота володимир-волинського князя Мстислава Даниловича, що регламентувала розміри та форми повинностей з місцевого населення на користь князя.

Найвидатнішою пам’яткою права Київської Русі є “Руська правда” – кодекс прав, що діяв в Україні-Русі протягом кількох століть. Цей правовий документ дійшов до нас в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції – Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що складається з Правди Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правди Ярославичів (поява спрямованості законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти, штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покону вірного (який регулював форми податків, мит чи інших платежів, які повинні були давати певні категорії населення), Уроку мостикам (в якому вказувалася організація побудови мостів і доріг, а також передбачав величину винагородження людей, які будували і доглядали дороги та мости державного призначення).

Розширена правда містить Устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює давньоруське законодавство. З’являються норми, що регулюють питання боргових зобов’язань і кабальних відносин, регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, визначають діяльність судово-адміністративного апарату.



В процесі переробки Розширеної Руської Правди виникла ще її скорочена редакція, що в науці отримала назву Скороченої Руської Правди.

Найбільш повну публікацію Руської Правди здійснив у 1940 – 1963 рр. академік Б.Греков. Перший том публікації включає численні варіанти текстів Руської Правди на основі 88-ми відомих науці списків, другий містить ґрунтовні постатейні коментарі, третій – фотокопії текстів пам’ятки. Руську Правду як джерело історики вивчають понад 250 років. В 1993 році вийшла друком нова праця, присвячена Руській Правді, підготовлена в діаспорі Л.Білецьким в Українській Вільній Академії наук.

2. Найчисленнішими за кількістю, найрізноманітнішими за формою і найціннішими за значенням є актові історичні джерела, які разом з діловодними, статистичними документами і матеріалами складають вагому частку писемних свідчень. Актові джерелаце правові документи, в яких зафіксовані договори, угоди між приватними особами, між державою і приватними особами, між державою і церквою тощо. В науковій літературі прийнято поділяти такі акти на дві великі підгрупи: приватноправові та публічно-правові.

У приватноправових актах, що складаються приватними особами, закріплюється вільне волевиявлення громадян з різних питань. Цей вид документів регулює відносини між окремими громадянами. За видами документи цієї групи надзвичайно різноманітні:

купчі, які стверджували купівлю землі, угідь, маєтності однією особою в іншої;



  • закладні – в присутності свідка засвідчували заклад землі чи майна під позику;

  • роздільніпро поділ землі, маєтностей чи грошових сум між приватними особами, насамперед родичами;

  • полюбовні – засвідчували добровільну домовленість про поділ землі чи майна між родичами;

  • відпускні – засвідчували добровільне звільнення селянина поміщиком від панщизняної залежності чи кріпацтва;

  • арендні – регулювали обов’язки орендатора перед власником села, маєтку, земельного масиву;

  • духовні – заповіти.

Публічно-правові акти – це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом, формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо..

Публічно-правові актові матеріали класифікують за їх функціональним призначенням на акти, що:



  • регулювали феодальну власність на землю;

  • закріплювали систему позаекономічного примусу;

  • регулювали становище промислово-торговельного населення;

  • фіксували відносини між князівствами;

  • встановлювали норми державного управління;

  • визначали склад і процедуру судів;

  • зовнішньополітичні акти;

  • акти церковного права.

За функціональним призначенням вирізняють близько 150 різновидів актів.

Як уже зазначалося, поступово під актами почали розуміти не лише правові документи (договори, угоди), а всі документальні джерела. Важливе місце серед них займають законодавчі та нормативні документи органів влади всіх рівнів. Особливість джерел цього виду визначається тим, що вони відображають історичну дійсність не у фактах, а в юридичних нормах, аналіз яких дає можливість історику робити висновки про політичний та економічний стан суспільства, розвиток соціальних процесів, культури, моралі, приватних відносин тощо.

Пам’ятками нормативного характеру княжої доби є грамоти. Їх різновидам є:


  • жалувані митні грамоти, що звільняли купців того чи іншого міста або країни від мита;

  • жалувані грамоти, або дарчі, що виходили головним чином від королів, царів, великих князів і засвідчували наділення місцевих можновладців, церков, монастирів, двірських слуг, дружинників і вояків земельними угіддями або звільняли їх від різних повинностей чи надавали пільги. Жалувані грамоти були вотчинні на володіння вотчиною чи її частиною, жалувані несудимі, що звільняли феодальне володіння від великокнязівського суду.

У Російській державі поширеними були грамоти кормленні, якими наділялися керівники, котрі управляли землями, а також грамоти тарханні, що звільняли феодальне володіння від податків.

Актові документи мали свою форму їх складання, в основі яких були три складових:



  1. протокол (начальний протокол);

  2. основний текст;

  3. кінцевий протокол.

Начальний протокол в свою чергу поділявся на такі частини:

  • інвокація – релігійна посвята;

  • інтитуляція –ім’я і титул особи, від якої виходить документ;

  • салютація – назва особи, котрій адресується документ і привітання.

Значення законодавчих актів для історика полягає в тому, що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, своєю чергою, визначають характер взаємовідносин в усіх сферах життя суспільства. Вивченням актових документів займається дипломатика – спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження, форму і зміст актових джерел (офіційних та приватних), методику їх опрацювання.

3. Джерельне значення для дослідження історії України різних видів літературних творів оцінюється фахівцями по-різному. Професійний підхід до оцінки джерельної цінності кожного виду літератури передбачає обов’язкове врахування його характерних рис, особливостей, інформаційних можливостей. Саме такий підхід є гарантією об’єктивної оцінки місця кожного виду літератури у джерельній базі історії України.

Одним з найранішних літературних творів є “Повчання” Володимира Мономаха. Як вважають, воно написане у 1117 р., але в Лаврентіївському списку “Повісті минулих літ” вміщене під 1096 р.

З жанрового погляду “Повчання” чий його частини можуть бути віднесені до творів публіцистичних (послання до князя Олега Чернігівського), педагогічних (повчання дітям), мемуарних (спогади).

“Спогади” як частина “Повчання” містять багато даних про міжусобні війни, які велися між князями. З позицій людини, котра усвідомила шкоду міжусобиць, князь розповідає про спалення, спустошення, вбивства, численні війни з половцями. Ця частина твору є важливим джерелом до вивчення політичної історії України ХІ – початку ХІІ ст.

Картина культури і моралі князівського двору відображена в основній частині твору – “Повчання дітям”. Від настанов, адресованих дітям, Мономах переходить до повчання служилих людей.

Іншою пам’яткою давньоруської доби жанру епічної поезії є “Слово о полку Ігоревім”. Тема і сюжет твору – невдалий похід на половців 1185 року чернігово-сіверських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Вважають, що твір міг бути написаний в проміжку між 1185 до 1187 року. Існує думка, ніби “Слово…” в редакції, в якій було знайдене наприкінці ХVІІІ ст., перероблене 1196 – 1198 рр.

Єдиний рукописний збірник зі “Словом…”, на думку дослідників, належав до ХVІ ст. Він згорів під час московської пожежі 1812 року. Залишилося кілька переписаних варіантів від згорілого твору та надруковане на основі збірника ХVІ ст.. першовидання 1800 року. З джерелознавчого погляду, для вивчення фактологічної сторони походу Ігоря твір особливого значення не має. Однак, цей похід, незважаючи на його незначне військово-політичне значення для Русі кінця ХІІ ст., знайшов повне відображення в Київському літописі. Останній факт є незаперечним свідченням того. Що існувала спеціальна причина, чому похід так детально описав літописець. Напевно у поході участь брала людина, яка потурбувалася про його висвітлення.

Трохи пізніше від написання “Слова ” було створено іншу пам’ятку “Слово о погибелі Руської землі”. Вона виявлена в одному рукописному псковському збірнику з ХV ст. Російський академік М. Тихомиров на тій підставі, що у цьому творі великий князь Ярослав і його брат, князь Володимирський, описуються, мов живі, датував написання поеми не раніше 1223 р. і не пізніше 1237 р., року смерті Юрія.

Допускають, що “Слово о погибелі Руської землі” певною мірою відноситься до особи Олександра Невського, хоч, в з0агальному, за списком ХV ст., сюжет цього зв’язку не зберіг. Проте, у пізнішому списку (ХVІІ ст.) прямо зазначалося, що “Слово о погибелі Руської землі” – це “Повесть о князе велице о Олександре Ярославиче”. У вище названих творах є певне перегукування патріотичних і художніх мотивів, хоча ці твори розділяли 40 – 55 років. Культурні традиції, що вироблялися в межа Київської Русі у Х– ХІІ ст.., у ХІІІ ст. ще не були втрачені, даючи про себе знати в літературній творчості.





4. Твори агіографічної літератури за жанром – розповіді про житія святих. Цей жанр давав змогу повчати, проповідувати християнську мораль, формувати в народу бажаний стереотип поглядів на церкву.

Поряд з оповідями про життя святих збереглося багато оповідань на біблійні теми. В літературі вони мають назву апокрифів. Вони писалися про Адама та Єву, пророка Мойсея, царів Давида і Соломона, «Хождєніє Богородиці по муках» та ін.

Житія святих писалися церковнослов’янською мовою, однак в середні віки в таких творах мали місце українізми. Збірники житій святих отримали назву патерики, тобто оповідань про святих отців. Збірники поділялися на два види: прологи – збірники житій в коротких редакціях, четьї-мінеї – збірники житій в поширених редакціях.

З циклу житій святих середньовічна Україна має оригінальну пам’ятку «Києво-Печерський патерик», складений ченцями Печерського монастиря. Головними авторами патерика були Нестор-літописець, чернець Полікарп та єпископ Симон. Нестору належить сказаніє про назву монастиря Печерським, житія отця Феодосія та про його діяння, житія Бориса і Гліба. Єпископу Симону належать «Слово про будову церкви Печерської», «Послання до Полікарпа» та деякі переклади з грецької мови. Полікарп був автором оповідань про Спиридона Проскурника, Аліпія Віконника та ін.



Найвідомішими є три редакції «Києво-Печерського патерика», зроблених при переписуванні давніших списків:



  • тверського єпископа Арсенія, виконана в 1406 р.;

  • ченця Києво-Печерського монастиря Касяна з 1462 р.;

  • дяка Нестерця з Соколя на Волині, виконана в Печерській Лаврі 1553–1554 рр.

До ранньої церковної літератури слід віднести такі пам’ятки, як «Поученіє Кирила єпископ Туровського» (1171–1182), «Посланіє до смоленського пресвітера Фоми» Климентія Смолятича.

«Житія святих» та церковна література мають джерелознавче значення як твори культури того часу, а також як твори, що містять історичну інформацію.



Висновки. Таким чином, джерелами Давньоруського періоду є актові матеріали, зокрема «Руська Правда» як пам’ятка законодавчого періоду. Також вказаний період історії України представляють літературні твори та агіографічні пам’ятки як жанр церковної літератури. Всі вони є яскравим прикладом культурного розвитку етнічних українських земель давньоруського періоду.

Питання для самопідготовки

1. На які види поділяють актові матеріали?

2. Назвати редакції «Руської правди».

3. Охарактеризувати джерельну цінність літературних пам’яток давньоруського періоду.

4. Яке джерелознавче значення має агіографічна література.

Література

1. Борисенко В.Й. Нариси історії України / В.Й. Борисенко. – К., 1993.

2. Велика історія України від найдавніших часів. – К., 1993. – Т.1.

3. Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. – Т.1. – К., 1991.

4. Історія України. Нове бачення. – Т.1. – К., 1995.

5. Макарчук С.А. Писемні джерела з історії України / С.А. Макарчук. – Львів, 1999.



6. Марченко М.І. Українська історіографія з найдавніших часів до середини ХІХ ст. / М.І. Марченко. – К., 1958.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка