Діяльність психологічної служби з профілактики І корекції алкоголізму та наркоманії серед неповнолітніх



Сторінка11/21
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.81 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   21

3.2.6. Психокорекція підлітків з психопатіями й акцентуаціями характеру


Як уже згадувалося, серйозним чинником ризику виникнення адиктивної поведінки є психопатії й акцентуації характеру.

Навіть ті діти, які живуть у гармонійній родині, в підлітковому віці можуть стати соціальне дезадаптованими за рахунек проявів психопатичного розвитку або декомпенсації деяких акцентуацій ха­рактеру.

У цьому випадку, незважаючи на те що у підлітка є бажання поводитися належним чином, він у силу різноманітних обставин, пов'язаних з міжособистісними стосунками, зробити цього не може. При невірному підході негативні прояви посилюються. Якщо ж до акцентуйованого підлітка застосовується правильний педагогічний підхід, його загострені риси характеру згладжуються, компенсують­ся.

Підліток з нестійкою акцентуацією характеру потребує по­стійного контролю, вимогливості, дисципліни. Наприклад, у навча­льному закладі армійського типу (суворівське, авіаційне, танкове училище) такий підліток буде підкорюватися вимогам порядку вже за рахунок того, що йому притаманна навіюваність, наслідування тому, як поводяться однолітки, що його оточують. Таким чином, у сприятливому мікросередовищі, де прикладом для наслідування є позитивні лідери, а норми поведінки не суперечать соціальне схва­люваним нормам, підліток з нестійкою акцентуацією буде мало чим відрізнятися від оточуючих. За умов контролю з боку батьків він може добре навчатися та нормально поводитися. У майбутньому, якщо він попаде в сприятливий трудовий колектив, де також пере­важають соціальне спрямовані стереотипи поведінки, обере собі ніжну супутницю життя, яка все ж таки є лідером і тактовно спря­мовує його, то доля такої людини складеться цілком благополучно.

Гіпертимний підліток, навпаки, не витримає чіткої регламен­тації поведінки та постійного контролю. Для нього такі умови бу­дуть згубними, оскільки необхідність підкорятися, пригнічувати свою активність є для нього психотравмуючим чинником. Необхід­но шукати інший засіб впливу, що дає можливість спрямувати енер­гію гіпертима в правильне русло. Таких підлітків слід приохочувати до діяльності, яка потребує кмітливості, рішучості, наполегливості. Це можуть бути, наприклад, організація дискотек або інших шкіль­них вечорів, туристських походів, спортивних змагань, різноманіт­них заходів, де потрібно проявити активність, уміння швидко орієн­туватися, де можна задовольнити прагнення до лідерства, новаторс­тва. Головне - урізноманітнити його діяльність, зацікавити новими задачами, які він повинен розв'язувати добровільно й самостійно.

Складніше знайти шляхи корекції поведінки підлітків з збуджуваним типом акцентуації характеру. Тут основна умова – індивідуалізація свідомості, її інтелектуалізація, окультурю­вання. Тільки розвиток духовності такого підлітка, особистісна зрі­лість, прищеплення йому стійких моральних переконань можуть побудити його до самовиховання. Підліток повинен перш за все зрозуміти особливості свого характеру і сам поставити перед собою, мету навчитися контролювати свої спалахи гніву.

Під час психокорекційної роботи бажано проводити індивіду­альні бесіди та тренінги, спрямовані на зменшення агресії, посилен­ня самоконтролю та пошук ефективних шляхів досягнення лідерства. Цьому дуже сприяють заняття атлетизмом, єдиноборствами. Задачею психолога є заспокоїти підлітка, переконати його в тому, що він зможе керувати своїм емоційним станом і що цьому можна на­вчитися. Необхідно формувати якийсь індивідуальний механізм, який перериває спалах роздратування та злості: зосередження на реальних зорових враженнях, відчуття напружень у тілі, зміна пози, внутрішнє промовляння заспокійливої фрази тощо. Підлітку треба підказати прийоми, за допомогою яких він зуміє відслідкувати в со­бі момент зародження афективного спалаху та спробувати переклю­чити увагу на інші почуття чи об'єкти, не даючи можливості своєму роздратуванню блокувати мислення.

Треба також навчити збудливого підлітка соціальне схвалю­ваним засобам розрядки агресивного стану. Наприклад, відчувши в собі зростаюче роздратування, не «зривати злість» на оточуючих, а розрядитися шляхом рухової активності: бокс, біг, вибивання пилу з килиму, забивання цвяхів тощо.

Епілептоїдам у силу їхньої інертності та педантичності дуже допомагають заняття, які вимагають монотонності, точності, поси­дючості. Це перш за все різьблення, мозаїка, граверні роботи. Слід заохотити підлітків до цих видів діяльності, допомогти їм досягти успіху в них, підказати, що, коли їх охоплює почуття туги й злобно­го настрою, найкраще зайнятися улюбленою справою. Потреба епілептоїдів у владі над іншими людьми, їхні садистські .схильності можна переключити на альтернативні види діяльності, наприклад спортивні ігри, єдиноборства, де можна «взяти верх» над супротив­ником.

Істероїдні підлітки повністю можуть задовольнити свою по­требу бути в центрі уваги, беручи участь у художній самодіяльності, виступах молодіжних естрадних ансамблів, виконуючи обов'язки диск-жокея в школі на дискотеках, екскурсовода в шкільному музеї тощо. Надалі їм можна порекомендувати професії адміністратора, офіціанта, манекенниці, стюардеси, тобто такі види діяльності, де вони будуть «на виду».

Слід підкреслити, що такі підлітки охоче беруть участь у гру­пових психокорекційних заняттях, і їхнє включення в будь-яку групу значно полегшує працю психолога: вони демонструють несподі­вані засоби спілкування, оригінальні шляхи виходу з конфліктних ситуацій, створюють цікаві сюжети оповідання. Бажано тільки, щоб вони під час занять вчилися слухати й розуміти інших, допомагати їм, співробітничати, а не сприймати іншу людину як засіб для дося­гнення своїх цілей. При індивідуальній роботі з такими підлітками необхідно поступово уточняти реальні цілі їхньої діяльності, навча­ти їх довгостроковому прогнозу та різноманітним засобам досяг­нення своїх цілей, без втручання за межі особистості іншої людини.

Нагадуємо, що в основі декомпенсацій психопатій і тимчасо­вих дезадаптацій акцентуацій характеру полягає вразливість підліт­ків з відхиленнями в характерологічному розвитку по відношенню до ревних ситуацій. Так, у випадку відхилення характеру за гіпертимним типом це будуть ситуації, що вимагають від підлітка уміння стримувати прояви своєї бурхливої енергії. Наприклад, їм вкрай важко сумлінно виконувати монотонну роботу.

При істероїдному відхиленні в розвитку характеру найуразливіша для підлітка ситуація, коли він відчуває нестачу уваги до себе. При нестійкому типу акцентуації - ситуація, в якій необхідно про­явити свої вольові якості; при епілептоїдному і збуджуваному - си­туація ворожих і конфліктних ставлень; при психастенічному - не­обхідність прийняти рішення, зробити вибір тощо. У всіх випадках причиною соціальне дезадаптованої поведінки підлітка з характеро­логічними відхиленнями є зіткнення підлітка зі своєю типовою си­туацією, що йому її важко розв'язати.

Суть психокорекційної роботи з підлітками групи ризику, яким властиві патохарактерологічні відхилення, полягає в тому, щоб надати можливість кожному з них пережити під час гри патогенну для його характеру ситуацію та знайти шляхи підвищення здатності в її розв'язанні. З цією метою застосовується метод психодрами. Підліток за допомогою особливих психологічних прийомів уводиться в ситуації, що з різних причин є важкими для нього, загрожують небезпекою «зриву», тобто декомпенсації. Розігрування такої ситуації надає можливість нібито «знеболити» психотравмуючі моменти, пережити психологічні конфлікти й відреагувати на них, досягти розуміннясвоїх внутрішніх проблем і засобів їхнього розв'язання.


3.2.7. Задачі психокорекції при патохарактерологічному розвитку


Задачі психокорекційної роботи полягають у такому:

1. Навчання підлітка «розпізнанню» небезпечних для нього ситуацій, тобто таких, що адресовані до його найуразливішого «міс­ця найменшого опору». Досвід психотерапевтичної роботи показує, що невміння підлітка уникати несприятливих ситуацій відіграє не меншу роль у причинах дезадаптації, ніж невміння їх розв'язувати. Тому зусилля психолога, що веде групу тренінгу (далі будемо нази­вати його ведучий), повинні бути спрямовані на підвищення здатно­сті підлітка до розпізнавання та попередження виникнення таких ситуацій. Наприклад, коли підліток збуджуваного типу акцентуації відчуває наближення сварки з приятелем, він повинен відразу ж припинити спілкування й піти, а не продовжувати з'ясовувати сто­сунки, що найімовірніше скінчиться для нього неконтрольованим спалахом негативних емоцій.

2. Формування в підлітка здатності «об'єктивізувати» небез­печні для нього ситуації, тобто зуміти підійти до них нібито зі сто­рони, поглянути на те, що відбувається, так, ніби це відбувається з кимсь іншим. У ході виконання цього завдання в підлітка форму­ються навички аналізу ситуації, уміння віднайти у ній головне й другорядне. Наприклад, якщо підліток з епілептоїдною акцентуаці­єю характеру буде розуміти, які чинники викликають агресивну по­ведінку, які існують закономірності розвитку агресивного стану, які бувають різновиди форм прояву агресії, які є методи подолання спа­лаху гніву, що накопичується, - усе це допоможе йому підвищити ступінь керованості своєю поведінкою.

Оскільки в процесі психодрами підлітки поводяться так, як вміють і як звикли, на очах у групи відбувається активізація негати­вного досвіду розв'язання складних ситуацій, що надає можливість членам групи вчитися на помилках і невдачах минулого.

3. Розширення діапазону можливих варіантів поведінки підлі­тків у складних для них ситуаціях.

Коли підліток з патохарактерологічним розвитком зіштовху­ється з ситуацією, яка адресована до місця найменшого опору (тобто найуразливіші для нього обставини), він відчуває, що не здатен від­повідати вимогам, які ставлять до нього. Стандартність, однотип­ність поведінки - ось що впадає в очі, коли до особистості пред'являються вимоги, що є для неї неприйнятними. Задача психо­терапевта в цьому випадку - навчити підлітка більш тонкої та бага­тої нюансами поведінці. Так, в епілептоїда в ситуації ворожих взає­мовідносин легко виникає «вибух» агресії, яка часто проявляється не тільки у вербальній формі, але й у фізичному вияві (бійки). Якщо таких підлітків навчити більш прийнятним формам прояву агресії -непрямим, вербальним, точніше пристосованим до даної ситуації, то рівень їхньої соціальної адаптованості значно підвищиться (бо під­літку, природно, не завжди вдається уникати конфліктних ситуацій).

Звісно, у ході раціонально-роз'яснювальної психотерапії під­літку теж пояснюють необхідність прояву своїх почуттів у соціаль­но-прийнятній формі, але метод психодрами ефективніший. Під час розігрування членами групи й ведучим складних для підлітків ситу­ацій виникає можливість обговорювання засобів розв'язання про­блем найвідповіднішою мовою - мовою реальної поведінки. У процесі ігрової терапії підліток багаторазово спостерігає відтворення а різноманітних варіантах важкої для нього ситуації. У результаті зростає здатність об'єктивізувати її й розпізнавати в реальному житті.;

Спостерігаючи дії інших учасників групи, підліток мимовільно за­своює ефективні стереотипи поведінки, розширюючи таким чином свій діапазон форм реагування на складну ситуацію.

Наведемо приклад однієї з ситуацій, що розігруються в психокорекційній групі й має назву «Пиятика перед танцями». Ведучий вимовляє такий текст психодрами:

«Ти готуєшся до дискотеки. Прасуєш сорочку, збираєшся ще перекусити. Бажання випити спиртного - абсолютно ніякого. У цей час до тебе заходить приятель. У нього е кишені пляшка. Йому лущ хочеться випити, до цього ж обов'язково з тобою. Він буде умовляти тебе, застосовуючи всі доводи».

Задача головного героя полягає в тому, щоб в наведеній ситуації психологічно переконливо з точки зору його товаришів (які є на даний момент спостерігачами, психодрами, а пищм експертами) прсгі . тистояти натиску, взяти ініціативу до своїх рук.

Роль «приятеля» грає ведучий. Він пропонує «випити для на­строю». Коли підліток відмовляється, він дивується й починає умов­ляння. Застосовуються найсильніші аргументи з репертуару підліт­ків: «Не бійся!», «Не будь дівчатком!», «Ти що, маленький?», «Ми­нулого разу ти ж пив!», «Не роби проблем з дрібниць», «Будь дру­гом, зроби таку ласку, бо в мене сьогодні поганий настрій» тощо.

Після того, як у ролі головного героя побувають декілька підлі­тків, результати гри узагальнюються. На дошці або на великому ар­куші паперу виписують усі аргументи «приятеля», а потім учасники обговорюють, які з них виявилися найпереконливішими й для кого.

В ході цієї гри досягається декілька цілей. По-перше, пошук шляхів того, як уникнути пиятики, виступає як задача для всієї гру­пи. Беручи участь у цьому занятті з психодрами, підлітки разом шу­кають засобів уникнути участі в пиятиці, прагнуть оволодіти склад­ною для багатьох з них ситуацією.

По-друге, здійснюючи психодраматичну гру, підлітки навча­ються дивитися на цю життєву колізію ніби «зі сторони». Аргументи на користь випивки стають більш знайомими для них, а внаслідок цього в реальній ситуації вже не настигнуть «зненацька», до них бу­де менше довіри.

По-третє, це заняття з психодрами не тільки настроює підліт­ків проти випивки, а й підказує шляхи протидії, психологічно озброює, робить їх менш беззахисними перед тими, хто здійснює психологічний тиск, умовляючи приєднатися до пиятики. Під час занять підліток навчається того, як здійснити свою волю й відмови­тися від спиртного.

Передача стереотипів адиктивної поведінки є одним із основ­них джерел розповсюдження алкоголізму та наркоманії. Психологі­чна допомога дітям і підліткам групи ризику може стати найпотуж­нішим інструментом профілактики. Долаючи особистісну схиль­ність підлітка до адиктивної поведінки, психолог перериває химерне коло. Тоді підліток, який раніше був віднесений до групи ризику, зможе прожити щасливе життя й не передати дисфункцію наступ­ному поколінню.

3.2.8. Корекція сім’ї, узалежненої від алкоголю


Чи можна очікувати рекомен­дацій стосовно того, як виховати нормальну дитину в дисфункційній (а просто кажучи, ненормальній) сім'ї? Чи може мати так вивернути­ся, щоб і чоловік продовжував пиячити, і дитина розвивалася благо­получно? На жаль, це неможливо. Тому мова йтиме про корекцію сім'ї як цілісної, взаємозв'язаної системи.

Уже на стадії побутового пияцтва чоловіка дружина, як правило, розуміє, що він п'є забагато. Тоді може бути два варіанта реагування. У першому варіанті дружина, розумі­ючи всю небезпечність ситуації, що склалася, «ставить питання ру­ба». Тоді чоловік або припиняє зловживання алкоголем, або вони з дружиною розлучаються. Другий варіант: дружина в силу своїх особистісних особливостей або в силу своєї необізнаності щодо ознак алкоголізму продовжує бездіяльність, сподіваючись, що «якось воно буде», і все більше втягуючись до співузалежнення. Захворівши коалкоголізмом, дружина вже не в змозі об'єктивно оцінювати ситуа­цію та поведінку чоловіка.

Зазвичай психолог починає психокорекційну роботу в алкого­льній сім'ї з подолання співузалежнення в дружин та інших близь­ких родичів алкоголіка. Першим і необхідним кроком у цій роботі є усвідомлення дружиною того, що її чоловік хворий на алкоголізм, а вона сама - на коалкоголізм. Для співузалежненої дружини цей крок дуже важкий.

Як показують дослідження, тільки 24% дружин розуміють, що алкоголізм чоловіка якось пов'язаний і з її поведінкою, що й вона може хоч чимось допомогти в лікуванні свого чоловіка. Вражає дуже низька освіченість цих жінок з проблем алкоголізму. Напри­клад, 47% дружин, чоловіки яких хворіють на алкоголізм другої (!) стадії, не визнавали хворобливого характеру пристрасті чоловіка до спиртного. Вони не розуміли необхідності змін життєвих установок сім'ї, зокрема, повної відмови всієї сім'ї від алкоголю та розрив сто­сунків з друзями, які вживають алкоголь, необхідність випрацювання нового стилю спілкування з чоловіком тощо.

Для того щоб знайти в собі сили відмовитися від звичного стилю поведінки та переживань, по-новому подивитися на ситуацію та свої почуття, жінці потрібна допомога ззовні. Отримати допомогу психологів у нас можуть поки що небагато хто. На жаль, в Україні практично не існує й такої форми самодопомоги, яка є вже в бага­тьох країнах - рух Ал-Анон. Діяльність Ал-Анон заснована на тих самих принципах (програма 12 кроків), що й спілка Анонімних Ал­коголіків (АА). Групи самодопомоги Ал-Анон виникли як природне продовження АА. Їхня мета - об'єднання рідних і близьких друзів алкоголіків, тобто людей, які втратили спокій і душевну рівновагу тому, що їхня рідна чи близька людина хвора. Для чого потрібно об'єднуватися? Для чого співузалежненим людям потрібна допомо­га ззовні?

Сенс групових занять

Коли людина страждає, їй потрібно з кимсь поділитися своїм горем. «Розділене горе - це вже половина горя...» - пам'ятаєте? Від­чай і страх, який постійно відчувають співузалежнені люди, може бути подоланий, якщо його вивести назовні, висловити, навіть нехай письмово, для себе. На самоті неможливо позбавитися сорому. Це можна зробити тільки завдяки спілкуванню з іншою людиною. Не­обхідний хтось, з ким можна поділитися, кому можна довіряти, хто не засудить вас, а підтримає, хай навіть не словами й не діями, а просто розуміючим поглядом, кивком голови.

На першому ж груповому занятті співузалежнена дружина ро­зуміє, що вона не одна на світі з такою проблемою, що поруч знахо­дяться люди, які відчувають ті ж страждання та так само напружено шукають виходу. Жінка починає розуміти, що це не соромно, що в інших, може, ситуація ще гірше, ніж у неї, і люди якось справляють­ся з цим. Уже тільки це приносить полегшення.

Участь у груповій психотерапії допомагає знизити загальний рівень невротизації жінок. В атмосфері довір'я під час обговорення емоційно значущих проблем у групі дружин досягається емоційне реагування, розуміння схожості ситуацій. Взаємопідтримка й спів­переживання знижують афективну напруженість.



Терапія співузалежнення

Співузалежнена дружина поступово починає аналізувати свою поведінку, намагаючись бути об'єктивною, ніби дивлячись на себе зі сторони. За аналогією з психотерапевтичними заняттями вона за­питує себе: «Чому я знову нервую? Що він прийде п'яним? Але він вже багато разів приходив п'яним. Від того, що я буду переживати й тривожитися про те, яким він прийде, нічого не зміниться. Краще я подумаю, як приготуватися до його повернення. Якщо він прийде п'яний, я повинна взяти себе в руки. Не сваритися, не лаятися - це марно. Треба мовчки піти в іншу кімнату, не помічати його. Якщо ж він буде приставати або почне скандалити, то піду до подруги. Слід заздалегідь зібрати все необхідне, щоб переночувати в неї та зранку піти звідти на роботу...» Такий хід міркувань придає спокій і впев­неність. Замість невизначеності, панічної тривоги та відчуття своєї безпорадної залежності від стану чоловіка (п'яний чи тверезий?) жінка починає думати про те, що вона сама повинна робити, тобто вона сама керує своєю поведінкою.

Наступний крок у терапії співузалежнення — це позбавлення почуття провини. Оскільки один з основних симптомів алкоголізму - анозогнозія, чоловік завжди шукає причину пиятики в зовнішніх обставинах. Найчастіше цю причину він знаходить удома, у сімей­ному житті: «Усе через тебе! Якби ти була іншою... Якби ти мене дійсно любила... Якби мені вдома не тріпали нерви...» Такі звинувачення викликають образу, біль, невпевненість у собі. Якщо ці нарі­кання накладаються на низьку самооцінку дружини, то вони, як снайперські постріли, б'ють у найчутливіші місця. Щоб позбавитися від почуття провини, слід припинити цікавитися причинами пияцтва чоловіка. Слід твердо засвоїти, що він п'є не через сімейні нелади, не через проблеми на роботі, не через «погану компанію», а внаслі­док того, що у нього сформувався потяг до алкоголю.

Визнавши той факт, що чоловік хворий, жінка здатна розуміти безглуздість своїх спроб контролювати його. Які б хитрування не вигадувала дружина (забирати гроші; ховати взуття чоловіка або просто запирати його на ключ, щоб він не вийшов з дому; зустрічати з роботи; дозволяти йому пити тільки вдома, під її наглядом тощо), чоловік усе рівно знайде спосіб пити все більше й більше. Не слід намагатися встати між алкоголіком і пляшкою. Це безрезультатно.

Припинивши контролювати пияцтво чоловіка, дружина знімає з себе й відповідальність за наслідки його поведінки. Сутність цього кроку полягає в тому, щоб припинити ставитися до чоловіка, як до дитини, яка не здатна сама відповідати за свої вчинки. Подумайте:

якщо за алкоголіка виконувати його роботу, підтримувати його ма­теріально, якщо звільнити його від відповідальності за сім'ю, якщо його жаліти та няньчитися з ним як з дитиною, то чому б йому не пити далі? Тому не дивно, що 80% алкоголіків - одружені люди.

Сутність дорослості - це відповідальність. На відміну від ди­тини, дорослий зобов'язаний передбачити наслідки своїх дій, воло­діти своїми емоціями та виправляти свої помилки. З цього випливає, що від дорослої людини можна вимагати набагато більше, ніж від дитини: виконання обіцянь і взятих на себе зобов'язань, здатності визнати свої помилки у випадку життєвих невдач, уміння долати труднощі.

Якщо ж людина неодноразово порушує свої обіцянки, якщо вона уникає відповідальності за свої вчинки, то нема сенсу їй вірити. Алкоголік залежить від спиртного більше, ніж від самого себе. Тому припинити вірити його обіцянкам - це значить у значно більшому ступені ставитися до нього по-дорослому, ніж якщо попрікати його, соромити, читати мораль, загрожувати або умовляти.

Більшість дружин алкоголіків різними засобами загрожують чоловікам: розлученням, відмовою платити їхні борги, одягати та годувати їх на свої гроші тощо. Але все це залишається розмовами. Дружина думає: як же йому не дати обідати, якщо він такий голо­дний і так погано виглядає? Як же йому не купити нову куртку, не буде ж мій чоловік ходити як останній обірванець!

Насправді, таке милосердя завдає шкоди. Не слід завжди при­ходити на допомогу алкоголіку. Дозвольте йому самому нести від­повідальність за наслідки свого пияцтва. Дайте своєму алкоголіку прокинутися в такому вигляді, в якому він прийшов додому і зава­лився до ліжка. Нехай він побачить кімнату, в якій вчинив скандал. Не прибирайте за ним, не витирайте.

Не приховуйте правду від рідних і близьких, від дітей. Діти й так усе знають або зі страхом здогадуються. Найкраще все зробити явним. Називайте речі своїми іменами.

Не покривайте пияцтво чоловіка перед співробітниками та на­чальством. Не брешіть, що він хворий. Не сплачуйте його боргів. Нехай він сам відповідає за свої вчинки.

Звісно, все це болісно та страшно. Чоловіка можуть звільнити з роботи, у нього виникне багато неприємностей, ваші стосунки по­гіршаться - все це призведе до кризового стану.

Криза

У ході розвитку багатьох серйозних хвороб є переломний мо­мент - криза. Коли цей момент наступає, людина знаходиться між життям і смертю. Пережити кризу - значить зробити перший крок на шляху до одужання.

Якщо людина хвора на алкоголізм, криза настає, коли алкого­лік досягає свого дна. Вираз «кожний алкоголік має своє дно» озна­чає суттєво індивідуальне уявлення людини щодо глибини свого падіння. Для одного це буде сором перед співробітниками, для ін­шого - напад «білої гарячки» (галюцинації"). Для ефективної профілактики алкоголізму необхідно в уяві людей підняти цей рівень відчуття глибини дна. Тоді людина зможе усвідомити всю небезпеку своєї поведінки, що веде до узалежнення від алкоголю, знаходячись ще на рівні продрому алкоголіз­му, а не в другій стадії, коли кращі роки вже загублені, а життя сім'ї отруєне.

Якщо людина вже хвора на алкоголізм, то підняти рівень його дна можна, тільки прискоривши наступ кризи. Це й є справжня до­помога, яку можуть надати рідні та друзі алкоголіка. Тому дуже ва­жливо зрозуміти такі:

1) кризу не можна ані стримувати, ані згладжувати;

2) кризу можна наблизити, прискорити.

Не бійтеся зіпсувати стосунки з алкоголіком. По-перше, вони вже зіпсовані брехнею, страхом, біллю та гнівом. По-друге, повер­нувшись до тверезого життя, алкоголік буде потім дякувати саме тим із оточуючих його людей, хто спромігся сказати йому «ні» за­мість того, щоб приховувати наслідки його пияцтва та брати відпо­відальність за його вчинки на себе.

Одним з методів наближення кризи є інформування алкоголі­ка про його бридку поведінку в стані сп'яніння. Тут слід відмітити різницю між скандалом типу: «якби ти мене кохав, то не пив би» та таким спокійним повідомленням: «вчора ти прийшов п'яний, розбу­див дітей, розбив цукерницю, розлив борщ на підлогу, напаскудив у туалеті». У першому варіанті чоловік легко переходить у контрата­ку: «А ти мене кохаєш? Якби ти мене по-справжньому любила, то...» У другому - заперечити слова дружини значно складніше. Навіть якщо чоловік спробує перекласти провину на дружину: «Що ти при­скіпуєшся до мене! Якби ти постійно не чіплялася до всього...» жінка може спокійно повторити все сказане й додати: «Я не збираю­ся сваритися з тобою. Я просто хочу, щоб ти це знав. Піди подивись, що ти накоїв учора. І прибери».

Зазначені кроки є основою для переходу до більш широкої програми дій, що сприяє наростанню кризи- Автором цієї програми є Вернон Е.Джексон, який назвав її «кризовою інтервенцією».

Кризова інтервенція

Кризова інтервенція - це спеціально підготована серйозна розмова (сімейна рада) з метою показати алкоголіку всю небезпечність ситуації, що склалася. У процесі цієї розмови алкоголіку пред'являють інформацію про наслідки його пияцтва, щоб найбільш гостро й виразно зіштовхнути алкоголіка з цією концентрацією фак­тів.

Умови підготовки та здійснення кризової інтервенції:

1. У розмові беруть участь тільки ті члени сім'ї та/або друзі, які впевнені, що алкоголізм - це хвороба. Тому з алкоголіком не має сенсу розмовляти про мораль. Це не суд над алкоголіком і не засіб розрядки своїх негативних емоцій.

2. У розмові не беруть участь ті родичі та друзі, які не спромо­глися позбавитися почуття гніву, бажання висловити нарікання та претензії, що обов'язково проявиться в звинувачувальному тоні їх­ніх слів. Не слід брати участь у розмові й тим, хто боїться алкоголі­ка або ніяковіє; або взагалі не бачить в цьому сенсу.

3. У розмові беруть участь тільки ті люди, думку яких алкого­лік напевно візьме до уваги, кого він поважає та любить.

4. У розмові можуть приймати участь і діти алкоголіка, почи­наючи з 8-9-річного віку. Слова дитини можуть більш за все вдіяти на нього. Та й для самих дітей, незважаючи на хвилювання та страх, така ситуація дає дуже багато: можливість висловити свої думки й відчути підтримку дорослих.

5. У розмові приймають участь не менше двох і не більше п'яти людей. Говорити сам на сам з алкоголіком украй важко, оскі­льки подолати його систему заперечень самотужки практично не­можливо.

6. Кожний учасник розмови говорить лише про ті події, свід­ком яких був він сам.

7. Уся розмова повинна проходити в серйозній, спокійній, але доброзичливій атмосфері, яка підтверджує турботу про алкоголіка й співчуття до нього.

Кризова інтервенція має бути спеціально підготована. Добре, коли ця підготовка проходить під керівництвом психолога, який «веде» цю сім'ю. Учасники інтервенції письмово (на картці) скла­дають список фактів, в яких проявляються наслідки пияцтва. Слід підкреслити, що факти повинні бути викладені дуже чітко, пункт за пунктом, і максимально конкретно. Не можна казати, звертаючись до особистості в цілому: «ти поганий батько», «ти став байдужим до мене», «ти ні про що не турбуєшся» тощо. Слід казати тільки про вчинки алкоголіка. Наприклад, дружина каже:

«- Останнього місяця ти тільки шість разів прийшов додому вчасно та був абсолютно тверезий. В інші дні ти пив хоча б пиво».

12-річна донька може сказати:

«- Минулої суботи в мене в гостях були подруги. Ти прийшов п'яний. Я прохала тебе не заходити до мене в кімнату, але ти прийшов, став по-дурному шуткувати, залицятися до дівчат з розмова­ми. Ти хитався, і від тебе відразливе тхнуло. Мої подруги відразу пішли, і тепер вони уникають мене...»

Колега по роботі може сказати, наприклад, таке:

«- Останні півроку на тебе не можна покластися. Два дні тому ми вдало знайшли прибуткову роботу, але ти прийшов такий п'яний, що мені довелося все робити самому. У твоїй присутності неможли­во укласти вигідну угоду: як тільки замовник дістає пляшку, ти зго­ден на будь-які умови...»

10-річний син може сказати:

«- Тато, перед Восьмим березня ти сказав, щоб я віддав тобі всі мої заощадження, тому що у тебе немає грошей, а треба купити подарунки мамі й сестрі. Я віддав тобі гроші, але подарунків ти так і не купив, а прийшов п'яний і мама плакала на свято...»

Кожний учасник розмови наводить 6-8 найяскравіших при­кладів за останні півроку, рік або кілька місяців - як вони домов­ляться заздалегідь.

Для того щоб краще підготувати інтервенцію, її необхідно ре­петирувати (за типом ділової гри). За ходом такого тренінгу психо­лог бере на себе роль алкоголіка: висуває свої контраргументи, ви­являє невдоволення, дорікає присутнім або намагається все звести до жарту, чи якось інакше ухилитися від розмови. Така репетиція допоможе учасникам інтервенції заздалегідь продумати лінію своєї поведінки в залежності від реакції алкоголіка й оцінити необхід­ність саме письмового переліку фактів, про які вони хотіли сказати. Оскільки поведінка алкоголіка може викликати дуже сильні емоції в учасників розмови, то таку «шпаргалку» слід скласти на той випа­док, якщо зовсім розгубишся.

Результатом кризової інтервенції є усвідомлення алкоголіком того. що він хворий. Тут дуже важливо точно вирішити питання що­до того, де буде лікуватися алкоголік. Заздалегідь з'ясувати, який лікувальний центр кращий (це можна розпитати в алкоголіків, які перейшли до тверезості), чи є там психологічна реабілітація та гру­пи підтримуючої терапії типа АА тощо. Це дуже важливо, оскільки є багато установ, які пропонують лікування, але рівень їхньої роботи вкрай різний.

Визначивши лікувальний центр, треба з'ясувати, чи приймуть там вашого хворого; підготувати необхідні документи, записати йо­го на прийом так, щоб це було не більш ніж через добу після прове­дення інтервенції.

На той випадок, якщо алкоголік стане відмовлятися від ліку­вання, треба підготувати можливість ультиматуму. Наприклад, дру­жина збирається сказати: «Якщо ти відмовляєшся лікуватися, то я забираю дітей, переходжу жити до матері та подаю на розлучення». Перед тим як ставити такі умови, дружина повинна впевнитися в тому, чи зможе вона насправді оселитися в матері, а потім усе при­готувати для того, щоб піти з дому одразу ж наприкінці розмови (якщо алкоголік відмовиться лікуватися).

Крім того, треба визначити, хто почне розмову й взагалі буде ніби керувати інтервенцією, тобто хто буде ведучим.

Після того як все підготовлено й продумано, учасники розмо­ви, зібравшись разом, приходять до алкоголіка в зручний час (звіс­но, коли він у тверезому стані, а ще краще - після недавньої пияти­ки) і ведучий звертається до нього приблизно з такими словами:

«- Вислухай нас. Ми не збираємося тебе звинувачувати, але нас непокоїть те, що відбувається з тобою останнім часом. Ми вва­жаємо, що це питання серйозне. Тобі, мабуть, буде важко все це ви­слухати, але для зберігання сім'ї та заради твого й нашого здоров'я вислухай нас до кінця. Мова йде про те, як ти п'єш».

Звичайно ж, цілком імовірно, що алкоголік спробує ухилитися від цієї розмови. Він стане іронізувати або сердитися, скаже, що він і так зрозумів, що ви праві, і що він сам подумає, що йому робити далі. Запропонує припинити цю розмову й краще випити чаю або подивитися телевізор.

Важливо, щоб у цей момент ведучий заперечив: «Ні! Ми зі­бралися тут не для цього. Кожен з нас хоче тобі сказати кілька слів, а ти, будь ласка, вислухай нас до кінця. Це дуже важливо». І далі йдуть факти. Тільки факти. Бо прохання можна відхилити; почуттям - не повірити; нарікання - проігнорувати, поради - висміяти. На­приклад: «Це я повинен лікуватися? Та це ви тут ненормальні! Ось подивися, як у тебе руки тремтять, сама йди лікуйся!» Але з фактами сперечатися неможливо.

Якщо учасникам розмови вдасться «пробити» фактами захис­ну систему алкоголіка, щоб він хоча б на хвилину усвідомив реаль­ність і зрозумів гірку правду, пропозиція лікуватися буде ним при­йнята. Інколи алкоголік дає обіцянку, що перестане пити сам, без лікування. На це можна погодитися, але обов'язково з умовою, що, якщо він «зірветься», то одразу ж почне лікуватися. Тут треба точно оговорити, в який лікувальний заклад і з ким піде алкоголік у випа­дку «зриву».

Незалежно від того, чим закінчилася розмова, її учасники (крім алкоголіка) повинні зібратися разом не пізніше ніж через 2-3 дні для того, щоб обмінятися думками, емоціями, щоб виговоритися й підтримати один одного. Інтервенція, а також спільна підготовка до цього заходу принесуть їм велику користь, тому що тепер ці лю­ди вже не будуть самотніми в своїх тортурах, а значить, їм буде ле­гше подолати сором, стрях, образу; разом їм буде легше шукати ви­хід.


3.2.9. Модель подолання залежності від алкоголю та наркотичних речовин (робота над постановкою особистого діагнозу за допомогою Карти Джелінека)


Вивчення стану наркологічної допомоги в нашій країні свідчить про відсутність в ній протягом останніх 10-15 років будь-яких суттєвих позитивних змін. Тяжкий економі­чний стан, в якому опинилася Україна, зумовлює зменшення фінансування наркологічних закла­дів, що, в свою чергу, призводить до скорочення строків перебування хворого на лікуванні, погір­шення якості медичної допомоги.

Лікування наркотичної залежності в більшос­ті випадків обмежується детоксикацією і не пере­дбачає серйозних психотерапевтичних втручань, спрямованих на корекцію розладів особистості, які передували захворюванню чи стали його на­слідком. Ігнорування саме психологічного чинни­ка у лікуванні залежності призводить до понов­лення зловживання у короткий термін. За дани­ми досліджень І. М. Пятницької, саме психологічні фактори є причиною рецидиву хвороби.

Такі особливості перебігу алкоголізму та нар­команії і специфіки чинників, що провокують їх повернення, зумовлюють важливість психотера­певтичної допомоги хворим, залежним від алко­голю та наркотичних речовин.

Аналіз психотерапевтичних втручань, що здій­снюються у деяких наркологічних закладах, свід­чить про їх певну невідповідність характеру пси­хологічних розладів, які виникають внаслідок формування залежності.

У найкращому випадку психокорекційні впли­ви стосуються окремих рис особистості, які мо­жуть підтримувати синдром психічної залежнос­ті. З цією метою психологи та психотерапевти ви­користовують методи аутогенного тренування, арттерапії, нейролінгвістичного програмування. Деякі спеціалісти орієнтуються на психоаналіти­чні концепції.

Не заперечуючи ефективність даних методів у лікуванні розладів особистості при інших захво­рюваннях (неврози та неврозоподібні стани, пси­хогенні реакції), треба визначити їх певну обме­женість саме у лікуванні залежної поведінки. Характерним недоліком такої психотерапевтичної роботи є відсутність спрямованості психокорекційних та психотерапевтичних втручань на специ­фічні, зумовлені саме формуванням залежності, розлади особистості (система заперечень, що спрямована на витіснення всіх видів шкоди, по­в'язаної із зловживанням; формування патологі­чної спрямованості особистості, центром якої є мотиви зловживання; порушення емоційно-вольової регуляції, міжособистісних відносин, фор­мування "мислення за бажанням", втрата сенсу майбутнього, неадекватна самооцінка та ін.)

Наступним чинником, що обмежує ефектив­ність психокорекційних та психотерапевтичних втручань, є концентрація зусиль психотерапевта, психолога не на суті патопсихологічного дефек­ту, що зумовлює залежність, а на побічних ефе­ктах зловживання. Негативним явищем треба та­кож вважати невідповідність використання пев­них психотерапевтичних технік характеру патопсихологічного дефекту, на подолання якого во­ни спрямовані. Такі помилкові методологічні та методичні підходи зменшують ефективність пси­хотерапевтичних та психокорекційних втручань і часом компрометують саму ідею психотерапевтичної допомоги залежним пацієнтам.

Робота в корекційній групі по подоланню залежності від наркотичних речовин та алкоголю починається з визначення та постановки хворим особистого діагнозу.

Робота над концепцією захворювань "алкоголізм", "наркоманія" та постановка особистого діагнозу

Як відомо, більшість хімічно залежних осіб не визнають себе хворими: "Я — не наркоман, я — не алкоголік". З їх точки зору лікування не має ніякого сенсу. Тому ще до початку роботи над кроком 1 хворим для опрацювання пропонують­ся такі теми: 1) концепція хвороби наркоманія (алкоголізм); 2) постановка особистого діагнозу. Робота над цією тематикою є дуже важливою, оскільки надає пацієнту можливість визначити і прийняти своє захворювання: "Я страждаю на наркоманію — хворобу смертельну, прогресую­чу; оскільки я маю таке тяжке захворювання, я повинен лікуватися". Прийняття пацієнтом фак­ту свого захворювання створює у нього мотива­цію до лікування. Визнання себе хворим на нар­команію чи алкоголізм має ще один позитивний момент — надає можливість пацієнту позбавити­ся прихованого почуття провини, яке є для ньо­го вкрай деструктивним, оскільки ускладнює вза­ємовідносини з іншими людьми, підсилює психо­логічний опір.

Ретельний аналіз всіх життєвих втрат, що їх зазнала особа у зв'язку зі зловживанням, стає підгрунтям для усвідомлення концепції хвороби наркоманія (алкоголізм), як хвороби хронічної, рецидивуючої, смертельної, яка має фізичні, пси­хологічні, соціальні, фінансові, правові наслідки, але яку можна зупинити, виконуючи певні реко­мендації.

Робота над концепцією хвороби починається з мікролекції, в якій психолог надає пацієнтам пе­вну інформацію про перебіг хвороби наркоманія (алкоголізм), а потім пропонує їм навести конк­ретні приклади зі свого життя, які могли 6 пояс­нити, чому наркоманія — хвороба хронічна, смертельна, прогресуюча. При необхідності пси­холог задає хворому конкретизуючі запитання:

"Як ти вважаєш, чи є справедливим визначення, що наркоманія — то хвороба смертельна? Чи бу­ли в тебе знайомі наркомани, які померли від зловживання? За якими ознаками ти бачиш, що наркоманія — хвороба прогресуюча?"

Далі психолог разом з хворими обговорює на­ступну тему: "Наркоманія — хвороба тіла, душі, розуму, емоцій. Вона має фізичні, психологічні, духовні, соціальні, правові, фінансові наслідки".

У процесі роботи психолог спонукає пацієнтів звертатися до свого особистого досвіду, наводя­чи приклади, які розкривають ці поняття.

Навіть визнаючи негативні наслідки зловжи­вання взагалі, хворі схильні заперечувати факт свого особистого захворювання на наркоманію, алкоголізм: "Я не алкоголік, я під тином не ва­ляюся, я п'ю як всі"... "Я не наркоман, якщо за­хочу, то припиню вживати наркотики"

Процес ідентифікації себе з алкоголіком, нар­команом є для хворого складним. Здійсненню йо­го заважає система "ілюзій" щодо позитивної дії наркотиків (алкоголю) на його життя, а також певні соціальні стереотипи (бути алкоголіком, наркоманом з точки зору суспільства аморально). У зв'язку з цим пацієнт, залежний від наркоти­ків (алкоголю), має сильну "систему запере­чень" . Усвідомити своє захворювання заважає та­кож почуття провини, якого хворий звик уника­ти за допомогою вживання хімічної речовини.

Щоб зменшити почуття провини, до відома па­цієнтів доводиться інформація, що, оскільки нар­команія (алкоголізм) — хвороба, то людина, що страждає на цю хворобу, не винна в тому, що во­на захворіла, як не винен у своєму захворюван­ні хворий на діабет, бронхіальну астму, виразку шлунка. Але підкреслюється, що хоч хворий і не винен у своєму захворюванні, він несе відпові­дальність за своє одужання. Прийняття хворим цих положень допомагає йому позбутися почут­тя провини, що, в свою чергу, позитивно впливає на емоційний стан. Визнання себе особою, що хворіє, на наркоманію чи алкоголізм, є важливим фактором підвищення мотивації до лікування і утримання від зловживання в подальшому.

Наступним важливим напрямом роботи з хво­рими на наркоманію (алкоголізм) є робота над постановкою "особистого діагнозу". Необхідність цієї роботи зумовлена тим, що хворі на наркома­нію (алкоголізм) схильні "не бачити" своє захво­рювання.

Особистий висновок пацієнта, який базується на аналізі динаміки свого захворювання, симпто­мів, що їх він спостерігав у себе, втрат, яких він зазнав, є для нього вкрай важливим, оскільки са­ме це дозволяє хворому ідентифікувати себе з наркоманом чи алкоголіком і прийняти рішення про необхідність лікування.

Робота над постановкою особистого діагнозу здійснюється за допомогою Карти Джелінека. Її мета — допомогти пацієнту визначити стадію свою захворювання, негативні наслідки зловживання в різних сферах життя, побачити конкретний шлях подолання залежності.

Методика постановки особистого діагнозу за Картою Джелінека”

Психолог пропонує хворим таку інструкцію: "Сьогодні я хотів би з Вами провести певний час, протягом якого Ви будете описувати історію своєї хвороби. Мета роботи — виявити вплив алкоголю (нарко­тиків) на Ваше життя. Вам необхідно бути максимально чесним і відвертим з собою. Дуже добре буде, якщо Ви згадаєте, що відбувалося у Вашому житті, коли Ви підвищували дозу хімічної речовини. Я також пропоную спостерігати Вам за тим, негативно "чи позитивно впливав на Вас наркотик (алкоголь) у різні періоди Вашого життя. Давайте розпочнемо історію Вашої хвороби з того часу, коли Ви вперше почали вживати наркотики (алкоголь). Намагайтесь описувати ситуацію дуже конкретно і детально. При виконанні роботи Ви можете використовувати карту Джелінека, яка допоможе Вам конкретизувати певні ознаки захворювання".

Працюючи за картою Джелінека, пацієнт рете­льно описує, як в процесі формування залежнос­ті змінювалися його почуття, вчинки, відносини з оточуючими людьми, сімейні стосунки; співвідно­сить особливості своєї поведінки з симптомами хвороби. Наслідком роботи є постановка особис­того діагнозу, самостійне визначення стадії свого захворювання. Цінність такої роботи полягає в то­му, що здійснивши її, пацієнт вже не може запе­речувати факт своєї залежності та її негативний вплив на різні сфери свого життя. Треба зазначи­ти, що така робота є для пацієнта досить склад­ною. Вона потребує від хворого серйозних розду­мів, певної мужності і досвіду самоаналізу. Тому в процесі її виконання пацієнт повинен мати мо­жливість отримувати індивідуальні консультації у психолога. В подальшому хворий доповідає ре­зультати дослідження своєї особистої історії хво­роби на психокорекційній групі.

У процесі роботи психолог допомагає хворим побачити динаміку захворювання, визначити ста­дію захворювання, на якій він знаходиться, по­бачити зв'язок між зловживанням і негативними змінами в своєму житті. На наступному занятті виконана робота обговорюється на психокорекційній групі. Пацієнти по черзі доповідають істо­рію свого захворювання. Наслідком такої роботи є здатність пацієнта зробити висновок, наприк­лад: "Я хворий на алкоголізм у стадії 2. Про це свідчить постійний потяг, який в мене є до алко­голю. В мене збільшилася доза горілки, що свідчить про підвищення толерантності і є ознакою захворювання. Крім того, мені потрібно похмелитися і це теж ознака того, що я хворію на алкоголізм. Я повиносив з дому багато речей і все пропив — це фінансові наслідки моєї хвороби.

Треба зазначити, що така методика "самостійного" визначення свого захворювання є значно ефективнішою порівняно з тією, коли діагноз оголошується лікарем. Висновок хворого про на­явність у себе алкогольної чи наркотичної залежності зроблений самостійно, на основі аналізу свого життя і тому в подальшому вже не заперечується. В процесі усвідомлення факту свого захворювання пацієнти роблять важливі висновки:"Я хворий, а не морально дефектний; якщо я хворий, то повинен лікуватися; я не винний в тому, що я захворів, проте несу відповідальність за своє одужання".



3.2.10. Психокорекційна робота психолога з хворими на наркоманію і алкоголізм на тему: “Сімейні та соціальні проблеми”


Залежність від наркотичних речовин та ал­коголю впливає на всі сфери життя хворої людини, в тому числі на сімейні стосунки, міжособистісні відносини.

Тема "Сімейні та соціальні проблеми" присвя­чена розгляду тих взаємовідносин, форм поведі­нки, що виникають у хворих на наркоманію, ал­коголізм у найближчому соціальному оточенні, в якому проходить їх життя — в сім'ї, в колі бли­зьких родичів, співробітників, друзів. Більша частина занять з даної теми побудована як бесі­да з пацієнтами, протягом якої вони аналізують вплив наркотиків (алкоголю) на спілкування та взаємовідносини з різними людьми, на виконан­ня своїх сімейних обов'язків, професійних справ.

Проводячи бесіди, психолог має з'ясувати, яким значущим для хворих сферам життя було завдано шкоди через зловживання; допомогти їм висловити свої справжні почуття жалю, пригні­чення, сорому, провини.

Аналізу сімейних і соціальних проблем при­свячено 3 заняття — близько 24 годин. Крім то­го частину матеріалу за певним планом пацієнти опрацьовують дома як домашні завдання.

Мета заняття 1 — виявити сімейні та соціаль­ні проблеми, що виникають у хворих унаслідок зловживання наркотичними речовинами, алкого­лем.

На занятті 1 опрацьовуються такі положення.

1. Залежність від алкоголю, наркотиків впли­ває на всі сфери життя залежної людини: сімей­ні стосунки, професійні справи, матеріальний стан, стосунки з друзями, з законом. Головна по­треба залежної людини (вчасно дістати наркотик чи алкоголь) підпорядковує всі інші потреби, впливає на емоційний стан та поведінку і стає ос­новною причиною конфліктів з оточуючими.

2. Однією з перших руйнується сфера сімей­них стосунків. Залежність — це захворювання всієї родини.

3. Одним із станів членів родини залежної особи є співузалежнення, під яким розуміють співпроникнення близьких людей у хворобу зале­жної особи з прагненням на неї впливати і з від­мовою від власного життя.

4. У багатьох випадках поведінка оточуючих (найчастіше — рідних людей) дозволяє залежній особі продовжувати зловживання, позбавляючи її негативних наслідків або зменшуючи їх Такий тип поведінки називається "пособництвом".

Методика проведення заняття

Пацієнти повторюють правила роботи в групі. Психолог проводить огляд подій минулого дня, ставлячи пацієнтам запитання: "Скільки "чис­тих" днів маєте? Який маєте настрій? Яку робо­ту опрацювали самостійно? Що прочитали? Які зробили записи у щоденнику? Що вчора було для Вас важливим або цікавим?"

Далі учасникам заняття пропонується згадати те найближче коло людей, серед яких проходить їх життя — сім'ю, співробітників, друзів, інших близьких родичів, і відповісти на запитання:

"Які Ви маєте відносини в родині? Як вплинуло вживання Вами наркотиків (алкоголю) на сімей­ні стосунки? Як останнім часом змінилися Ваші стосунки з оточуючими (друзями, знайомими, співробітниками)? Як змінилося коло Ваших зна­йомих з того часу, як Ви почали зловживати?"

Під час бесіди психолог з'ясовує, які з пошко­джених сфер відносин є для кожного пацієнта значущими, сприяє виявленню ними почуттів со­рому, провини, жалю. Деякі хворі можуть також згадувати свій дитячий досвід у родині, де хтось з рідних зловживав алкоголем чи наркотиками. У таких ситуаціях варто запропонувати цим паціє­нтам пригадати свої колишні почуття

У наступній частині бесіди психолог вводить поняття співузалежнення — співпроникнення членів сім'ї залежної людини у його хворобу з прагненням впливати на неї і відмовою від влас­ного життя. Після пояснення цього поняття веду­чий пропонує пацієнтам описати, як співузалеж­нення проявляється в їх власних сім'ях, тобто, як їх рідні залишили власні справи, інтереси і поча­ли жити в залежності від них (надаючи підтрим­ку в складних ситуаціях, виконуючи домашні обов'язки хворого, збираючи кошти на його ліку­вання та ін.).

На певному етапі психолог вводить поняття “пособництво” — поведінка інших людей такого типу, що дозволяє залежній особі продовжувати зловживання, уникаючи його негативних наслід­ків або зменшуючи їх. Крім членів родини посо­бництво можуть виявляти знайомі, які дістають або готують наркотичну речовину, ті, що дають гроші в борг, ті, що надають житло після сварки в сім'ї та ін.

Для опрацювання матеріалу з хворими мо­жуть бути використані наведені далі запитання.

• Хто займається приготуванням для Вас наркотичної речовини або придбає її для Вас? У кого Ви берете гроші для придбання наркотиків (алкоголю)? З ким разом Ви вживаєте наркоти­ки (алкоголь)? Скільки маєте знайомих, з яки­ми можете спілкуватись на теми, пов'язані з на­ркотиками (алкоголем)? Порівняйте з кількістю знайомих, з якими Ви не розмовляєте на ці теми взагалі.

• Хто з родичів чи знайомих і як допомагають Вам у вирішенні Ваших проблем? (Йдеться про проблеми з навчанням, роботою, законом та ін.). Хто дістає для Вас ліки або дає на них гроші? Хто наполягає на лікуванні та організовує його?

У ході заняття хворі мають усвідомити скла­дність тієї ситуації, в якій опинилася родина, а також наслідки власної пристрасті до наркотиків (алкоголю). У той же час треба запобігати декла­ративним висловлюванням пацієнтів про те, що, дійсно, "часто родичі провокують на продовжен­ня вживання": така позиція може виправдовува­ти виникнення у них "в подальшому" бажання поновити наркотизацію. Важливо в таких випад­ках нагадувати пацієнтам, що серед членів роди­ни та інших людей, які їх оточують, певний час будуть залишатися звичні стереотипи поведінки, реакції. Але вони мають пам'ятати про власну відповідальність за своє одужання.

Наприкінці заняття варто запитати пацієнтів про їх самопочуття, про ті емоції, які виникали при згадці про свою родину та існуючі в ній проблеми. Можна запитати у групи: "Що б Ви хотіли зараз вказати членам своєї родини або комусь із них окремо?" (це запитання можна поставити також під час індивідуальних зустрічей з паціє­нтами).

Мета заняття 2 "Сімейні та соціальні проблеми" — допомогти пацієнтам зрозуміти, як функ­ціонує деструктивна родина, в якій один із чле­нів зловживає хімічними речовинами.

Заняття починається з повтору правил роботи в психокорекційній групі. Психолог проводить огляд подій минулого дня, пропонуючи пацієнтам запитання: "Скільки "чистих" днів маєте? Який маєте настрій? Яку роботу опрацювали самостійно? Що прочитали? Які зробили записи у щоденику? Що вчора було для Вас важливим або цікавим?

Далі проводиться мікролекція, в якій розглядаються наведені далі положення.

• У родині, де хтось із її членів є залежним від наркотиків чи алкоголю, складається драма­тична ситуація. Життя хворого обертається навколо алкоголю, наркотиків, а життя членів ро­дин» — навколо проблем особи, що зловживає.

• Родини, в яких є залежні особи, мають ба­гато спільних рис; вони виявляються в тому, як ці родини функціонують, і в тому, які почуття ви­никають у членів родини.

• Явище, коли члени сім'ї починають залежа­ти від особи, яка зловживає хімічними речовина­ми, називають співузалежненням. Характерними почуттями, що постійно супроводжують життя співузалежнених членів родини, є безсилля, страх, страждання, розпач, сором, безпорадність, невпевненість.

• Звільнення від вживання хімічної речовини не супроводжується миттєвими змінами у функ­ціонуванні родини і переживаннях її членів. Співузалежнення членів родини хворого також по­требує тривалої психологічної корекції.

Після лекції психолог звертається до пацієн­тів з проханням пригадати, які стосунки останнім часом складалися в їх родинах: як і ким викону­валися сімейні ролі, з яких приводів найчастіше виникали конфлікти, як реагували члени родини на зловживання хімічними речовинами одного з її членів.

Після обговорення з хворими їх спостережень за стосунками в родині психолог пропонує відо­бразити подібну ситуацію в рольовій грі. Пропо­нуються такі ролі: а) залежний від наркотиків (алкоголю) член сім'ї; б) мати залежної особи; в) батько; г) старший брат чи сестра; д) молод­ший брат чи сестра; е) дружина (чоловік).

Кожну з ролей обговорюють разом з членами групи, обирають акторів. Спільно пишуться тек­сти та описуються можливі дії.

Приклади визначених ролей.

• Залежна особа перебуває в центрі родини (займає місце на стільці). Вона часом байдуже ставиться до всього, перебуваючи під впливом хімічної речовини, часом вступає з будь-ким у конфлікт, особливо у випадках, коли погано по­чувається.

• Мати постійно перебуває в конфлікті з за­лежною особою. Одночасно піклується про її справи, вирішує її проблеми, проявляє жалість і турботу. Вмовляє залежну особу кинути зловжи­вати.

• Батько також перебуває в конфлікті з зале­жною особою, але часто змушений разом з маті­р'ю вирішувати її проблеми — в навчальному за­кладі або за місцем роботи, а також фінансові проблеми, пов'язані з необхідністю сплачувати борги залежної особи. Наполягає на припиненні вживання наркотиків (алкоголю).

• Старший брат (або сестра) нехтує поведін­кою залежної особи; інколи - моралізує або вза­галі не звертає на неї уваги. Одночасно має вико­нувати більшу кількість родинних обов'язків, включаючи частину обов'язків батьків. Вимуше­ний працювати, підтримуючи родинний бюджет.

• Молодший брат (або сестра) — особа, про яку в родині майже ніхто не піклується, але яка часто перебуває в центрі подій і запобігає вини­кненню загрозливих конфліктних ситуацій. По­требує доброзичливого ставлення і турботи від ін­ших членів родини.

• Дружина (чоловік) перебуває "між двома вогнями": постійно конфліктує, з одного боку, з чоловіком (дружиною), з іншого — з його (її) батьками, які часто звинувачують його (її) в то­му, що той (та) зловживає. Досить замкнена (ний)у собі.

Після обговорення ролей програється ситуація у родині з проблемою залежності. Після закін­чення гри психолог звертається до кожного з "акторів" із запитанням: "Що Ви відчували...? Які у Вас виникали почуття? Як, на Вашу думку, можливо змінити ситуацію?"

Психолог також звертається до "глядачів" із запитанням: "Що Ви відчували протягом гри? Які думки у Вас з'являлися?"

При обговоренні проблем, які виникають у ро­дині, де є особа, яка зловживає, психолог має до­вести до свідомості пацієнтів, що страждають усі члени сім'ї і всі потребують допомоги. При цьо­му відмова хворого від вживання наркотиків (ал­коголю) не забезпечує відразу повної зміни існу­ючих стосунків і є лише передумовою для пода­льших змін. Потрібен певний час для того, аби рідні хворого відчули позитивний вплив припи­нення ним вживання наркотиків (алкоголю).

Наприкінці заняття психолог запитує хворих про почуття та думки, що виникли у них в про­цесі проведення рольових ігор.

Як домашнє завдання пацієнтам пропонуєть­ся письмово навести 10 прикладів того, як вдава­лося маніпулювати іншими, щоб мати змогу про­довжувати зловживання або повернутися до ньо­го після перерви. Обговоренню відповідей паці­єнтів повністю присвячене наступне заняття 3. Його мета — сприяти усвідомленню хворими на­слідків особистого зловживання для інших чле­нів своєї родини. Наприкінці заняття хворим пропонується домашнє завдання: навести 10 при­кладів того, як їм вдавалося маніпулювати чле­нами своєї родини з метою продовжувати зло­вживання?

Мета заняття 3 — досягти кращого порозумін­ня між пацієнтами і представниками однієї з ни­ми статі; дати можливість проявити приховані по­чуття, що виникають у зв'язку з сімейними та со­ціальними проблемами; скерувати пацієнтів на роботу в групах самодопомоги “Анонімні Алкого­ліки”, “Анонімні Наркомани”. Це заняття прово­диться окремо в жіночій та чоловічій групах.

Методика проведення заняття

Заняття починається традиційно з повтору правил роботи в групі. Психолог проводить огляд подій минулого дня, задаючи пацієнтам запитан­ня: "Скільки тверезих днів маєте? Який маєте на­стрій? Яку роботу опрацювали самостійно? Що прочитали? Які зробили записи у щоденнику? Що вчора було для Вас важливим або цікавим?"

Далі психолог проводить мікролекцію, висвітлюючи такі положення:

1. Бажання членів родини допомогти залежній особі не завжди збігається з їх реальними діями. Так» дії є проявами співузалежнення, і необхід­ний певний час, щоб їх змінити.

2. Деякі члени родини завдавали шкоди чи об­ражали залежну особу. Але заради власного оду­жання не варто тримати на них зла, пам'ятаючи про те, скільки кривди вони зазнали у відповідь. Важливо навчитися приймати оточуючих людей такими, якими вони є.

3. Основною передумовою позитивних змін у житті залежної людини є дотримання тверезості. Треба пам'ятати, що відчути ці зміни можна ли­ше через деякий час.

4. Особам, залежним від хімічних речовин, дуже потрібне розуміння. Таке розуміння вони завжди можуть-знайти серед інших людей (най­частіше — однієї з ними статі), яким вони дові­ряють, а також у групах самодопомоги АА, АН.

Після обговорення згаданих вище питань па­цієнтів поділяють на жіночу та чоловічу групи.

Жіноча група.

Цю частину заняття психолог починає з запи­тання: "Що Ви зараз відчуваєте, коли займаєтесь у жіночій групі?".

Після цього починається обговорення само­стійного завдання, що його мали виконати паці­єнтки. Хворі зачитують по 10 прикладів того, "як їм вдавалося маніпулювати іншими з метою про­довжувати зловживання (або повернутися до ньо­го після перерви)". По закінченні доповіді пси­холог ставить додаткові запитання. Він може та­кож запитати про те, як, на думку хворих, ста­вилися до їх "маніпуляцій" члени родини, які по­чуття виникали в них; чи велися коли-небудь про це розмови в родині.

Наприкінці обговорення цієї теми у пацієнток запитують: "З якими почуттями Ви згадуєте те­пер про свою поведінку в минулому? Що Ви мо­гли б зробити зараз, аби уникнути такої поведі­нки в майбутньому?

Наступною темою розмови є обговорення сто­сунків з родичами. Пацієнток просять розповіс­ти, з ким із членів родини вони мають добрі сто­сунки, з ким взагалі не можуть порозумітися, на кого затаїли образу. Психолог заохочує і підтри­мує пацієнток у вияві їх почуттів. Можна обго­ворити теми насильства, сексуальні проблеми.

Під час розмови пацієнтки мають усвідомити необхідність навчитися не приховувати свої по­чуття, вміти їх висловити. Одночасно проводить­ся ідея, що найкориснішим для власного одужан­ня буде навчитися не тримати в собі злих почут­тів. Пацієнток можна запитати також, як вони ро­зуміють вислів: "важливо навчитися приймати се­бе й оточуючих такими, якими ми і вони є".

Після цього хворих запитують, від кого, на їх думку, кожна з них може отримати допомогу і підтримку. З яких питань така допомога буде найнеобхіднішою? Відзначається важливість зв'язку жінок з іншими жінками. Увага зверта­ється також на можливість отримати необхідну допомогу і підтримку в групах самодопомоги АА,АН.

Наприкінці учасницям групового заняття про­понується "трохи помріяти": "Уявіть себе через 6 місяців. Якими Ви себе бачите?". Кожна жін­ка має висловитися. Завдяки таким висловлюван­ням психолог виявляє рівень впевненості пацієн­ток у своєму майбутньому, зокрема їх готовність до життя без наркотиків (алкоголю) і наявність позитивних планів та перспектив.

Проводиться думка про те, що жінка має ду­мати про себе, як про "найважливішу особу", а для цього вона завжди повинна пам'ятати, що для неї корисне, а що — ні. Також нагадується, що процес одужання — дуже повільний і треба мати певний запас терпіння та віру.

Після закінчення заняття пацієнток запитують: "Як Ви зараз почуваєтеся?"

Чоловіча група.

Основну частину заняття психолог починає із запитання: "Як Ви почуваєтеся, коли займаєтеся у чоловічій групі?".

Після цього обговорюють самостійне завдан­ня, що його мали виконати пацієнти. Хворі зачи­тують по 10 прикладів того, "як їм вдавалося ма­ніпулювати іншими з метою продовжувати зло­вживання (або повернутися до нього після пере­рви)". По закінченні доповіді психолог ставить додаткові запитання. Він може також запитати, як, на думку хворих, ставилися до їх "маніпуляцій" родичі, які в них почуття виникали; чи велися коли-небудь про це розмови в родині.

Наприкінці обговорення цієї теми у пацієнтів Запитують: "З якими почуттями Ви згадуєте те­пер свою поведінку в минулому? Що Ви могли б зробити зараз, аби уникнути такої поведінки в майбутньому?".

Наступною темою розмови є обговорення сто­сунків у родинах. Пацієнтів просять розповісти, з ким із членів родини вони мають добрі стосун­ки, з ким взагалі не можуть порозумітися, на ко­го ображаються. Психолог заохочує і підтримує хворих у проявах їх почуттів. Можна обговори­ти сексуальні проблеми, тему зради.

Під час розмови пацієнти мають усвідомити необхідність навчитися не приховувати свої почуття, вміти їх висловити. Одночасно проводить­ся ідея, що найкориснішим для власного одужання буде навчитися не тримати в собі злих почут­тів. Пацієнтів можна запитати також, як вони ро­зуміють вислів: "важливо навчитися приймати се­бе й оточуючих такими, якими ми і вони є".

Після цього пацієнтів запитують, від кого, на їх думку, кожен з них може отримати допомогу і підтримку. З яких питань така допомога буде найнеобхіднішою? Зазначається важливість зв'язку чоловіків з іншими чоловіками. Увага звер­тається також на можливість отримати необхідну допомогу і підтримку в групах самодопомоги АА, АН.

Наприкінці учасникам групового заняття про­понується "трохи помріяти": "Уявіть себе через 6 місяців. Якими Ви себе бачите?" Висловитися має кожний чоловік. Завдяки таким висловлю­ванням психолог виявляє рівень впевненості па­цієнтів у своєму майбутньому, зокрема їх готов­ність до життя без наркотиків (алкоголю) і наяв­ність позитивних планів та перспектив

Проводиться думка про те, що залежна особа завжди має пам'ятати, що для неї корисне, а що — ні. Нагадується, що процес одужання — ду­же повільний, і треба мати певний запас терпін­ня та віру.

Після закінчення заняття пацієнтів запиту­ють: "Як Ви зараз почуваєтеся?"

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   21


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка