Дипломна робота студентський декамерон, сиділи-балакали, або студентська фольклорна традиція в контексті загальноєвропейського



Сторінка6/19
Дата конвертації16.04.2017
Розмір4.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Закінчився ДРУГИЙ день СТУДЕНТСЬКОГО ДЕКАМЕРОНУ, розпочинається ТРЕТІЙ

У день деканства Мар’яни пропонуються увазі розповіді про те, які штуки витворяють студенти зі студентами, студенти зі студентками, студенти з викладачами і навпаки
Зранку, як тільки продзвенів дзвінок на першу пару, і от-от мали з’явитися перші викладачі, молоді люди повиходили з наметів, солодко потягалися, розповідаючи побачене у снах. Деякі розповіді мало відходили від дійсності, тим більше, що з четверга на п’ятницю сни збуваються. Останньою, як і належить, з намету вийшла Маряна. У доброму настрої, в чудовій формі і у прекрасному одязі, який, відкриваючи сторонньому поглядові деякі частини тіла, піднімав і так високий інтерес до керівної особи. Побачивши ж, що її підлеглі до цих пір не позбавились розкисло–сонного вигляду, декан видала наказ усім відправитись на лісову прогулянку. Підлеглі сприйняли наказ із задоволенням, швидко зібрались і рушили в дорогу. Правічний ліс шумів старечим мудрим голосом, неперевершені птахи, викликаючи заздрість у самого Орфея, піднімались піснями аж до Олімпу, струшуючи божественний сніг на лісові галявини, який падав і враз розпускався різнобарвними квітами, такими ж різноманітними і дивовижними, як жіночі бажання; молоді сосни, соромлячись, затуляли неціловані перса оксамитовими гілками, опускаючи почервонілі обличчя до п’ятнистих мухоморових капелюшків; наполохані хмари шугались врізнобіч, кидаючи під ноги невагомо-дзвінку сонячну монету; цвіркуни, солов’ї, іволги, дятли, ведмеді, вовки, мухи, комарі, шелест трави, листя, лісових озерець, гомін сонця створювали неповторну полісистему, до якої ой як далеко було провідним японським дивам електроніки.

Друзі зупинилися на чудовій лісовій галявині, схованій від потустороннього світу для світу нестороннього. Неподалік від галявини причаїлося легеньке лісове озерце з водою прозорою, наче сльози аллаха. В глибинах бавилися карасі і линки; стрункі високі дерева, схиляючись над озером, ховали його цнотливі очі від згубного сонячного тепла, і тільки де-не-де випадкові зайчики, відбиваючись в невагомому кришталевому подиху, лоскотали темно-коричневі ялини, сосни та дуби.

Побачене так захопило друзів, що вони просто оторопіли на місці, милуючись таким казковим пейзажем. Серед загальної тиші почувся голос декана:

– Я перепрошую у шановного товариства за непродумане рішення щодо розташування нашого табору. Буде великою помилкою, якщо ми покинемо цей райський куточок. То ж пропоную залишок дня провести тут з розрахунку залишитися тут і назавтра.

Сказавши так, Мар’яна роздягнулася і, наче русалка, попливла серед прозорої прохолодної стихії, на що присутні відреагували гучними оплесками і підтримали гучними сплесками.

Коли увесь бруд з тіла було змито, товариство, розіклавши припаси, усілося в центрі галявини, приготувавшись поповнювати енергетичні загаси організму. Декан, постукавши ложкою по пляшці, наказала у зв’язку з проходженням сонця над головою, розпочати зачитування наукових праць на задану тему, а право першого виступу було надане Світлані.


Кандидат Білоштан, його манера вітатись, нелюбов червоного, колір викладацького костюма
Світлана, подякувавши деканові за високу довіру, без вагань розпочала.

– Як ви знаєте, панове, змінивши у той чи інший бік свій соціальний статус, дуже важко втриматися на плаву і не потонути у вирі нових клопотів. Кандидат Білоштан якраз і був типовим утоплеником. Він носив одяг маскувального кольору, футбольні бутси, армійський рюкзак, рідко голився, зате в радіоелектроніку –закоханий по вуха. Колишній інженер, він мав більше хисту технічного, ніж педагогічного, до того ж любив уїдливо дошкулити тому, хто, на його думку, не знав елементарних істин.

Фах його колишньої дружини, наглядача зоопарку, також вплинув на формування доцента і на його подальшу викладацьку діяльність.

Аристарх Пантелеймонович (а так звали мого героя) дуже полюбляв процедуру вітання. Заходячи до аудиторії, він чекав до тих пір, поки вушні раковини починали вловлювати звук віддаленого комариного писку. Серед абсолютної тиші Аристарх Пантелеймонович, тряснувши головою, говорив з придуркувато-глибинним акцентом:

– ДОбрОє утрО, – бо він, не зважаючи на закон про мови, продовжував читати лекції російською. До того ж, його пари завжди ставили першими, бо Аристарх Пантелеймонович, людина вічно зайнята, намагався встигати ще багато де.

Семінарські заняття і „лаби” він також проводив особисто, бо нікому не довіряв. Викликавши студента для роз'яснення транзисторної характеристики, він за звичкою єхидно посміхався, потім відкривав журнал і круглою костромською мовою говорив:

– Один!

– Як один, Аристарху Пантелеймоновичу?! – обурювався студент, – Я ж усе розповів!



– Ви неОплОдОтвОренная крОкОдилица, – задоволено посміхався Білоштан, відбиваючи будь–яке бажання сперечатися.

Якось, викликавши Валентину, яка так детально розповіла принцип роботи генератора фазової частоти, що Аристарх Пантелеймонович захоплено слухав, відкривши від задоволення рот. Уся група, нарешті, отримала надію на відмінну оцінку, та не тут то було.

– Один, – як вирок промовив Аристарх Пантелеймонович, – и чтОбы бОльше не былО этОгО кОммунистическОгО изОбилия! – показуючи пальцем на червону сукню і червоні туфлі.

Обізвавши Олю вагітною слонихою, Петра – товстозадим бегемотом, Інну – кавказькою вівчаркою, Івана – ослом звичайним, Аристарх Пантелеймонович пішов у відрив.

Наступного дня кожен, по можливості, надів на себе якнайбільше червоного: дівчата щедро нарум’янили щоки, начервонили очі й губи, перефарбували волосся, а хлопці, не маючи нічого червоного крім носів, навішали на себе піонерські галстуки, значки та піонерські зірочки, не без ностальгії згадуючи своє партійне минуле.

Аристарх Пантелеймонович, ступивши в аудиторію, замість звичайного "доброе утро" зайшовся кашлем, зачесався, зачхав і вибіг геть, через 5 хвилин повернувшись з деканом.

– Вы пОсмОтрите на этО безобразие! КоммунистическОе бОлОтО! – кричав Аристарх Пантелеймонович, хоча сам 7 років очолював партійну організацію одного з промислових гігантів.

Після короткої промови декана, у якій було обіцяно прийом екзамену на комісії, Аристарх Пантелеймонович замість лекції влаштував фронтальне опитування і поставив 28 одиниць з 27 можливих.

Група підняла повстання. До наступної лекції усі краї столів в аудиторії були натерті крейдою, бо Аристарх Пантелеймонович мав звичку соватися між рядами, перевіряючи, чи усі пишуть його талановиту промову. Витерши таким чином усі парти, Білоштан зійшов на кафедру, глянув у вікно, де у дзеркальному відображенні побачив свої маскувальні штани в білі смужки. Група сиділа, серйозно потупивши очі.

– Смейтесь, Белоштан в мелу! – загарчав Аристарх Пантелеймонович, вискакуючи у коридор.

Ліквідувавши аварію, він знову продовжив виклад нової теми. Зозла плюхнувшись у крісло, Аристарх Пантелеймонович відкрив журнал, пропонуючи кожному з викликаних студентів продовжити його думки, на що, звичайно, ніхто не відгукнувся. По закінченні пари Аристарх Пантелеймонович за звичкою хотів піднятися і сказати "до свидания", але разом з ним почав підніматися стілець, надійно прикріплений до полосатих штанів новинкою побутової хімії, клеєм "Суперцемент". Як розповідали очевидці, Аристарх Пантелеймонович мужньо висидів на своєму робочому місці аж чотири пари, а коли всі розійшлися, принаймні, він так думав, Аристарх Пантелеймонович, задравши ноги своєму сіамському братові, вийшов у коридор, оскільки з’являтися в громадському місці без штанів вважав за неповагу до святого храму науки.

– До побачення, Аристарху Пантелеймоновичу, – весело загукали студенти, вилетівши із сусідньої аудиторії.

– До свидания, до свидания, – вдавано весело відповідав їм Аристарх Пантелеймонович, усівшись на стілець посеред коридору. Перечекавши, доки все знову стихне, Білоштан першим ділом завернув до туалету, а потім – до лабораторії, де перебував значно довше. З лабораторії доцент вийшов уже без стільця, але з квітчастою латкою на увесь сідальний апарат.

Після цієї історії Аристарх Пантелеймонович попросив перенести свої заняття на кінець робочого дня, став, менше лупити одиниць і зовсім не згадував професійне захоплення своєї колишньої дружини.

Щоб зайвий раз не драконити чоловіка, група одностайно вирішила на екзамен не одягати нічого червоного і, на загальний подив, іспит проходив у присутності одного Аристарха Пантелеймоновича, спокійно, спочатку навіть без трійок. Але були в групі й такі студенти, які з великими труднощами могли відрізнити резистор від транзистора, не говорячи вже про оми, вольти, ампери, робочі характеристики елементів та принцип дії приладів. Однією з таких студенток була Іванова Надя, яка б не склала цього екзамену будь-кому, хіба що викладач був би сліпий, глухий і не туди поранений.

З метою перейти Рубікон Надя вирішила застосувати тактичну хитрість. Одягнувши майже прозору блузку і дуже широкий пояс, дівчина мужньо відчинила двері, сідаючи на парту прямо перед Аристархом Пантелеймоновичем, зробивши нетипово розумний вигляд. Вона через силу морщила лоба, гризла ручку, намагаючись згадати бодай назву предмета, який прийшла здавати. Аристарх Пантелеймонович, який вже більше чотирьох років не бачив так близько натуральної жінки, почав досить активно заповняти залікові книжки. Коли справу було зроблено, взявся розписувати свій робочий стіл, оскільки на відомості робити будь–які позначки заборонялося. Але спокуса вивчити свою студентку з кращого боку ніяк не полишала розведеного доцента. Перемагаючи себе, він кілька разів підвів погляд на корпус апарата, зміряв оком батареї живлення, уявляючи пристрій для вводу-виводу інформації. Надія ж сиділа, наче тонкорунна овечка, спокійно очікуючи вердикту. Аристарх Пантелеймонович все більше виказував хвилювання: він ухопився однією рукою за кінець столу, другою взяв ручку, необережно її переламав, вийняв стержень і щось намалював у Надіїній заліковці, а потім, зірвавшись на ноги, кинув матрикул на стіл і закричав не своїм голосом:

– Надежда, выйди! Ведь я же мужчина!!!

Надя покірливо встала і повільно попрямувала до виходу, розхитуючи перед розпаленим поглядом спантеличеного доцента чорним широким поясом, з-під якого сором’язливо виглядали чорні атласні кружевні трусики.

Після Наді Аристарх Пантелеймонович більше не приймав нікого.

Михайло Семенович – викладач із перемінним характером. Передлекційні процедури. Методика опитування. Ударні інструменти. Вогняний журнал
Присутні, прослухавши Світланину доповідь, сміючись замітили, що навіть знання з початкової військової підготовки стають у нагоді за певних життєвих обставин. Коли ж овації ущухли, Тетяна, а саме її було призначено наступним доповідачем, приємним духмяним голосом розпочала так.

– Я хочу розповісти вам про одного викладача, який по старості своїй вже не міг читати лекції, а вів виключно семінарські заняття. Михайло Семенович, ветеран педагогічної ниви, відзначався на диво непостійним характером, який залежав від трьох факторів: природних умов, психологічного стану його дружини та успіхів київського "Динамо" на футбольному ґрунті.

Одним сонячним ранком, щільненько нагодований дружиною, підбадьорений динамівською перемогою, Михайло Семенович широко відчиняв двері і ще з порогу командував:

– Сумки, торби, баули, авоськи, саквояжі, чемодани, пакети, торбища, рюкзаки, клунки, мішки з підвіконь і столів прибрати!

Потім вішав на дошку карту, сідав на стільці в кутку і продовжував:

– Ну що, Олександрівна, покажеш Індію? Прекрасно. А тато-мама де працюють, де живуть? Як там у нас з контурними картами? Чудово. Сідай, Олександрівна, п’ять.

А от коли "Динамо" програвало, що того сезону траплялось досить часто, коли сльозилося небо, що було не рідше, коли дружина сварилась замість вечірньої і заутренньої, що було прямо-таки системою, Михайло Семенович, пропускаючи тираду про валізи, відразу гепався на стілець, повідомляв тему, відкривав журнал і розпочинав терор. У таких випадках він завжди тримався руками за стіл, кричав, активно тупаючи ногами, тому сторонні предмети на столі були не бажані. Але одного разу, після якогось міжнародного дня якась склеротична душа забула на активній зоні графин із квітами. Михайло Семенович, влетівши до аудиторії після чергового конфлікту з дружиною, з розгону викликав до дошки Олену, яка не відзначалася особливою любов’ю до географічної науки.

– Лєнко, звідки дують пасаті*? – насупився викладач.

– Пасати дмуть...

– Пасаті!

– Пасати...

– Пасаті, кому говорю!

– Так от, оті самі дмуть з Півночі на Південь.

– З якої Півночі, на який Південь?! – скаженів Михайло Семенович. – Лєнко, ти не знаєш, звідки дмуть пасаті?! Назви найбільші вугільні родовища.

– Найбільші вугільні родовища залягають на значній глибині, – невпевнено розпочала дівчина.

– Лєнко!!! Як тобі не соромно?! Пасаті, вугільні родовища! – Михайло Семенович затупав ногами веселу польку, наполегливо намагаючись перетворити стіл у відбивну. Не звикнувши до такого перевантаження, нещасний витвір столярного мистецтва зірвався з прив’язі, почав підскакувати, йому в такт підскакували графин з квітами і журнал. Раптом Михайло Семенович, розлютившись тим, що студент не назвав найбільші країни нафтового поясу, гримнув так, що графин зробив у повітрі сальто-мортале, вихлюпнувши на журнал порцію заамеблено-інфузорної рідини.

– Олено, витри, – охолонувши, попросив викладач дівчину, котра нещодавно провинилася і протягом наступної півпари поставив ще 12 двійок.

Як відомо, захисною реакцією групи на приколи викладачів є всілякі фокуси, здатні будь-кого повернути до пам’яті. А у Михайла Семеновича окрім поганих звичок, залежних від природи і деяких інших обставин, була ще й фізіологічна вада: він, найчастіше на останній парі, не витримуючи психологічного й фізичного перевантаження, зацікавивши студентів самостійною роботою, дрімав, упершись ліктями об стіл, а лобом на журнал у вертикальному положенні. Кмітливі студенти, швидко зрозумівши, на чому можна нагріти свого кривдника, одного чудового разу облили журнал спиртом і підпалили. Але Михайло Семенович так міцно спав, що навіть не прокинувся, гупнувшись об попіл на столі. Якраз у цей момент у двері постукали і до аудиторії завітав лектор:

– Що це з Вами, Михайло Семеновичу?

– Та так, вивчали вугільні родовища, – викручувався викладач.

– Як тут відповідають мої студенти?

– Чудово, просто чудово, – відповів Михайло Семенович, витираючи хустинкою чорний ніс й закопчену лисину.

Після пожежі Михайло Семенович не подобрішав, а навпаки. Можливо, це ще й пояснювалось вильотом "Динамо" з Ліги чемпіонів.

Якось він (це рідке виключення сталося навесні, чудового травневого дня, після виграшу улюбленої команди і несподіваної ночі з дружиною) завітав до аудиторії в новому костюмі з червоною краваткою і в чудовому настрої. Прибравши сумки, торби і т. і ., студенти активно знаходили Індію і розповідали навперебій про трудові подвиги та психологічні здобутки своїх батьків, домішуючи в розповідь той чи інший епізод з якого-небудь виграного динамівцями матчу. Михайло Семенович, підхоплюючи тему, довго ділився своїми тактичними метикуваннями та заходами, які б, на його думку, поліпшили професійну підготовку футболістів, в результаті чого за пару йому не вдалося опитати більше двох чоловік.

Ви не проти, якщо я роздягнуся? – запитав він раптом в аудиторії, порушуючи звичайний розпорядок. – Щось сьогодні спекотно.

Розпарений викладач зняв піджак, повісив його на бильце стільця й повернувся до дошки повісити карту. Група зайшлася дружнім реготом.

– Чого ви? – повернувся Михайло Семенович.

Мовчання. Михайло Семенович продовжив процедуру з картою, викликавши нову хвилю всезагальної радості.

– Чого ви? – знову запитав? Михайло Семенович, нахиляючись до підлоги за зваленою крейдою.

Цього разу вже він сам зрозумів – чого. Із-за спини, поряд з червоною стильною краваткою звисала не менш стильна, тільки зелена, таким чином, Михайло Семенович, без загрози для власного здоров’я, міг носити піджак спиною як назад, так і наперед. А пояснюється все дуже просто. Михайло Семенович, збираючись до праці, одягнув штани, сорочку, пов’язав краватку, пішов до ванної кімнати, де схилився над раковиною, щоб промити очі і придати свіжість своєму подихові. Але неслухняний галстук увесь час вивалювався, замалим не замочившись. Михайло Семенович, повернувши неслухняний предмет одягу на спину, продовжив процедури, та оскільки його пам’ять не відзначалася такою свіжістю як паста "Aguafresh", чоловік, розігнувшись, не знайшов на потрібному місці необхідного предмету одягу. Іти на роботу не в формі він не звик, але у його гардеробі, на жаль для Михайла Семеновича, не знайшлося краватки зеленого кольору, в результаті чого місце приємно зеленого зайняв вилупкоокий червоний. А що було далі, ви вже знаєте.


Кім Світозарович, проводячи лабораторні заняття з теоретичних основ електроніки, випадково випиває порцію бразильської кави з домішком вітчизняного марганцю
Доки Олександр III намагався розважити присутніх демонстрацією розказаного сюжету, декан наказала Олександрові І розпочати виклад основних положень своєї праці, на що дисциплінований студент відповів згодою, продовжуючи розвивати тему взаємовідносин у межах вузівських аудиторій, лабораторій та поза ними:

– Вельмишановна голово Державної екзаменаційної комісії, вельмишановні члени. Герой мого оповідання, на відміну від героя попередньої повісті, мав щастя, чи нещастя ніколи не перебувати у шлюбі. Кім Світозарович, нащадок поважної партійної династії, був чоловіком худим, гоноровим, егоїстичним і розбещеним в тому плані, що, не маючи ні дітей, ні дружини, Кім Світозарович не звик на собі економити: він одягався "У Богдана", харчувався "У Галини", кожного дня писав новими ручками, переважно чорнильними і переважно недешевими. Але найбільшим уподобанням Кіма Світозаровича була кава, також імпортної розфасовки. Її він пив не чашками, а відрами. В кімівській лабораторії для процедури прийняття кавових вливань було відведено спеціальний куточок, де великий гурман задовольняв свої природні потреби. Усе заняття він сидів, заклавши ногу за ногу, на м’якому стільці, сьорбав ароматне пійло, заїдав цукерками і перелистував журнали неелектронного змісту. Коли хтось із студентів, сумніваюсь у правильності зібраної схеми, підходив до Кіма Світозаровича, той, відхльобуючи чергову порцію кави, яшкаючи, говорив:

– Мальчік (дєвочЬка), якщчьо ти в цьому сумніваєшся, то іди мити туалети.

Єдиним видом діяльності, яким займався Кім Світозарович, було підписування чернеток, з яких голодним і змученим студентам дозволялося переносити отримані результати начисто, після чого Кім Світозарович підписував уже чистовики – без цього підпису виконана робота вважалася недійсною, а студент не допускався до складання екзамену. Враховуючи, що студенти часто помилялися, а Кім Світозарович, не допомагаючи і не роз’яснюючи, підписував тільки правильні результати, процедура підписання чернеток затягувалася часто-густо аж до вечора. Голодні студентські шлунки бурчали і обурювалися, бурчали і обурювалися між собою й студенти, а Кім Світозарович переливав воду з відра собі в горло, уважно вивчаючи нові апарати на яскравих фотографіях популярних зарубіжних видань. Звичайно ж, поглинувши стільки рідини, він природно потребував вилити відфільтроване. 3 цією метою Кім Світозарович на декілька хвилин відлучався, а за цей час студенти мали змогу підглянути у його записи і поцупити бодай остаточні цифри розрахунків.

Одного разу, за день перед сесією, не зовсім дисциплінована група відпрацьовувала прогуляну лабораторну роботу. Усе йшло, як і завжди. Близько сьомої години вечора Кім Світозарович, спорожнивши одну банку "Nescafe", прийнявся розпаковувати іншу, але для розбовтання кави вже не було води. Кім Світозарович, підвівшись, узяв відро, направляючись у бік водного джерела та конструкцій з білого кахлю. Доки він прогулювався, студенти, звіривши дані, задумали зіпсувати смакові якості швейцарсько–бразильського пійла. На превеликий жаль для них, в медичній аптечці не було нічого, крім пермагната марганцю. Додавши до вже насипаної в чашку кави речовину із пробірки, студентство завмерло в очікуванні. Кім Світозарович зайшов, насвистуючи. Налив у чайник води. Закип’ятив. Попрацював ложкою і, взявши до рук видання, яке раніше було заборонене в нашій країні, позаяк того явища, яке згадувалось, чи про яке натякалось на кожній сторінці того видання у нашій країні тоді не було, також насвистуючи, почав гортати. Але десь сторінці на тридцятій він відірвався від свого заняття, зрозумівши, як небезпечно купляти продукти харчування на стихійних ринках. Цього разу загурчав уже викладацький шлунок, перегуркуючи студентські. Кім Світозарович досить непогано узяв старт, перекинув стілець, гримнув дверима і зник в кінці коридору. Чекання затягувалося. Студенти, помивши чашку, на випадок експертизи, переписавши від А до Я усі „лаби”, переглянувши від АГА до ОГО усі журнали, стали розмірковувати над тим, як би отримати омріяний підпис.

Піти у розвідку визвався Ігор. Здавши політруку усі нагороди й документи, він під виглядом курця зайшов у відоме місце позабруднювати легені. Кім Світозарович сидів у позі думаючого Аполлона. Його обличчя, ніби витесане з мармуру, переливалось болем, гнівом і стражданням.

– Кіме Світозаровичу, – відважився першим на контакт Ігор.

– О-о-о! – застогнав викладач.

– Ми вже всі закінчили роботу.

– О-о-о! – почулося з постаменту.

– Кіме Світозаровичу, потрібно б якось підписати чернетки – завтра ж сесія починається.

– О-о-о!


– Кіме Світозаровичу, приходив черговий, казав, щоб закривали лабораторію.

– Добре, – нарешті заговорив людською мовою Кім Світозарович, – скажи, щоб заходили по одному. Я буду підписувати і відразу ж приймати захист.

Народ по команді вишикувався під новою резиденцією Кіма Світозаровича, стискаючи в руках вимучені результати. Кім Світозарович приймав швидше, ніж завжди, чернетки підписував відразу, а чистовики – після трьох-чотирьох запитань за ходом досліду. Черга поступово зменшувалася до тих пір, поки не дійшла справа до трьох дівчат, які також, як і всі, бажали до початку сесії ліквідувати усі свої заборгованості. Ігорю довелося знову йти на розвідку.

– Кіме Світозаровичу, а як же дівчата? – обережно запитав він.

– Які ще дівчата?!

– У нас же троє дівчат у групі.

– О-о-о! – знову застогнав викладач. Мабуть, йому було боляче відступатися від своєї методики, адже з кожним студентом він завжди працював індивідуально, – Ну добре, – продовжив він, – чернетки занось ти, а вони хай стоять у коридорі – я опитаю усно.

Ігор запрацював лакеєм, а Кім Світозарович почав допит:

– Яке падіння напруги на резисторі R12? – спочатку голосно почав він, але враз осікся.

– Падіння напруги на резисторові R12 – 250 Ом, – голосно, на увесь коридор; відповідала Оксана.

– Яка індуктивність контуру? – вже тихіше продовжив Кім Світозарович.

– Індуктивність контуру 17 мікро Генрі, – у тій же тональності повторювала Оксана слова своїх суфлерів.

– Зараховано, – виносив вердикт Кім Світозарович, – наступний!

Таким же макаром процедура повторилася ще двічі. Студенти зі спокійними душами порозходилися по домівках, а вікна в лабораторії світилися ще цілу ніч. Вищезгадана подія аж ніяк не вплинула на Кіма Світозаровича – він так, як і раніше, сидів у своєму святому куточку, посвистував, вивчав імпортну періодику, але замість розчинної кави почав уживати грузинський чай з великими літерами на червоній пачці „ТРЭТЫЙ СОРТ”.


Малєнький зовсім не маленький, а досить-таки величенький
Після того, як товариство досхочу натішилося над нещасним Кімом Світозаровичем, декан піднялася й призначила доповідачем Олександра III, який, не вагаючись, розпочав:

– Колеги, усі ви в своїх дослідженнях довели, що на кожен лом є антилом, як підійдеться, так і відійдеться, що кожне зло закономірно буває покарано. Я ж зупинюся на тому, що приколи трапляються не тільки у відплату, або в результаті нещасного випадку, а й спонтанно, так би мовити, експромтом, ради приколу. Якось в одній групі одного вузу рахувався студентом Слава Калениченко на прізвисько Малєнький (я наполягаю на цій транскрипції, з наголосом на першому складі, оскільки це слово вимовлялося товаришами саме так, а не інакше). Це прізвисько йому надзвичайно пасувало і поступово повністю змістило зі свого законного місця прізвище, бо Славик був маленького, 198 сантиметрового зросту, носив невеличкі, 47 розміру черевички й дитячу, 71-го розміру шапочку, не говорячи вже про сумочку, в якій без особливої загрози для здоров’я могло розміститися двоє Малєньких і один великий. Спочатку було незрозуміло, навіщо Слава кожного дня тарабанить на заняття такий намет, в якому завжди носив один зошит і половину ручки, адже її, сумочку, було досить проблематично витягнути з ущерть натушкованого трамвая, тролейбуса чи автобуса. Я говорю "спочатку", бо згодом призначення їй все ж таки знайшлося.

У тому семестрі Славик разом зі своєю групою вивчав курс технічної механіки і основи стандартизації, який в народі позначався абревіатурою ТММ, що на звичайну людську мову перекладалося як "тут моя могила" (хто знає, що таке технічна механіка – той мене зрозуміє, а хто ні – вчитайтеся у зміст абревіатури). Предмет по своїй суті нудний і важкий для засвоєння, до того ж викладач був гідний свого предмета. Вона (викладач) займала місце на трибуні, виймала свої запилені талмуди і в тональності соль-мінор виголошувала механічні істини. Єдиною розвагою в аудиторії було її обладнання: тетраедри, конуси, сфери, пружини, підшипники, преси, важелі, гирі і т. і. Студенти, відверто нудьгуючи на лекціях, досить весело проводили перерви, після того, як у групі почала вживатися досить-таки цікава гра: варто було кому відлучитися з аудиторії, як в його торбу, сумку, портфель чи пакет між конспекти й книжки відразу ж лягав якийсь болт, шпиндель, поршень, газовий або водопровідний кран в розрізі, дерев’яний конус і багато-багато інших деталей та механізмів, не важчих за З кг. Дійшло до того, що хлопці на перервах зав'язували вузликами деякі свої механізми і не продували цигарковим димом окремі деталі. Лабораторне обладнання зникало з аудиторії з космічною швидкістю. Викладачка тепер кожну лекцію розпочинала словами:

– Хлопці, поверніть, будь ласка, обладнання! Воно ж вам не потрібне, а нам без нього не можна!

– Але крик викладача в аудиторії не брався до уваги, бо зізнатись у тому, що ти через усе місто провозив туди й сюди четвертину газового крана чи половину поршня ніхто не наважувався, бо це б означало загальне осміювання до кінця сесії. Обладнання в аудиторії залишилося зовсім мало. По-перше, більш-менш легкі й цінні речі розтягли навмисне, непотріб виносили "сюрпризами", а решту предметів, які не можна було винести, запобіглива викладачка поховала до сейфу, на вітрині залишився тільки підшипник гігантських розмірів не то з башенного крана, не то з крокуючого екскаватора. Він уже почав був припадати пилюкою в очікуванні своєї долі, коли одного разу Славик, який до цього часу усі перерви техмеханіки просиджував в аудиторії, наважився зійти зі своєї позиції, щоб зателефонувати. Мить, звичайно, не була втрачена для історії. Як тільки двері зачинилися, в сумочку Малєнького посередництвом двох хлопців, які довго кректали й натужились, улігся легендарний підшипник. Малєнький, я вже й говорив, був людиною фізично розвиненою, займався штангою, тому по закінченні пари без особливих труднощів узяв вагу, закинув на плечі й попрямував до зупинки, що займало приблизно 15 хвилин пішого ходу. Уся група, як і можна було зрозуміти, його в цій подорожі супроводжувала.

– Щось у мене сьогодні руки болять, через хвилин 7 заговорив до своїх друзів Малєнький.

– Залізяк менше тягай, – співчутливо порадив йому хтось, – так і здоров’я підірвати не важко.

– Так, баста, буду кидати штангу, – сідаючи в автобус, прийняв Славик пропозиції свого товариша, – а то спину ломить і ноги гудуть, як трансформатор.

Наступного дня Славик на пару чомусь запізнився, викладачка, випередивши його, зайшла на кафедру й оторопіла: із запиленої полиці звик підшипник-гігант. Це вже було занадто.

– Хлопці, – благаюче склавши руки, стогнала вона, – ну кому вже знадобилося таке одоробло?! Куди ж ви думаєте його засунути?! Кому ж ви зможете його продати?! Та це ж ідіотизм! Це ж злочин! Це ж!.. Ну, я не знаю! Хлопці! Я вас дуже прошу!

Двері відчинилися. На порозі з’явився червоний, як вогнегасник, Малєнький з легендарною сумочкою. Тридцять пар очей з надією втупилося в нього, затамувавши подих. Замовкла й техмеханічка, не відриваючись від колективу. Малєнький, як у сповільненому повторі, підійшов до столу, зняв з плеча сумочку, поставив її на підлогу, засунув руки всередину, вийняв підшипник і так брязнув ним об стіл, що єдина лампочка, яка ще залишилася в аудиторії, захиталась, впала і розбилась об голову великого атлета.

– Смійтесь, суки! – тільки й вимовив Малєнький, займаючи місце за підшипником в морі суцільного реготу. Навіть викладачка, перший раз за увесь курс, показала студентам свої зуби, тримаючись руками за живіт.

З того часу так там той підшипник і лежить, бо не кожен наважиться зрушити його з місця. А парта стала почесною і була названа столом імені Малєнького.
Кабінет телевізійної техніки. Екзамен з багатоканального зв’язку. Викладач непомітно для студентів умикає камери і робить благородний жест, покидаючи аудиторію
– Так, є ще чоловіки в українських поселеннях, – промовила декан, задоволена відповіддю студента. – Але з ваших розповідей випливає, що усі викладачі зануди й усі вони заслужено страждають, підколоті гострими студентами. Я ж, як представник адміністрації, як декан, як викладач, нарешті, наказую наступному доповідачеві, а саме Руслані, згадати таку історію, де б саме викладачі проявили свою кмітливість.

– З великим задоволенням, – відповіла Руслана. – У мене наразі є такий кумедний випадок, що трапився також в технічному вузі і також в солідно обладнаній аудиторії. Це був кабінет телевізійної техніки, де малися в наявності телевізори, магнітофони, кінокамери, відеокамери відкриті і, як виявилося пізніше, приховані. І все, до речі, в робочому стані.

Волею замдекана в цьому кабінеті був призначений екзамен не телевізійникам, а зв’язківцям, які не зналися в тонкощах телевізійної техніки. Група, як і завжди, на екзамен, зібралася в повному складі: 25 дівчат і один хлопець. Не забарився й викладач, Павло Васильович, молодий неодружений чорнявий чоловік років тридцяти. Він ввічливо привітався, обвів поглядом присутніх і промовив гамлетівське:

– Шпаргалки є ?

– Нема!!! – в один голос відповіло 26 голосів.

– Добре, – усміхнувшись, погодився викладач, – як ви знаєте, екзамен письмовий. Списуємо з голови. Хто списує із зовнішнього блоку пам’яті – отримує два бали автоматом. Усе ясно?

– Ясно!

– Питання є?



– Нема! – дружно відповідала група.

– Тоді працюйте, – продовжуючи усміхатись, сказав Павло Васильович, непомітно для усіх натиснув кнопку на столі, приховану від студентського ока, забрав журнал і вийшов з аудиторії.

– Пішов у магазин, – доповіла Інна, яка прослідкувала за маршрутом Павла Васильовича.

– У гастроном.

– За горілкою, – додав хтось.

– Це надовго, – ще хтось зробив висновок.

– Оце мужик, і я розумію! – заговорила староста. – Можна, дєвки! – після цього група прийшла у такий рух, ніби через 10 секунд має вибухнути Везувій.

– Петре, пересядь, будь ласка, на першу парту, – попрохала свого товариша староста.

Той покірно погодився, займаючи місце в авангарді спиною до всіх, після чого в ар’єргарді ще пожвавішало.

З вашого дозволу я приведу короткий стенографічний звіт того екзамену:

– Лєнко, розстебни мені ліфчик, бо не можу бомбу вийняти!

– Та підожди ти! У самої кудись не туди шпора засунулась!

– Ой, а у мене формули на ногах зітерлись!

– І у мене.

– І у мене.

– А у мене ні.

– Ну то лізь на стіл і покажи усім!

– Вилазь давай!

– Давай, давай!

Стукіт каблуків і шерхіт тканини.

– Валю, задери вище спідницю, бо не видно!

– Роздягайся! Все одно не скоро повернеться!

– Розкладай на парті, що в кого є!

– Швидше, дєвки, як в ліжку – раз, два, три – і губи фантиком!

Стукіт каблуків і шерхіт тканини. Пшикання дезодорантів. Плямкання напомаджених губ.

Не випробовуючи свою психіку на нормальність, а організм на витривалість, та щоб уникнути спокуси почуте ще й побачити, Петро, відкривши зошит, записав число, екзаменаційна робота, номер варіанту, тему, а під усім – сократівське: "Я знаю, що нічого не знаю", поклав роботу на викладацький стіл і вийшов. На його роботу густенько почали лягати інші, після чого не забарився й викладач. Він мовчки зібрав роботи і попрощався з присутніми.

Група вознеслась на вершину щастя. Усі були на 100% упевнені в п'ятірках, тому без тіні смутку й підозри з'явились наступного дня до того ж кабінету за оцінками.

Павло Васильович приємно усміхався і виглядав більше, ніж задоволено, що давало зайвий привід до оптимізму.

– Що ж, не буду приховувати – порадували ви мене, – почав викладач.

– Аякже, ми ж перша група на факультеті, – підхопила естафету староста.

– Ніяких зауважень. У цьому я ніколи й не сумнівався, – погодився молодий науковець, вийняв роботи і спокійно продовжив:

– Іваненко Петро – за точну цитату наукового джерела – три. Решта – два.

– Як два?!!

– Списували?

– Ні–і–і! – в один голос відповіли дівчата.

– Точно не списували?

– Точно!!!

– Ну що ж, я говорити буду небагато, – на цих словах Павло Васильович вийняв з внутрішньої кишені піджака відеокасету "Sony", відчинив ключем стіл, увімкнув „відуху” й задоволено присів на край парти, – прошу увагу на екрани.

Відразу в шести телевізорах заблимала табличка: Екзамен. 33–тя група. Викладач такий–то. Пауза. Група крупним планом. Стукіт дверей, У дівчат різко руки і голови нахилились під парти.

– Камера №2! – вставив репліку Павло Васильович, – під третьою партою.

Увесь екран залило зеленим кольором, потім зелений колір заворушився, відкриваючи білий на тлі загорілого живота. Далі туди шмигнули руки, і з’явився на світ Божий дрібно зашифрований аркушик пергаменту в клітинку, складений гармошкою, об’ємом в 4 друкарських аркуші.

– Це сталося відразу, тільки я повернувся спиною до вас. А зараз – камера №1. Її, до речі, видно.

– Лєнко, розстебни мені ліфчик, бо не можу бомбу вийняти! – зірвалася на ноги Оксана з четвертого ряду.

– Та підожди ти! У самої кудись не туди шпора засунулась! – відповіла їй подруга з п'ятого, активно перебираючи руками поли піджака. А коли згубу було знайдено, заходилася допомагати Оксані розібратися в амуніції.

– Ой, а у мене формули на ногах зітерлись! – піднявши спідницю, оголосила Юля з другої парти.

– І у мене.

– І у мене.

Рядами покотилася "бегущая волна".

– А у мене ні, – гордо заявила Юлина сусідка.

– Особисто мені, Петре, найбільше сподобався ось цей епізод, – вказуючи на екран, звернувся викладач до хлопця, який, нарешті, побачив почуте.

– Ну то лізь на стіл і покажи усім! – лунало з телевізорів.

– Вилазь давай!

Під загальний гамір студентка забралася на стіл і показала камері загорілі стрункі й привабливі формули.

– Валю, задери вище спідницю, бо не видно! – з четвертого ряду гукала гальорка.

– Ну то що, продовжимо далі? – зупинивши кіно, запитав Павло Васильович.

Група відповіла личаківською тишею.

– Дякую, дівчатка, за увагу, – виймаючи касету, попрощався викладач з присутніми, – зустрінемося на перездачі.

Так, раз і назавжди від хвороби списування вилікувалася ціла група.


Іван Іванович Нестерук – викладач, закоханий в історію і в дисципліну як форму поведінки. Пригоди на робочому місці: біг з перешкодами, мінне поле, засоби захисту від СНІДу в повітряному просторі
– Важко все ж таки огризатися адміністрації й не поламати зубів, – заговорив Олександр II, розуміючи, що настала його черга тримати іспит, – але я говоритиму від імені опозиції, тож „Dyrol” з ксилітом мені не завадить у будь–якому вигадку!

Питання "студент-викладач" досить давнє у світовій науці, хоча остаточно не розв’язане й до цих пір. Представники одних наукових шкіл виступають на боці студентства, представники інших – на боці викладацького складу. При цьому обидві сторони таки і не наблизилися до розуміння самої суті конфлікту, до тієї каменюки спотикання, від якої починаються усі непорозуміння та взаємозвинувачення. Я ж, як представник штутгартської наукової школи, стою на позиціях студентизму і тому в моїй сьогоднішній доповіді викладач, і саме він піддається жорстокому осатириченню.

Іван Іванович Нестерук, на прізвисько Махно, кандидат історичних наук, був людиною, закоханою в свою професію. Це був чоловік дитячого зросту. Виступаючи у найлегшій ваговій категорії до 48 кілограмів, він завжди носив костюм і білу сорочку, мав декілька слів-паразитів (як, зрештою, і всі ми, грішні) та особливу методику викладання свого предмету.

Ходив Іван Іванович широко, розмашисто, активно працюючи руками, за що, власне, і не тільки за це отримав таке гучне прізвисько. Особливо полюбляв Іван Іванович тишу і кафедру. Тишу він любив як людина, не наділена ораторськими здібностями і необмеженими фізичними можливостями, а кафедру любив як спеціаліст-історик і спортсмен-аматор. Власне трибуна нагадувала йому легендарну тачанку, з якої строчили діти вже згаданого батька, а підвищення служило Іванові Івановичу за перешкоди, біг через які особливо подобався вже згаданому спортсменові. До того всього Іван Іванович володів, і досить уміло, невербальними засобами спілкування – він ніколи не говорив просто, стоячи на одному місці, як пам’ятник, спокійно, він, наче диригент в оркестрі, вимахував руками, викривлявся у мімічних тонкощах, згинався в акробатичних піруетах – словом, був людиною руху. Пустивши дві-три черги з "тачанки", Іван Іванович миттю перескакував на коня, ставив його дибки і гнав галопом між парти, у саму гущу уявного ворога, рубаючи студентів гострими дотепами, власними розсудами та точно, до одного дня, названими датами (як спеціаліст Іван Іванович був неперевершений). Одного разу, повертаючись з "походу", щось трапилося з маховою ногою Івана Івановича. Намагаючись узяти бар’єр, він розігнався і з усього маху витягся біля "тачанки". Група, звісно, оживилась.

– Ти, ти, ти, ти! Встаньте! В куток! – скомандував Іван Іванович.

Рівень шуму тим часом перевищив 10 децибел. Іван Іванович зайшов ще на одну спробу, і знову потерпів фіаско.

– Ти і ти сідай, а ви устаньте! – зробив заміну викладач і пішов на третю спробу, яка теж не вдалася. Дехто почав сміятися голосніше.

– Встань, дегенерат! – закричав Іван Іванович, підбігаючи до Сергійка на прізвисько Кінг–Конг, який придрімував на першій парті. – Встань, кому говорю!

Сергійко ліниво підвівся, закривши своїм торсом махновську лінію огляду.

– Геть з аудиторії!!! – скомандував викладач, упираючись носом у Сергійкову матню. – Геть, дегенерат! – ухопившись руками і впершись головою, виштовхував він порушника за двері.

Узявши бар’єр за четвертим разом, „батько” зайняв місце на "тачанці" й застрочив:

– Ви знаєте, дегенерати, ким був Мазепа для України?! Ви знаєте?

– Іван Іванович, можна сісти? – запитала кудлата Сергійкова голова, просовуючись у двері.

– Ставай, – перервався викладач, – а ти сідай, – зробив він знову заміну.

Продзвенів дзвоник.

На перерві, невідомо де, хлопці відшукали собаче опудало і поставили його прямо на порозі.

– Чий собака?! – зарепетував Іван Іванович, відчинивши двері. – Чий собака, питаю?! – і боятися було чого, адже опудало в холці сягало кандидатських плечей. – Приберіть негайно!

Хтось, узявши опудало в оберемок, поніс його геть.

– Ти, ти, ти, ти! Встаньте! – знову заповнив кутки Іван Іванович; Так ви не знаєте гетьмана Мазепи?!

Раптом над розвихреною лисиною Івана Івановича заявився продовгуватий тілесного кольору літальний апарат фірми "Gumowyj zapobiznyk''.

– Що це таке?! – побачивши повітряну загрозу, зарепетував батько, Хто це зробив! – у тому ж дусі продовжив він, роздивившись під повітряною кулею імітовану корзину з фотографією якоїсь „Міс” на борту, – Та як ви посміли! – поправив окуляри Іван Іванович. – Це ж треба! – і тут літальний апарат, зачепившись оболонкою за гострий кут оправи, вибухнув над світлим поглядом науковця. – Приберіть негайно! – зібравши рештки потерпілого об’єкту, скомандував Махно.

Доки наводився порядок, Іван Іванович зробив ще 13 замін, 6 разів брав перешкоду і стільки ж разів сідав на "тачанку". Поступово він так захопився, що перестав робити заміни. Зайнявши місце перед першою партою, Іван Іванович так махав руками, що перші ряди на всяк вигадок відхилились на парти своїх сусідів.

– Саме тут і наступає вирішальний момент Полтавського побоїща, як Петро!.. – уже кричав Іван Іванович. Та раптом серед суцільної тиші й галасу викладача на тлі тієї тиші пролунав вибух із новорічної хлопавки, обдавши виступаючого дощем конфетті. Іван Іванович як говорив, так і завмер, на зразок відомої античної скульптури: одна нога трохи піднята, тулуб нахилений вперед, руки широко розставлені, рот і очі широко відкриті.

Пауза тримала довше, ніж у пана Якубовича.

– Вас ущипнути, Іване Івановичу? – запитав Сергійко, поторгавши викладача за руку.

– Ах ти дегенерат! – ожив той, обсипаючи сидівших попереду різноманітними, як весняні луки, кружальцями, – Усім встати! Усім! А ти – геть з аудиторії, геть! – зайшовся гетьом Іван Іванович, знову випихаючи Сергійка в коридор. Потім забіг на кафедру, ухопив журнал і продовжив:

– Ви не знаєте, ким був Петро для України? Це був дегенерат високої марки. Ви не знаєте?

Волаючи взяти коротку перерву, Іван Іванович зненацька заходився робити перекличку.

– Де журнал, староста?! – мітингував тезка великого анархіста, не залишивши бідним студентам навіть шансу відбрехатися. – Я вам ще пригадаю! – гримнув дверима Іван Іванович, щоправда через півхвилини вони знову відчинилися і в порожнечі з’явився обжурналений Махно! – Це я, дегенерат, забув, що журнал в руках, – вибачився він.

І так було кожну лекцію.


Першокурсник Ігор Чечуй на честь першого відвідування басейну купляє модні плавки з залізним якорем. Його подвиги у стрибках з трамплінів та у жіночій душовій
– Динамічно ж проходили у вас пари, – аналізувала декан відповідь студента, – прямо перегони якісь, а не лекція. А втім, мені так сподобалася ваша манера розповіді, що я, оскільки декан тут один, наказую замінити мою розповідь своєю і бажаю, щоб у ній фігурували виключно студенти.

З великою радістю, Ваше деканство, – відповів Олександр II, – виконаю Ваш наказ в точності, бо ж говорити – це моя велика слабість.

Якось одного разу в одному місті одна виключно чоловіча група одного виключно технічного вузу збиралася на фізкультурне відвідування басейну "Нептун". Це відвідування викликало в групі неабиякий резонанс, адже за два дні до визначеної події з добре проінформованих джерел стало відомо, що фізкультуритися в басейні виключно чоловіча група буде разом з паралельною виключно жіночою. До рандеву в "Нептуні” готувалися як і ті, так і інші: купляли нові плавки й купальники, фарбували де треба і не треба нігті, вибривали відкриті і приховані місця, малювали очі, стригли і завивали волосся і т. ін.

Аж ось, нарешті, і відбулася довгоочікувана подія. Пройшовши процедуру омивання перед зануренням у басейн, дві протилежні групи вишикувалися одна проти одної по різні боки водяної поверхні. Хлопці, силкуючись, надимали груди, пружили м’язи і випинали плавки, а дівчата тримали бюсти по команді "струнко", киваючи стегнами, як відомі фотомоделі перед кінокамерами. Групи виявилися гідними одна одної, Вдосталь вивчивши виставлені об’єкти у сухому вигляді, молоді люди занурилися для вільного плавання, позаяк прикріплені до цих груп фізрук і фізручиця помітно затримувалися в тренерській кімнаті. Ніхто з дівчат плавати не вмів, а усі хлопці, навіть ті, що трималися на водяній поверхні трохи краще за сокиру, намагалися показати, які вони пінгвіни. Після кількох марних спроб демонстрації спортивних видів плавання кучка на мілкій частині басейну помітно збільшилась, а найбільш видатні спортсмени виявили бажання показати свою майстерність ще й у стрибках з трампліна. Отримавши дозвіл на стрибки у тренерського тандему, який у спітнілому вигляді з’явився з тренерської, і якому все було по перший трамплін, новоспечені герої спорту вишикувались уздовж першої доріжки.

Особливо з групи лідерів виділявся Ігор Чечуй. Це був високий незграбний хлопець зі ступнями, ширшими за плечі і з головою, більшою за таз. А виділявся він якраз своєю екіпіровкою.

– Ну як, круті у мене плавки? – виставляючи наперед бляшаний якір у формі, а втім, форма не має ніякого значення.

– Як пасхальні яйця, – погоджувалися легше одягнуті хлопці, – побачимо, як ти в них булькати будеш.

– Салаги, – з виглядом знавця своєї справи зайшов Чечуй на метровий трамплін, – учіться!

І дійсно, стрибок у нього вдався непогано. З „жабінятника” зааплодували дівчата й решта спортсменів, у яких не були прикриті молочні залози, вірніше, те, що про них нагадувало.

– Учіться, салаги, як треба! – цього разу Ігор гукав уже з п’ятиметрового трампліна.

Стрибок відверто не вийшов. Стрибун ліг на воду днищем, здійнявши фонтан бульок. Але кобіти зааплодували ще гучніше.

Підбадьорений успіхом, з червоним, як у вареного рака пузом, Ігор поліз на десятиметровий трамплін.

– Не лізь, Ігорьок, – відмовляв його Юрко Тарасов, товариш по парті, – якщо з цієї висоти так приводнишся – ніколи не бути мені твоїм кумом.

– Спокійно, Юрік, все буде о’кєй, – упевненим голосом відповів герой дня, відштовхнувся, зробив сальто і, неначе все життя учився, пірнув під воду. Але перш, ніж над водою з’явилася мокра чемпіонська голова, на поверхню сплив синій предмет стрибунського одягу.

Дівчата взагалі прийшли в екстаз, заверещали, закричали і гуртом попливли в напрямку синього предмету з метою розірвати його на шматки, що було несподіванкою для викладачів і смертельною загрозою для Ігоря, який, випірнувши, почув над собою високочастотні жіночі імпульси й побачив перед очима стовп води. Керований хлопцями, він також кинувся у згаданому напрямку, намагаючись першим ухопити згубу, але плавки, підкорившись волі бляшаного якоря, спокійно затонули на восьмиметровій глибині басейну. Ігор та інші водолази-добровольці заходились пірнати на дно, але ніхто так і не зміг досягти бажаного.

Поступово народ став вилазити із води і ділився на дві душові, де були намальовані хлопчик і дівчинка на яскравих червоних табличках. Усі вже були на „березі”, а дівчата поховалися за дверима й крадькома підглядали, як Ігор, перечекавши усіх і закривши біблейське місце руками, побіг у напрямку хлопчика, навіть не здогадуючись про те, що всього кілька хвилин назад там висіла дівчинка. Слід зазначити, що і та, й інша сторона знала про вчинене злодійство, але й та й інша, зберігаючи здорове зацікавлення, свято дотримувалася мовчанки. Добряче намерзнувшись у сімнадцятиградусній воді (за Цельсієм), Ігор, мріючи про гарячий душ, широко розчахнув двері й ступив кілька кроків.

– І-і-і!!! – для порядку заверещало звідусіль.

– І-і-і!!! – вилітало з намилених фігур.

Ігор так розгубився, що підняв руки, щоб протерти очі і... оторопів. Перепад в тискові був такий, що від несподіванки стрілка барометра впала на нульову позначку.

– Ой, дєвки, дивіться, та це ж хлопчик, – зраділа Хмельниченко Кіра , – і він так злякався, бідолаха, що навіть нами не зацікавився, – показувала вона своєю чарівною ручкою на стрілку.

Дівчата поступово оживились, виявляючи здоровий інтерес до прибулого.

– Ой, який худенький, – співчутливо промовила Наташа Вінчук.

– Цить, дурепа перебила її Кіра, – хіба це головне!

– Ой, який кучерявий! – ще почулися голоси.

– Який високий!

– Які очі!

Особливою відвагою знову відзначилась Кіра, міс–бюст 95 і віце-міс 94, людина з досвідом:

– Ні, дєвки, він так злякався, що мені аж соромно. На, помий мене, – простягла вона Ігорю мочалку і свої премійовані форми.

Спочатку оторопілий хлопець, побачивши тепер усе без мила, потягнувся на пропозицію усім своїм єством. Магніт миттю розвернув стрілку прямо на червоний сектор.

– О-о-о!!! – залунало навкруги й зааплодувало.

– Баби, які у нього руки приємні, – зажмуривши очі, ділилася враженнями Кіра, – ви просто не – уявляєте!

– Ну досить вже тобі, переходь до іншої, – загукала староста, звикла до того, щоб підлеглі їй підчинялися, і приготувалася для прийняття допомоги від представника сильної статі.

Дівчата вже зовсім осміліли і кожна пропонувала Ігорю себе в якості клієнта, приймаючи пози з відомого трактату імені стародавніх індусів та усміхаючись, як у найкраще ілюстрованому американському журналі все для тієї ж сильної статі.

Розігнавшись обслужити кожну, Чечуй уже був і не радий. Його непристосований організм та незагартована нервова система почали давати збої й тріщини, тому на тринадцятій клієнтці він попросив перерви, піддаючи свої органи жорстокому холодному душуванню, бо цього разу йому вже було загаряче і від роботи і від нервового напруження, тим більше, що пацієнтки, підставляючи спини під мочалку, підставляли потім і не спини, вливаючи в опухлі хлоп’ячі вуха слова дещо відмінні від лексики банно-басейного циклу, від чого навіть людина загартована і випробувана життям могла не витримати.

– Ну добре, дівчата, пустіть хлопця, – прийшла на підмогу Кіра, рятуючи чемпіонський рейтинг, – він ще на другій фізкультурі зайде. Правда?

– Угу, – закивав у відповідь Дон Жуан і швиденько побіг до чоловічого сектору, де його вже чекали одягнені хлопці.

Чоловічі овації були ще гучніші за жіночі, від чого розгублений Чечуй не знав куди подітися.

– Ну як там, як? – під’юджували його з усіх боків.

– Ну що, надивився?

– Помив спинки? – реготіло звідусюди.

– А ну вас на..., – махнув рукою Ігор, надіваючи штани.

– Я ж говорив тобі: не купляй плавки з якорем, купляй червоні.

– Куди ж тепер подітися – куплю й червоні, – відповів Ігор, хоча, подумати логічно, то можна вже було й не купляти.

Ігореву появу з роздягальні жіноча група зустріла "бурными продолжительными аплодисментами, переходящими в овации", наче товариша Сталіна на Мавзолеї, а сам вождь відразу ж з'єднався з народом. Відтоді й став наш Ігорьок називалися не інакше, як Якорьок.

Розповідь Олександра II викликала у декана та її підлеглих просто небувалі приступи сміху, сліз, реготу і не тільки.

– От так Якорьок! – захоплено говорила Руслана.

– От так чемпіон! – погоджувалася Світлана.

– Дурень, – заперечував Олександр І.

– Годі вам сваритися, панове, – піднесла руку Мар’яна, – наш товариш, не думаючи про те, визнав, що жінка за певних умов є сильнішою за чоловіка, а в деяких ситуаціях – так і взагалі недосяжною для мізерних чоловічих можливостей. Тому я, любі мої, оскільки час мого деканства безповоротно наближається до кінця, подякувавши вам за цікаві наукові дослідження, призначаю новим деканом не Олександра II, котрий тут так солодко розливався у красномовстві, а жінку, мою подругу, поета, прозаїка, драматурга, Руслану Батьківну Таку-то.

Рішення Мар’яни було схвалене устимо й підтримане оплесками. Новий декан, пересвідчившись, що чорний зошит і червона папка надійно лежать у неї на колінах, відкрила свій перший старостат у новій іпостасі:

– Шановні старости, перш за все дозвольте привітати вас з призначенням нового декана. А оскільки я тут тепер декан, то дозвольте познайомити вас з планом роботи на наступний семестр. Прийнявши до уваги досвід своїх попередників і лейтмотив ваших досліджень, я все ж таки приходжу до висновку, що студент стає справжнім студентом тільки тоді, коли одружується, або виходить заміж. То ж темою наступної наукової конференції я оголошую розповіді про одружених (заміжніх) студентів та студенток.

На цих словах Руслана піднялася і відпустила усіх до вечері.

Місце, де вони перебували, було надзвичайно красиве, тому, зробивши чергові кадрові перестановки, Руслана, у супроводі Олександра ІІ–го і дівчат відправилась для купання в озері, а два інших Олександри – також до озера, тільки з вудками, щоб наловити риби на юшку, без якої новий декан не мислив свого існування.

Накупавшись і наловившись, молоді люди добряче повечеряли, потім увімкнули магнітофон і танцювали до виснаження під популярні на той час пісні. Наводити слова усіх пісень, що були перетанцьовані, не маю ні часу, ні паперу, ні бажання, бо ж не ставлю за мету видрукувати пісенник у дванадцяти томах, тому співайте собі таку, яка прийде в голову.

Витанцювавшись, друзі відчули втому і розійшлися з дозволу декана по своїх аудиторіях, побажавши один одному доброї ночі.

Закінчився ТРЕТІЙ день СТУДЕНТСЬКОГО ДЕКАМЕРОНУ, розпочинається ЧЕТВЕРТИЙ

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка