Дипломна робота студентський декамерон, сиділи-балакали, або студентська фольклорна традиція в контексті загальноєвропейського



Сторінка5/19
Дата конвертації16.04.2017
Розмір4.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Кіт Укус приходить у гості до миші Анфіски.

Гра. Пенальті. Жеребкування. Велика мудрість природи
Після того, як присутні ознайомилися з імпортними смаками, декан, витримавши рекламну паузу, викликав на співбесіду Тетяну, яка марно намагалася вколоти Олександра II гарячим шампуром. Прожувавши ароматний шматочок шашлику, Тетяна розпочала з властивим тільки їй шармом:

– Шановні колеги, не все за кордоном погано і несмачно, візьмемо хоча б цю запозичену страву, якій ми зараз віддаємо належні почесті. Потрібно розуміти, що за певних обставин людина здатна іти на великі жертви, нехтуючи багаторічними звичками та обуренням кишково–шлункового тракту. Моя розповідь дещо продовжить гастрономічну тему, хоча і не зовсім.

Якось в гуртожитку біологічного факультету, правда в різних кімнатах, проживало двоє закоханих один в одного і в тваринний світ студентів. Вони навчалися у різних групах, але ця любов була єдина на двох і відрізнялась тільки в незначних деталях. Вова, палкий прихильник і популяризатор родини котячих, тримав на своїх студентських харчах котяру неймовірно великих розмірів іржаво–водопровідного окрасу, з не менш неймовірною кличкою Уксус. Ніна ж, на відміну від типового жіночого світу, просто обожнювала гризунів – її кімната, як і кімната Володі, була заліплена фотографіями щурів, мишей, хом’ячків, бобрів, зайців, кролів і справляла враження міні-звіринця, а у білій Ніниній шкіряній сумочці мешкала гладка, розбещена миша–альбінос, яка відкликалась на ім’я Анфіска.

Молоді люди довго не наважувалися встановити дипломатичні відносини: то заважав статус прикомендантської кімнати, то непомірні митні збори при переході лінії кордону з чоловічої частини общаги на жіночу, то несумісність курсу чоловічих і жіночих валют, аж нарешті, наприкінці другого семестру, Уксус завітав з дружнім офіційним візитом до Анфіски у супроводі свого наставника, який ще, окрім котятини, хворів на футбольну лихоманку і переводив на футбольні терміни усе, що спадало чи потрапляло в очі. Коли на стук відчинилися двері, стомлений двосеместровим випробуванням Вова, підхопив перелякану Ніну на руки і під звуки футбольного гімну опустив у центрі кімнати. Уксус, покинутий на долю, сів на порозі, невдоволено киваючи головою й хвостом.

– Почесний удар по м’ячу наносить доктор зоологічних наук Марадона Володимир Дієгович! – урочисто промовив Вова, підхопив Ніну й плюхнув її в ліжко. – Атака розгортається лівим, правим флангом, передача в центр, удар!.. Воротар накриває м’яч в карколомному стрибку.

Видатний зоолог, супроводжуючи коментар діями, сховав своєю тінню спантеличену, приємно вражену Ніну.

Уксус відвернувся, вмощуючись спати на одежі футболістів, які активно намагалися забити перший м’яч. Але тільки Вова закричав "го-о-ол!", як Уксус прокинувся і, ображений на свого господаря, пішов оглядати неосвоєну територію. Спочатку він з’їв відкупорені шпроти, потім злизав сметану з тарілки, запив з налитого келиха і прийнявся за протизаплідні пігулки, які смакували йому ще довше. Так кіт міг натворити ще багато шкоди, але його параболічні антени безпомилково вказували, що на тимчасово ввіреній території перебуває представник мишачої раси. В пошуках здобичі Уксус без особливих зусиль вийшов на білу сумочку, що лежала на шафі. Як не намагався кіт засунути лапу всередину – спроба не вдавалася. Він ввійшов у азарт, і тільки хотів ухопити зубами надокучливого замка, як знову перешкодив господар.

– Все, нічия, – захекавшись від швидкого бігу, звалився Вова на футбольне поле, широко розкинувши очі і руки.

– А післяматчеві пенальті? – оговтавшись, запитала Ніна.

– Пенальті? Пенальті за правилами – після перерви, і потрібно кинути жереб, кому ставати на ворота.

Доки молоді зоологи кидали жереб, Уксус зіштовхнув сумочку, яка, не витримавши удару, розкрилася, звідки ліниво викотилася грубувата в талії Анфіска. Уксус активніше запрацював хвостом, приймаючи бойову позицію.

Цього разу на воротах стояв Вова, а Ніна наносила удари.

Пропустивши усі м’ячі підряд, Вова здався і викинув білий прапор. Серед цілковитої тиші, що запанувала на стадіоні по закінченні матчу, почувся хрускіт, чмакання і задоволений котячий муркіт.

– Анфіска, – тільки й вимовила Ніна, показуючи пальцем на білий хвостик з білим бантиком, що стирчав між гострими котячими пазурами.

– Уксус, фу! – закричав господар котячого. – І як тобі не соромно! Прийшов у гості називається!

Присоромлений кіт виплюнув обгризеного хвоста, узяв зубами за кінчик, підніс до ніг заплаканої Ніни, почавши активно наелектризовувати їй ноги. Пауза затягнулася. Кіт все лащився. А Вова погрожував порушнику законів джунглів під час водопою кулаком з-під коліна.

– Все ж таки велику мудрість має природа, – нарешті відважився Вова, – що створила людей приблизно однаковими за розміром. Як небагато пройшла б тоді світова наука в своєму розвиткові! Народження! – дослід – і... хвостик напам’ять.

Але, очевидно, трагедія Вову хвилювала більше, ніж Ніну. Вона вже тримала Уксуса на руках, пестячи його водопровідну шерсть.

– Вова, а коли будемо догравати перенесений матч? – остаточно впоравшись із хвилюванням, запитала вона.

То вже як вирішить федерація, – вже менш героїчно відповідав Вова, бо фізична підготовка Ніниної команди виявилася на вищому рівні.

– Мені передали по факсу, що початок матчу призначено на 21.20, продовжила Ніна, – залишилось 15 хвилин, іди готуйся!

Через 15 хвилин Уксус, облазивши усі закапелки в пошуках другого альбіноса, вибився із сили, ліг і заснув на стихійно розкиданій футбольній амуніції. Цього разу рахунок було відкрито аж на початку другого тайму, а по закінченні додаткового часу Ніна стомленим голосом промовила до знесиленого Дієговича:

– Вова, ти знаєш, я, мабуть, заведу собачку.
Керівний квадрат відправляється на четвертий поверх вшанувати своїм візитом керівну особу з паралельної групи, а потім, по закінченні сорока п’яти хвилин, опускається на другий поверх, де відбуває другу півпару і розходиться кожен за своїм призначенням
Дівчата і хлопці, подивувавшись Уксусовою витримкою і Ніниним знанням футбольних правил, спрямували свої погляди на Руслану, яка, не чекаючи сигналу від Олександра І, розпочала свою розповідь:

– Як приємно відчувати, особливо після таких напружених поєдинків, що за твій відпочинок уже хтось подумав, і ти не станеш жертвою зголоднілої самиці чи ненаситного самця, хоча задовгий відпочинок інколи навіть згубно впливає на стан дихальної системи і зорового апарату.

В одному не зовсім медичному вузі, один з навчальних корпусів якого розміщався в одному з гуртожитків того ж вузу, навчалося четверо друзів, батьки яких були танкістами, а самі друзі вже, на час моєї розповіді, вже поставали не зовсім медиками.

Як ви знаєте, в старі добрі часи скрізь, де це тільки було можливо, створювалися всілякі партійні і не зовсім партійні осередки. Звичайно це були своєрідні трикутники, а в моєму випадку – квадрат, вершинами кутів якого були Колька–староста, Андрій-профорг, Сашко-комсорг і Славка-фізорг. Одного сонячного дня друзі, зібравшись в коридорі на нараду, згадали, що минулого тижня відзначила свій День народження Людка, староста паралельної жіночої групи зовсім медиків. Недовго радившись, „орги” на чолі з комсоргом (бо тоді партія була нашим керманичем) завернули вліво і за хвилину вже сиділи в тісній компанії жіночого квадрату. Оскільки Людмила була молдаванкою, то й могорич був у дусі молдавських традицій. Дівчина дістала з-під ліжка чотирилітрову каструлю, яка була повна рубінового мармеладу. Хлопці, побачивши зовсім не те, що хотілося, по черзі закашляли в кулаки.

– Я знаю, що ви подумали, – усміхнулася Люда (яка, до речі, чудово володіла українською мовою), – це не мармелад, це – вино. Йому 30 років. У нас існує традиція. Коли в сім’ї народжується первісток, батько в день його народження закопує в землю бочку вина і відкриває її тільки на весіллі народженого. А минулого тижня одружився мій старший брат.

Хлопці помітно пожвавішали, вихопили захалявні ложечки і, проголосивши підряд кілька тостів, кинулися спустошувати тару, в якій погойдувалася, сяяла, переливалася, сміялася, дзвеніла, підморгувала приємна прохолодна субстанція, закусюючи на всіх одним свіжим огірком та половинкою цукерки "Ананас". Вино ішло добре. За півгодини каструля пішла на кухню, а хлопці, обдякувавши і обцілувавши колегу й колежанок, зібралися зайти на пару, щоб не підривати моральний клімат колективу.

– Хлопці, я забула вам сказати, вже навздогін гукала Люда, – вас через 20 хвилин добряче розвезе.

– Юренда, мужики, я ще ніколи не п’янів від цукерок, – заспокоїв товаришів партійний лідер і першим зайняв місце на останній парті біля вікна. Поруч біля нього вмостився лідер фізкультурний, а адміністративний разом з профспілковим зупинилися на першій парті біля дверей, бо решта місць не були вакантними.

Зайшла професорка.

– Де це ви, голуби, були? – піднявши окуляри, запитала вона.

– Нас викликали до декана з питання поселення до гуртожитку, – невпевненим голосом збрехав староста.

– Але ви й гегоніли, – замітив прибулим хтось із сусідньої парти, – все до словечка було чути.

– Юренда, мужики, – знову хохорився комсорг, – якщо "Спартак" і сьогодні програє в "Динамо", я куплю пляшку нашої і сам вип’ю, – він зробив паперового голуба й запустив у професорку. Сліпувата жінка не звернула на це аніякогісінької уваги, продовжуючи нудним монотонним голосом:

– При ввімкненні джерела струму відбувається спрацювання реле Р1, струм проходить по ділянці: джерело струму – резистор R1 – колектор–база транзистора T1 – резистор R 28...

В аудиторії ставало важко дихати. Не зважаючи на лютий місяць, Сашко відкрив вікно, виставив голову на вулицю, рахуючи ґав. Слід сказати, що йому зі Славкою було легше, хоч будильники вже й тарабанили на ґвалт. А от Миколу з Андрієм розвезло абсолютно. Тут пані професорка, відчувши нелади зі сприйняттям, підняла очі й запитала в профорга:

– Андрію, який опір резистора R26? Один Ом чи 100 кілоОм?



  • Який Ом?!* – здивувався Андрій. – Брюс Лі *– і точка!

– Андрію, тобі не треба до лікаря?

– Н-не т-треба, – поставивши рогом очі, відповів профорг і підпер плечем старосту, який повільно танув під парту.

Професорка, раз у півстоліття відходячи від кафедри, взяла свої талмуди й стала над партією і фізкультурою.

– Саньок, треба потрапляти в рядки, – шепнув Славка, приймаючи робочий вигляд. Сашко теж виглядав так серйозно, що, глянувши збоку, можна було справді подумати, що він розуміє усе сказане. Нарешті продзвенів дзвоник. Цього разу вже Миколі й Андрію було простіше. Покинувши речі, вони відразу шугнули за двері, набираючи швидкість в напрямку весільних кілець. Лідерам партії та спорту було дещо важче пройти повз професорку рівно, весело і не викликавши підозри, яка, як здавалося хлопцям, вросла каблуками в кафедру й виходити не збиралася.

– Саньок, тримайся за мене, бери курс на норд-норд-ост, – підбадьорив свого товариша міцніший тілом фізорг.

Друзі посадили рівно голови, взялися вдвох за одну сумку і мухою прошмигнули в коридор, наздоганяючи Андрія з Миколою.

– Можемо іти у ПДВ, – замітив Сашко Славці, відпихаючи убік тверезого першокурсника.

– Да-а-а-а, Саньок, – полегшено зітхнув Славка, – як у тому анекдоті. Впіймало плем’я тумба-юмба француза, американця і українця. Вишикував їх вождь перед собою і рече:

– Хто мені покаже, що таке кайф, – тому дам чотириста п'ятдесят дві дружини, цистерну горілки, вагон сала і зроблю своїм заступником, а хто ні – з’їмо.

Першим почав француз.

– Вождь, – сказав він, – справжній кайф – це тоді, коли ти вип’єш келих шампанського, покупаєшся в басейні з дівчиною, знову вип’єш келих шампанського, потім займешся коханням.

Вождь випив пляшку шампані, кинув у море носату тумбу-юмбку, витяг її, знову вкинув.

– Ні, – каже, – це не кайф.

І закусили французом.

Далі продовжив американець:

– Дайте мені шприц і наркоту, – попросив він, уколов вождя, потім себе, – кайф, – каже.

Вождь трохи очумався:

– Ні, це не кайф.

І з’їли янку.

Надійшла черга українця.

– Подать сюди дві бочки пива!

Подали пиво. Українець одну бочку поставив собі, другу – вождеві.

– Пий, вождь!

Випили четверть бочки. Вождь завив:

– Миколо, не можу!

– Терпи, вождь, терпи!

Випили ще половину.

– Ой, Миколо, не можу! – совався на своєму кістяному троні вождь.

– Терпи, вождь! – не реагував тренований Микола. Нарешті бочки спорожніли.

– От тепер, вождь, можна! – підвівся українець. Вождь і полонений взяли курс за вітром і обговорювали філософські проблеми.

– О-о-о-о-о-о! Оце кайф! – полегшено зізнався вождь.

Звідси і пішли українські негри.

– Воістину правда, – Славка, – погодився комсорг, допомагаючи своєму товаришу зійти з капітанського місточка. – Людка казала, що у неї ще є "Букет Молдавії".

– Ні, Саньок, краще ту мікросхему взагалі не зачіпати, – не погодився Славка, – а то зірветься все к... аж до четвертого закону Ньютона!

Після ще декількох логічно пов’язаних діалогів весела компанія завернула праворуч і засіла в бібліотеці, вивчаючи закони Ньютона, Бойля-Моріотта, Торічелієву порожнину та визначення індуктивності методом "буравчика", що в тверезому вигляді здавалося їм непомірний перевантаженням організму.
Курсанти Володимир і Ярослав дуже люблять поспати. Над Володимиром нависає загроза виключення, але зненацька він отримує подяку від самого міністра оборони
Всі присутні щиро раділи з того, що є ще в країні люди, які здатні тримати себе в руках і не пропивати розуму ні за яких обставин. Олександр ІІ, розуміючи, що надійшла його черга, розпочав виклад теми:

– Вельмишановне панство! Як бачимо зі сказаного – не завжди погане перешкоджає доброму і не завжди добре запобігає поганому. Але якщо ти вже випив, то краще ляж і відіспись, а не твори комедії.

Моя розповідь також дещо зачепить сон і комедію. А буде вона про життя курсантське. Курсанти – це люди, які живуть у тих самих общагах, що й ми, студенти, тільки ті общаги називаються казармами. І якщо копнути глибше, то курсанти – це ті ж самі студенти, тільки що у формі і більш сексуально заклопотані, ніж нормальні люди.

Якось в одній досить військовій академії стояло на довольствії двоє курсантів, Володимир (Вольдемар) та Ярослав, які жили і мріяли стати генералами. Звичка довго спати, до речі, незважаючи на рік в казармі, ніяк не могла покинути двох друзів, через що вони ніяк не могли вибитися в перші ряди встигаючих. Кожного дня розлючений старшина будив і підганяв колишніх металістів на зарядку, кожного ранку Володимир, на дві голови вищий за Ярослава, взував його чоботи, а Ярослав, першим захопивши Володимирове галіфе, натягав його аж по горло і вискакував з казарми, через що більш повільніший Володимир завжди завершував ранкові процедури в "шортах" кольору хакі. Погрози командування ніяк не діяли на невдах–курсантів, а одного разу над ними вирішили покепкувати товариші по службі. З цією метою вони за півгодини до підйому винесли двоярусне ліжко разом з Володимиром та Ярославом на плац і завмерли в очікуванні. По команді "підйом" Володимир опустив ноги на плац.

– Ну що там, Вова, пора? – заскрипів з другого поверху Ярослав.

– Ні, Слава, ще роса, холодно, – відповів Володимир, накриваючись ковдрою, прийнявши стійку на лопатках.

Увесь плац дружно зареготав, але це ніяк не подіяло на двох друзів, і тільки тоді, коли через гучномовець завила сирена, ошпарені хлопці, сонно–злякано віддаючи честь, витягнулися струнко в першій шерензі.

– ?! – здивувався полковник. – Що за маскарад?!

– Труси, – товаришу полковник! – виструнчившись, відрапортував Володимир.

– Бачу, що не міжстегняна пов’язка. Чому в трусах, курсанти, чому койки на вулиці?!

– Так не дозволяють без трусів, товаришу полковник. Бачте, вчора на кухні давали часник у свіжому вигляді. Щоб свіжість подиху була, як "тік-так", і всього 12,5 калорій, не рахуючи запаху.

– Чому в трусах, питаю?! – заходився піною командир.

– Тому що, вибачте, галіфе ще не вивітрилось. Нам же не видають „Тайду” та „Аріелю” *.

Вся казарма на цих словах нелегально загиготіла.

– Малчать!!! – топнув ногою полковник. – Ми з Вами, курсанте, ще поспілкуємося! – він зробив "кругом" і пішов геть у західному напрямку.

Відбувши свої позачергові наряди, Володимир якось, заглянувши по старій пам’яті до генеральського туалету, знайшов там шматочок рекламного листка з відомого періодичного видання, де великими жирними літерами вилискував запаморочливий заголовок. Ще більшою й жирнішою була копія якоїсь невідомої провінційної латиноамериканської красуні, а під усім цим – номер телефону на пів сторінки з приміткою, що оплачується тільки міжнародна розмова.

Дочекавшись, коли усі поснули, Володимир таємно проник до полковницького кабінету, підняв слухавку і набрав номер. З другого континенту відізвався приємний жіночий голос і без попереднього знайомства почав свій монолог чистісінькою іспанською мовою з домішком якогось колумбійського діалекту. Володимир, як істинний нащадок славних тореадорів, зручно розвалився в шкіряному кріслі, прислуховуючись до тонкощів тропічного кохання, розуміючи з усього почутого хіба що вигуки та звуки від падаючого одягу. Захопившись, хлопець не зчувся, як у вікно постукав світанок. Він, розуміючи критичність становища, ринувся на плац, кинувши слухавку, так і не розпрощавшись з дамою. Але в динаміці втечі було не помічено, як з начеревної кишені випав "Устав", подарований йому батьком після вступу до академії. Полковник, побачивши Володимира першим в групі курсантів, що наближалися на шикування, задоволене замугикав під ніс собачий марш.

– От що значить дисципліна! Молодець, солдат, відчув свою провину!

– Так точно! – голосно рявкнув у відповідь Володимир, займаючи першим місце у строю.

А от наступного дня полковник перебував уже в діаметрально протилежному настрої. Комп’ютер вузла звязку, зафіксувавши міжнародну телефонну розмову, зачхав і взявся димом, бо не вистачило нулів у процесорі, щоб видати суму. Директор вузла відразу ж зателефонував полковнику, поцікавившись, які такі стратегічні проблеми він вирішував цілу ніч зі свого кабінету в Колумбії. Полковник, взірцевий сімянин, люблячий батько і дід, почувши ім’я свого абонента, спочатку залився військовими термінами, командами і погрозами, а потім, запустивши телефоном в портрет лисоусміхненого лідера, взявся за пошуки слідів злочину, які, звичайно, були миттєво знайдені. За хвилину на плацу вишикувалась уся академія. Полковник пінився на бруківку, ляпаючи в руці "Уставом", який був подарований "Володимирові на честь вступу до N – ської академії від батька. Макіївка,19.. рік".

– Володимири, три кроки вперед! – скомандував полковник. З місця зрушило чоловік 150.

– Хто з вас перебував, чи має яке відношення до Макіївки? Два кроки вперед!

Цього разу з гурту виділилося тільки двоє: наш герой та мізерного вигляду очкарик, якого уявити навіть слухаючим жіночі ласки було просто неможливо.

– Так-так, – полковник задоволено посміхнувся, обмірковуючи план покарання. І тільки він набрав подиху, щоб висловитись, як з гучномовця залунало:

– Бойова тривога! Бойова тривога! Бойова тривога!

Курсанти, як опечені, не чекаючи команд, розсипались, і вже за кілька хвилин від’їжджали на полігон.

Тут маю зробити відступ від теми. Володимир, хоча й був ледарем, сплюхою та пройдисвітом, разом з тим, відрізнявся від інших як майстер своєї справи, висококваліфікований спеціаліст і відмінний звязківець, тому не дивно, що на ньому було основне навантаження при встановленні зв’язку. Опинившись за кілька тисяч кілометрів від місця навчання, курсанти швидко звикли, як і належить воїнам, до обстановки. Навчання проводилися серйозні, із застосуванням усіх родів військ, і охоплювало декілька військових округів.

Володимир, налагоджуючи зв’язок, передавав позивні:

– "Спис", "Спис", я – "Стріла”. Відгукніться, "Спис", "Спис", я – „Стріла", відгукніться.

– Спіса слушаєт, – почувся в ефірі голос з помітним узбецьким акцентом.

– "Спис", "Спис", передайте "Стрілі" свої координати, – продовжив Володимир.

– Спіса слушаєт, – знову почулося в ефірі.

– "Спис", передайте "Стрілі" свої координати! – втрачаючи терпіння, знову повторив курсант.

– Спіса слушаєт.

– У тебе що там, зациклилось, чи ти – автовідповідач?! – не втримався Вольдемар.

– Спіса слушаєт.

– Та чую, що слухаєш. Ти що, інших слів по-нашому не знаєш?

– Почему же – знаю.

– Так чому не відповідаєш?!

– Лейтенанта не велела говорить ничего кроме "списа слушаєт".

– А ти хто?

– Рядовой Берди Асланбеков!

– А лейтенант твій де, дурік?

– Пошла пакуріть.

– Так іди його поклич.

Тут звук почав пропадати – отже, хвилю починали глушити умовні противники. Переключившись на інший діапазон, Володимир загукав у мікрофон:

– Чуєш ти, піди поклич лейтенанта!

– Не могу.

– Ти що, безногий?! Чи ходити не умієш?

– Как єсть не умею. Лейтенанта не велела никому говорить, что она пошла пакуріть.

Володимир втрачав останні краплини терпіння.

– Слухай ти, Перди*, дуй до свого лейтенанта і передай йому, нехай повертається на вахту!

– Мая твая не панімай, – спокійно відповів узбек.

І тут нетреновані курсантські нерви не витримали. Володимир переключився на тропосферний зв’язок, щоб було краще чути, і на увесь світ випалив:

– ...................................................................................

..................................................................................мухою!!!

– Понял, – нарешті відчеканив Асланбеков, і через мить на звязок вийшов перекурений лейтенант.

Як і можна було здогадатися, ця подія не могла залишитися непоміченою.

Ні в чому неповинного Володимира звинуватили не тільки в хрещенні всієї Русі, а й Узбекистану зокрема. Його тягали від погона до погона, що бідний хлопець почав вибиватись із сил.

– Вигонять мене, – скрушно хитаючи головою, говорив Володимир своїм друзям, а я так мріяв про генеральський мундир.

Через місяць після навчань увесь особовий склад академії вишикувався в очікуванні міністра. Всі, особливо полковник, раділи з його приїзду, і тільки нещасний Володимир стояв, понуро опустивши голову. Міністра вітали, як і на лежить, голосно й показушно. Похилого віку стратег, видряпавшись на підвищення, витяг з кишені папірця й почав:

– Товариші, на минулих навчаннях трапилося ЧеПе: курсант вашої академії порушив дисципліну, давши себе запеленгувати ворожій стороні. Я підкреслюю: ворожій стороні, товариші.

– Ну, тепер все, – і зовсім розкис тезка великого князя.

– ЧеПе, можна сказати, надзвичайне, і винуватець повинен отримати по заслугах.

Як повідомили нам із агентства контррозвідки, запеленгований сигнал був занесений до дешифрувального натовського комплексу, де перебував на аналізі 14 діб, товариші. І з радістю можу вам доповісти, що на п'ятнадцяту добу усі комп’ютери почали давати збій, так і не змігши розшифрувати зміст послання. На цю операцію було затрачено тисячі людино-годин і мільйони доларів. Товаришу Володимир Таки-то ...

Володимир вийшов наперед.

– Від імені Верховного головнокомандувача і від себе особисто оголошую вам подяку за проявлену кмітливість і високий професіоналізм!

– Служу Радянському Союзу! – під загальні оплески відрапортував реабілітований, розуміючи, що з цього моменту й розпочинається його майбутня генеральська кар’єра.


Дивовижний Хазяїн, незвичайне хобі і незвичайні, правда, небезпечні раціоналізаторські здібності
Розповідь Олександра II викликала шалену бурю оплесків в колі студентської молоді. Декан, показавши знаком, хто тут декан, і що він хоче говорити, розпочав захист своєї дисертації.

– Шановні колеги, мушу зізнатися, що рішення говорити останнім було неправильне, – говорити після такого природженого оратора як Олександр ІІ і зацікавити слухачів надзвичайно складно, тим більше, що моя повість не про військових, а про цивільних. Але я намагатимуся говорити гарно. А погано воно й само вийде.

Проживав якось в одній не зовсім сонячній общазі молодий хлопець на прізвисько Хазяї. Це прізвисько так міцно до нього прилипло, що ніхто, за винятком одногрупників, які час від часу заглядали до журналу, не знав його справжнього імені. А прилипло воно відтоді ще, як він, ще першокурсником, вселившись до кімнати, на спробу п’ятикурсника забрати в нього новенький матрац, відрубав:

– Не чіпай! Я тут хазяїн.

Відтоді Хазяїн вже багато днів і ночей провалявся на легендарному матраці, який вже встиг помітно підтоптатися. Хазяїн був трохи товстуватим, лінькуватим, дивнуватим, але башковитим хлопцем і захоплення у нього були хазяйські – він скрізь намагався залишити після себе пам’ять, особливо це було видно по його однокурсниці, і трохи менше в іншому місці.

Побувавши якось на зборі урожаю в "золотому поясі Росії", господар з України був вражений дивовижною кількістю настінних надписів. Як відомо, ця традиція пішла з берегів Північної Америки, де патріотично налаштовані янки і не янки писали на стінах будинків своїм доблесним героям коротенькі послання з приводу відкриття другого фронту. Найбільшого розповсюдження ця традиція, як на диво, знайшла не в Америці чи Африці, а в Росії, де найбільший кілометраж заборів у світі. Але, як виявилося, писати можна не тільки на заборах, стінах будинків, а й на інших стінах, і не обов’язково крейдою фарбою чи вугіллям.

НТП далеко стрибнув з далекого 44-го року в недалекий 94-й, і тепер при внутрішніх написах користуються частіше наліпними заголовками з популярних періодичних видань, аніж примітивними надряпинами. Хазяїн так уподобав це заняття, що прибувши на постійне місце проживання, активно почав оздоблювати своє одноразововденне місце перебування (тобто територію навколо унітазу). Що це хазяйське місце, знали всі, тому ніхто, крім власника не смів доповнювати панораму. Слід визнати, що під заголовками господарською чесною рукою була наведена назва періодичного видання, звідки бралася цитата, а асортимент, як я вже й говорив, був найширший, ось лише деякі з них:

– Смерть фашистським окупантам! // „Правда”

– Руки просят дела // „Сельская жизнь”

– Сидя на печи не ешь калачи // „Сельская жизнь”

– Пионер, в борьбе за дело Коммунистической партии Советского Союза будь готов! // „Пионерская правда”

– Сделал дело – гуляй смело // „Труд”

– Господа, сделайте свой отдых приятным! // „Реклама”

– „Взрыв на фабрике” // „Известия”

– Дышите глубже! // „Физкультура и спорт”

– Не плюй в колодец! // „Здоровье”

– У гонитві за рекордами // „Сільські вісті”

– Огонь по безоружным! // „Комсомольская правда”

– Піднімись і перелічи втрати! // „Прапор праці”

– Не спи за рулем! // „За рулем”

– Не говори "гоп"! // „Слобідський край”

– Товарищи, соблюдайте очередь! // „Труд”

– Не сунь туди носа // „Вечірній Харків”.

Перелік подібних заголовків можна продовжувати до безкінечності, але мені хотілося б детальніше зупинитися на винахідницьких здібностях Хазяїна. Усі його винаходи, хоча й мали широке практичне застосування, були, разом з тим, дуже небезпечні.

Якось, втомившись від стояння в черзі, щоб скип’ятити води для стерилізації презервативів, Хазяїн розсердився і зробив: кип’ятильник типу "зварювальний апарат", де з метою нагрівання води використовувалося коротке замкнення. У ролі електродів виступали леза для гоління "Нева", бо імпортні не витримували перевантажень. Електроди за допомогою короткого ізольованого двохжильного дроту опускались у ємність з водою і підключалися до розетки. До 100  С температура піднімалася в каструлі за 1,5 хвилини і за 5 у відрі, але за цей час ізоляція на дорогах встигала обгоріти, в результаті чого відбувалось автоматичне відключення електроенергії по всьому гуртожитку, так що коли Хазяїн грів воду (а тепер черга шикувалася до нього), на трансформаторі вже хтось чергував. Невідомо, скільки б ще продовжувалися такі ризиковані досліди, якби обгорілий дріт не впав на єдині білі хазяйські шкарпетки, після чого система була нещадно викинута через вікно, а її місце замінив промисловий кип’ятильник, з яким також не забарилася трапитись трагедія.

Лінуючись, як і раніше, ходити на кухню, Хазяїн варив собі український “кофе”, тобто курземе (бовтанку ячменю і цикорію), на тумбочці біля ліжка у трилітровій банці, щоб вистачало і на вечір, і на ранок. Але був він такий лінивий, що, почувши, як шумує вода, висмикував вилку з розетки за шнур, не дивлячись, куди потім упаде кип'ятильник. Одного разу, написавши курсову, за ніч до здачі, звичайно, Хазяїн ліг відпочити після клопіткої праці, засунув спіраль у воду й задрімав. Проснувся уже тоді, коли вода почала вихлюпуватися через вінця. Не розібравшись в ситуації, стомлений курсовик витяг кип'ятильник, кинув його на тумбочку, поруч з пояснювальною запискою до курсового проекту, захоплено розповідаючи товаришам по кімнаті про перспективи його розробки.

Коли вже в повітрі запахло горілою фарбою і смаженими формулами, хлопці повернули голови до джерела вогню, побачивши над хазяйською тумбочкою стовп полум’я. Хтось не розгубився і нещодавно звареним “кофе” залив стихію. Та ніякі вогнегасники у світі не могли згасити болю й жалю, що гугоніли в серці оторопілого Хазяїна – від ударно-героїчно написаної роботи залишилися тільки абзаци та обгорілий список використаної літератури. Але, все ж таки, після цієї події Хазяїн покинув електрику і взявся за інше.

У однієї з дівчат збражилося сливове варення в банці і вона вже хотіла вишвирнути його за вікно, за доброю студентською звичкою, як тут нагодився Хазяїн, миттю розібрався в ситуації, прихопивши припсований продукт з собою. З метою зробити вино талановитий майстер швидко придумав гідрозатвор, через порожні ампули з кулькових ручок поробив відвід повітря, та й поставив конструкцію під батарею, щоб швидше вибродило. Але ж треба було трапитися такій халепі! Увечері до хазяйської кімнати завітали кастелянша й молода комендантша, які були зовсім не байдужі до умілих рук молодого хлопця, і не тільки до рук.

– Так, що тут у нас є забороненого? – для порядку почала наступ комендантша.

– Баби, ясно, – відкрила шафу кастелянша, – ковдри на підлозі, посуд немитий, тарганів розводимо.

– Паша (ах, ось як, виявляється, звали Хазяїна!), у мене в кабінеті ніжка в стола відломилася. Прийдеш, перемонтуєш?

– А у мене в прасці тен перегорів.

– Добре, прийду, тільки до однієї зранку, а до іншої – увечері. Наготуйте там інструмент, запчастини, щоб затримки не було.

– Ой, Паша, ти ж знаєш, що наші інструменти перебувають у постійній готовності, – не стрималася передчасно овдовіла, досить в непоганому стані, кастелянша другої молодості.

– Добре, добре. Спецодяг щоб там!..

– Усе буде намазі, Паша.

Раптом Хазяїн побачив, як банка під батареєю, біля якої стояли жінки, почала погрожуюче шипіти й надувати кришку.

– Лягай! – несамовито закричав він, разом з хлопцями падаючи на підлогу.

– Як, вже? – одночасно запитали жінки.

– Лягай!!! – але вже було пізно. Банка вдихнула востаннє і плюхнула на усі боки склом і збраженим конфітюром на явно не робочу одежу гуртожицького начальства. – „Чистота – чисто "Tied”!' – серед загальної тиші стверджував телевізор. – Стиральный порошок "Tied" благодаря своей натуральной формуле отстирывает даже старые пятна!..”

Пауза б тривала вічно, якби у відчинені двері не забіг посильний, з яким прийшло прохання Хазяїну від декана факультету, молодої особи 30–ти років, де говорилося, що у неї на дачі зламався внутрішній замок.

Після того, як сміх улігся, дівчата в один голос сказали, що Хазяїн зовсім не дурень, яким спочатку здавався.

Переконавшись, що вже пізно, і комар на носі справедливо покараний, Олександр І вирішив здати свої деканські повноваження.

– Віднині ти, моя люба прогульнице, будеш нести на собі ярмо відповідальності за усіх нас, – поклавши біля Мар’яни деканські клейноди, мовив Олександр І.

– З великим задоволенням, панове, – трохи сумнувато відповіла Мар’яна, до останнього моменту сподіваючись на прощальний поцілунок свого попередника. – Я, як і вельмишановний Олександр І, нічого не буду змінювати в нашому законодавстві – нехай змінюють закони ті, кому немає чим зайнятися. Нам же, як мені здається, є. І занять є в достатній кількості. Оголошувати перерву в сесії теж не маю наміру, оскільки, як і всі нормальні люди, я влітку не веду літочислення і навіть не знаю, як називаються літні місяці. Дотримуватися посту також немає сенсу, бо інколи і по двісті, і по триста бувають не зайві. Переїздити до іншого корпусу, на мою думку, також немає потреби, бо й тут є все те, що необхідно дико відпочиваючому студентству. А от свої розповіді я б хотіла, щоб ви присвятили тим штукам, які досить часто витворяють студенти зі студентами, студенти зі студентками, студенти з викладачами і навпаки.

Сперечатися з керівництвом – марна справа, тому жоден з присутніх не висловив невдоволення новим розпорядженням. Мар’яна ж, перелиставши накази попередніх деканів, призначила Олександра І першим заступником, Олександра II – другим, Олександра III – третім, і по сумісництву – секретарем, а усіх дівчат відправила готувати їжу.

Після того, як декан, у супроводі трьох заступників, повернулася з відрядження, молоді люди добре повечеряли і побажали влаштувати "скачки", щоб вигнати трохи з крові холестерин і скинути з себе перед сном зайві соціальні накопичення, на що ласий до розваг декан відразу дала згоду й першою запросила на "ча–ча–ча" третього заступника, після чого решта друзів активно підтримала своїх колег. Дискотека тривала досить довго, були перетанцьовані танці усіх часів і народів – тільки після цього молоді люди відправились прийняти стійку на лопатках з метою побачити сни на задану тему.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка