Дипломна робота студентський декамерон, сиділи-балакали, або студентська фольклорна традиція в контексті загальноєвропейського



Сторінка4/19
Дата конвертації16.04.2017
Розмір4.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Короткий екскурс в повоєнне минуле. Перші спроби створити сім’ю. Наречені і подруга нареченої в одній кімнаті. Полювання на мишей. Випробовування на витримку. Одруження за чужим паспортом
Почекавши, доки присутні вдосталь наприкалуються зі Світланиної розповіді, Тетяна, зробивши представницький вигляд, заговорила так.

– Оскільки я тут декан, то останнє слово повинне бути за мною. Прослухавши такі цікаві доповіді своїх підлеглих про сучасний період життя студентства, я, з вашого дозволу, повернуся в повоєнні п'ятдесяті роки і розповім історію, яку, в свою чергу, розповідала моя бабуся.

В одному з багатьох гуртожитків одного героїчного міста, в одній кімнаті 3x4 жило дві подруги: Віра Плющ та Люда Лазаренко. Люда, в свою чергу, інколи запрошувала до себе свого нареченого, Колю Рижкова, який натхненно працював на відбудові міста муляром-штукатуром. Спочатку ці візити носили чисто дружній характер, бо в ті часи, як відомо, не схвалювалися студентські шлюби, і що зовсім заборонялося – так це сторонні в кімнаті після одинадцятої години. Але після трьохлітрової чекушки кожному з вахтерів і двадцятилітрової чекушки коменданту Коля почав засиджуватись у Люди до півночі. А згодом – взагалі переселився до неї й виконував функції нареченого на постійній основі. Оскільки тоді в нашій країні сексу ще не було, то і спав він на підлозі, оберігаючи спокійний сон своєї коханої. Вона ж, тобто Люда, вихована на кращих традиціях студентства, дуже любила поспати. Коля, за армійською звичкою просинаючись о шостій, наводив будильника на 7.00. і вішав його на бильце ліжка над вухом своєї обраниці. Будильник дзвенів, Люда натискала на кнопку і спокійнісінько спала далі, доки сумлінний Коля, повернувшись з туалетної черги („на 38 комнаток всего одна уборная", – як говорив Висоцький), будив її, одягав і виводив на вулицю. Але одного разу Коля на Люду розсердився, бо та йому завжди у всьому відмовляла і не повісив, як завжди, будильник на бильце, а поставив біля на шафу, завівши не на 7, а на 12 годин. Вранці, коли вже на всю Басейну шпарило сонце, будильник ожив. Люда простягла руку в пошуках спокою і не знайшла. Згодом, коли протерла очі, зрозуміла, що її жорстоко покарано. Віри, як завжди, вже не було. Дівчина швидко одяглася й побігла на лекцію. На кулеметну чергу вибачень комсорг інституту відповів:

– От коли станеш міністром, тоді й запізнюватимешся.

Більше Люда не запізнювалася. Вона, розсердившись на Колю, поклялася Вірі на заліковій книжці, що ні в чому йому не поступиться, доки не вступить у законний з ним шлюб.

Коля був спокійним хлопцем і чесно відпрацьовував свої години на будівництві. Як людина фізично здорова і молода, він потребував елементарної їжі. На запитання: "Чи є у нас щось поїсти?" Люда почала відповідати:

– Нехай держава тебе кормить.

Потім вона плюхалась у ліжко, показуючи Колі спину. Коля, погримавши посудом, лягав спати голодний. Але на третій день мораторію Люда з подивом відкрила порожню каструлю.

– Вєрко, ти не їла картоплі? – питала вона.

– Та, ти що, я ж на дієті. Це твій любезний вижер. Я чула, як він уночі чавкав.

– Невже?! Я ж так надійно заховала!

– Коли схочеш їсти – не там знайдеш.

– Все одно не буду годувати, доки не одружиться, – рішуче відрубала Люда.

Увечері вона запитала голодного Колю:

– Коля, ти не їв картоплі вночі?

– Ні, Людок, то все миші, то миші.

– Авжеж, миші, – погодилася Люда після того, як Коля удавано захріп, поставила в каструлю пасточку, засунувши її потім під ліжко подруги. Вночі, коли дівчата засопли, Коля скинув ковдру й поліз під ліжко в пошуках поживи. Він рукою набирав товченку, запихав нею рота, доки не натрапив на пасточку.

– А-а-а! – закричав Коля.

– Рятуйте! – підхопилася сонна Віра.

– Колю, що з тобою? – співчутливо запитала Люда свого коханого. – Що ти там робиш, Карапузик?

– Миші, Людок. Поліз лишу спіймати, а тут бачиш...така комедія.

– Мій ти бідненький, – хукала Люда йому на пальці, годувала з ложки й поїла з пляшки.

Наступної ночі Коля, наситившись, захотів їжі іншої Дочекавшись, коли Віра захропла (ніби), він з підлоги почав свій нудний монолог:

– Людок, ну дай, ну дай, Людок.

– Не дам! Відчепись!

– Людок, ну дай! Я трішечки, Людок.

– Одружишся – тоді дам!

– Ну дай, Людок, – пропускаючи ідею одруження, наполягав Коля. А от Віра, яка увесь час з інтересом чекала, що ж буде далі, не витримала і забарабанила:

– Дай-дай! – Залазь і бери! Теж мені мужик! – та потім, зрозумівши свою помилку, захропла ще дужче.

Відчувши образу, що їх підслухано, Молоді люди раптом дійшли до консенсусу, як казав батько перебудови.

– Хто то? Вєрка? – запитала Люда.

– Вєрка, – відповів Коля.

– Не спить, гадюка, – шепотіла вона йому, – придурюється.

– А може, уві сні? Буває й так, – не погоджувався Коля з думкою про нещирість подруги, – як би то його перевірити, спить, чи не спить?

– Я знаю як! Візьмемо твою онучу й піднесемо їй до носа. Якщо спить – промовчить, а якщо ні – не витримає.

Як задумали – так і зробили. Коля взяв одну з онуч, що стояли в куточку, та й підніс подрузі на дегустацію. Але вона з честю витримала тортури, не видавила ні словечка, тільки нижня губа, відмовившись підкорятись командам з мозкового центру, завернулася вареником, прикривши носові отвори.

– Таки спить, – заспокоїлась Люда і пішла спати.

– Спить, – зітхнув полегшено Коля, лягаючи на підлозі. Наступного дня Коля не пішов на роботу, збудив Люду раніше, вони одягли нові куфайки і пішли до загсу (зважте, що транспорт тоді не ходив, а пішки потрібно було клепати хвилин зо 40). Коли молоді подали паспорти писати заяву, Колін паспорт пройшов відразу, а от з Людиним секретар довго возився, а потім виродив:

– Дівчино, по-моєму, це не Ви.

Люда рішуче вихопила документ, глянула на фото і застигла.

– Плющила! – тільки й мовила вона, потім схопила ноги в руки й побігла.

– Коленятку, почекай, любий, я зараз!

Через 10 хвилин Люда перебирала папери у спільній шухлядці. Знайшовши свій паспорт, вже з порогу пригрозила кулаком:

– Ну, Вєрко, держись!

Ще через 15 хвилин молоді люди, щасливі й радісні виходили із загсу, а через годину щасливі і радісні друзі пили і їли за чужий рахунок. Через 9,5 годин після церемонії Люда з Колею, вмостившись у два поверхи, перевіряли на міцність ліжко під сумнівне хропіння своєї сусідки. А через місяць молодятам дали окрему кімнату.

Віра завжди й у всьому була відмінницею – незважаючи на такий короткий термін, вона вже встигла засвоїти декілька вправ для того, щоб чоловік зранку не грюкав дверима і довго не сякався в туалеті.

Коли Тетяна закінчила свою розповідь, сонце вже спало на гілках молодих дерев.

– Любі друзі, – звернулася до усіх Тетяна, – оскільки мої повноваження вже закінчились, дозвольте назвати вам нового декана. Ним, після того, як я прийму індивідуальну роботу в Олександра III, буде вельмишановний Олександр І.

З цими словами декан піднялася і під загальне схвалення передала червону папку й чорний зошит в руки новій владі.

Як тільки Олександр І водеканився па посаду, він звернувся до підданих з такою промовою:

– Пані та панове, бачу, той порядок, який встановило попереднє керівництво, усіх задовольняє, тому я, як ті литовці, старого не чіпатиму, нового не насаджуватиму. Як проснетеся – гуляйте, співайте, танцюйте, але о п'ятнадцятій годині, як і сьогодні, будьте добрі продовжити розповіді на своєму місці. На порядку денному ще й організаційне питання, але, гадаю, тут не виникне ніяких труднощів. Руслана призначається заступником, Світлана – секретарем, Тетяна – відмінницею, Мар’яна – двієчницею, а Олександри – черговими по кухні. На відміну від Тетяни я тільки хочу запропонувати конкретну тему творів. Оскільки театр починається з роздягальні, а студент – з гуртожитку, я бажаю, щоб ваші дослідження ґрунтувалися на общагівських фольклорних джерелах. Слово "общага" визнаю як літературне, позаяк "гуртожиток" мало вживається між студентам, та й має більше знаків при графічному зображенні.

Спочатку проект було схвалено без заперечень, але коли почали готуватись до прогулянки, заговорив Олександр II:

– Ваше деканство! Я не проти Вашого нововведення, але прошу підписати заяву, в якій говориться про самозвільнення від розповідей про общагу. Сам я ніколи в гуртожитках не жив, тому дозвольте мені, Ваша Професорська Величносте, вільне фантазування.

Декан, який знав Олександра II як сумлінного і тренованого студента, з яким випив немало і з’їв небагато, з радістю підписав заяву, після чого хто пішов здавати індивідуальну роботу, хто готувати домашнє завдання, а Олександр III, залишившись з гітарою, Мар’яною і Світланою, почав співати їм сльозоточиві пісні, від яких у хлопців пропадає-пропадає-пропадає — зовсім пропадає апетит до усього, а у дівчат виникає дике бажання його підняти.

Закінчився перший день студентського Декамерону, починається другий
У день деканства Олександра І пропонуються увазі розповіді про студентський гуртожиток, де молоді люди самі собі готують, самі собі сплять, самі собі розважаються, і де ніхто, крім деяких дівчат, які передчасно завагітніли, не кінчав погано
За студентським літочисленням уже закінчувалась друга пара, коли дівчата й хлопці кучкувалися на березі річки, щоб освіжити свої буйні голови. Потім вони закусили, співали, танцювали, а оскільки час підганяв, зібрались, як і минулого дня, в холодочку, де красивий, в затемнених окулярах, в футболці NІКЕ статечний Олександр І, перекинувши перший тост, обвів поглядом присутніх і без затримки наказав розпочати чарівній Світлані, яка подякувала деканові поглядом за високу честь і повела свою розповідь.
В гуртожиток до Юлі на вогник заходить одногрупник Боря, а потім рейд перевірки на чолі з куратором Зайцем
– Високоповажні члени державної комісії! Всі ви знаєте, що молодій людині часом важко стримати почуття, тим більше, коли це почуття любові до ближнього. Залишившись наодинці в чотирьох стінах, вона (людина) природно потребує товариства, що б було з ким поділитися планами на майбутнє, поділитися досвідом, куснем хліба і половиною ліжка, як це заповідав нам робити найвідоміший син на Землі.

Якось до студентки-відмінниці Юлі з цілком дружнім візитом завітав студент-відмінник, до того ж, одногрупник, Боря, який, до речі, не стояв на довольствії у коменданта. Юля з розкритими обіймами зустріла свого товариша. Вечір обіцяв бути приємним і спокійним. Молоді люди повечеряли, помилися, поголилися і сіли один напроти одного, розказуючи про досягнення передової науки. Невідомо до чого дійшла б ця розмова, якби раптом не „загупало в двері"* коліном:

– Відчиніть! Рейд перевірки! – почувся з коридору непідробний голос куратора Зайця, який того дня чергував по гуртожитку.

– Ой, лишенько! – сплеснула в долоні Юля, автоматично шукаючи очима схованку для свого постояльця. На ліжку, під ліжком, за портьєрою, у шафі ховатись було небезпечно – 3аєць, як людина досвідчена, відразу сунув туди вуха. Єдиним місцем залишався старенький телевізор, якого Боря розкурочив три місяці тому, і в якому від телевізора залишився один ящик та ніжки, на яких ящик і тримався. Не довго думаючи, Боря проломив нижню дощину, сів, устромивши голову замість кінескопа, а Юля потім ще й прикрила його рядном – ноги окремо, тулуб – окремо, і вже тільки тоді, поправляючи зачіску, пішла відчиняти.

Куратор був один.

– Чому так довго не відчиняла?! – відразу перейшов він в атаку.

– Я ж не піду вам відчиняти гола, – виправдовувалася дівчина.

– Чому гола?

– Тому що я люблю спати, щоб мене нічого не стримувало і нічого не заважало.

– Хто ж так рано спати лягає?

– Дехто лягає й раніше, щоб хоч встигнути годинку передрімнути. Жарт було не прийнято.

– Так. Щось тут нечисте. – з цими словами Заєць став нишпорити по усіх закапелках. – Хтось тут має бути, – обдавав раз від разу перегаром Юлю настирливий куратор.

– Хто ж тут має бути? Сусідка моя – на практиці. Я сама-самінька, Вікторе Анатолійовичу.

А от цього Юлі говорити було не слід.

– Що це таке? – показав Віктор Анатолійович на рядна в кутку.

– Телевізор, – змінилася в кольорі Юля.

– Він що, не працює?

– Так, рік, як поламався.

– О, то я зараз відремонтую! Це ж мій профіль, – зрадів викладач.

– Ні-ні! – рятувала становище Юля. – Він не зовсім не працює, точніше, він працює, всього один канал.

– Ану ввімкни, я подивлюся.

Відступати було нікуди. Юля закрила собою екран, зняла рядно й натиснула на непід’єднану кнопку. Почувся приємний чоловічий голос:

– Доброго вечора, шановні телеглядачі! В ефірі N – ське державне телебачення. Ми розпочинаємо передачу "Міський телекур’єр".

Віктор Анатолійович від несподіванки відкрив рота і присів на підлозі.

– Борис. Як він там опинився?

– Як, Ви не знали, Вікторе Анатолійовичу, Боря виграв конкурс дикторів і вже місяць працює на телебаченні.

– Не знав. Ану, зроби голосніше.

Оля покрутила ручку регулювання, після чого хлопцеві довелося піднатужитись.

– 17 дорожньо-транспортних пригод трапилося сьогодні в нашому місті. На місці аварії загинув 98-річний водій малолітражки та його шістнадцятирічна дружина. 17 потерпілих зазнали незначних тілесних пошкоджень і відбулися легким переляком.

Далі так голосно говорити Боря вже не міг. Знаючи адресу свого куратора, бо кілька разів ходив здавати залік до нього додому, Боря, перемкнувши регістр, пішов "ва-банк" в іншій тональності:

– А зараз ще одне повідомлення з гарячої лінії. Півтори години тому в будинку по вулиці Винниченка ограбовано квартиру викладача університету Віктора В. 3 квартири зникли "відеодвійка", магнітола, ювелірні та хутряні вироби загальною вартістю 600 млн. карбованців* На місці злочину – працює слідча група.

– Не треба класти ключі під ковдри, не треба, – співчутливо хитав головою Віктор Анатолійович. – А все ж таки несолідний вони інтер’єр підібрали – квітки якісь. Портьєра, чи що? Тобто як „відеодвійка”?! Я ж її тільки місяць тому як купив! – переляканий куратор приходив до пам’яті. – Юлю, ти чула? Повтори.

– На вулиці Винниченка, у викладача університету, Віктора В. з квартири викрадено...

– Ні, не треба! О Господи! Мій новий "Panasonic"! О Боже!

Нелюдські крики чулися ще аж до автобусної зупинки, де Віктор Анатолійович, спіймавши таксі, благополучно доїхав додому за кілька хвилин і застав свою вірну кохану дружину в гарячих обіймах свого колеги (бідна жінка, звикнувши до ретельного виконання чоловіком службових обов’язків, ніяк не сподівалася побачити його вдома раніше наступного вечора).

Віктор Анатолійович, поринувши з головою в божіння, кляніння і матючіння, так і не згадав, що ж послужило причиною його передчасного повернення додому.

Юля з Борисом, завісивши свого рятівника ряднами, так і не лягали спати – цілу ніч аж до ранку вони дивилися детективи, мелодрами та легенькі еротичні фільми з елементами комедії, а коли пробив час з’явитися на заняття, вони, як і належить дисципліновано-відмінним студентам, приїхали до університету різними тролейбусами і сиділи на різних партах, слухаючи розбалансовану лекцію Віктора Анатолійовича на тему: "Сім’я, подружня вірність та проблема позашлюбних стосунків”.

Мальцев порушує кімнатний режим і часто запізнюється відходити до сну, від чого кілька разів постраждали його товариші. Розлютившись, вони вирішують поквитатися з порушником, для чого застосовують такі прийоми із студентської системи боротьби проти нудних, тупих та підкидних, як "балалайка", "блоха", "голова негра", „біла гарячка", "юний барабанщик”, "крейсер "Аврора" тощо
Друзі довго реготали з бідного куратора, вітаючи типово студентську кмітливість та винахідливість. Дехто виявив бажання прослухати ще й короткий зміст фільмів, побачених Борисом та Юлею в екрані свого телевізора. Олександр ІІІ зацікавився, якими саме філософськими категоріями називав Віктор Анатолійович свого колегу, і чи в далеке відрядження послав дружину, на що цілком справедливо відреагував декан, викликавши Олександра III з метою перевірити його знання з гуртожитських народних традицій.

Олександр III, зайнявши місце за кафедрою, обвів поглядом присутніх і почав свою доповідь.

– Шановне товариство, більшість із вас знає, або, принаймні, чула, що відбувається з людьми не знайомими, не пов’язаними подружніми чи іншими путами, коли вони за різних обставин поселяються на спільній житловій площі. Спочатку, коли йде притирка, припойка, прививка і принюшка, ніяких особливих пригод з поселенцями не відбувається, але варто тільки одному із компанії порушити усталений режим, як починаються фокуси.

Гуртожицькі традиції в нашій країні досить глибокі, але я торкнуся тільки небагатьох із них на прикладі своїх друзів Андрія, Славки і Сашка Мальцева, які волею долі поселилися в одній кімнаті на четвертому поверсі. Людьми вони були різними і за змістом, і за формою – хто пив, хто не пив, хто попивав, хто палив, а хто тільки підпалював, але до тих пір, поки Мальцев не завів Інтерес на шостому поверсі, все йшло добре.

Одного разу, затримавшись у Інтересу довше дванадцятої години, Мальцев, не вернувшись додому (двері навмисне не зачинялись, бо сонних хлопців не можна було розбудити й гарматою), з жаху аж закричав: всі тижневі припаси фуражу були знищені невідомими, хлопці спали у великих калюжах, а на дверях із внутрішнього боку прибитими шкарпетками й черевиками славної трійці було намальоване іншомовне слово, запозичене з братньої слов’янської. На крик прокинулися хлопці. Вони голосно позіхали, перелякано блимаючи, глянувши у свої ліжка. Мальцев вибачався і клявся під гупання кулаків, а наступної ночі Інтерес знову перетримав хлопця на своїй території, а історія зі Славком та Андрієм повторилася. Цього разу вони Мальцева не били, а вирішили йому зробити "каку”. Коли Сашко, виснажений і знесилений Інтересом, потужно захріп, було застосовано "каку" № 34 під назвою "голова негра". Технологія цього методу досить проста: на верхню губу поближче до носа об'єктові наноситься легендарна паста "Pomorin", яка має високі щипальні якості, а на ліву й праву долоні – гуталін, або інший крем для взуття, бажано вітчизняного виробництва, бо імпортний погано відмивається.

"Pomorin" приємно пощипував Мальцева під носом, а той, час від часу потираючи аварію, рівномірно наводив собі "одесский блеск". Зранку попереджені і випадкові сусіди проводжали Сашка до умивальної кімнати, куди треба було йти через увесь коридор, вздовж сорока двох кімнат. Дібравшись на автопілоті до води, Мальцев відкрив очі й глянув у дзеркало, протер очі – глянув ще раз, потім обернувся до дверей, де в очікуванні завмер увесь поверх. Діватися було нікуди. Соковито висловившись, посоромлений африканець змив засмаг і потягнувся за тюбиком зубної пасти, де причаїлася "кака" № 11 під кодовою назвою "біла гарячка". Мальцев завжди користувався при ванних процедурах виробами фірми "Qui", яка не турбувалася випускати крем для гоління й зубну пасту в розфасовках різних за кольором і розміром. Погано володіючи французькою, Сашко з метою недопускання аварії тримав зубну пасту на верхній поличці тумбочки, а крем – на нижній. Автоматично захопивши тюбик з верхньої полички (Сашко завжди голився увечері), хлопець спокійнісінько видавив на щітку добру порцію крему (оскільки підміна була зроблена завчасно), заходився активно шліфувати свої рівні білі зуби. Заспокоївшись після облому, Мальцев набрав повний рот води і потужно сплюнув. Піни не поменшало, а навпаки. Мальцев відкрив рота й заглянув у дзеркало, повернувшись до світла, потім повторив процедуру, наробивши повну раковину білої якісної піни. Так ще разів зо двадцять прополоскавши щелепи, Мальцев набрав розгону й на швидкості вбіг у кімнату, де на нього чекала "кака" №3, "крейсер "Аврора".

Знаючи звичку товариша з розгону плюхатися в ліжко, Андрій зі Славкою передбачливо поставили під ложе балію з водою, а сітку начепили на бильця так, що вона ледь трималася. Сашко, виливши назовні всі свої враження, за звичкою гепнувся на ліжко. Сітка ринула у воду, прохолодивши обурений олександрівський зад. Бильця з гуркотом нахилилися, з’єднавшись на буйній голові потерпілого. Мальцев зайшовся прокльонами, які я не можу навести тут із цензурних міркувань. Цього ж вечора, на зло всім стихіям, Мальцев знову поголився і відправився до Інтересу на шостий поверх. Хлопці, прикинувшись шлангами, так старанно хропли, що луна розносилась на весь коридор. Сашко за звичкою повернувся між першою і другою годиною ночі, перевірив, чи на місці крем та зубна паста, чи немає в кімнаті гуталіну, чи надійно стоїть ліжко, роздягнувся, ліг і спокійно заснув. Після Інтересу він, як правило, спав міцно і довго.

Славка з Андрієм вирішили раз і назавжди відвернути свого товариша від згубного захоплення, що негативно впливало на всі функції організму, окрім сну. Цієї ночі Мальцеву належало перенести тяжкі випробовування, і цього разу – вогнем. На принципі локального підвищення температури тіла ґрунтується "кака" №5, під назвою "балалайка", яка й була застосована кмітливими хлопцями. З цією метою між пальці ніг було вставлено три коробки сірників і миттєво підпалено. Відчувши сигнал тривоги, мозок подав сигнал рухальному апаратові. Ноги пацієнта автоматично піднялися догори й заметлялися у повітрі так, як це роблять дівчата в передачі "Ранкова гімнастика ".

Сірники догоріли, але Мальцев так і не проснувся. Тоді, щоб все ж таки досягнути успіху, досліди з вогнем було продовжено. Прямо на майку, на груди, Славко вилив Мальцеву свій денний запас із „вогнегасника”. Трохи нижче Андрій прив’язав величезний алюмінієвий тазок, під який наклав ложок, вилок, кружок і тарілок – все вироби із металу. По команді Славко черкнув сірником, а Андрій відкинув ковдру на Сашкові, горлаючи:

– Пожежа!!!

– Пожежа!!! Ще голосніше підтягнув Славка.

Мальцев відкрив очі та, побачивши перед очима стовп полум’я, заревів як бугай:

– А-а-а! Горю! – й заходився гамселити себе по животі, видаючи ритмічну мелодію в традиціях найкрутішого авангарду.

Після того, як полум’я вдалося збити, Мальцев, ухопивши тазка, погнав хлопців у напрямку туалету, де вони й забарикадувалися, потім, повернувшись до кімнати, "погорілець" поховав усі горючі предмети та сірники, а оскільки Інтерес забирав дуже багато енергії, знову завалився на ліжко, де його чекала ще одна "кака", порядковий номер в каталозі – 13. Ця "кака" робиться заздалегідь. Під простирадлом протягається біла (або чорна – в залежності від чистоти матрацу) нитка, на якій нав’язується декілька непомітних вузликів. А оскільки мальцівське ліжко стояло між Славчиним і Андрієвим, то привести "'блоху" в дію не було справою важкою. Хлопці, перегукнувшись, активно заходилися тягати нитку туди-сюди. Мальцев довго стогнав, перевертався, чухався дитина вся, нарешті проснувся, сів на ліжку, почав придивлятися й мацати, а виявити причину тривоги на автопілоті, хоча й при електричному освітленні, як підтверджує дослід, було просто неможливо. Хлопці потужно хропли, як Т-150 і К-700 *. Як Сашко не намагався їх привести до тями – провокації не вдавались. А варто було йому тільки заплющити очі, як "блоха" знову починала турбувати натруджені мальцівські органи. Після кількох даремних прокидань Мальцев нарешті здався. Пом’янувши незлим тихим словом усіх своїх знайомих і родичів, до Адама включно, він уклався на підлозі, де й спокійно дохріп до ранку.

Вранці він, порушивши заведений розпорядок, відразу відправився до Інтересу, який звинуватив неповинного хлопця у передчасній вагітності і попросив написати дипломну роботу. Нещасний Мальцев, зрозумівши свою помилку, того ж дня поставив пляшку миру, яка була тут же докраплинно випита. Відтоді все пішло добре і без пригод, от тільки Славко з Андрієм цмакали, жалкуючи, що не вдалося застосувати такі давні студентські обряди як "гучний місяць", "червоний метеорит", "казка про курка рябого з великими яйцями", "цар-колокол", "містер Лопух" та багато-багато інших, якими так багаті гуртожицькі традиції.
Трусяні опади, кава по-пакистанськи, оселедець по-негритянськи, сало по-українськи, суп по-індійськи та шкарпетки по-осетинськи
Присутні, давши волю сміхові, дивувалися глибоким знанням народних традицій своїм, на перший погляд несерйозним товаришем.

Відчувши на собі теплий погляд декана, Мар’яна, яка показувала йому свої рівні, як топографічний шрифт, зубки, сприйняла цей погляд як побудження до дії і мовила приємним голосочком:

Шановний пане декан, шановна пані замдекан, шановна пані секретар, шановні пани відмінники й товариші чергові по кухні! Я, при усій повазі своїй до Президії, все ж таки хочу повести розмову про кухню, де нарівні з кімнатами та туалетами відбуваються дивовижні речі. Кухня – цей особливий збудник апетиту, розповсюджувач ароматів, шлункових хвороб і тарганів, є, безперечно, тим самим бермудським трикутником усіх гуртожитків, де їжа готується і зникає, як кораблі, не діставшись рідних гаваней. Студенти, повертаючись з навчання, ще в дорозі обговорюють меню, яке кожного дня одне й те ж: картопля варена, картопля жарена, картопля в шинелях, картопля в шрапнелях, картопля печена, картопля терта у вигляді дерунів і картопля у воді під назвою "суп".

Якось, проходячи під вікнами свого гуртожитку, Яша, студент-п’ятикурсник Маша, його офіційна наречена і Даша, його неофіційна наречена, помітили незвичайного вигляду сніжинки (в жовтні місяці), які повільно осідали, а одна з них осіла на голову заклопотаному Яші. Той, втративши момент раптовості, промовив:

– Даша, на надівай – уже пора, – і простягнув подрузі сніжинку з рюшечками в ромашку.

– Яшка, а звідки ти знаєш, що то Дашкине?!! – обурилася офіційна, Наташа.

– Серденько, ти ж такими узорами не користуєшся, – не змінюючи тотальності, відповів Яша.

Раптом у ньому прокинулася свідомість:

– Серденько, я помилився!

– Ну раз ти вже намилився, то нехай вона тебе й годує! – відрубала Ната, грюкнувши вхідними дверима.

Яша спочатку робив обережні жести, корчив ображені рожі, а потім, зібравши сніжинки, пішов шляхом давно протоптаним і знайомим.

В коридорі смерділо чортом.

– Знов негри оселедці жарять, – поставила діагноз Даша, затуливши носа сніжинкою.

Над газовою плиткою, схилившись втроє, приємно-фіолетовий фломастер *, нахромивши на ніж оселедця, повертав його в струмені блакитного полум’я. Яша, як визначний талант впливу на маси, постукав негра по спині і через сніжинку проговорив:

– Гей, Жорж, на чию честь ця хімічна атака?

– О, Яш-ша, зрадів африканець, – пріхаді куш-шать. – Дякую, Жорж, але навряд чи сьогодні мені щось пролізе.

– Яш-ша, ти бол-ленн?

– Так, я і Болен, і Дітер, і Сісі Кетч *, коли ти такі дива твориш. От що Джорджик, споживай швиденько свою рибку і більше сьогодні на кухню не вилазь – я хочу зайнятися любов’ю. Так що не дими, добре.

– О, Яш-ша, любофф – ето да, ето філософская проблема, етто отшень философская.

Не дочекавшись кінця фрази, Яша облишив негра на самоті зі своїм шедевром, але на іншій кухні, де, власне, й готувала Даша, до неї причепився волохатий щетинистий пакистанець.

– Дєвочка, ето разве кофе? Ето...как по вашему? – Помоі. Вот кофе, дєвочка, пей, белая, пей.

Даша перелякано ковтнула пару разів з пакистанської філіжанки і завмерла у позі Венери Мілоської.

– Ану, Бобрак, дай я хльобну, – виявив бажання Яша, пригубив пійло, відразу ж скривився, як квашений огірок. То було чорне густе гірке, муторне місиво, яке можна пити по понюшці вдень, а не відрами, як прийнято пити каву на батьківщині сала.

– На, Бобрак, сам нею труїсь, – повернув він чашку власникові, зняв каструлю з плитки й пішов до кімнати, – ну, що тут у нас сьогодні? – відкрив він кришку.

У ніс відразу вдарили цілі вінки пряностей, а в очі – різношерсті приправи. Задоволений Яша дістав собі найбільшу миску, взяв найбільшу ложку і зачерпнув. Поперхнувся та й побіг у напрямку Жоржа.

– Яша, я не знала, що коли всього його багато, то воно набагато, – виправдовувалася Даша. – То Зітка, зараза, казала, що воно смачно, що у них у все ті приправи кидають!

– Не дарма бідні індійці змій їдять, – відваливши кусмель сала, ремиґав Яша, – от сало – це справжній клас. Колись, Дашко, жив я з одним кентом у кімнаті, мусульман він був, Айдагди звали. Весь правовірний такий, що аж висох. Ми, було, сядемо, по чарці храпнемо, відпанахаємо сала з цибулею на закусь – жуємо, цмакаємо. А він, бідолаха, сидить, в слині потопає, все двома пальцями з обличчя гріхи знімає. Кажемо: "Бери, Айдагди, заправляйся!", а він: "Аллах всьо відіт. Мусульманін піть нєльзя, свінья єсть нєльзя. Мусульманін конь можна єсть, верблюд, овца можна єсть, а свінья – нєльзя." Такий, Дашко, він був вірний своєму аллахові, що за два місяці так охляв, що міг сховатися за швабру. А одного разу прокидаємося – щось чавкає біля столу. Вмикаємо світло, а на столі сидить, по–турецьки склавши ноги, Айдагди біля порожньої пляшки і банки з-під сала, зубами рве український "снікерс" і молиться:

– Аллах, ти зря не пробовал свінью. Сало лучше овца. Овца – сухой, а сало – джірний, мягкій.

Не встиг Яша довести свою розповідь до логічного завершення, як у коридорі почулися кавказькі переспіви:

– Атамщу! Атамщу! Где мой кинджал?! – виривався з обіймів двох хлопців грузин Ґіві. – Атамщу! Все равно атамщу!

В куточку біля газової плитки принишк узбек Ара, який випадково переплутав абсолютно ідентичні каструлі, свою і Ґівину. У своїй Ара варив суп і хотів висипати зажарку, а Ґіві у своїй виварював три парк білих шкарпеток, помішуючи їх ополоником із Ариної каструлі, а потім на пару хвилин відлучився, щоб узяти цигарки. Ара, глянувши, у якій каструлі стирчить ополоник, підійшов і, дивлячись, як навпроти Ліда, нахилившись над відром, чистила картоплю, висипав зажарку із пательні. Коли запахтіло не супом, Ліда втекла до кімнати, а їй на зміну прилетів Ґіві, затис Ару в кутку і швиряв у нього зажареними шкарпетками.

– Інтернаціональний дурдом, – підсумував Яша, зібрав свої манатки і відправився до Маші на ліве крило, де жили одні українці.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка