Дипломна робота студентський декамерон, сиділи-балакали, або студентська фольклорна традиція в контексті загальноєвропейського



Сторінка2/19
Дата конвертації16.04.2017
Розмір4.1 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Новий ректор вирішив увійти до історії дивацькими наказами. Спроби студентів їх обходити і спроби адміністрації їх (тобто студентів) на цьому накрити
– Усяка справа, любі друзі, яка тільки тобі зайде в голову, повинна мати два аспекти: настільки зроблене буде тобі корисно ,і настільки корисно воно буде іншим – це, звичайно, філософська істина. Ось чому я, починаючи наші балакання, вирішив розповісти вам про те, як одного разу, вступивши у володіння університетом, один дуже розумний професор видав дуже нерозумний наказ за номером 76-с. Літера "ес" була й на усіх наступних наказах, виданих цим ректором, прізвище якого, до речі, також починалось з літери С.

Як відомо, все тимчасове непостійне й смертне, як і ректорська посада. Вирішивши переплюнути своїх попередників, наш новий ректор переплюнув самого себе. Я не маю доброї пам’яті, тому цитую не точно:

"З метою підвищення дисципліни в університеті наказую: заборонити вживання тютюнових і лікеро–горілчаних виробів у межах адміністративного корпусу."

Наказ, як завжди, було урочисто розголошено на старостаті, розвішано на дошках оголошень і розповсюджено на ксероксах для місць загального користування і, як завжди, наказ бурхливо обговорювався студентською молоддю.

– Я б хотіла, щоб мене на вході обшукував тільки декан! – категорично заявила одна з дівчат.

Я віддамся тільки Кравчуку, – не погодилася інша, – він і молодший, і бороду носить, і взагалі!..

– А мені так подобається комендант, – романтично розмірковувала третя.

Хлопці ж були налаштовані більш категорично, і погрожували вибиттям вікон та накиданням дріжджів в унітази.

Першим порушив наказ ректор. Святкуванням своїх іменин. З його кабінету до загостреного нюху голодних студентів долинали пряні запахи гастрономічних шедеврів та спиртових випарів. Начальство довго світило вікнами, порушуючи інший наказ — „Ш-4-с" Про економію електроенергії і поліпшення енергопостачання". Нарешті розчервонілий генералітет відчинив двері й невпевненим кроком попрямував до автомобілів. Ад’ютанти, доценти, не маючи власного транспорту, розходились довше. Молодий худий неодружений науковець Щупак, переплутавши двері, порушив ще один наказ, Й 93-1-4-с "Про підвищення санітарного порядку на території університету".

Маючи перед собою яскравий приклад, накази почали порушувати студенти. Найпершим сигналом була пожежа в жіночому туалеті, де загорілося сміття від кинутого недопалка. За буднями почалися свята, а в нашого народу, як ви знаєте, не прийнято святкувати „всуху”.

Першим святом після першого вересня йде День виходу із канікул. До цього, як правило, приурочується виставляння могоричів тими, хто за літній період встиг вийти заміж або народити дитину. Найчастіше подібні заходи влаштовуються на першому поверсі, через двоє дверей з деканатом, бо, як правило, шукають чомусь завжди вище.

Всілися усі зручно, накрили столи, виставили батарею і чекаєм ще одного товариша. Доки чекали, випили по першій, по другій, і поступово почали про нього забувати. Аж ось пролунав умовний сигнал: тук–тук-тук...пауза...тук...пауза...тук-тук-тук. Оксана побігла відчиняти.

Сергієве обличчя сяяло радістю і голодом, забачивши такий шикарний хавчик. Він широко відчинив двері... Уявляєте, хто в цю мить проходив коридором? Так, це був він. Він улетів слідом за Сергієм і палахкотів, немов жар–птиця.

– Так, староста, завтра – на старостат! Так. Що це ви тут п’єте?

Але поки він влітав, дівчата поховали налиті стопки під спідниці, а на настільну батарею хтось із хлопців встиг накинути пакета з розкішною копією Клави Шифер з глибоким декольте, верхом на мотоциклі "Харлей-Девідсон".

– Тарасе Тарасовичу, у нас – солодкий стіл, – дивлячись в очі деканові, щиро брехала староста, – може, вам тортика відрізати? Аню, зніми пакет, відріж кусочок Тарасові Тарасовичу.

– А де ж ваші пляшки?

– Які пляшки, змилуйтеся, Тарасе Тарасовичу, ми ж перша група на факультеті! – захищалася староста, і її витримці можна було позаздрити.

– Ну, Віта дивись! Завтра старостат!

Але, мабуть, декан ще не зовсім відійшов від ректорських іменин – він, втративши надію похмелитися, круто взяв уліво, гримнув дверима, навіть не сказав "до побачення". Ми полегшено зітхнули, швиденько переставили батарею на підвіконня (з боку вулиці), і тільки хотіли випити невипите, та не тут то було. Недарма в народі говорять, що мухи на мед злітаються. Наступною мухою був проректор з виховної роботи, професор, доктор фізкультурних наук, Юрій Іванович Збанацький. Він мав півтора центнера ваги, і тому без особливих зусиль відчинив двері, незважаючи на те, що замок був надійно защепнутий.

– Що це ви тут повсідалися? – змахнувши з голови кусок штукатурки, у властивій тільки одному йому манері забасив Юрій Іванович. – Яка у вас пара? Хто викладач?

– У нас немає пари, – цього разу староста говорила чистісіньку правду.

А в цей момент Сергій, перехиливши свою штрафну порцію, потужно хукнув у кулак, почавши інтенсивно закусювати. Він абсолютно не реагував на великого фізкультурника, і тут я його (Сергія) по-справжньому розумію, бо наш вітчизняний самогон – йой, це вам не Смирнов і не Распутін, а дядя Вася.

Професор, опинившись в глибокому обломі, підскочив до Сергія, поклав живіт на парту, розпочав викрикувати команди:

– Ти чого сидиш, коли зі старшим розмовляєш?! Ти чого сидиш, коли я перед тобою стою?! Ти чого мовчиш, коли з тобою говорять?!

Як на диво, Сергій абсолютно не реагував на команди видатного спортсмена. Втративши надію зігнати злість на хлопцеві, який природно потребував заповнення шлунку, прискіпливий проректор почав шарити навкруги поглядом, але його всемогутні блискавки розбивались об янгольський вираз облич неповинних студентів. У їх очах виднілася така чистота й щирість, що розчулений перевіряючий мимоволі подивився у вікно, щоб побачити золоту осінь, але замість colden Gerbst* там красувалися „Gold Romanoff”, „Kiev Star”, „Nemiroff”, „Spasskaja”, „Кремлевская”, "Українська хмільна з перцем", "пшенична", та багато інших скляних виробів. Очі гурмана швидко загорілися – він відчинив вікно з метою особисто перевірити рідину в пляшках. Відпивши з кожної по парі ковтків, Юрій Іванович полегшено крякнув і зайшовся промовистими погрозами :

– Ага! Порушуєте накази! Пиячите! Дівчата, хлопці – все на кучу! Староста, – номер групи, список присутніх мені на стіл! Я тут ще розберуся з Тарасом Тарасовичем! – він захопив в кожну руку по дві пляшки і завмер в очікуванні чорного списку.

Нарешті прорвало Сергія. По-людськи закусивши, він – спокійно витер рота хустинкою, підвівся, підійшов до розгніваного проректора, і з олімпійським спокоєм розрядив тишу:

– Фото напам’ять. Ч-і-і-із! – сяйнув спалах (я нагадую, та й чи є в цьому потреба, що всі студенти мають слабість увіковічувати свої особистості за святковим столом).

– А тепер, товаришу професоре, послухаєм наказ ректора № 76-с. – Сергій висмикнув з-під кільцем нарізаної ковбаси та купою накладеного хліба ксерокопію відомого документа, стряхнув крихти і продовжив: – 3 метою підвищення трудової дисципліни в Університеті наказую: заборонити вживання тютюнових і лікеро-горілчаних виробів в межах адміністративного корпусу. Отже, Юрію Івановичу, ви порушили наказ керівництва. Як ви й бачили, а це підтвердять свідки, спиртне стояло на підвіконні. Вживали ми його також, висунувши голову у вікно, оскільки повітряний простір є державною власністю, а не університетського. І якщо Ви не хочете побачити свою світлину в завтрашніх газетах, поставте, будь ласка, все на місце.

Розгублений спортсмен, повернувшись назад, поставив одну пляшку, але потім у нього відкрилося друге дихання – він відштовхнув Сергія і, розмахуючи тарою, попрямував до виходу.

– Я зараз розберуся! Я зараз розберуся з Тарасом Тарасовичем! Я зараз викличу комісію! – лунав його гарматний голос порожнім коридором.

Мабуть-таки з Тарасом Тарасовичем він розібрався, вірніше, їх розібрало, бо ми успішно відсвяткували вихід з канікул, розійшлися по домівках, а ніхто з начальства так і не навідався. Так що, друзі, як бачимо, повторюється великий парадокс: закони видаються для того, щоб їх порушували.

І тут оповідач замовк.



Легендарний проректор Збанацький на чолі ректорської комісії відвідує семінар з культури української мови, який проходив під гаслом "Мовний етикет українського народу", де показує глибокі знання в цій галузі та своєму умінні впливати на маси
Розповідь Олександра ІІ, яка відзначалася актуальністю проблеми, розвеселила присутніх і підняла апетит, так що, як тільки тезка імператора–мученика замовк, декан відразу ж призначив наступного доповідача в особі Руслани, що сиділа поруч. Руслана, яка більше – відрізнялася від інших тим, що талановито уміла копіювати голоси і поведінку викладачів, аніж красою, з великим бажанням погодилась, і розпочала спою повість так:

– Олександр ІІ в своїй дисертації зазначив, що великим людям світу цього притаманні такі ж вади, як і нам, грішним, беззахисним студентам. Тут тільки доводиться дивуватись, як Господь – міністр освіти потерпів таку наругу над нами, що проректором з виховної роботи було призначено людину, докторська дисертація якої була не зовсім точним перекладом російського журналу "Фізкультура й спорт" і не виходила за межі: "Делай раз, делай два!"

Продовжуючи тему Юрія Івановича Збанацького, хочу зауважити, що від свого великого тезки наш Юрій Іванович мав хіба що великого живота, куди відкладалися усі його спортивні досягнення та рекорди. Забігаючи наперед, скажу, що Юрій Іванович міг на засіданні ректорату встати і спокійно гаркнути на якогось там кандидата:

– Та шо ти там балакаєш?! Шо ти понімаєш?! Сядь і сиди там! – але поки що зупинимося ось де.

Відсиджували ми якось прогуляну пару з культури мови в ненатопленому кабінеті у формі одягу № 3: шубах, рукавицях, шапках і валянках. Богдан Світлана Калениківна – людина принципова, інтелігентна, культурна, спокійна, з притаманною їй довідниково правильною вимовою розповідала нам про етикет українського народу. Ми всі заморожено слухали, хукаючи на відморожені пальці. Спокійну атмосферу порушили двері, грюкнувши об одвірок. У створеній пустоті не забарилися з’явитись: декан, Юрій Іванович і ще одна літня жіночка, професор із фізмату.

– О, Тарас, шо це в тебе так людей мало? – розпочав з порогу Юрій Іванович.

Декан почервонів і, кашлянувши, протяг:

– Віто, що так у нас з відвідуванням?

Віта підвелася і так, як любить Тарас Тарасович, відчеканила:

– Група така-то. За списком – 19. Присутніх – 13. Рудик, Хомик, Буряк, Лялечка – в академвідпустках, Щука – індплан, Шелепа – хвора.

– Так-так, – задоволено закряхтів Юрій Іванович, складаючи руки нижче соціального запасу, як це роблять усі визначні особи, – хороша, Тарас, у тебе староста, хороша. Ну так на шо жалуєтесь, шо інтересує? Давайте, поки я тут – можна.

Він підійшов до першого столу, де сиділи хлопці і поклав живота на підвищення.

– Хлопці. Ану давайте ви. Треба ж, щоб хтось говорив. Які проблеми? Ха-ха-ха! У мене у вашому віці теж проблем не було, не те, що зараз. Ну, давайте. Може, вам заняття з дев’ятої години починати, чи велику перерву збільшити? Встигаєте поїсти в їдальні?

– Нам стипендії не дають, – відважився хтось із дівчат.

– Та яка там стипендія! Нащо вам та стипендія ?!. Ви ж з дому сало возите!

– Нам немає за що їздити, – повторив той же голос.

– Ходіть пішки. Я он зранку теж ходжу і ось зараз ходжу. Чим більше ходиш, тим менше товстієш. Шо це, Тарас, у тебе така група неговірлива? Хлопці до дівчат так, мабуть, говорите?

– Юрію Івановичу, то вони соромляться. Це краща група на факультеті, – відбивався декан.

– Ану зараз подивимось! – Юрій Іванович усім тілом навалився на тендітну й беззахисну Світлану Калениківну, що весь цей час мовчки сиділа, поправляючи окуляри, малюючи квіточки у власному зошиті. – Ану, як тут у вас передовики вчаться? – насідав згори проректор, ухопивши записник Світлани Калениківни.

– Юрію Івановичу, це – не те, що Ви думаєте. У нас своя система оцінювання, я працюю за трибальною системою, – наголошуючи склади, намагалась відвоювати записник спантеличена жінка.

Нарешті перевага у ваговій категорії взяла своє. Пан Збанацький розгорнув книжечку й почав читати:

– Поліщук – два, два, два, три; Собуцька – один, один, три, два; Кулик – один, два, один; Дубина – один, один, один! Тарас, оце так гарна в тебе група? Рудик – два, три, два! Гарна група, Тарас! – він перегорнув сторінку і продовжив: – Лук’ян – вимова – вимова, Лабай – було-було. Що це у вас за оцінки такі інтересні, Світлана Калениківна?

– Юрію Івановичу, я ж говорю – у нас своя система, – відібравши нарешті записника, відповіла Світлана Калениківна.

– Ну так шо, збільшувати перерву? Я от, наприклад, не встигаю за півгодини поїсти.

– Не треба! – хором відповіла група.

– Так, добре ,запиши, Тарас, – збільшити перерву. А в гуртожитку, шо там у вас, тепло?

– Нам вже два дні не можуть вікно засклити!

– А у нас батареї в кімнаті розмерзлися!

– Плитки не працюють!

– Мишей багато, щури! – почалися скарги.

– Го-го-го! От коли я був молодий – мені ніколи не було холодно. Було як ухватиш! Запиши, Тарас, – люди гуртожитком задоволені. Просять скоротити столяра і сантехніка. Та чого ж ви мовчите?! Тарас, скажи їм, хай говорять!

– Вони у письмовому вигляді, – заговорила нарешті тітка з фізмату.

– Та кому ті пісюльки потрібні! Страшно читати не люблю. Ще як понаписують дрібним почерком – хоч раком ставай. Ну так шо, жалоб нема? Усе добре? Ну то ходімо, Тарас, а то я вже замерз.

Комісія як з-за вугла з'явилася, так за вугол і зникла. Двері знову гримнули і, після того, як видатні поети на стінах перестали хитатися, а дошка завмерла на підлозі, Світлана Калениківна, поправивши окуляри, відкрила записник і проговорила:

– Ну, дівчатонька, про мовний етикет говорити не будемо.

Вона у властивій їй манері закінчила пару, а ми ще довго сперечалися: чи наніс Юрій Іванович Світлані Калениківні тілесні пошкодження, чи ні, чи це була спроба зґвалтування чи розбійний напад.


Група меломанів, загорівшись бажанням послухати орган, потрапляє на ювілейний вечір Шопена, займає почесні місця, показуючи дивовижні зразки розуміння високого мистецтва
Розповідь Руслани всі слухали з належною увагою, оскільки ця сторінка з життя найкращого друга студентів ще не набула широкого розповсюдження.

– Розповідь Руслани навела мене на думку про те, – не чекаючи розпорядження по факультету, розпочала Мар’яна, – що не всі боги літають високо, і не всі смертні низько падають, так що коли я перейду до справ, так би мовити, житейських, то нічого смертельного в цьому не буде.



Потрібно вам знати, шановні пані та панове, що тупість людей інколи буває кориснішою за розум і виводить їх набагато вище, ніж це здається спочатку. Намагання показати себе занадто розумними навпаки ж ні до чого не приводить. Але мені все одно, настільки одна людина гостріша за іншу чи тупіша. Я вам хочу розповісти, як група студентів-першокурсників вирішила відвідати будинок органної музики.

Всім відомо, що потрапити на органну музику надзвичайно складно. Туди пускають тільки за великим блатом, або за велику плату. А одного разу сталося так, що по лінії профспілки на одну групу накинули квитки по 1.25 (в радянській валюті) на душу на концерт І.С. Баха. Всі, звичайно, чули, хто такий Бах, тому відмовитися не наважився ніхто. Увечері, подолавши тролейбусний опір, молоді меломани заходили до чудового католицького костелу в центрі не менш чудового українського міста. Старенькі бабусі й дідусі, колишні прими і ватри, козаки і отамани, попахуючи розконсервованими духами й нафталіном, натирали підошвами підлогу, просуваючись до стільців у центрі зали. Група молоді була зустріта з добрим схваленням в очах. Тихий шепіт котився між скрипучими рядами постійних відвідувачів. Студенти повсідалися на місця в рядах з першого по дванадцятий. У перший ряд вмостився Юрко на пару з Наталкою, в третьому – чотири Оксани, в дванадцятому, між двома бабусями – два Івани, і т.д. Всі поробили розумні фізіономії, очікуючи початку. Студенти зацікавлено оглядалися, шукаючи поглядом орган, але ні педалей, ні трубок, ні органіста видно не було. Аж ось на невеличке підвищення з рипом піднявся похилого віку конферансьє і зпотустороньогосвітнім голосом видав, що у зв’язку з тим, що запланований концерт відомого органіста не відбудеться з причини хвороби органіста, він вибачається, що кількох людей не встигли попередити заздалегідь про зміну репертуару. Натомість він запрошує присутніх взяти участь у вшануванні пам’яті великого Шопена і послухати кого найкращі твори. Пенсіонери зааплодували, а студенти запитливо переглядалися. Більшість все ж таки вирішила залишитись і довести старшому поколінню, що є ще порох у порохівницях. Після того, як поношений конферансьє зайняв місце на приставному стільці, робітники сцени витягли на підвищення пюпітри, рояль і сім м’яких табуретів. Присутні за звичкою зааплодували, після чого на сцену почали вилазити лауреати різноманітних конкурсів та заслужено-народні артисти різноманітних союзних республік і автономних областей. Але музика почалася після того, як немолода, добряче нащекатурена жінка розповіла „ху іс ху”* є Шопен і переважно для якої публіки він писав свої твори. Це трохи звеселило молодих людей і додало песимізму напарфумленим музичним гурманам. Нарешті скрипалі й віолончелісти підняли ножівки, широченька піаністка вдарила по клавішах, полилася мелодія. Спочатку молодь уважно слухала, намагаючись проникнутись духом шопенівської епохи. В деякій мірі їм це вдавалося, бо у залі сиділи переважно сучасники великого композитора. Але, прослухавши кілька речей, зацікавлення їх змінилося глибоким розчаруванням, яке внесло глибоку апатію в ряди незагартованих меломанів. У третьому ряді дві Оксани, розділені колишньою фотомоделлю з довгим носом, заходились грати в морським бій, що було звичайною нормальною реакцією на скукотищу. Раз у раз, нахиляючись перед обличчям старої дами, вони голосно вишіптували вогневі координати і ще голосніше підривали кораблі. Артисти, відчувши пожвавлення в залі, також підвищили ноти, в результаті чого морські команди не доходили до адресатів. Мова жестів також виявилась безсилою – Оксани без успіху намагались налагодити зв’язок. Нарешті не витримала дама. Обстріляна з усіх боків, вона піднялась і в суцільній тиші проголосила:

– Є п’ять, дєвочка! Поранив. Сядь на моє місце!

Після короткої рекламної паузи запав повний штиль, не рахуючи музики. Засоромлені Оксани поопускали жерла гармат, але їм на підмогу підійшло підкріплення в особі Ганни, Валі та Степана з сьомого ряду. Валя, почувши музику свого шлунка, потяглася за сумкою, вийнявши з неї плитку легендарного шоколаду "Альонка" ("Хершес" у ті часи ще не ввозився на територію нашої держави). Намагаючись не створювати шелесту, дівчина обережно почала виймати пахучі солодощі, замотані в сріблясту шелепучу обкладинку. Спочатку, правда, це їй вдавалося, але згодом під час виймання плитки, утворився такий шелест, що глядачі мимоволі повернули в бік різкого звуку голови, а артисти перевели подих, вибившись з потрібної ноти. Валю зацикали і не дали розпочати вечерю. Найдовше ж трималися Юрко з Наталкою в першому ряді, правда, у дівчини було неприродно посоловіле обличчя, а Юрко весь час пускав очі під лоба, щоб не заснути. Тут далися взнаки прорахування організаторів концерту – як тільки закінчилося законних 45 хвилин, тренована голова Юрія, різко нахилившись донизу у пошуках столу, на увесь костел бамкнулась у величезний бубон, що лежав у ногах у першого ряду (цього музичного інструмента залишили на згадку про себе американські проповідники, про що свідчили рекламні плакати у, в, на і біля костелу). Бубон був зроблений із якісної шкіри, голос мав гарний. Тарілки також зацокали поруч потужненько. "Пішла луна гаєм", – як кажуть в народі.

Концерт знову довелося зупинити. Юрко, розсипаючись у вибаченнях, помінявся місцем з однією із Оксан, зайнявши місце в менш відповідальному третьому ряді. Та, опинившись у спокійнішому середовищі, хлопець відразу заснув, порушуючи тишу рівномірним здоровим, але недитячим посопуванням. Оксана з усіх сил штурхонула його під бік, від чого Юрко похитнувся й упав головою в пелену тринадцятипудової меломанки, яка сиділа поруч від нього, захоплено спостерігаючи, коли музикант нарешті розпиляє свою віолончель, займаючи два з половиною стільці, іншу половину якого займав, як потім виявилось, її чоловік. Як Оксана не намагалася розбудити свого товариша – нічого не виходило. Відчувши тепло й антикварні бабусині запахи, Юрко спав, по-дитячому заслинившись, з янгольською посмішкою на обличчі. Дама ж настільки захопилась музикою, що навіть не відчула різниці, перебираючи юнацькі кучері замість дзеркальної лисини своєї половини. Оксана ще активніше почала штурхати Юрка, на що той відповідав спокійним мурчанням. Урешті–решт дівчина відважилася на крайній захід – каблучком чобота наступила на палець свого товариша. Юрко враз захріп і, намагаючись влаштуватися зручніше, мимоволі засунув руку під неосяжну спідницю. А от цей маневр вже був помічений володаркою розкішної фігури, яка, звичайно, була людиною більш вихованою, ніж студенти. Спочатку тихесенько, щоб не привертати уваги, вона шепнула на вухо своєму чоловікові:

– П’єр, мене хоче зґвалтувати кучерявий здоровань.

– Серденько, – спокійно реагував на це сорокавосьмикілограмовий лисий чоловік, – я давно вже не кучерявий, і давно вже не здоровань.

– П’єр, мене хоче зґвалтувати кучерявий здоровань, – ще голосніше повторила жінка.

– Малютка моя, – зворушено відповідав чоловік, – тут цього зробити неможливо, а коли й так, то в твоєму віці про подібне можна тільки мріяти.

– П’єр! – встаючи, закричала розгнівана дама. – Коли сам не можеш, то хоч іншим не дозволяй підривати свою чоловічу гідність!

Втративши рівновагу й почувши голоси, Юрко також підхопився на ноги, закричав "браво", по–молодецькому голосно ляпаючи в долоні. Зал, щоб не пошитися в дурні, також підвівся, аплодуючи. Акторам же не залишилось нічого робити, як встати й розкланятись. В результаті запланована на 4 години програма всього–на–всього трохи вийшла за межі академічної години. Ні, не хвилюйтесь, ніхто того дня більше не постраждав, але на масові заходи по лінії профспілки ця група більше вже ніколи не ходила.



До студента, що проживає на квартирі разом із старшим братом, приїздить чоловік сестри його нареченої*. Брат приходить з роботи, добряче прийнявши. Студент Сашко йде у ванну митися, а Костя – гість, взявши бінокля, відправляється на кухню, щоб звідти спостерігати за протилежним будинком, на що нетверезий Юрко відповідає телефонними дзвінками
Як тільки замовкла Мар’яна, Олександр І продовжив:

– Оскільки декан пішов у творчу відпустку, то видавати накази й читати доповіді тимчасово буду я.

Лобі друзі, настільки я зрозумів, наші розповіді повинні торкатися тут лише студентів, а не людей. Моя повість, можливо, більше саме про людей, але позаяк людина – це вічний студент, то, гадаю, нічого кримінального в цьому не буде.

Отож, жили якось на квартирі, на шостому поверсі, в новому мікрорайоні два брати. Старший Юрій, працював бізнесменом на телефоні, а менший, Сашко, студіював електроніку у відомому радіотехнічному вузі. Одного разу до Сашка, якому на той час вже виповнилося 22 роки, приїхав у гості Костя, чоловік сестри Сашкової нареченої, який тоді ще тільки вийшов з піонерського віку. Хлопці, потомившись від клунків і трамваїв з метро, похмуро сиділи, вдивляючись в телевізор, де славне "Динамо" закалялось на власному полі за допомогою віденського "Рапіда". Задзвенів дзвінок. На порозі стояв п’яний бізнесмен, підтримуваний хіба що дивом та курсом долара.

– О, К-к-к-кос-сс-тя, п-пр-і-прівєт! – тільки й вистачило духу в Юрка. – Що, об-б-біср... – показав він, не договоривши, на телевізор, упав та підлогу і захріп. Коли ж, через кілька годин, у нього вистачило духу підвестися на диван – і сісти, Костя, розчарувавшись у „відухах” і футболістах, жадав розваг, на що Сашко, який збирався прийняти ванну, продав йому один власний секрет. Виявляється, у будинку навпроти, через проспект, живе одна молода сім’я, яка ось вже півроку безуспішно намагається зробити дитину. Інколи вони це роблять так згарячу, що забувають зашторювати вікна. Звичайно, колишній піонер горів бажанням побачити на власні очі первородний гріх. Озброївшись двадцятип’ятикратним морським біноклем, він відправився на спостережний пункт, який містився на кухні, звідки було добре видно бажаний об’єкт, бо вікно кімнати заснував виноград. Звідти виднілася тільки люстра необхідної кімнати. Весь час, доки Сашко вимивався і виголювався до чергового побачення, Костя вивчав тонкощі сімейно–будівельного ремесла.

Спати на диван лягли Сашко з Костем, а Юркові довелося лягати на підлозі, звідки швидше вивітрювалися спиртові та тютюнові опари. Юрко заснув відразу. Він довго хріп, доки Костя розповідав останні сільські новини, потім раптом через деякий час заговорив:

– Аллльо. Да. Я с-с-с-слушаю. Да. Да. Нет. По десять бак-к-ксов. Штука. Красная ртуть? 50 штук. Леня, п-п-подожди, не б-бросай т-трубку. Т-т-ти м-меня у-уваж-ж-жаешь? Т-ти-и-м-медик. П-п-понишешь, Леня, тут єсть у м–меня брат, Сантер. А п-получается, Леня, – у м-меня д-д-два, б-блин, брата Сантера, п-поним-маешь? Один п-п-пошел в ванну, а другой – с б-б лин б-биноклем. Нет, Леня, т-ти-и меня у-уваж-аешь? Ну скажи, зачем ему в ванной, б-блин, бинокль? Не знаешь? Ну пока, Ле-л-л-леня.

Юрко поклав у повітрі слухавку, потім зняв і почав крутити "диск":

– Алльо, М-миш-ша? Это Юрец. М-миш-ша, т-ты м-меня у-уваж-жаешь? Хршо. Ну, тда скжи мне, М-миш-ша, зачем один Сантер п-пошел в ванную, а д-друг-гой взял блин, б-бинокль. За ч-чем ем-му, М-миш-ша, б – блин, б-бинокль в ванной? Н-не з-знаеш-шь? Извсь, п-пока, М-миш-ша.

За кілька секунд процедура повторилася знову.

– Алльо. Это 43-44-45?!. Мне Влра Всча пжста. Влр Всч? Эт-то Юрец. П-поним-маешь, Влр Всч, тут-т-т т-так-кое дело. Один Сантер п-п-п... в в-ванной. Моется, а другой С-с-сантер взял б-блин-н-н б-б-бинокль и ушёл. Влр Всч, я без понта, на п-полном серьезе. Вот если т-ты меня уважаешь, скажи, нах... ему в ванной б-блин-б-бинокль? Вот и я так-к ж-же д-думаю, Влр Всч! Т-т-точно так. Б-бытте ш-шон. Влр Всч.

– Алльо. В-валера? Извсь, что пздно. П-нш, Влера, тут у м-меня б-бу-ттербл..., к-колючий Ме р-ри, и мать.. Пш, Влера, тут один Сантер, б-блин, в в-ванной с б-биноклем, а другой – без б-блин-бинокля? В-вот и я, Вле-ра, не п–понимаю. Ну, Влера, пка!

Юрко не на жарт заходився обдзвонювати усіх своїх друзів у пошуках відповіді на питання віку: навіщо йому в ванній бінокль? Хлопці спочатку, добряче нареготавшись, думали, що старший за звичкою їх підколює або придурюється. Але, потріпавши п’яного за руки, ноги й щоки, не домоглися того, щоб порвалася телефонна лінія – Юрко не переставав говорити. Ніч глибшала. Хотілося спати. Нарешті Сашко, перепробувавши усі методи привести брата до пам’яті, вирішив йому зателефонувати:

– Юрец, это ты? Это Владимир Васильевич. Юрец, ты помнишь, у нас завтра важная сделка? Смотри, не проспи, Юрец.

– Влрй Всч, п-понял. Сплю. Спкйнй нчи, Влр Всч...Ну зачем ему в ванной, б-блин, б-бинокль?

– Спокойной ночи, Юрец.

– Спкйний нчи, Влр Всч, – відповів Юрко, повісив трубку, перевернувся на бік і не говорив більше аж до ранку.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка