Дипломна робота студентський декамерон, сиділи-балакали, або студентська фольклорна традиція в контексті загальноєвропейського



Сторінка14/19
Дата конвертації16.04.2017
Розмір4.1 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
Про подальші пригоди косарів–студентів. Відвідування рідних. Забудькуватий медперсонал. Як і де проходять практичні заняття старші курси медичного інституту. Унікальний хворий з нашкірними розписами*
– Мабуть, логічним продовженням військкоматівських пригод були пригоди лікарняні, куди (в лікарні), як правило, засилають майбутніх кандидатів на жнива, або ж майбутніх рядових та сержантів, у залежності від того, кому більше поталанить, – розпочав, не очікуючи наказу, Олександр III.

У одній із палат хірургічного відділення, де свого часу на обстеженні перебував і ваш покірний слуга, кантувалося ще двоє косарів, два грижники, один радикулітик, дід-інвалід та два апендицитики – усі ці особи мали досить обмежені ознаки життєздатності, крім косарів, звичайно. Як бачите, було нас в палаті густо, проте тепло і весело.

Через коридор з палатою розміщувався стіл чергової медсестри, де кожного вечора на нічну зміну заступала Ліля, п’ятикурсниця медичного інституту, яка відзначалася сердитим норовом, любов’ю до своєї професії, і була, до того ж, жорстоким поборником залізної дисципліни, через що її пост вважався найкращим на лікарню. Але все ж таки в душі Ліля була простою селянською дівчиною, яка, нехтуючи власним здоров’ям, здобувала освіту і засоби для існування, через що всі хворі дуже її любили.

Все йшло добре до тих пір, поки по телевізору не почали показувати "відуху". Голодні мужики сходилися, сповзались і скульгувалися до кімнати відпочинку, де стояв запилений старенький чорно-білий "Електрон". Мужики були готові. Прямо з блакитного екрану, звідки протягом десятиліть майоріли прапори і лунали пісні про щасливе майбутнє, почувся щирий пролетарський мат, посипались кулеметні черги та гарматні постріли, завили вампіри, повставали з пекла мертві, і, що найбільше викликало зацікавлення глядачів, – голих баб показували, як то кажуть, в натурі, у всіх їхніх життєво важливих функціях.

Телевізор червонів від перевантаження, Ліля червоніла від крику на хворих, поодинокі жінки червоніли, побачивши справжню білизну, але мужики не звертали уваги ні на що, крім екрану, язики у них повивалювалися з ротів, особливо у представників тих поколінь, які ще і вже не можуть, а декому з тих, хто "вже не міг", раптом захотілося відвідати свою "стару", як дехто з них висловлювався. Але то вже зовсім інша історія.

А спочатку до Кузьми, майбутнього артиста, студента консерваторії, завітала його мама, директор консерваторії, де, власне, і вироблялися шпроти, паштети – усе, що закручувалося в металеві банки. Мама дуже любила свого відприска, тому привезла йому ковбаси ліверної, ковбаси копченої, івасі в маслі, шпроти скандинавські і сало українське, навіть не забула про „Kamel”, дві пляшки пива, газети "Спорт–експрес" та "Спид-инфо", і, що викликало найбільший інтерес серед співпалатників, – "хрін на бурячному соку".

Уся біда заключалася, чи, бач, полягала в тому, що Кузьма, на відміну від своєї матусі, був скнарою і не мав почуття гумору. З колегами він не поділився навіть хроном з газетою, не говорячи вже про пиво, і саме взявся за ліверну, як відчинилися двері, і до його палати запливла Матильда, його дружина, студентка тієї ж консерваторії, яка нещодавно перебувала на гастролях у столиці (мається на увазі Матильда).

– Ну, Кузьма, ти даєш! – кинув репліку 28-річний Михайло, прикутий до ліжка радикулітом. – Тільки що були одні, тепер – інша.

– Ага, – додали два 25-річних апендицитики, – одна була чорнява, а друга – рижа.

– А про біляву забули, що вчора приходила? – вставив своє дід–інвалід, котрий полюбляв читати газету "СПИД–инфо".

Матильда пронизала свій призовний талант п’ятдесятиамперним поглядом, у відповідь на який переляканий Кузьма, пам’ятаючи про ревнивий норов своєї дружини, старшої років на 10, тільки безвинно закліпав очима.

– Так ось чим тут це падло займається! – розпочала в „фа-дієзі” Матильда. – В той час, як я деру горлянку, щоб врятувати його жопу від казарми, воно розважається!

– Точно так, – підлив дід-інвалід масла у вогонь, – як прийшли ті дві лахудри, так він зразу і ожив, заворушився. Почали бесідувати. "Каму с утра, а каму з вечора” – вирішували.

– Так ти, паразит, і зранку, і ввечері!!! – з піною на губах ухопила Матильда свого худенького чоловічка. – Та я тебе в консерваторію! Та я тобі усі умови!..

– Во-во. Вони хіхікають, а він їх обіймає за ляшки, і в пазухи заглядає, – мимохіть промовив Михайло.

Кузьма вдавився куснем ковбаси.

– За ляшки! Твою мать! – заспівала Матильда арію із опери "Під мокрим рядном". – Ану ходімо! – витягла вона Кузьму в коридор. – Зараз я тобі покажу! І цицьки, і стегна!..

Усім було весело. Навіть грижники і апендицитики, тримаючись за розпороті животи, стримано ковтали сміх.

Кузьма повернувся не скоро. Він був змилений, як кінь після перегонів, а його життєвий тонус був опущений до критичної позначки.

– Ну що, студент, усе зрозумів? – зареготала палата.

– Усе. Вибачте. Мужики, я більше не буду, – почервонів Кузьма, розкладаючи перед усіма свої припаси, ще й поставив куплену тільки що пляшку.

Мир було підписано.

Але наступного дня замість одного діда–інваліда до палати поселився інший дід-інвалід, якого аж до ліжка супроводжувала його баба-інвалід.

– Ти ж дивися, Прокопе, – наставляла вона, – ці супостати всі молоді! Тримайся від гріха подалі.

– Добре, – кивав Прокіп, – буду триматися, – і заплакав.

13-та палата, хоч і нумерувалася нечистим числом, завжди називалася Лілею зразковою. Тому, коли новенький дід Прокіп з’явився на вечірні процедури п’яненький, Ліля зробила зауваження 13-й і пригрозила, що не допустить на "9,5 тижнів". А це для декого рівнялося призову. Хлопці пообіцяли виправитись і встановили за новеньким нагляд.

Усе геніальне – просте, як говорить народ. До Прокопа щодня приходила його баба, кожного разу залишаючи кошика з тормозком, якого дід ніколи не відкривав при сторонніх. Він їв усі ліки, що йому виписували, ще й доїдав ті, від яких відмовлялися його співпалатники, бо вважав: чим більше п’єш ліків, тим здоровішим стаєш. 3’ївши усі наявні пігулки, дід відкривав кошик, випивав півлітру і весело тинявся коридорами.

– Діду, поділися з народом, – звернувся до нього Михайло, – тобі ж багато на одного!

– Ні, – не погоджувався дід Прокіп, – мені баба наказала – так треба.

Але всіляке зло має бути покаране.

Наступного вечора кожен із 13-ї палати, поскаржившись на шлунок, випросив у Лілі легендарного засобу під назвою "пурген". За традицією усе було віддане дідові.

– Пийте, діду, – заохочував скнару Михайло, – це дуже помочне – ваша баба не надякується.

Дід випив. Поліз у кошик. Але вийняти не встиг.

– Ой–ой–ой! – залунало коридором.

– Куди ви, діду Прокопе? – здивувалася Ліля, адже звичайно цей хворий пересувався тільки лижним кроком.

– Ой-ой-ой! – відповів дід.

– Що вже дідові вчверили? – поцікавилась Ліля.

– То не ми – то він – проблеми зі стільцем.

– Ясно, – кивнула головою Ліля, – ідіть набирайте води. Взяла воронку і попрямувала в напрямку стогонів надавати першу допомогу.

На ранок баба принесла вже дві пляшки, і дід Прокіп охоче поділився ними з братами по нещастю.

Усе ніби–то й добре закінчилося, але саме тоді, коли дід Прокіп приймав першу допомогу, з тієї ж причини туди паралельно завітав завідуючий відділенням і, встановивши діагноз, вигнав Лілю з роботи, мотивуючи своє рішення відсутністю в неї знань у галузі дієтології.

Наступного вечора на вже знайомому місці сиділа горбоноса довгонога Марта, розфуфирена і напарфумлена, яка тільки те й робила, що вищипувала з носа волосинки і чхала. Сестра з коров’ячим ім’ям нікому не сподобалася, до того ж, під час відомих процедур вона примушувала знімати штани не частково, а повністю, що також викликало хвилю обурення.

Народ у черзі хвилювався і невдоволено гудів, бо Марта чухалася, як корова в стійлі, а багатьом хворим стояння було вже й не таким задоволенням (інша річ, – коли Ліля – до неї навіть паралізовані приходили).

– Чого галдите? – гарчала Марта. – Не за пивом стоїте!

Народ за дверима ще дужче загув.

– Бе 12, – назвав Василь, один з косарів, свій укол, опустивши штани.

Марта двома пальцями взяла шприц, набрала вітамін і увігнала голку в мішень. Василь засичав (а коли колола Ліля, то не боліло ніколи).

– Одягайтесь, – не дивлячись на пацієнта, буркнула Марта, саме в цей момент помітивши, що у неї на нігтеві зідрався лак.

Вслід за Василем у двері просунулась голова діда-інваліда.

– Можна?


– Можна Машку за ляшку! Що, не бачите, що я зайнята! – гавкнула Марта, намазуючи нігтя лаком.

Народ почав подумувати про революцію – не вистачало тільки іскри. Але й вона не примусила себе довго чекати.

Василь, успішно подолавши відстань від маніпуляційної до своєї палати, за звичкою плюхнувся у ліжко, але миттю звідти підскочив:

– Ти диви, 15 хвилин пройшло, а й досі половинка колеться! От що значить – душі не вкладати! В кожну справу потрібно вкладати душу, – філософствував Василь, пробуючи знову сісти, але цього разу він вже засичав голосніше. – Таке враження, ніби у мене там оси кубло звили. Ану, Мишко, глянь, що там?

Як тільки косар показав людству своє зрешечене голками тіло, вся палата зайшлася дружним реготом.

– Чого смієтеся, придурки? Тут людині не до сміху, – бурчав Василь, але за мить і сам узявся за живіт, помітивши в дзеркалі, як з його організму стирчала голка від шприца, зігнута рибальським гачком.

Порадившись, хворі вирішили провчити високоповажну Марту. Для цього, оголивши те місце, де стриміла голка, Василь у супроводі своїх товаришів вийшов у коридор, демонструючи усім бажаючим стриптиз.

– Дивіться! – підходив він до прибулих. – Ця лошиця навіть не вміє укол дати! Вона нас тут до ранку усіх покінчає! Ламай її, мужики!

Мужиків зібралося багато. Робити їм було нічого. Тому хворі з радістю відгукнулися на заклик побратима, налягли на Марту і, подумавши, де б її тимчасово помістити, засунули перелякану чергову до холодильника, який вмикався раз на тиждень і його використовували частіше в якості тумбочки.

Марта не пручалася.

На крик посходилися хворі з жіночого кубрика. Ще трохи згодом з’явилось і начальство.

Василь мужньо підставляв їм під носи свій зад і підбурював народ.

– Лілю! Лілю! – скандували хворі.

Діватись було нікуди. „Зав” пішов на компроміс. І в обмін на Марту з холодильником за Лілею в гуртожиток полетіла "швидка".

Страйк припинили тільки тоді, як на свій звичний пост з'явилася трішки стурбована Ліля, вийняла голку й попросила усіх розійтися.

Усі розійшлися.

Але за 3 години зібралися знову.

– Лільок, котик, дай нам ключика від "трансової" кімнати (так хворі називали кінозал), – благав Лілю Михайло.

– Не можу, хлопчики, – також молилася дівчина, – ви ж бачите, я й так тут на чесному слові тримаюся.

– Ну, Лільок, сьогодні ж – "Дика орхідея"! Ми усе візьмемо на себе!

– Ні, хлопці! Ідіть спати! Вже перша година ночі, – сказала Ліля, кидаючи "золотого" ключика в кишеню свого халата.

Хворі розійшлися, а от 1З–та засіла на нараду.

– Ну що, Кузьма, підеш уламаєш? Ти ж досвідчений у нас, одружений! – звернувся до майбутнього артиста Михайло. – Я, якби міг, то і сам би пішов, та бач... – показав він на пов’язки, підтримуючі хребет.

– Ні, я не можу, – віднікувався Кузьма, – Матильда...

– Добре, мужики, я цим займуся. Тільки ви вже там не зівайте, – визвався Василь, який уже тричі дивився "Орхідею" по сусідській „відеодвійці”.

План операції обдумали і затвердили, Василь ішов на подвиг заради колективу.

До Лілі на пост підійшов Кузьма й повідомив, що з Василем погано. Той лежав у ліжку, стогнав і бився в агоніях.

– Що з тобою, Васильку? – присіла Ліля на косарську койку.

– "Больно мне, больно!" – відповів Василь словами з популярної пісні й протяжно застогнав.

– Тут болить? – поклала йому руки на груди Ліля.

– Тут, тут і тут, – провів хворий рукою дівчини на живіт, – і там. Легені. Запалення, – вдавано хрипів пацієнт.

– Ой. Чим же тебе лікувати?! – стурбувалася Ліля. – і терапевта немає – свято!

– Банки треба, – порадив дід-інвалід.

– А у мене ж ефіру нема.

– А спирт?

– Спирт є. А банки?

– Майонезні підуть? – спитав Михайло.

– Підуть, коли інших нема.

Ліля швиденько збігала по спирт, вату і сірники. Розіклала інструмент і підпалила вату, змочену у "вогняній" воді ( та не знала Ліля, що Василь завчасно був змазаний аналогічним спиртом, тільки з іншої пляшки). Як тільки смолоскип наблизився до епітелію, Василь миттю спалахнув. Ліля на долю секунди оторопіла. Потім закричала. А потім, схопивши з діда–інваліда ковдру, накинула на Василя й навалилася на нього усім тілом. Василь для порядку застогнав, обхопив руками Лілю за талію, вийняв з кишені ключ, кинув його Михайлові і ще раз застогнав.

Спирт зник аналогічно до ключа.

Ліля, переконавшись, що полум’я згасло, відчула, як воно загорілося знову, тільки в іншому місці – Василя пройняло новим вибухом, бо ж медсестра була дівчиною симпатичною і легко одягненою. Василь мав карі очі, чорні вуса, міцні руки і широкі груди, на яких могла й спокійно-спокійнісінько поміститися ще одна Ліля.

– По-моєму, тобі потрібен масаж, – порушила тишу медсестра, зайнявши вертикальне положення.

– Я теж так думаю, – застогнав Василь, піднімаючись.

Мужики раптом закашляли.

– Хворий, пройдіть в маніпуляційну – там кращі умови, – не звертаючи уваги на підозрілі симптоми, відповіла Ліля, виходячи з палати.

Надухарившись усіма одеколонами, які були в палаті, слідом за нею вилетів Василь, а хворі шнурочком потяглися до кінозалу дивитися "Орхідею".

Замок в дверях маніпуляційної двічі клацнув. Але я не можу ручатися, які саме звуки доносилися звідти, позаяк телевізор говорив дуже голосно, і я легко міг прийняти епізоди з "Орхідеї" за події в маніпуляційній.

І треба ж було такому статися – саме коли в телевізорі мало щось вибухнути, замок в дверях знову двічі клацнув, і до маніпуляційної зайшов завідуючий відділенням Володимир Вольфович з пацієнткою. Володимир Вольфович допоміг пацієнтці підготуватися до огляду, і тільки тоді увімкнув світло.

На лікарняній кушетці в костюмі Адама лежав Василь, а поруч, в халаті, сиділа Ліля, розминаючи йому те місце, де нещодавно стриміла голка.

– Лільо! – заступаючи свою пацієнтку, звернувся до чергової сестри завідуючий. – Що ви тут робите? Боса, без хустинки, в одному халаті, без рукавичок, без світла?!

– Розумієте, Володимире Вольфовичу, у хворого надзвичайно тяжкий стан. Оніміння кінцівок. Застій в судинах, тут без біомедицини не обійтись. А як ви знаєте, електромагнітне поле препогано впливає на психіку пацієнта. На тілі пацієнта не повинно бути ніяких зайвих предметів, які б могли перешкодити біоритмові, ніяких предметів, – продовжувала Ліля маніпуляції руками.

– Так-так, розумію, – бурмотів Володимир Вольфович, пам’ятаючи про те, що Ліля чула, як він телефонував своїй дружині й говорив, що буде тільки під ранок, бо у нього дві позапланові операції. – Так, продовжуйте. Я в іншому місці поясню хворій принципи своєї методики лікування.

Завідуючий з пацієнткою вийшли. Замок двічі клацнув. "Орхідея", виявляється, була в трьох частинах.

Ліля, рятуючи життя хворого, як ви розумієте, не могла тієї ночі виконувати свої службові обов’язки, тому її функції з честю виконав Вадим, третій косар 13-ї палати, студент фармакадемії.

Хворі додивилися "Орхідею", зачинили клуб, здали ключ на вахту і розійшлися. Вася з Лілею ще не показувалися і вийшли аж під ранок. Усі хворі з 13-ї палати вилікувалися, а косарі отримали "білі білети”.

Ліля успішно закінчила інститут і через 6 місяців після державних іспитів народила хлопчика, якого щасливі батьки назвали Михайликом.

А от Володимиру Вольфовичу не пощастило. Саме в той момент, як на операційному столі показував своїй черговій пацієнтці передові досягнення вітчизняної медицини, до операційної на каталці завезли його дружину, Поліну Феоктистівну, з гострим апендицитом. Володимир Вольфович, не встигнувши вчасно вимкнути апаратуру, погорів. Поліна Феоктистівна розкричалася, замахала руками, апендикс у неї лопнув, і Володимир Вольфович змушений був уже докладати всі свої зусилля й уміння, щоб урятувати життя своєї коханої дружини, яка, тільки перетнувши поріг операційної, вже перестала вважати Володимира Вольфовича своїм чоловіком. Володимир Вольфович нервував, наламав багато дров і зашив у череві своєї колишньої половини рукавичку напам’ять.

Поліна Феоктистівна, ледве виборсавшись на світ Божий, подала на розлучення, потім у суд, який і засудив Володимира Вольфовича на певний час примусових робіт без права практики. А його місце зайняла Ліля, про яку схвально відзивалися хворі, яка, до речі, своєю методикою ділилася виключно з чоловіком і виключно в нелікарняних умовах.


Жінка за кермом – злочинець, або як з цим злом боротися, а ще точніше – як довести викладачку, котра має власний автомобіль, до передінфарктного стану
– Що мені найбільше подобається у ваших розповідях, так це те, всі вони мають Happy end, – розпочав декан після порції аплодисментів, призначених Олександру III, – Терпіти не можу, коли щось погано кінчається! Від цього так псується настрій! Та, думаю, що наступна доповідачка нам його не зіпсує. Чи не так, Тетяно?

– Авжеж, Ваша Щасливосте, – подякувавши, відповіла Тетяна, – студенти – народ веселий і сумує хіба що з приводу своїх мізерних стипендій.

Прикручені до відказу студенти у вільний від навчання час намагаються шукати нових засобів для існування. Декому це вдається, а декому – ще й як! Ось, наприклад, в одній із газет з’явилося оголошення такого змісту: "У студентки першого курсу N – ського державного університету з її власного автомобіля „BMW - 450” такого-то такого було викрадено 24 тисячі доларів США, 49 тисяч гривень, автомагнітолу, шкіряну куртку, мобільний телефон і сумочку з крокодилової шкіри. Прохання повернути сумочку за винагороду." – як бачите – не до всіх доля повертається заднім місцем.

Викладачка кафедри економічного аналізу, Сара Ісааківна, також мала своє авто – " Запорожець 960 М" кольору "дике яблуко". Сара Ісааківна на певний час від’їжджала на батьківщину своїх предків, але з невідомих причин повернулася назад і знову поселилася в однокімнатній квартирі на п’ятому поверсі "хрущовського" будинку за 450 метрів від місця роботи. Та, попри таке зручне географічне положення, Сара Ісааківна ніколи не ходила пішки. Вона під’їжджала під вікна інституту, згримувала дверима й піднімалася до аудиторії. Аудиторія була переважно чоловіча, переважно після армії і переважно одружена, але, як вже говорилося вище, з глибоким почуттям гумору.

Сара Ісааківна жила самотньо, чим дуже пишалася, хоча і перше, і друге її цвітіння вже давно минуло. Вона відзначалася препаршивим характером, дотошністю й прискіпливістю.

Студенти її не любили.

Одного разу, після того, як група напередодні Дня студента прогуляла пару, Сара Ісааківна влаштувала "голубий терор" – усі студенти отримали двійки, а прогуляне заняття Ісааківна призначила на 18.00 годину ЗІ грудня. Від цього дехто із студентів закипів, але свого невдоволення вголос ніхто не висловив.

Невдоволення студентства на собі відчув викладацький "Запорожець". На великій перерві до нього наблизились представники репресованої групи. Двоє підняло авто за багажник, а третій підклав під задній міст кілька цеглин. Знущань зазнала також і вихлопна труба, яку досвідчені студенти затрамбували сирою картоплею.

Сара Ісааківна, владнавши всі свої справи, сіла за кермо й повернула ключ запалення. Мотор загув. Але дим чомусь пішов не звичайним своїм шляхом, а на кабіну. Сара Ісааківна встала з-за керма, кілька разів обійшла "960 М", та, оскільки нахилятися у неприродну позу було небезпечно з морально-етичних міркувань, Сара Ісааківна сіла за кермо і повторила маневр. Дим валив на кабіну. Сара Ісааківна винила двері й увімкнула швидкість. "Запорожець" виплюнув підряд три картоплини, потужно заревів, але з місця не зрушив. Сара Ісааківна знову вийшла і знову обійшла авто кружка. Сіла за кермо. Автомобіль для Сари Ісааківни був ні розкішшю, ні засобом пересування, тому вона з чистим серцем відразу увімкнула четверту швидкість, "Запор" ревів, як бугай під час кастрації, але з місця не рушав. І тільки після цього Сара Ісааківна, вибравшись з машини, нахилилася до рівня коліс. Згадавши кілька слів на івриті, жінка підійшла до репресованої групи, яка спокійно спостерігала за тим, що відбувалося.

– Хлопці, це ваша робота?

– Ні, ми таким не займаємось – це школярі з 9-ї школи. Он бачите, які жлоби ходять!

– Це ви чи ні?! – вже кричала Сара Ісааківна.

– Нє-а, – насвистували хлопці.

Сара Ісааківна зрозуміла помилковість тактики.

– Хлопці, зніміть мене, будь ласка.

– З задоволенням, але що нам за те буде?

– Тобто як – що?!

– Ну, якщо знімемо?

– Не зрозуміла, – поправила окуляри Сара Ісааківна.


  • Ну, як знімати вас – по одному, чи усім відразу?

  • Усім відразу.

– Так буде дорожче.

– Я попрошу, щоб вам зняли мою пару.

– Ми її й без вас перенесемо.

– Тоді... Ви часом не хочете по 150?

– Ну, це вже інша річ, – пожвавішала група.

– 150 – і ви мене знімаєте.

– Кожному.

– Ну добре.

– Добре, – погодилися й глядачі, отримавши попередню платню за виконану роботу.

Двоє колишніх моряків-чорноморців підійшли з двох сторін до „Запорожця", взяли його за барки й перенесли на пару метрів від місця події. Сара Ісааківна, хоча й злякалась, хоча й подивувалася силі своїх студентів, проте не сказала нічого, а тільки натиснула на газ.

Наступного дня хлопцям було на похмілля, Сара зозла влаштувала „червоний терор”, а "Запор" знову завис на цеглинах. Автолюбителька, змилена, прибігла після третьої пари до аудиторії, де її група відбувала пропущену лекцію з філософії, кинула десятку на стіл і прошипіла: "Залийтесь, але перед цим зніміть мене!" Викладач філософії здивувався, почувши від Сари Ісааківни, цієї надзвичайно шляхетної жінки, зразка дівочості, таку неординарну, відверто кажучи, пропозицію.

– Може, я вас зніму? – запропонував цнотливо колега, як істинний джентльмен. – Безкоштовно.

Студенти підняли його на сміх, а Сара Ісааківна тільки огризнулася у відповідь, виведена з рівноваги неповагою до своєї особи:

– З вашими можливостями, Самуїле Аристарховичу, знімати хіба що власну дружину з унітазу!

Двері гримнули. Аудиторія зааплодувала й закричала "браво!", а двоє колишніх моряків пішли на "зйомку".

Слід визнати, що Сара Ісааківна зробила з цього певні висновки, і тепер, заходячи до аудиторії, вона замість вітання питала:

– Хлопці, випити не хочете?

– Ні, – відказували ті, – коли ми схочемо – ви побачите.

Так почалася дружба і тривала до тих пір, поки Сара Ісааківна, яка до прийняття закону про мови користувалася тільки одним українським словом "сало", а після його прийняття стала різко щирою українкою, за звичкою, на парі не назвала Степана Горобця, члена УНА-УНСО, Воробйом.

– Варабєй, – сказала Сара Ісааківна, – ідіть до дошки!

Степан підвівся і попросив, щоб викладачка вибачилась, адже гіршої образи для нього годі було й шукати. Але Сара Ісааківна вирішила грати до останнього:

– Варабєй, – наголошуючи, по складах, повторила вона, – ідіть до дошки!

Степан, як справжній син свого народу, стримався, але, як далекий нащадок азіатів, не міг уникнути помсти. Його націоналістична натура горіла оскорбою. І Степан замислив розплату. Для цього він купив 3 пляшки "Хмільної з перцем" і навідався своїх товаришів з общаги.

Поділившись планом, Степан запропонував хлопцям узяти участь в операції, підкріпивши свою промову вагомими аргументами, на що друзі, звичайно, відповіли поголовною згодою, і, як тільки радіо програло нічний Гімн, усі 13 чоловік відправилися до будинку, в якому мешкала Сара Ісааківна, де стояв її коханий, кольору "дикого яблука." І який же подив відбився на окулярах Сари Ісааківни, коли, відчинивши двері, вона побачила прямо перед собою свого "Запорожця", що бампером підпирав квартиру власниці (добре, що двері в квартирі відчинялися не на коридор). Перешкоди перешкодами, але робота – роботою, тим більше, що Сара Ісааківна ніколи не запізнювалася. Задравши спідницю, водійка вилізла на капот, потім на дах, потім на багажник, по-молодецькому зістрибнула на "лестничную площадку", як говорять наші брати французи, і постукала до сусіда.

Сусід Сари Ісааківни, Хведір Хведотович, працював на автомобільному заводі монтажником. Він довго не виявляв ознак життя, коли, ж нарешті завіси скрипнули, і перед спантеличеною дамою постав заспаний монтажник, вчорашній іменинник, в полосатих сімейних трусах не першої свіжості, валянках і лисячій шапці. Очі у нього були добряче підпухлі.

– У, – хитаючись, привітався господар з сусідкою.

– Фьодор Фєдотовічь, – звернулася до нього Сара Ісааківна, яка українською мовою користувалася виключно на службі, – ви би нє маглі мінє памочь?

– Їтіт твою мать! – протер очі Хведір Хведотович. – К–казала мені мама: "Хведя, не пий багато!" – дихнув на сусідку міцним перегаром. – І тепер он вже "Запори" на 5-му поверсі ввижаються! – і повернувся спиною до гості.

– Фьодор Фєдотовічь!!! – зарепетувала Сара Ісааківна. – Стойтє!!! Ето вам не увіжаєтся!!! Ето дісвітєльно "Запорожец"! Какіє-то сволочі занєслі. Што дєлать, Фьодор Федотовічь?!!

– У Достоєвського спитайте, – повернувшись фасадом, муркнув сусід.

– Што дєлать?!! Што дєлать?!! – бідкалася автомобілістка.

– Поставте комусь могорич, – проснувся нарешті непохмилений, – то й знесуть, а то розбирати, потім збирати – місяців два, як мінімум.

– Фьодор Фєдотовічь! Каво же я найму?!! Вєдь в етом домє кромє вас живут адні Рабіновічі, Разєнбауми, Цукєрмани да Гурфінкєлі!!!

– Ну то як собі знаєте.

– Как же я тєпєрь на работу заєду? – в розпачі ридала скривджена.

– Таксі викликайте! – гримнув дверима невдоволений монтажник.

Але Сара Ісааківна була економістом. Вона пішла пішки.

– Хлопці, – показуючи у вікно, привернула увагу групи Віта-староста, – дивіться – Сара пішки йде!

– Дощ буде! – в один голос видихнули хлопці.

– До того ж вона ще й запізнюється, – додав хтось.

– Значить, з грозою.

Сара Ісааківна зайшла рішуча, збуджена і сердита. У деяких місцях у неї були розірвані колготи, а одяг – забруднений голуб’ячим послідом, бо ці миролюбні птахи полюбляли висиджуватись на викладацькому "Запорожці".

– Хто це зробив?!

– Голуби.

– Я вас ще раз питаю – хто ЦЕ зробив?!!

– Що? – прикинулась курчатками група.

– Хто витяг мені на поверх автомобіль?!!

Змилуйтесь, Саро Ісааківно, – за всіх відповів Горобець, – це ж не діжка – автомобіль!

Ісааківна повірила.

– Ну добре, хлопці, ось вам гроші – ідіть і поставте його на місце.

Усією групою повторити операцію було нескладно. Хлопці швидко впоралися, сходили на пиво й повернулися до аудиторії. Сара Ісааківна сиділа і плакала.

Група з тих пір її полюбила.

Але Сара Ісааківна познайомилася через газету з Мойшею Гурвіцом і скоропостіжно вийшла заміж, продала квартиру з "Запорожцем" і виїхала на історичну батьківщину.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка