Династичний І церковний потенціал великого княжіння київського як чинник експансіоністських зазіхань на володіння українськими землями



Скачати 462.88 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації18.05.2017
Розмір462.88 Kb.
  1   2   3
Борисова О. В.,

доктор історичних наук, професор

Луганськ
ДИНАСТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ВЕЛИКОГО КНЯЖІННЯ КИЇВСЬКОГО ЯК ЧИННИК ЕКСПАНСІОНІСТСЬКИХ ЗАЗІХАНЬ НА ВОЛОДІННЯ УКРАЇНСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ

(КІНЕЦЬ ХІІІ – СЕРЕДИНА ХІV ст.)

У статті аналізується династичний і церковний потенціал Великого княжіння Київського під час початку й розгортання литовської експансії на землі колишньої Київської Руси. Цей потенціал був одним із важливих чинників цієї експансії. Але він привертав увагу й інших претендентів на «Київську спадщину», що в статті й розкривається.

Історіографія. Нині в історичній науці спостерігається зростання інтересу до історії Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтського (далі: ВКЛ). З виникненням у Східній Європі незалежних пострадянських держав відкрилися нові можливості для розвитку в них національних історіографій. Історики цих країн посилили пошуки в історичному минулому ознак суверенної державності. Тож не випадково, що їхню увагу привертає саме ВКЛ. Не втрачає інтересу до історії цієї середньовічної держави й російська та польська історіографії. Триває процес повернення забутих імен істориків минулого – дослідників ВКЛ [1; 2], йде переосмислення як їхнього внеску в історіографію ВКЛ, так і пошук нових підходів до історії ВКЛ [3 – 10]. Але багато проблем литуаністики залишаються ще недостатньо проробленими.

Часове поле статті охоплює період початку й розгортання литовської експансії на землі колишньої Київської Руси.

Актуальність теми зумовлена тим, що вона відноситься до однієї з найменш вивчених у науці.

Династичний потенціал Великого княжіння Київського

Те, що мається на увазі під потенціалом династії, включало в себе насамперед проблему рангу володаря, навколо якого гуртувалася політична й релігійна еліта суспільства. Ранг і, що важливо, титул правителя, а з цим і його місце у світовому політичному ареалі, мали в часи Середньовіччя велике значення, й насамперед у процесі визрівання державно-політичної еліти, а з нею й її власних геополітичних претензій. І якраз дана проблема вивчена в науці вкрай недостатньо. Ґрунтовних досліджень рівня титулу князів Київської Руси майже немає. Дослідники монарших династій зосереджуються головно на вивченні їх родів, але цього надто мало. Питання ґенези й рівня титулу «великий князь Київський» майже не розглянуте навіть Б.Успенським у дослідженні російських монарших титулів [11]. Ми приділили увагу цій проблемі в деяких наших роботах [12; 13, с. 220 – 245], показуючи особливий статус титулу Rex, яким володіли правителі Київської Руси, і встановили, що цьому титулу не було рівних у Європі. Ми зіставили титул Rex із титулом степових династів часів Середньовіччя – Каган. У Європі не було каганатів, тож не було й такого рівня титулів. Римські папи виводили титул «rex» від римських імператорів, Ми ж іще в Тацита виявили, що титул імператорів династії Юліїв-Клавдіїв навіть у кінці існування імператорського Риму був «princeps», тобто навіть не «dux», який сам був на порядок нижчим від титулу Rex. Це було зрозумілим: римські імператори були правителями, обраними на посаду, а не спадковими. Але тему того, звідки і як у самих Рюриковичів з’явився титул Rex та які перипетії стояли за його легітимізацією в Європі (а він таки був легітимізований), слід уважати практично недослідженою в науці.

Нам треба встановити коли в Руси почались проблеми зі спадковістю титулу Rex, щоб виявити те, чим могли скористатися пізніше сусіди Руси. Ярослав Мудрий у розподілі земель і політичної влади застосував принцип старшинства в рамках родини. За старшим сином Ізяславом він закріпив Київ і Новгород, за іншими – інші терени Київської Руси [14, с. 98 – 99]. Але ця система ротації суперечила іншому принципу – успадкуванню влади від батька до старшого сина. Тут ми й бачимо підвалини того, що нам треба. Якщо відразу після смерті Ярослава політичну організацію країни очолив тріумвірат: Ізяслав, Святослав і Всеволод, то вже в 1073 р. Святослав зі Всеволодом усунули від влади Ізяслава і створили дуумвірат [15, с. 82]. Так сталося тому, що Ізяслав провадив політику незалежності від Візантії, через що греки влаштували у 1068 р. повстання серед киян, яке вперше викинуло Ізяслава на еміграцію. Коли ж він намагався повернутись до Києва, то кияни звернулись до його братів так: «Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушати в Грецьку землю» [14, с. 106]. Ці слова, як зазначає І.Кузич-Березовський, коментує М.Грушевський так, що «це означало заклик братів на князівство». Гарний заклик. Підпалити Київ і втікати до Греції. Видно, що агенти кидали такі думки між народ… Так роблять всі провідники невдалих революцій від тоді аж до сьогодні» [16, с. 98]. Цінна думка. Крім того, з наведеного уривку видно, на чиї саме гроші кияни робили «революцію» проти законного Rex-а Ізяслава. Вдруге грецька дипломатія вижене Ізяслава вже руками його ж братів і без жодної причини – в 1073 р. Поділ же державної влади автоматично знижував титул володарів. Володимир Мономах буде намагатись досягти порозуміння між різними гілками Рюриковичів шляхом збирання князівських з’їздів. Це свідчить про те, що він був dux-ом і намагався домовитись з такими ж, як він сам, dux-ами про першенство влади. Але з цього нічого не вийшло й у середовищі самих Мономаховичів почнеться порушення порядку тепер уже їхнього родового старшинства [15, с. 72 – 73], що призведе до децентралізації держави. Подальша історія свідчить про спробу поновити лінію Rex-а через якесь право на це чернігівських Ольговичів. Не випадково не раз під час «усобиць» (що, на нашу думку було нічим іншим, як боротьбою dux-ів проти спроб відновлення влади нащадків лінії Rex-а) доля великокняжого столу вирішувалась у Чернігові [15, с. 83]). Але все закінчилось поразкою останніх і трагічними наслідками для Київської Руси.

Так ми вийшли на один з найголовніших аспектів «Київської спадщини» – титул Rex, яким легітимно володів Київський великий князь династії Рюриковичів. Саме цей титул був ласим шматочком для польських королів, московських князів (згодом царів), як також і для литовських династів. Але не тільки для них. Звернемо увагу на прусів, яких першими з литовських племен завоювали німці. Середньовічні німецькі джерела описували прусських правителів як дрібних начальників, демонструючи, що «не знають», який титул західної феодальної ієрархії щодо них треба вживати. Тому тут можна побачити різні назви: regulus, nobilis, magistratus, castellanus, capitanus, навіть dux [17, с. 631]. Але зустрічається й rex. Неясно, правда, щодо кого саме цей титул уживався. Можливо, то була самоназва якогось із правителів прусів, але навіть самоназви не могли в ті часи не мати підстав. І саме прусів Орден першими завоював і асимілював. Тож, чи не в них германські імператори забрали титул «rex» і привласнили його собі, а потім, натиснувши на папу, легітимізували титул за собою? Могло бути. І тут нам потрібне зіставлення.

Як поводить себе, наприклад, князь Роман Мстиславович? Він і жодної уваги не звертає на самотитулування «rex»-ами якихось правителів прусів, зате безжально давить ятвягів, в середовищі яких майже немає родової аристократії (а вже тим більше претендентів на даний титул), зате ятвязькі «вискочки» висунули якісь претензії на території, що належали Роману. Так поводить себе справжній Rex, якому не потрібен титул, адже він і так його має. А як поводять себе ті, хто дуже хоче бути Rex-ом (у нашому випадку – німецькі володарі), але не має на це легітимного права? Вони завойовують ті терени, де є претенденти на цей титул (наприклад, якісь родові клани прусів), і забирають його собі. Але це права на титул ніяк не добавляє. Що залишається? Посилитися настільки, щоб задушити тих, у середовищі яких є справжній легітимний Rex, який ніколи не змириться з таким нахабством. Хрестоносці неодноразово й намагалися завоювати території Руси. Хтось може сказати: але ж папи таки визнали титул Rex за германськими імператорами. Так, але Римські папи після Великого Розколу церкви 1054 р. робили те, на що не мали жодного одноосібного канонічного права. Роздавати ж те, що тобі ніяк не належить, можна легко. Тільки справжнього права на це така дія тому, хто під неї підпав, аж ніяк не дає. Тим не менш, ті ж литовські династи не змогли отримати від пап титулу Rex, причин до чого було декілька.

Кровний зв’язок з Данилом Галицьким і його сином Шварном (волинська династія з дому Рюрика) мав литовський князь Миндовг. У 1235 р. літопис згадує «Литву Миндовга», що означає, що тоді була й «Литва не Миндовга», тобто всією Литвою Миндовг ще не правив (хоча з 1240 р. буде правити). Мирний договір з Волинню в 1219 р. уклав не тільки Миндовг і «старші князі», а й ті, хто покорилися Миндовгу (серед них були дуже знатні). Це ж стосувалося й деяких інших князів, не згаданих у договорі з Волинню, але вони визнали Миндовга. Простежуються особисті претензії Миндовга на титул Rex, для чого, власне, йому й треба було володіти землями Руси. І схоже, що вони з’являються в нього саме після прийняття християнства від Риму. Це сталося в 1251 р. Готував Миндовга до хрещення священик Лівонського ордену Християн, він же став і його політичним наставником. Християн ознайомив його з політичною структурою Європи і міжнародними відносинами країн [18]. Тож Миндовг пройшов велику політичну школу, створив програму розвитку своєї держави, в структурі якої, як можна припустити, була й мета досягнення не тільки корони, а й найзначнішого з монарших титулів усіх часів – титулу Rex. Подальший виклад матеріалу щодо Миндовга ми проведемо у порівнянні з іще одним видатним політиком того часу – Данилом Галицьким.

Відома точна дата коронування Миндовга – 6 липня 1253 р., як і ціна його корони (дуже значна). Ясно, що Миндовг сам домагався коронування (як робило багато європейських володарів того часу), чому йому й довелося платити за це. Але, зазначимо, що титул, якого він отримав від папи при коронуванні, невідомий, і вочевидь, не випадково. Значить, – точно не Rex. По-перше, тому, що таку подію хроністи точно б уже не пропустили. По-друге, зі справжнім Rex-ом не торгуються, а виконують, чи, навпаки, не виконують і тоді мають проблеми, його умови. А по-третє, він був коронований «королем Литви», але не ВКЛ [19]. Литва ж – як Жемайтія або Самогитія, фігурувала як автономне князівство у складі ВКЛ, що видно з багатьох старовинних мап. Але ці мапи в значній мірі фіксують стан після княжіння Миндовга. І тут треба розбиратися детальніше. Миндовг був сином Рингольта. Литовські передання приписують заснування княжіння у Новогродку-Литовському саме Рингольту, сину Альгімунта, господаря Керновської волості. Видно, що «отчиною» Миндовга був Керновський уділ з терену властивої Литви. В такому разі титул Миндовга не міг бути вище титулу руського удільного князя – princeps. Але якщо литовські передання подали бажане за дійсне і його батько ніякого «княжіння» не засновував, то й на цей титул він права не мав, за нього йому ще треба було поборотися. Зважаючи ж на уділ Миндовга, що йому дістався у спадок, папа й дав йому титул «короля Литви», хоча на момент коронування той уже володів значними теренами в Західній Руси.

Тож Миндовг не міг ні за яких умов отримати титул Rex. Адже він не був ніяким великим князем, а лише правителем якогось автономного утворення. Але його ситуація була ще й гіршою, бо однією з умов отримання ним корони було передання Жемайтії (Самогитії), тобто власне «Литви», Ордену. Взагалі за 10 років (1250 – 1260 рр.) Миндовг видав Ордену 8 грамот, якими відчужив на користь Ордену різні округи Литовської землі. З них 7 стосувалися областей, які особисто йому не належали. Видно, що Миндовг намагався «крутити» і з Римом, і з Орденом, але в нього це не вийшло. І 7 серпня 1259 р. він видав грамоту, якою віддав Ордену всю Жмудь (Жемайтію). Однак це ще було не все. Магістр змусив його видати ще одну грамоту, якою він відписував Ордену все своє княжіння у випадку припинення його роду [17, с. 646]. (Власне, це після його смерті й сталося). Тому Миндовг виявився «королем без королівства». Скоріш за все, йому довелося вдовольнитися титулом Princeps, начепити собі на голову корону, втративши при цьому самостійність власного новоспеченого «королівства», і на цьому заспокоїтися. Він і так отримав більш ніж достатньо. Нам узагалі дивно, що він від Риму щось таки та отримав. Значить, підстави таки були, й вони – тільки родство з Романовичами. Іншого просто немає!

Схема претензій Миндовга і їх ефективності є такою: просив титулу сам – Рим висунув умови – торгувався, але виторгував мізер, тож довелося таки заплатити й дуже дорого – отримав корону, проте, якої якості при цьому отримав титул, невідомо, але можна вирахувати.

Паралельно проставляємо те, що папський легат Плано Карпіні не просто в 1246 р. зустрівся з братом Данила Галицького Васильком (зміст перемовин значення не має – Карпіні явно вивідував рівень претензій самого Данила), а помчав слідом за Данилом, змушеним їхати в Орду, і зустрівся таки з ним під час його повернення звідти. І в папській грамоті від 3 травня 1246 р. було зазначено, що той приймає «руського короля» під покров св.Петра, а його ворогам загрожує гнівом Божим і своїм [20, с. 254]. Ніхто не злякався, але це – тема окрема, нам зараз потрібен термін «руський король». Титул, якого домагався Данило, і що йому запропонував папа, невідомо, але знаємо, що Данило відмовлявся від такої папської милості аж до 1253 р. З короною від папи інший його легат Опізон їздив дуже довго за ним, доки таки не вмовив його її прийняти. Точна дата коронації невідома, тільки рік – 1253-й (якщо він був коронований раніше Миндовга, то й нічого дивного, що невідома). Зіставимо це з тим, що в Руси саме в середині ХІІІ ст. з’являється державна концепція Regnum Russia – у стилі різних королівств, що були в Західній Європі, і стосувалася вона саме Галичини [21, с. 7]. Але ж правитель Regnum – це і є Rex.

Отже, щодо Данила схема претензії і її ефективності є такою: папа в особі своїх легатів ганяється за Данилом з пропозицією корони ледве не по всій Східній Європі – Данило відмовляється, бо його, схоже, не влаштовують умови коронації – вмовляють, ледь не кланяються, але це не діє – нарешті таки прийняв корону (значить, не тільки нічого за це не заплатив, а ще й змусив побігати за ним і понервувати), але, як пишуть учені, «в якомусь провінційному Дорогочині», ще й умови жодної не виконав (головна: церковна унія з Римом) – і, незважаючи ні на що, папа його корони не позбавив. І всі його нащадки будуть цілком легітимними королями, якщо виникне саме з середини ХІІІ ст. щодо Галичини план створення Regnum Russia – Королівства Руського.

Як бачимо, різниця у ставленні Римського апостольського престолу до Миндовга і Данила разюча. Перший брав те, що давали, ще й платив за це ціну, яку диктували; другого довелося довго вмовляти, аби взяв те, що пропонували з поклонами. Значить, сам висував умови. Які ж? Одна відома: проголошення папою антитатарського хрестового походу. Папа з цим тягнув довго, потім таки об’явив – у 1253 р. Тоді Данило і прийняв корону, але церковної унії не ввів. А чому? А тому, вважаємо, що була ще одна умова з його боку: титул Rex разом із короною як титул «руського короля». Але папа бажаного титулу йому не дав. А інакше чому б виникла з цього часу програма створення Regnum Russia? Останнє уже було б і так – від Данила, якби той отримав разом із короною титул Rex. А чому Рим Данилові титулу не дав? А тому, що той не володів Києвом, а з ним і всім спадком Рюриковичів. Для оволодіння ж Києвом Данилу й потрібен був той антитатарський хрестовий похід. А потім він міг перед папою висунути претензію знов, тільки за нових політичних умов. Так сходяться історичні факти, що тільки підтверджує наші розмірковування.

Папа той антитатарський хрестовий похід об’явив таки, але, як свідчать джерела, ніхто в Європі й не поворухнувся, щоб у нього вирушити. Але, чому папу тоді ніхто в Європі не послухав, адже раніше все було з точністю до навпаки? Традиційно це пояснюється тим, що на той час Римська курія вже переорієнтувалася на переможця – Орду й засилала емісарів у ханську ставку, прагнучи домовитися про спільний виступ проти турків і єгипетських султанів, що загрожували володінням хрестоносців у Палестині [22, с. 159], та й плани навернути татар на католицтво папство теж мало. Все так, але існувала ж ще й позиція самих хрестоносців, які й мали вирушити в той хрестовий похід, з якою Рим не міг не рахуватися. Можна, безумовно, пасивність європейського аристократичного елементу в цьому питанні пояснити звичайним егоїзмом Європи, яка завжди прагнула наших предків русів, які й були справжнім, а не самопроголошеним (як поляки, наприклад, з їх демонстративною перед Європою ідеологією Antemuralе) щитом проти небезпек з Великого Степу, залишити сам-на-сам з величезними проблемами, які з останніх витікали, і це теж буде правильно. Але ми б звернули увагу на поведінку в ситуації, що розглядається. самого Данила Галицького. Тут треба шукати відповіді.

Данило ж прийняв прислану папою корону, як кажуть учені, «в якомусь провінційному Дорогочині». Якщо не розуміти прагнень Данила, то виходить, що він неначе як ховався з цим коронуванням, хоча й незрозуміло, від кого? Можливо надавав незначного значення тій короні? Вчені так і вважають. Ми ж думаємо, що все було просто, але треба побачити. Тож нагадаємо, що саме під Дорогочином Данило Галицький у 1237 р. розбив ущент хрестоносців [23]. Виходить, що фактом коронації саме в Дорогочині Данило чітко показував всьому європейському світові: «Я – головний претендент на титул Rex, який належав тільки моїм предкам Рюриковичам. Я коронуюсь короною, яку мене просто вмолив прийняти Римський папа, там, де я вас – негідників – бив, і бити буду». Європа й відповіла на таку цілком гідну претендента на титул Rex поставу Данила тим, що й не поворухнулася у справі того антитатарського хрестового походу, якого той прагнув. Татар злякалися, як дехто з учених вважає? Некоректно щодо лицарів. Там були інші причини. Претензії Данила (цілком справедливі), скоріше за все, їм усім боліли. І як же можна допомагати дійсному претенденту «не з своїх» цей титул отримати? Все цілком зрозуміло.

Отож, Данило Галицький не домігся від Римського папи бажаного титулу Rex, хоча корону отримав. І джерела містять підтвердження цієї нашої думки. Збереглися грамоти останнього з галицько-волинських королів – Юрія ІІ (1325 – 1340 рр.), в яких він підписувався так: Dei gratia notux Dux et Dominus totius Russia Minoris («З Божої ласки природжений князь усієї Малої Росії») [24, с. 123] (виділено нами. – О.Б.). Коментарі є зайвими, бо все видно й так: Dux. Це й був титул галицько-волинських Романовичів, юридично наданий папою ще першому королю – Данилу Галицькому. Значить, папа довго вмовляв Данила прийняти разом із короною саме титул Dux, але претенденту на спадщину Рюриковичів цього було надто мало. У зв’язку з цим Данило ще до своєї коронації – навесні 1252 р., робить укріплюючий його княжий рід хід. Він одружує сина Романа з Гертрудою Австрійською й стає ініціатором кампанії боротьби за австрійський престол. Успішний її результат значно посилив би позиції Данила в Європі й Римі.

І тут (от, якраз саме тут!) у справу втрутився Миндовг: він напав на білоруські володіння Романа. І український кандидат на австрійський престол гине в битві з військами Миндовга в 1256 р. Але ж Миндовг явно знав, що робив. І в 1258 р. він пориває з Данилом і відбирає у нього деякі волості Чорної Руси й Білорусь. А потім спрямовує свій погляд на Чернігівщину. Якби йому вдалося захопити її, то звідси до Києва було просто «рукою подати». Тож територіально чітко видний його змаг за володіння Києвом. Не слід думати, що Миндовг змирився з тим, що Орден фактично зробив його «королем без королівства». Вчені вважають, що в такий спосіб Миндовг душив сильну внутрішню опозицію в своїй державі [17, с. 646]. Він, напевне, висував перед її представниками аргумент на кшталт: «Не слухаєтеся мене, «не такий» я вам? Ось віддам усе німцям, будете знати». Так і віддав же. Оце так розсердився та й корони, мабуть, дуже хотілося. Але й до цього він, напевне, зрозумів уже, в яку халепу втрапив, і при першій же нагоді – у 1260 р. очолив антиорденське повстання у Литві, що поширилось на великі території. В ході його Орден зазнав від Миндовга нищівної поразки – у битві на берегах р. Дурбе, що в Курляндії, внаслідок чого втратив усе, що йому віддав Миндовг. Пориваючи з Орденом, Миндовг відрікся й від християнства. Вочевидь, зрозумів, чого насправді коштують усі корони й титули християнського Риму. Саме після цього Миндовг загинув від рук змовників, і, вочевидь, не випадково.

Є підстави до твердження, що вже сам засновник Литовської держави князь / король Миндовг висунув претензію не просто на коронування (цього йому досягти вдалося), а на титул Рюриковичів – Rex. І саме останнього він і не досяг. По-перше, він не володів Києвом. По-друге, він був коронований тільки королем «Литви», а не ВКЛ, до того ж він ще й передав ту «Литву» Лівонському ордену. І по-третє (головне), серед самих руських князів тоді ще існували реальні претенденти на спадок «дому Рюрика». Рим «крутив» з ними (як і з литовськими й польськими князями), але не міг з ними не рахуватися.

Вочевидь, не випадково, що про батька Гедиміна «короля Тутувера» (за М.Аркасом, Лютувера [24, с. 130]) нічого на сьогодні невідомо. Як можна припустити, самі ж литовські князі наказали своїм хроністам «затерти» про нього все, що може слугувати свідченням того, що Тутувер не мав жодного відношення до Миндовга, як і до його династичного потенціалу. Підтвердження бачимо в М.Аркаса: він пише, що «князі роду Лютувера» – це «новий рід Великих князів» [24, с. 130], а відповідно, О.Уривалкін помиляється, коли пише, що Гедимін був сином Миндовга [25, с. 209]. Нашу думку підтверджують литовські вчені, пишучи так: «Деякі невдоволені литовські князі, особливо жемайтський князь Трянета і князь Нельшанської землі Даумантас, склали змову в 1263 р. й убили Миндовга та його синів» [26] (виділено нами. – О.Б.). Отже, про своє родство з Миндовгом «князі роду Тутувера» могли тільки мріяти. І навіть те «затирання» у джерелах такої інформації є свідченням того, що Гедиміновичі мали претензії на титул Rex. Вчені помітили це. Автори праці «Історія України. Соціально-політичні аспекти» (К., 1996) пишуть, що «династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів, що ґрунтувалось на її родинних зв’язках з давньоруськими княжими родами» [27, с. 85]. Титулярна боротьба – явище дуже складне, й одними родинними зв’язками справа не обмежувалася, але факт апеляції литовських династів до «спадку Рюриковичів» можна вважати незаперечним. Головним же у цьому спадку й був саме титул Rex.

Подібну ситуацію можна відстежити і в історії першої польської династії – П’ястів (середина ІХ – кінець ХІV ст.). Це важливо, адже П’ясти були першими конкурентами руських князів не тільки за володіння певними територіями, а й у титулярній боротьбі. Представники П’ястів в латинських документах ХІ – ХІІІ ст. позначалися титулом «dux». Це відповідало польському терміну «князь», як звався некоронований володар, а коронований звався «król» – «король» (хоча все одно не титулувався rex-ом). Але коли Болеслав ІІІ Кривоустий (1102 – 1138 рр.) у своєму заповіті поділив землі між своїми синами, то титулом, який дістався «старшому князю», що мав утримувати землі навколо Кракова (тодішньої столиці) й стояти вище своїх братів, був уже не «dux», а «princeрs». Тож, як бачимо, дійсно-таки, розділ влади в країні автоматично тягнув за собою зниження рівня титулу правителів. І тільки з 1320 р., коли Владислав ІІ Локетек отримав згоду Римського папи на те, щоб його вважали монархом, у Польській державі – corona regni Poloniae – титули володарів rex Poloniae – стали постійними [28, с. 101]. Папа й наділив Локетка та його нащадків цим титулом. Але від наділення папою титулом до справжнього права на такий високий владний титул – відстань дуже велика. Тож уважаємо, що поляки зовсім не випадково оберуть наприкінці ХІV ст. королем литовця Ягайла: литовські династи були сильнішими титулярно від польських королів, незважаючи на те, що юридично (від Риму) П’ясти титулувалися rex-ами. Але династія П’ястів зійшла в Польщі на ні. Де взяти нову та ще й легітимну, а ще й бажано, щоб дуже титуловану? Як виявилося – тільки в Литві. А литовські князі нічим іншим, як апелюванням до кровного зв’язку з Рюриковичами, похвалитися не могли. Поляки ж, зробивши Ягайла своїм королем, урешті-решт підімнуть під Польщу й саму Литву. А потім висунуть претензії на «Київську спадщину», зіткнувшись у цьому вже з претензіями московських князів на те ж саме.

Проте, крім кровного зв’язку з Рюриковичами й володіння тими чи іншими землями колишньої Київської Руси, у справі титулятури династа був ще один і чи не найголовніший аспект – Київ. Без володіння тереном Київського князівства і самим Києвом претензії на геополітичну першість у Східній Європі висувати було годі. Як же було з цим? Напередодні взяття Києва монголо-татарами місто продовжувало залишатися одним з найбільших політичних центрів, традиційним стольним градом Руси [Див.: 29]. Києвом можна було оволодіти, але важко було його втримати. Про це свідчать як пам’ятки вітчизняної літератури пост-монгольського часу, так і іноземні джерела. Так, «Сказание о Мамаевом побоище» зафіксувало думку руських книжників XIV – XV ст. про політичне становище Києва. У творі «старі елліни» розповідають Мамаю «како Батый пленил Киев, и Владимир, и всю Русскую землю» [Цит.: 30, с. 442]. Тут першим названо Київ, а не Володимир, хоч останній був захоплений монголо-татарами на два роки раніше. Автор «Сказання» тут дотримується принципу ієрархічного старшинства руських міст. І Плано Карпіні писав про «Київ, що був столицею Русі» [31, с. 46], і Фрідріх II у листі до англійського короля Генріха III (1241 р.) називав Київ «найбільшим з міст Руси» [32, с. 12]. Так же ставився до Києва й Батий, який передав його в 1243 р. як символ старшинства на Руси («буди ты старей всем князем в Русском языце») князю Ярославу Всеволодовичу, а в 1249 р. – його сину Олександру Невському («Олександрови Кыевъ и всю Русьскую землю») [33]. Київська земля (Середнє Подніпров’я) безпосередньо до складу Золотої Орди не ввійшла. Вона і після монголо-татарського поневолення продовжувала відігравати значну роль як політичний і духовний центр Руської землі. І тільки наприкінці ХІІІ ст., коли внаслідок посилення литовської експансії на руські землі Золота Орда змушена була перенести центр поневоленої держави у Володимиро-Суздальську землю, Київська Русь як держава з політичним центром у Києві фактично припинила своє існування.

Останнім легітимним великим князем Київським був Михайло Всеволодович. Після його примирення з Данилом Галицьким, останній підтвердив права Михайла на Київ (що напевне й було головною причиною ненадання папою Данилу титулу Rex). Але без ханського ярлика він уже не міг реально князювати. У 1241 р. князь повертається з Угорщини до Києва, але в місті не поселяється. І такий його вибір був викликаний причинами саме політичного, а не побутового характеру. Руський літописець підкреслював, що Михайло «послав посла иде в Киев» [14 5, с. 395]. Поява князя в Києві, що вважався столицею Руси, могла здаватися претензією на верховенство. Можливо він вичікував дій з боку ханської ставки, що уважно слідкувала за політичною ситуацією в країні. Нарешті Михайло Всеволодович змушений був відправитись до ставки Батия за ярликом на Київське князівство («просячи волості своєї у нього» [14 5, с. 401]), де був страчений. Церковне Житіє Михайла розповідає, що князь був убитий за відмову виконати язичницький ритуал. Але за цим ховались не стільки релігійні, скільки політичні мотиви – усунення легітимного великого князя з політичної арени.

Батий прекрасно розумів роль Києва у політичному житті Русі, тому в 1243 р. передав місто володимиро-суздальському князю Ярославу Всеволодовичу. Ординська дипломатія намагалася зіштовхнути інтереси різних угруповань руських князів. Й, побоюючись енергійної опозиції Данила й Михайла, Батий підтримав претензії володимирського князя. Призначаючи на київський стіл князів, що, наперед відомо, до Києва не приїдуть, він у такий спосіб залишав столичне місто без авторитетного політичного керівництва. Після смерті Ярослава Київ передається на таких же умовах його дітям Олександру Невському та Ярославу. Показовою була формула «Київ з усією Руською землею», якою затверджувалося право на «велике княжіння Володимирське». Київ продовжував бути столичним містом. І без володіння ним (нехай і номінальним) ні про яке «велике княжіння Володимирське» і мови бути не могло.

Про київських князів на зламі XIII – XIV ст. джерела достеменних свідоцтв не дають. Тільки в Любецькому синодику серед імен чернігівських князів є імена «князя Ивана-Владимира Ивановича Киевского и сестры его Елены, князя Андрея Вруцкого и сына его Василия, убитого в Путивле». Існує припущення, що це могли бути київські князі з чернігівської гілки, що очолювали боротьбу з ординцями наприкінці XIII ст. [34, с. 51]. Але після загибелі Михайла Всеволодовича перебування чернігівських князів на київському престолі навряд чи було легітимним. У першій половині ХІV ст. з київських князів відомий лише князь Федір, який згадується літописом під 1331 р. І під 1361 р. літопис повідомляє: «Въ Кіеве на княженіи Феодор». А під 1362 р. маємо звістку: «В сiе лето Ольгерд победи трех царьков Татарськихъ и зъ ордами ихъ, си есть Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть Ттарскую. Сей Ольгердъ и иныя Рускiя державы во власть свою прiятъ, и Кiевъ под Феодоромъ княземъ взятъ, и посади въ нем Володымера, сына своего» [35, с. 350]. Як бачимо, цей київський князь Федір, що б хто з дослідників усіх часів не казав про нього, покняжив на київському столі не менше 30-ти років. Г.Ю.Івакін докладно висвітлив велику дискусію в історіографії, що виникла ще в другій половині ХІХ ст., і точиться й донині, щодо особистості цього князя, зазначаючи, що «за суперечками про особистість Київського князя сховане питання про включення Києва до складу Литовської держави» [34, с. 58 – 62]. І дійсно, чи в 1321 р. своїм походом литовський Гедимін завоював Київ, чи все ж таки це вдалося йому зробити тільки у 1362 – 1363 рр., до чого схиляється більшість дослідників? Особистість князя Федора, навіть якщо, як уважає дехто з учених, він був не легітимним руським князем, а ординським ставлеником, ламає дату включення Гедиміном Києва в 1321 р. На наш погляд, дату включення – так, але не дату походу й завоювання. Похід Гедиміна був, що ми маємо намір довести нижче, але включення Києва до складу його держави могло відбутися й пізніше. Не все в історії відбувається одномоментно. Перемога ж Ольгерда в битві на Синіх Водах у 1362 р. дала цьому князю можливість уже стверджувати свою владу в Київщині, Переяславщині, Чернігівщині й Поділлі [36, с. 57].

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка