Державна пенітенціарна служба україни



Скачати 378.63 Kb.
Дата конвертації29.12.2016
Розмір378.63 Kb.
ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

ЦИКЛ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

Навчальна дисципліна: кримінальне право




ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач циклу КПД

кандидат юридичних наук

І.В. Іваньков

“__“____________ 20_ р.

Методична розробка

для проведення лекції


ТЕМА: № 15 “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”.
Змістовий модуль 5: злочин та кримінальна відповідальність
Форма навчання: Денна 2 курс (4 семестр)
Для проведення у складі навчального курсу.

Тривалість: 2 академічні години.



Підготував: старший викладач циклу КПД майор внутрішньої служби, к.ю.н. Самофалов О.Л.


Методична розробка розглянута та схвалена на засіданні циклу

__” _______ 20__ р. протокол № _


Чернігів – 2015
1. Мета заняття:

  • Визначити місце даної теми в системі курсу, її співвідношення та взаємозв’язок з іншими дисциплінами.

  • Ознайомити курсантів з основними нормативними документами які необхідно використовувати в процесі вивчення даної теми.

Ознайомити курсантів з особливостями кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
2. План заняття (розрахунок навчального часу)


п\п


Навчальні питання

Розрахунок часу, хв.




Вступ

5

1

Особливості та види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності.

15

2

Види покарань, які застосовуються до неповнолітніх та особливості призначення покарання до неповнолітніх.

25

3

Особливості та види звільнення неповнолітніх від кримінального покарання та його відбування.

20

4

Погашення та зняття судимості.

10




Висновки.

5




Разом:

80


3. Організаційно-методичні вказівки

Вид лекції: інформаційна.


Вступна частина:

Формулювання мети та завдань лекції, наголошення плану лекції, рішення організаційних питань заняття, надання переліку літератури.


Список основної та додаткової навчально-методичної літератури:

  1. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. – К.: Правові джерела, 2002. – 432 с.

  2. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер - Право, 2001. – 414 с.

  3. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник [Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін / За ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація] . – Х.: Право, 2010. – 456 с. – [4-те, вид. доп. і перероб.].

  4. Кримінальний кодекс України : офіційний текст. – К.: Велес, 2010. – 144 с.

  5. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації : навч. посіб. / В.О. Навроцький. - [2-ге вид.] - К. : Юрінком Інтер, 2009. – 512 с.

  6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон – А.С.К., 2002. – 260 с.

  7. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2-х т. - Т. 2 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. - [3-тє вид., перероб. та доп.] - К.: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. – 456 с.

  8. Теорія кваліфікації злочинів : підручник / В.В. Кузнецов, А.В. Савченко ; за заг. ред. професорів Є.М. Моісеєва та О.М. Джужи, наук. ред. к.ю.н., доц. І.А. Вартилецька. - [2-е вид., перероб.] - К.: КНТ, 2007. – 300 с.




  1. Клевцов А.О. Звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітніх за кримінальним законодавством України : автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / А.О. Клевцов; Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Д., 2009. – 20 с.

  2. Про внесення змін до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” // Постанова Пленуму Верховного Суду України від 10 грудня 2004 р. № 18.

  3. Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності // Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12.

  4. Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким // Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. №2.

  5. Про практику призначення судами кримінального покарання // Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 (Із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України № 18 від 10 грудня 2004 р., № 8 від 12 червня 2009 р. та № 11 від 6 листопада 2009 р.)

  6. Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості // Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16

  7. Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх // Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5.



Змістовна частина:

  • визначення місця теми в системі вивчення курсу;

  • визначення взаємозв’язку з іншими дисциплінами та темами (міжпредметний зв’язок);

  • надання методології вивчення предмету;

  • постановка та висвітлення актуальних проблемних питань теми.


Заключна частина.

  • формулюються висновки з розглянутої теми;

  • визначаються завдання для самостійної роботи, даються методичні рекомендації щодо самостійного опрацювання питань теми.

  • рекомендуються літературні та інші джерела для додаткової самостійної роботи (з наведеного переліку)

ВСТУП


Суб’єктом злочину є особа, яка досягла на момент вчинення злочину певного віку: шістнадцяти (загальний вік) або чотирнадцяти (знижений вік) років. Вік суб’єкта злочину виконує не лише роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, але є обставиною, що визначає характер і ступінь суворості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли вісімнадцяти років на час вчинення злочину.

Поряд із загальним положенням, що належать до питань кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин, кримінальний закон передбачає певні особливості відповідальності неповнолітніх. Ці особливості передбачені в розділі 15 ККУ і стосуються:



  1. звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності (ст. 97, ч. 2 ст. 106);

  2. видів покарання, що застосовуються до неповнолітнього (ст. 98 – 102);

  3. призначення покарання (ст. 103);

  4. звільнення від покарання та його відбування (ст. 104 – 107);

  5. погашення і зняття судимості (ст.108).


1. Особливості та види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності.
Законодавець встановлює, що до неповнолітніх можуть бути застосовані загальні види звільнення від кримінальної відповідальності, такі, як на підставі закону:

про амністію чи акта про помилування (ст. 44 КК);

у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК);

у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК);

у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 46 КК);

у зв'язку із зміною обстановки(ст.48КК);

Разом з тим закон передбачає специфіку двох види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності:

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97).

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 106).
1.1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру це передбачені кримінальним законом особливі заходи впливу, що не є кримінальним покаранням. Це заходи виправлення, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення негативних властивостей і навичок, попередження вчинення ними правопорушень.



Обов'язковими ознаками цих заходів є:

1) передбаченість і вичерпність їх кримінальним законом — ч. 2 ст. 105;

2) застосування їх тільки судом;

3) застосування їх тільки до неповнолітніх, що вчинили злочин;

4) відсутність в них ознак кримінального покарання.

Підставою звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру є можливість виправлення неповнолітнього без призначення покарання. Можливість такого виправлення повинна випливати з оцінки поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його ставлення до навчання, роботи та інших обставин, що свідчать про невелику небезпечність особи неповнолітнього.

Необхідними умовами застосування таких заходів є:

а) вчинення злочину вперше;

б) злочин належить до категорії злочинів невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 КК).

Частина 2 ст.105 містить наступні види примусових заходів виховного характеру:

а) застереження;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

г) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

д) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх залишення визначаються законом.

Застереження полягає в осудженні (осуді) суспільне небезпечної поведінки неповнолітнього, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосування більш суворих заходів відповідальності.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього може, наприклад, полягати у забороні відвідувати у вечірній час парки, кафе, у вимозі сумлінно відвідувати навчальні заклади тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання. Це означає встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що були зобов'язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки, колектив або інші громадяни мають реальну можливість здійснити такий вплив, створити нормальну обстановку для неповнолітнього. У пункті 6 постано­ви Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. «Про прак­тику застосування судами примусових заходів виховного характеру»' рекомендовано передавати неповнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, лише при наявності даних про їхню спроможність забезпечити виховання.

Закон вимагає обо­в'язкової згоди колективу на здійснення нагляду і проведення вихов­ної роботи з неповнолітнім, а щодо громадян — наявність з їхнього боку відповідного прохання (п. З ч.2 ст.105).

Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітньо­го під нагляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи.

Покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяний майновий збиток. Закон, проте, обмежує можливість його застосуван­ня як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягай п'ятнадцятирічного віку і мають майно, кошти або прибуток.

Направлення непов­нолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх» є загальноосвітні школи соціальної ре­абілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнад­цяти років, і фахові училища соціальної реабілітації для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Цей захід може застосовуватися лише тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими заходами. Строк цього заходу визначаєть­ся судом, але не може перевищувати трьох років.

Відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. основними завданнями за­гальноосвітніх шкіл і фахових училищ соціальної реабілітації є створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвит­ку індивідуальних здібностей, а також забезпечення соціальної реабілі­тації учнів, їх правового виховання і соціального захисту.

Закон допускає у виняткових випадках мож­ливість тримання у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п'ятнадцяти років, а у фахових училищах соціаль­ної реабілітації — до дев'ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки. Відповідно до ч. З ст. 105 залежно від конкретних обставин вчи­неного злочину і особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно кілька примусових заходів виховного характеру.



Закон надає право суду, якщо він вва­жає це необхідним, призначити неповнолітньому вихователя.

Частина 3 ст. 97 встановлює, що у разі ухилення неповноліт­нього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових за­ходів виховного характеру, ці заходи скасовуються судом і він при­тягується до кримінальної відповідальності.




1.2. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.
Досягнення мети кари і виправлення особи, яка вчинила злочин, загального і спеціального попередження іноді стає або взагалі немож­ливим (наприклад, внаслідок закінчення тривалого строку після вчи­нення злочину), або просто зайвим. Тому недоцільним є і притягнен­ня особи до кримінальної відповідальності, оскільки відпадає або істотно зменшується суспільна небезпечність особи, яка вчинила злочин. До того ж можуть бути втрачені речові та інші докази у справі.

Строки давності, це строки, після закінчення яких особа не може бути піддана кримінальній відповідальності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставою обов'язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Стаття 106 ККУ (закон) передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності в зв'язку із закінченням строків да­вності притягнення до такої відповідальності. Відповідно до ч. 1 ст. 106 для застосування цієї норми враховуються загальні підстави застосування інституту давності притягнен­ня до кримінальної відповідальності передбачені в ст. 49 КК



  1. Закін­чення передбачених законом строків після вчинення злочинів і до дня набрання вироком законної сили;

  2. Невчинення під час цих стро­ків нового злочину;

  3. Відсутність ухилення від слідства або суду.

При наявності загальних підстав і умов застосування такого звіль­нення суд повинен врахувати його особливості щодо неповнолітніх.

Такими особливостями відповідно до ст.106 є:

по-перше, застосування звільнення до осіб, які не досягла вісімнадцяти років до вчинення злочину, незалежно від їх віку на момент вирішення пи­тання про звільнення;

по-друге, встановлення в ній знижених стро­ків давності.

Частина 2 ст. 106 (закон) передбачає такі строки давності;

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2) п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Сприятливий перебіг строків давності можливий лише при додержанні особою, яка вчинила злочин, двох умов: така особа про­тягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49 КК, не повинна:


  1. перехову­ватися від слідства або суду;

  2. вчинити новий злочин певного виду, а саме: середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий.


ПЕРЕРИВ СТРОКУ ДАВНОСТІ.

Якщо до перебігу зазначених у законі строків особа вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особ­ливо тяжкий злочин, то відповідно до ч. З ст. 49 перебіг давності переривається. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. Переривання давності означає, що час, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає своє значен­ня. Він визнається юридичне незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги. При перериванні давності з дня вчинення нового злочину починають обчислюватися самостій­но і паралельно два строки давності: один за перший, а інший — за другий злочин. Ці строки не складаються і не поглинаються, а об­числюються окремо за кожний злочин.

Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочин невели­кої тяжкості, то обчислення давності по першому злочину не пере­ривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостій­но починає обчислюватися строк давності за новий злочин з дня його вчинення.
ЗУПИНЕННЯ СТРОКУ ДАВНОСТІ.

Якщо особа, яка вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення осо­би із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минули п’ятнадцять років і давність не була перервана вчиненням нового злочину.

Під переховуванням від слідства або суду розуміється вчинення особою дій, що свідчать про її прагнення ухилитися від кримінальної відповідальності (наприклад, зміна місця проживання, нез'явлення без поважних причин до слідчого або в суд тощо). Проте при цьому особа повинна бути відома органам слідства або суду, котрі повинні вести розшук злочинця, який переховується. Як правило, це має місце після винесення постанови про притягнення конкретної особи як обвинува­ченого та оголошення її розшуку або обрання запобіжного заходу.

Зупинення давності означає, що час, який минув з дня вчинення злочину, до дня, коли особа почала переховуватися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує обчислюватися (а не починається спо­чатку) зі дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання.

З'явлення із зізнанням — це добровільне особисте з'явлення особи, яка переховується від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховування від слідства або суду. Затримання являє собою захід процесуального примусу, відповідно до якого особа на короткий строк поміщається в приміщення для утримання затриманих і в такий спосіб позбавляється волі.

Особа, яка вчинила злочин і переховується від слідства або суду, не може все життя, що залишилося, перебувати під постійним страхом, що в будь-який час, скільки б часу не пройшло з дня вчинення злочину, вона може бути за нього притягнута до кримінальної відповідальності.

Згідно з ч. ч. 2 і 3 ст. 49 КК встановлено, що особа, яка переховується від слідства або суду, в будь-якому випадку звільня­ється від кримінальної відповідальності, якщо:


  1. з дня вчинення злочину пройшло не менше п'ятнадцяти років;

2) давність не була перервана вчиненням нового злочину — середньої тяжкості, тяжко­го або особливо тяжкого.

Додержання вимог, передбачених ч. ч. 1-3 ст. 49 КК, як правило, є безумовною підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Однак з цього правила, є два винятки: один — факультативний, а інший — обов'язковий.

Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчи­нення особливо тяжкого злочину, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, минув п'ятнадцятирічний строк давності, то питання про застосування давності вирішується судом.

У суду є два варіанти вирішення цього питання:



  1. застосу­вати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної від­повідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин;

не застосовувати давність, у зв'язку з чим винести обвинувальний вирок, а також призначити винному покарання.

При цьому, якщо суд переконається, що винний все ж заслуговує на довічне позбавлення волі, він, однак, не має права його призначити (ч. 4 ст. 49 КК), а за­міняє його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин.

Обов'язковий виняток із загального правила про застосуван­ня строків давності полягає в тому, що давність не застосовується відносно осіб, що вчинили злочини проти миру і безпеки людства, передбачені (ст. 437, ст. 438 Порушення законів та звичаїв війни, ст. 439 Застосування зброї масового знищення, ч. 1 ст. 442 Геноцид КК. Це положення відповідає міжнародним зобов'язанням Украї­ни, яка 25 березня 1969 р. ратифікувала Конвенцію ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», відповідно до якої ніякі строки давності не застосовуються до воєнних злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 р. має для України обо­в'язкову силу. На підставі ст. 9 Конституції України ці положення Конвенції є частиною національного законодавства України.

Підводячи підсумок по першому питанню необхідно зазначити, що Кримінальний Кодекс України на ряду із загальними видами звільнення від кримінальної відповідальності передбачає специфіку у двох видах звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності:

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97).

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із за­кінченням строків давності (ст. 106).




  1. Види покарань, які застосовуються до неповнолітнього.

Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч. І ст.98 це такі основні види покарання:

  1. штраф;

  2. громадські роботи;

  3. виправні роботи;

  4. арешт;

  5. позбавлення волі на певний строк.

На підставі ч. 2 цієї статті до неповнолітнього можуть бути застосовані і додаткові покарання у виді:

1) штрафу

2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

В самому змісті, умовах за­стосування цих видів покарань мають місце певні особливості, по­рівняно з аналогічними покараннями при їх застосовуванні до пов­нолітнього. Ці особливості в цілому відбивають тенденцію пом'якшення покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього.



Відповідно до ч. 1 ст. 99 штраф застосовується лише до непов­нолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Частина 2 цієї статті (закон) обмежує розмір штрафу: він може бути призначений у межах до п'ятисот встановлених законом неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з обов'язковим урахуванням судом майнового стану неповнолітніх.

Значно пом'якшені щодо неповнолітніх і такі види покарань, як громадські та виправні роботи.

Відповідно до ст. 100 ці види покарання можуть бути призначені тільки неповнолітнім від 16 до 18 років. Крім того, значно меншими є строки цих покарань: громадські роботи можуть бути призначені на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і тривалість їх не може пере­вищувати двох годин на день; строк виправних робіт встановлений від двох місяців до одного року, при цьому відрахування в прибуток держави призначаються судом у розмірі від п'яти до десяти відсотків.



На підставі ст. 101 арешт полягає у триманні неповнолітнього в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах і може бути призначений тільки неповнолітнім, які досягли на момент постановлення ви­року шістнадцяти років і на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб.

Позбавлення волі відповідно до ч.2 ст.102 взагалі не може бути призначено неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Крім того, КК визначає більш низькі (ніж повнолітнім) межі максимальних строків позбавлення волі. Частина 1 ст. 102 передба­чає, що покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягай до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призна­чене на строк більше десяти років, а у виключних випадках, передбачених в п.5 ч. З ст. 102 — не більше п'ятнадцяти років.



Залежно від тяжкості злочину, за який засуджено неповнолітнього, позбавлення волі може бути призначене (ч. З ст. 102):

1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;

2) за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;

3) за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

4) за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавлен­ням життя людини, — на строк до п'ятнадцяти років.

Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його в спеціальних виховних установах, максимально пристосованих для цих осіб.
Особливості призначення покарання до неповнолітніх.

Певні особливості є у призначенні покарання неповнолітнім.

Особливе значення має урахування вікових особливостей неповнолітнього, що вимагає встановлення не лише того, що особа формально досягла віку кримінальної відповідальності, але і з'ясовування всіх індивідуальних психофізичних властивостей неповнолітніх певного віку.

Суд при призначенні покарання неповнолітнім суд повинен врахувати наступні обставини:


  1. Пом’якшуючі та обтяжуючі обставини.

  2. Вік неповнолітнього ( місяць, рік народження ).

  3. Стан здоровя та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними;

  4. характеристику особи неповнолітнього (з місця роботи, навчання);

  5. умови життя та виховання неповнолітнього (повна чи неповна сімя де проживає неповнолітній, зловживання алкоголем0;

  6. обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього (коло друзів);

  7. Наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

У необхідних випадках для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра.

Тому загальні засади призначення покарання віднос­но неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки їх віко­вого психофізичного розвитку.

Практика однозначно йде по шляху найбільш частого застосуван­ня до неповнолітніх пільгових інститутів кримінального права, на­приклад, призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом . (ст. 69)

Підводячи підсумок по другому питанню необхідно зазначити, що закон наводить вичерпний перелік видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх. Ряд покарань, у порівнянні з дорослими, до неповнолітніх взагалі не можуть бути застосовані ( довічне позбавлення волі, обмеження волі, конфіскація майна та інші). Крім того законом визначені певні особливості у призначенні покарання неповнолітнім.



3. Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування.
Аналіз норм КК про звільнення неповнолітніх від покарання дозволяє виділити ряд особливостей, що відбивають, безумовно, прояв принципу гуманізму щодо цієї категорії осіб.

До видів звільнення неповнолітніх від покарання відносяться:

звільнення від покарання із застосу­ванням примусових заходів виховного характеру;

звільнення від відбування покарання з випробуванням;

звільнення від покарання в зв'язку із закінчення строків давності виконання обвинувального вироку;

умовно – дострокове звільнення від відбування покарання:
1.1. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру.
Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру це передбачені кримінальним законом особливі заходи впливу, що не є кримінальним покаранням. Ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх, виключення негативних властивостей і навичок, попередження вчинення ними правопорушень.

Обов'язковими ознаками цих захо­дів є:

1) передбаченість і вичерпність їх кримінальним законом — ч. 2 ст. 105;

2) застосування їх тільки судом;

3) застосування їх тільки до неповнолітніх, що вчинили злочин;

4) відсутність в них ознак кримінального покарання.

Обов'язковими умовами звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є:

а) вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості;

б) після вчинення злочину і до постановлення вироку, щире розкаяння і бездоганна поведінка. Можливість такого виправлення повинна випливати з оцінки поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його ставлення до навчання, роботи та інших обставин, що свідчать про невелику небезпечність особи неповнолітнього.

Якщо суд внаслідок оцінки цих обставин дійде висновку про те, що неповнолітній для досягнення мети виправлення, попере­дження вчинення нових злочинів на момент постановлення виро­ку не потребує застосування покарання, він може звільнити його від покарання із застосуванням зазначених заходів.

У цьому разі суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання і особа вважається такою, що не має судимості. Одночасно суд при­значає певні примусові заходи виховного характеру.

Частина 2 ст.105 містить наступні види примусових за­ходів виховного характеру:

а) застереження;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по­ведінки неповнолітнього;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

г) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятиріч­ного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодуван­ня заподіяних майнових збитків;

д) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-вихов­ної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх залишення визначаються законом.



Застереження полягає в осудженні (осуді) суспільне небезпеч­ної поведінки неповнолітнього, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосування більш суворих заходів відповідальності.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведін­ки неповнолітнього може, наприклад, полягати у забороні відвіду­вати у вечірній час парки, кафе, у вимозі сумлінно відвідувати на­вчальні заклади тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замі­няють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання. Це означає встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що були зобов'язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки, колектив або інші громадяни мають реальну можливість здійснити такий вплив, створи­ти нормальну обстановку для неповнолітнього. У пункті 6 постано­ви Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. «Про прак­тику застосування судами примусових заходів виховного характеру»' рекомендовано передавати неповнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, лише при наявності даних про їхню спроможність забезпечити виховання.

Закон вимагає обо­в'язкової згоди колективу на здійснення нагляду і проведення вихов­ної роботи з неповнолітнім, а щодо громадян — наявність з їхнього боку відповідного прохання (п. З ч.2 ст.105).

Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітньо­го під нагляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи.

Покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодувати заподіяний майновий збиток. Закон, проте, обмежує можливість його застосуван­ня як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягай п'ятнадцятирічного віку і мають майно, кошти або прибуток.

Направлення непов­нолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх»' є загальноосвітні школи соціальної ре­абілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнад­цяти років, і фахові училища соціальної реабілітації для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Цей захід може застосовуватися лише тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими заходами. Строк цього заходу визначаєть­ся судом, але не може перевищувати трьох років.

Відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. основними завданнями за­гальноосвітніх шкіл і фахових училищ соціальної реабілітації є створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвит­ку індивідуальних здібностей, а також забезпечення соціальної реабілі­тації учнів, їх правового виховання і соціального захисту.

Закон допускає у виняткових випадках мож­ливість тримання у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п'ятнадцяти років, а у фахових училищах соціаль­ної реабілітації — до дев'ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки. Відповідно до ч. З ст. 105 залежно від конкретних обставин вчи­неного злочину і особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно кілька примусових заходів виховного характеру.



Закон надає право суду, якщо він вва­жає це необхідним, призначити неповнолітньому вихователя.

Частина 3 ст. 97 встановлює, що у разі ухилення неповноліт­нього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових за­ходів виховного характеру, ці заходи скасовуються судом і він при­тягується до кримінальної відповідальності.


1.2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Стаття 104 (закон)передбачає, що для застосування цього виду звільнення від відбування покарання необхідно враховувати:


По-перше, загальні підстави та умови, передбачені в статтях 75-78 ККУ ( див лекція 14 питання 3 )

Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване у випадках призначення покарання у виді:

виправних робіт;

службових обмежень для військовослужбов­ців; обмеження волі;

позбавлення волі на строк не більше п'яти років:

Що стосується додатко­вих покарань, то ст. 77 КК допускає можливість не тільки призна­чення, а й реального застосування таких покарань, як штраф, позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Звільнення з випро­буванням може мати місце лише тоді, коли суд дійде висновку, що, вихо­дячи із тяжкості злочину, особи винного та інших обставин, виправ­лення засудженого можливе без відбування покарання.

Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої категорії злочинів належить вчинене винним діяння (ст. 12 КК), з урахуванням значущості об'єкта і предмета посягання, обстановки, місця і часу його вчинення, відсутності тяжких наслідків та ін.

Підлягають обов'яз­ковому врахуванню форма вини, мотиви і мета злочину.



Врахування даних, що характе­ризують особу винного можна розмежувати на чотири групи:

1) обставини, що характеризують поведінку винної особи до вчи­нення злочину: законослухняність, що передує вчиненню правопо­рушень, ставлення до праці або навчання, поведінка в побуті та ін.;

2) обставини, безпосередньо пов'язані з вчиненням злочину: іні­ціатива, готування, організація злочину, фактична роль у його вчи­ненні та ін.;

3) обставини, що характеризують поведінку винної особи після вчинення злочину: надання допомоги потерпілому, турбота про його близьких тощо;

4) індивідуальні властивості особи: стать, вік, стан здоров'я, наявність на утриманні непрацездатних родичів, а також особливості характеру: доброта, чуйність чи озлобленість, облудність, агресив­ність, навички і схильності до азартних ігор, наркотиків, зловживан­ня спиртними напоями і т. ін.

До інших обставин відносяться обставини що пом'якшу­ють покарання, наприклад, вчинення злочину під впливом примусу, погрози або внаслідок матеріальної, службової або іншої залежності; вчинення злочину внаслі­док збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин, непов­нолітнім або жінкою в стані вагітності, особою в стані сильного душевного хвилювання; усунення або прагнення добровільно усу­нути наслідки злочину або відшкодувати заподіяну шкоду; активне сприяння розкриттю злочину або злочинної діяльності організова­ної групи; з'явлення із зізнанням, щире каяття та ін.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов'язано з встановленням у вироку іспитового строку, що є невід'єм­ною його ознакою.

Іспитовий строк — це певний проміжок часу, протягом якого здій­снюється контроль за засудженим і останній під загрозою реального відбування призначеного покарання зобов'язаний виконувати покладені на нього обов'язки та інші умови випробування.

Значення іспитового строку поля­гає і в тому, що тільки протягом цього строку особа визнається суди­мою. Тривалість іспитового строку встановлена ч. З ст. 75 КК у межах від одного року до трьох років. Критерієм його три­валості в кожному випадку має бути час, необхідний для того, щоб за­суджений довів своє виправлення без реального відбування основного покарання. Перебіг іспи­тового строку починається з моменту оголошення вироку, і він не під­лягає скороченню в заохочувальному порядку.



Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути пов'язано з покладанням судом на такого засудженого певних обов'яз­ків, перелік яких є вичерпний ст. 76 КК:

  1. попросити публічно або в іншій формі пробачен­ня у потерпілого;

2) не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;

3)по­відомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання;

4) періодично з'являтися для реєст­рації в ці органи;

5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

У разі необхідності суд може покласти на засудженого один або декілька обов'язків. Контроль за виконанням таких обов’язків здійснюється з боку органів виконання покаран­ня за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців – командира військової частини.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 78 КК) визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими, так і несприятливими.

Сприятливі: 1. звільнення за рішенням суду від відбування призначеного винному покарання. 2. погашення у зв'язку з цим судимості;

Несприятливі наслідки настають для засудженого в двох випад­ках.

Перший — коли засуджений направляється судом для реаль­ного відбування призначеної міри покарання через те, що він не ви­конав покладених на нього обов'язків або систематично вчиняв правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення. При невиконанні покладених на засудженого обов'язків суд у кож­ному випадку повинен з'ясувати причини їх невиконання.

Другим несприятливим наслідком є вчинення засудженим протягом іспи­тового строку нового злочину. Відповідно до ч. З ст. 78 КК суд при­значає покарання за новий злочин, а потім приєднує до нього пов­ністю або частково покарання, раніше призначене при звільненні з випробуванням. Тобто тут застосовуються правила призначення покарання за сукупністю вироків, установлені статтями 71 і 72 КК.

По-друге, особливості, передбачені в статті 104 ККУ.

Ці особливості полягають у слідуючому:


  1. звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітніх можливе при застосування їх тільки до одного виду покарання - позбавлення волі;

  2. іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років;

  3. у разі звільнення неповнолітнього від відбування випробуванням суд може покласти на окрему особу (за її згодою або на її прохання) обов'язок щодо нагляду за засудженим та про­ведення з ним виховної роботи.


1.3. Звільнення від покарання в зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.
Стаття 106 (закон) пе­редбачає звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінчен­ням строків давності виконання обвинувального вироку. Загальна норма про цей вид давності передбачена в ст. 80 ККУ (див. Лекція 15 другі дві години питання 1).
Обвинувальний вирок з тих чи інших причин (внаслідок стихій­ного лиха, втрати кримінальної справи, тяжка хвороба засудженого тощо) може своєчасно не приводитися у виконання. У цьому разі його наступне виконання може виявитися не­доцільним з точки зору як спеціального, так і загального попереджен­ня. Засуджений за цей час може виправитися, тому застосування до нього покарання, призначеного в минулому, може суперечити меті по­карання і виявитися зайвим. Тому ст. 80 КК передбачає звіль­нення від покарання зв'язку із закінченням строків давності виконан­ня обвинувального вироку.

Під давністю виконання обвинувального вироку розуміється закінчення встановлених у законі строків з дня на­брання обвинувальним вироком законної сили, у зв'язку з чим засудже­ний звільняється від виконання призначеної судом міри покарання.

Із ст. 80 КК випливає, що існують три умови застосування давності обвинувального вироку:

  1. закінчення зазначеного в законі строку;

2) не ухилення засудженого від відбування покарання

3) не вчинення ним протягом встановленого законом строку нового зло­чину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.

Частина 1 ст. 80 КК встановлює диференційовані строки, закін­чення яких виключає виконання обвинувального вироку. Тривалість цих строків залежить від виду та тяжкості призначеного судом по­карання.

Обвинувальний вирок не приводиться у виконання, якщо з дня набрання ним чинності минули такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;

2) три роки — у разі засудження до покарання у виді обмежен­ня волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

3) п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбав­лення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбав­лення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

5) п'ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.



Перебіг строку давності виконання обвинувального вироку може зупинятися і перериватися.

Підставою для зупинення перебігу строку давності виконання обвинувального вироку є ухилення засудженого від відбування по­карання. Наприклад, систематична зміна місця проживання, проживання за фальшивими документами, зміна місця роботи, зміна зовнішності, втеча з виправно-трудової установи тощо. Перебіг строку давності відновлюється з дня з'явлення засудженого для відбування покаран­ня або з дня його затримання. При цьому строки давності в два, три і п'ять років подвоюються.

Підставою для перерви перебігу строку давності є вчинення протягом цього строку нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого. При перерві давності обчислення строку по­чинається з дня вчинення нового злочину. Час, який минув до вчи­нення нового злочину, не зараховується в строк давності.

Відповідно до ч. 2 ст. 80 КК строки давності щодо додаткових по­карань визначаються основним покаранням, призначеним вироком суду. Звільнення від покарання за ст. 80 настає автоматично.

Проте, якщо особа засуджена до довічного позбавлення волі, стосовно неї діє спеціальне правило, закріплене в ч. 5 ст. 80, відповідно до якого законодавець надає суду право вирішувати питання щодо того, за­стосовувати чи не застосовувати давність — залежно від ступеня су­спільної небезпечності вчиненого раніше злочину і особи засудженого. Якщо суд не вважає за можливе застосувати давність, він зобо­в'язаний замінити довічне позбавлення волі позбавленням волі. Вод­ночас за наявності достатніх підстав суд може і застосувати давність. У цьому разі ухвалений раніше вирок не приводиться у виконання.

КК встановлює обмеження застосування давності виконання обвинувального вироку. Так, відповідно до ч. 6 ст. 80 КК давність не застосовується у разі засудження особи за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437-439 та ч. 1 ст. 442 КК. Ця норма цілком відповідає положенням Лондонського статуту Міжна­родного військового трибуналу від 8 серпня 1945 р., резолюціям Генеральної Асамблеї 00Н, її конвенціям від 26 листопада 1968 р., до яких приєдналася Україна.
Особливості звільнення від покарання в зв’язку із закінчення строків давності виконання обвинувального вироку зазначені у ч. З ст. 106.

Для закінчення давності виконання обвинувального вироку ч. З ст. 106 (закон) встановлює такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді по­збавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2) п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбав­лення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

3) сім років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбав­лення волі за особливо тяжкий злочин.

Якщо порівняти ці строки з тими, що встановлені у ст. 80 стосо­вно повнолітніх, то очевидно, що вони є значно меншими за своєю тривалістю.


1.4. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.
Стаття 107 (закон) передбачає підставу і правові умови умовно-дострокового звільнення осіб, що вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, незалежно від їх віку на момент звільнення.

Особливістю умовно-дострокового звільнення неповнолітніх порівняно із загальною нормою про умовно-дострокове звільнення (ст. 81) є те, що його підставою є виправлення засудженого, доведене сум­лінною поведінкою та ставленням до праці і навчання (ч. 2 ст. 107).

Мають особливості і правові умови застосування ст. 107:

по-перше, (ст. 107) УДЗ застосовується до осіб, що вчинили злочин до досягнення ві­сімнадцяти років, незалежно від віку на момент умовно-достроково­го звільнення;

по-друге, умовно-дострокове звільнення застосовується лише до осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі;

по-третє, застосування його не залежить від тяжкості вчиненого злочи­ну;

по-четверте, воно застосовується при відбутті певної частини призначеного покарання, що за розміром є меншою, ніж це перед­бачено в ст. 81 щодо повнолітніх.

Відповідно до ч. З ст. 107 умовно-дострокове звільнення від від­бування покарання осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у виді по­збавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за не­обережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний осо­бливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала пока­рання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання і до досягнення вісімнад-цятирічнього віку знову вчинила умисний злочин, за який вона за­суджена до позбавлення волі.

Стосовно повнолітніх ці терміни відповідно складають: не мен­ше половини; не менше двох третин; не менше трьох чвертей фак­тично відбутого покарання (ст. 81).

Аналіз ст. 107 дає можливість зробити важливий висновок: щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, закон не міс­тить заборони на їх умовно-дострокове звільнення незалежно від тяжкості злочину і навіть наявності рецидиву.

Якщо умовно-достроково звільнений протягом невідбутої части­ни покарання вчинить новий злочин, то суд призначає покарання за правилами, передбаченими у ст. 71, тобто за сукупністю вироків, з дотриманням правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення, встановлених ст. 72.

До осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років, заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.

Підводячи підсумок по третьому питанню необхідно зазначити, що види звільнення від кримінального покарання, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, мають пільгові умови, що дозволяє більш широко застосовувати їх до неповнолітнього.



4. Погашення і зняття судимості.
Погашення і зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, відбувається на під­ставі статей 88-91, але з урахуванням особливостей, передбачених у ст.108.

Особливості погашення і зняття судимості відносно неповнолітніх стосуються:

  1. тривалості строків погашення судимості і

  2. умов дострокового зняття судимості.

Частина 2 ст. 108 (закон) визначає такими, що не мають судимості, не­повнолітніх:

  1. засуджених до покарання, не пов'язаного з позбав­ленням волі, після виконання цього покарання;

  2. засуджених до поз­бавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

  3. засуджених до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять но­вого злочину;

  4. засуджених до позбавлення волі за особливо тяж­кий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

Дострокове зняття судимості з осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується на підставі, передбаченій у ст. 91 КК:

1) тільки судом



  1. засуджених до покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин;

  2. якщо така особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення

  3. закін­чення не менше половини строку погашення судимості, визначено­го в пункті 3 (з роки за тяжкий злочин) і пункті 4 (5 років за особливо тяжкий злочин) ч. 2 ст. 108, тобто, якщо вони відбули покарання за тяжкий злочин, то дострокове зняття судимості можливе після од­ного року шести місяців після відбуття покарання, а якщо вони від­були покарання за особливо тяжкий злочин — то після двох років і шести місяців.

Але загальною умовою залишається невчинення в ці строки но­вого злочину.

Підводячи підсумок по четвертому питанню, необхідно зазначити, що правові наслідки судимості, передбачені ст. 88 КК, поширюються і на осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, але з урахування ст.108 КК. Ці особливості стосуються тривалості строків погашення судимості і умов дострокового зняття судимості.


ВИСНОВОК
Встановлюючи особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх законодавець виходить з психологічної характеристики цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціальної поведінки. Така психофізична незавершеність процесу формування особи призводить до нездатності певною мірою усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки.

Виходячи з цього, закон передбачає, що вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує покарання.

Крім того:

2. До неповнолітніх не застосовується довічне позбавлення волі ( ч. 2 ст. 64 КК);

3. Строки позбавлення волі не може перевищувати 15 років (ч. 2 ст. 102 КК);

4. До неповнолітніх більш поширено застосовується умовно-дострокове звільнення від покарання (ст. 107 КК);

5. До неповнолітніх злочинців можуть бути застосовані замість покарання примусові заходи виховного характеру (ст. 97.105 КК);

6. Особи, віком до 18 років, відбувають покарання не у кримінально-виконавчих установах (ч. 1 ст. 61 КК), а у виховних установах (ч. 1 ст. 100 КК).

Ці норми відбивають стійку тенденцію пом’якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з відповідальністю осіб, які вчинили злочин у повнолітньому віці.

Старший викладач циклу КПД



майор внутрішньої служби, к.ю.н. О.Л.Самофалов


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка