Державна пенітенціарна служба України Чернігівський юридичний коледж Цикл: гуманітарних та соціально-економічних дисциплін Курс: «Філософія» методична розробка



Скачати 216.97 Kb.
Дата конвертації31.12.2016
Розмір216.97 Kb.



Державна пенітенціарна служба України

Чернігівський юридичний коледж
Цикл: гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

Курс: «Філософія»
МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

Для проведення лекції № 7

Змістовий модуль № 4: Філософія пізнання та філософська антропологія.

Тема № 6: Філософська сутність і структура пізнання.



Форма навчання: денна, І курс (І семестр).

Для проведення заняття у складі курсу.



Тривалість: 2 академічні години.

Розглянуто та схвалено на засіданні циклу



«___» ____ 20___ р. Протокол № «___».

Чернігів 20____

Тема 6. Філософська сутність і структура пізнання.

Актуальність теми: гносеологія – це вчення про можливість пізнання людиною предметів і явищ дійсності, їх властивостей, зв'язків і відношень, про джерела, шляхи, методи, форми і закономірності пізнавального процесу. У науковій філософії вона виходить з визнання тієї принципової обставини, що пізнання є відображенням об'єктивної реальності, яка існує поза і незалежно від свідомості; що суб'єкт, який пізнає, – це соціально-природна істота, включена в об'єктивну реальність; що пізнання здійснюється за допомогою мозку – високоорганізованої матеріальної системи, – і передбачає вплив зовнішніх об'єктів на органи чуття людини; що процес пізнання є відображенням особливого типу, і для його пояснення необхідно використовувати весь арсенал діалектичних методологічних засобів. Гносеологія філософська дисципліна, яка аналізує всезагальні основи пізнавального процесу, розглядає його результати як реальне та істинне знання. Без розгляду даної проблематики неможливе як повне опанування філософських знань, так і повноцінне формування наукового світогляду та навичок пізнання.

  1. Мета заняття:

    • ознайомити курсантів з основним змістом гносеології – філософського вчення про пізнання;

    • розглянути історичний розвиток теорії пізнання, основні його види та методи;

    • формувати у слухачів культуру наукового мислення.




  1. План заняття (розрахунок навчального часу)

з./п.

Навчальні питання

Розрахунок часу (хвилини)

1

Вступ.

5 хв.

2

Філософія пізнання та її розвиток.

20 хв.

3

Єдність чуттєвого та раціонального у пізнанні.

20 хв.

4

Методи наукового пізнання.

20 хв.

5

Істина та її критерії.

10 хв.

6

Висновок.

5 хв.

Разом:

80 хв.




  1. Організаційно-методичні вказівки.

Вид лекції: інформаційна. Систематизований виклад основного матеріалу з питань лекції.

Метод проведення лекції: поєднання елементів усного викладання навчального матеріалу з використанням засобів наочності.

Перелік наочних та технічних засобів навчання: мультимедійний проектор, персональний комп’ютер, слайди підготовленні в програмі MS Power Point до Теми 6.

Місце проведення заняття: лекційна аудиторія.

Список літератури:

1. Касьян В.І. Філософія / В.І. Касьян. – К., 2008.

2. Пазенок В.С. Філософія / В.С. Пазенок. – К., 2008.

3. Причепій Є.М. та оз. Філософія / Є.М. Причепій. – К., 2000.

4. Філософія / оза. Горлача М.І., Кременя В.Г. – Харків., 2001.

5. Філософія / оза. І.Ф. Надольного. – К., 2002.

6. Філософія. Курс лекцій / оза. І.В. Бичко та оз. – К., 1991.

7. Філософія / І.В. Бичко, В.Г. Табачковський та оз. – К., 1993.

8. Філософія / оза. Г.А. Заїченка. – К., 1995.

9. Філософія: словник – довідник / І.Ф. Надольний, Г.Б. Черушева та оз. – К., 2009.

10. Философский оза с / И.В. Андрущенко, О.А. Вусатюк и оз. – К., 2006.


  1. Порядок проведення заняття

  1. Вступна частина (організаційний момент та вступне слово)

  • вирішення організаційних питань;

  • оголошення теми;

  • формування мети та завдань лекції;

  • оголошення плану заняття;

  • надання переліку літератури.

4.2. Змістовна частина (розгляд навчальних питань)

  • висвітлення значення гносеології для вивчення філософії і розуміння методів та закономірностей пізнання світу;

  • визначення взаємозв’язку з іншими дисциплінами та темами (оза структурн зв’язок);

  • надання методології вивчення предмету;

  • постановка та висвітлення актуальних проблемних питань лекції.

4.3. Заключна частина лекції

  • формулювання висновків з розглянутої теми;

  • відповідь на питання слухачів;

  • визначення завдань для самостійної роботи, надання методичних рекомендацій щодо самостійного опрацювання питань теми.




  1. Зміст навчальних питань


Вступне слово

Питання про природу та сутність людського пізнання, його можливості, рівні, форми, ознаки достовірності знання упродовж майже всієї історії філософії були її органічною складовою частиною. Без певних вирішень пізнавальної проблематики навряд чи можливі виправдані, обґрунтовані філософські вчення та дослідження. Крім того, філософські проблеми пізнання служать орієнтирами для наукових пошуків, а також для життєвого людського самоутвердження. Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою «гносеологія» (давньогрец. “гносис” – пізнання; “логос” – учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують “епістемологія” (давньогрец. “епістема” – знання, наука; “логос” – учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання. Необхідно зауважити, що гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія – це більше явище некласичної філософії. Для нашої філософської традиції епістемологічні студії не були характерними, оза с сьогодні оза епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даній лекції враховуються як традиційні для нашої філософії гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов’язані із епістемологією.


Перше питання.

  1. Філософія пізнання та її розвиток.

Філософія пізнання (гносеологія, епістемологія) – філософське вчення про пізнання, істину та шляхи її досягнення.

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань в процесі взаємодії суб’єкта (носій свідомості і знання, той хто пізнає) і об’єкта (на що спрямована пізнавальна діяльність, що пізнається). А знання – це інформація про світ, яка існує у формі певної суб’єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Існування «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знанні не обов’язково визначається присутністю розвинутої теорії пізнання як особливого розділу філософії. Ще у давньогрецькій філософії були сформульовані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологічному вимірі. Головним методом пізнання в ранній античній філософії було споглядання, Сократ розробив спеціальний метод «оза стру» для здобуття істини в процесі суперечки, Платон зводив пізнання до пригадування ідей, що забувалися душею при з’єднанні з тілом, Аристотель в своєму «Органоні» розробляв. дедуктивну логіку (виведення висновків із загальних суджень). В Середні віки поряд з божественним одкровенням джерелом пізнання вважався розум (логічні операції).

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула динамічного розвитку в Новий Час, постаючи в різних концепціях. Емпіричну концепцію (що в основу пізнання стаила чуттєвий досвід) розробили Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та експериментальну науку Бекон.

Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:

1. «Шлях павука» – здобуття істини із чистої свідомості.

2. «Шлях мурахи» – вузький емпіризм, збір роз’єднаних фактів без їх концептуального узагальнення.

3. «Шлях бджоли» – єднання обох шляхів, здібностей досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального.

Останній шлях за Беконом є найприйнятнішим проте, він віддавав пріоритет дослідному пізнанню. В праці «Новий Органон» Бекон розробляв індуктивну логіку (виведення узагальнень з одиничних суджень).



Раціоналісти ставили розум, логічне мислення над почуттям (Р. Декарт, Б. Спіноза). Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу.

Німецька класична філософія, передусім її основоположник І. Кант, вперше спробувала пов’язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей, стверджуючи, що об’єкт як такий існує лише у формах діяльності суб’єкта. Головне питання своєї гносеологічної концепції – про джерела та межі пізнання – І. Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень. Вирішуючи це питання, І. Кант досліджував три головні характеристики пізнання – чуттєвість, розсудок та розум. Важливу роль у розвитку гносеології І. Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати «речі в собі» зумовлює суперечності, антиномії чистого розуму. Стає можливим виникнення під час міркувань двох суперечливих, але однаково обґрунтованих суджень (наприклад, «світ конечний – світ нескінченний», є причина – нема).

Гегель не применшуючи значення формальної логіки зважав на її обмеженість, яка розглядає форми мислення у їх нерухомості, поза їх взаємозв’язком та субординацією. Він наголошував, що неможливо зрозуміти предмет, не усвідомлюючи особливостей попереднього шляху розвитку. Г.-В.-Ф. Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічних проблем, зробивши її центральною категорією своєї логіки. Він стверджував, що діалектика як логіка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але й практичній ідеї.

К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Вона розуміє пізнання як певну форму духовного виробництва, процес відображення дійсності. Пізнання цієї дійсності є можливим і становить активне відображення реальності у процесі зміни її людьми, тобто в процесі суспільної практики.

Позитивізм О. Конта стверджував, що все позитивне (істинне) знання досягається спеціальними науками та набуває форми фактів (на зразок природничих наук), все знання є сукупним результатом цих наук, які не потребують філософії.

Постпозитивізм – (К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд) головним предметом оза структурнести гносеології є розвиток знання в його цілісності. Аналіз механізмів зростання й зміни знання він здійснює на підставі історії науки, а не її результатів. Послідовники постпозитивізму довели, що «чистих фактів », які б не торкалися будь-яких концептуальних висновків (як вважали логічні позитивісти), не існує, наукові факти завжди «теоретично навантажені». Окрім того, вони вказали на те, що відкриття нового знання та його обґрунтування — це єдиний процес.

Аналітична філософія охоплює широке коло гносеологічних ідей, представлена працями Б. Рассела, Л. Вітгенштейна, В. Куайна, Р. Карнапа та оз. Філософсько-гносеологічну проблематику вона розглядає у сфері мови, вирішуючи її на основі аналізу мовних засобів і виразів. Водночас вона наголошує на важливій ролі аналізу в пізнавальній діяльності.

Структуралізм і неоструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан) головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання, то оза структурнести (Ж. Дерріда, А. Дельоз та оз.) намагались усвідомити структуру та все «оза структурне» у знанні під кутом зору їх генези та історичного розвитку. Обидва підходи вивчали специфіку та методи гуманітарного знання, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання.

Герменевтика (X. Гадамер, Ю. Габермас, П. Рікьор) головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства, намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні. Філософська герменевтика центральною своєю проблемою має розуміння як таке. Представники цього напрямку вважають, що істина пізнається не тільки й не стільки за допомогою наукового методу, найважливішими способами її розкриття є філософія, мистецтво та історія.

Висновки по першому питанню.

Отже, філософія пізнання – філософське вчення про пізнання, істину та шляхи її досягнення. Дана наука пройшла складний шлях розвитку від перших спроб теоретичної рефлексії над проблемами пізнання в епоху Античності до побудови конкретних, обґрунтованих та завершених епістемологічних теорій сучасності.


Друге питання.

2. Єдність чуттєвого та раціонального у пізнанні.

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного.



Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та е . Воно має три головні форми:

Відчуття – відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Сприйняття – цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення – узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення – активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Мислення має два основні рівні:



Розсудок – початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Розум – вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Наукове пізнання – це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні – емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання – чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об’єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв’язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація – це специфічні ознаки емпіричного пізнання.



Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об’єкт і опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою теорії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди мають теоретичне навантаження. Початок науки – це не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абстрактних, ідеальних конструктів. Це – постулати, визначення, принципи, концептуальні моделі тощо.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту – понять, теорій, законів та інших форм, пов’язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв’язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (е мат, умовиводів, законів, категорій, принципів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об’єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто е матеріаліз речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкретизуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, розкриває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання.

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема (грец. problema – задача) – форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Іншими словами, це – знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповісти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв’язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поставити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних проблем до інших – від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.

Розв’язання певної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, під час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза (грец. hypothesis – основа, припущення) – форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки, обґрунтування. В процесі доведення гіпотез одні з них стають істинними теоріями, інші – видозмінюються, конкретизуються, а треті – заперечуються, перетворюються на хибне знання (перевірка дає негативний результат). Висування нової гіпотези спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть тоді, коли ці результати були негативними.

Теорія (грєц. theoria – спостереження, дослідження) – найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв’язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія цілісних систем, що е матеріалізаціяся (синергетика) тощо.

На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам: несуперечливості (не порушувати відповідний закон формальної логіки) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У сучасній методології науки розрізняють такі головні елементи теорії:

- вихідні засади – фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми;

- ідеалізований об’єкт – абстрактна модель істотних якостей та зв’язків, речей і явищ;

- логіка теорії, націлена на з’ясування структури та зміни знання;

- сукупність законів та тверджень, виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів.

Характеризуючи сучасні тенденції розвитку наукових теорій, відомий німецький філософ П. Козловський зазначав, що наука нині вагається між е матеріалізаці та функціональністю. З одного боку, вона схиляється до екстремального реалізму, де теорія прирівнюється до дійсності та актуалізуються колишні спроби посилити референтність науки. З іншого, наука дедалі більше користується вигадкою, симуляцією як методом та посилює свій функціоналізм. Теорії більше не відшукуються, а вигадуються та конструюються. У природничих науках відбувається «е матеріалізація» досліджень, під час якої контакт з матеріалом здійснюється за допомогою надскладних вимірювальних приладів, а не шляхом чуттєво спостережних вимірювань та зважувань. Дедалі більшу роль відіграє момент фікції, створення нових моделей та їх застосування дослідниками.

Різноманітність видів реальних взаємозв’язків є засадою існування багатьох форм законів, які можна розподілити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, загальні тощо.

Висновки по другому питанню.

Таким чином, у пізнанні можна виділити його чуттєви та раціональні рівні, що перекликаються з емпіричним та теоретичним рівнями наукового пізнання, які взаємодоповнюють одне одне. Головними формами теоретичного пізнання, що одночасно є й стадіями розвитку знання є: ідея, проблема, гіпотеза та теорія.


Третє питання.

3. Методи наукового пізнання.

У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні сформувалися умоспоглядально-філософський та позитивістський підходи. Сутністю умоспоглядально-філософського підходу (натурфілософія, філософія історії) є пряме виведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу спеціального матеріалу науки (концепції Шеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у другому – принижується або навіть зовсім заперечується.



Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосередньо, а через методи, форми та концепції інших методологічних рівнів. Філософські методи не завжди наявно сповіщають про себе в процесі дослідження, вони можуть застосовуватись як свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (закони, категорії, причини), які перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту філософією. Філософські принципи функціонують щодо науки у формі загальних регулятивів, універсальних норм, що створюють у своїй сукупності методологічну програму найвищого рівня.

Метод – сукупність певних правил, прийомів, способів, норм наукового пізнання і практичної діяльності. Науковими методами емпіричного дослідження є:

Спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.

Експеримент – дослідження будь яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом проходження процесу в певному напрямку.

Опис – зазначення ознак предмета чи явища.

Вимірювання – певна система фіксації кількісних характеристик досліджуваного об’єкта за допомогою відповідних засобів.

Формалізація (лат. formalis – складений за формою) – відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Аксіоматичний (грец. ахіоmа – загальноприйняте, безперечне) метод - спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Аналіз – реальний чи мислений поділ об'єкта на складові; синтез – поєднання елементів об'єкта у ціле; абстрагування – процес відходу від певних якостей досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей; ідеалізація – мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, що є принципово неможливим («абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ» тощо); індукція – це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів – до їх узагальнення та висновків; дедукція – сходження у пізнанні від загального до одиничного; аналогія – встановлення подібності, відповідності певних сторін, властивостей та відношень між нетотожними об'єктами; моделювання – метод дослідження який передбачає відтворення властивостей об'єктів на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Системний підхід – сукупність загальнонаукових методологічних принципів, що ґрунтуються на розгляді об'єктів як систем. Історичний підхід – передбачає розгляд процесу розвитку об’єкта.

Висновки по третьому питанню.

Отже, метод – сукупність певних правил, прийомів, способів, норм наукового пізнання і практичної діяльності. Науковими методами емпіричного дослідження є: спостереження, опис, вимірювання, експеримент, аналіз та синтез (реальні чи теоретичні). До теоретичного пізнання, належать методи: формалізації, індукції, дедукції, абстрагування, аналогії тощо.


Четверте питання.

4. Істина та її критерії.

Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину пізнання. Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані “ідеальні об'єкти” (“ідеальне коло” в геометрії, “ідеальний газ” у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності. Пізнаючи об’єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об’єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні “зрізи” певного об’єкта? На це запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. Їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.

Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті). В науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.

Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика. У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.

Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому й ознаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні: чуття засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій. Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина – це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина – це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання. Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина – це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій із світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:

• у позицію догматизму – перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;

• у позицію релятивізму – перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними;

• у позицію утилітаризму – зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;

• у позицію нормативного ставлення до істини – істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.

Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входить у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обґрунтування знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В останньому випадку йдеться насамперед про наукові знання.

У науці істинність знань визначають максимальним ступенем їх відповідності критеріям та нормам науковості. На першому плані тут фігурують: а) підтвердження фактами; б) підтвердження експериментальними перевірками; в) узгодженість із принципами наукової теорії; г) коректність і точність застосування термінології; д) логічна та концептуальна несуперечливість.



Висновки по четвертому питанню.

Отже, питання про істину – питання про властивості не тільки мислення і теорій, а й практики, проблеми справжнього людського життя, можливості зміни свідомості, розвитку пізнання; питання не лише про кількість абсолютних істин, якими оволоділо людство, а й про те, до якої межі умови суспільного життя піддаються контролю всезагального інтелекту і залежать від нього. Істина – нескінченна послідовність результатів діалектично суперечливого процесу поглиблення пізнання.


Висновки по темі

Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе в різних видах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені всі сили та здібності людини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння та ін.).

Пізнання – багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграє розумова активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людина оптимізує свої взаємини зі світом та збільшує ступені своєї свободи.

У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина, використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі інтелектуальні інструменти та засоби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якісного наближення до істини.

Найрозвиненішим, спеціалізованим видом пізнавальної діяльності постає наука, яка володіє цілою системою ефективних засобів продукування, нагромадження та використання знань.

Завдання та рекомендації до самостійного вивчення теми:

Із бюджету часу на самостійну роботу з даної теми виділяються дві академічні години. За цей час курсанти мають вивчити такі питання:



  1. Гносеологічна проблематика в історії філософії.

  2. Теоретичний та емпіричний рівні пізнання.

  3. Істина, як мета пізнання.

При самостійному засвоєнню теми слід звернути увагу на основні проблеми:

  • Пізнання як суб’єкт-об’єктна взаємодія.

    • Шлях пізнання від проблеми до теорії.

    • Пошук істини та її критерії..

Вивчення гносеології слід розпочати з визначення самого поняття пізнання та окреслення історичного розвитку філософських епістемологічних знань. Необхідно також звернути увагу на основні форми та рівні пізнання, його методи та мету. Висвітленню підлягає і проблема істини, як головна мета пізнання.

За даною темою передбачена підготовка доповідей, що можуть бути виголошені на семінарському занятті з теми:

1. Сучасна наукова епістемологія.

2. Співвідношення правди та істини.

З цієї теми передбачений наступний перелік тематики індивідуальних навчально-дослідних завдань:

1. Гносеологічна проблематика в історії філософії.

2. Сучасна наукова епістемологія.

3. Методологічний анархізм П. Фейєрабенда.

4. Філософське обґрунтування цінності знання.

5. Істина як одвічна цінність людства.

При опрацюванні зазначених питань та виконанні ІНДЗ слід скористатися переліком рекомендованої до теми літератури:

1. Касьян В.І. Філософія / В.І. Касьян. – К., 2008. – С. 97 – 114.

2. Пазенок В.С. Філософія / В.С. Пазенок. – К., 2008. – С. 89 – 102.

3. Причепій Є.М. та ін. Філософія / Є.М. Причепій. – К., 2000. – С. 211 – 232.

4. Філософія / ред. Горлача М.І., Кременя В.Г. – Харків., 2001. – С. 102 – 118.

5. Філософія / ред. І.Ф. Надольного. – К., 2002. – С. 167 – 176.

6. Філософія. Курс лекцій / ред. І.В. Бичко та ін. – К., 1991. – С. 132 – 146.

7. Філософія / І.В. Бичко, В.Г. Табачковський та ін. – К., 1993. – С. 124 – 137.

8. Філософія / ред. Г.А. Заїченка. – К., 1995. – С. 113 – 135.

9. Філософія: словник – довідник / І.Ф. Надольний, Г.Б. Черушева та ін. – К., 2009.



10. Философский словарь / И.В. Андрущенко, О.А. Вусатюк и др. – К., 2006.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка