Данієль Дефо



Сторінка9/19
Дата конвертації02.04.2017
Розмір2.75 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19
— Ну як амазонка? — нерідко питав Тарру. І Гран з вимученою посмішкою щоразу незмінно відповідав:
Скаче собі, скаче!
Якось увечері Гран повідомив, що він остаточно зняв епітет «елегантна» стосовно своєї амазонки і що віднині вона фігуруватиме як «струнка».
— Так точніше,— додав він.
Іншого разу він прочитав своїм слухачам першу фразу, переписану наново: «Гожого травневого ранку струнка амазонка на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями в Булонському лісі».
— Правда ж, так краще її бачиш? — спитав він. — І потім я волію написати «травневого ранку» тому, що «травневого поранку» дещо сповільнює скік коня.
Потім він узявся за епітет «чудовий». За його словами, це не звучить, а йому треба слівце, яке з фотографічною точністю відразу змалювало б пишну кобилу, що існує в його уяві. «Сита» не піде, хоча й точно, зате трошечки зневажливо. Він був спокусився на «лискуча», але епітет ритмічно не вкладається у фразу. Одного вечора він радо сповістив, що знайшов: «гніда в яблуках». На його думку, це ненав'язливо говорить про вишуканість коня.
— Але так же не можна,— заперечив Ріє.
— А чому?
— Бо ж «у яблуках» — це теж стосується масті коня, це не порода.
— Якої масті?
— Та байдуже якої, в кожному разі — це не гнідої.
Гран був вражений до самого серця.
— Дякую, дякую,— сказав він,— як добре, що я вам
прочитав. Ну, тепер ви самі переконались, як воно важко.
— А що як написати «прегарна»? — спитав Тарру. Гран глянув на нього, задумався.
— Так,— нарешті озвався він,— саме так. І поступово уста його склалися в усмішку.
За кілька днів він признався друзям, що йому страшенно заважає слово «квітучий». Оскільки сам він ніде далі Орана й Монтелімара не бував, то в'язнув з розпитами до своїх приятелів і вимагав від них відповіді — квітучі алеї в Булонському лісі чи ні. Сказати по щирості, ні на Ріє, ні на Тарру вони ніколи не справляли враження надто квітучих, але переконливі докази Грана похитнули їхню впевненість. А він усе дивувався з їхніх сумнівів. «Одні лише художники вміють бачити!» Якось лікар побачив Грана в стані неприродного збудження. Він тільки що замінив «квітучі» на «повні квітів». І радісно потирав руки.
— Нарешті їх побачать, відчують. Нумо, геть шапки, панове!
І він урочисто прочитав фразу «Гожого травневого ранку струнка амазонка неслася галопом на прегарній гнідій кобилі серед повних квітів алей Булонського лісу». Але прочитані вголос три родові відмінки, що закінчували фразу, лунали важко, і Гран затнувся. Він пригнічено сів на стільця. Потім попросив у лікаря дозволу піти. Йому треба подумати на дозвіллі.
Саме в цей час, як довідалися ми згодом, на роботі він почав виявляти неприпустиму неуважність, що сприйнято було як вельми прикру обставину, надто в ті дні, коли мерія з поріділим складом мусила виконувати силу-силенну найважчих обов'язків. Це явно позначилося на роботі, і начальник канцелярії дав прочуханки Гранові, нагадавши, що йому платять за виконану роботу, а він її й не виконує.
— Я чув,— додав начальник,— ви на добровільних засадах працюєте для санітарних дружин у вільні від служби години. Мене це не обходить. Єдине, що мене обходить, це ваша праця тут, у мерії. І той, хто справді хоче приносити користь у ці страхітливі часи, передусім мусить ретельно виконувати свою роботу. Інакше все інше теж ні до чого.
— Він має рацію,— сказав Гран лікареві.
— Так, має рацію,— погодився Ріє.
— Я справді зробився неуважний і не знаю, як закінчити фразу.
Він намислив узаагалі викинути слово «Булонський», гадаючи, що й так кожен зрозуміє. Але тоді у фразі стало незрозуміло, що приписується «квітам», а що «алеям». Він подумав був написати: «алеї лісу, повні квітів». Але тоді ліс виходив між іменником і прикметником, і епітет, свідомо відірваний від іменника, стирчав, як колючка. Що правда, то правда, іноді вечорами здавалося, він стомлений ще більше, ніж Ріє.
Так, Грана стомили, запаморочили ті пошуки потрібного слова, а все ж він не кидав підбивати й збирати статистичні дані, потрібні санітарним загонам. Щовечора він терпляче витягав свої картки, виписував криву й щосили намагався дати по змозі найточнішу картину. Не раз він заходив до Ріє в лазарет і прохав, щоб йому виділили стіл у якомусь кабінеті чи приймальні. Потім розкладався зі своїми паперами, точнісінько, як у себе за столом у мерії, і спокійно помахував аркушиком, аби швидше висохло чорнило, не помічаючи, що повітря довкола ніби згущувалося від запаху дезинфекційних засобів і самої хвороби. Він щиро намагався тоді викинути з голови свою амазонку і робити лише те, що треба.
І якщо справді люди хочуть, аби їм давали якісь високі приклади і взірці, так би мовити, геройські, і якщо вже такі

необхідні нашій історії свої герої, оповідач пропонує увазі читачів зовсім непоказного й безбарвного героя, котрий тільки те й має, що добре серце та ідеал, на перший погляд, кумедний. Таким чином, кожний дістає своє: істина те, що їй належиться за правом, два, помножене на два,— свою вічну четвірку, а геройство — другорядне і споконвіку належне йому місце, саме «за» й ніколи не «перед» вимогою вселюдського щастя. Та й наша хроніка матиме завдяки цьому цілком певний характер, що й має бути в будь-якої розповіді про достеменні факти, початої добрими почуттями, себто з почуттями, які ні надто відверто погані, ні надто екзальтовані в поганому театральному значенні цього слова.


Саме так міркував доктор Ріє, коли читав у газетах або слухав по радіо слова заклику й підбадьорення, які слав зачумленому місту довколишній світ. Воднораз із допомогою, посланою суходолом чи повітрям, радіохвилі чи друковане слово що день виливали на місто, віднині таке самотнє, потоки зворушливих чи захоплених коментарів. І щоразу сам стиль і тон їхній, епічний чи риторичний, дратував лікаря. Звісно, він розумів, що ця турбота цілком щира. Але вони могли висловлюватися лише тією умовною мовою, якою люди намагаються висловити те, що їх єднає з людством. А та мова не годилася для незначної буденної роботи, скажімо, того ж таки Грана, бо вона не могла дати уявлення про те, що значив Гран у розпал мору.
Іноді опівночі, серед глибокої мовчанки безлюдного міста, Ріє, лягаючи трохи поспати, налаштовував приймач. І з усіх куточків землі, крізь тисячі кілометрів незнайомі братерські голоси намагалися незграбно висловити свою солідарність, говорили про неї, але водночас у них відчувалася страшенна безпорадність, бо не може людина по-справжньому перейнятися чужим горем, якого не бачить вочевидь. «Оране! Оране!» Даремно поклик цей линув через моря, даремно прислухався Ріє, невдовзі хвиля красномовства здіймалась усе вище і ще яскравіше підкреслювала основну різницю, що робила з Грана та оратора двох чужих одне одному людей.
«Оран! Так, Оран!»
«Але ні,— думав лікар,— є тільки один засіб — це любити або померти разом. А вони надто далеко».
Перш ніж перейти до розповіді про кульмінацію чуми, коли зараза, зібравши в кулак усю свою силу, кинула її на місто й остаточно над ним запанувала, нам залишається ще розповісти про ті відчайдушні, безкінечні та монотонні спроби, які робили окремі люди, такі, як Рамбер, аби лиш віднайти своє щастя і відстояти від чуми ту частку самих себе, яку вони затято боронили від усіх зазіхань. Такий був їхній метод не коритися неволі, що їм загрожувала, і хоча це неприйняття зовні було не таке дійове, як інше, оповідач переконаний, що в ньому був свій глузд і воно свідчило також, попри всю свою марність і суперечність, про те, що в кожному з нас ще живе гідність.
Рамбер боровся, не бажаючи, щоб чума захлюпнула його з головою. Переконавшись, що законним шляхом з міста йому не вибратися, він зібрався, як сказав докторові Ріє, скористатися з інших каналів. Журналіст почав з кав'ярня-них кельнерів. Кельнер завжди в курсі всіх справ. Але перший же, до кого він звернувся, був саме в курсі того, яка гостра кара належиться за таку авантюру. А ще в одній кав'ярні його прийняли без зайвих слів за провокатора. Тільки після випадкової зустрічі з Коттаром у доктора Ріє справа зрушила з місця. Того дня Ріє з Рамбером говорили про марні клопоти, розпочаті газетярем по різних установах. Через кілька днів Коттар зіткнувся з Рамбером на вулиці і люб'язно привітався до нього, віднедавна, спілкуючись із знайомими, він був особливо ґречний.
— Ну що, все ще нічого? — спитав Коттар.
— Нічого.
— Та хіба можна покладатися на чиновників? Не на те вони сидять по канцеляріях, щоб розуміти людей.
— Свята правда. Але я намагаюся знайти якийсь інший вихід. А це важко.
— Ше б пак,— потвердив Коттар.
Проте виявилось, йому відомі деякі лазівки, і він розтлумачив здивованому Рамберові, що вже давно вважається своїм по багатьох оранських кав'ярнях, що там у нього скрізь приятелі і що йому відомо про існування організації, яка провертає такі оборудки. Істина ж полягала в тому, що Коттар, витрачаючи більше, ніж заробляючи, був причетний до контрабанди нормованим крамом. Він перепродував цигарки та кепську горілку, ціни на які зростали щодня, і вже збив собі таким чином невеличкий капіталець.
— А ви певні цього? — спитав Рамбер.
— Авжеж, мені самому пропонували.
— І ви не скористалися?
— Грішно не довіряти ближньому,— сказав добродушно Коттар,— я не скористався тому, що не маю охоти звідси виїжджати. У мене на те свої причини.
І після короткої паузи додав:
— А вас не цікавить, які саме причини?
— По-моєму, це мене не обходить,— відповів Рамбер.
— У певному розумінні, справді, не обходить. А з другого боку... Ну, словом, для мене одна річ певна: відколи в нас чума, мені якось вільніше стало.
Вислухавши Коттарові слова, газетяр спитав:
— А як зв'язатися з тією організацією?
— Це діло не легке,— зітхнув Коттар,— ходіть зі мною.
Була вже четверта година. Під важко навислим розпеченим небом місто пряжилося як на повільному вогні. Вітрини крамниць були прикриті шторами. На вулиці ані душі. Коттар з Рамбером звернули під аркади й довго йшли мовчки. Була та година, коли чума оберталась на невидимку. Та тиша, та мертвота барв і рухів однаково могла бути ознакою й оранського літа, і чуми. Спробуй вгадай, чим насичене нерухоме повітря — загрозою чи курявою й спекою. Щоб збагнути чуму, треба було спостерігати, міркувати. Адже вона виявляла себе, так би мовити, негативними ознаками. Приміром, Коттар, який мав із нею свої контакти, звернув Рамберову увагу на відсутність собак — звичайно вони вилежувалися на порозі, висолопивши язики й даремно шукаючи холодку.
Вони звернули на Пальмовий бульвар, перейшли Збройну площу і опинились у Флотському кварталі. Ліворуч помальована зеленою фарбою кав'ярня намагалася сховатись під косими шторами з грубого жовтого полотна. Зайшовши до приміщення, обидва однаковим жестом повтирали змокле чоло. Потім повмощувалися на складаних стільцях перед столиком з зеленої бляхи. Зала була зовсім безлюдна. В повітрі дзижчали мухи. У жовтій клітці, поставленій на кривому прилавку, сидів на своїй жердинці облізлий папуга. На стінах висіли старі картини з батальними сценами, і все довкола було вкрито масним лепом і густо засновано павутинням. На всіх бляшаних столиках і навіть під самим носом у Рамбера лежали купки курячого посліду, і журналіст ніяк не міг уторопати, звідки б узятися тому посліду, як раптом у темному кутку щось зашамотіло, завовтузилось, і, підскакуючи на цибах, на середину зали вийшов пишний півень.
З його появою спека, здавалося, ще посилилась. Коттар скинув піджака і постукав по столику. Якийсь коротун, плутаючись у довгому до п'ят синьому фартусі, вийшов з підсобки, помітивши Коттара, вклонився ще здалеку й рушив до їхнього столика, по дорозі відкинувши лютим копняком півня, і під обурений клекіт когута спитав, чого ласкаві пани хочуть. Коттар замовив собі білого вина і спитав про якогось Гарсію. За словами кельнера-коротуна, Гарсія вже кілька днів не з'являвся у їхній кав'ярні.
— А ввечері він, по-вашому, прийде?
— Ет,— відповів кельнер,— чи я з ним запанібрата? Вам же відомо, коли він саме буває.
— Так, але, власне, це неспішно. Я тільки хотів познайомити його з моїм другом.
Кельнер витер мокрі долоні об фартух.
— Месьє теж має бізнес?
— Ясно,— відказав Коттар. Коротун гучно втягнув повітря:
— Тоді приходьте ввечері. Я пошлю по нього хлопця. На вулиці Рамбер запитав, про який бізнес ішлося.
— Звісно, про контрабанду. Вони провозять товар через міські ворота і продають його по високій ціні.
— Чудово,— мовив Рамбер,— отже, вони мають спільників?
— Авжеж.
Увечері штора кав'ярні була піднята, папуга щось белебенив у своїй клітці, а круг бляшаних столиків, поскидавши піджаки, сиділи клієнти. Один із них, років тридцяти, у зсунутому на потилицю солом'яному канотьє, в білій сорочці, розхристаній на грудях, підвівся з місця на появу Коттара. Обличчя він мав правильне, дуже засмагле, очі чорні, маленькі, на пальцях — кілька каблучок, білі зуби блищали.
— Вітаю,— озвався він,— ходімо до стойки, вип'ємо.
Вони мовчки випили, частували одне одного по черзі всі троє.
— Може, вийдемо? — запропонував Гарсія.
Вони рушили до пристані, і Гарсія спитав, чого їм від нього треба. Коттар сказав, що хотів познайомити з ним Рамбера — не зовсім по їхньому бізнесу, а з приводу того, що він делікатно назвав «вилазкою». Затисши сигарету в зубах, Гарсія чимчикував, не дивлячись на своїх попутників. Запитував, казав про Рамбера «він», мовби й не помічаючи його присутності.
— А навіщо? — спитав він.
— — У нього дружина у Франції.
— А-а!
І по паузі:
— Шо він робить?
— Журналіст.
— З таким ремеслом язика на припоні тримати не вміють. Рамбер промовчав.
— Він друг,— запевнив Коттар.
Знову вони простували мовчки. Нарешті дісталися до набережної, вхід туди був заґратований залізним пруттям. Проте вони подалися просто до рундучка, де подавали смажені сардинки, від яких далеко линув смачний дух.
— У кожному разі, це не моє діло, а Раулеве,— озвався Гарсія. — А його треба ще знайти. Все не так просто.
— Отже, він переховується? — схвильовано поцікавився Коттар.
Гарсія не відповів. Коло рундука він зупинився і вперше глянув в обличчя Рамберові.
— Позавтра об одинадцятій на розі, коло митниці, в горішній частині міста.
Він удав, що збирається йти, але раптом обернувся до своїх співрозмовників.
— Витрати будуть,— мовив він. Пролунало це як щось само собою зрозуміле.
— Ясно,— поквапливо згодився Рамбер.
Коли через кілька хвилин журналіст подякував Коттарові, той весело відповів:
— Та нема за що. Просто я радий стати вам у пригоді. І
до того ж ви журналіст, принагідно поквитаємося.
А ще через день Рамбер з Коттаром ішли широкими вулицями, які не знали зелені й затінку, в горішній частині міста. Одне крило митниці перетворили на лазарет, і перед брамою стояла юрба: хто сподівався, що його пустять усередину, хоча відвідини суворо заборонено, хто хотів дізнатися про стан хворого, забуваючи, що дані майже завжди спізнюються. Так чи інакше, побачивши цю юрбу і безупинне снування туди-сюди, Рамбер збагнув, що, призначаючи зустріч, Гарсія врахував цю тисняву.
— Дивно все-таки,— почав Коттар,— чому вам так закортіло виїхати? Адже зараз у місті відбуваються цікаві речі.
Тільки не для мене,— відповів Рамбер.
— Ну ясно, все-таки якийсь ризик є. Але зрештою і перед чумою ризик був, спробуйте-но перейти гамірливе перехрестя.
Тієї самої хвилини коло них зупинилася машина Ріє. За кермом сидів Тарру, а лікар, здавалося, дрімав. Одначе він проснувся і відрекомендував журналіста Тарру.
— Ми вже знайомі,— промовив Тарру,— в одному готелі мешкаємо.
Він запропонував Рамберові підвезти його до центру.
— Ні, дякую, ми домовилися тут про зустріч. Ріє глянув на Рамбера.
— Так,— підтвердив той.
— Ого,— здивувався Коттар,— то лікар у курсі справи?
— А от і слідчий іде,— зауважив Тарру й глипнув на Коттара.
Коттар навіть поблід. І справді, вулицею сунув пан Отон, ішов він енергійно, але спокійно. Порівнявшись із авто, він підняв капелюха.
— Добридень, пане слідчий!
Слідчий привітався з тими, хто сидів у машині, і, позирнувши на Коттара й Рамбера, які стояли осторонь, поважно нахилив голову. Тарру познайомив його з рантьє та журналістом. Слідчий скинув на мить очі до неба, зітхнув і сказав, що настали смутні часи.
— Чував я, пане Тарру, що ви взялися запровадити профілактичні заходи. Не можу не висловити свого захоплення. Як ви гадаєте, докторе, епідемія ширитиметься далі?
Ріє висловив надію, що ні, і слідчий повторив, що ніколи не треба втрачати надії, бо заміри провидіння невідомі. Тарру поцікавився, чи не додали останні події йому роботи.
— Навпаки, так званих кримінальних справ поменшало. В основному доводиться розглядати справи про серйозні порушення останніх розпоряджень. Ніколи ще так не шановано давніх законів.
— А це означає,— посміхнувся Тарру,— що проти нових вони виявились добрі.
У слідчого де й поділася підкреслена мрійливість, навіть погляд відірвався від споглядання небес. І він неприязно глипнув на Тарру.
— Ну й що з того? — промовив він. — Важливий не закон, а кара. Слідство тут ні при чому.
— От вам ворог номер один,— сказав Коттар, коли слідчий зник у юрбі.
Автомобіль від'їхав від пішоходу.
За кілька хвилин Рамбер і Коттар угледіли Гарсію. Він підійшов до них упритул і замість привітання кинув: «Доведеться почекати».
Круг них юрма, де переважали жінки, чекала в цілковитій тиші. Майже всі прихопили з собою кошики, плекаючи марну надію якось передати їх своїм хворим і ще безглуздішу думку, що тим потрібні їхні гостинці. Браму стерегли озброєні солдати; вряди-годи з подвір'я, що відокремлювало приміщення митниці від вулиці, долітав чудний крик. І відразу вся юрма повертала до лазарету неспокійні обличчя.
Троє чоловіків стояли й дивилися, аж це за їхніми спинами пролунало уривчасте й поважне «здорові були», і вони, як за командою, обернулися. Незважаючи на жарінь, Рауль був одягнений, як на врочистість. Двобортний темний костюм гарно облягав його високу, дужу постать, а на голові красувався фетровий капелюх із заламаними крисами. Обличчя в нього було бліде, очі темні, вуста зціплені, говорив він швидко й чітко.
— Рушайте у напрямку до центру, — звелів він,— а ти, Гарсіє, можеш іти.
Гарсія закурив і лишився стояти на місці. Всі троє йшли прудко, і Рамбер з Коттаром намагались прилаштуватися до кроку Рауля — той простував посередині.
— Гарсія мені сказав,— озвався Рауль. — Провернути це можна. В кожному разі, потягне десять тисяч франків.
Рамбер відповів, що згоден.
— Поснідаємо завтра в іспанському ресторані на Флотській.
Рамбер знову погодився, і Рауль, уперше всміхаючись, потис йому руку. Коли він пішов, Коттар перепросив, завтра, мовляв, він зайнятий, зрештою, Рамбер обійдеться й без його допомоги.
Коли назавтра журналіст зайшов до іспанського ресторану, всі голови повернулись у його бік. Цей затінений погре-бок, куди доводилося спускатись кількома східцями, був розташований на жовтій, висушеній спекою вуличці, і ходили сюди тільки чоловіки, переважно іспанського типу. Та коли Рауль, що сидів за столом у кутку, махнув журналістові і Рамбер рушив до нього, цікавість збігла з облич, і всі уткнулися в свої тарілки. Коло Раулевого столу сидів якийсь довготелесий неголений тип з непомірно широкими при такій худорбі плечима, з конячим лицем і ріденьким чубом. Рукави сорочки були закасані й відкривали довгі тонкі руки, густо порослі чорною вовною. Рауль відрекомендував йому журналіста, і незнайомець тричі труснув головою. Імені його Рамберові не назвали, а Рауль, говорячи з ним, називав його просто «наш друг».
— Наш друг сподівається, що зможе вам допомогти. Він вас...
Рауль замовк, бо до Рамбера підійшла кельнерка взяти замовлення.
— Він вас зараз зведе з двома нашими приятелями, а ті своєю чергою познайомлять з вартовими, з якими ми зв'язані. Але це ще не все. Вартові мають самі вибрати слушний час. Найпростіше, по-моєму, це переночувати двітри ночі в когось із вартових, що мешкають поблизу воріт.
Але попередньо наш друг забезпечить вам кілька необхідних контактів. Як усе буде залагоджено, гроші передасте йому.
«Наш друг» знову хитнув своєю конячою головою, не перестаючи жувати салат із помідорів та солодкого перцю, до якого аж надто допався. Потім він заговорив з легким іспанським акцентом. Він запропонував Рамберові зустрітися позавтра о восьмій ранку на паперті собору.
— Ще два дні! — протягнув Рамбер.
— Справа нелегка,— сказав Рауль. — Адже треба людей знайти.
«Наш друг» Кінь енергійно підтвердив ці слова кивком голови, і Рамбер мляво погодився. Дообідуючи, все шукали тему розмови. Але тільки-но Рамбер з'ясував, що Кінь ще й футболіст, все стало просто. Свого часу він і сам захоплювався футболом. Розмова, звичайно, перейшла на чемпіонат Франції, на силу англійських професійних команд і тактику «дубльве». А наприкінці обіду Кінь геть розійшовся, уже тикав Рамберові, намагався переконати його, що в будь-якій команді «найкраще грати в півзахисті». «Ти зрозумій,— торочив він,— адже саме півзахист і визначає гру. А це в футболі головне». Рамбер погоджувався, хоча сам завжди грав у нападі. Аж тут їхній суперечці поклало край радіо, кілька разів поспіль воно повторило під сурдинку позивні — якусь сентиментальну мелодію,— а далі повідомило, що вчора чума забрала сто тридцять сім жертв. Ніхто з присутніх навіть не озирнувся. Кінь знизав плечима і підвівся. Рауль з Рамбером і собі повставали.
На прощання півзахисник міцно потиснув руку Рамберові й сказав:
— Мене звуть Гонсалес.
Ті два дні тяглися для Рамбера нескінченно довго. Він вибрався до Ріє і розповів йому докладно про всі свої починання. Потім нав'язався за лікарем і розпрощався з ним на порозі дому, де лежав хворий з підозрою на чуму. У коридорі чувся тупіт і гомін: це сусіди прийшли попередити сім'ю хворого про появу лікаря.
— Аби лиш Тарру не спізнився,— буркнув Ріє. Вигляд він мав утомлений.
— Епідемія, мабуть, набирає темпів,— мовив Рамбер. Ріє відповів, що річ не в тім, крива захворювань навіть повільніше, ніж раніше, повзе вгору. Просто нема ще достатньо ефективних засобів боротися з чумою.
— Нам бракує матеріалів,— пояснив він. — У будь-якій армії світу брак матеріальної частини звичайно надолужується людьми. Але нам і людей бракує.
— А до міста прибули ж лікарі й санітари.
— Атож, прибули,— погодився Ріє. — Десять лікарів і якась сотня санітарів. На перший погляд нібито й багато.
Але цього ледь вистачає тепер. А як пошесть посилиться, то й геть не вистачить.
Ріє прислухався до метушні в оселі й потім усміхнувся Рамберові.
— Так,— промовив він,— раджу вам не баритися на ляху до успіху.
По Рамберовому обличчі перебігла тінь.
— Ну, ви ж знаєте,— мовив він глухо,— я зовсім не тому намагаюся вирватися звідси.
Ріє підтвердив, що знає, та Рамбер не дав йому доказати.
— Гадаю, я не боягуз, принаймні лякаюсь нечасто. Я мав досить випадків перевірити це. Тільки мене опадають не стерпні думки.
Лікар глянув йому просто в очі.
— Ви з нею зустрінетеся,— мовив він.
— Можливо, але мені несила знести думку, що все це затягується, а вона тим часом старіє. У тридцять років людина вже починає старіти, і тому треба користатися з кожної хвилини. Не знаю, чи ви розумієте мене.
Ріє буркнув, що розуміє, але тут надійшов радісно збуджений Тарру.
— Щойно говорив з отцем Панлю, запропонував йому вступити в дружину.
— Ну й що ж він? — спитав лікар.
— Спершу подумав, потім погодився.
— Дуже радий,— озвався лікар,— радий, що він кращий за свої проповіді.
— Усі люди такі,— заявив Тарру. — Треба їм тільки дати слушну нагоду.
Він посміхнувся і моргнув до Ріє.
— Видно, у мене така спеціальність — давати людям слушну нагоду.
— Вибачте,— мовив Рамбер,— але мені пора.
Умовленого четверга Рамбер з'явився на паперть собору за п'ять хвилин до восьмої. Повітря було свіже. У небі пливли білі, кругленькі хмарки, але невдовзі спека поглине їх без останку. Хвиля вогких пахощів ще долітала з моріжків, уже добре випалених спекою. Сонце, що ховалося за будинками східної частини міста, встигло торкнутися лише шолому Жанни д'Арк, її визолочена з ніг до голови постать оздоблювала майдан. Дзиґарі вибили восьму. Рамбер пройшовся туди-сюди під склепінням безлюдної паперті. З храму долинали уривки поспів'я разом з одвічним духом ладану й підвальної вогкості. Нараз поспів'я стихло. З десяток маленьких чоловічків у чорному висипало з церкви й потюпало до міста. Рамбера взяла нетерплячка. Інші чорні постаті піднялися високими сходами й рушили до паперті. Він був закурив, але одразу ж схаменувся: місце для куріння обрано не дуже вдало.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка