Данієль Дефо



Сторінка6/19
Дата конвертації02.04.2017
Розмір2.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
— Ні,— з гіркотою заперечив Рамбер,— вам цього не збагнути. Вашими устами говорить розум, ви живете в світі абстракцій.
Лікар звів очі на статую Республіки й відповів, що навряд чи його устами говорить розум, цього він не певен, радше вже гола очевидність, а це не завжди одне й те саме. Журналіст поправив краватку.
— Іншими словами, доведеться викручуватися якось інакше, так я вас зрозумів? Все одно,— з викликом кинув він,— я з міста поїду.
Лікар сказав, що він знов-таки розуміє Рамбера, але такі речі його не обходять.
— Ні, обходять,— раптово спалахнув Рамбер,— я тому й звернувся до вас, що, за чутками, саме ви вимагали вжити драконівських заходів. Ну я й подумав, що бодай як виняток, бодай один тільки раз ви могли б знехтувати підказану вами ж ухвалу. Але, видно, вам до всього байдуже. Ви ні про кого не подумали. Відмахнулись од тих, кого розлучено.
Ріє погодився, в певному розумінні Рамбер має рацію, він справді відмахнувся.
— Знаю, знаю,— вигукнув Рамбер,— зараз ви забалакаєте про громадські інтереси. Але ж для громадського добра саме й потрібне щастя кожної окремої людини.
— Бачте,— мовив лікар не так неуважно, як раніше,— щастя щастям, але існує і дещо інше. Ніколи не слід судити з порога. І даремно ви гніваєтесь. Якщо вам пощастить виплутатися з цієї халепи, я буду вельми радий. Просто, з обов'язку мені не вільно робити деякі речі.
Журналіст нетерпеливо труснув головою:
— Ви маєте рацію, даремно я гніваюся. Та ще й забрав у вас чимало часу.
Ріє попросив Рамбера тримати його в курсі своїх справ і не держати на нього камінь за пазухою. Очевидно, Рамбер має план дій, і, мабуть, у певному розумінні вони можуть дійти згоди. Рамбер розгублено глипнув на лікаря.
— Я теж у це вірю,— сказав він по паузі,— вірю всупереч самому собі, всупереч тому, що ви тут мені наговорили.
Він затнувся.
— Але все одно я не можу схвалити ваших дій.
Він насунув капелюха на чоло і прудко пішов геть. Ріє простежив за ним поглядом і побачив, що журналіст зайшов у під'їзд готелю, де мешкав Жан Тарру.
Лікар задумливо похитав головою. Журналіст мав рацію у своєму нетерплячому пориванні до щастя. Але ж чи мав він рацію, коли звинувачував його, Ріє? «Ви живете в світі абстракцій». Чи ж справді були світом абстракцій дні, проведені в лазареті, де чинила страхітливі спустошення чума, забираючи в середньому до п'ятсот душ на тиждень? Так, безперечно, у стихійному лихові була своя частка абстракції, було в ньому і щось нереальне. Але коли абстракція намагається вас убити, доводиться взятися за таку абстракцію. І Ріє знав лише одне: не так це вже й легко. Не так уже й легко, приміром, керувати підсобним лазаретом (нині їх нараховувалося вже три), відповідальність за який поклали на нього. В кімнатці, суміжній з лікарським кабінетом, обладнано приймальню. В долівці зробили заглибину, де стояло ціле озерце крезолу, а посередині виклали з цегли ніби острівець. Хворого клали спочатку на той острівець, потім мерщій роздягали догола, й одежа падала в розчин крезолу. І тільки тоді, коли хворого обмивали з ніг до голови, насухо витирали й одягали в цупку лікарняну сорочку, він переходив до рук Ріє, а потім його перевозили до одної з палат. Довелося використати внутрішні шкільні криті дворики, бо в лазареті кількість койок сягала вже до п'ятисот, і майже всі вони були зайняті. Після вранішнього обходу, який провадив сам Ріє, коли всім хворим вводили вакцину, розрізали болячки, лікар ще переглядав папери із статистичними даними, а по обіді знов починався обхід. Нарешті вечорами він їздив з візитами до своїх пацієнтів і повертався додому лише пізно вночі. Саме напередодні мати, віддаючи Ріє телеграму від дружини, помітила, що руки в нього тремтять.
— Так,— згодився він,— тремтять. Але це нервове, я за собою простежу.
Натуру він мав міцну й непохитну. Він і справді ще не встиг утомитися. Але відвідувати пацієнтів йому стало несила. Писати діагноз «заразна лихоманка» означало негайну ізоляцію хворого. Ось тут і справді починалися труднощі, саме тут починався світ абстракцій, бо родина хворого добре знала, що побачить його або як одужає, або в домовині. «Зжальтеся, докторе!» — голосила пані Лоре, матір покоївки, яка працювала в тому готелі, де мешкав Тарру. Але що означає — зжальтеся? Певна річ, він жалів їх. Але це нічого не міняло. Доводилося телефонувати. Через кілька хвилин лунала сирена «швидкої допомоги». Спершу сусіди відчиняли вікна й визирали на вулицю. А згодом, навпаки, квапливо зачиняли всі віконниці. І ось тоді, власне, й починалася колотнеча, лемент, сльози, словом, абстракція. В кімнатах, де, здавалося, саме повітря пашіло від лихоманки і страху, розігрувалися несамовиті сцени. Але хворого однаково забирали. Ріє міг рушати додому.
В перші дні пошесті він обмежувався телефонним дзвінком і поспішав до інших хворих, не чекаючи на «швидку допомогу». Але тільки-но він з порога, як родичі наглухо замикали двері, вони воліли залишатися віч-на-віч із заразою, аби тільки не випускати з дому хворого, бо знали, чим усе завершується. Крики, погрози, втручання поліції, а потім військових,— словом, хворого брали приступом. У перші тижні доводилося сидіти й чекати, поки прибуде «швидка» А потім, коли з лікарем у «швидкій» почав їздити санітарний інспектор, яких навербовано з добровольців, Ріє міг одразу поквапитися від одного хворого до іншого. Але тоді, на самому початку, всі вечори, проведені у хворого в чеканні на санітарну машину, були схожі на той вечір, коли Ріє вступив до тісного помешкання пані Лоре, оздобленого віялами й штучними квітами, і мати, зустрівши його на порозі, сказала з вимученим усміхом:
— Сподіваюся, в неї не та лихоманка, про яку всі говорять!
А він, піднявши простирадло й поділ нічної сорочки, мовчки приглядався до багрових плям на животі і на стегнах, до набряклих ґудзів. Мати теж подивилася на оголені пахвини доньки і, не стримавшись, зойкнула на весь голос. Щовечора точнісінько так само волали матері, безглуздо втупившись в оголений живіт своєї дитини, поцяткований смертельними знаками; щовечора чиїсь руки судомно чіплялися за руки Ріє, сльози змінювалися марними благаннями й присяганнями, щовечора на сирену «швидкої допомоги» відповідали істеричні ридання, такі ж марні, як самий біль. І наприкінці тієї довгої низки вечорів, таких подібних між собою, Ріє збагнув, що його чекає та сама низка однакових сцен, які повторювалися знов і знов, і ні на що інше уже не сподівався. Так, чума, як абстракція, була більш ніж одноманітна. Змінився, можливо, тільки він сам — Ріє. Він це усвідомив біля статуї Республіки, того вечора, коли дивився на двері готелю, де зник Рамбер. Тільки одне відчув він: його поступово причавлює свинцева байдужість.
Наприкінці тих виснажливих тижнів, коли все в таких самих сутінках весь люд висипав надвір і знічев'я снував по вулицях, Ріє раптом усвідомив, що йому більше не треба боронитися від жалю. Надто вже стомливий жаль, коли він даремний. І, зрозумівши, як поступово замикається в самому собі його серце, лікар уперше спізнав полегкість, єдину за ці тижні, що навалилася на нього як тягар. Він знав, що відтепер його завдання полегшає. І тому радів. Коли лікарева мати, зустрічаючи його о другій годині ночі і ловлячи його порожній погляд, бідкалася, вона саме й шкодувала про те, що син її позбувся єдиної доступної йому втіхи. Щоб боротися з абстракцією, треба хоч трошки бути з нею спорідненим.
Але як утовкмачити це Рамберові? Абстракція в очах Рамбера — це все те, що стає на заваді його щастю. І, правду кажучи, Ріє визнавав, що в певному розумінні журналіст має слушність. Одначе він також знав, що бувають випадки, коли абстракція дужча за людське щастя, і тоді треба це усвідомлювати. Тільки тоді. Мабуть, так і сталося з Рамбером, і лікар збагнув вже згодом з окремих звірянь журналіста. Він міг таким чином стежити з нової позиції за похмурою борнею між щастям кожної окремої людини і абстракціями чуми,— борнею, яка складала весь сенс життя нашого міста протягом довгої доби.
Але там, де одні вбачали абстракцію, інші вбачали істину. І справді, кінець першого місяця чуми затьмарився дальшим спалахом пошесті і палким казанням отця Панлю, єзуїта, того самого, що поміг дістатися додому заслаблому старому Мішелю. Панлю вже здобув собі шану співробітництвом в Оранському географічному бюлетені; його хист розшифровувати давні написи завоював йому авторитет. Але ще більшу аудиторію він привабив не як учений, а як лектор, виголосивши низку доповідей про новочасний індивідуалізм. У своїх лекціях він виступив ревним поборником непримиренного християнства, однаково далекого і від сучасної розбещеності, і від обскурантизму минулих сторіч. Він не оберігав своїх слухачів від прикрих істин. Звідси й пішла його добра слава.
Отже, наприкінці першого місяця церковні власті нашого міста вирішили боротися проти чуми власними засобами і проголосили наступний тиждень тижнем усезагальних молебнів. Ті публічні маніфестації благочестя мали скінчитися в неділю урочистою відправою на честь святого Роха, заступника зачумлених, бо його також вразила чума. З цього приводу звернулися до отця Панлю з проханням прочитати проповідь. На цілі два тижні той відірвався від своїх трудів, присвячених святому Августину та африканській церкві, завдяки яким посів особливе місце в їхньому єзуїтському ордені. Гарячий і пристрасний на вдачу, він одразу погодився прийняти покладену на нього місію. Ще задовго до того, як проповідь було виголошено, про неї багато говорили в місті, і вона по-своєму стала важливою віхою в історії тієї доби.
Тиждень молебнів зібрав багато людей. І зовсім не тому, що звичайно наші оранці вирізнялися великою побожністю. Недільними ранками, наприклад, морські пляжі ставали серйозними конкурентами церковним відправам. І зовсім не тому, що наші співгромадяни в раптовому осяянні звернулися до Бога. Але оскільки місто оголошено закритим і вхід до порту заборонено, морські купання, природно, відпадали — це з одного боку, а з другого, оранці мали якийсь особливий настрій, душею вони не сприймали несподіваних подій, що впали на них, і все ж таки невиразно відчували, що багато чого змінилося. Правда, дехто ще сподівався — моровиця піде на спад і помилує їх самих та їхніх близьких. А отже, вони поки що вважали, що нікому нічого не винні. Чума в їхніх очах була тільки непроханою гостею, котра як прийшла, так і піде геть. Для них, нажаханих, але не зневірених, ще не настала мить, коли чума постане перед ними як форма їхнього існування і коли вони забудуть те життя, що провадили перед пошестю. Словом, вони чекали. Чума досить химерно змінила їхні звичні погляди на релігію, як, до речі, і на силу-силенну інших проблем, і цей новий настрій був однаково далекий і від байдужості, і від пристрастей, і найкраще визначався словом «об'єктивність». Більшість із тих, що брали участь у тижні молебнів, могли б цілком слушно підписатися під словами, які сказав один із віруючих докторові Ріє:
— Принаймні шкоди від цього не буде.
Сам Тарру записав у своєму щоденнику, що китайці в таких випадках б'ють в барабани, маючи надію задобрити духа чуми, і зауважив, що зовсім неможливо довести, чи справді барабан ефективніший за профілактичні заходи. Він додавав, що з'ясувати це питання можна було б, лише маючи дані про існування духу чуми, і що наше невігластво зводить усі суперечки нанівець.
Так чи інакше, а в нашому кафедральному соборі весь тиждень було повно богомольців. Перші дні чимало співгромадян воліли товпитися перед порталом у затінку пальм та гранатових дерев, слухаючи, як хвилями долітають на вулицю заклики та молитви. Але лихий призвід людям заохота, і потроху ті самі слухачі входили, наважившись, у собор і несміливо підспівували разом з іншими парафіянами. А в неділю густий натовп затопив неф, заповнив усю паперть, навіть на приступках сходів стояли люди. Напередодні в суботу небо захмарилося, дощ линув як з відра. Хто стояв надворі, розкрив парасольки. Коли вступив на кафедру отець Панлю, в соборі витав аромат ладану і дух вогкого шовку.
Отець Панлю був невисокого зросту, проте кремезний. Коли він ухопився своїми великими руками за край кафедри, присутнім видно було тільки щось чорне й широке, а вище дві червоні плями його щік, а ще вище над ними — окуляри в металевій оправі. Голос у нього був дужий, палкий, чутний далеко; і коли панотець кинув молільникам свою першу фразу, палку й карбовану: «Братове мої, вас спостигла біда, ви самі накликали її на себе, братове», немов іскра перебігла рядами аж до паперті.
Наступні фрази логічно не дуже в'язалися з цим піднесеним вступом. Лише десь посередині промови наші співгромадяни збагнули, що панотець зручним ораторським прийомом уклав у першу фразу основну тезу свого казання, ніби пугою ляснув. Одразу ж по тому звертанні Панлю і справді навів вірш із Виходу про чуму єгипетську і додав:
— Ось відколи в історії з'явилась ця кара, щоб вразити ворогів Божих. Фараон опирався задумам Предковічного, а чума кинула його на коліна. Від самого початку історії людства ця кара Божа приборкує сліпих і сповнених гордині. Схаменіться і станьте навколішки.
Дощ знову припустив, і остання фраза проповіді, сказана серед цілковитої тиші, підкресленої нудним плюскотом зливи об вітражі, пролунала так владно, що дехто, повагавшись, зіслизнув зі стільця і вклякнув на молитовному ослінчику.
Інші подумали, що треба піти за тим прикладом, і потроху всі слухачі, майже нечутно, тільки подекуди рипнули стільці, попадали навколішки. Тут Панлю випростався, передихнув гучно і провадив далі ще палкіше:
— Якщо чума нині торкнулася вас, отже, прийшла пора схаменутися. Праведникам нема чого боятися, але грішникам випадає воістину тремтіти. На безмежному току Всесвіту невблаганний ціп молотитиме збіжжя людське, поки відокремить зерно від полови. І ми побачимо більше полови, ніж зерна, більше кликаних, аніж обраних, і не Господь побажав цього лиха. Довго, надто довго світ сей мирився із злом, надто довго сподівався на милосердя Боже. Досить було покаятися в гріхах своїх, і все ставало нам дозволеним. І кожен сміливо каявся в прогріхах своїх. Але настане пора — і осудять його. А поки найлегше жити як живеться, Бог, мовляв, усе простить. Так ось, далі так тривати не може!
Господь, який довго схиляв до жителів міста свій милосердний Лик, втомився чекати. Ошуканий у своїй одвічній надії, він відвертає свій погляд від нас. І от, позбавлені Божественного світла, ми надовго поринули в морок чуми!
Хтось із слухачів пустив дивний звук, схожий на кінське форкання. По короткій паузі пантонець знов заговорив, але на тон нижче:
— Писано-бо в Золотій легенді, що за короля Умберто Ломбардського Італію спустошила така люта чума, що ледь ставало живих, аби ховати мертвих. А надто лютувала вона в Римі та в Павії. І очам людським явився добрий янгол і звелів лихому янголові, озброєному списом, разити оселі; і щоразу як спис устромлявся в оселю, всі, хто виходив звідти, падали неживі.
Тут Панлю простягнув свої короткі руки до паперті, начебто там, за хисткою дощовою запоною, причаїлося щось.
— Браття мої! — гучав він. — Саме сії смертельнії лови ідуть зараз на наших вулицях. Дивіться, дивіться, ось він, янгол чуми, гарний, як Люципер, і осяйний, як саме зло; ось він звівся над вашими дахами, замірившись правицею з закривавленим списом, а лівою рукою вказуючи на оселі ваші. Може, саме зараз він простер перст до дверей ваших, і спис з тріскотом вганяється в дерево, а ще за мить чума входить до вас, умощується в покої вашому і чекає на ваше повернення. Вона там, терпляча й зірка, неминуча, як сам світовий лад. І руку, що вона протягне до вас, жодна потуга земна, ба навіть — запам'ятайте це гарненько! — суєтні людські знання не відвернуть від вас. Пообмолочуваних на кривавому гармані страждання, вас буде відвіяно вкупі з половою.
Тут велебний отець, не шкодуючи барв, змалював жахливий для всіх образ бича Божого. І слухачі немов побачили, як той здоровенний дерев'яний дубець вимахує над містом, як тне навмання, як звивається, закривавлений, розбризкуючи кров, множачи страждання людські, «і з такого засіву вродить жниво істини».
Закінчивши цей довгий період, Панлю спинився, чуб упав йому на лоба, все тіло стрясалось, і дрож передавався навіть кафедрі, в яку він учепився обіруч. Потім він заговорив глухіше, але тим самим викривальним тоном:
— Так, настала пора схаменутися. Ви гадали, що досить один раз на тиждень, у неділю, зайти до храму Божого, аби потім усі інші шість днів грішити. Ви вважали, що кілька разів уклякнувши, ви вже спокутували злочинну недбалість. Але Бог, він не теплий. Ці рідкі звертання до небес не можуть задовольнити його невситимої любові. Йому хочеться бачити вас постійно, отака його любов, і воістину тільки так треба любити. Ось чому, втомившись вас виглядати, він напустив бича на вас, як напускав на всі захряслі в гріхах міста відтоді, як веде свій родовід людство. Тепер ви знаєте, що таке гріх, як знали це Каїн та його сини, як знали це перед потопом, як знали жителі Содому і Гоморри, як знали фараон та Йов, як знали всі, кого відцурався Бог. І, як усі вони, ви від того дня, як місто замкнуло в своє кільце і вас, і бич Божий, ви інакше бачите все живе й суще. Ви знаєте тепер, що час подумати про головне.
Вологий вітер вдерся під склепіння церкви і пригнув тріскотливі вогники свічок. Густий дух воску, змішаний з подихом тих, хто кашляв, чхав, підступив до кафедри, і отець Панлю, знов повернувшись до свого засновку, зі звичною спритністю, цінованою у нас вельми високо, заговорив спокійним голосом:
— Знаю, багато хто з вас питає себе, куди я, власне, хилю. Я хочу привести вас до істини і навчити радіти всупереч усьому, що я тут сказав. Нині вже не ті часи, коли людину ведуть до добра благії поради й братня рука. Нині вказує істина. І спасенну путь указує вам також закривавлений спис, і він же підштовхує вас до Бога. Ось у цьому, браття мої, виявляє себе небесне милосердя, що вклало в усе суще і добро, і зло, і гнів, і милість, і чуму, і спасіння. Той самий бич, що мордує вас, підносить кожного й указує йому шлях. Ще в давні часи абіссінці віри християнської бачили в чумі найпевніший засіб ввійти в царство небесне і приписували їй Божественне походження. Той, кого милувала зараза, загортався в ряднини, якими укривали зачумлених, аби накликати на себе смерть. Певна річ, такого шаленого поривання до спасіння душі ми рекомендувати не можемо. Воно свідчить про гідний жалю поспіх, близький до гордині. Не треба бігти поперед Бога й прагнути прискорити хід непорушного ладу, заведеного Творцем раз і назавше. Це напрямки веде до єресі. А втім, той приклад повчальний. Найпроникливішим умам він показує осяйне світло вічності в надрах будь-якого страждання. Воно, це світло, осяває похмурі дороги, що ведуть до спасіння... Воно, це світло, є виявом волі Божої, що невтомно обертає зло на добро. Навіть нині воно, це світло, веде нас цим падолом смерті, страху й криків жаху до останнього безгоміння і до вищої засади всього нашого буття. Ото і є, братове мої, та незмірна втіха, що її хотілося мені вам дати, і хай те, що ви чули тут, буде не просто гнівними словесами, а й миродайним глаголом.
З усього відчувалося, що проповідь Панлю завершується. Дощ перейшов. З неба крізь вогкий серпанок лилося на майдан помолоділе світло. З вулиці долинав гомін голосів, шерех автомобільних шин — звичайний гамір пробудженого міста. Намагаючись не робити шуму, слухачі почали стиха збиратися, собор заполонило тихе шамотіння. Проте велебний отець озвався знову, він оголосив, що, довівши Божественне походження чуми і каральну місію бича Божого, він більш не вернеться до цієї теми і, закінчуючи своє слово, утримається вдаватися до оздоб красномовства, що було б недоречно, коли йдеться про події такі трагічні. Йому здається, що всім і так має бути ясно. Він хоче тільки нагадати слухачам, як літописець Матьє Маре, описуючи велику чуму, що спостигла Марсель, нарікав, що він живе в пеклі, без помочі й надії. Ну що ж, Матьє Маре був жалюгідний сліпець. Навпаки, отець Панлю наважиться твердити, що саме тепер кожній людині дарована Божа поміч та одвічна християнська надія. Він сподівається попри страхіття цих днів і зойки мрущих, він сподівається попри всі надії, що наші співгромадяни звернуть до небес те єдине слово, слово християнина, яке і є сама любов. А решту довершить Господь.
Важко сказати, чи подіяло те казання на наших співгромадян. Наприклад, пан Отон, слідчий, заявив докторові Ріє, що, на його думку, основна теза отця Панлю «цілком незаперечна». Та не всі оранці дотримувалися такого категоричного погляду. Просто після казання вони гостріше відчули те, що досі бачилось їм якось невиразно, що їх приречено, невідомо за які злочини, на ув'язнення, яке годі собі уявити. І якщо одні провадили своє скромне існування, намагалися пристосуватися до ув'язнення, то інші, навпаки, тільки й думали, як би втекти з цієї тюрми.
Спершу люди без нарікань примирилися з тим, що їх відрізано від зовнішнього світу, так само, як примирились би вони з будь-якою тимчасовою прикрістю, що загрожувала лише якимсь їхнім звичкам. Та коли вони раптом зрозуміли, що попали у в'язницю, коли над головою, як накривка, круглилось літнє небо, що жолобиться від спеки, то невиразно відчули, що цей полон загрожує всьому їхньому життю. Вечорами, разом з прохолодою, поверталася до них снага і спонукала їх іноді до відчайдушніших вчинків.
Спершу — важко сказати, чи то був простий збіг,— але тільки після цієї згаданої неділі в нашому місті оселився ляк; і з глибини його і обсягу стало ясно: наші співгромадяни почали усвідомлювати своє становище. Отож з певного погляду атмосфера в нашому місті дещо змінилася. Але ось що незбагненно: сталися ці зміни в атмосфері самого міста чи в людських серцях?
Через кілька днів після недільної проповіді доктор Ріє разом з Граном вирушили на околицю, обговорюючи події останніх днів, як раптом шлях їм перепинив якийсь чолов'яга, він незграбно тупцяв перед ними, але чомусь не рушав з місця. Саме цієї хвилини спалахнули вуличні ліхтарі, їх запалювали тепер щораз пізніше. Почеплена високо вгору лампа осяяла зненацька чоловіка, і вони побачили, що незнайомець нечутно регоче, приплющивши очі. По його блідому обличчю, спотвореному усмішкою німих веселощів, рясними краплями котився піт. Вони пішли далі.
— Божевільний,— мовив Гран.
Ріє, що взяв свого супутника під руку, аби швидше повести його геть від цього видовиська, відчув, як тіло Грана тіпає від дрожу.
— Скоро в нашому місті всі будуть божевільні,— мовив Ріє.
В горлі йому пересохло, очевидно, давалася взнаки багатоденна втома.
— Зайдімо вип'ємо чогось.
В тісній кав'ярні, куди вони зайшли, освітленій єдиною лампочкою, що горіла над шинквасом і розливала густо-багрове світло, клієнти чомусь гомоніли стиха, хоча, здавалося б, для цього не було ніякої причини. Гран, на великий подив лікаря, замовив собі склянку рому, вихилив одним духом і заявив, що міцне аж-аж. Потім рушив до виходу.
Коли вони опинились надворі, Ріє причулося, ніби нічний морок густо пронизаний зойками. Глухий посвист, що йшов із чорного неба й вився десь над ліхтарями, несамохіть нагадав йому незримий бич Божий, що невтомно розтинав тепле повітря.
— Яке щастя, яке щастя,— все повторював Гран.
Ріє намагався зрозуміти, що він, власне, має на гадці.
— Яке щастя,— промовив Гран,— що в мене є моя робота.
— Атож,— підтвердив Ріє,— це справді велика перевага.
І, бажаючи заглушити той посвист, він спитав Грана, чи задоволений він своєю роботою.
— Та як би вам сказати, гадаю, я на добрій дорозі.
— А довго вам ще працювати?
Гран ніби ожив, голос його залунав голосніше, ніби зігрітий випарами алкоголю.
— Не знаю. Але річ не в тім, докторе, зовсім не в тім.
Навіть у темряві Ріє здогадався, що його співрозмовник вимахує руками. Здавалося, він готує подумки промову, і вона й справді нараз вихопилася назовні й полилася без упину:
— Бачите, докторе, чого я хочу,— я хочу, щоб того дня, коли мій рукопис попаде до рук видавця, видавець, прочитавши його, підвівся з місця і сказав своїм співробітникам:
«Панове, шапки геть!»
Ця несподівана заява здивувала Ріє. Йому здалося навіть, ніби Гран підніс руку до голови жестом людини, що скидає капелюх, а потім викинув руку вперед. Там, угорі, з новою силою задзвенів чудний посвист.
— Так,— мовив Гран,— я повинен досягти досконалості.
При всій своїй недосвідченості в літературних справах,
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка