Данієль Дефо



Сторінка4/19
Дата конвертації02.04.2017
Розмір2.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Доктор Ріє рвучко одвернувся од оповістки і подався додому; там його вже очікував Жозеф Гран і, побачивши лікаря, змахнув руками.
— Знаю, знаю,— мовив Ріє,— цифри зростають.
Напередодні в місті померло близько десяти хворих. Лікар
сказав Гранові, що, можливо, ввечері вони побачаться, бо він збирається провідати Коттара.
— Добра думка,— схвалив Гран. — Ваші візити його підбадьорюють, він у дечому змінився.
— В чому саме?
— Чемний став.
— А раніше не був?
Гран затнувся. Сказати прямо, що Коттар нечемний, він не міг — вираз здався йому неточним. Просто він замкнутий, мовчазний, просто якийсь дикий вепр, та й годі. Зрештою, Коттарове життя обмежується сидінням удома, відвідуванням скромного ресторанчика та якимись таємничими походеньками. Офіційно він вважався комісіонером по продажу вин та лікерів. Коли-не-коли до нього приходять відвідувачі, по двоє-троє, очевидно клієнти. Іноді вечорами він ходить у кіно напроти їхнього будинку. Гран помітив навіть, що Коттар віддає перевагу гангстерським фільмам. За будь-яких обставин комісіонер тримався замкнуто й недовірливо.
Тепер, за Грановими словами, все змінилося.
— Боюся, що не зумію висловитися точно, але у мене, бачте, створилося враження, ніби він хоче примиритися, чи що, з людьми, завоювати їхню симпатію. Почав зі мною забалакувати, якось навіть запропонував піти разом погуляти, і я не зумів відмовитися. Зрештою Коттар мене цікавить,
адже, по суті, я врятував йому життя.
Після невдалої спроби вкоротити собі віку Коттара ніхто ще не відвідував. Він намагався здобути прихильність переважно у сусідів і крамарів. Зроду ще так лагідно не звертався до бакалійників, зроду з такою зацікавленістю не вислуховував розповідей тютюнниці.
— Та тютюнниця суща змія,— додав Гран. — Я сказав про це Коттарові, а він відповів, що я помиляюся і в ній чимало доброго, треба тільки вміти придивитися.
А ще Коттар кілька разів водив Грана у найшикарніші ресторани та кав'ярні. Мабуть, він став у тих закладах завсідником. «Там добре обслуговують,— казав він,— та й товариство пристойне». Гран помітив, як запобігають перед Коттаром кельнери, і зрозумів причину — комісіонер роздавав неймовірно щедрі чайові. Либонь, Коттар був дуже чутливий до виявів вдячності з боку кельнерів, що вхопили від його щедрот. Одного разу, коли сам метрдотель провів їх до вестибюля і навіть подав йому пальто, Коттар сказав Гранові:

— Славний хлопець і може при нагоді засвідчити,


— Як засвідчити, що?.. Коттар зам'явся.
— Ну... ну що я, скажімо, непогана людина.
А втім, зрідка він ще спалахував, як і раніше. Недавно, коли бакалійник був з ним не такий люб'язний, як завжди, він вернувся додому, нетямлячись від люті.
— От погань! З іншими злигався,— приказував він.
— З ким це — з іншими?
— Та з усіма.
Гран сам став свідком безглуздої сцени, що розігралася в тютюновій крайничці. Коттар з тютюнницею вели жваву розмову, але раптом вона чомусь заговорила про арешт, що стався зовсім недавно і прогримів на весь Алжір. Ішлося про молодого службовця торгової контори, який убив на пляжі араба.
— Запроторити б усю цю сволоту за грати,— промовила тютюнниця,— тоді б чесні люди зітхнули з полегкістю...
Але не встигла вона доказати, як Коттар ніби навіжений кинувся геть з крамнички і навіть не вибачився. Гран і тютюнниця отетеріли з подиву.
Згодом Гран звернув увагу Ріє й на інші зміни, що сталися з Коттаром. Той звичайно дотримувався вельми ліберальних переконань. Наприклад, його улюблена приказка була:
«Більший завжди меншого з'їдає». Але віднедавна він купує лише найдобромиснішу оранську газету, і мимоволі створюється враження, ніби він навмисне сідає її читати в людних місцях. Або от кілька днів тому, вже після одужання, він, узнавши, що Гран іде на пошту, попросив його переказати сто франків сестрі — щомісяця він переказував їй цю суму. Та коли Гран уже збирався йти, Коттар його окликнув.
— Пошліть краще двісті франків,— сказав він,— ото здивується й зрадіє. Вона, мабуть, гадає, що я про неї й думати забув. Але насправді я дуже її люблю.
Нарешті в них із Граном відбулася цікава розмова. Коттар, якого вже давно зацікавили вечірні заняття Грана, напосів на нього з розпитами, і тому довелося дати відповідь.
— Отже, ви пишете книгу? — мовив Коттар.
— Воно то так, але все куди складніше!
— Ох,— вигукнув Коттар,— як мені хотілося б теж узятися до писання!
Гран не міг приховати свого подиву, і Коттар знічено промимрив, що, мовляв, з художника нічого не візьмеш.
— А це ж чому? — спитав Гран.
— Просто тому, що художникові дано більше прав, ніж усім іншим. Кожному це відомо. Йому все з рук сходить.
— Ну що ж,— сказав Ріє Гранові того самого ранку, коли він уперше прочитав оголошення префектури — ця історія з щурами збила його з пантелику, втім, як і багатьох інших. А може, він просто боїться зарази.
— Не думаю,— озвався Гран,— і якщо, докторе, ви хочете знати мою думку...
Під вікнами з гуркотом проїхала машина служби дератизації. Ріє на мить замовк, бо нічого не було чути; потім спитав неуважно, що ж він думав про Коттара. Гран значуще подивився на лікаря.
— У цього чоловіка,— промовив він, — нечисте сумління.
Лікар стенув плечима. Правду сказав тоді поліцейський комісар — клопоту й так досить.
Надвечір у Ріє відбулася розмова з Кастелем. Сироватка ще не прибула.
— А втім, чи вона допоможе? — спитав Ріє. — Бацила якась химерна.
— Ну, знаєте, я іншої думки,— заперечив Кастель. — У цієї погані чомусь завжди незвичайний вигляд. Але по суті це одне й те саме.
— Вірніше, це ваша гадка. Адже насправді ми нічого гаразд не знаємо.
— Авжеж, гадка. Але й інші тільки гадають.
Протягом усього дня лікар відчував легке запаморочення,
зоно охоплювало його щоразу на думку про чуму. Зрештою він мусив признатися, що йому страшно. Двічі він заходив до переповненої кав'ярні. І він так само, як Коттар, потребував людського тепла. Ріє вважав, що це глупство, але саме тому пригадав, що обіцяв нині одвідати комісіонера.
Коли ввечері лікар зайшов до Коттара, той стояв у їдальні біля столу. На столі лежав розгорнутий детективний роман. Тим часом уже вечоріло і читати в темряві, що густішала, було важкувато. Найімовірніше, Коттар ще за хвилину перед тим сидів біля столу і розмірковував у сутінках. Ріє спитав його, як йому ведеться. Коттар, сідаючи, буркнув, що йому краще і було б зовсім добре, якби ним ніхто не цікавився. Ріє зауважив, що людина не може завжди лишатися на самоті.
— Та ні, я не про те. Я про тих людей, які займаються лише одним — як би всім завдати побільше прикрощів.
Ріє промовчав.
— Завважте, я не про себе кажу. Я ось читав роман. Одного ранку з доброго дива хапають якогось сіромаху. Виявляється, ним цікавились, а він і не знав. Говорили про нього по всіх канцеляріях, заносили його ім'я до картотек. Що ж, по-вашому, це справедливо? Отже, по-вашому, вільно таке чинити з людиною?
— Це вже залежить від обставин,— мовив Ріє. — В певному розумінні, звичайно, не вільно, але це питання другорядне. Не годиться весь час сидіти замкнутим. Треба вам частіше виходити.
Коттар якось знервовано відповів, що він виходить щодня і, в разі чого, цілий квартал може за нього посвідчити. Навіть в інших кварталах у нього є знайомі.
— Знаєте пана Ріго, архітектора? Ми з ним приятелі.
Тіні в кімнаті густішали. Окраїнна вулиця оживала, і там,
унизу, глухий вигук полегкості привітав світло ліхтарів, що раптом спалахнули. Ріє вийшов на балкон, і Коттар поплентав за ним. З усіх довколишніх кварталів, як і щовечора в нашому місті, тиховій гнав перед собою шерехи, дух смаженого м'яса, веселий і запахущий гомін волі, що по вінця переповнював вулицю, де весело щебетала молодь. Ще зовсім недавно Ріє любив цю чудову пору — нічну пітьму, хрипкі крики невидимих звідси кораблів, рокіт, що долинав від моря, від юрби, що розтікалася вулицями. Але сьогодні, коли він уже знав усе, його не покидало гнітюче відчуття.
— Може, засвітимо світло? — спитав він Коттара.
Спалахнуло електричне світло, і Коттар, засліплено кліпаючи, глянув на лікаря.
— Скажіть, докторе, якщо я захворію, ви візьмете мене до себе в лікарню?
— Чом би й ні?
Тут Коттар спитав, чи бувають випадки, щоб людину, яка лікується в клініці чи лікарні, заарештовували. Ріє відповів, що таке іноді трапляється, але при цьому враховується стан хворого.
— Я вам довіряю,— сказав Коттар.
Потім він спитав, чи може лікар підвезти його до центру на своїй машині.
У центрі на вулицях було вже не так людно і вогнів рідше. Але біля під'їздів ще галасувала дітвора. Коттар попросив лікаря зупинитись коло одної ватаги. Дітлахи з голосними криками грали в класи. Одне з них, замурзане, чорняве, але з бездоганним проділом прилизаного чубчика, втупило у Ріє впертий, бентежливий погляд своїх ясних очей. Ріє опустив очі. Коттар вийшов з машини і, стоячи на краю тротуару, потиснув лікареві руку. Він заговорив хрипким, здавленим голосом. Говорячи, він раз у раз озирався.
— От люди базікають про пошесть. Це правда, докторе?
— Люди завжди базікають, воно й зрозуміло,— озвався лікар.
— Ви маєте рацію. Щонайбільше помре десяток-другий, подумаєш, дивина! Ні, нам не того треба.
Двигун приглушено заревів. Ріє тримав долоню на важелі перемикання швидкості. А сам знову глянув на хлопця, який усе ще розглядав його статечно й пильно. І раптом, зовсім несподівано, хлопчик усміхнувся йому на весь рот.
— А чого, по-вашому, нам треба? — спитав лікар, усміхаючись у відповідь.
Коттар нараз ухопився за дверцята машини і, перш ніж піти, вигукнув лютим і воднораз плаксивим голосом:
— Землетрусу — он чого! Доброго землетрусу!
Одначе назавтра ніякого землетрусу не сталося, і Ріє провів увесь день у нескінченних роз'їздах по місту, в перемовах з ріднею хворих і в суперечках з самими хворими. Ніколи ще фах лікаря не здавався Ріє таким важким. Досі виходило так, що самі пацієнти полегшували його завдання, цілком йому довірялися. А нині, вперше за своєї практики, лікар наштовхувався на незбагненну замкнутість хворих. Вони ніби зашивалися аж у глибину своєї немочі й дивилися на нього з недовірою та подивом. Починалася боротьба, до якої він ще не призвичаївся. І коли близько десятої вечора машина спинилася перед оселею старого ядушника,— відвідати його Ріє відклав наостанок,— він ледве підвівся з сидіння. Лікар барився, споглядаючи темну вулицю та зірки, що блимали в чорному небі.
Старий ядушник чекав на нього, сидячи в ліжку. Дихав він нібито легше і, як завжди, перебирав горох, перекладаючи з горнятка в горнятко. Лікаря зустрів навіть весело:
— А що, докторе, холера почалася?
— Звідки ви взяли?
— В газеті прочитав, та й по радіо теж оголошували.
— Ні, це не холера.
— Знову роздмухали наші розумаки,— збуджено промовив дід.
— А ви не вірте,— порадив лікар.
Він уже оглянув пацієнта і сидів тепер посеред цієї вбогої їдальні. Так, йому було страшно. Він знав, що ось тут, у передмісті, його чекатимуть завтра вранці з десятеро хворих, які не відривають очей від своїх бубонів. Лише в кількох випадках розтин бубонів вийшов на користь. Але для більшості хворих єдина перспектива — лікарня, а він, лікар, знав, що таке лікарня в уявленні бідноти. «Не бажаю, щоб на ньому досліди робили»,— заявила йому дружина одного хворого. На ньому ніяких дослідів не робитимуть, він сконає — та й край. Ужитих заходів не досить, це ясно як день. А що таке «спеціально обладнані палати», хто-хто, а Ріє знав добре: два корпуси похапцем звільнять від незаразних хворих, позатикають шпари у вікнах, довкола поставлять санітарний кордон. Якщо епідемія сама не піде на спад, її не подужати ось такими адміністративними заходами.
Однак вечірні офіційні повідомлення були все ще сповнені оптимізму. Назавтра агентство Інфдок оголосило, що розпорядження префектури зустрінуто населенням вельми доброзичливо і що вже повідомлено про тридцять випадків захворювання. Кастель зателефонував до Ріє:
— Скільки ліжок у корпусах?
— Вісімдесят.
А в місті, слід гадати, хворих душ тридцять, а може, більше?
— Багато хто боїться, а про інших, їх куди більше, просто ще не встигли повідомити.
— А похорони не контролюються?
— Ні. Я дзвонив до Рішара, сказав, що треба вжити найсуворіших заходів, а не відбуватися порожніми фразами, і що необхідно поставити справжню перепону епідемії, а ні — то вже краще не робити нічого.
— Ну й що?
— Він не має відповідних повноважень. А на мою думку, хвороба прогресуватиме.
І справді, вже за три дні обидва корпуси були напхані хворими. За даними Рішара, збиралися закрити школу і влаштувати в ній ще один лазарет. Ріє чекав на вакцину і тим часом розтинав жовна. Кастель повитягував з закамарків усі свої старі книжки і годинами просиджував у бібліотеці.
— Щури здихали від чуми або від якоїсь іншої хвороби, вельми до неї подібної,— зробив він висновок. — Вони розпустили бліх, десятки тисяч бліх, які, якщо не вжити вчасно заходів, рознесуть заразу в геометричній прогресії.
Ріє мовчав.
У ті дні розпогодилося. Сонце випило останні калюжі після недавніх злив. Усе схиляло до безтурботності — і гарна небесна блакить, звідки лилося жовте світло, і гудіння літаків серед дедалі більшої спеки. А тим часом за останні чотири дні хвороба зробила чотири величезні стрибки: шістнадцять смертних випадків, двадцять чотири, двадцять вісім і тридцять два. На четвертий день оголошено про відкриття допоміжного лазарету в приміщенні дитячого садка. Наші співгромадяни, що досі намагалися приховати свій неспокій під веселим жартом, ходили тепер прибиті і якось принишкли.
Ріє надумав зателефонувати до префекта.
— Ужитих заходів недостатньо.
— Мені дали цифри,— мовив префект,— вони й справді тривожні.
— Вони більш ніж тривожні, вони не лишають сумніву.

— Проситиму наказу генерал-губернатора. Ріє одразу ж подзвонив Кастелеві.


— Накази! Тут не накази потрібні, а уява!
— А як там сироватка?
— Надійде наступного тижня.
За посередництвом доктора Рішара префектура попросила Ріє скласти доповідну, яку збиралася переслати в столицю колонії, щоб зажадати розпоряджень. Ріє навів у доповідній цифри, а також клінічний опис хвороби. Того самого дня зареєстровано сорок смертних випадків. Префект на свій, як він висловився, ризик вирішив з наступного ж дня запровадити гостріших заходів. Як і давніше, городян зобов'язували заявляти про всі випадки захворювання, а недужі неодмінно підлягали ізоляції. Будинки, де виявлено хворих, мали бути очищені та продезінфіковані, ті, хто був у контакті із хворими, мали пройти карантин; похорони брала на себе міська влада згідно з особливими вказівками префектури. А ще через день літаком прибула сироватка. Для лікування заслаблих її вистачило. Проте, якщо епідемія поширюватиметься і далі, її явно не вистачить. На телеграфний запит докторові Ріє відповіли, що запаси сироватки вичерпані і вже почато новий випуск.
Тим часом з усіх приміських околиць на базари прийшла весна. Тисячі троянд в'янули в кошиках, розставлених вздовж пішоходів, і над усім містом витав льодяниковий дух квітів. Поглянути — нічого ніби не змінилося. І далі в години пік трамваї були напхом напхані, а вдень ходили порожні й брудні. Тарру і далі спостерігав за дідком, а дідок і далі плював на котів. Як і завжди, Гран вечорами поспішав додому до своєї таємничої праці. Коттар вештався по місту, а пан Отон, слідчий, муштрував свій домашній звіринець. Старий ядушник, як звичайно, пересипав свій горошок, і зрідка на вулицях зустрічали журналіста Рамбера, який спокійно і зацікавлено роззирався навсебіч. Вечорами та сама юрба висипала на тротуари, і перед кінотеатрами шикувалися черги. А втім, епідемія, здавалось, відступила, за останні дні нараховувалося лише з десяток смертних випадків. Потім раптом крива смертності різко пішла вгору. Того дня, коли знову зареєстровано тридцять смертей, Бернар Ріє перечитував офіційну депешу. Подаючи її, префект сказав: «Перепудилися». В депеші стояло: «Офіційно оголосіть про чумну епідемію. Місто вважати закритим».
Частина друга
Відтоді чума, можна сміливо сказати, стала у нас загальною справою. Досі кожен з наших співгромадян, хоч який подив і неспокій викликали ці незвичайні події, займався й далі своєю працею, залишаючись на своєму попередньому місці. І звичайно, так воно й повинно йти далі. А все ж, коли брами міста позачинялися, зненацька і всі разом збагнули, та й сам оповідач серед них, що опинилися в одному й тому самому мішку і що доведеться якось давати собі раду. Уявіть, приміром, що навіть таке глибоке особисте почуття, як розлука з близькою людиною, раптом з перших тижнів стало загальним, усенародним почуттям і поряд із почуттям страху зробилося найбільшою мукою цього довготривалого вигнання.
І справді, либонь, найпомітнішим наслідком оголошення нашого міста закритим було це раптове роз'єднання людей, зовсім до розлуки не готових. Матері й діти, подружжя й коханці, які зовсім недавно гадали, що розлучаються з рідними ненадовго, обмінювалися на пероні нашого вокзалу прощальними поцілунками, напутніми порадами, впевнені, що побачаться через кілька днів або через кілька тижнів, по-дурному легковірні, мало зважаючи за щоденними справами на той від'їзд,— зненацька всі вони побачили, що розлучені безповоротно і вже не можуть ні зустрітися, ні спілкуватися. Бо місто було фактично закрите за кілька годин перед тим, як опублікували наказ префекта і, звісно, годі було врахувати кожний особистий випадок. Можна навіть сказати, що першим наслідком раптової навали епідемії стало те, що наші співгромадяни мусили діяти так, наче вони позбавлені всіх особистих почуттів. У перші ж години, коли заборона набрала чинності, префектуру буквально облягла ціла юрба прохачів, і хто телефоном, хто через службовців висував однаково поважні причини, але водночас однаково неможливі до розгляду. Щиро сказати, тільки через багато днів ми усвідомили те, що в нашій ситуації відпадають усі компроміси і що такі слова, як «домовитися», «послуга», «як виняток» уже втратили всякий глузд.
Позбавлено нас навіть такої невинної втіхи, як листування. Одне, що місто вже не було зв'язане з рештою краю звичайними засобами сполучення, а друге, що новою ухвалою категорично заборонено будь-яке листування, оскільки листи могли стати носіями інфекції. Попервах дехто з привілейованих осіб ще примудрявся порозумітися з солдатами кордону, і ті бралися переслати листи на волю. Одначе таке траплялося лише на самому початку епідемії, коли сторожа ще дозволяла собі послухатися природного голосу жалю. Але за деякий час, коли тим самим вартовим роз'яснено всю серйозність становища, вони навідріз відмовлялися брати на себе відповідальність, бо не могли передбачити всіх наслідків свого потурання. Спершу міжміські розмови було дозволено, але через перевантаження телефонних ліній і тисняву в переговорних кабінах вони протягом кількох днів були геть заборонені, потім почали робити винятки в «особливих випадках», наприклад, повідомлення про смерть, народження, шлюб. Нашим єдиним порятунком залишився, отже, телеграф. Люди, пов'язані між собою узами духовними, сердечними і родинними, мусили шукати знаків вияву своєї колишньої близькості в простій депеші, в заголовних літерах лаконічного телеграфного тексту. А що будь-які штампи, вживані при складанні телеграм, не можуть не вичерпатися, все — і довге спільне життя, і болісна жага — незабаром звелося до обміну втертими шаблонами: «Все гаразд. Думаю про тебе. Цілую».
Дехто з нас, проте, не відступався, вперто писав і далі, день і ніч вигадував усілякі хитрощі, аби якось зв'язатися з навколишнім світом, та все даремно. Якщо навіть якась із задуманих нами комбінацій мала успіх, ми однаково нічого про те не знали, бо не діставали відповіді. Цілі тижні нам доводилося знов і знов сідати до того самого листа, повідомляти ті самі новини, так само благати про відповідь, тому по якімсь часі слова, що спершу писалися кров'ю серця, втрачали будь-який глузд. Ми переписували листа вже машинально, пробуючи з допомогою тих неживих фраз подати бодай якийсь знак про ваше животіння. І врешті умовні символи телеграфних закликів здавалися нам кращими за той безплідний і впертий монолог, за безживну розмову з глухою стіною.
Зрештою через кілька днів, як уже стало ясно, що нікому не поталанить вибратися з нашого міста, хтось запропонував звернутися до властей з запитом, чи можуть вернутися назад ті, хто виїхав з Орана перед епідемією. Після кількох днів роздуму префектура відповіла ствердно. Але вона уточнила, що ті, хто вернувся назад, ні в якому разі не зможуть знову покинути місто, і якщо їм вільно вернутися до нас, то виїхати їм не вільно. І навіть тоді дехто з наших співгромадян, а втім, таких було мало, поставився до ситуації надто легковажно — охота побачитися з кревними взяла гору над обачливістю — і запросив їх скористатися з нагоди. Але дуже скоро в'язні чуми зрозуміли, на яку небезпеку наражають своїх близьких, і скорилися необхідності страждати в розлуці. У найбільший розпал цієї жахливої моровиці ми стали свідками лише одного випадку, коли людські почуття виявилися дужчі, аніж страх перед стражденною смертю. І, всупереч чеканню, це були аж ніяк не закохані, ті, що, забувши про найстрашніші муки, рвуться одне до одного, одержимі коханням. Це було подружжя Кастелів, що жили разом уже довгі роки. За кілька днів перед пошестю пані Кастель поїхала до сусіднього міста. Шлюб Кастелів ніколи не був для людей взірцем подружнього щастя та злагоди, і оповідач має певне право сказати, що кожне з них доти не мало певності в тому, що його подружнє життя — щасливе. Але ця раптово накинута довга розлука з усією очевидністю показала, що вони жити не можуть одне без одного, і проти цієї несподівано відкритої істини нічого не важила й чума.
Їхній випадок був винятковим. Для більшості розлука, очевидно, мала скінчитися тільки разом з епідемією. І для всіх нас почуття, що вилося червоною ниткою крізь усе наше життя і, мабуть, так добре було нам знайоме (як уже сказано, пристрасті в оранців нескладні), оберталося новим своїм боком. Чоловіки і коханці, котрі свято вірили своїм подругам, раптом виявили, що здатні на ревнощі. Чоловіки, що мали себе за легковажних у коханні, раптом постатечнішали. Син, який майже не помічав матір у себе під боком, тепер із неспокоєм і тугою подумки вдивлявся в кожну зморшку материного обличчя, що не йшло з пам'яті. Ця нагла розлука, невблаганна, без просвітку на майбутнє, збила нас з пантелику, позбавила змоги боротися зі спогадами про таке близьке і водночас таке вже далеке видіння, і спогади ці заполонили тепер усі наші дні. Власне, ми катувалися подвійно — нашою власною мукою, а потім ще тією, якою в нашій уяві мучилися відсутні: син, дружина чи кохана.
Проте за інших обставин наші співгромадяни зуміли б знайти собі раду, могли б, скажімо, вести діяльніший і відкритіший спосіб життя. Та лихо в тім, що чума прирекла їх на неробство і доводилося день у день вештатися безвідрадно похмурим містом, віддаючись облудній грі спогадів. Бо в своїх неприкаяних блуканнях нам доводилося никати все тими самими вулицями, а що наше містечко невелике, вулиці ті найчастіше й були ті самі, якими ми ходили в кращі часи з тими, з відсутніми.
Отож перше, що принесла нашим співгромадянам чума, було ув'язнення. І оповідач вважає, що має право від імені всіх описати те, чого зазнав тоді сам, бо пережив усе водночас з більшістю своїх співгромадян. Адже саме почуттям вигнанця слід назвати ту порожнечу, яку ми повсякчас носили в собі, той пекучий неспокій, нерозумне бажання повернути час назад чи, навпаки, прискорити його плин, усі ці вогненні стріли спогадів. І якщо іноді ми давали волю уяві і біля вхідних дверей тішили себе чеканням дзвоника, що сповіщає про повернення, або знайомих кроків на сходах, якщо в такі хвилини ми ладні були забути, що поїзди вже не ходять, намагалися швидше впоратися зі справами, прибігти додому тієї години, якої звичайно пасажир, прибулий з вечірнім експресом, уже добирався до нашого кварталу,— все це була гра, і вона не могла довго тривати. Неминуче приходила хвилина, коли ми ясно усвідомлювали, що поїзд не прийде. І тоді ми розуміли, що наша розлука триватиме далі і що треба якось перебути лихо. І, зрозумівши це, ми остаточно переконувалися, що ми, власне, найзвичайнісінькі в'язні і одне тільки нам лишалося — минуле; а якщо хтось із нас намагався жити майбутнім, то такий сміливець квапився відкинути свої спроби, тою мірою, звичайно, якою це щастило зробити — так болісно ранила його уява, яка неминуче ранить усіх, хто довіряється їй.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка