Данієль Дефо



Сторінка3/19
Дата конвертації02.04.2017
Розмір2.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Ріє замислився. З вікна кабінету було видно кам'янистий відріг скелі, що обіймав удалині затоку. І хоча небо було голубе, крізь блакить пробивався якийсь тьмяний блиск, що меркнув у міру того, як вечоріло.
— Атож, Кастель,— мовив він,— а все-таки не віриться.
Але здається, це таки чума.
Кастель підвівся і рушив до дверей.
— Ви самі знаєте, яку відповідь нам дадуть,— промовив старий лікар. — «Уже давно вона щезла в країнах помірного клімату».
— А що, власне, означає — «щезла»? — відповів Ріє, стискаючи плечима.
— Атож, уявіть, щезла. І не забудьте: в самому Парижі майже двадцять років тому...
— Гаразд, сподіваймося, що в нас обійдеться так само щасливо, як і там. Але просто не віриться.
Слово «чума» прозвучало вперше. Залишимо на якийсь час доктора Ріє біля вікна його кабінету і дозвольмо собі відступ, аби виправдати в очах читача вагання й подив лікаря, тим більше що перша його реакція була достоту такою самою, як у більшості наших співгромадян, правда, з деякими відтінками. Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька. Доктора Ріє, як і наших співгромадян, чума теж заскочила зненацька, і тому спробуймо зрозуміти його вагання. Спробуймо також зрозуміти, чому він мовчав, перебуваючи між неспокоєм і надією. Коли вибухає війна, люди звичайно кажуть: «Ну, це не може тривати довго, таке безглуздя». І справді війна — це таки безглуздя, що, до речі, не заважає їй тривати довго. Взагалі дурість — річ дуже стійка, це неважко помітити, якщо не думати весь час лише про себе. З цього погляду наші співгромадяни поводилися, як і всі люди, вони думали про себе, інакше кажучи, були гуманісти: вони не вірили в мор. Стихійне лихо непомірне з людиною, тим-то і вважається, що лихо — це щось нереальне, що це лихий сон, який скоро минеться. Проте сон не кінчається, а від одного лихого сну до другого конають люди, і в першу чергу гуманісти, бо вони нехтують запобіжними заходами. З цього погляду наші співгромадяни завинили не більше, ніж інші люди; просто вони забули про скромність і гадали, що все це для них можливе, тим самим вважаючи, що стихійні лиха неможливі. Вони, як і раніше, порали свої справи, готувалися до поїздок і мали свої власні погляди. Як же вони могли повірити в чуму, що одразу перекреслює майбутнє, всі поїздки і суперечки? Вони мали себе за вільних, але ніхто ніколи не буде вільний, поки існують лиха.
І навіть коли сам доктор Ріє признався своєму приятелеві Кастелю, що в різних кінцях міста з десяток хворих без будь-якого попередження узяли та й померли від чуми, небезпека і далі здавалася йому нереальною. Просто, коли ти лікар, у тебе склалося певне уявлення про страждання, і це якось підстьобує твою уяву. І, дивлячись у вікно на своє місто, що нітрохи не змінилося, навряд чи лікар відчув, як прокидається в нього та легенька відраза до майбутнього, що називається тривогою. Він пробував подумки зібрати всі свої знання про це захворювання. Але в пам'яті безладно спливали цифри, і він твердив нишком, що історії відомо десятків зо три епідемій чуми, які забрали сто мільйонів душ. Але що таке сто мільйонів мерців? Пройшовши війну, насилу уявляєш собі, що таке один мрець. А оскільки нежива людина сприймається як така тільки якщо ти бачив її неживу, то сто мільйонів трупів, розкиданих по всій історії людства, то лишень імла в твоїй уяві. Лікар пригадав, що, за свідченням Прокопія, чума в Царгороді забирала щодня по десять тисяч душ. Десять тисяч мерців — то вп'ятеро більше, ніж, приміром, глядачів у великому кінотеатрі. От що годилося б зробити. Зібрати людей при виході з п'яти кінотеатрів, відвести їх на міську площу і всіх купою забити — тоді щось і проясниться. Тоді можна буде уявити собі, що ця безіменна купа — твої знайомі. Але проект цей нездійсненний, а потім, хто знає в обличчя десять тисяч чоловік? Зрештою, такі люди, як Прокопій, відомо, рахувати не вміли. Сімдесят років тому в Кантоні здохло від чуми сорок тисяч щурів, перш ніж лихо перекинулося на самих жителів. Але й 1871 року було неможливо точно підрахувати кількість щурів. Підраховували приблизно, гуртом і, звичайно, допускалися помилок.
А проте, якщо один щур завдовжки тридцять сантиметрів, то сорок тисяч здохлих щурів, покладених поряд, складуть... .
Але тут лікареві не ставало терпцю. Він надто давав собі волю, а от цього і не слід допускати. Кілька випадків — то ще не епідемія, і взагалі, досить вжити необхідних заходів. Слід триматися того, що вже відомо, наприклад, ступор, прострація, почервоніння очей, припалі смагою уста, головний біль, жовниця, страшенна спрага, маячня, плями на тілі, відчуття внутрішньої розп'ятості і врешті... І врешті доктор Ріє подумки підставляв фразу, що нею в підручнику завершується перелік симптомів: «Пульс стає ниткоподібним, і щонайменший порух може спричинитися до смерті». Так, врешті, всі ми зависаємо на нитці, три чверті людей — це вже точна цифра — поспішає зробити цей самий незначний порух, що їх і доконає.
Лікар усе ще дивився у вікно. За ним — свіже весняне небо, а тут — слово, яке ще й досі лунало в кімнаті: «чума»,
Слово це вміщало в собі не тільки те, що захотіла вкласти в нього наука, а й нескінченну низку найхимерніших образів, які так не в'язалися з нашим жовто-сірим містом, у міру пожвавленим о тій порі, радше приглушено гомінким, аніж галасливим, власне, щасливим, коли можна тільки бути щасливим і похмурим водночас. І той лагідний і байдужий до всього спокій майже за виграшки, одним розчерком перекреслював давно відомі картини лиха: зачумлені й покинуті птахами Афіни; китайські міста, напхані безголосими мрущими; марсельських галерників, що кидають в ями закривавлені тіла; будову великого провансальського муру, що мав зупинити шалений вихор чуми; Яффу з її огидними старцями; вологі й зогнилі мати, що влипли в долівку в царгородському лазареті; хворих, волочених гаками; карнавал лікарів у машкарах під час Чорної чуми; парування живих на могилках у Мілані; візки з трупами в нажаханому Лондоні і всі дні, і всі ночі, що дзвенять невгавним людським гомоном. Ні, навіть усьому тому несила було порушити спокій сьогоднішнього дня. За вікном несподівано задзеленчав невидимий трамвай і зразу ж розвіяв жорстокість і біль. Хіба що море там, за шахівницею тьмяних будинків, свідчило, що в світі є щось тривожне, завжди непогамовне. І доктор Ріє, дивлячись на затоку, згадав про багаття, про них говорив Лукрецій: налякані пошестю афіняни розкладали багаття на морському березі. Туди вночі зносили тіла, але берега вже не вистачало, і живі билися, пускаючи в хід смолоскипи, аби лиш відвоювати місце у вогні тому, хто був їм близький, отож воліли кинутися в криваву бійку, аніж покинути напризволяще свого небіжчика. Легко уявлялося багряне полум'я багаття над спокійною і темною водою, битви смолоскипами, потріскування іскор у мороці, густі клуби отруйного диму, що підносився до чуйного неба. Важко було не здригнутися...
Однак усе це шаленство никло перед доводами розуму. Атож, слово «чума» вимовлено, атож, саме в цю хвилину просвистів кий і звалив одну чи дві жертви. Ну то й що — іще не пізно зупинити його. Головне — це ясно усвідомити те, що має бути усвідомлене, прогнати геть безплідні видіння і вжити відповідних заходів. І тоді чума відступить: адже людина не може уявити собі чуму або уявляє її хибно. Якщо вона відступить, а це найімовірніше, то все владнається. Інакше люди спізнають, що таке чума, і дізнаються, чи є засіб спершу зжитися з нею, аби потім здолати.
Лікар відчинив вікно, і до кімнати ринув міський гамір. З сусідньої майстерні долинало коротке, рівномірне вищання циркулярки. Ріє стрепенувся. Он що дає певність: повсякденна праця. Все інше тримається на ниточці, все залежить від отого найменшого поруху. До цього не приліпишся. Головне — це добре робити свою справу.
Ось про що міркував доктор Ріє, коли йому повідомили, що прийшов Жозеф Гран. Хоча Гран служив у мерії і займався там усякими справами, вряди-годи йому, вже як приватній особі, доручали складати статистичні таблиці. Так нині він провадив підрахунок смертних випадків. Послужливий за вдачею, він залюбки погодився сам занести лікареві копію своїх підрахунків.
Разом із Граном прийшов і його сусіда Коттар. Службовець іще з порога замахав аркушем паперу.
— Цифри ростуть, докторе,— заявив він,— одинадцять смертей за останні сорок вісім годин.
Ріє привітався з Коттаром, запитав його, як йому ведеться. Гран пояснив, що Коттар сам напросився прийти з ним, хотів подякувати лікареві й перепросити його за всі завдані клопоти. Але Ріє вже заволодів списком.
— Ого,— протягнув він,— можливо, настала пора назвати хворобу так, як вона насправді називається. Досі ми зволікали. Ходімо зі мною, панове, мені треба заглянути до лабораторії.
— Так, так,— мовив Гран, простуючи слідом за лікарем сходами,— треба називати речі своїми іменами. А як скажете називати цю хворобу?
— Поки що я не можу її вам назвати, а втім, це вам нічого й не дасть.
— От бачите,— посміхнувся Гран. — Не так-то воно й легко.
Вони подалися на Збройну площу. Коттар уперто мовчав. На вулицях почали з'являтися люди. Швидкоплинні сутінки — інших у нашому краю не буває — уже відступали перед нічною пітьмою, а на ще ясному обрії зайнялися перші зірки. За кілька секунд ліхтарі спалахнули, і зразу все небо затягло чорним запиналом, і гамір голосів погучнішав.
— Даруйте, але я поїду трамваєм,— сказав Гран, коли вони дісталися до рогу Збройної площі. — Вечори для мене священні. Як кажуть у мене на батьківщині: «Ніколи не відкладай на завтра...»
Уже не вперше Ріє відзначив подумки цю манію Грана, який родом з Монтелімара,— тулити, де треба й де не треба, місцеві вислови та ще неодмінно додавати розповсюджені тривіальні словосполучення, як от «чарівна погода» або «казкове освітлення».
— Правильно,— підхопив Коттар. — Після вечері його ні за що не витягнеш з дому.
Ріє запитав у Грана, чи він вечорами працює для мерії. Гран відповів — ні, працює для себе.
— О,— вигукнув Ріє, аби не мовчати,— ну і як, посувається діло?
— Я працюю вже багато років, отже, якось посувається... Хоча, з другого боку, великих успіхів не видно.
— А що, власне, ви робите? — спитав лікар, уповільнивши ходу.
Гран буркнув щось нерозбірливе, насаджуючи на свої відстовбурчені вуха круглого капелюха. Ріє подумав, що йдеться про якесь особисте самовдосконалення. Але Гран уже розпрощався і подріботів під фікусами Марнського бульвару. Біля дверей лабораторії Коттар сказав лікареві, що дуже хотів би з ним побачитися ще раз і попросити поради. Ріє, нервово бгаючи у кишені таблицю, запросив Коттара прийти до нього на прийом, але одразу ж похопився і сказав, що позавтра буде в їхньому кварталі і надвечір сам завітає до нього.
Попрощавшись із Коттаром, лікар зловив себе на тому, що весь час думає про Грана. Він уявив його в самому пеклі чумної пошесті — не такої, звісно, як нинішня, не надто грізної, а під час якогось мору, що ввійшов в історію. «Він із тих, кого чума милує». І одразу Ріє пригадав вичитане десь твердження, нібито чума милує людей кволих, а нещадна насамперед до людей могутньої статури. Міркуючи про це, лікар вирішив, що, судячи з вигляду Грана, він мав свою маленьку таємницю.
На перший погляд Жозеф Гран був найтиповіший дрібний службовець. Довгий, сухорлявий, у заширокому одязі,— певне, свідомо купує на розмір більший, маючи надію, що довше носитиметься. В роті ще збереглося кілька нижніх зубів, зате верхні геть повипадали. Коли він усміхався, верхня губа закопилювалася до носа і рот зяяв чорною діркою. Якщо додати до цього портрета ходу семінариста, неперевершене вміння ковзати попід стінами й непомітно прослизати у двері та ще застарілий дух підвалу й тютюнового диму — всі навички особистості незначної, то, самі погодьтесь, важко уявити собі такого чоловіка інакше як за письмовим столом, де він пильно звіряє тариф на міські лазнево-душові заклади або готує для доповіді молодому діловодові матеріали, що стосуються нової такси на вивіз сміття та покидьків. Навіть найнеупередженіший спостерігач вирішив би, що й народився він на світ лише для того, щоб виконувати скромну, але дуже корисну роботу на посаді позаштатного службовця мерії за шістдесят два франки тридцять су на день.
І справді, саме таке визначення, за словами Грана, було в його особистій справі у графі «кваліфікація». Коли двадцять два роки тому він через брак коштів покинув учбовий заклад, не діставши диплома, і погодився обійняти цю посаду, йому, за його словами, натякнули, що атестація не за горами. Треба було тільки якийсь час проявляти свою компетентність у делікатних питаннях, які постають перед нашою міською адміністрацією. А потім, як запевнили його, він неодмінно дослужиться до діловода, і це дозволить йому жити заможно. А втім, не марнославство керувало Жозефом Граном, як він і доводив з меланхолійною усмішкою. Перспектива забезпеченого і чесного життя вельми його надила, тим більше, що тоді він міг би з чистим сумлінням поринути в улюблену справу. Коли він погодився на це місце, то з найшляхетніших міркувань і, якщо можна так висловитися, в ім'я вірності певному ідеалові.
Вже довгі роки тривало це невизначене становище, життя подорожчало непомірно, а Гранова платня, незважаючи на всі підвищення, й досі мізерна. Він вилив свою кривду Ріє, адже ніхто ніби й не помічає його становища. У тому, власне, і полягала своєрідність Грана або принаймні одна з її прикмет. Він і справді міг би послатися якщо не на свої права, в яких не був упевнений, то принаймні на дані йому і на початку обіцянки. Але, по-перше, начальник канцелярії, котрий запросив його на роботу, давно помер, та й сам Гран не пам'ятав, в яких саме висловах йому пообіцяли підвищення. А головне, і, мабуть, найголовніше, було те, що Жозеф Гран не вмів знаходити потрібних слів.
Ось ця характерна риса, наскільки міг помітити Ріє, особливо яскраво вирізняла нашого Грана. Саме це й заважало йому щоразу написати давно задуману доповідну або зробити інші, як до обставин, кроки. Якщо вірити йому, він відчував себе геть нездатним ужити як слово «право», бо й сам не був певен значення цього поняття, так і слово «обіцянка», бо воно пролунало б прямою вимогою віддати йому належне і, отже, межувало б з зухвальством, не дуже доречним як на його скромне службове становище. З другого боку, він навідріз відмовився вживати такі слова, як «ласка», «клопотання», «вдячність», бо вважав, що це принижує людську гідність. Ось так через незмогу знайти точний вислів наш Гран виконував і далі найскромніші функції аж до сивого волосу. Зрештою, як він знов-таки сам признався докторові Ріє, він поступово став помічати, що якось зводить кінці з кінцями завдяки тому, що навчився узгоджувати свої потреби зі своїми коштами. Тим-то він визнавав слушність одного улюбленого вислову нашого мера, великого оранського промисловця, який наполегливо переконував усіх, що зрештою (при цьому мер особливо натискав на слово «зрештою», бо на ньому фактично трималося все його міркування), отже, зрештою, де це бачено, щоб хтось колись та помер від голоду. В кожному разі, мало не аскетичне життя, яке провадив Жозеф Гран, і справді зрештою позбавило його всіляких таких клопотів. Він усе добирав слова.
Сказати б, Гранове життя в певному розумінні було взірцеве. Він належав до людей, однаково рідкісних у нашому місті, як і деінде, які мають відвагу віддаватися своїм добрим почуттям. Те мале, що він сказав про себе лікареві, і справді свідчило про наявність доброти і щирої прихильності, про що в наші дні не кожен наважиться сказати вголос. Не соромився сказати, що любить своїх небожів і сестру, єдину родичку, ще живу, і кожні два роки їздить до Франції побачитися з нею. Він не приховував, що й досі на згадку про батьків, померлих тоді, як він був іще малим, його бере живий жаль. Признавався, що над усе любить один дзвін у їхньому кварталі — щодня рівно о п'ятій годині він бамкає якось особливо приємно. Але щоб висловити навіть такі прості почуття, він з превеликою мукою добирав потрібні слова. Отож-бо зрештою саме ця праця по добору слів стала головним його клопотом. «Ох, докторе,— казав він,— як би мені хотілося навчитись висловлювати свої думки!» І при кожній зустрічі з Ріє він повторював цю фразу. Того вечора, дивлячись услід службовцеві, лікар раптом збагнув, що Гран мав на увазі: безперечно, він пише книгу абощо. Всю дорогу до лабораторії, куди він зрештою дістався, ця думка тішила Ріє. Він знав, що його припущення нерозумне, але не міг повірити, що чума і справді може розгоститися в місті, де здибаються скромні чиновники, які плекають якусь гідну поваги манію. Коротко кажучи, він не знав, яке місце відвести таким маніям в умовах чуми, і виснував звідси, що чумі аж ніяк не розгулятися тут серед наших співвітчизників.
Наступного дня завдяки наполегливості, яка багатьом видалася недоречною, Ріє домігся від префектури згоди на скликання санітарної комісії.
— Справді, населення непокоїться,— визнав Рішар. —
А ще це базікання, всі ці перебільшення. Префект мені особисто казав: «Як вам завгодно, то діймо швидко, але без галасу». А втім, він переконаний, що ми даремно б'ємо на сполох.
Бернар Ріє довіз Кастеля своєю машиною до префектури.
— Вам відомо, що в департаменті немає сироватки? — спитав старий.
— Відомо. Я телефонував на базу. Директор ніби з неба впав. Доведеться виписувати сироватку з Парижа.
— Сподіваюся — хоч тяганини не буде.

— Я вже вдарив телеграму,— одказав Ріє.


Префект зустрів членів комісії люб'язно, але не без нервозності.
— Почнімо, панове,— сказав він. — Чи маю я підсумову вати нинішню ситуацію?
Рішар вважав, що це зайве. Лікарям і так ситуація відома. Головне, пора з'ясувати собі, яких заходів треба вжити.
— Головне,— брутально урвав Рішара старий Кастель,— головне, з'ясувати собі — чума це чи ні.
Дехто з лікарів здивовано скрикнув. Інші начебто вагались. А префект навіть підскочив на стільці і мимоволі озирнувся на двері, ніби хотів переконатися, що це неймовірне повідомленння не вилетіло в коридор. Рішар заявив, що, на його думку, не слід піддаватися паніці: йдеться про лихоманку, правда, ускладнену запаленням пахвинних залоз, та й годі; а домисли в науці, як і в житті, завжди небезпечні. Старий Кастель, котрий спокійно жував собі пожовклий вус, звів ясні очі на Ріє. Потім благодушним поглядом обвів присутніх і зауважив, що, на його тверде переконання, якраз це чума і є. Але якщо визнати цей факт офіційно, то доведеться вживати драконівських заходів. Власне, він переконаний, що саме це і лякає його шановних колег, а якщо так, то заради їхнього спокою він ладен погодитися, що це не чума. Префект нервово засовався на стільці і заявив, що за будь-яких умов такі міркування не слушні.
— Важливо не те,— сказав Кастель,— слушні чи не слушні, важливо, щоб вони змусили задуматись.
Оскільки Ріє мовчав, спитали про його думку.
— Йдеться про лихоманку тифозного типу, яка супроводжується утворенням жовниці і ускладнена блювотою.
Я розтинав жовна, отож зміг провести аналізи; лабораторія гадає, що виявлений мікроб, очевидно, чумний. Але задля цілковитої об'єктивності слід додати, що знайдений мікроб трохи відрізняється від класичного опису чумного мікроба.
Рішар підкреслив, що саме ця обставина і повинна стурбувати лікарів, а тому слід дочекатися наслідків цілої низки аналізів, добре що вони проводяться уже кілька днів.
— Якщо від мікроба протягом трьох діб учетверо збільшується селезінка,— озвався Ріє після короткої мовчанки,— починається запалення лімфатичних залоз брижі, причому вони робляться завбільшки з помаранчу і наповнені кашеподібною речовиною, то тут, по-моєму, нічого й вагатися. Вогнища інфекції поширюються і множаться.
Коли пошесть піде з такою швидкістю далі, її не спинити, вона цілком здатна за якихось два місяці вигубити половину міста. Отож байдуже, як ви її назвете, цю хворобу,— чумою чи лихоманкою. Важливо одне — не дати їй вигубити поло вину міста.
Рішар заперечив, що не треба перебільшувати, що заразність хвороби, крім того, ще не доведено, бо ж родичі хворих живі й здорові.
— Але ж хворі вмирають,— зауважив Ріє. — Очевидно, ризик зараження — величина не абсолютна, інакше хвороба поширювалася б з загрозливою прогресією і призвела б до швидкої загибелі всього населення. Правильно, не слід перебільшувати. А вжити запобіжних заходів треба.
Рішар дозволив собі підсумувати дебати, нагадуючи присутнім, що, коли пошесть сама не перестане ширитись, доведеться спинити її розповзання, вживаючи суворих заходів профілактики, передбачених законом, а щоб зробити це, треба офіційно визнати, що йдеться про чуму; а що цілковитої певності поки що немає, то слід іще гарненько усе обміркувати.
— Річ не в тім,— заперечив Ріє,— які заходи, передбачені законом, суворі вони чи ні, а в тім, чи треба вдатися до них, щоб запобігти загибелі половини міста. Все інше — справа адміністрації і не випадково в нашому законодавстві передбачені префекти, які мають розв'язувати такі питання.
Безперечно,— підтвердив префект,— але для цього необхідно, щоб ви офіційно визнали, що йдеться про чумну пошесть.
— Якщо ми й не визнаємо,— промовив Ріє,— вона все одно вигубить половину міста.
Тут озвався знервований Рішар.
— Вся річ у тім, що наш колега вірить, нібито в місті чума. Це видно хоча б з його опису синдрому захворювання.
Ріє заперечив, що він описував зовсім не синдром, а лише те, що бачив на власні очі. А бачив він жовницю, плями на тілі, високу температуру, марення, летальний кінець за сорок вісім годин. Чи наважиться пан Рішар з усією відповідальністю стверджувати, що пошесть припиниться сама собою без гострих профілактичних заходів?
Рішар завагавсь і глянув на Ріє.
— Скажіть мені по-щирості, ви певні, що це чума?
— Ви не так ставите питання. Справа не в термінах, справа в строках.
— Отже, на вашу думку,— мовив префект,— чума це чи ні, однаково слід удатися до профілактичних заходів, рекомендованих на випадок чумної пошесті.
— Коли вам необхідно знати мою думку, то вона саме така.
Лікарі порадились, і Рішар наостанку заявив:
— Отож доведеться нам узяти на себе відповідальність і діяти так, ніби недуга ця і є чума.
Це формулювання одностайно підтримано присутніми.
— А ваша думка, любий колего? — спитав Рішар.
— До формулювання мені байдуже,— відповів Ріє. — Скажімо простіше, ми не маємо права діяти так, нібито половині жителів міста не загрожує загибель, бо тоді вони справді загинуть.
Ріє поїхав, залишивши своїх колег роздратованими. І скоро десь у передмісті, пропахлому салом і сечею, дико виючи, жінка з кривавими бубонами в пахвині повернула до нього своє змарніле від хвороби обличчя.
Назавтра по нараді хвороба зробила ще один невеличкий стрибок. Вісті про неї просочилися навіть у газети, правда, поки що у вигляді цілком невинних натяків. А ще через день Ріє прочитав одну з маленьких сіреньких об'яв, які префектура мерщій розклеїла по найскромніших закутках міста. Чи влада усвідомлює собі загрозливу ситуацію, зрозуміти з цих оголошень було важко. Пропоновані заходи були далеко не драконівські, і створювалося враження, ніби влада ладна пожертвувати багато чим, аби не збурювати громадської думки. У вступній частині розпорядження зазначалося, що в оранській комуні зареєстровано кілька випадків злоякісної лихоманки, але поки що рано говорити про її заразність. Симптоми захворюванння не досить характерні, щоб викликати серйозну тривогу, і нема ніякого сумніву, що населення зуміє зберегти спокій. І все ж з обачності, зрозумілої для всіх, префект вирішив удатися до деяких запобіжних заходів. Ці заходи за умови, що їх правильно зрозуміють і беззастережно всі виконуватимуть, допоможуть у зародку задушити загрозу пошесті. Отож префект ні на хвилину не сумнівається, що серед довіреного йому населення він знайде найвідданіших помічників, які залюбки підтримають його особисті зусилля.
Потім в оголошенні наводився список заходів, серед яких передбачалася боротьба з гризунами, поставлена по-науковому: винищення щурів з допомогою отруйних газів по риштаках, суворий нагляд за якістю питної води. Далі громадянам рекомендувалося пильнувати зразкової чистоти, а насамкінець усім оранцям — носіям бліх — пропонувалося з'явитися до міських диспансерів. З другого боку, родичі зобов'язані негайно повідомляти про кожен випадок захворювання, виявленого лікарями, і не перешкоджати ізоляції хворих у спеціальних палатах лікарні. Обладнання палат забезпечує лікування хворих у мінімальні строки з максимальними шансами на цілковите одужання. У додаткових параграфах ішлося про обов'язкову дезинфекцію приміщення, де перебував хворий, а також транспортних засобів. Щодо решти, влада обмежилася тим, що рекомендувала близьким хворого проходити санітарний огляд.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка