Данієль Дефо



Сторінка11/19
Дата конвертації02.04.2017
Розмір2.75 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19
До того ж тюремне начальство не могло діяти на зразок духовної влади, а військової й поготів. Ченці обох міських монастирів були й справді тимчасово порозселювані по доброчесних родинах. І достоту так само при першій нагоді з казарми невеличкими загонами виводили солдатів і ставили їх постоєм у школи чи інші громадські будинки. Виходило, що епідемія, яка, здавалося б, мала згуртувати оранців, як згуртовуються вони під час облоги, ламала традиційні спілки і знов прирікала людей на самоту. Все це вносило сум'яття.
Ми не помилимося, коли скажемо, що всі ті обставини, а також навальний вітер роздмухали полум'я пожежі і в деяких умах. Знову вночі на міські ворота було вчинено кілька наскоків, але цього разу невеличкі ватаги нападників були озброєні. Зчинилася обопільна стрілянина, були поранені, і кілька чоловік зуміло вирватися на волю. Варту зміцнено, і будь-які спроби втекти перепинялися дуже швидко. А проте й цього було досить, аби місто облетів бунтівний вихор, внаслідок чого то тут, то там розігрувалися буйні сцени. Люди кидалися грабувати підпалені або замкнені з санітарних міркувань будинки. Правду кажучи, важко припустити, щоб це чинилося з наперед обдуманим наміром. Переважно люди, до того ж люди досі цілком статечні, силою непередбачених обставин припускалися негідних вчинків, а їх одразу ж наслідували оранці. Так, бували шаленці, які вдиралися в охоплену полум'ям оселю на очах в очманілого від горя власника. Саме його цілковита байдужість спонукала роззяв іти за прикладом заводіяк, і тоді можна було бачити, як темною вулицею, освітлені лише відблисками пожарища, розбігаються навсебіч якісь тіні, невпізнанно спотворені останніми спалахами вогню, згорбатілі від завданого на плечі крісла чи клунка з одежею. Саме через ці інциденти міська влада мусила прирівняти стан чуми до стану облоги й запровадити відповідні закони. Двох мародерів розстріляли, але сумнівно, щоб ця розправа подіяла на інших, бо серед стількох смертей якісь дві страти минули непомітно, от уже воістину крапля в морі.
І правду кажучи, подібні сцени стали повторюватися знову, а власті вдавали, що нічого не помічають. Єдиний

захід, який, мабуть, справив враження на всіх оранців, було запровадження комендантської години. З одинадцятої наше місто, поглинуте цілковитою темрявою, лежало мов закам'яніле.


Під місячним небом воно виставляло напоказ свої білі мури і прямі вулиці, ніде не прокреслені темною тінню дерева, і жодного разу тишу не порушила хода перехожого чи собачий гавкіт. Величезне німотне місто робилося в такі ночі просто стовписьком масивних безживних кубів, а серед них лише самі мовчазні статуї давно забутих благодійників роду людського або навіки загнані в бронзу колишні можновладці намагалися своїми обличчями-машкарами з каменю чи металу відтворити спотворений образ того, що було свого часу людиною. Ці пересічні ідоли бовваніли під густим серпневим небом на безлюдних перехрестях, ці нечутливі бовдури досить повно уособлювали собою те царство без руху, куди ми втрапили всі гуртом, чи принаймні — останній його образ, образ некрополя, де чума, камінь і морок, здавалося, врешті задушили живий людський голос.
Але морок панував також в усіх серцях; і легенди, і правда з приводу запровадженої церемонії похорону навряд чи вселяли особливу бадьорість у наших співгромадян. Бо хоч-не-хоч, а треба розповісти про похорон, і оповідач заздалегідь за це перепрошує. Він покірно ладен вислухати цілком слушні докори, але єдине його виправдання в тому, що були ж протягом усього цього періоду похорони і що якоюсь мірою він мусив, як і всі наші співгромадяни, ховати мерців. У кожному разі, він зовсім не такий уже любитель подібних церемоній, навпаки, він воліє бути в товаристві живих, скажімо, на пляжі, морських купаннях. Але морські купання заборонено, і товариство живих з ранку до ночі тряслося від страху, як би їх не витіснило товариство мерців. Така очевидність. Певна річ, можна було б спробувати не бачити її, закрити очі й геть від неї відмахнутися, але очевидність має страшенну силу і завжди зрештою візьме гору.
Ну скажіть самі, як можна відкинути похорон того дня, коли тих, кого ви любили, треба поховати.
Отож найхарактернішою рисою нашого поховального обряду була, щонайперше, квапливість. Спрощено всі формальності, і саму жалобну церемонію, як таку, скасовано. Хворі вмирали не вдома, не на очах у близьких, сидіти за звичаєм уночі над тілом покійного було не вільно, отож той, хто, скажімо, вмирав надвечір, лежав ніч сам, а того, хто вмирав удень, намагалися швидше закопати. Сім'ю, зрозуміло, сповіщали, але здебільшого рідні не могли вільно ходити по місту, бо сиділи на карантині, якщо вони були в контакті з хворим. У тих же випадках, коли небіжчик жив окремо від рідних, вони з'являлися о певній годині, себто на час від'їзду на цвинтар, коли тіло було вже обмите й покладене в труну.
Припустімо, що така церемонія відбувалася в допоміжному лазареті, яким відав доктор Ріє. Вхід до школи був позаду головного корпусу. В великій підсобці, що виходила в коридор, зберігалися домовини. У тому ж коридорі члени сім'ї знаходили одну, вже забиту домовину. І одразу переходили до основної частини обряду, а саме, давали голові родини підписати всі папери. Далі труну ставили в машину, інколи це був звичайнісінький фургон, інколи спеціально обладнана «швидка допомога». Рідні розсідалися в таксі, тоді ще не скасовані, весь кортеж учвал мчав на кладовище окраїнними вулицями. Біля міської брами жандарми зупиняли процесію, прикладали печатку на офіційну перепустку, без чого віднині не стало доступу до «останнього місця спочинку», як висловлювалися наші співгромадяни, пропускали машини, і вони зупинялися біля квадратної ділянки, перекопаної численними ямами, що чекали на здобич. Священик виходив зустрічати покійника, бо жалобні молебні в церкві скасовано. Під читання молитви з машини витягали труну, обв'язували її вірьовкою, волокли волоком, і вона, ковзнувши в яму, гупала об дно; священик махав кадилом, і вмить перші грудки землі починали гримотіти у віко. Фургон від'їздив одразу ж, бо йому доводилося пройти дезинфекцію; і в міру того, як грудки глею, що падали з лопати, лунали все глухіше, родичі вже розсаджувалися в таксі. А за чверть години вони були вже дома.
Таким чином, усе відбувалося справді з максимальною швидкістю і мінімальним ризиком. І, ясна річ, принаймні на початку епідемії рідні бували ображені в своїх найкращих почуттях. Але під час чуми такі міркування до уваги не беруться: жертвують усім задля громадського добра. А втім, якщо спершу дух наших людей постраждав від такої практики, оскільки прагнення бути похованим пристойно поширене куди більше, ніж гадають, то згодом, на щастя, стало сутужно на харчі і жителів поглинули пильніші клопоти. Нам стільки коштувало часу вистоювання в чергах, різні клопоти й різні формальності, що їх доводилося виконувати, як хочеш їсти, що у людей просто не залишалось часу міркувати про те, як умирають довкола них і як сам ти умреш, коли проб'є твоя година. Отже, матеріальні труднощі, що взагалі самі по собі зло, обернулись, хоч як це дивно, добром. І все було б на краще, коли б, як ми вже бачили, пошесть не розповсюдилася так широко.
Бо вже бракувало домовин, бракувало полотна на савани і бракувало місць на кладовищі. Доводилося якось зараджувати біді. Найпростіше було — знову-таки з огляду на загальне добро — об'єднати кілька похоронних церемоній в одну, і оскільки вже виникла така необхідність, зробити частішими рейси між лазаретом і цвинтарем. Так, до послуг лазарету, керованого Ріє, лишилося тоді всього п'ять домовин. Коли всі вони бували заповнені, їх вантажили до санітарної машини. На кладовищі труни спорожнювали, трупи кольору іржавого заліза клали на мари і ставили в спеціально обладнану повітку. Відтак домовини обливали антисептичним розчином, відвозили назад до лазарету, і вся операція повторювалася стільки разів, скільки вимагалося. Отож справу було поставлено зразково, і префект не раз висловлював своє вдоволення. Він навіть сказав Ріє, що бачив у старовинних хроніках, присвячених мору, що зображають негрів, які відвозять на гробовище стоси трупів у простих візках, і що наша організація похорону куди краща.
— Авжеж,— погодився Ріє,— похорон такий самий, тільки нам ще доводиться заповнювати картки. Отож поступ безперечний.
Незважаючи на всі досягнення адміністрації в тій царині, префектурі довелося заборонити родичам бути присутніми на похороні, бо з часом похоронний обряд виродився в досить-таки непривабливу формальність. Рідним дозволялося доходити до цвинтарної брами, та й то неофіційно. І сталося це тому, що зміни торкнулися в основному прикінцевої частини похорону. В далекому кінці цвинтаря, ще на пустирі, порослому мастиковими деревами, викопали два величезні рови. Один рів був для чоловіків, другий — для жінок. Адміністрація в даному питанні ще шанувала правила пристойності, і тільки вже куди пізніше, силою обставин, відмовилася від цієї останньої спроби дотримуватися добропристойності, і мерців почали ховати купою, гамузом, не розбираючи чоловіків і жінок, відкинувши всі турботи про честивість. На щастя, цей апокаліптичний хаос був характерний лише для останніх періодів лиха. В той час, про який мовиться мова, ще існували окремі могильні рови, і префектура дуже пишалася з цієї обставини. На дні кожного з ровів булькало й шипіло негашене вапно, налите грубим шаром. На краях ровів лежали купки того самого вапна, і пухирці, що вискакували на них, лускали від свіжого повітря. Коли рейси завершувалися, з повітки виносили мари, вишиковували їх побіч, потім скидали до рову майже впритул одне до одного голі, трохи скоцюрблені тіла і одразу ж заливали їх новим шаром вапна; потім доволі скупо засипали рів землею, щоб залишити місце для майбутніх гостей. Назавтра викликали родичів і пропонували їм розписатися в книзі реєстрацій, це підкреслювало різницю, що існувала між людьми, яких можна було контролювати, і, скажімо, собаками.
Для всіх цих операцій вимагався персонал, і щодня виникала небезпека, що його от-от забракне. Більшість санітарів і грабарів, попервах професіоналів, а потім узятих збоку, гинула від чуми. Зараза все одно брала своє, хоч би яких заходів обережності дотримувалися. Та коли гарненько розважити, найдивніше було те, що під час усієї пошесті охочі все-таки знаходилися. Скрута настала незадовго до того, як крива захворювань сягнула стелі, і неспокій доктора Ріє був тоді цілком виправданий. Бракувало рук і для кваліфікованої роботи, і, як він висловився, для чорної. Але відтоді як чума по-хазяйському розташувалася в місті, навіть її крайнощі зрештою вийшли на користь — через епідемію розладналося все економічне життя Орана, а це, природно, збільшило число безробітних. Поповнювати ними ряди спеціалістів у більшості випадків не вдавалося, але на чорноробів стало легше. І справді, саме в ці дні виявилося, що нужда дужча за страх, тим більше що праця оплачувалася залежно від ступеня ризику. Санітарні служби мали списки претендентів і, тільки-но звільнялося місце, сповіщали першим, хто стояв у черзі, і ті завжди зголошувались на виклик, якщо тільки доти не зникали зі списку живих. Отож-бо префектові, який довго не наважувався використовувати на підсобних роботах ув'язнених довічно або на певний термін, вдалося обійтися без цього крайнього заходу.
Добре воно чи погано, але до кінця серпня наші співвітчизники відходили до своєї останньої оселі якщо не зовсім як годиться, зате в атмосфері зразкового ладу, і влада, таким чином, була певна, що свій обов'язок вона виконує. Але тут доречно трохи випередити події і розповісти, до яких заходів мусила вдаватися під кінець служба поховання. Починаючи від серпня, при тодішньому злеті епідемії кількість жертв набагато перевищувала можливості нашого скромного розміром цвинтаря. І хоча частину огорожі зняли, віддавши мерцям прилеглі ділянки, довелося негайно шукати якоїсь іншої ради. Спочатку було ухвалено ховати вночі, що попервах звільняло персонал від зайвої делікатності — можна було напихати машини напхом. І дехто з припізнілих перехожих, які в комендантську годину опинялися на околиці всупереч забороні (або ж змушені були ходити вночі по своїй роботі), іноді ставали свідками того, як довгі, фарбовані в біле фургони мчали на повній швидкості і їхні хрипкі сирени будили луну в чорних проваллях вулиць. Потім трупи поспіхом скидали до рову. Вони ще підскакували від поштовху, а бульбашки вапна вже розпливалися по їхніх обличчях; земля загортала без розбору всіх цих безіменних, і їх назавше поглинали рови, які тепер копали якнайглибше.
Одначе трохи згодом довелося шукати нових шляхів і розширити поле діяльності. З наказу префектури речі, до яких доторкалися хворі, слід було спалювати, і їх привозили до печей. Невдовзі почали спалювати і трупи померлих від чуми. Для цієї мети пристосували сміттєспалювальну піч, яка стояла в східній частині міста, уже за воротами. Пости перенесли далі, а якийсь службовець мерії значно полегшив завдання адміністрації, порадивши використати для перевезення трупів трамваї, які ходили раніше по гірській дорозі над морем, а тепер стояли без руху. Для цієї мети в причепах і головних вагонах познімали лави і пустили трамваї до сміттєспалювальної печі, яка й стала кінцевою зупинкою на цій лінії.
І наприкінці літа, і в самий розпал осінніх злив щодня можна було бачити, як глибокої ночі котить по гірській дорозі моторошний кортеж трамваїв без пасажирів і побрязкує, подзеленькує собі над морем. Зрештою жителі пронюхали, в чім тут річ. І незважаючи на те, що патрулі забороняли наближатися до гірської дороги, окремим групам осіб усе ж щастило, і щастило часто, пробратися по скелях, об які билися хвилі, й кинути квіти в причепний вагон під час руху трамвая. Тоді літніми ночами до нас долинав брязкіт трамвайних вагонів, вантажених трупами й квітами.
А на ранок, у кожному разі, попервах, густий і млосний дим огортав східні квартали міста. За одностайним твердженням лікарів, ті випари, хай навіть вельми неприємні, не завдавали ніякої шкоди. Але мешканці тих кварталів негайно заявили, що покидають насиджені місця, бо вірили, ніби чума спадає на них з неба; тому довелося звести цілу мережу димовловлювачів, і люди тоді заспокоїлись. Тільки в дні шквальних вітрів смердюча хвиля, що йшла зі сходу, нагадувала, що тепер ми всі живемо за нового ладу і що полум'я чуми щовечора вимагає своєї данини.
Такі були наслідки чуми в її апогеї. Та, на щастя, епідемія стабілізувалася, бо, треба гадати, фантазія отців міста, винахідливість префектури, легкої на декрети, і навіть пропускна здатність печі уже вичерпалась. Ріє чув, ніби висуваються ще нові проекти, навіяні розпачем, приміром, хтось запропонував кидати трупи в море, і в уяві лікаря вималювалося страхітливе шумовиння, що скипало на синіх водах. Знав він також, що, коли смертність ітиме вгору, будь-яка, навіть найдосконаліша організація виявиться безпорадною, люди почнуть конати гуртом, а трупи, всупереч усім мудруванням префектури, гнитимуть просто на вулицях, і місто побачить ще, як на майданах і бульварах вмирущі чіплятимуться за живих, керовані цілком зрозумілою ненавистю і найбезглуздішою надією.
Власне, оця очевидність чи ляк підтримували в наших співгромадян відчуття вигнання й розлуки. З цього погляду вельми жаль,— і оповідач сам добре це розуміє,— що йому не пощастило присмачити свою хроніку ефектними сторінками, скажімо, намалювати підбадьорливий образ якогось героя чи якесь славне діяння на зразок тих, які трапляються в давніх літописах. Бо нема нічого менш ефектного, як картина моровиці, а найбільше стихійне лихо — одноманітне саме завдяки своїй тривалості. У пам'яті тих, хто пережив страшні дні чуми, вони зосталися не в образі грізної пожежі, без краю довгої та немилосердної, а радше як нескінченне тупцяння на місці, що чавить усе на своїй дорозі.
Ні, чума не мала нічого спільного з тими разючими картинами, які не давали спокою докторові Ріє на самому початку пошесті. Насамперед чума була таким собі адміністративним механізмом, обачним, бездоганним, що принаймні взірцево діяв. Оповідач, зауважмо між іншим, боячись погрішити проти істини, а головне — погрішити проти самого себе, тяжів насамперед до безсторонності. Майже нічим не поступався він задля оздоб стилю, якщо, звісно, не зважати на просту вимогу доладності викладу. І саме безсторонність велить йому тепер сказати, що коли найбільшою мукою тих часів, найспільнішою для всіх і найглибшою була розлука, коли необхідно дати з цілковитою щирістю новий опис цієї стадії чуми, то все-таки не годиться приховувати, що мука ця вже втрачала свій первісний пафос.
Чи не почали звикати наші співвітчизники, принаймні ті, хто найважче переносив розлуку, до свого становища? Було б несправедливо твердити це з усією категоричністю. Куди точніше буде сказати, що не тільки в фізичному, а й у моральному розумінні вони страждали в першу чергу від безплотності своїх уявлень. На початку пошесті уява яскраво малювала близьку істоту, з якою вони розлучились і за якою тужили. Але коли вони виразно пам'ятали любе обличчя, знайомий сміх, той чи інший день, згодом усвідомлений як день щастя, то вони насилу уявляли собі, що можуть їхні кохані робити там, у такому далекому краю, саме тоді, коли про них думають. Словом, у ту добу в них працювала пам'ять, проте підводила уява. А на другій стадії чуми згасла й пам'ять. Не те щоб вони забули дороге обличчя, ні, але образ став безплотний, що, власне, одне й те саме, і вони вже не знаходили його в глибинах своєї душі. В перші тижні пошесті вони нарікали, що їхня любов з усім її розмаїттям звернена до тіней, а потім раптом переконалися, що й тіні можуть зробитися ще безтілесніші, що все тьмяніє аж до найтонших відтінків, свято бережених пам'яттю. Отож насамкінець цієї розлуки без кінця-краю вони вже не уявляли собі ні колишньої близькості, ані того, що жили раніш коло любої істоти, якої в будь-яку хвилину можна було торкнутися рукою.
Якщо дивитися на справу з цього погляду, вони прийняли розпорядок чуми, цілком буденний і тому особливо дійовий. Ні в кого з нас уже не збереглося великих почуттів. Зате всі однаково спізнавали почуття безбарвні. «Швидше б усе скінчилося»,— казали наші співгромадяни, оскільки під час лиха цілком природно бажати кінця стражданню всіх людей, а ще й тому, що вони справді бажали, щоб це скінчилося. А мовилося це без колишнього запалу і без колишньої гіркоти і спиралося на докази, вже мало переконливі, але поки що зрозумілі. На зміну дикому пориву перших тижнів прийшло отупіння, що його не слід плутати з покорою, хоча воно все ж таки було чимось подібне до тимчасового прийняття.
Наші співгромадяни скорилися, або, як то кажуть, пристосувалися, бо незмога було вчинити інакше. Звичайно, зовні вони мали вигляд людей, убитих нещастям і горем, але вони вже не відчували первісної їхньої гостроти. Зрештою, доктор Ріє, наприклад, вважав, що саме це і є головне лихо і що звичка до розпачу куди гірша, ніж сам розпач. Спершу розлучені коханці були нещасні не до кінця, їхні муки мали якесь осяяння, нині вже згасле. А тепер хай би де б їх зустрічали: на розі, в кав'ярні або в приятелів, добросердих і дещо неуважних, погляд вони мали такий знуджений, що все місто здавалося суцільною залою чекання. Ті, хто мав якусь роботу, виконували її в ритмі самої чуми — ретельно і без іскринки. Всі поробилися скромниками. Вперше без усякого прикрого осаду розлучені розмовляли зі знайомими про свого відсутнього, вживали затерті слова, оцінювали свою розлуку під тим самим кутом, що й цифри смертності. Навіть ті, хто досі запекло намагався не змішувати своїх страждань зі спільним горем, навіть ті йшли тепер на цю зрівнялівку. Позбавлені пам'яті й надії, вони вкорінилися в теперішньому, в сьогоднішньому дні. Сказати по щирості, все в їхніх очах ставало сьогоднішнім. Чума поодбирала в усіх здатність до любові, ба навіть до дружби. Бо любов вимагає бодай краплину майбутнього, а для нас існувала лише дана мить.
Само собою зрозуміло, все це дещо грубо змальовано. Бо коли й правда, що всі розлучені дійшли до такого стану, то заради справедливості додамо, що дійшли не всі водночас; хоча вони зжилися зі своїм новим становищем, іноді раптові проблиски, несподівані повернення, випадкові прозріння, знов і знов відроджували всю свіжість і вразливість почуттів, їм потрібні були ті хвилини, коли, забувши про нагальні справи, вони плекали плани так, ніби чума вже відступила. Необхідні були раптові уколи безпредметних ревнощів, і це було благом. Та й інші також переживали цю несподівану смугу воскресіння, скидали з себе заціпеніння, хоча б у певні дні тижня — насамперед, звичайно, у неділю і в суботній вечір, бо ці дні в щасливу пору були пов'язані з якимсь родинним ритуалом. Або, траплялося, туга, що охоплювала їх надвечір, приносила надію, зрештою не завжди слушну, що до них повернеться пам'ять. Та вечорова година, коли віруючі католики прискіпливо допитуються свого сумління, ця вечорова година важка для в'язня чи вигнанця, котрим нема кого допитуватись, крім порожнечі. На якусь мить вони воскресали, але потім знову в'янули, замикалися в чумі.
Читач, певно, вже здогадався, що це означало цілковите зречення найособистішого. Тоді, в перші дні чуми, їм допікали якісь дрібниці, що не мали для інших ніякого глузду, і саме завдяки сумі цих дрібниць, таких важливих для них, вони накопичували досвід особистого життя, а тепер, навпаки, їх цікавило тільки те, що цікавило всіх інших, вони оберталися в колі спільних ідей, і навіть сама любов прибирала абстрактної подоби. Віддавшись на поталу чумі, вони іноді сподівалися лише на дарований нею сон і ловили себе на думці: «Хай бубони, аби тільки все скінчилося». Та вони вже й так спали, і весь той довгий період був, власне, довгим сном. Місто населяли соньки з ледь розплющеними очима, яким лише зрідка щастило вирватися з пут долі, найчастіше вночі, коли їхні на вигляд загоєні рани враз ятрилися. Розбуркані зі сну, вони якось неуважливо торкалися смажних уст, віднаходячи, ніби при спалаху блискавки, свою помолоділу муку, а разом з нею розтривожений образ свого кохання. А вранці вони покірно підставляли шию лихові, тобто рутині.
Але, спитає читач, які були на вигляд ці мученики розлуки? Та звичайнісінькі — ніякі. Або, коли на те, як усі, набули якогось спільного для всіх вигляду. Вони, як і все місто, жили в стані дитинної благодушності й суєти. Вони втратили видимість критичного відчуття, набувши замість того видимість незворушності. Наприклад, часто можна було бачити, як найсвітліші, здавалося б, голови прикидалися, ніби за прикладом усіх інших шукають у газетах чи в радіопередачах обнадійливі натяки на близький кінець чуми, запалювалися химерними надіями чи, навпаки, зазнавали зовсім безпідставного страху, читаючи міркування якогось меткого журналіста, написані просто так, знічев'я. Поза тим вони цмулили своє пиво чи доглядали своїх хворих, били байдики чи пнулися зі шкури, складаючи статистичні таблиці, або ставили платівки і тільки цим відрізнялися поміж себе. Інакше кажучи, вони вже нічого не вибирали. Чума позбавила їх здатності оцінних суджень. І це впадало в очі хоча б тому, що ніхто вже не цікавився якістю купованого одягу чи харчу. Брали все, не розбираючи.
Аби покінчити з цим питанням, додамо, що мученики розлуки позбулися цікавого привілею, який спершу був їм за прикриття. Вони втратили егоїзм кохання і всі переваги, що випливали звідси. Зате нині становище стало ясне, лихо вразило всіх без винятку. Всі ми під стрілянину, що лунала біля міських воріт, під ляскання штемпелів, що визначали ритм нашого життя і наших похоронів, серед пожеж і реєстраційних карток, жаху й формальностей, приречені на ганебний, одначе зареєстрований за всією формою скін, серед лиховісних клубів диму і незворушних гудків «швидкої допомоги»; всі ми однаково живилися хлібом вигнання, чекаючи не знаного для себе, такого хвилюючого для душі возз'єднання й утихомирення. Зрозуміло, наша любов була все ще з нами, тільки прикласти її не було до чого, вона гнітила нас тяжким тягарем, мляво гніздилась у наших душах, безплідна, як злочин або смертний вирок. Наша любов була довготерпеливістю без прийдешнього і впертим чеканням. І з цього погляду поводження декого з наших співгромадян наводило на думку про ті довгі черги, що збиралися в усіх кінцях міста перед продовольчими крамницями. І тут, і там — однакова здатність змирятися й терпіти, водночас безмірна і позбавлена ілюзії. Треба тільки помножити це почуття на тисячу разів, бо тут ідеться про розлуку, про інший голод, здатний усе поглинути.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка