Cultural Studies і деякі інтерпретації марксизму



Скачати 223.2 Kb.
Дата конвертації01.01.2017
Розмір223.2 Kb.
Андрій Заярнюк
Cultural Studies і деякі інтерпретації марксизму
Я вибрав саме тому таку тему для сьогоднішньої зустрічі цілком невипадково. По-перше я вважаю, що марксизм, відсилання до нього і його модифікації у сучасних Cultural Studies, як певному академічному критичному дискурсі і способі аналізу суспільства, є необхідним для розуміння того, що відбувається у Cultural Studies, і різниці між Cultural Studies і іншими підходами до вивчення культури. По-друге, мені виглядає, що марксизм в сучасному українському інтелектуальному просторі став табу №1, говорити про марксизм стало більш непристойним, ніж, скажімо, про секс і насильство. У такому контексті намагання промовити "невимовне" може бути дуже продуктивним.

Нав'язуючи до двох попередніх зустрічей я спробую накинути деякі аргументи, намалювати певну схемку тенденцій, навколо якої ми б могли побудувати нашу дискусію, так як дискусія зазвичай є більш продуктивною, ніж сама лекція, я постараюся бути досить коротким так що залишиться більше часу на дискусію навколо марксизму і Cultural Studies. Хочу застерегти, що говоритиму не про Маркса, чи навіть про власну інтерпретацію Маркса, а про інтерпретації Маркса популярні в західній культурології. При чому ідеться не про інтерпретації Маркса взагалі, не про відповідь на питання, яким Маркс був, чи що він насправді думав. Ідеться про те як його тексти використовуються, наскільки продуктивним є їх прочитання і як воно виглядає, що видаться необхідним для розуміння "траєкторій" того, що називається Cultural Studies.


Франкфуртська школа
Вплив франкфуртської школи на розвиток сучасної культурології надзвичайно великий, хоча, зазвичай і не визнавався засновниками того, що називається cultural studies.1 Описуючи цей вплив я буду переказувати аргументи Дуґласа Келлнера.2 Від самого початку Франкфуртська школа працювала на перетині, технології, культурних індустрій і економічної ситуацій в сучасних капіталістичних суспільства. Вона фактично започаткувала критичні студії масової комунікації і культури, таким чином була ранньою моделлю, того що тепер відоме як cultural studies.

Уже у 1930х роках франкфуртцям вдалося створити критичний і що не менш важливо трансдисциплінарний підхід, який поєднував критику політичної економії медіа, з аналізом текстів і їх сприйняття, як також з впливами ідеології на масову культуру. Сам термін "культурна індустрія" був вироблений щоб підкреслити процес індустріалізації масово продукованої культури і комерційне підложжя її динаміки.3 Всі масово продуковані культурні артифакти контекстуалізувалися в законах індустріальної продукції, яка, як і будь-яка інша, мала вести до товаризації, стандартизації і масифікації. Та, на відміну від інших, ця індустрія мала також специфічну функцію – легітимізувати існуючі капіталістичні суспільства і інтегрувати в них окремих людей.

Соціальні теоретики з Франкфуртської школи були першими, хто побачили, що навіть у свій вільний час, якого у 20-ому ст. у нижчих прошарків населення ставало дедалі більше, розважаючись і споживаючи, люди залишаються в орбіті сучасної індустрії. Таким чином масова культура і масова комунікація стають надзвичайно важливими для розуміння того як функціонує сучасне капіталістичне суспільство. Важливим моментом було і те, що ці теоретики наголошували на інтеграційній силі нових культурних технологій по відношенню до робітничого класу. Вони були свідками безсилля робітничого класу перед лицем нацизму у Німеччині і схилялися до пояснення цього безсилля через нові технології, які стабілізують капіталістичне суспільство. Старі рекомендації щодо опору і акції робітничого класу не могли спрацьовувати в таких обставинах – звідси і висновок, що марксистський проект потрібно переробити.

Франкфуртська школа наголошувала, що маємо до діла зі значними змінами в системі капіталізму, так що можна говорити про новий соціальний порядок, високоорганізований і масований. На відміну від ранішого капітілізму з його наголосом на виробництві і встановлення контролю над процесом виробництва, у цьому новому соціальному порядку консумпція і культура стають навіть більш важливими, вони викликають стандартні потреби і бажання, які задовільняються масово продукованою культурою, суспільство гомогенізується. Культурно ця епоха є епохою високо контрольованої сітки радіо і телемовлення, хітової поп-музики, галасливих голівудських фільмів і національних журналів.

Найбільше роходження між Франкфуртською школою і cultural studies полягає в трактуванні популярної культури. Переїхавши з нацистської Німеччини у Сполучені Штати члени Франкфуртської школи були глибоко розчаровані тим, що бачили. Сформувавшись в европейському академічному середовищі з його елітистськими смаками вони не сприймали американської "популярної культури" і бачили її як сурогат, який продукується тоталітарним капіталістичним суспільством. Культурна індустрія підміняла справжні цінності комерційною системою, що продавала цінності, стилі і ідеологію американського капіталізму. Адорно і Горкгаймер ставили знак рівності між тоталітарним режимом нацистської Німеччини і тоталітарними Сполученими Штатами.

На марґінесі Франкфуртської школи знаходимо і таку цікаву постать як Вальтер Беньямін, який приділяючи увагу до змін у продукції культури, що заходили в той час, тим не менше показував, що нова медіа культура не була такою гомогенізованою і масованою як це показували його колеги. Вальтер Беньямін розгледів емансипаційний потенціал масової культури і критикував так звану "автентичну" культуру. Глядач для нього не втрачає здатності критикувати, подібно і аудиторії в цілому можуть критикувати продукцію, яку отримують. Нові технології не просто зрівнюють, вони роблять процес "селекції культури" і доступ до неї більш демократичним. Знищуючи ауру унікальності, нові технології відкривають шлях новим видам мистецтва і новим способам їх прочитання.

Цікаво, що в останні роки бачимо відкриття і надзвичайну популяризацію творів Вальтера Беньяміна. До речі його книга "Проект Аркада" може служити прикладом книги про місто, яка є одночасно і історією Парижу в другій половині ХІХ ст., і історією архітектури, і книгою з соціальної теорії, і книгою про культуру. Правда, таке відчитання цієї книги стало можливим тільки в контексті тої трансформації дисциплін, яку ми бачимо в останні десятиліття.

Саме ця постать, марґінальна для Франкфуртської школи, стала надзвичайно важливою для cultural studies. Стюарт Холл каже, що Беньямін вже досить давно знищив ту ауру унікального і неповторного навколо твору мистецтва і вказав на спосіб, яким це можна робити. З таким демонтажем ми входимо в нову еру, де старі традиційні концепції не працюють. Довше не можна шукати значення за допомогою завершення, потрібні семантичні рейди, щоб побачити фраґменти, розшифрувати їх зібрання і подивитися як їх можна розрізати збираючи і розбираючи як елементи так і те, що з ними зв'язано хоча і не кидається в очі.4


Початки британських cultural studies
Початки британських cultural studies зв'язані з трьома фіґурами Річардом Хоґґартом, Раймондом Вільямсом і Е. П. Томпсоном. Перший з них в тому, що можна назвати емпіричним дослідженням сучасності, а двоє інших – в історії літератури і просто історії, займаючись різними проблемами застосовували подібний підхід до культури, який значно розширював то як вона трактувалася раніше. Їх підходом був культурний марксизм, а тим, що об'єднувало їх тематично було становище робітничого класу і орґанізація його дії.

Для Е. П. Томпсона в його історії важливим був відхід від структуралізму в марксизмі, особливо британського його варіанту представленого Перрі Андерсоном.5 Для Е. П. Томпсона важливо було наголосити не історичний детермінізм, а творчий потенціал марксизму. Тому його книга, яка стала класикою жанру, "Making of The English Working Class", впроваджує нове прочитання категорії соціального класу, для якого культурний процес, є не менш важливим, ніж зміни у виробничих відносинах.6 За його відомим визначенням з передмови до цієї книги, клас це не річ, а відношення і процес. Е. П. Томпсон даючи британському робітничому класу його історію також вказував на те, що класова боротьба і класова культура не існують просто самі по собі, а мусять постійно підтримуватися діями самих робітників, ці ж дії, в свою чергу стикуються з загальною політичною системою і ідеологічним кліматом епохи.

Подібно ж Раймонд Вільямс і Річард Хоґґард обстоювали соціалістичну робітничу політику, і вбачали у своїх дослідженнях культури інструмент прогресивної соціальної зміни. Раймонд Вільямс з усіх трьох був, мабуть, єдиним, хто майже не писав про робітничий клас, натомість займаючись аналізом культури переважно 18го і 19го століть.7 У цьому він обстоював контекстуалізацію, показуючи, що навіть найбільші твори визнаних письменників можна краще зрозуміти якщо побачимо, що багато сюжетів, образів і тем у них спільні з тепер забутими творами брукової літератури і що в принципі вони експлуатують, відбивають і в той же час перпетрують ті самі "структури відчуття", які є поєднані з ідеологією.

Річард Хоґґарт в своїй книзі "Використання грамотності" аналізував читацькі смаки і способи читання британських робітничих класів. У цьому аспектів ця праця стала першою у цілому напрямку історій читання аж до Шартьє, про якого ми говорили на першій лекції.8 Та на відміну від пізніших студій він не дуже захоплюється різноманітними способами прочитання, навпаки він переймається тим, що популярні дешеві журнали і книжки заступляють традиційні форми проведення дозвілля і спілкування, які лежали в основі соціального зв'язку, на якому базувалася класова солідарність.

Тут ми підходимо до того, що і Томпсон-Віляьмс-Хоґґарт і Франкфуртська школа поділяли критичне і неґативне ставлення до масової культури і американізації культури. З цієї точки зору вони були дуже подібні, проте, на відміну від Франкфуртців, отці-засновники британських cultural studies продовжували вірити у емансипаційний потенціал робітничого класу, у можливість ревіталізації його культури. Вони ніколи не мали того захоплення вищою культурою, як єдиною справжньою, незалежною від капіталізму, і здатною йому протистояти, як це було у теоретиків Франкфуртської школи, хоча і поділяли певний сентимент до неї.

Все це зміниться зі заснуванням Бірмнґемського Центру Сучасних Культурних Студій у 1963-64 роках Річардом Хоґґартом і Стюартом Холлом. Хоча спочатку його роботи були продовженням британської радикальної критики як її бачимо у Хоґґарта-Томпсона-Вільямса, з часом у діяльності Центру відбулися певні зміни, які пробили дорогу для "постмодерного популістського повороту" у cultural studies. Ці зміни зв'язані з другим співзасновником Центру, Стюартом Холлом і стали наслідком гарячих дебат усередині Центру наприкінці 1960-х і на початку 1970-х.


Бірмінґем
Фіґура Стюарта Холла є ключовою не тільки для маркистською культурної критики, а і для розуміння траєкторій розвитку культурних студій на Заході загалом. Важливим є метод аналізу культурних артефактів запропований Стюартом Холлом. Він зв'язаний з такими крнцепціями як закодовування, відкодовування і стратегії прочитання. Стюарт Холл стверджує, що значення закодовується через відповідні "frameworks of knowledge", які мають два виміри: соціальний і матеріальний (тобто вони вбудовані у економічні і політичні процеси в суспільстві). Але значенням, яке важить дуже багато є не те значення, що закодуваться, а те котре твориться рецепієнтом, який відкодовує послання у контесті своїх "frameworks of knowledge". У зв'язку з цим історична, чи відстань у часі, матиме вплив на закодовані і відкодовувані значення.

Але Стюарт Холл наголошує, що різниця у відчитанні не виникає тільки у відмінних часових, чи географічних контекстах. Тому, що коди відчитання будуть залежати від коннотацій використання жанру, соціальних і ідеологічних імплікацій. Таким чином вживані коди будуть залежати від місця відчитання і застосованих стратегій відчитання. Холл вказує на три можливі позиції відчитання. Перша – в рамках домінантного коду, декодування так як того б хотіли, ті, хто закодовують, або в їх інтерпретативній рамці. Друга стратегія – це позиція негоціювання – відчитувач сприймає певні аспекти але заперечує і модифікує інші відповідно до свого розуміння і цілі. Третя стратегія – відчитання з опозиційної точки зору. Читання як субверсія, спрямована проти домінуючих значень. Можна собі уявити також грубе відчитання, коли читач апропріює медіум значення для цілей цілком недотичних цілей закодовувачів. Також можна розрізняти між "знаючим" і "невинним" читанням, у першому випадку, член аудиторії свідомий своєї позиції щодо послання, у другому випадку – несвідомий.

Зі Стюартом Холлом теж зв'язане впровадження і використання концепції "гегемонія" як і взагалі відкриття Антоніо Ґрамші і його теоретичної спадщини. Цікаво, що Ґрамші був дуже важливим і для Раймонда Вільямса, і для Е. П. Томпсона, але тільки в контексті новоутверджуваної парадиґми культурних студій і активного використання концепції гегемонії для аналізу сучасного суспільства, Ґрамші став вважатися фіґурою, необхідною для розуміння того що відбувається в сфері культури в сучасних західних суспільствах.

Оригінально Ґрамші, сидячи в фашистській тюрмі, використав гегемонію як пояснення для того, чому соціалістична революція не перемогла в західних демократіях. Його відповідь полягає в тому, що, головно в царині ідеології, правлячий клас стверджує свою домінацію не через прямий примус, а через консенсус, в якому домінація не просто існує, а приймається іншими класами. У контексті повоєнної нео-марксистської думки, в тому числі і Бірмінґемського центру концепт гегемонії став застосовуватися не тільки до західних демократій, а і до пояснення функціонування тоталітарних режимів, які "купують" консенсус навколо свєї ідеології через можливості реалізації тих чи інших амбіцій і прагнень в інших сферах, це пояснює відсутність опору навіть найжорстокішим режимам, але очевидно відбігає від Ґрамші, який наголошував на відмінності між режимами прямого примусу і режимами гегемонії через ідеологію.9

В такій інтерпретації ідеології очевидний вплив Альтузера, який і визнавався Стюартом Холлом. Від Альтузера починаючи марксистська культурна критика думає про ідеологію не як про фальшивий наратив про "реальність", а про практику репрезентацій, функцією якої є створити певне відчитання, або бачення суб'єкта як здатного вставити себе у соціальну систему, якою буде історично дане потенційне поле публічної активності.

Гегемонія, очевидно, є засобом соціального контролю, але її сила полягає в тому, що вона не означає тотальну домінацію, у рамках гегемонії залишається місце на негоціацію, а сам Ґрамші присвятив не мало уваги саме тому яким чином народжуються і визрівають контр-гегемонічні проекти. За гегемонії ідеологія не обмежується до артикульованих ідей, які б відразу насторожували, або взагалі не доходили до ширшої аудиторії, за гегемонії ідеологія у вигляді репрезентацій проникає у щоденного життя на рівні "здорового глузду", вона є систематичною, хоча майже завжди не навмисною, інжинерією соціального порядку, вона переплітається з силовим апаратом безпосереднього примусу, але, як уже казалося, сила її саме в тому, що вона не полягає виключно на ньому.

Усі "закодовування-відкодовування" Холла відбуваються саме в такій системі. Таке пояснення приваблює теоретиків культури своєю увагою саме до цієї культурної сторони соціального порядку, дозволяє намацати і локувати як опір так і домінацію в культурній сфері, а також дозволяє на величезну кількість можливих ситуацій. Більше того розуміння доміінації як гегемонії дозволяє на вироблення академічних тактик опору, які розхитуватимуть ідеологічний "консенсус" і дозволять певні зміни. Концепції Ґрамші виводять дискусії про культуру в площину, де перетинаються соціальні і політичні питання і дозволяють перетворити ці дискусії у трансдисциплінарний підхід.

Перейшовши через цілий ряд внутрішніх дебат у 1960-х і 1970-х рр., група в Бірмінґемі почала фокусуватися на взаємодії репрезентацій і ідеологій класу, ґендеру, раси, етнічності і національності в культурних текстах, включаючи сюди і медіа. Одні з перших, дослідники з Бірмінґему почали вивчати ефекти газет, радіо, телебачення, фільмів і інших популярних культурних форм на аудиторії. Британські культурні студії на відміну і від своїх попередників, і від Франкфуртської школи, вбачали в масовій культурі широкий ресурс опору, не нехтуючи нею apriori. Почавши одними з перших вивчати молодіжні субкультури, дослідники з Бірмінґему показали як в умовах комерціалізованого дозвілля і культурної індустрії конституються відміні форми ідентичностей, які звичайно, не мають нічого спільного з традиційною класовою культурою, але тим не менше, мають надзвичайно великий опозиційний потенціал.10

При чому йшлося не просто про перестанову акцентів – популярне стає добрим, а елітне поганим, ішлося про зміну самого підходу до явищ культуру, про заміну пояснення через зовнішні причини до аналізу того, як те чи інше явище функціонує. Будучи проектом емпіричного аналізу сучасного суспільства cultural studies підходили до культурних явищ у трьох вимірах: 1) продукція, її матеріальний і ідеологічний контекст; 2) текстуальний аналіз культурних явищ; 3) аналіз рецепції, аудиторій і еффектів.

Раймонд Віллямс на початку 1980х років підсумував своє бачення того як розвинулися cultural studies і він каже, що для cultural studies як академічного і інтеллектуального проекту надзвичайно важливим було заперечення самого поняття спеціалізованих ділянок у суспільстві, кожну з яких обслуговуватиме спеціалізована дисципліна. І це добре зігравалося з Марксизмом, який був теорією, що претендувала на таке пов'язання і аналізувала суспільства як ціле. Центральним досягенням такого аналізу, на думку Раймонда Віллямса, який хоч і вплинув на формування, але так і не вписався у cultural studies сталого увага до цілого соціального порядку без приписування догматичного пріоритету тому чи іншому фактору, чи визначальній силі. Цей трансдисциплінаризм, чи опір до академічних поділів праці, які служать інтересам домінантної ідеології, розхитував гегемонію і служив визволенню праці інтелектуалів. Проте він викликав опір, з одного боку, серед тих, хто вірили в автономію культури і відкидали соціологічні чи політичні прочитання її артефактів, а з другого боку у тих, хто не хотіли працювати на якусь соціальну трансформацію і намагалися уберегтися від політичної заанґажованості.11

Але навіть, якщо зважити на те, що культурні студії в принипі продовжують заперечувати відірваність чи автономію культури, то вони все ж таки відходять від принципів за якими працював Стюарт Холл. Існують різні визначення культурних студій, так за Тоні Беннетом, це "прочитання текстів, в основному взятих зі сфери масової-популярної культури, з перспективи, що відкриває як текстуальний процес конструює значення, позиціонує читаючих суб'єктів, і те як ці позиціонування приймаються, негоціюються або відпираються."12 Як бачимо, по-перше тут відсутнє політичне визначення культурних студій, а по-друге, наголос робиться на відчитаннях.

Як бачимо з класичних підходів Стюарта Холла у визначенні Беннетта забирається наголос на матеріальній базі культурної продукції, на способі виробництва, колах продукції і дистрибуції, а наголошується на задоволенні, споживанні і індивідуальній конструкції ідентичностей. Ця проблематика характеризує так званий "постмодерний культурний популізм", за якого сам проект культурних студій втратив свою цілісність і перетворився у досить таки неспаяну коаліцію різноманітних політичних і академічних проектів.13 Хоча початки цього бачимо з самого початку діяльності Бірмінґемського центру. Сам Стюарт Холл, наголошуючи на контексті продукції у своїх теоретичних деклараціях, нехтував ним у студіях емпіричних, або приймав за уже наперед відомий.

Така тенденція немало критикується і робляться постійні спроби змінити як наголос на популярній культурі щоб мати змогу розглядати такі речі як авангард чи дада згідно з тими стилями прочитання, що виробилися в культурних студіях, а з другого боку повернути якраз наголос на продукції щоб збалансувати наголос на консумпції і занадто святковий і оптимістичний настрій її відчитань у цьому постмодерному світі.14 Як показують Мак Ґіґан і Дуґлас Келлнер, таке нехтування продукцією і певні моменти культурного популізму були присутні в Британських культурних студіях від самого початку заснування Бірмінґемського Центру і проявлялися, зокрема, у нехтування теоретичної спадщини Франкфуртської школи, яка просто звинувачувалася в економічному редукціонізмі.15
Пост-марксизм і пост-модернізм
Тут я б хотів трохи залишити Cultural Studies самі по собі і зачепити ширший контекст. Часто вважають, що марксизм за самою своєю природою несумісний з постмодернізмом чи пост-структуралізмом, а навіть просто з більшою увагою до культури. Постмодерністами марксизм часто предстваляється антиподом лібералізму, який проте, як і той останній, базується на тих самих основах: лінійному часі, що передбачає лінійний розвиток, центральності західного досвіду, філософії історії і т. д. Категорії, що є центральними для марксизму, як виробництво чи суспільний клас виглядають занадто "реальними" і несумісними з мовними підходами.

Цілком очевидно, що "постмодерний популістський поворот" в cultural studies означав відхід від марксизму Бірмінґемського центру. Тим не менше, у сучасних cultural studies помітна дуже сильна ліва тенденція, яка продовжує черпати з теоретичної спадщини марксизму, хоча і працює в тому, що можна назвати пост-структуралістською парадигмою. Очевидно, що шукаючи таку тенденцію, ми будемо шукати не за якимось "оригінальним марксизмом" а тим, що відповідатиме цілій сітці "пост-" підходів, тобто пост-марксизмом, за світом і дискурсом, у якому дозволені різні апропріації Маркса, об'єднані визнанням його значення як аналітичного ресурсу для відповіді на питання, яке продовжує залишатися актуальним, а саме – розуміння капіталізму і всіх його ефектів.

Досідники звертають увагу на те, що марксизм, подібно як і багато постмодерних підходів брав участь у критиці і демістифікації Просвітництва, як репресивного, тоталітарного і домінуючого. Таким чином, Марксизм може роглядатися як одна з критичних тенденцій сучасності співзвучних з її постмодерною критикою. Більше того, багато марксистів, чи пост-марксистів помітили те, що вони називають особливим статусом епохи пізнього капіталізму і таким чином взяли участь у "проголошенні" постмодерного світу. Прикладом може служити всім добре знаний Фредерік Джеймсон, або теоретики пост-індустріального суспільства.16

Марксизм був однією з небагатьох традицій, де існував опір структуралістичним інтерпретаціям. Опір базований не на давніших ідеях про суб'єктивність і інтенцію, а на важливості конкретних виголошень і наголошень, на ідеології, яка є полем необхідним для появи тексту і ідеології в тексті. Ця традиція продовжується марксистською літературною критикою 1960-х і 1980-х, один з представників якої, Террі Іґлтон, виразно каже, що продовжує традицію Бахтіна-Волошинова.17 Якщо для Террі Іґлтона зразком для такої марксистької літературної критики був Бахтін, то для Джеймсона більш вагомим до аналізу культури як ідеології є внесок Лукача. Він каже, що праця останнього про медіацію, хоча і здається часами рудиментарною, є прекурсором найцікавішого, що робиться зараз в ділянці ідеологічного аналізу, того, який асимілюючи здобутки психоаналізу і семіотики старається конструювати модель тексту як комплексного і символічного ідеологічного акту.18

Поряд з відсиланнями до певної традиції і теоретиків, чиї роботи так чи інакше інспіровані Марксом, пост-структуралізм пропонує нові прочитання самого Маркса. Джаятрі Чакраворті Співак вважає Маркса першим деконструктивістом. Вона каже, що Маркс розумів робочу силу і товар як differance одне другого.19 В самому її методі, чи її розумінні деконструкції видно цілком помітний слід Маркса. Одна з її найвідоміших статтей називається "Розкидані спекуляції з питання ватості" де вона відчитує теорію вартості Маркса як деконструкцію тексту, текстуальності ланцюжка вартості.20

Критичний потенціал Маркса традиційно полягає у аналізі продукції, при чому не просто в аналізі, а у пов'язанні відмінних і змінних матеріальних елементів з природою товару і їх перенесенням у світ уявленого. Більшість теоретиків cultural studies визнають, що артефакти мистецтва не можна просто відсепарувати від продукції, що їх естетична вартість не ґарантує їм незалежності від впливів відносин влади і субординації, відносин продукції, і з цієї точки зору вони не є відмінними від решти культурних продуктів. Таким чином товар стає тим знаком, "ієрогліфом", з якого варто починати аналіз, Маркс є прикладом того як культурну продукцію можна заставити говорити, і частиною цього сказаного буде історія екстракції праці і продукції додаткової вартості, що для, наприклад Мойше Постоуна є головним моментом у Марксистському аналізі продукції. Для нього продукування додаткової вартості і її максимилізація є тим універсальним моментом спільним для різних періодів капіталізму, включаючи і фордистський і пост-фордистський чи постмодерний.21

З таким деконструкціоністським підходом пов'язане відчитання Маркса пост-структуралістами, яке наголошує на фетишизмі товару. З цієї точки зору головним досягненням Маркса було деконструювання ключових концепцій буржуазної міфології, штучність категорій, які будучи штучно творені тим не менше представляли себе природніми. Маркс був першим, хто в той ж сам час наголосив на тому, що штучність не означає нереальність, і що ці штучні категорії формують досвід людей, які живуть у цьому світі.

У цих інтерпретаціях пост-структуралізм трактує "історичний матеріалізм" у його класичних формах як спрощене позитивістичне відчитання Маркса Плехановим і Бернштейном. Стверджується, що дихотомія ідеальне версус матеріальне, як "основне питання філософії" була сформульована "марксистами", в той час як Маркс не тільки не стверджував примату матеріального над ідеальним, а навпаки поставив цю дихотомію в центр своєї критики. Маркс наголошує на фетишизмі, який прикриває соціальний і історичний характер своїх ключових категорій, таким чином і розрізнення ідеального від матеріального було лише ще одним моментом критикованого ефемерного капіталістичного світу.22 Тексти Маркса перетворили в набір дефініцій, за якими ці тексти відчитувалися, в той час як за самим Марксом дати дефініцію будь-якої категорії, означає написати її історію, що він і робить з капіталом.

За цими інтерпретаціями думка Маркса зазнала серйозної зміни і викривлення так як пояснювалася в категоріях аналітичної філософії, глибоко чужої мисленню Маркса. У Маркса ми маємо справу не з історизмом, а історичністю категорій, усі абстракції Маркс використовує з однією метою – пояснити функціонування цих категорій в специфічних капіталістичних умовах. Пояснення у Маркса не іде, таким чином від економіки до соціального і політичного, соціальні відносини не спричиняються матеріальним виробництвом, а передбачаються ним, є частиною того цілого, яке Маркс називає "способом виробництва".23 Подібно ж Фредерік Джеймсон каже, що мастер-кодом марксизму з його точки зору, є не економіка, чи продукція, чи класова боротьба, які позначають об'єктивні зони у сучасному фраґментованому житті, а сам "спосіб виробництва".24

З таким підходом жорстке розрізнення між виробничими силами і виробничими відносинами мусить щезнути. Традиційний марксизм ішов за буржуазним способом мислення був під впливом саме того фетишизму матеріалізованого соціального і універсалізованого історичного, який критикувався Марксом. На прикладі власності Маркс застерігав, щоб сприймати відношення між людьми і речами, репрезентовані як природні і немедійовані. "Надбудова" за такою інтерпретацією насправді не є чимось, що існує на іншому рівні, бо спосіб виробництва передбачає і включає тотальність соціальних відносин і ідеологій. Надбудова таким чином є не рівнем, а ідеологічною об'явою способу виробництва, фетишистською ілюзією, створеною відносинами влади. З такої точки зору деякі постмодерністи вважають, що соціальні формації є концептом вартим дальшого вживання, так як ми продовжуємо жити серед соціальних формацій, що не мають ніякого онтологічного, епістемологічного, методологічного чи етичного ґрунту для леґітимації своїх ідей ідей поза само-відсиланням/само-цитуванням. Треба сказати, що такі пере-прочитання не обмежуються лише до Маркса, а зачіпають багатьох інших соціальних теоретиків. Так, не менш інспіруючим джерелом для критиків модерності є Макс Вебер, хоча, безумовно, ре-інтерпретацій марксизму є, мабуть, найбільше.


Критика ліберальних інтерпретацій культури з точки зору пост-марксизму
Як виглядає типова критика ліберальних підходів до культури з марксистських позицій у сучасних cultural studies я покажу на прикладі критики Полом Смітом інтерпретативного підходу Кліффорда Ґірца. Ґірц, на думку марксистської критики виступає одним з останіх захисників лібералізму, після того як його заявки були до сонови захитані і лівою і правою культурною критикою. Знову ж таки, на мою думку, ця марксистська критика не враховує останніх робіт Ґірца, який, зокрема в своїй книзі "Після факту" написаній у формі автобіографічних рефлексій фактично переглядає всі свої інтерпретаці 1960х-1980х років і, певною мірою, визнає своє безсилля.25

Отже, ця марксистська критика Ґірца виглядає наступним чином. Для Ґірца дилема свого і іншого у антропологія вказує на необхідність інтерпретації. Цей інтерпретативізм веде до літературизації етнографічного тексту і до порівняно немедійованого імпорту цілого апарату західної герменевтики в антропологію. Ґірц медитує над проблемою фундаментальної важкості асимиліяції точки зору туземця для погляду антрополога. Ґірц вирішує це таким чином, що погляд людей з інших культур є їхнім але в той же час глибинно нашим, що в його текстах виражається як "замішання" і "містерія". Таким чином Ґірц не може визнати цю "річ в собі" за ідеологію, яка в його тексти не допускається.

Табу на концепцію ідеології веде до потенційно безконечної герменевтичної негоціації, того, що Ґірц називає процесом "апрксимування" культурних значень, які циркулюють і обмінюються між "своїм" і "іншим". Це не є занадто рішучим роком від того, що називається "загальним знанням" або таким знанням, що "пре-означує" чи "передбачає" тотальність як ціле, і функцією якого є бажана цілісність самого суб'єкта.

Сміт протиставляє відступу Ґірца до герменевтики підходи семіотики і семіології і їх пізніші політичні прочитання. Наголос на репрезентаціях є викликом для ходження по колах герменевта, так як він є наголосом на медіації мови, підсвідомого і ідеології в колах "свого" і "іншого". Навіть там, де він каже, що хоче це оминути, герменевт іґнорує факт, що інтерпретативні кола є каналами обміну, в яких товаром виступає значення, і як товар регулюється законами його продукції. Те, що Маркс називає "юридикальними" відносинами, таким чином встановлюється між суб'єктами і владу аж ніяк не вдається оминути.26



В цілому полі cultural studies марксистське крило стоїть перед питанням, що робити далі. Багато-хто вважає, що cultural studies як критичний академічний проект не зовсім вдалися, а то й цілком не досягнули своїх цілей. У зв'язку з цим ведуться дискусії щодо переформулювання стратегії і збереження критичного потенціалу проекту під загрозою інтеграції в динамічний пост-модерний капіталізм. Так чи інакше, а поділ у цій ділянці між більш конфлормістичними тенденціями і більш критичними (переважно до більшої чи меншої міри інспірованими марксизмом) очевидний.


1Тут ідеться не про Інститут як установу, не про Франкфуртську школу як філософський дискурс, а про спосіб і сферу аналізу.

2 Дивись Kellner, Douglas, Critical Theory, Marxism and Modernity, (Baltimore: John Hopkins University Press, 1989).

3 Adorno, Theodor, The Cultural Industry: Selected Essays on Mass Culture, (London: Routledge, 1991).

4 Дивись опшншю Холла про Беньяміна на http://carmen.artsci.washington.edu/panop/hall.htm

5 Ці дебати цікаві так як вказують на різні підходи до культури всередині того, що Перрі Андерсон назвав "західним марксизмом". Див. колекцію ессе Thompson, E. P., Poverty of Theory and Other Essays, (New York: Monthly Review Press, 1978).

6 Thompson, E. P., The Making of The English Working Class, (New York: Vintage Books, 1966, originally published in 1963).

7 Williams, Raymond, Culture and Society, 1780-1950, (New York, 1958), Williams Raymond, The Long Revolution, (London, 1961).

8 Hoggart, Richard, Uses of Literacy: Changing Patterns in English Mass Culture, (Boston, 1961).

9 як приклад застосування теорій гегемонії з cultural studies до дослідженя тоталітарних режимів можемо взяти Peukert, Detlev, Inside Nazi Germany: Conformity, Opposition, and Racism in Everyday Life, (New Haven, 1987).

10 Hall, Stuart and Jefferson, Tony, Resistance Through Rituals: Youth Subcultures in Post-War Britain, (London, 1976).

11 Williams, Raymond, What I Came to Say, (London, 1989).

12 Bennett, Tony, Popular Fiction: Technology, Ideology, Production, Reading, (London, 1979).

13 Kellner, Douglas, Media Culture: Cultural Studies, Identity and Politics Between The Modern and The Postmodern, (London, New York, 1995). Прикладом такого святкового постмодерногоп популізму може бути Docker, John, Postmodernism and Popular Culture. A Cultural History, (Cambridge Uiversity Press, 1994).

14 На захист традицій критичної теорії в cultural studies дивись Agger, Ben, Cultural Studies as Critical Theory, (London, Washington, 1992) i Agger, Ben, The Discourse of Domination from The Frankfurt School to Postmodernism, (Evanston, 1992).

15 Дивись вже цитовану працю Дуґласа Келлнера і McGuigan, Jim, Culture and The Public Sphere, (London, New York, 1996).

16 Jameson, Fredric, Postmodernism or Cultural Logic of Late Capitalism, (Durham, 1991).

17 Eagleton, Terry, Literary Theory. An Introduction, (Oxford: Basic Blackwell, 1985), 113, 117 і Eagelton, Terry, Criticism and Ideology. A Study in Marxist Literary Theory, (London: Humanities Press, 1976), 80, 98.

18 Fredric Jameson, The Ideologies of Theory. Essays 1971-1986. Volume 2: The Syntax of History, (University of Minnesota Press, 1988), 137.

19 Spivak, Gayatri Chakravorti, "In the New World Order: A Speech," in Antonio Callari, Stephen Cullenberg, Carole Biewener, eds., Marxism in the Postmodern Age. Confronting the New World Order, (New York: 1995), 96.

20 Gayatri Chakravorti Spivak, In Other Worlds. Essays in Cultural Politics, (Routledge: New York and London, 1988), 154-175.

21 Postone, Moishe, Time, Labor and Social Domination: A Reinterpretation of Marx’s Critical Theory (Cambridge, New York, 1993).

22 Sayer, Derek, The Violence of Abstraction: The Analytic Foundations of Historical Materialism, (Oxford, New York, 1997).

23 Ibid.

24 Jameson, Fredric, The Ideologies of Theory. Essays 1971-1986. Volume 2: The Syntax of History, (University of Minnesota Press, 1988), 149.

25 Порівняй Geertz, Clifford, After The Fact: Two Countries, Four Decades, One Anthropologist, (Cambridge, 1995) з Geertz, Clifford, Interpretation of Cultures: Selected Essays, (New York, 1973).

26 Smith, Paul, “Writing, General Knowledge and Postmodern Anthropology,” http://eserver.org/theory/anthropology.html


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка