Цикл «Ювілеї року»



Скачати 174.63 Kb.
Дата конвертації31.12.2016
Розмір174.63 Kb.


Централізована бібліотечна система

Голосіївського району





ЦРБ ім. М.О.Некрасова

Цикл « Ювілеї року»


«Трагічний адепт революції…»

До 120- річчя від дня народження

Миколи Хвильового
(
1893 — 1933 рр.)





Бібліографічний нарис

Київ-2013


Бібліографічний нарис «Трагічний адепт революції» присвячений 120 річчю від дня народження Миколи Хвильового, (літературний псевдонім М. Фітільова)- росіянина за походженням, ідейного комуніста,чиє, життя було зіткане із суперечностей і, який став одним із символів "українського буржуазного націоналізму".

Читаючи біографію Хвильового важко відтворити в уяві його цілісний образ. Схоже, він був чудовим актором, який уміло надягав потрібні маски. Улюбленою була роль безтурботного й навіть безвідповідального блазня. Саме за цією маскою Хвильовий намагався заховатися в часи, коли всіх змушували грати за одним жорстоким сценарієм, написаним вождем усіх народів. Саме вона дозволяла водночас відмовлятися від своїх поглядів і бодай іноді залишатися самим собою.
Нарис складається з наступних розділів:


  • Вступ.

  • « Шлях безумної подорожі» (короткий огляд життя й творчості М.Хвильового).

  • Рекомендована література.

Бібліографічний нарис «Трагічний адепт революції» розрахований на широке коло читачів, і містить матеріали із джерел Інтернету та з фондів ЦБС Голосіївського району.

Укладач: О. Афійчук-Нікітіна.

Відповідальна за випуск:Л .Кобилко.

((044)-257-23-68
© ЦРБ ім. М.О.Некрасова ЦБС Голосіївського району м. Києва

Вступ


Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий створив у нашому власний письменницький стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.

На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління й був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема, започаткував знамениту літературну дискусію 1925 — 1928 pp.

Микола Хвильовий був не просто талановитим автором – він був справжньою зіркою та активним учасником літературного процесу 20-х років.

З обдарованого літератора він виріс у першорядного мислителя, справжнього ідеолога, з високим рівнем національної свідомості. Його перехід від інтелігентського лібералізму зразка останніх десятиліть існування Російської імперії до переконаного націоналізму, що струмує в памфлетах «Україна чи Малоросія», «Масовізми - московський і ваш», «Московські задрипанки», означує початок формування на теренах молодої Української держави справжньої політичної нації, у якій бути українцем - справа не крові, а вибору.
«Шлях безумної подорожі»

(Короткий огляд життя й творчості М.Хвильового) 13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя одного з найталановитіших письменників XX ст. Миколи Хвильового. Сталося це ясного ранку в присутності кількох найближчих його соратників, яких покликав на сніданок,— Миколи Куліша, Григорія Епіка, Олеся Досвітнього (Михайла Ялового, першого президента ВАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано), Грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати й там вистрілив собі в скроню. На столі залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового—це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко, ... ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте, Сьогодні 13, Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія».

Народився М. Фітільов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. у селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області) у багатодітній родині вчителя. Батько був мрійником, як сам Хвильовий зізнається, «безалаберным человеком», Одначе саме йому завдячує тим, що «рано перечитав російських класиків, добре познайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом» (із листа до М. Зерова), А бабуся прилучила до пахучого українського слова, казок, легенд, переказів. Серед п'яти дітей Фітільових лише Микола вчився в Охтирській гімназії, але атестата так і не одержав. Бо вже тоді почав вести пропаганду серед селянства, проявив горду, бунтарську вдачу. Брав участь у першій світовій війні. Саме в окопах, серед солдатської маси формуються його демократичні погляди й більшовицькі симпатії.

У 1919 р. став членом КП(б)У. Боровся проти петлюрівців, денікінців. Врангеля. Які думки, почуття хвилювали його непокірну, екзальтовану вдачу в ті часи ­  про це можемо хіба що здогадуватися або ж «вичитувати» поміж рядками художніх творів. У 1922 р. був демобілізований і вже відтоді навіки повернувся в столичний Харків, у якому дебютує як поет. Самобутній голос автора збірок “Молодість” і “Досвітні симфонії” не загубився в поетичному розмаїтті перших пореволюційних років. Та все ж за творчим обдарованням М. Хвильовий був прозаїком. Він сам це скоро відчув і після виходу другої збірки, до поезії звертався епізодично.

Поява “Синіх етюдів” (1923) справила вибухове враження. Вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками, як явище значне й цілком новаторське.“З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна”, — писав С. Єфремов.

О. Дорошкевич уважав, що збірка “Сині етюди” “придбала авторові славу першорядного письменника”.

О. Білецький у відомій статті “Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року” назвав М. Хвильового “основоположником справжньої нової української прози” Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма.

Вирізнялися в “Синіх етюдах” такі героїко-романтичні новели, як “Солонський Яр”, “Легенда”, “Кіт у чоботях”. У цих ранніх творах, написаних 1921 - 1922 pp., ще помітні сліди учнівства. Герої революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніж індивідуалізовані характери. Але М. Хвильовий був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням

М. Хвильовий розпочинав як неоромантик, хоча в новелістиці легко знайти й впливи імпресіоністичної поетики й елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму. Виражальність у його ранніх творах відчутно превалювала над зображальністю. Це була проза музична, ритмізована, навіть нерідко алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість урівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій.

Подальша еволюція письменника була непростою. Цей романтичний пафос поступово заступали викривально-сатирич­ні мотиви, на зміну захопленим гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності, а відтак і нотки суму та безнадії.

Щодо настроїв, авторських оцінок не була однорідною навіть і дебютна збірка. Впродовж усього творчого шляху однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії й дійсності. А звідси в його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє, або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як “Синій листопад”, “Арабески”, “Сентиментальна історія”, “Дорога й ластівка” (частково й “Повісті про санаторійну зону”) є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів, і прикрих приземлень.

Опублікована на початку 1924 p. “Повість про санаторійну зону” була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами “великої” прози. Хоча написано твір у тій же, притаманній ранньому Хвильовому, лірико-імпресіоністичній стилістиці. Тут постає ціла галерея зайвих людей, учорашніх палких борців за нове життя, у якому їм тепер немає місця. І сама відгороджена від світу “санаторійна зона” — уособлення останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям колишні борці, які болісно переживають крах ідеалів. Мешканці санаторію самі здебільшого усвідомлюють власну приреченість, несумісність із добою, правда, ставляться до цього по-різному. Найтверезіше дивиться на речі Анарх, недавній боєць революції, її “караючий меч”, котрий, переживши крах своїх ідей та ілюзій, опинився тепер на становищі безпорадного хворого: “Коли хочете, — каже він, — тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що і я зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі”.

Усе та ж фатальна розбіжність між мрією й дійсністю так виснажує Анарха, що він перестає розрізняти де життя, а де дивовижні фантоми, породжені змученою психікою, втрачає відчуття реальності. Не знаходять своїм силам застосування не лише ті, хто, як Анарх, пережив світоглядну кризу, а й ті, хто, як Хлоня чи Катря, лише вступають у життя.

Молодий поет Хлоня шкодує за тим, що “моя епоха” “затуманила мій мозок і раптом зникла”. Дійсність давала якнайреальніші підстави для зневіри. Нездатним щось змінити, багатьом героям М. Хвильового єдиним виходом бачиться самогубство.

Але страшнішими, не безпечнішими в суспільстві є навіть не ті, хто кається, переломлюється під тягарем сумління, а ті, кого совість уже не мучить, хто у своїй катівській діяльності бачить сенс життя. Це Анархова подруга - Майя, таємна чекістка, котра виконує в цьому тихому закутку до абсурду незвичайну роль. Молода жінка фанатично віддалася боротьбі, усе принесла цьому в офіру. У повсякденному житті Майя зважується на ганебні вчинки: “Ви розумієте? Я просто звикла висліджувати, доносити. І оскільки до інших справ була постійна індиферентність, і оскільки я завжди пам'ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу — сто чортів! — не можу без неї жити”. Шпигунство стає потребою душі, єдиним засобом самоствердження.

Своєрідним ключем для розкриття стильової магії М. Хвильового можна вважати новелу “Арабески” (1927). Основний композиційний принцип “Арабесок” — протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксації потоку свідомості митця, напівусвідомлених ідей та образів, “безшумних шумів моїх строкатих аналогій і асоціацій”.

Через авторську свідомість пропускаються картини дійсності, реальні епізоди: “Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосі планетарного руху й тільки ледве-ледве блищить у свідомості”, “і герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть”.

Хвильовий із дружиною Юлією Уманцевою та пасербицею Любою (Харків, кінець 1920-х).

Одним із найважливіших у проясненні основної колізії “Арабесок” є сюрреалістичний епізод сну. Герой б'є й б'є огидного пацюка, але після кожного удару той лише збільшується в обсязі. Майстерно виписана алегорія пропонує різні прочитання. Можна її трактувати як застереження із приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства й зла — приречені. Зло й насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землі. Цей гіркий урок вимріяної романтиками й здійсненої фанатиками революції, результатами якої скористалася “світова сволоч”, М. Хвильовий підсумовує недвозначно чітко.
Відмова від традиційного описового реалізму увібрала для М. Хвильового настанову на деструкцію художнього часу, характерну для модерної літератури, відмову від послідовного викладу подій, намагання через найрізноманітніші часові зміщення, зіткнення віддалених епізодів, часових площин, введення історичних алюзій і асоціацій досягти посилених емоційних ефектів, змістового “згущення”. Усі романтичні позитивні герої письменника живуть поза своїм часом, у мріях про ідеальне майбутнє або в спогадах про ідеальне минуле.

Марить минулим редактор Карк, болісно прагнучи з'єднати розірвані історичні зв'язки (“Редактор Карк”). “А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації із Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця”. Карка, цього сумного дон Кіхота (до речі, образ дон Кіхота — один із наскрізних, поряд з образом Фауста, у творчості Хвильового), жахає усвідомлення, що революція, якій присвятили себе цілі покоління, нічого не змінила.



Сидять (зліва): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий

Не знаходять себе в сірій буденній епосі Уляна, Б'янка (“Сентиментальна історія”), горбун Альоша (“Лілюлі”), у якого “очі нагадують Голгофу”. Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби й немає. Вони почуваються закинутими (в екзистенціалістському розумінні даного терміна) у це міжчасся, у цю потворну дійсність, де можна лише жертовно терпіти (“не героїчні будні, а героїчне терпіння — так визначає її Вероніка з “Силуетів”). Революційні романтики умоглядний задум — силою ощасливити світ — поставили над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль — і за цю абстрактну ілюзію закономірною платою був крах надій, відчуття спустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти, панували хаос і руїна. Виразне притчове звучання має новела “Сентиментальна історія”. Дещо ідеалізована героїня, чиста й наївна Б'янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, у вирі яких загинув її старший брат. Але швидко вона переконалася, “що прийшла якась нова дичавина й над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини”. Новела може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу. У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за цим втраченим часом, втраченим раєм - короткою миттю втіленого ідеалу. Це, у цілковитій згоді з романтичним світоглядом, період битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише легендарні дні, коротку мить узгодження мрії та дійсності персонажі Хвильового вважають своїм, теперішнім часом, до якого постійно звернені їхні ностальгічні помисли.

Це, загалом, та ж духовна колізія, навколо якої будується новела “Я (Романтика)”. Намагання вбити в собі людину, убити добро в ім'я фанатизму, в ім'я абстрактної ідеї, навіть якщо вона ганебно видається найбільшою цінністю, призводять не до торжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. Що ж стосується надії, то її в міфологізованій світобудові прозаїка символізує Марія — людська й божа мати, материнське всепрощення й любов. Це вона з'являється перед внутрішнім зором комунара-чекіста в перших рядках новели: “Із далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія”. ...“воістину моя мати - втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура й добрість безмежна”.

Убивши матір, герой опиняється серед мертвого степу, а над “тихими озерами загірної комуни” зникає світле видиво Богоматері. Марія - центральний гуманістичний символ новели “Я (Романтика)”.

У цьому високо трагедійному творі, чи не найсильнішому в прозовому доробку письменника, автор безстрашно аналізує одну з основних колізій часу — колізію гуманізму й фанатизму. Розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові й тим беззастережним служінням абстрактній ідеї, доктрині, яке, мов ненаситний молох, зрештою, вимагає зректися всього людського. У трактуванні основного конфлікту твору помітний, зокрема, вплив антропософських ідей. Важливим у художній концепції новели є й розвінчування фальшивої романтики, яка заступає собою традиційні етичні цінності. Заполоненого сумнівами героя-чекіста, “главковерха чорного трибуналу комуни”, М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацію неминучого вибору. Роздвоєне єство Я-оповідача розкривається в його внутрішніх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов'язок перед матір'ю — і революційний обов'язок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення (“я чекіст, але я й людина”), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв'язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком, і заложником могутньої системи. Навіть у синівському праві в останню годину “із матір'ю побути на самоті” героєві вже відмовлено. Коли чекіст підходить уночі до віконця материної камери, поряд миттю виростає постать вартового-дегенерата, “вірного пса революції” на чатах. Герой тоскно подумав: “Це сторож моєї душі” і покірно побрів геть. Саме цей епізод став, очевидно, моментом остаточного зламу. Нездатному на бунт, на відстоювання себе як суверенної особистості, героєві залишається тільки виконати волю системи, зробити те, чого від нього ждуть недремні стражі його душі: “Тоді я в млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню”.

Абстрактному ідолу майбутнього принесено найбільшу жертву й найбільший злочин - матеревбивство. Чекіста врочисто вітає дегенерат - цей ідеальний представник суспільства, якому потрібні не повноцінні й незалежні люди, а засліплені фанатики. Ціною злочину оповідач остаточно прилучився до них. Прекрасна “загірна комуна” була для М. Хвильового ідеалом гуманізму, гармонійною світобудовою, де все — заради людини. Його віра в комунізм — це віра в прийдешнє торжество гуманізму. Але на ріках невинної крові не могло постати гуманне суспільство — це тверезе попередження звучало тоді й у М. Хвильового, і в П. Тичини, і в Є. Плужника, і в М. Куліша, цим пафосом гуманізму перейнята вся література розстріляного відродження. М. Хвильовий-романтик умів бути й пильним спостерігачем, аналітиком пореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь з'являється вже в ранній його прозі.

Невеликою ж повістю “Іван Іванович” (1929) письменник засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, «світової сволочі», котра скористалася плодами революції, і проникла в усі соти нового суспільного організму. Про чиновного Івана Івановича читаємо, що цей “зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту” був зовсім чужий буржуазним звичкам. Визнавав він тільки “батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми”, звичайно, ж, радянського виробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а “член місцевого харчосмаку”, і герой, достатньо скромна людина, “ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки”, зважаючи на труднощі з житлом. Ці деталі, ніби подані з точки зору героя, настільки виразні самі по собі, що не потребують авторських коментарів.

Загалом у творчій еволюції письменника можна досить чітко виділити два етапи.


  • Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза.

  • Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926 1927 pp., — це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій.

Влітку 1926 р., у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману “Вальдшнепи”.

Його персонажі, так само, невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби. Ідеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення непростих уроків революції.

Дмитро Карамазов — недавній її учасник. Він є представником тієї романтичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів приводить Дмитра до глибокої депресії. Він - “вічний опозиціонер”, пробує переглянути й переоцінити свої погляди, але не може відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці. Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це — трагедія - покоління, трагедія самого М. Хвильового. Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов'язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних, вольових людей. Оповита серпанком таємничості “московка” Аглая (нащадок, як випливає з її споминів про знаменитого прадіда, давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, “не тієї, що комсомолить у пустопорожнє (...), а тієї, що, скажемо, Перовська”. Бо тисячі таких, як вона, уже не можуть жити без повітря. Звідси й відкидання провінційності, властивої національній вдачі українця м'якотілості — відкидання настільки безоглядне, що в полемічному запалі для них зайвим пережитком виявляється навіть... Шевченко. Уславлення безумства хоробрих, сильних особистостей, покликаних бути вождями, проводирями мас — новий мотив у творчості прозаїка. Зрозуміло, що вкладене в уста героїв не можна ототожнювати з поглядом автора. Та все ж висловлені в романі ідеї свідчили про серйозне прочитання творчості Ф. Ніцше, а з іншого боку — вісниківських статей Д. Донцова.

Це помітно й у тогочасних памфлетах письменника. Так чи інакше, ранні романтичні концепції М. Хвильового тепер багато в чому переосмислюються. Це був, можливо, і не відступ од романтизму як такого, а нове трактування романтичного героя. Той активний романтизм (романтика вітаїзму), який він пропагував, якраз і передбачав орієнтацію на сильну, діяльну особистість. Проте саме ці ідеї, як і роздуми про перспективи національного відродження, після журнальної публікації роману були піддані нищівній критиці. Шосте число журналу !!ВАПЛІТЕ" (1927), де друкувалася друга частина "Вальдшнепів", було сконфісковане, повного тексту роману досі не знайдено. Цей твір сприймався значною частиною тогочасної інтелігенції перш за все як річ публіцистична, як єдина можливість для опального автора ще раз окреслити свою позицію. Своїми памфлетами М. Хвильовий висловив значною мірою позиції всієї творчої інтелігенції. Його стаття “Про сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян” (1925), була вагомим аргументом у знаменитій літературній дискусії 1925—1928 pp. Водночас ця публікація розкрила ще одну грань блискучого таланту М. Хвильового — таланту незрівнянного памфлетиста, пристрасного полеміста. Впродовж 1925—1926 pp. з'явилася ще низка памфлетів, об'єднаних у цикли “Камо грядеши”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму”. Написаний 1926p. памфлет “Україна чи Малоросія?” був заборонений і став відомим читачеві лише 1990 p. Стиль М. Хвильового-памфлетиста досить своєрідний, він і тут зостається неповторним художником. Афористичність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних, літературних ремінісценцій, виваженість аргументації, поєднання гнівних інвектив із тонкою іронією — усе це риси індивідуального стилю, які дозволяють оцінити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище. Він виступає проти засилля сумнозвісного масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики. Автор порушує питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта?

Та культурологічні проблеми вже не бралися опонентами до уваги. Дискусія набирала політичного характеру. Хмари однієї з найстрашніших трагедій XX ст. уже збиралися над Україною. Наступала пора гірких поразок та розчарувань і для самого М. Хвильового. Перестає виходити журнал “Вапліте”, а відтак припиняє існування й сама організація. Письменник змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи (зокрема, статті, спрямовані проти товаришів по перу, як-от проти футуристів чи С. Єфремова) гірко й сьогодні, та вони дають уявлення, у яку безвихідь “героїчного терпіння” був він загнаний.

М. Хвильовий зважується на останній крок у своїй виснажливій боротьбі. Постріл 13 травня 1933 р. був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років.


Похорони Миколи Хвильового
(15 травня 1933 року)

Пристрасне й гостре перо Миколи Хвильового, його полемічний спадок ще потребують глибших досліджень. Проте неможливо не вірити щирості його пориву, котрому він залишився вірним аж до останнього пострілу в скроню. Втіливши в оновленій українській літературі початку ХХ сторіччя зразки естетики високого модернізму, запропонувавши читачеві інтелектуальне художнє письмо, Хвильовий також мав активну громадянську позицію й без вагань афішував її. Силі вислову його памфлетів навіть тепер можуть позаздрити більшість сучасних колумністів. За цю силу, душевний вогонь і щирість він заплатив життям - і про це не можна забувати, читаючи його твори.

Пам'ятник українському письменнику Миколі Хвильовому встановлено на його символічній могилі в Молодіжному парку, у Харкові (колишнє міське кладовище). Композиція з міді та мармурової крихти була врочисто відкрита 29 червня 1995 року.

Ім’ям письменника названо вулиці в Києві, Харкові, Львові.



Рекомендована література

Твори автора

Хвильовий, М. Твори: У 2 т. / М.Хвильовий. // К.: Дніпро. – 1990.

Хвильовий, М. Вибрані твори: навчальний посібник. / М.Хвильовий; упоряд.,передмова та приміт. О.Ткаченко. //К.: Грамота. – 2006. – 496 с.

Хвильовий, М. Вибрані твори. / М.Хвильвий; упоряд.,передмова та прим. О.Мусієнко. // Х.: Ранок. – 2003. – 352 с.

Хвильовий, М. Новели, оповідання, «Повість про санаторійну зону», «Вальдшнепи». Роман. Поетичні твори, Памфлети. / М.Хвильовий. // К.:Наукова думка. – 1993. – 816 с.

Хвильовий, М. Оповідання. / М.Хвильовий. // К.: Просвіта. – 1993. – 79 с.

Хвильовий, М. Санаторійна зона: повісті, оповідання, роман.
/ М.Хвильовий. // Х.: Основа. – 2009. – 508 с.

Хвильовий, М. Сині етюди: Новели. / М.Хвильовий. // Львів: Каменяр. – 1991. – 150 с.

Хвильовий, М. Новели, оповідання, етюди./ М.Хвильовий; упоряд. і передмова І. Драча. // К.: Рад. письменник. – 1989. – 423 с.
Твори про автора

Лозицький, В. Бунтівник. Життя і смерть Миколи Хвильового: історико-біографічно-публіцистичний нарис. / В. Лозицький. // К.: Генеза. – 2009. – 118 с.

Дзюба, І. Микола Хвильовий: «азіатський ренесанс» і «психологічна Європа». / І.Дзюба. // К.: 2005.

М.Хвильовий. // Жулинський, М. Слово і доля. – К.: 2006. – С.329-350.

Микола Хвильовий. // Укр. літ-ра ХХ ст. –К.:2004. – С.47-57.

Хвильовий, М. Шлях безумної подорожі. Прозова творчість. Я-(Романтика). Роман «Вальдштепи», Повісті. // Укр. літ-ра,11 кл. – К.: 2000. – С.63-84.

Пахаренко, В. Суть та еволюція ідеології Миколи Хвильового. / В. Пахаренко. // Молода нація. – К.: 1997. – С.117-127.

Поліщук, Н. «Я» «не Я» Миколи Хвильового. // Молода нація. – К.:1996. – С.28-35.

Микола Хвильовий. // Гроно нездоланих співців: літ. портрети укр. письменників ХХ ст. – К.:1997.

Вертіль, О. «Істинно:Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює. / О. Вертіль. // Уряд.кур’єр. – 2013. – 26 груд. – С.11.

М. Хвильовий. // Культура і життя. – 2013. – №51(груд.). – С.3.

Мостепан,О. Творчість Миколи Хвильового в контексті метафори хвороби. / О.Мостепан. // Дивослово. – 2013. – №11. – С.56-61.

Багацька, Л. Нова актуальність М.Хвильового. / Л.Багацька. // Літ. Україна. – 2011. – 15 груд. – С.1,11.

Софійчук, Г. Розіп’ятий на хресті фанатичної ідеї. М.Хвильовий « Я –(Романтика)». / Г. Софійчук. // Дивослово. – 2008. – №10. – С.19-21.

Ждадов, В. М.Хвильовий « Я-(Романтика)». / В. Ждадов. // Вивчаємо українську. – 2008. – №26. – С.13-20.

Григор’єв, О. М. Хвильовий-романтик. / О. Григор’єв. // Пенсія. – 2008. – №2. – С.36-37.

Бунтівний романтик (М. Хвильовий). // Знамен. дати. – 2003. – С.241-245.

http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=126

http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/rozsekrecheniy-mikola-hviloviy

http://www.istpravda.com.ua/research/2013/05/13/123968/

http://tsn.ua/analitika/istoriya-z-grifom-sekretno-finita-la-tragedia-mikoli-hvilovogo.html

http://tsn.ua/analitika/istoriya-z-grifom-sekretno-finita-la-tragedia-mikoli-hvilovogo.html






База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка