Цикл гуманітарних та соціально-економічних дисциплін



Скачати 248.75 Kb.
Дата конвертації26.12.2016
Розмір248.75 Kb.
ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

Цикл гуманітарних та соціально-економічних дисциплін




Курс: ”Історія української культури”



ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник циклу гуманітарних та

соціально-економічних дисциплін,

к.е.н., доцент,

полковник внутрішньої служби
О.Г. Гончаренко

„______”______________2013 рік


М Е Т О Д И Ч Н А Р О З Р О Б К А

для проведення

лекції № 6

Змістовий модуль № 2. Нова і новітня українська культура.
Тема 6. «Українська культура другої половини XVII – XVIII століття».
Форма навчання: денна

І курс (ІІ семестр)

Для проведення заняття у складі курсу

Тривалість: 2 академічні години

Підготував: старший викладач циклу гуманітарних та соціально-економічних дисциплін, к.і.н.,

полковник внутрішної служби Любич О.А.
Методична розробка розглянута та схвалена на засіданні циклу « » серпня 2013 року,

протокол № .

Чернігів – 2013

Тема № 6: «Українська культура другої половини XVІІ−XVIIІ століття»
1. Мета лекції

  • засвоєння найбільш важливих питань теми;

  • подання інформації про особливості української культури XVІІ−XVIIІ ст.;

  • ознайомлення з основними напрямами українського мистецтва в умовах іноземного панування.

2. Актуальність теми

Актуальність теми лекції полягає в тому, що розуміння та знання передумов, витоків створення та становлення культури ренесансу та розвиток козацького бароко, дає можливість в цілому зрозуміти самобутній оригінальний характер української культури. Знання національної культури минулих століть є цікавими і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе на перехресті шляхів у центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті.

Питання, які будуть розглянуті під час лекції є поняттями, необхідними, по-перше, для подальшого вивчення та розуміння навчального матеріалу з історії української культури, а по-друге для ефективного проведення курсантами (студентами) методичної та дослідницької роботи під час вивчення курсу «Історія української культури».

Знання з даної навчальної дисципліни необхідні курсантам (студентам) для загального розуміння особливостей розвитку української культури, її унікальності й неповторності.



Матеріал теми має безпосередній взаємозв’язок з темами з курсу «Історія України», які вивчаються паралельно.

  1. План лекції (розрахунок навчального часу)

№№ п\п

Навчальні питання


Розрахунок часу, хв.

1

Організаційний момент та вступне слово

5 хв.

2

Книгодрукування і література

35 хв.

3

Освіта і наука

35 хв.

4

Висновки, відповіді на запитання, методичні вказівки на самостійну роботу

5 хв.

Разом:

80 хв.

4. Організаційно-методичні вказівки

    1. Вид лекції : інформаційна

    2. Метод проведення лекції: поєднання елементів індуктивного та дедуктивного методів навчання (пояснення, розповідь,наведення прикладів, демонстрація)

    3. Перелік наочних та технічних засобів навчання: мультимедійний проектор із слайдами, класна дошка

    4. Місце проведення заняття: лекційна аудиторія.

    5. Список основної та додаткової літератури

Основна:

  1. Абрамович С.Д., Багатський В.В. Культурологія. / С.Д. Абрамович, В.В. Багатський. – К., 2007.

  2. Воропай Олекса. Звичаї українського народу. / Олекса Воропай. – К., 2009.

  3. Греченко В.А. Історія світової та української культури. / В.А. Греченко. – К., 2010. – 480 с.

  4. Кордон М.В. Історія української культури. / М.В. Кордон. – К., 2010. – 340 с.

  5. Павлова О.Ю. Історія української культури. Навч. пос. Реком. МОН України. / О.Ю. Павлова. – К. : Кондор, 2012. – 368 с.

  6. Хома І.Я. Історія української культури. Навч. пос. / І.Я. Хома. – К.: Кондор, 2012. – 356 с.

  7. Цапко О.М. Історія української культури. / О.М. Цапко. – К., 2010. – 176 с.

  8. Шейко В.М. Історія української культури. Навч. пос. / В.М. Шейко. – К. : Кондор, 2012. – 264 с.

Додаткова

  1. Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинської держави. / В. Александрович. – Львів, 2010.

  2. Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. / Ф. Дворнік. – К., 2010

  3. Дзюба О.М., Павленко Г.І. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (Х – середина ХVІІ ст.) : посібник-довідник. / О.М. Дзюба, Г.І. Павленко. – К., 2012.

  4. Єфремов С.О. Історія українського письменства. / С.О. Єфремов. – К., 2011.

Змістовна частина:

  • визначення значення культури в історії народу України;

  • визначення взаємозв’язку з іншими дисциплінами та темами (між предметний зв'язок);

  • надання переодізації історії української культури;

  • постановка та висвітлення актуальних проблемних питань.

Заключна частина:

    • формуються висновки з розглянутої теми;

    • визначаються завдання для самостійної роботи, даються методичні рекомендації щодо самостійного опрацювання питань теми.

Вступ

Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява співпала з гідною подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст,— і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національ'ного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола. І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне життя України знову зануртує з такою ж силою.



Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів. Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра 1 Росія здобула на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом. Тепер плодами безпосереднього виходу в Європу, «європеїзації», інтелектуальним потенціалом України користувалася Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася в трясовину провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

Перше питання:

«Книгодрукування і література»

1.1. Книгодрукування.

Після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1686) українське друкарство зазнало переслідувань. Московська влада почала уніфікувати мову на російський зразок у виданнях, призначених для України. 5 жовтня 1720 р. Петро І видав законодавчий акт, за яким започатковувалась цензура і фактично заборонялась українська мова. Вже з 1720-х рр. за українськими друкарнями встановлювався нагляд. 1729 р. — Петро III звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. 1763 р. — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1775 р. — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі. В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII ст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб “никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало. На Поділлі та Закарпатті друкарство не набуло розвитку: всі друкарні існували недовго і не були українськими, а випущені там книжки використовувалися лише для місцевого вжитку. Політична ситуація, що склалась та негативні процеси в українському книгодрукуванні вплинули на літературний процес.



1.2. Література.

Реформи Петра І зближують з Заходом Росію, сприяють появі російської світської національної культури. У 1730-1760-тих в Росії домінує класицизм, а з 1770-х на арену виходить сентименталізм (Карамзін, Радіщев), розвивається сатира (Фонвізін, Крилов). У Польщі на початку століття завершується період так званого сарматського бароко, а вже в другій половині XVIII століття формується новий тип культури під впливом просвітницьких ідей. Українська література у XVIII ст. повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли формувалась літературна національна мова, нові стилі й жанри (бароко та класицизм), піднімалися теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Початок століття застав козацько-старшинську культуру на Україні ще досить стійкою. Ще ставилися шкільні драми в Київській академії, вимовлялися «Орації» (мови), складалися панегірики, що прославляли гетьмана Мазепу і царя Петра після перемоги його над Мазепою, писалися історичні вірші. Не дивлячись на заборони російського уряду видавались козацькі літописи і мемуари [літопису Самовидця (1702), Грабянки (1710), С. Величка (1722), Ханенка (1722) и др.]. Продовжували свою роботу церковні друкарні. Проте ряд видних культурних діячів із середовища панівного класу перейшло вже в російську літературу (Стефан Яворський, Феофан Прокопович та ін.). У міру того, як значна частина України ставала провінцією Російської імперії, козацька старшина перетворювалася на російське дворянство. Обмежувальні й заборонні заходи проводилися в життя тим легше, що ні з боку козацьких старшин, ні з боку князів церкви майже ніяких протестів не слід було. До української мови в пануючому класі поступово встановлювалося зверхньо-зневажливе ставлення. Їм ще користувалися деякий час церковники-пропагандисти унії, літописці та мемуаристи, але й тільки. Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців.



Бурхливі події XVII-XVIII ст. відобразилися й у творах світської літератури - віршах, драмах, поемах, повістях. Героями в них виступають сміливі й відважні козаки, борці з турецько-татарськими та польськими агресорами, хоробрі ватажки і гетьмани Остряниця, Павлюк, Хмельницький, Сагайдачний, Мазепа, Палій. Поряд з оригінальними творами з’явилося багато перекладів з польської і латинської, чимало творів і писалися цими мовами. Спираючись на козацькі й староукраїнські літописи та історичні документи, у кінці XVIII ст. літературний виклад історії України подали представники козацької старшини - Григорій Полетика, Леонтій Боболинський, Василь Рубан. В Україні поряд з вільнолюбними виступами Г. Сковороди і визвольними ідеями козацьких літописців зростали і поширювались антикріпосницькі й просвітницькі ідеї. Український просвітитель-демократ Яків Козельський виступив за ліквідацію кріпосництва. Він схвалював боротьбу пригнобленого народу за свободу проти кріпосного рабства. Просвітитель вважав ідеальним суспільний лад, заснований на республіканських засадах за умови, що члени суспільства будуть задовольняти матеріальні потреби власною працею. У «Філософських пропозиціях» Я. Козельський твердив, що «спільна користь є основою всіх людських чеснот і законодавств».

Письменник і громадський діяч Василь Капніст у віршах також висловлював визвольні ідеї. В «Оді на рабство», що було написано з приводу сумнозвісного указу Катерини II, письменник викриває безглуздість і антигуманність закріпачення українських селян. Він з великою силою і майстерністю показує бюрократичну самодержавну систему Росії й у комедії «Ябеда». У 1762 р. Семен Дівович, перекладач Генеральної військової канцелярії, написав визначний віршований твір «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор в алегоричній формі бесіди двох країн довів старожитність походження України та її невід'ємне право на самостійне державне існування. Подібними ідеями пронизані й твори інших, менш відомих поетів та письменників. Темами їхніх книг все частіше ставали події з життя народу, його побуту, звичаїв, героїчного минулого. Селяни, запорожці, гайдамаки у них наділені позитивними рисами. Зате панам, здирникам та їм подібним діставалося сповна. У сатиричних повістях висміювали хабарників, зрадників, поміщиків і попів. Наприклад, одна сатира розповідає, як піп ховав, мов людину, собаку, а єпископ висвячував за гроші на попа козла. Здебільшого авторами подібних творінь були мандрівні дяки, студенти та викладачі Академії, колегіумів. їхня літературна творчість, як правило, спиралася на народну основу, на фольклор. Український літературний процес, поступово завмираючи, продовжується у середовищі міського міщанства і дрібної шляхти - дрібномаєткових дворян, дрібних чиновників і т. п. І міщанство і дрібна шляхта були недостатньо сильні, щоб заявити про себе відкрито в літературі: література волею-неволею ставала на шлях виключно рукописної передачі, і найчастіше анонімної.

Найцікавіша риса літератури нового періоду - її тяжіння до побутового реалістичного стилю. Процес наближення до реалізму можна простежити на долі інтермедії. Спочатку інтермедія - просто «цікаве відхилення», антракт, гідність якого в його стислості. З часом ці антракти розросталися, і напр. у п'єсі Митрофана Довгалевського [1736] інтермедії помітно потіснили текст основної драми. Якщо в основній дії на сцену виходив Валаам, древній маг, який передав своє знання трьом царям-волхвам, і пророкував про Христа, то в інтермедії з'являвся псевдовчений прощалига-шляхтич, який ніби-то знає, «що діється в пеклі і в небі», але не викликає жодної довіри у двох селян, які, наслухавшись його дурниць, з знущаннями женуть його геть. Інтермедії в п'єсах того ж Довгалевського або Г. Кониського [1747], не прагнучи до сюжетній завершеності, давали ситуації, засновані на побутовому спостереженні; автори їх (не зайве зазначити, що інтермедії написані, очевидно, не авторами самих п'єс) виводили вже не анекдотичний-літературних «хлопів», а більш - менш реальних поміщиків (пан подстолья і пан Бандоль). У справі занесення реалістичного струменя в українську літературу XVIII ст. дуже помітне місце належить мандрованим дякам. Ми маємо тут справу з побутовим явищем, аналогічним західноєвропейським голіардам або вагантам. Продукція їх здебільшого анонімна, але деяких ми знаємо по іменах, напр. Іллю Турчіновського, чия автобіографія сама по собі є цікавою новелою «Шахрайський жанру». Інших ми знаємо завдяки їх творам. Особливо характерними і глибоко контрастними були фігури віршотворця початку XVIII ст. Климентія Зинов'єва, а в кінці XVIII в. «Мандрованого (мандрівного) філософа» і поета Григорія Савича Сковороди. Климентій Зинов'єв - типовий представник міщанства. Збірка його віршів - записна книжка життєвих вражень людини, яка багато бачила. До книги своїх віршів він записував все, що завгодно: відомості про різні хвороби, про погоду, про життя сімейне й особисте, про купців, про корчмах, про різні ремесла і ремісників. На противагу верхівці православної церкви, що продовжує впроваджувати в маси «набожні пісні» (у 1790 друкується збірник «Богогласник»), мандровані дяки вносили елементи бурлеску і пародії в релігійну поезію. У відомих нам «різдвяних» та «Великодніх» віршах-пародіях не можна, звичайно, бачити виступів антирелігійного характеру: але в наявності в них різке зниження урочистого стилю, фамільярне поплескування по плечу старозавітних патріархів і «старенького бога», руйнування традиції. Відоме значення з цього боку мала і вертепна драма (інший приклад трансформації «академічного» жанру за допомогою тих же мандрованих дяків). До середини XVIII в. успіхи писемної літератури на шляхах до реалізму вже настільки великі, що на зміну літератури жартів могла з'явитися література сатирична, іноді з серйозним суспільним змістом.

Особливим проявом культури були «українські ваганти» – мандрівні студенти академії та інших шкіл, «мандрівні дяки», «бурлаки». У художній літературі XVIIІ - XIХ ст.ст. вони зображувалися любителями пива і браги, штукарями, героями анекдотів. Але були вони й зачинателями демократичної літератури рідною мовою, прибічниками ідей Просвітництва. Така школа «мандрівного філософа» за плечима видатного мислителя й поета Григорія Савича Сковороди (1722-1794).

Григорій Сковорода вважав філософію тією міфічною ниткою Аріадни, що допомагає людині знайти вихід із найскрутніших обставин життя. Провідна ідея філософського вчення Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Вона втілена у словах «пізнай себе», «поглянь у себе». Григорій Сковорода навчав: «Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ». Філософські ідеї Григорія Сковороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них — філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він втілював їх у мистецькій формі — у віршах та байках. Збірник поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» складається з 30 віршів. Байки зібрані в книгу «Байки харківські». Твори Сковороди не були надруковані за його життя, проте їх знали українці. Філософські трактати поширювались у списках, пісні співалися кобзарями, а байки переказувалися.

Уже останні десятиліття XVIII ст. засвідчили неабияке пожвавлення духовного життя, з яким пов'язують зародження українського визвольного руху. Традиційно його початком вважають появу 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського — поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу нової української літературної мови й водночас уособлював початок українського національного відродження. Творам нової української літератури властива сучасна літературна мова та художнє мислення, що ґрунтуються на національній історії та дійсності. В основу бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» покладено однойменну епопею римського поета Вергілія, який своїм твором утверджував ідею божественного походження засновників Римської імперії. Згідно з законами жанру Котляревський зберіг сюжетну канву античного твору, його героїчний пафос, проте сповнив свою поему новими ідеями й надав їй абсолютно іншого, ніж у Вергілія, колориту. Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українознавства. Написана розмовною українською мовою, як простонародна «казка», розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятому письменником з національної історії і дійсності.

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» — пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. З'явився цей твір у середовищі козацької старшини. Хоча авторство його точно не встановлене, більшість дослідників припускає, що створив «Історію» Григорій Полетика. Твір поширювався в списках (надрукований був лише 1846 р. О. Бодянським). «Історія русів» (русами тут названо українців) розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Через увесь твір проведено ідею про права й вільності козацької старшини, її заслуги в історії України. Історію українців висвітлено як безперервну боротьбу з султанською Туреччиною, Кримським ханством, Польщею та іншими зовнішніми і внутрішніми ворогами. Славні сторінки цієї боротьби змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. Головна ідея трактату — обгрунтування думки, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. При цьому, одначе, не заперечувалося право російського імператора управляти Україною.

Висновок з першого питання

В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII ст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб “никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало. На Поділлі та Закарпатті друкарство не набуло розвитку: всі друкарні існували недовго і не були українськими, а випущені там книжки використовувалися лише для місцевого вжитку. Політична ситуація, що склалась та негативні процеси в українському книгодрукуванні вплинули на літературний процес. Бурхливі події XVII-XVIII ст. відобразилися й у творах світської літератури - віршах, драмах, поемах, повістях. Героями в них виступають сміливі й відважні козаки, борці з турецько-татарськими та польськими агресорами, хоробрі ватажки і гетьмани Остряниця, Павлюк, Хмельницький, Сагайдачний, Мазепа, Палій. Поряд з оригінальними творами з’явилося багато перекладів з польської і латинської, чимало творів і писалися цими мовами. Спираючись на козацькі й староукраїнські літописи та історичні документи, у кінці XVIII ст. літературний виклад історії України подали представники козацької старшини - Григорій Полетика, Леонтій Боболинський, Василь Рубан. В Україні поряд з вільнолюбними виступами Г. Сковороди і визвольними ідеями козацьких літописців зростали і поширювались антикріпосницькі й просвітницькі ідеї. Український просвітитель-демократ Яків Козельський виступив за ліквідацію кріпосництва. Він схвалював боротьбу пригнобленого народу за свободу проти кріпосного рабства. Просвітитель вважав ідеальним суспільний лад, заснований на республіканських засадах за умови, що члени суспільства будуть задовольняти матеріальні потреби власною працею. У «Філософських пропозиціях» Я. Козельський твердив, що «спільна користь є основою всіх людських чеснот і законодавств».



Друге питання:

«Освіта і наука»

2.1. Освіта.

На західноукраїнських землях через зменшення чисельності православної шляхти та втрату міщанством свого соціально-економічного значення православні братські школи занепадають. На їх місці створюються уніатські школи, підпорядковані чернечому ордену св. Василія. Які мали колегіуми у Володимирі, Барі, Умані. Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії). У більшості василіянських шкіл вищим курсом вважались риторика і лише в деяких викладалась філософія. Василіанські школи були призначені лише для шляхетської молоді й виховували її в католицькому дусі. Діяльність «василіан» набула іншого характеру і значного поширення після скасування в 1773 р. єзуїтського ордену та створення Едукаційної комісії - першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила єдиний шкільний статут, надала школам державний статус та виділила грошову допомогу на їх розвиток. Усі ці заходи значно поліпшили матеріальне становище василіанських шкіл та піднесли їх суспільний статус. Після шкільної реформи 1776-1783 pp. у західноукраїнських землях були організовані початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчання велося німецькою мовою. Польська початкова освіта на Правобережжі для українських селян була практично недоступною. Це й стало однією з причин незначної ролі, яку відіграв цей регіон у культурному житті України тієї доби.

Після Полтавської битви справи української освіти на Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії, усунено від викладання осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві. У першій половині XVIII ст. на цій частині України існували тільки православні школи. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Перші спроби запровадити в Україні обов´язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних, у літах перерослих навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули сталої організації і з кінця XVIII ст. початкова сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов´язано з закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів. Наприкінці XVIII ст. в Російській імперії було здійснено загальнодержавну реформу освіти. На Лівобережній Україні та в Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл — головні й малі народні училища. Чотирирічні головні народні училища, що відкривалися в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Харкові, Катеринославі, мали навчати дворянських дітей. У повітових містах було створено дворічні малі училища. Отож, царські реформи перетворили освіту в Україні на привілей вищих верств населення, вона набула станового характеру. Крім того, нові школи використовувалися царським урядом як потужний засіб русифікації: навчання в них провадилося російською мовою.



Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади. Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. Її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями.

У 1790 р. понад 90 % із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.



2.2. НАУКА

У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. У курсі філософії більшого значення набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії — попередниці природознавства. До вивчення природних явищ закликав Феофан Прокопович, який навіть виголосив спеціальну промову перед студентами й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фізика, на думку вченого, повинна перейматися не вигадуванням, а вивченням реального світу. Велика увага надавалася вивченню математики. Зокрема, Феофан Прокопович у 1707—1708 pp. прочитав курс, основу якого становили арифметика й геометрія. У другій половині XVIII ст. в академії було відкрито класи чистої математики (алгебра й геометрія), а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо. Києво-Могилянська академія надавала студентам і медичні знання. Офіційно клас медицини було відкрито 1802 р. А втім, чимало випускників Києво-Могилянської академії, маючи добрі знання латини, і раніше студіювали медицину в західноєвропейських університетах. Вихованці академії стали знаними медиками, засновниками лікувальних закладів не лише в Україні, а й у Білорусі, Росії, Грузії.



Висновок з другого питання

На західноукраїнських землях через зменшення чисельності православної шляхти та втрату міщанством свого соціально-економічного значення православні братські школи занепадають. На їх місці створюються уніатські школи, підпорядковані чернечому ордену св. Василія. Які мали колегіуми у Володимирі, Барі, Умані. Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії).

Після Полтавської битви справи української освіти на Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії, усунено від викладання осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві. У першій половині XVIII ст. на цій частині України існували тільки православні школи. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Перші спроби запровадити в Україні обов´язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних, у літах перерослих навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули сталої організації і з кінця XVIII ст. початкова сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов´язано з закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів. Наприкінці XVIII ст. в Російській імперії було здійснено загальнодержавну реформу освіти. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. У курсі філософії більшого значення набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії — попередниці природознавства. До вивчення природних явищ закликав Феофан Прокопович, який навіть виголосив спеціальну промову перед студентами й професорами «Про заслуги й користь фізики».



Висновок з теми

Отже, українська культура в XVII-XVIII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалась ідеями гуманізму й просвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях.

З літератури українського класицизму починається українське літературне відродження, а певною обмеженою мірою і пробудження національне. В кожному разі автори цієї доби вперше почали послідовно вживати народну мову, — не завше навіть у творах поважних ґатунків та з серйозною метою. Почасти це була забавка, почасти наслідування чужих літератур, де в такій самій (травестійній, ґротесковій, бурлескній) функції вживано діалекти та мови, які ще не мали своєї літератури, напр. італійські діалекти та провансальська мова. Бо політично та культурно час класицизму був часом найбільшого національного занепаду України. Денаціоналізація ще не була широка, але охопила якраз кола, що на ті часи мусили бути провідниками в культурному житті: шляхту та вищі сфери духовенства. Українська нація стала «неповною». Так само неповна була й література. На чолі розроблених у ній ґатунків стояла героїчно-комічна поема, комічна опера, травестована ода. Поважними ґатунками були лише оповідання та байка. До високого жанру, типового для класицизму, належать, власне, лише переспіви псалмів Гулака-Артемовського (але уся діяльність його «запізнена» та проходила вже за часів, коли усюди починала панувати ідеологія романтики). Навіть сатири, цього поважного ґатунку, до якого легко було перейти від травестій, не було! Бракувало добрих спроб серйозної оди, епосу, трагедії! Задовольняти всі духовні інтереси такою «неповною» літературою не було можливим: література цього типу приречена бути лише доповненням до інших літератур.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ, ВКАЗІВКИ ТА ЗАВДАННЯ НА САМОСТІЙНУ РОБОТУ


  1. Вивчити матеріали лекції.

  2. Доповнити конспект лекції необхідним навчальним матеріалом згідно плану семінарського заняття та методичних вказівок до нього.

  3. Підготувати реферати на запропоновані теми і виступити з ними на семінарському занятті.

Опрацьовуючи питання з даної теми слід пам’ятати, що культура козацько-гетьманської доби народилася й розвивалася в гущі загальнолюдських знань щодо форм і функцій культури і влади, інших явищ і цінностей.

Визначити особливість козацького літописання другої половини 18 ст.


Методичні вказівки щодо самостійної роботи під час підготовки до наступних занять.

  1. Вивчити матеріал теми згідно рекомендованої літератури та конспекту.

  2. Самостійно опрацювати контрольні запитання згідно рекомендованої літератури.

  3. Самостійно опрацювати питання.

  4. При необхідності доповнити конспект лекцій навчальним матеріалом згідно контрольних запитань.

  5. Підготуватись до семінарського заняття.

Питання для самостійної роботи.

1. Велика «Руїна».

2. Культура української козацької старшини.

3. Риси політичної культури Російської імперії.

4. Реформування церкви та освіти, поширення на українських землях ідей Ренесансу.

5. Культурна діяльність Петра Могили.

6. Українське бароко, його національна специфіка.

7. Ораторсько-проповідницька проза.

8. Створення колегій.

9. Григорій Сковорода – просвітитель і поет.


Контрольні запитання:

  1. Назвіть головні центри гетьмансько-старшинської культури.

  2. Назвіть джерела дворянської культури.

  3. Що спільне у культурі української та польської шляхти?

  4. Що відмінне у культурі українського козацтва та російських стрільців?

  5. Чому архітектурний стиль на українських землях називається козацьке бароко?

  6. Що ви знаєте про стан писемності та освіти у другій половині 17-18 ст.

  7. «Конституція» П. Орлика, як зразок правової творчості початку 18 ст.

  8. Назвіть пам’ятки козацької архітектури, що збереглися на території нашої держави.

  9. Які пам’ятки козацької архітектури були зруйновані. Ким і коли?

  10. Назвіть періоди розвитку архітектури українського бароко.


Склав: старший викладач циклу

гуманітарних та соціально-економічних

дисциплін, к.і.н.,

полковник внутрішної служби О.А. Любич


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка