Цикл гуманітарних та соціально-економічних дисциплін



Скачати 310.25 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір310.25 Kb.
ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

Цикл гуманітарних та соціально-економічних дисциплін




Курс: «Історія української культури»



ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник циклу гуманітарних та

соціально-економічних дисциплін,

к.е.н., доцент,

полковник внутрішньої служби
О.Г. Гончаренко

„______”______________2013 рік


М Е Т О Д И Ч Н А Р О З Р О Б К А

для проведення семінарського заняття 4
Змістовий модуль № 1. Давня та середньовічна українська культура
Тема 4. «Українська культура ХІІІ – XV століть»
Форма навчання: денна

І курс (ІІ семестр)

Для проведення заняття у складі групи

Тривалість: 2 академічні години

Підготував: старший викладач циклу

гуманітарних та соціально-економічних дисциплін, к.і. н.,

полковник внутрішної служби Любич О.А.
Методична розробка розглянута та схвалена на засіданні циклу « » серпня 2013 року, протокол №

Чернігів – 2013
Тема № 4: «Українська культура XІІІ − XV століття»
1. Мета лекції

  • засвоєння найбільш важливих питань теми;

  • подання інформації про особливості української культури XІІІ−XV ст.;

  • ознайомлення з основними напрямами українського мистецтва козацько-гетьманської доби.

2. Актуальність теми

Актуальність теми лекції полягає в тому, що розуміння та знання передумов, витоків створення та становлення культури литовської доби, дає можливість в цілому зрозуміти самобутній оригінальний характер української культури. Знання національної культури минулих століть є цікавими і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе на перехресті шляхів у центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті.

Питання, які будуть розглянуті під час лекції є поняттями, необхідними, по-перше, для подальшого вивчення та розуміння навчального матеріалу з історії української культури, а по-друге для ефективного проведення курсантами (студентами) методичної та дослідницької роботи під час вивчення курсу «Історія української культури».

Знання з даної навчальної дисципліни необхідні курсантам (студентам) для загального розуміння особливостей розвитку української культури, її унікальності й неповторності.



Матеріал теми має безпосередній взаємозв’язок з темами з курсу «Історія України», які вивчаються паралельно.

  1. План лекції (розрахунок навчального часу)

№№ п\п

Навчальні питання


Розрахунок часу, хв.

1

Організаційний момент та вступне слово

5 хв.

2

Освіта і наука.

25 хв.

3

Література середньовіччя.

25 хв.

4

Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво.

20 хв.

5

Висновки, відповіді на запитання, методичні вказівки на самостійну роботу

5 хв.

Разом:

80 хв.

4. Організаційно-методичні вказівки

    1. Вид лекції : інформаційна

    2. Метод проведення лекції: поєднання елементів індуктивного та дедуктивного методів навчання (пояснення, розповідь,наведення прикладів, демонстрація)

    3. Перелік наочних та технічних засобів навчання: мультимедійний проектор із слайдами, класна дошка

    4. Місце проведення заняття: лекційна аудиторія.

    5. Список основної та додаткової літератури

Основна:

  1. Абрамович С.Д., Багатський В.В. Культурологія. / С.Д. Абрамович, В.В. Багатський. – К., 2007.

  2. Воропай Олекса. Звичаї українського народу. / Олекса Воропай. – К., 2009.

  3. Греченко В.А. Історія світової та української культури. / В.А. Греченко. – К., 2010. – 480 с.

  4. Кордон М.В. Історія української культури. / М.В. Кордон. – К., 2010. – 340 с.

  5. Павлова О.Ю. Історія української культури. Навч. пос. Реком. МОН України. / О.Ю. Павлова. – К. : Кондор, 2012. – 368 с.

  6. Хома І.Я. Історія української культури. Навч. пос. / І.Я. Хома. – К.: Кондор, 2012. – 356 с.

  7. Цапко О.М. Історія української культури. / О.М. Цапко. – К., 2010. – 176 с.

  8. Шейко В.М. Історія української культури. Навч. пос. / В.М. Шейко. – К. : Кондор, 2012. – 264 с.

Додаткова

  1. Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинської держави. / В. Александрович. – Львів, 2010.

  2. Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. / Ф. Дворнік. – К., 2010

  3. Дзюба О.М., Павленко Г.І. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (Х – середина ХVІІ ст.) : посібник-довідник. / О.М. Дзюба, Г.І. Павленко. – К., 2012.

  4. Єфремов С.О. Історія українського письменства. / С.О. Єфремов. – К., 2011.

Вступна частина:

Формулювання мети та завдань лекції, оголошення плану заняття, рішення організаційних питань, надання переліку літератури.



Змістовна частина:

  • визначення значення культури в історії гетьмансько-козацької доби;

  • визначення взаємозв’язку з іншими дисциплінами та темами (між предметний зв'язок);

  • надання періодизації козацького часу в історії України;

  • постановка та висвітлення актуальних проблемних питань.

Заключна частина:

    • формуються висновки з розглянутої теми;

    • визначаються завдання для самостійної роботи, даються методичні рекомендації щодо самостійного опрацювання питань теми.

Вступ

У 1240-х роках для більшості князівств Русі почалася іноземна навала, яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стільки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск податків привели до затяжного економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам'яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети, мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато іншого. Зв'язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст з периферією були знищені татарами практично скрізь.

Відбувся відрив Русі від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють зміни в ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання під владою одного князя до піднесення ролі монарха. Але, всупереч думці деяких західних вчених, монголо-татари істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла набагато розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мову і проникли деякі слова, принесені татарами (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, кафтан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових орд, Київська Русь зберігала зв'язок з візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. 

З XIV ст. Україна перебувала у складі Великого князівства Литовського. Порівняно з роками татарської навали цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури. Займаючи українські та білоруські землі, литовські князі не вмішувалися в існуючі порядки, навіть залишали при владі місцевих князів з умовою, що вони підкорятимуться великому литовському князю. Відчуваючи вищість української культури, литовці користувались українською мовою в урядуванні, складанні грамот і законів. Дехто з литовської княжої сім’ї приймав православ’я і споріднювався з українськими та білоруськими князями. Але у другій половині XIV ст., коли після польсько-литовської унії 1385 р. литовський князь Ягайло, ставши польським королем, прилучив Литву з усіма українськими землями до Польщі, взяли гору польські впливи.

У цей же час зміцнюється і московська держава, яка внаслідок воєн з Литвою забирає під свою владу Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Щоб заволодіти всіма східнослов’янськими землями, Москва оголошує себе спадкоємицею Києва, а після завоювання Константинополя турками (1453) – спадкоємицею Візантії (так звана теорія «третього Риму»). Над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого – омосковлення.

Перше питання:

«Освіта і наука»

У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви і монастирі. На жаль, відомостей про освіту у період навали дуже мало. В основному вони стосуються Галицько-Волинського князівства (згодом — королівства), яке внаслідок своєї віддаленості менше потерпіло. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвиткуукраїнської культури, зокрема освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні — українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше негативно позначилося на розвитку культури. У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-«уставники», яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».



Крім людей, які здобули початкову освіту, були і освіченіші, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, проводили облік, вели дипломатичну переписку. За князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5—7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за великокняжої України-Русі була візантійська освіта, яка ґрунтувалася на надбаннях багатьох поколінь і за своїм рівнем займала чільні позиції в Європі.

У кінці XV століття в Польщі й Литві починається культурне піднесення. Тут розповсюджуються ідеї гуманізму, вченняЯна Гуса та інших діячів Реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і одночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з українською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької  Сорбонни імена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV століття. У середині XV століття в Європі було вже декілька докторів українців (Юрій Дрогобич, Павло Русин). Юнаки з України — діти шляхтичів, міщан — навчалися і в Болонському, Краківському, Празькому університетах. Юрій Дрогобич (1450—†1495) в 1481–1482 рр. був ректором університету медицини та вільних мистецтв у Болоньї.

Що стосується науки, то в українських землях набули більшого розвитку філософські та політичні погляди. Математичні знання в XIII — XV століття не набули особливого поширення. Цифрова система того часу була надто незручною: для кожного розряду чисел (одиниць, десятків, сотень) існували особливі буквенні позначення з титлом(надрядковий знак над буквою, який позначає цифру); поняття нуля було відсутнє; простий дріб означався словесно (одна шоста — «півтретини», 1/12 — «півпівтретини») тощо. Десятковий дріб не застосовувався. Все це утруднюваломатематичні дії.

Космологічні уявлення черпалися з християнської та іншої богословської літератури, що трактувала питаннясвітобудови вельми суперечливо. Серед творів такого роду в XIII — XIV століть найпопулярнішим були компілятивний дохристиянський твір «Книга Єноха» (II–I століття до н. е.) і «Християнська топографія» Косьми Індикоплова (бл. 549 р.). У першій світ подавався як Земля і сім небес над нею, в кожному з яких живуть духи, ангели і різні світила. У другій Земля описується у вигляді стола або прямокутної дошки тощо Великим кроком уперед було відродження на початку XV століття античних уявлень про світобудову. У збірнику «Мандрівник з іншими речами» (1412) міститься пряма заява про кулястість Землі. Раціональне осмислення природи світобудови було істотно утруднене впливом релігійно-містичного світогляду. Але вже Ю. Дрогобич у своєму «Прогностику…» — науковій розвідці, яка вийшла друком у Римі в 1483 (це перша друкована книга українського автора, що належить до інкунабул — першодруків Європи) чітко виходив з тези про пізнаваність світу: «Хоч і далекі від очей простори неба, та не такі віддалені вони длярозуму людського. Ми знаємо із наслідків про їх причини, а з останніх — наслідок їх пізнаємо».

З поступовим розвитком в XIV — XV століть торгівлі, відновленням дипломатичних зв'язків, відродженнямпаломництва відбувалося розширення географічного кругозору людей. До того часу належить складання безлічірукописних збірок, що містили справжні і докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель. Найвидатнішою пам'яткою такого роду, що отримав популярність, є «Хождєніє за три моря» тверського купцяАфанасія Нікітіна, який здійснив в 1466–1472 рр. подорож Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії.

Суспільні ідеї, пов'язані з осмисленням місця людини в світі і суспільстві, а також політичні теорії з часу утвердженняхристиянства на Русі в основному укладалися в межі релігійного світогляду. У XIV — початку XV століть Русь, сприйнявши в основному філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало кризу. В українських землях взаємодіяли і протидіялиправослав'я в традиційному розумінні, слабі паростки раціоналізму (у вигляді єресей) та ісіхазм (етико-аскетичневчення, яке включало систему психофізичного контролю), тоді як у Візантії панували ісіхазм, що переміг, і переможений раціоналізм. Ідеологи ісихазму розвинули погляди ранньохристиянських вчителів церкви, відкриваючи перед віруючими можливість богопізнання, духовного і навіть тілесного єднання з Богом через сприйняття божественної енергії.

На Русі XIV — XV століть було розвинене вчення про неминучість кінця світу і божественного суду над людством. Через соціальні потрясіння ці ідеї набували форми реального очікування «другого пришестя» Христа. Умонастрій епохи, звичайно, не вичерпувався цими ідейними течіями, але в них сфокусувалися найважливіші життєві уявлення людини XIV — XV ст., і саме вони зумовлювали характер тих зрушень, які сталися в історико-культурному процесі того часу.



Висновок з першого питання

Шкільна освіта в цей період тісно пов’язувалася з церквою, навчання було просякнуте християнським віровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із слов’яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або уставниками, найчастіше були дяки.

Загалом освіта, як і в попередній період, залишалася традиційною. Рівень шкіл не перевищував початкового, тобто результатом навчання було здобуття елементарної письменності і внаслідок цього — можливості займатися самоосвітою або ж продовжувати навчання в університетах Центральної та Західної Європи. Можна припустити, що навчання і далі тривало при багатьох церквах і в усіх великих монастирях. На користь цього свідчить значне поширення письменності в українському суспільстві. Оскільки писемна українсько-білоруська мова мала статус державної у Великому князівстві Литовському, то нею повинні були володіти не лише державні урядовці (насамперед писарі), а й решта представників суспільної верхівки. Священики, так само як і ченці та низка світських осіб, у цей час фігурували як переписувачі книжок. Володіли українсько-білоруською мовою й окремі шляхтичі, про що свідчать їхні підписи та дарчі записи в документах. Важливо наголосити, що письменність була поширеною й серед жінок-шляхтянок.

В XIV-XV ст. на Україні спостерігається перерва в літературному процесі. Внаслідок зруйнування культурних осередків центральної України літературне життя жевріє лише на західних околицях. Оригінальна творчість розвивається слабо, літературні пам’ятки ідейно та стилістично не виходять за рамки традицій Київської Русі; зокрема, продовжує розвиватись обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння), яка створювалася ще в дохристиянські часи. Саме в цей період боротьба запорізького козацтва проти турецько-татарських нападів, його походи на турецькі городи, виправи на чайках (козацьких човнах) і одчайдушні бої з ворогом за визволення невільників породили героїчний епос – думи та історичні пісні, створювані співцями-кобзарямн, що з’являлися серед козацтва. Виконувались ці твори речитативом (мелодійною декламацією) під супровід бандури, кобзи чи ліри. У найбільш давніх зразках героїчного епосу змальовуються події раннього періоду козаччини: турецько-татарська неволя, втеча з полону, смерть козака в степу тощо. Популярною була тема трагедії жінок-невільниць, якими татари й турки поповнювали гареми феодальної знаті і які змушені були ставати дружинами своїх ворогів. У житловому будівництві цього періоду, як і в часи Київської Русі, переважали дерев’яні будинки. З кам’яних споруд у Києві було відбудовано старовинну Десятинну церкву, відреставровано Софійський собор.



Друге питання:

«Література середньовіччя»


Книжкова справа в Україні, як і вся культура, в 30-50-і рр. XIII століття перебувала у найважчому становищі. У джерелах згадується книгописання кінця XIII століття у Києво-Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському,Холмі і Львові. Збереглося усього біля 200 рукописів і уривків, створених у кінці XII — XIV століття; у кінці XII — початку XIII століття — 28; у першій половині XIII — 19; у XIII ст. (без точної дати) — 83; у другій половині XIII — 34; в кінці XIII — на початку XIV — 35. Всі вони були написані на пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги переписувалися писарями владичеських кафедр, митрополичої канцелярії, причетниками церков.

Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі та його синові Юрії, Холм, Перемишль, Полоцьк, Волинь.

При дворі князя Володимира Васильковича — книжника і філософа — існувала величезна майстерня для створення книг. Серед його дарів різним церквам у Володимирі, Бересті, Бельську, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Чернігові, літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найбільш дорогих із них прикрашалася золототканим полотном, металевими накладками із зображеннями, виконаними технікою перебірчастої емалі. Все це створювалося місцевими ремісниками. Деякі книги були прикрашені мініатюрами.



На українських землях в XIII — XV століть знали декілька видів письма. Спочатку був «устав» — без нахилу, суворо геометричної форми, який нагадує сучасний друкарський шрифт. У XIV столітті з поширенням ділового письма його змінив «напівустав» (літери менші, з легким нахилом). У XV столітті почали писати «скорописом», плавно з'єднуючи сусідні букви. Іноді літери прикрашали в'яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між собою, утворюючиорнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто писали над рядком.Крапку використовували довільно. З XV столітті з'являється кома або крапка з комою замість знака питання.

Переписування книг було дуже тривалим, за день писали 2-4 аркуші. Першу, заголовну літеру в тексті — «ініціал»писали крупніше і красивіше, прикрашали. Звичайно «ініціал» розмальовували червоною фарбою, від чого і зараз кажуть: «писати з червоного рядка». Завершували текст «кінцівкою» — невеликим малюнком. Часто це були дваптахи, схожі на павичів. Найскладнішим видом ілюстрування книги були мініатюри. Їх писали художники на вільних аркушах пензлем і фарбами. Так, у 1397 на замовлення єпископа Михайла київським протодияконом Спиридоніємбуло оформлено кольоровими мініатюрами «Київський псалтир». Сюжети мініатюр були не тільки релігійними, але й побутовими, історичними, пейзажними.



Серед рукописів XIII століття переважали книги, необхідні для здійснення церковного богослужіння. Помітне місце займала візантійська література церковно-повчального характеру: «Богословіє» Іоанна Дамаскіна, твори Максима Сповідника, Федора Едеського і Ніла Синайського, збірники слів — торжественики, кормчі книги (збірники церковних і світських законів). Останні відобразили зміну стану церкви, коли у Галицько-Волинській землі була встановлена власна Галицька митрополія з кафедрами у Перемишлі, Володимирі, Луцьку, Холмі і Турові.

У кормчих книгах дістала своє вираження робота з кодифікації права: у 1262 р. в Україну була привезена сербська кормча з докладними поясненнями візантійських юристів Олексія Арістіна та Іоанна Зонари, а в 1273 — 1280 рр. в оточенні київського митрополита Кирила була створена руська редакція кормчої книги, яка поєднувала матеріали давньослов'янської і сербської редакцій. Пояснення різних юридичних казусів і встановлення норм церковних покарань, повчання ченцям і мирянам включали до складу требників, канонічних збірників: послання володимирського єпископа Симона та інока Полікарпа (1214 — 1226), «П»ять слів печерського ігумена, пізніше володимирського єпископа Серапіона" (1239 — 1275) тощо.

Найважливішим жанром літератури цього періоду є літописання. У Києві воно безперервно велося до 1238 р., після чого дані про нього зникають, у Чернігові і Переяславлі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу є Галицько-Волинський літопис, створений у другій половині XIII століття, що охопив події 1201—1291 рр. Всі інші літописні тексти, складені в цей період в різних місцях Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих осіб дати опис поточних подій, завжди протягом короткого відрізку часу, і не мали офіційного характеру.

Одним з яскравих творів словесності тих часів є «Слово про погибель Руської землі». Його вважають початком твору про татаро-монгольське нашестя, який не зберігся. І хоч у «Слові…» неточно описані географія і політична історія XIII століття, але це сильний за літературними характеристиками, за драматизмом і патріотичним звучанням твір.

Крім того, переписувачем протодияконом Спиридоном спільно з київськими майстрами близько 1397 р. підготовлено великоформатний (302 мініатюри) збірник афоризмів, правил поведінки, практичних порад — Київський псалтир — один з найвизначніших пам'яток українського рукописного книжкового мистецтва. Поряд з малюнками канонічного змісту книжку прикрашають анімалістичні, батальні, історичні, пейзажні, побутові сюжети.

У період, що розглядається нами, з'являється ораторська, побутова (житійна) і паломницька проза, літературні збірники («Ізмарагд»), перекладні повісті («Александрія», «Троянська війна», «Індійське царство»). Особливістю літератури другої половини XIII — XV століть є увага до релігійних та естетичних переживань і відсутність інтересу до особистісних.

В усній народній творчості цього періоду зароджувалися нові форми, звільнялися від культових елементів обрядові пісні. Основними жанрами були казки, новели, легенди, притчі, вживалися прислів'я і приказки. Серед населення поширювалися розповіді про нашестя Батия, легенди про київського князя Михайлика — героя боротьби проти половців, патріотичні пісні.

З середини XV століття в європейському книговиданні настають радикальні зміни, пов'язані з виникненням книгодрукарства (1440 р. — німецький винахідник Й. Гуттенберг). Виникнення книгодрукування в Україні донедавна пов'язувалося з ім'ям Івана Федорова (р.н. невідомий — †1583). Сьогодні ряд вчених схиляються до думки, що друкарня у Львові існувала, принаймні, у 1460 р. (львівський міщанин Степан Дропан подарував її Львівському Онуфріївському монастирю). 

Висновок з другого питання

Література цього періоду розвивається в річищі традицій Київської Русі: продовжують функціонувати ті самі жанри, подібною залишається тематика. Однак характер часу накладає свій відбиток на явища українського письменства. У більшості вцілілих творів цього часу так чи інакше згадується монголо-татарська навала, її тяжкі наслідки для України, приділяється значна увага боротьбі з іншими іноземними загарбниками. Ця тема є однією з найважливіших як у літописанні, так і в ораторській та агіографічній прозі. Численні нещастя, що випали у цей час на долю народу, посилюють покутницькі настрої у літературі.



Найвидатнішою літературною пам’яткою є, безперечно, Галицько-Волинський літопис. Він засвідчує насамперед тяглість літописних традицій, стаючи справжнім "продуктом українського духу" (Михайло Возняк). І водночас поруч зі "Словом о полку Ігоревім" дає підставу говорити про зміну стилю — монументального на орнаментальний. Багатопланове охоплення матеріалу складається в цілісну і символічну картину світу, на тлі якої витворюється авторський образ історії.

Третє питання:

«Образотворче мистецтво та декаративно-ужиткове мистецтво»

Мистецтво — це царина, яка найбільше потерпіла від татаро-монгольської навали. Будівництво в Подніпров'ї фактично було припинене і розвивалося тільки на території Галицько-Волинського князівства, базуючись на архітектурі часів Київської Русі. Данило Галицький і його послідовники відроджують містобудування, зводять ряд нових фортець і відбудовують старі, зруйновані ординцями. Сюди з розорених монголо-татарами міст прибуло багато майстрів. Вони засновували ремісничі слободи і виконували замовлення князя.

У другій половині XIII століття починається будівництво кам'яних замків у Луцьку, Кременці, Хотині. Нові тенденції з'являються в культовому будівництві: храми стають підкреслено урочистими (церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі візантійський стильнабуває нових форм — переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в Холмі) і фресками.

З кінця XIV століття на архітектуру починають впливати зміни в тактиці ведення війни і розвиток військової техніки. Виникають замки, повністю побудовані з каменю і цегли, укріплені кріпосними вежами і бійницями (у Луцьку, Меджибожі, Кременці). Головними замовниками стають не тільки церкви, монастирі і великі феодали, але і шляхта, зміцнілі міські і сільські общини. Зміцнюються культурні зв'язки з Західною Європою, в Україні працюють майстри з Угорщини і Польщі. Всі ці тенденції відбиваються в будівництві і внутрішньому оздобленні безкупольних храмів, в яких разом з продовженням традицій архітектури Київської Русі реалізовані творчо переосмислені досягнення Заходу.

У XV столітті архітектура все частіше повертається до київських традицій. Будуються дерев'яні храми: церква Святого Духа в Петеліче, собор Благовіщення у Ковелі. У невеликих храмах, побудованих міськими і сільськими общинами, яскраво виявляється оборонний характер, зумовлений набігами татар і усобицями феодалів. Типовим прикладом церкви-фортеці є Покровська фортеця в Сутківцях (XV століття).

Іконопис.


На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII — XIV століть вплинула київська школа.

  • Найпопулярнішою темою мистецтва XIII століття було заступництво і покровительство (ікона Христа-Спасителя у Мельнику). З творів київського живопису відомі ікони «Богоматір Печерська» (близько 1288 року), «Ігорева Богоматір», «Микола з житієм». Вони вже значною мірою позбавлені суворого аскетизму, обличчя намальовані м'яко, детально виписано одяг;

  • У XIV столітті посилюються народні мотиви. Так, у сюжетах композицій «Різдва Христова» і «Успіння Богородиці» вже були побутові і пейзажні елементи. Вони присутні в розписі стін Кирилівської церкви у Києві (XIV століття), Онуфріївської церкви в селі Лаврові (XV століття), вірменського собору у Львові (XIV — XV століття).

Найпопулярніші сюжети — зображення Юрія Змієборця і «Страшного суду». Останній часто набував сатиричного й антифеодального звучання, під впливом смаків замовників — селян і міщан. Майстром, у творчості якого вже у XV століття був помітний вплив італійського мистецтва епохи Відродження, був Петро Ратенський, уродженець Волині. Його перу належить ікона «Богородиця» у Володимиро-Волинському соборі і так звана «Петровська ікона» вУспенському соборі в Москві.

З робіт професіних художників збереглася ікона Богоматері-Одигітрії з Покровської церкви Луцька (XIII — XIV ст.). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, у XIV столітті була вивезена з Галичини. Ряду українських ікон XV століття, виконаних в руслі художніх традицій Галицько-Волинської землі, були властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту і одночасно вміння об'єднати контрастні кольори, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості стали в майбутньому одним з елементів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. У той же час в багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) помітне використання і подальший розвиток мотивів, які існували в середньовіччі.

На другу половину XIII — XV століття припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів — народних лицедіїв,співаків, музикантів, танцюристів. При князівських дворах концентрувалися співаки, які складали «хвалу» на честь бойових подвигів князя і його дружини. У народному середовищі були поширені ігрові, обрядові і трудові пісні. Кобзарівиконували думи в супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Історія зберегла тільки окремі імена придворних поетів та співців, зокрема знаменитого Митуси з Перемишля.

Таким чином, незважаючи на важкі умови іноземного панування, оригінальна і високохудожня культура українського народу, продовжуючи традиції давньоруської культури і підтримуючи зв'язок із західноєвропейською, не тільки не занепала, але й зберегла високий рівень розвитку.

Висновок з третього питання

У другій половині XIII — XV ст. українські землі переживали певне призупинення розвитку окремих ланок культури, пов'язане з наслідками монголо-татарського нашестя і втратою Києвом значення політичного, торговельного і культурного центру України-Русі. Головним осередком розвитку української культури в цей час стає Галицько-Волинське князівство, менш розорене, яке перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. У культурі XIII — XV ст. помітним стає західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви влітературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального.

Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами. Незважаючи на поступову втрату власної державності (Орда, Литва, Польща), українська культура продовжувала поступально розвиватися.

Висновок з теми

Період XIV – перша половина XV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідомішою є "Дума про козака Голоту".



В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі.

Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Ізмарагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Олександра Македонського, повісті про Троянську війну.

З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру.

До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (ХІV - ХV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.

Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі.

У цей період тривають формування й розвиток української народності. Питання про створення української народності складне й досі остаточно в історичній науці не вирішене.

Найпоширеніші три концепції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є "відгалуженнями російського народу". Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток.

Згідно з концепціями М. Карамзіна (1766-1826), В. Ключевського (1841-1911), М. Погодіна (1800-1875), Київська держава була результатом витвору великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин, претендуючи на роль знавця історії, у брошурі "Як нам облаштувати Росію?" пише: "Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою".

Друга концепція найповніше викладена у працях М. Грушевського (1866-1934). Він вважав, що не існує "загальноруської" історії, так само як не може бути й "загальноруської" народності, а може бути тільки історія "руських народностей".

Порогом історичних часів для українського народу М. Грушевський вважав IV ст. н. є. Він категорично відкидав претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, правонаступником якої є виключно "українсько-руська" народність, бо саме вона створила Київську державу. Згідно з концепцією М. Грушевського, Київська Русь - це Україна. Вона займала територію 1,5 тис. км завдовжки і 800-900 км завширшки, об'єднувала різні племена, на основі яких формувалась українська народність. Київська держава підкорила також північні племена, від яких пішли великоруський і білоруський народи. Він доводив, що історія вела українську і руську народності здебільшого різними шляхами, які мали більше відмінностей, ніж подібності. Водночас М. Грушевський зазначає, що Київська держава залишила глибокі сліди в побуті й культурі північних та північно-східних земель, що входили до її складу (поширення державної християнської релігії, візантійських книг і мистецтва, формування правових відносин тощо). Внаслідок феодальної роздробленості відокремилась північно-західна частина Київської Русі. Вищий, ніж у Київській Русі, розвиток продуктивних сил, пожвавлення обміну та торгівлі, економічних зв'язків між окремими землями, політичних відносин, особливо внаслідок посилення визвольної боротьби проти чужоземних загарбників, - усе це стало основою створення української народності.



Водночас формувались єдина культура, мова і загальні риси побуту української народності. Щоб зберегти себе як етнічну єдність, українському народові довелося боротися проти татаро-турецьких, польських, литовських, угорських загарбників і російського царату. Територією формування української народності були Київська, Переяславська землі, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Чернігівська та Сіверська землі. В основу мови української народності було покладено середньодніпровські діалекти. За часів феодальної роздробленості виник етнічний та історико-географічний термін "Україна", який згодом став власною назвою південно-західних земель. Вперше назва "Україна" вживається стосовно великої території Наддніпрянщини в 1187 р. в Київському літописі про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Той же Київський літопис у 1189 р. називає Україною Галицьку землю. Відтоді назва "Україна" вживається в літописах паралельно з назвою "Русь", "Руська земля". У ХV - ХVІІ ст. назва "Україна" вживається в багатьох українських офіційних документах, мемуарах, художніх творах, народних думах і піснях. Так, широко відомими в XVI ст. були пісні "Засмутилась Україна", "Дума про Івана Вдовиченка-Коновченка", де йшлося про "славну Україну", і "Пісня про Байду", який мав "стати паном на всю Україну".

Представники третьої концепції - радянські історики Б. Греков, В. Мавродін, Б. Рибаков та П. Толочко - вважають Київську Русь спільною етнічною основою російського, українського і білоруського народів. Радянська історіографія засуджувала концепцію М. Грушевського, його школи, інших українських істориків, відкидала твердження, що українська народність бере початок від слов'янських племен антів, виступала проти положення, що Київська держава була створена українською народністю, називала її спільною колискою росіян, українців і білорусів.

Проблему формування української народності можна дослідити тільки комплексно, на основі наукового аналізу з використанням нових матеріалів з археології, історії, антропології, етнографії. Підбиваючи підсумки, зауважимо, що наприкінці XIV - на початку XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського, а згодом Польщі; Закарпаття було під владою Угорщини, Буковина - під владою Молдови, Чернігівська земля з 1503 р. належала Московській державі, Північне Причорномор'я - Кримському ханству. Проте незважаючи на несприятливі історичні умови в Україні інтенсивно розвивалася економіка, відбувалися соціально-політичні зміни, подальший розвиток української культури, формувалась і розвивалась українська народність.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ, ВКАЗІВКИ ТА ЗАВДАННЯ НА САМОСТІЙНУ РОБОТУ

  1. Вивчити матеріали лекції.

  2. Доповнити конспект лекції необхідним навчальним матеріалом згідно плану семінарського заняття та методичних вказівок до нього.

  3. Підготувати реферати на запропоновані теми і виступити з ними на семінарському занятті.

Опрацьовуючи питання з даної теми слід пам’ятати, що культура козацько-гетьманської доби народилася й розвивалася в гущі загальнолюдських знань щодо форм і функцій культури і влади, інших явищ і цінностей.

Перші писані поетичні твори, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на 13-15 ст.



Методичні вказівки щодо самостійної роботи під час підготовки до наступних занять.

  1. Вивчити матеріал теми згідно рекомендованої літератури та конспекту.

  2. Самостійно опрацювати контрольні запитання згідно рекомендованої літератури.

  3. Самостійно опрацювати питання.

  4. При необхідності доповнити конспект лекцій навчальним матеріалом згідно контрольних запитань.

  5. Підготуватись до семінарського заняття.

Питання для самостійної роботи.

1. Причини зародження литовсько-української культури.

2. Причини та наслідки прийняття входження українських земель до складу Литовської держави.

3. Литовські статути.

4. Літописання 13-15 ст.

5. Духовна культура 13-15 ст.



Контрольні запитання:

  1. Назвіть головні центри запровадження магдебурзького права.

  2. Назвіть джерела ранньоукраїнської культури.

  3. Що спільне культури давніх русичів і українців.

  4. Що відмінне у культурі українців та східних слов’ян.

  5. Чим характерний архітектурний стиль на українських землях?

  6. Що ви знаєте про стан писемності та освіти у 13-15 ст.

  7. Який документ став основою правової культури ВКЛ.

  8. Назвіть пам’ятки польсько-литовської архітектури, що збереглися на території нашої держави.

  9. Які пам’ятки української архітектури були зруйновані. Ким і коли?

  10. Назвіть періоди розвитку архітектури в 13-15 ст.



Склав: старший викладач циклу

гуманітарних та соціально-економічних

дисциплін, к.і.н.,

полковник внутрішної служби О.А. Любич


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка