Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка9/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   51

Питання

  1. Буття як основоположна (вихідна) філософська категорія.

  2. Структура буття і його основні форми.

  3. Сучасні проблеми буття у філософії.


Буття — це весь існуючий оточуючий світ, усеохоплююча реальність Всесвіту як Світобудови. Буття є все те, що існує і проявляє себе в існуванні різних реальностей. Поняття Буття первісно протилежне поняттю Хаосу, руйнуючому начало, що веде до деструкції оточуючої дійсності й неіснування. Буття первісно передбачає реальну й концептуальну єдність світу як Універсуму. Тому поняття буття має для людини універсальний характер як оптимістична констатація наявності максимально широкої та відкритої для людини реальності, у якій вона може реалізувати всі свої можливості і потенціали.

Часто запитують: у чому сенс життя? І часто свідомо передбачається негативна відповідь на запитання. По-філософському ж відповісти на нього просто — сенс життя полягає в самому факті існування, у самій можливості реального буття, в якому людина може опредметити свої найсміливіші мрії, здійснити великі цілі й завдання, проявивши вільну волю. Сенс життя — у користуванні сущим і в реалізації належного. Найбільш нормальне людське почуття — це відчуття радості буття.

Звичайно, не завжди категорія буття розумілася таким чином і в різних філософських системах у нього вкладався найрізноманітніший зміст. Але саме філософське розуміння буття сформувалося ще в античній філософії, і воно визначило наступні уявлення про нього.

Уперше поняття буття увів давньогрецький філософ ПАРМЕНІД у своїй поемі «Про природу». Буття для нього невідривне від людського мислення. Небуття не існує, тому що воно немислиме. Буття існує, тому що воно тотожне людському мисленню. Буття і мислення — це одне й те ж саме і як процес, і як результат, тобто Парменід не відрізняє думку про предмет і предмет думки. Для нього буття - це єдність існування в його ідеальних і матеріальних основах, усезагальне буття, котре не вимагає подальшого розвитку. Тому Парменід і вважає, що по суті все незмінне. Тим самим він знімає поставлену ним же проблему відношення буття і мислення, проводячи концепцію їхньої тотожності. Проте подібне рішення приймається лише розумом як «думка смертних» про світ. Ця думка не істинна, і тому уявлення людини про буття є картиною мнимого світу - видимого (буття) і невидимого (небуття). Буття фізичного видимого світу - це не істинне, мниме буття. Ставлячи таким чином питання про істинне буття, Парменід висуває тезу про його прояв через особливе природне начало – ефір. Із ефіру виникає й розвивається увесь Всесвіт поза уявленнями людського розуму. Але це істинне буття (як треба думати за Парменідом, бо цю тезу він не розробляв) недосяжне для людини, об'єктивний світ залишається за межами людського мнимого світу.

Для іншого давньогрецького філософа ДЕМОКРІТА буття — це антипод порожнечі. Буття й небуття — два об'єктивно існуючі начала світобудови. Тільки буття є наповненість простору найдрібнішими неподільними частками — атомами, а небуття є порожнеча, що не має форми, порожній простір, єдиний у своїй безформності. Головна відмінність буття — у його множинності, що можливе через його якості щільності і формності. Буття утворюється із ущільнень атомів у порожнечі — спочатку випадкових ущільнень, потім — за природною закономірністю. Буття буває двох родів: Космічне буття, що вміщує в собі всю безліч світів («Великий Світобуд»), і природне буття, включаючи людську природу («Малий Світобуд»).

Буття, за ПЛАТОНОМ, — це буття ідеального світу духовних сутностей — ейдосів (ідей, форм, образів), котре протилежне почуттєво-фізичному буттю, який показав Демокріт. Таке уявлення про буття не збігається з поглядом Парменіда. Для Парменіда небуття не існує, а існуюче буття — ілюзорне. Для Платона небуття існує як світ ейдосів-ідей, як істинне буття духовних сутностей, що являють собою прообрази фізичного буття. Між буттям ідей і речей існує відношення наслідування, причетності і присутності. Фізичне буття виявляється повністю залежним від ідеального буття («небуття», за Парменідом) і без нього не проявляється. Але ця залежність складна й визначається родами буття. Наявними є три головних роди буття: самобуття, рух, спокій. Не кожний рід буття може взаємодіяти з іншим, а тільки через відношення тотожності й «Іншого». Усяке буття є наявним, але не існує в якості іншого для других. Спокій, будучи буттям, не існує для руху як інше. Тому й небуття причетне буттю як інше, тобто як інобуття, і має самостійне існування. І буття, і небуття, кожне окремо існують як самобуття.

Подібна теза значною мірою був сприйнята учнем Платона — АРІСТОТЕЛЕМ, який визначав суть буття в самобутті, у його самодостовірності. Але зв'язок усього Існуючого встановлюється як відношення протилежності. Протилежне буття не може бути присутнім у земному бутті, бо вони пов'язані відношенням протилежності і тому несполучні. Основний закон буття, за Арістотелем — це несумісність існування й неіснування чого б то не було в чому б то не було. Платонівський світ ідей тому для Арістотеля не існує. Відношення тотожності, яке встановлював Платон, можна спостерігати лише в нашому фізичному бутті як тотожність законів мислення і буття, предметів і думки про них (як у Парменіда) — і це істинне самодостовірне буття (а у Парменіда — мниме), яке не має зв'язку з іншими видами буття (як у Платона). Чуттєво-фізичний світ в Арістотеля цілком реальний, як у Демокріта, і це не «мнимий світ» Парменіда, і не «світ ейдосів» Платона. Однак у ньому існують надчуттєві сутності — це надчуттєвий рівень сутностей явищ і речей самої земної природи. Ця надчуттєва сутність форма як суть буття речі, її першосутність. Саме «морфе» проявляє природні речі й робить їх активними, переводячи з розряду можливого буття в категорію відповідної дійсності буття, трансформуючи матерію із стану «дюнаміс» (можливе існування на межі буття-небуття) у стан «енергейя», коли матерія одержує буття в дійсності як сутнісно оформлене існування.

У часи середньовіччя, коли панівне положення займала релігія, категорія буття найчастіше ототожнювалася з богом. Головною базою було: «Бог є самобуття». Існування речей відокремлювалось від їхньої сутності, таким самим розщепленим виявлялось і буття людини. Сутність та існування збігалися лише у бутті бога.

У Новий час категорія буття розглядалась переважно через призму наукового знання, у гносеологічному аспекті. З одного боку, як одиничне буття конкретних речей, фактичне існування, «буття науково пізнаних фактів» (Бекон, Гоббс, Локк). З іншого боку, як усезагальне буття універсальних понять, абсолютне буття позамежних фізичному світові існувань: духовних сутностей, модусів, протоматеріальної субстанції (Декарт, Спіноза, Лейбніц).

Німецька класична філософія здійснює спроби побудувати цілі, системи «гносеологічного буття», відкритого для людського пізнання. У Канта — це «незбіжне буття» людського розуму і світобудови, світу феноменів і ноуменів, явленого і розумоосяжного. У Гегеля — це буття Абсолюту як синтезу буття і небуття. У Фейєрбаха це антропогенне буття природи, буття людини як антропоцентру.

У XX столітті приходить нова парадигма буття як світу людини. Як вихідний береться антропний принцип існування. Буття природи, життя і розуму виникають завжди, як тільки визрівають для цього умови. У філософії емпіріокритицизму людське психічне буття прямо тотожне фізичному буттю й останнє поза психічним взагалі не проявляється. Філософи-екзистенціалісти ідуть ще далі — буття здобуває цілісність лише завдяки людині. Буття первісне є «олюдненим» ( Яс-Перс, Сартр), принаймні у земнофізичному світі. Але й в інших фізичних світах буття оживлюється розумом, приводячи в цілісність усі шари і сфери буття. Такої точки зору дотримувався В.И.Вернадський і П.Тейяр де Шарден, які вважали існування неосфери в будь-якій екологічній системі як сфери розуму, яка об’єднує всі рівні буття в цілісно взаємодіючу систему, в нерозривну цілісність.

Структурно буття представлено його видами, рівнями і формами. Буття можна представити й за його родом — як фізичне і надфізичне буття, метафізичне або надпочуттєве буття. Фізичне буття виникає на основі атомно-молекулярного руху: сильних, слабких, електромагнітних та гравітаційних взаємодій і поширюється на область стаціонарного Всесвіту, що охоплює 20 млрд. світлових років (який доступний для спостереження людини). Межі фізичного світу — це його світові (фізичні) константи: абсолютний нуль, швидкість світла, розміри електрона, кванти часу і простору та ін. Щодо нефізичного і надфізичного світів, то їхнє існування має для нас трансцендентальний характер, тобто позамежні для наших почуттів параметри існування. Про їхнє існування можна робити висновок лише посередньо або за аналогами, наприклад, за гіпотезою існування «тонкофізичного» «нейтринного світу» на основі слабких взаємодій. За припущенням маса нейтрино становить половину всієї маси фізичного Космосу. Для «нейтринного світу» земнореальність абсолютно проникна, а він для нас — абсолютно «невидимий світ», і ми можемо існувати один в іншому, навіть не будучи відділеними додатковим виміром.

За рівнями можна розрізняти буття актуальне і потенційне. Актуальне буття — це дійсне наявне буття в даному просторово-тимчасовому інтервалі, який існує в цей момент у модусі теперішнього життя. Воно охоплює все існуюче у даний момент природне буття, людське і космічне буття. Для людини найцінніше саме актуальне буття як безпосередній плин її життя, переживань, подій. Саме його людина намагається зробити максимально наповненим на думки і почуття, які й дають їй реальність її індивідуального буття.

Потенційне буття — це можливе буття, реальне й абстрактне, котре може настати, виходячи з передумов актуального буття. Друга природа, як створена культура людського життя на базі першої природи, тривалий час існувала лише в потенціалі, зрештою, як і поява та генезис самої людини. Наше майбутнє - це можлива дійсність, яка може настати і не настати. Чим багатші наявні можливості, тим змістовніше актуальне буття може здійснитися з потенціалів, які реалізуються.

За видами розрізняють буття об'єктивне та буття суб'єктивне.

Об'єктивне буття — це об'єктивно існуюча реальність у почуттєво-предметних формах. Вона безпосередньо реальна для всіх, існуючи одночасно для всіх як об’єктивне буття речей, явищ і процесів об’єктивного світу, включаючи об’єктивне існування всіх людей у формах соціального руху. До об’єктивного буття відноситься і те, що безпосередньо не сприймається людськими почуттями, але має фізичну форму існування. Наприклад, мікросвіт, включаючи мікросвіт самої людини, котрий, як це не парадоксально, не у всіх своїх проявах об’єктивно доступний самій людині (психологічні, ментальні, духовні процеси).

Суб'єктивне буття — це буття людської суб'єктивності, буття внутрішнього світу людини, її свідомість, мислення духу. Саме здатність людини суб'єктувати, тобто рефлексувати, психотворити свій внутрішній світ волі, почуттів, психічних феноменів дозволяє утворювати, формувати внутрішній «світ свідомості», «світ думки» (менталосфери), духовний світ, здійснити самопізнання й пізнання зовнішнього світу. Суб'єктивне і об'єктивне буття органічно взаємозв’язані. Цей зв'язок складніший, ніж ми його звичайно уявляємо — як просте відображення суб'єктивним світом світу об'єктивного. Він опосередковується не тільки людською діяльністю, але, видимо, за певних умов може носити безпосередній характер, безпосереднього впливу психічного на фізичне через «тонкофізичні» процеси слабких взаємодій. Експериментально доведено, що такі безпосередні контакти взаємопроникнення об'єктивного і суб'єктивного буття носять енерго-інформаційний характер і виходять за рамки другої сигнальної системи людини (мова, мислення). У такому апперцептивному стані людина починає інтуїтивно (безпосередньо), а не дискурсивно (опосередковано логічно) сприймати оточуючу дійсність, знімаючи параметри про неї як уже дані у свідомості. «Почуття інформації» суб’єкта, що пізнає, безпосереднє «підключення» до неї роблять реальною наявність у людини третьої сигнальної системи, за допомогою якої вона може виходити і на космопроцеси буття, підключатися до ноосферних утворень землі й космосу.



ФОРМИ БУТТЯ. Серед них - природне, людське, соціальне й духовне буття. «Формність буття» роблять його видимим для нас, таким, що наочно сприймається і розрізняється.

Природне буття виникає в таких основних морфоутвореннях: а) буття природи як цілого, як єдиної природної земнокультури; б) локальне буття природних фрагментів, диференціальне буття окремих речей, явищ і процесів; в) буття «другої природи», створеної людиною, і вписаної в «першу природу» — це буття людської культури як природної за своїм генезисом, тобто такої, що виросла із природного буття, а не з іншого джерела.

Людське буття також може набувати різні морфоутворення: а) буття людини у світі речей як її зовнішнє буття; б) специфічно людське життя як активнодіючих суб'єктів природи, які пристосовують її для своїх потреб і перебудовують за ідеальним проектом людського розуму.

Соціальне буття, яке представлене у формах: а) індивідуального буття окремих людей; б) етносоціального буття різних людських групоутворень; в) буття всього суспільства як єдиного соціуму. Соціальне буття «вириває» людину із самоізоляції як окремого індивіда, із залишеності самому собі і робить її усвідомленим співучасником історичного буття людей як їх єдиної історичної спільності. Психологічно момент причетності людини до певної соціальної спільності дуже важливий, тому що людина — «істота колективна». Лише причетність, приналежність людини до певної соціальної спільності дає їй почуття самоповаги, дозволяє зробити самооцінку й розглянути себе як самоцінність природи і суспільства. Соціальне буття створює для людини основу для «комунікативного буття» у колі її соціального спілкування. У ньому людина найяскравіше розвивається як людина, отримуючи необхідну інформацію і співвідносячи свою значимість і здібність з іншими людьми, установлюючи адекватну міру свого особистого буття.

Духовне життя. Визначення його форм досить утруднене ідеальним характером духовного буття, коли воно постає в неопредмеченій якості: проте й в опредмеченій якості про духовне буття можна робити висновок лише побічно за його культурними втіленнями. Але за критерієм «морфоактивності» духовного буття можна назвати такі його головні форми: духовно-творче буття людської індивідуальності — інтелектуальну діяльність, самопізнання, духовне самовдосконалення, когнітивну творчість, психічний розвиток; б) буття у світі культури, культурне буття людини як діяльність опредмечування-розпредмечування, створення речокультурного буття або засвоєння вже створеного у формах духовно-практичної діяльності; в) духовно-космічне буття людини, культурної групи, суспільства у формах різних світоглядних систем, включаючи уявлення про існування єдиної космічної менталосфери, космонооса; г) буття суспільної свідомості у формах правосвідомості, політичної свідомості, філософії, етики, естетики, релігійної свідомості; ці форми набирає й особиста свідомість людини, але тією мірою, в якій вона соціалізована й духовно сприйняла функціонуючі в суспільстві соціальні й культурні цінності.

Проблема буття для сучасної людини стає особливо актуальною. За теперішнього часу радикально змінюється бачення людиною навколишнього світу, переосмислюються її власні потенції, своє значення для природи (з урахуванням екологічної кризи), можливостей більш досконалої суспільної організації. По-різному бачаться самі долі людства в історичній перспективі наступного існування. Переживають революцію самі людські якості, які відкривають нові можливості буття для людини. Серед них екстрасенсорні і супраментальні здібності людини, енергоінформаційні і креативні потенціали, «досвід поза тілом», який виводить людину за межі земнобуття і вводить у «реальне інобуття» (психічні феномени «клінічної смерті», вивчені А. Ландсбергом, Ч.Файсом, Р.Моуді й ін.). Проблема буття набуває тим самим для людини особливого, принципового значення.
Онтологічні проблеми буття:

1) «проблема за визначенням» як перехід від гносеологічних проблем буття (які до останнього часу були домінантними) до власне онтологічних проблем буття;

2) пошук нової парадигми буття: нового буттєвого принципу, системи буття, нової картини буття;

3) проблема ієрархії буття, його наскрізної організації, включаючи нефізичні й метафізичні (надфізичні) світи;

4) проблема формного і неформного буття, втіленого і невтіленого існування;

5) проблема сутності та існування: сутності й несутності існування, сутності існування й неіснування;

6) проблема багатомірності існування і багатомірної трансгресії;

7) проблема самоорганізації буття в синергетичних системах;

8) проблема планів буття і можливості існування в ньому людини;

9) проблема реальності ідеального буття як негентропійного існування;

10) можливість мутагенезу людини при зміні космічних і земних умов буття, межі виживання при космічних або екологічних катастрофах.

Людині реально доступне лише фізичне каузальне (причинно-наслідкове) буття. Але вже у мікросвіті змінюється система причинних зв'язків і взаємної детермінації мікрооб'єктів: час набуває багатоспрямованості, простір стає анізотропним і може скорочуватись-розширюватись. Є підстави вважати нестаціонарність Всесвіту в його мегамасштабі, наявності в ньому сингулярних точок і «чорних дірок», дискретних областей і диссипативних структур. Це ставить питання про існування некаузального буття. Воно може носити субстанціональний (дофізичний) або метафізичний (післяфізичний) характер.



З відкриттям віртуальних частинок у мікросвіті стало цілком можливим віртуальне буття, одночасне буття всіх реалізованих можливостей, яке лежить за межами не тільки фізичного світу, а й світу форм. Креативність людського мислення може набути онтологічного статусу «менталореальностей» у віртуальному існуванні. Людина дійсно є тоді реальним мікрокосмом і може трансформувати свою творчу сутність у креатині світи, звичайно, не у фізичній площині буття. Але що тоді людина?

Гносеологічні проблеми буття. Головна з них - чи може реально існувати знання, чи можливе реальне буття знання, існування «гносеологічних Космосів», «реалогнозисів»? Існування ноосфери Землі не виключає, а скоріше передбачає існування Космонооса як об'єктивного реалогнозиса. І тоді ментальне «підключення» до нього відкриває перед людиною (або іншим розумом) усе світове знання й істина «безпосередньо споглядається».

Світоглядні проблеми буття. Головна з них має праксіологічний аспект: якою мірою людина може втручатися в процесуальність буття, здійснювати його перетворення під свої специфічні потреби? Людина, поставивши себе в співвідношення із світом («світ і людина») і висунувши антропний принцип будь-якого існування, бере на себе особливу відповідальність (природну, космічну) і ставить завдання, які невідомо, чи зможе вирішити. Створена нею „друга природа” далеко не оптимальна і призвела «першу природу» до екологічної кризи, що загрожує загибеллю самій людині як природному видові. Людський антропоцентризм часто схожий на геоцентризм, якщо за недостатністю знання Землю, а тепер людину, вміщують у центр Космосу. Увійшовши у фізичний космос, людина робить таку ж саму систематичну помилку - починає засмічувати найближчу космосферу, порушуючи екобаланс у ще більш фундаментальних основах. Адже не виключено (і такі гіпотези висунуті), що в прилеглих до Землі сферах можливі інші, не антропоморфні види живого й розумного існування. Людська агресивність і експансіонізм, як бачимо, атрибут людської натури.

Нова світоглядна парадигма буття — це існування в гармонії з усім оточуючим, «буття в системі», у якій можуть бути й інші «еволюційні лідери». Людина має бути готовою виступити не стільки «перетворювачем природи», скільки перетворювачем самої себе. Вона повинна виробити в собі могутню здатність до саморозвитку і самовдосконалення, імпульсувавши в себе свою вищу космічну сутність, насамперед, у модусі духовної сутності й духовних сил. Це передбачає нетехногенні шляхи розвитку людства, створення екологізованого виробництва, вписаного в природні процеси (наприклад, на основі біотехнологій). Ця «нішова стратегія» космічного буття людини, згідно з якою вона займає свою «космічну нішу» і не претендує на інші. Це екологічний світогляд з новою світоглядною парадигмою — «людина, яка духовно вдосконалюється у світі», яка активно пізнає «космічний логос» і точно його дотримується.

Космологічні проблеми буття. Вони прямо примикають до світоглядних проблем. Фізичний вихід людини в космос різко змінив відношення до нього. З якоїсь неприступної прикраси людського буття (антична традиція) на рівні «віри в космос», страху перед ним як певного божественного атрибута, який карає (філософія середньовіччя і християнська традиція), на рівні віри в «космічного бога», космос у наш час викликає до себе чисто практичне відношення; космічне виробництво унікальних матеріалів (монокристалів, композицій та ін.), близька можливість освоєння планет Сонячної системи і т.п. Адже вибух людської феноменальності, що відбувається на наших очах, - прямий наслідок відчуття безпосереднього зв'язку з космосом.

Дійсно, у людини, схоже, відкрилися зовсім нові «космічні якості». Можна взяти для прикладу лише одну площину цих космоякостей: зміна світосприймання, нове світобачення як аспект фізичного світогляду. На місце оптичного, біфокального сприйняття оточуючого світу звичайним зором приходить зовсім нове бачення: 1) ейдетичне бачення космічних образів і майбутнього Землі, котре часто фіксується як «ясновидіння»; 2) голограмне бачення «тонкофізичних» реальностей, що існують в одному й тому ж самому просторовому континуумі з нашою реальністю; 3) імагінативне бачення мислимих у можливості світів, тобто спостереження віртуального буття; 4) психічне бачення як позамежне відображення людиною космічних реальностей у стані «широкої свідомості» або «духовної свідомості» (найчастіше у вигляді неземних світлових реальностей); 5) менталобачення як безпосереднє сприйняття «джерела знання», «буття істин» до здатності зчитування космічної інформації (про що говорили Анаксагор, Сократ, Декарт, Шеллінг та інші філософи).

Висуваються наукові гіпотези про іншу космічну градацію світів, аніж до цього припускалось наукою, насамперед, за межами видимої частини Космосу і стаціонарної зони його існування. Як пропонували у своїх геніальних здогадах стародавні мудреці, «буття у світі» виявляється процесом безперервного сходження до найвищих світових сутностей, які мають онтологічний статус, тобто існуючих у тому або іншому роді буття. Коли йти «вгору» від людського світу «втілених душ», то можна виявити: 1) світ «сутностей, які борються» або світ негармонізованих сутностей; в античності їх відносять до «світу титанів-напівбогів»; 2) світ гармонізованих сутностей — у давнину це світ «нижчих богів» (ближнього до Землі космосу), які безпосередньо управляють земними справами й близьких до Землі планет і зірок; 3) світи універсальних або «вищих сутностей» — це «вищі боги» - деміурги, які управляють всесвітніми справами, підтримують у гармонії всю світобудову; 4) світ Абсолютного духу як першопричина світобудови. При рухові «вниз» від людського світу виявляються роди буття або у вигляді «бездушних світів», або у вигляді «світів загиблих душ». Серед них: 1) «тваринні світи» із «злою волею», тваринна злоба яких від духовної ненаділеності; 2) світи «ненароджених сутностей-душ» або «неоживлені світи», що мають буття, але не мають існування; 3) «страждаючі світи» пропащих душ - у давнину «світи пекла»; 4) «загиблі світи», що знаходяться у стані Абсолютного Хаосу, тобто на межі буття-небуття, «існуючого небуття».

Як бачимо, проблема буття у філософії має для людини принципове значення, і зараз вона ставиться таким чином, що має безпосереднє відношення до людської екзистенції як такої — чи забезпечує людина індивідуально існування світу як буття, чи збільшує своїм особистим життям рівень суттєвості нашого світу шляхом розкриття і вдосконалення духовної сутності? А вона дана кожній людині як найвища цінність буття, та її реалізація виправдовує зміст людського життя і робить наше земне існування доцільним. Про це давно замислювалися люди й у своїх філософських міркуваннях шукали найкращі шляхи індивідуального самоздійснення у світовому бутті. Співвідношення людини і світобудови, знаходження цієї відповідності на рівні духовних начал буття стало основним світоглядним питанням філософів стародавнього світу. Особливо чітко воно було поставлено і продуктивно вирішено в давньогрецькій класичній філософії.



3.3. Тема 3. Давньогрецький історичний тип пізнання
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка