Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка43/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   51

Виклики і Відповіді України в сучасному глобалізованому світі. У цьому контексті наша Відповідь на європейські та геополітичні Виклики сучасного соціуму, що глобалізується, може набути вигляду могутнього цілеспрямованого цивілізаційного розвитку України. Для такого твердження

1 Україна в сучасному геополітичному просторі. - С. 448-458.

2 Там же. - С. 288.

існують глибокі культурно-історичні засади націогенезу українського суспільства, сучасні перспективні соціофілософські розробки української національної ідеї Відродження й Відновлення, реальні можливості культурно-інформаційної та громадянської ідентифікації однієї з найстародавніших культур світу. Виходити можна з того простого й «безперечного факту», що «існує українська реальність та інший світ» з «новою конфігурацією цивілізацій». У цій конфігурації немає поділу на «західну-незахідну цивілізації», а є «держави-цивілізації» та «етноси-цивілізації». 3 урахуванням того, що «сьогодення свідчить про зростання ролі ідеалів, ціннісних систем і морально-світоглядних орієнтацій», то «цивілізаційна ідентифікація» України в якості «регіональної цивілізації» може відбутися у вигляді створення у ній повноцінного відкритого суспільства, основними елементами якого є громадянське суспільство, соціально-правова держава»1.

Однак реальність залишається такою, що «поки що Україна - це «лімітроф» для Росії та Європи, проміжний міжцивілізаційний простір між західною і російсько-євразійською цивілізаціями... Якщо народ - «лімітроф» не вкорінюється в структуру якоїсь регіональної цивілізації, то самовизначення цього народу у формі незалежної держави залишається проблематичним, як і створення локальної цивілізації». У духовно-моральному аспекті подібна «невизначеність» веде навіть до зіткнення з «Невідомим Майбутнім, яке функціонує у формі соціальної утопії (міфу) про багатопартійність, правову, демократичну державу, основу якої ще тільки закладено» 2. «Подвійність у політиці України» як країни - «лімітрофа» не може «бути безкінечною», і вона «в сучасному світі здебільшого трагічна. Країни -«лімітрофи» згодом втрачають і політичну незалежність, у крайньому випадку залишаються зоною нестабільності й конфліктів» 3. Тобто якщо в

1 Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і практичний аспекти / За ред. Ф.М.Рудича. - К.: МАУП, 2002. - С. 291, 312.

2 Там же. - С. 314-315.

3 Там же. - С. 317.
сучасному українському суспільстві не створити сучасні цивілізаційні інститути, то Україна може «на негативі» стати країною - «лімітрофом» між власною і міжнародною мафією, між своєю «третьою колоною» і «п'ятою-шостою колонами» Європи і США. За багатьма свідченнями, міжнародна мафія інтенсивно заповнює «душевну порожнечу» молоді, вона «опанувала і все культурне життя .., щоб через нього опанувати й політично» на Заході, а зараз - насувається й на Україну. Міжнародна мафія, на думку П.Штепи, домагається того, щоб народ не хотів «ризикувати своїм життям заради матеріальної користі», і «він не воюватиме, навіть щоб врятувати своє життя». Він рятує своє життя через втечу, покору. Він воліє рабства, аніж смерті. Світова мафія оберне таких на своїх рабів дуже легко» 1. І тут Україна може «шокувати» світ тим, що зробить неправильний історичний вибір. Заплативши «за виживання, за землю, волю й незалежність» «воістину страшною ціною», вона може помилитися й не ідентифікувати себе як «регіональну цивілізацію». А з урахуванням її глибинних культурно-історичних першоджерел - ідентифікувати себе як східноєвропейську цивілізацію в синтезі традицій і сучасних інновацій. Зараз «у духовному відношенні між традиційною і сучасною Україною пролягла прірва. Йдеться про глибокий травматичний розрив духовної традиції, через що весь історичний розвиток країни в цілому набув якогось переривчастого, спазматичного, вкрай імпульсивного характеру». Причина та ж сама, що вже визначалася: «головна відмінність між обома Українами полягає в їхньому ставленні до власної етнокультурної та цивілізаційної традиції» 2.

Але, навіть коли на «геополітичний виклик» Україна знайде гідну відповідь, розв'яже «європейську парадигму», вступивши до Євросоюзу, стане регіональним геостратегічним лідером, то вона й за цих умов отримає новий «глобальний виклик». Його визначають уже як «Виклик майбутнім», і він вбачається через призму глобалізації, світових глобалізаційних процесів.


1 Штепа П. Мафія і Україна. - Львів: Глобус, 2002. - С. 381-382.

2 Чугуєнко М. Україна, що шокує. - Харків: Клуб, 2004. - С. 325.

Цей процес торкнеться всіх народів і може розглядатися з альтернативних точок зору: і як «позитивно-конструктивний», і як «злочинно-руйнівний». Вирішуючи цю дилему, країни й народи «повинні взяти відповідальність за власне майбутнє», реформувати свої національні інститути, виходячи з вимог, коли «міжнародні інституції, які управляють глобалізацією, повинні бути реформовані» також 1. Україна бере участь у багатьох глобальних інститутах, але далеко не в усіх, і в багато з них її просто не допускають через невідповідність міжнародним вимогам. Подібне відбувається головним чином через те, що країна не має відповідних національних інститутів, у першу чергу інститутів громадянського суспільства. На «виклик глобалізації» Україна поки що дає відповідь - «вибір», який є «половинчастим, компромісним - і тому недосконалим, рефлекторним, ситуативним, а не стратегічно і системно виваженим». При цьому існує «брак стратегічного мислення, широкого візіонерського погляду в майбутнє, відсутність національної програми, яка об'єднала би суспільство» 2. На думку Ю.Щербака, у глобалізуючому світі слід уже думати не тільки про майбутнє, але й про «післямайбутнє». Воно, за оцінкою американських спецслужб, розпочнеться після 2015 року, коли людство увійде в період непередбачуваних змін, можливих катаклізмів і трансформацій, або в «тимчасове поле» повної невизначеності.

Перспективна модель трансформуючих змін в українському суспільстві знаходиться в пріоритеті світоглядних духовно-базисних подальшого суспільного розвитку. В соціально-філософському значенні ці процеси цілком можна розглянути на підґрунті дії соціокультурного механізму, за Арнольдом Тойнбі. У такому аспекті розглядають наш національно-історичний рух у «постсучасність» і в Західній Європі, і в Північній Америці. Це сприйняття історичного Виклику з наданням вірної Відповіді на вирішення проблем XXI століття. Подібний сучасний Виклик Україні в

1 Щербак Ю. Україна: Виклик і Вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI століття. - К.: Дух і Літера, 2003. - С. 57.

2 Там же. - С. 494-495.

контексті трансформаційних світоглядних перетворень в українському суспільстві, що інтенсивно демократизується і набуває громадянського вигляду, вбачається у таких двох аспектах, де Україна може знайти вірну відповідь. Відомий український політолог і суспільний діяч О.Білорус вважає, на нинішньому критичному етапі суспільної трансформації України «вкрай потрібна принципово нова національна стратегія - стратегія національного порятунку, відродження і розвитку в умовах глобалізації та глобальної інтеграції». Він відповідально попереджає, що «повна відсутність такої національної стратегії або використання і нав'язування Україні зарубіжних ерзаців псевдореформаторських літеральних і неоліберальних стратегічних курсів ... поставили українську націю і державу на грань краху і національної катастрофи»1. Щоб «українська мрія - державність, духовність, демократія, добробут» - здійснилася, О.Білорус пропонує свій стратегічний «український проект», який він назвав «Основні складові національної стратегії етапу соціально-економічного зростання (на період до 2010 і 2025 років)» 2. Цей проект близької і дальньої національної стратегії добре пророблений і демонструє новий «державотворчий світогляд». Такого роду державотворчі світоглядні розробки повинні виробити «спільні ідеї розвитку», бо «сучасне українське суспільство небезпечно анатомізується, розпадається на мільйони індивідуальних «монад», зорієнтованих і замкнених в обставинах на задоволення дрібних, поверхових, сьогоденних інтересів, що перетинаються з інтересами інших соціальних «монад» лише де-не-де, та й то з погляду вузькопрагматичної доцільності» (атомізованого «існування-виживання»).

У процесі створення громадянського суспільства «національна ідея покликана якраз впорядкувати, гуманізувати й одухотворити броунівський рух розпорошеного суспільного середовища, окреслити вартісну цивілізаційну мету трансформації соціуму і мобілізувати громадян на її реалізацію» 3.

1 Білорус О. Глобалізація і національна стратегія України. - К.: ВО «Батьківщина», 2001. - С. 50.

2 Там же. - С. 197-205.

3 Україна в сучасному геополітичному просторі. - С. 289.
До початку «післямайбутнього», а також, щоб воно стало більш передбачуваним і визначеним, уже зараз, на думку Ю.Щербака, першочерговим завданням для українського суспільства має стати здійснення таких першочергових практичних дій:

1) уведення «нових інформаційних цінностей» перш за все у світогляд молодих українців, що формується в процесі суспільних перетворень;

2) створення «нового інформаційного продукту епохи глобалізації та всесвітньої конкуренції» на основі створення «національної стратегічної освіти» європейського і світового рівня;

3) підняття інтелектуального потенціалу суспільства, перш за все «науково-інтелектуального потенціалу», для чого необхідно «розробити нову національну модель розвитку науки», яка «фактично збанкрутіла»;

4) створення в Україні власного «інформаційного поля» на основі розвитку «інформаційного плюралізму» й одержання Україною централізованого доступу до Інтернет-технологій, щоб вивести її з «духовної периферії» на глобальний інформаційний рівень 1.

Для вирішення подібних глобалізаційних завдань необхідні «глобально зорієнтовані» в майбутнє національні інститути за типом міжнародного Фонду «Інтелектуальних ініціатив», Світового Економічного Форуму, Інноваційних інститутів «далекоглядного бачення» (прогнозів і дій), а також інститутів, здатних забезпечити дію «парадоксального закону української пружини», «яка стискається покірливо до певної межі для того, щоб вибухнути потім зненацька і жорстко» 2. Нові «інститути майбутнього» повинні змінити «технократичний, приземлено-вузький, пострадянський кругозір українських урядовців» з їх «неінтелігентністю і совковістю», корисливістю і негуманістичністю на світогляд «філософсько-гуманістичних візій» із баченням майбутнього, «що вже прийшло в Україну»3 . Ю.Щербак


1 Щербак Ю. Україна: Виклик і Вибір. - С. 496, 498-501.

2 Там же. - С. 533.

3 Там же. - С. 495.

схильний думати, що Україна вступила у XXI століття з негативним іміджем і його необхідно змінити на інший, подати Україну як «нову історичну реальність», могутнього «гравця» на європейській і світовій арені. У соціокультурному плані ця потенційно нова історична реальність може стати дійсністю для українського суспільства, коли воно розвинеться як культурно-інформаційна суспільна система. Один із варіантів подібної системи -«українська регіональна цивілізація». Її утвердження в якості «культурно-інформаційної реальності» веде до «самоідентифікації нації», перш за все до «політичної ідентифікації» України як модерністської «політичної нації» 1.

І тут необхідним є злиття-синтез національної культурно-історичної традиції і культурно-інформаційної сучасності (як «постсучасності» і «постмайбутнього») у перші декілька десятиліть ХХІ століття. Створення в Україні суспільної системи нового типу на соціогуманітарних і соціокомунікативних засадах громадянського суспільства, а з цим - забезпечення розвитку культурно-інформаційних інститутів, які створять необхідні передумови для стрімкого національно-цивілізаційного прогресу українського суспільства у світовому соціумі.

Соціально-філософське осмислення перспектив світоглядної трансформації українського суспільства в процесі демократичних перетворень. У цьому напрямі, як свідчать сучасні соціофілософські дослідження, українське суспільство зараз і переживає «зустріч» своєї національної культури і громадянської демократії, поєднання розвитку суспільної громадянської культури з культурно-інформаційним прогресом. Так, за останні 18 років періоду суспільних трансформацій Україна пройшла принаймні чотири етапи світоглядних змін у ході демократичних процесів, що відбулися за цей час 2. На першому етапі (1992-1995 рр.) були наявні зусилля сформувати новітнє українське суспільство на бінарних ціннісних орієнтаціях ліберально-демократичного суспільства в «семантичній опозиції»

1 Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. - С. 300.

2 Капіца В.Ф. Українська національна свідомість. - С. 31-33.

національно-консервативної, традиціоналістської суспільної системи (у контексті національної соціоісторії культури київської Русі, Козацької республіки, Української народної республіки). Є й друга «бінарна опозиція» цього періоду: раціоналізоване (центристське) соціал-демократичне суспільство і модель ірраціональної романтично-культурницької суспільної системи «українського дому», «соборної нації» тощо. У період 1996-2000 рр. (другий етап) виникають тенденції розвитку національної суспільної системи на підґрунті культурно-національної та етнонаціональної ідентифікації за модерн-європейською та вестерн-американською моделями. На третьому етапі (2001-2004 рр.) дають свої паростки тенденції зростання національного суспільства в модусах полікультурної синтетичності, соціокультурного поліцентризму (Схід, Захід, Центр, Південь, Північ). Вона не набула тенденції до внутрішньої національної інтегрованості, а набула форми намагань до зовнішньої транснаціональної інтегрованості в спільноту європейських народів, у Євросоюз (за тенденціями другого етапу). Але тут українське суспільство, як з'ясувалося, не зовсім відповідало стандартам Європейського «модерн-суспільства» і тому його не дуже чекали і раділи присутності в «інтегрованій» Європі в якості «дезінтегрованого суспільства» з неясно визначеними національними інтересами та намірами, лише декларованими європейськими ціннісними орієнтирами на розвиток громадянського суспільства і дійсно правової державності.

У ході четвертого періоду (починаючи з 2006 року), в який українське суспільство вже вступило, «на позитиві» виявляються тенденції до формування суспільного культуротипу модернової політичної нації в широких «соціальних вимірах буття української політичної нації», але з виникненням при цьому небезпечних «соціогенних ризиків» інноваційного суспільного розвитку1. А «на негативі» - це гостре проявлення цих «соціогенних ризиків» у вигляді ризиків політичної безвідповідальності й позадержавного мислення в категоріях «державне як моє», відсутності

1 Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власик О.С. та ін. Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи. - К.: НСД, 2004. - С. 309-319.

розуміння виключної необхідності створення цивілізованого суспільства та розвитку суспільної громадянської культури. При цьому виявилася повна нездатність і безпорадність українського політикуму представити Україну в якості регіонального лідера в Європі й започаткувати східноєвропейську регіональну цивілізацію, на що Україна як демократична держава з ринковим статусом мала відповідний карт-бланш від Західної Європи (Євросоюзу)1. Загалом у традиціях західного соціально-філософського і соціально-культурного мислення - це невірна відповідь українського політикуму на сучасні Заклики світового соціуму, що глобалізується2. Хоча спроби розробити національну стратегію в умовах суспільної глобалізації подекуди спорадично відбуваються. Але ця національна стратегія не є конструктивною. Вона балансує на бінарних принципах промордіалізму (історично заданої національної сутності) в статусі України як новітньої модернової нації у світі, з одного боку, а з іншого - переніалізму, за яким новітні модерн-нації не існують, їх немає, а до реальних національних суспільств належать тільки «доновітні» нації, серед яких Україна виключається 3.

Але головна загроза полягає не в термінах та їх тлумаченні. Мова йде про "те, що до України може скластися ставлення міжнародного співтовариства як до нереальної «уявленої спільноти». Процес розвитку української національної державності за західним ліберально-ринковим зразком правової держави з політичною основою громадянського суспільства («громадянська держава») зараз протікає в українському суспільстві поза сучасним комунікативно-інформаційним контекстом, навпаки на тлі націоналізму, що роздмухується, і націоналістичних світоглядних уявлень. Образ української «удаваної спільноти», виходячи з культурно-історичного досвіду західних країн, виникає саме шляхом радикалізації власних національних уявлень, бо «новонароджені нації можуть уявити себе стародавніми», коли ця «стародавність» за певних історичних обставин, є неминучим наслідком

1 Україна в сучасному геополітичному просторі. - С. 448-452.

2 Білорус О. Глобалізація і національна стратегія. - 300 с.

3 Щербак Ю. Україна: Виклик і Вибір. - С. 475-476.

«новизни .., якщо націоналізм був ... висловом радикально новою формою свідомості». Це призводить до «розриву свідомості» національного суспільства, коли єдиний суспільний світогляд ще не сформувався, бо не сформувалося єдине національне суспільне буття. «Неминуча втрата старої свідомості» породжує націоналістичний порив «витворити власний, новий наратив» у формі «атавістичного фантазування» як епіфеномена «умовностей новочасності» з перспективою «переходу» націоналізму до небуття 1. Тому що під націоналістичними гаслами окремі політики фактично привласнюють політичну владу в суспільстві, камуфлюючи таким чином свої приватно-корисливі інтереси безмежного печерно-капіталістичного збагачення за рахунок суспільства і нещадної експлуатації власного народу. Україна в цьому відношенні демонструє дуже характерний приклад.

Аби не допустити узурпації влади націонал-радикалами, на Заході й було розроблено моделі національного суспільного розвитку на «широкій» і «відкритій» комунікативно-інформаційній основі, хоча й техногенної та раціонально-інтелектуальної спрямованості. В Україні також зафіксовані перші модельні розробки соціального, економічного та інтелектуального зростання, які виходять із дилеми «безнадійне відставання чи рух на випередження». Наприклад, у створенні новітнього «соціополіса» як найновішої форми організації суспільства із соціалізованою економікою «інтелектуального типу з комплексною стратегією випереджаючого розвитку»2. Українська діаспора проголошує «час інтелекту» та необхідність використання в суспільному прогресивному розвитку «сукупного українського розуму». Пропонується такий «інтелектуальний імператив», використання якого перетворило багато суспільств на більш розвинені: «Інтелект - це не лише розум, а й ідея... На Заході почали сприймати інтелект як справжню дійову продуктивну силу»3. Як було оголошено «на

1 Андерсен Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. - К.: Критика, 2001. - С. 15.

2 Марчук Є. Україна: нова парадигма прогресу. - К.: Авалон, 2001. - С. 75-76.

3 Мороз О., Саєнко Ю. Час інтелекту. Сукупний український інтелект. - Львів: Панорама, 2002. - С. 37-38.

Українському світовому конгресі, майбутнє України ... це не соняшники між глечиками на тині, а нові технології, електроніка, космічні кораблі, високорентабельний агропромисловий комплекс... Сучасна модерна нація - це та, що насамперед має науку світового рівня і чітко знає свої пріоритети. Не в сенсі "літаки та пшениця", а в широкому філософському розумінні залежності»1.

Саме за таким напрямком і було побудовано Національний звіт України про стан виконання положень „Порядку денного на XXI століття за десятирічний період (1992-2001 рр.)”, де було вироблено національну стратегію переходу до сталого розвитку (Київ, грудень, 2001 р.). На жаль, на початку реалізації цієї стратегії її було зруйновано. Але об'єктивні закономірності суспільного розвитку торують свій шлях до національного прогресу українського суспільства в напрямку стратегічного використання людського потенціалу країни 2. Це буде реальний перехід від націонасичених фантазувань до реальної ціннісної «ідеології як ідентифікації національного суспільства» та «ідеології як культурної системи». В сучасному світі і відбувається «інтеграція культур» та їх визначення через ідеологію 3, в такій «об'єктивній ідеології», що виступає в статусі об'єктивної «ідеологічної системи», а також у «культурі як ідеології», за К.Мангеймом, і відбувається поєднання філософії, науки і соціології в якості сучасного соціального знання 4. Подібні процеси й повинні знаменувати новий етап світоглядної трансформації українського суспільства і визначати перспективи формування постіндустріальних світоглядних уявлень в Україні.

1 Мороз О., Саєнко Ю. Час інтелекту. Сукупний український інтелект. - Львів: Панорама, 2002. - С. 75-76.

2 Ваханский О.С. Стратегическое управление. - М.: Гардарики, 1996. - С. 207-210.

3 Інтерпретація культур. - К.: Дух і Літера, 2001. - С. 227-228.

4 Шамова І. Орієнтир: Болонська декларація // Синергія. - 2003. - № 1(5). - С 12-13.

8.2. Тема 2. Розвиток процесів громадянської трансформації і

формування інформаційної культури суспільства
Більшість сучасних концепцій «інформаційного суспільства» як соціальної системи постіндустріального типу будуються на техногенних підвалинах. «Інформаційне суспільство» презентується у вигляді суспільства масових комунікацій та комп'ютерних технологій, комп'ютерно-мережного «віртуального суспільства» з техноінформаційним простором комунікацій. Наприклад такого, що символізує Internet та інші техномоделі. За цих обставин виникає «суспільство без суспільства», яке знаходиться поза реального наповнення соціальним життям, людських суспільних відносин, гуманітарних структур та прогресивних інститутів. Вони замінюються їх псевдоподобами дійсності, знаками-артефактами як псевдоподібностями дійсності, «образами образів» дійсної реальності.

Подібне технологізоване інформаційне суспільство з боку культури щораз більше перетворюється на «суспільство без цінностей». Соціальні цінності дедалі більше декларуються, вони робляться аскриптивними (тими, яким «приписується» бути в цьому статусі), замість реальних «ціннісних систем» установлюються формальні «рубрикації цінностей» за критерієм престижності. Подібні «ціннісні рубрикації» виключають людину, її творчі початки і духовність, саме розуміння людини як головної суспільної цінності. У віртуальному суспільстві, де функціонують тільки його «образи-симуляції», цінності дегуманізуються і робляться «цінностями-симулякрами» без реальних смислів і значень. Вони є фантомними «знаками цінностей», що лише символічно «рубрикуються» в статусі «цінності» або «символічного блага» споживання престижних продуктів в інформаційному суспільстві. В ньому установлюється бездуховна «технокультура» і «ринок культури», який веде суспільство до акультурації та асоціалізації. У разі техногенних процесів інформаційне суспільство дегуманізується і перетворюється на атомізовану інертну масу, яка може лише соціально споживати «шоу-реальність».



Основні ознаки акультурації суспільства техногенного типу. У дійсній реальності інформаційне суспільство, за його західним зразком, є «суспільством без культури», що визнається і західними дослідниками. Так, вони підтверджують, що інформатизація суспільства в соціокультурному контексті своїми соціальними наслідками має «автоматизацію людини» та її ізолювання від суспільства і від культури, технократизацію мислення, дегуманізацію життя і діяльності, обмеження людської свободи. Замість того, щоб задовольняти соціальні та культурні потреби людини, інформація в її фантомному значенні дедалі більше керує поведінкою виробників і споживачів, посилює залежність від неї суспільства в техноінформаційному відношенні. Трансляція культурних цінностей відбувається переважно через їх «комп'ютерну» та «екранну» культуру, а в цілому — через «мас-культ» і маніпулятивні ЗМІ, які орієнтуються на «одновимірну людину». Тому в філософсько-культурному аспекті «інформаційне суспільство» зараз розглядається не тільки як «безструктурне» і «безінституційне», але й як така суспільна система, яка знаходиться «поза системою», є «соціальною масою» у вигляді сплетення «різоми» без соціальної якості. Ця соціальна якість замінює «маскультури» примітивізму «одновимірної людини», яка установлюється на місце «інтелектуальної культури» високого мислення, людських соціальних і комунікаційних дій. Складно-інтелектуальні форми передачі інформації в соціальних процесах живого спілкування підмінюються та фальсифікуються простими і примітивними формами трансляції повідомлень у комунікаційних мас-потоках. Вони легко контролюються, перекривлюються і презентуються в симулятивних потрібних «соціальних образах» моноцеребральної людини. Духовно-творча складова повністю виключається і замість неї віртуальні маніпулятивні інститути «рубрикують» статусну псевдоціннісну соціальну структуру, виходячи з «ціннісного доходу» («статусних благ»), «ціннісного споживання» («символічних благ»), здобування символічно-статусної освіти, допущення до престижної діяльності, відпочинку, розваг, рекреативних послуг (у вигляді «віртуальних благ»).

Але з урахуванням соціокультурної складової інформаційного суспільства, яка все ж йому є іманентною, може сформуватися суспільна система якісно нового типу. Це культурно-інформаційна суспільна система, що веде до розвитку культурно-інформаційного суспільства. У ньому чітко фіксується зовсім нова соціальна якість у вигляді синергетичної якості самовпорядкування 1. З боку соціальної якості така культурно-інформаційна система презентується в модифікаціях соціогуманітарного комунікативного співтовариства і в різних когнітивно-комунікативних культуротипах. Якісні зміни виявляються в «комунікативній організації» суспільства в різних похідних «моделях комунікації». А це призводить до змінювання всієї моделі соціального світу людей аж до глобального виміру 2. Подібна комунікативна організація є наслідком «когнітивної еволюції та творчості», нового рівня глобальної еволюції, яка передбачає майбутні стани суспільства 3. Це передусім «соціокультурна еволюція», яка відповідна до «гуманістичного смислу» історії з певною соціальною синергетикою суспільного розвитку, або «синергетикою з людським обличчям»: у знаннях, практичних уміннях, підходах до людської культури, до розуміння «феномену людини» в усіх його різних проявах 4. Культурні коди суспільного синергорозвитку презентовано в їх первинному вигляді як «індикативні культурокоди» створення культурно-інформаційної соціальної організації з новим типом комунікативної самоорганізації. Вони з самого початку надають їй соціосинергетичну якість за рахунок «посилених» когнітивно-ціннісних комунікацій 5.



1 Капіца В.Ф. Соціальна адаптація молодих фахівців до регіонального ринку праці//Матеріали конференції „Проблеми регіональної підготовки спеціалістів”. – Кривий Ріг: Мінерал, 2001. – 184 с.

2 Почепцов Г.Г. Коммуникативные технологии XX века - М.: Рефл-Бук, Веклер, 2002. – С. 27.

3 Князева Е.Н. Приключения научного разума: Синергетическое видение научного прогресса // Когнитивная зволюция и творчество. - М., 1995. - С. 57.

4 Князева Е.Н., Курдюков С.П. Антропный принцип в синергетике // Вопросы философии. - М, 1977. - №3. - С. 70.

5 Капица В.Ф. Методологические основания развития управленческой культуры в корпоративных организациях // Соціокультурний та постіндустріальний розвиток Кривбасу. - Кривий Ріг: Мінерал, 2003. - С. 416-420.
1   ...   39   40   41   42   43   44   45   46   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка