Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка42/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   51

Характер соціокультурних трансформацій у базисній інформаційного суспільства. За типом суспільної культури (першої складової структури), котра зумовлює культурно-історичний тип свідомості, здійснюється перехід інтелектуально-раціоналізованого світогляду до суспільного комунікативного світогляду. На ґрунті цієї трансформації створюється комунікативний базис суспільної системи в якості комунікативно-відкритого суспільства. Він зумовлює рі­вень його соціальної контактності, формує відношення соціокомунікативного обміну, суспі­льний досвід громадян у різних формах комунікативної громадянської життєдіяльності (комунікативний досвід), способи соціокомунікативного обміну когнітивними практиками від зростаючого рівня суспільної інтегрованості (акумуляція і генералізація комунікативного до­свіду) і до соціетально-знижуваного рівня інтегрованості на основі суспільної самоорганіза­ції (соціетальне користування комунікативним досвідом). На основах «світоглядної транс­формації» в комунікативному базисі інформаційного суспільства можна визначити характер культурно-інформаційного відтворення його суспільних цінностей.

Виходячи з другої базисної складової (способу духовного відтворення базису), соціокультурну трансформацію можна бачити в розвитку механізму «соціокомунікативного від­творення». За умовою задіяння цього механізму в суспільстві починають продукуватися й акумулюватися «комунікативні цінності» в різновидах комунікативної суспільної свідо­мості. Соціокультурна трансформація відбувається в напрямку зміни механізмів раціоналі­зованого соціального партнерства на соціокомунікативні способи. Одночасно змінюється і суспільна свідомість з її інтелектуально-раціоналізованих форм на соціокомунікативні фор­ми творчого спілкування.



Подібні зміни свідомості відбуваються або в традиційних формах правової свідомості, політики, етики (комунікативної правосвідомості) тощо, або у формах духовно-творчої, «ко­мунікативної свідомості» ціннісного вибору, смислу і значень, когніцій, оцінок-естимацій, творчої самореалізації та інтенцій тощо. Через подібне соціокомунікативне відтворення сус­пільних цінностей людина і наділяється «здатністю «повідомляти» зміст своєї свідомості зо­вні, об'єктувати її» в суспільному бутті 1. Таким чином суспільна свідомість набуває онтологічного статусу, а сам «процес об'єктивації змісту станів онтологічного про­шарку свідомості» є конкретно-історичним способом його соціокомунікативного відтво­рення в онтологічному статусі суспільної свідомості того чи іншого різновиду культурно-інформаційної системи. Передусім мова йде про конкретно-історичний спосіб формоут­ворення духовного життя суспільства, під яким у сучасній філософії розуміється «процес ре­алізації людьми світоглядних установок, цілей і смислу життя, що усвідомлюються ними» 2.
_________________________________________________________________
1 Философия / Под ред. В.П.Кохановского. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2005. – С. 244. 2 Философия / Под ред. В.Г.Кременя и Н.И.Горлача. - Харьков: Прапор, 2004. – С. 413.
Третя структурна складова презентується історично-конкретною формою соціальної самоорганізації суспільства. У трансформованому інформаційному суспільстві - це кому­нікативна самоорганізація в консолідованих (інтегруючих) формах соціокультурної кому­нікації в суспільстві. Вона здійснюється на підґрунті вільних комунікативних дій, вільного і відкритого обміну когнітивними практиками. В сучасній інформаційній системі культурогенного типу - це самоорганізація Великої соціальної сукупності «життєвих світів» людей в єдину синергетичну систему духовного та соціального життя суспільства як співтоварист­ва. Вона є суспільним буттям людей, що самоорганізується, зі своїми певними «параметрами порядку». Для людського суспільства традиційними «параметрами порядку» є закони даного рівня дій. Зараз ці «рівневі закони» відображують нелінійний характер суспільного розвитку: біфуркація рівневих переходів з мікрорівня на макрорівень і зворотно, кордонні процеси на міжрівнях із «розривами середовища», нова соціальна ієрархічність, соціетальність програми функціонування суспільної системи на глобальному рівні більш високого порядку1. Подібну форму комунікативної самоорганізації можна віднести до розряду «м'яких систем». У цьому полягає суть трансформаційного переходу до нового соціоінформаційного впорядкування суспільства. «М'якою» організацією ця форма є передусім з боку «м'яких складових» свого функціонування та відтворення - це соціальні, духовні, творчі, комунікативні та інші сили людей та способи їхньої діяльності. Вони діють як безпосередньо виробничі в їх якісній визначеності: в освіті, кваліфікації, практичному знанні, здатності до самоорганізації та самораціоналізації тощо.

Звичайна стандартна «жорстка система» будується на вимозі «жорсткої системності»: «приведення до системи» будь-якої соціальної ситуації, що вивчається, вона нав'язує розгляд соціального об'єкта в чітких системних термінах: «структура - функції», «цілі - засоби». В багатьох випадках системні



1 Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы. - М.: Рефл-бук; К.: Вакс-лер, 2002. – С.343-378.

«шори» можуть суттєво викривити реальну ситуацію. «Жорст­кий підхід» виявляється неадекватним частіше при вивченні суспільних явищ, тому що соці­альні системи в якості активних елементів включають до себе індивідів і групи, котрі мають власні цілі, погляди, установки, що визначають вибір рішень і дій 1.

«М'яка система», до якої відноситься і соціокультурно трансформоване інформаційне суспільство, є слабко структурованою, допускає багато відмінно направлених інтеракцій. «Актори», які діють у «м'якій системі», можуть мати різні погляди і відповідно висувати ба­гато різних завдань, що потребують саме цього, за їхньою думкою, рішення в певній конкрет­ній ситуації, але ці рішення можуть бути іншими. Актори діють відповідно до свого бачення «картини світу в межах правил і практик, що прийняті в цій культурі», більшість конфлікт­них ситуацій ними «можуть розглядатися як конфлікт інтерпретацій, сформованих різними культурами». Тому, за методологією «м'яких систем», за їх реальним суспільним функціону­ванням, принципово важливою є вимога «виявлення різних точок зору і поступового досяг­нення взаєморозуміння» акторів. Наприклад, на основі навчання - комуні­кації та інтеракції дедалі більше високих рівнів-порядків, пов'язаних з ціннісним вибором і когнітивними практиками людей.

Саме тому «м'яка система» одночасно виявляється і «активною системою», що презе­нтується численністю соціальних, комунікативних і когнітивних дій суб'єктів-акторів. У процесі реалізації цих дій безперервно творяться нові соціальні структури за соціоісторичними законами особливої «структурної динаміки» синергосистем: від жорстко детерміно­ваних «природних систем» до «слабкоструктурованих» соціокомунікативних систем. Остання структурується через комунікативну дію, що виявляє соціальні цінності суспільства, його соціальний досвід і соціальне знання у вигляді певних когнітивних практик у його сим­волах і значеннях.


1 Плотинский Ю.М. Модели социальных процессов. - М.: Логос, 2001. – С. 36

Таким чином, можна бачити, що ґенеза культурно-формаційного розвитку суспільних систем відбувається в руслі соціокомунікативних трансформаційних перетворень. А транс­формація базисної структури сучасного техноінформаційного суспільства - в аспекті ство­рення відповідного культурно-інформаційного світогляду суспільства, його відтворення в комунікативній суспільній свідомості через механізм генерації-ретрансляції комунікативних цінностей у суспільстві, що є цінностями суспільного спілкування у «відкритій» суспільній системі. Тому трансформація також відбувається в способі суспільної організації. Де стверджуються соціетальні форми самоорганізації і суспільного самовпорядкування.

Які ж перспективи має Україна в цьому історичному культурно-інформаційному про­цесі? Чи здатна вона до подібних соціокультурних трансформацій, які відбуваються в най­більш розвинених суспільствах Європи і світу? Можна відразу відповісти, що здатна, але за певних умов. Перша з цих умов: чи зможе українське суспільство знайти вірні Відповіді на історичні Виклики сьогодення?


VIІІ. Змістовний модуль № 6:

«РОЗВИТОК СВІТОГЛЯДНИХ УЯВЛЕНЬ

УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ПРОЦЕСІ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ»
8.1. Тема 1. Формування демократичних світоглядних уявлень

українського суспільства в контексті європейського вибору
Україна знаходиться в складному процесі суспільної трансформації. У ньому переплелися давня історія українського суспільства і сучасність XXI століття, культурні корені до античної і дохристиянської доби та процеси постмодернізації і рух у «постсучасність». Це тисячоліття втрати державності за часів Київської Русі і трохи більше десятиліття відбудови державності з днів проголошення першої Конституції незалежної України, 500-річні процеси становлення громадянської демократії у Європі і лише 5-річчя інтенсивного розвитку громадянських процесів в Україні за останній час, її переходу до створення громадянського суспільства східноєвропейського зразка на засадах регіональної цивілізації. Постало питання «європейського вибору України» та «векторів європейського інтеграційного процесу» і напрямку «об'єднаної Європи» - Східної і Західної - «на основі ментальної єдності її народів», подолання «соціокультурних кордонів» між «ліберальним Заходом» і «комунітарним Сходом». Подібна «зміна соціокультурних меж пов'язана перш за все з трансформацією відповідних архетипів», тобто своєрідної закодованої «просторово-часової моделі певного соціального організму»1.

Інтерференція найрізноманітніших культурно-історичних процесів породила велике розмаїття суспільних форм життя в поєднанні традицій та інновацій. У межах самого українського суспільства воно представлене не стільки певними етнокультурними протиріччями між Східною і Західною



1 Афонін Е.А., Бандурко О.М., Мартинов А.Ю. Велика розтока (глобальні проблеми сучасності: соціально-історичний аналіз). - К.: Парапан, 2002. - С. 161.

Україною (до чого часто призводять процеси націогенезу в українському суспільстві політики), а перш за все тим, що на національному культурно-історичному підґрунті, яке „бурно” наповнюється новою відроджувальною силою, одночасно виникло кілька соціокультурних центрів з прадавнім історичним корінням (подібне відбувається й у Західній Європі). Серед них культурно-історичні центри борисфеново-тірасового (дніпро-дністрянського) тірасо-піротського (бужансько-волинського) типів, придніпровсько-подніпровського (борисфенового) типу, борисфеново-танаїсовського і танаїсо-меотідського типів (дніпро-донецька і донецько-азовська етнокультури), таврійсько-понтійського (причорноморського), прикарпатського та закарпатського типів 1.

Подібний соціокультурний поліцентризм має досить значний вплив на трансформаційні процеси. Так, він породжує «регіоноцентризм» і специфічний етнорегіональний розвиток (у межах унітарності й соборності нації), гостру політичну боротьбу за владу у формі «кругообігу еліт», а також соціально-економічну боротьбу, за пріоритетність у владі політичної держави чи громадянського суспільства. Зараз виявляється, що для соціокультурного регулювання трансформаційних процесів в Україні потрібен свій особливий «український проект» («український варіант») суспільного розвитку. Їх зараз починають пропонувати як у формі традиційних «промордиалістських проектів» та їх нетрадиційних «модерністських альтернатив» (за схемою «модернових націй»), так і у формі інноваційних «реальних» громадянсько-демократичних проектів розвитку українського суспільства за інформаційними технологіями 2.

Суспільні протиріччя демократичних перетворень в українському суспільстві. Міжнародна конференція, що проходила в центрі «Вілтон парк (Велика Британія) на тему: «Україна: майбутнє», зафіксувала, що в українському суспільстві реалізувалася певна Програма демократизації. Вона

1 Капіца В.Ф. Українська національна свідомість. - С. 134-141.

2 Касьянбі Л.Т. Теорія націй і націоналізму. - С. 258-259.
сприяє легалізації різноманітних груп інтересів, які існують у суспільстві за його природною соціальною основою. Але трансформаційні перетворення в українському суспільстві зустріли опір і спричинили конфлікт між цими групами. Подібний факт потрібно розцінювати як закономірну реакцію, і вона свідчить, що зміни в українському суспільстві дійсно відбуваються. Але подібна наявність виявляє себе і в позитивному, і в негативному значенні. Рецидиви авторитарної моделі супроводжуються безладними змінами в урядовій орієнтації і свідчать про те, що процес пошуку демократичної рівноваги проходить дуже суперечливо й гостро. Демократичний розвиток в Україні є безповоротним, і тому самовизначення груп інтересів та конкуренція між ними є центральною складовою трансформації, а публічна політика - її основним інструментом. Поява міцних протилежних позицій у парламенті, уряді, недержавних організаціях є ознакою реальних змін на шляху демократизації українського суспільства. Тому не слід надавати існуючим суперечностям уваги більше, ніж цього вимагає політична конкуренція. Прискорення процесу демократизації значною мірою залежить від технічної допомоги країн зі сталою демократією, спрямованою на інституалізацію демократичних процедур та розбудову спроможностей у напрямі прийняття політичних рішень у новому середовищі, для якого характерна жорстка політична конкуренція.

Парадоксально, але досі, навіть після 18 років демократичних перетворень, в Україні не існує філософсько-світоглядної концепції української національної державності. Українська «державницька національна ідея» розробляється на підґрунті існування Київської Русі (від жорсткої централізації до федеративного союзу князівств), ідей «козацької республіки» з інститутом гетьманщини, «військовою демократією», «козацьким панством» і «старшинськими привілеями» національної еліти; ідей «громадівського соціалізму» як такої української державності, що утворюється з федералізації земель і громад 1.



1 Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки. - К.: Парапан, 2002. - С. 373-375.
Існувала вже ідея «історичної місії України» (наприклад, у «Книгах буття Українського народу» М.І.Костомарова), яка у М.Драгоманова набула форми українського «соціалістичного ідеалу» у вигляді «народоправства» як «безначальства» політичної держави. Держава тут не більше, ніж напіванархістська «федерація вільних спілок вільних людей» 1. Подібні ідеї були певним переосмисленням тогочасних європейських «теорій державності», які найбільш адекватно представив В.Винниченко як один з основоположників УНР. Він вважав, як і зараз вважають багато вітчизняних учених, що українська державність розвивається в руслі ліберально-народницької політичної думки, і тому вона сформується у фарватері світової федерації народів на принципах гуманізму, свободи і соціальної справедливості: «ми будемо скрізь декларувати, що ми, українці, є одні з найщиріших борців за світовий мир, за світову федерацію. Але чому так?.. - тому ... що ми, українці, у світовій федерації вбачаємо найповніше забезпечення нашої національно-державної самостійності, якої ми так жагуче прагнемо, за яку принесли стільки жертв. Ми краще, ніж так звані самостійні держави, знаємо, що в цій світовій кон'юнктурі, яка твориться на планеті розвитком світової економіки, не може бути як забезпеченої самостійності, а тим паче у держав несамостійних. Тому, коли ми хочемо мати національну самостійність; мусимо бути в найперших і найактивніших рядах борців за здійснення ідеї світової Федерації Народів, яка знищить будь-яку можливість однієї нації нав'язати іншій своє панування» 2. Тобто за суттю своєї ідеї В.Винниченко (як, до речі, і М.Грушевський) обстоював автономістську концепцію національної демократичної державності, що сформується «в злитті з іншими внутрішніми силами» і за підтримки «зовнішніх сил» як «допоміжного фактору» відбудеться творення української державності.
1 Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки. - К.: Парапан, 2002. - С. 370, 372.

2 Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991.-С. 84.
Але тільки в разі, коли ці «зовнішні сили ... будуть серйозно подумувати над тим, чи можна задовольнити це «хотіння» народу (а не української еліти, бо її немає) до самостійної національної державності». І тут В.Винниченко не був утопістом, бо не вірив у «справедливі чинники» подібного зовнішнього впливу, а виходив з розуміння інтересів інших країн та «їхнього святого національного егоїзму» в залученні України до свого альянсу 1. В.Винниченко навіть погоджувався на незалежну українську радянську державність у складі демократичної Російської федерації євроазійських народів. Із цього приводу він навіть звертався до И.В.Сталіна . І В.Винниченко щиро вважав, що тільки коли людство зможе «встановити новий світовий порядок», воно буде здатне «вирішити українську проблему» 2.

Тому в такому контексті у вітчизняній науці найчастіше концептуально розглядається становлення сучасної України через «впливи домінуючих націй на розвиток теоретико-методологічних основ української історичної науки в ХІХ-ХХ століттях», а відтак - «проблема інтеграції національної історії у світову» 3. Саме так нас і розуміють на Заході: розробити методологію надання Україні допомоги на розвиток демократичного суспільства, перш за все враховуючи досвід країн - членів Євросоюзу. Так само нас розуміють США, виходячи зі своїх, а не наших національних інтересів. При цьому з позиції упередженого бачення крайньої протирічності того, що відбувається в Україні, нібито на Заході чогось подібного ніколи не відбувалося. Так, Ніна Нанівська у своєму виступі «Успіхи України розвитку демократії. Погляд зсередини» сказала буквально таке: «Україна здобула жахливу репутацію в очах світової громадськості. Складається враження, що в Україні все погано, а кожна нова провина одразу набуває широкого розголосу» 4.

Але в той же час Н.Нанівська свідчить і про те, що «найважливішої речі стосовно України так ніхто й не помітив. Україна переживає глибинний процес трансформації.

1 Винниченко В. Оповідання. Романи «Слово за тобою, Сталіне!», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». - К., 1999. - С. 362.

2 Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки. - К.: Парапан, 2002. - С. 371.

3 Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія. - К.: Либідь, 2002. - С. 257, 335.

4 Вісник Центру «Вілтон Парк» від 10.02.02. - № 176.

І, подібно до будь-якого перехідного процесу, трансформацію, що відбувається в Україні, слід оцінювати виключно у порівнянні з попереднім станом. У часи змін саме успішність процесу перетворень визначає, чого варте суспільство в цілому». В той же час міжнародні спеціалісти з питань розвитку не використовують подібний порівняльний критерій, оцінюючи прогресивний поступ країни. Натомість вони оцінюють тільки вузько-конкретні політичні події: прийняття рішень або поведінку окремих осіб, що й спонукає їх приймати чиюсь сторону у внутрішній боротьбі за владу. Класифікація країн за ступенем демократичного розвитку нагадує «страшний сон» про школу, де учнів усіх рівнів розвитку і навіть різних за віком оцінюють за однаковими критеріями, не враховуючи, в якому класі вони навчаються. Такий схоластичний підхід до оцінювання створює викривлений образ українського суспільства, що демократизується, не сприяє розумінню суспільних перетворень, що відбуваються, джерел для саморозвитку суспільства. Але подібне відбувається з нашого власного самопідходу.

Нації, перш за все, треба осягнути те, що з моменту здобуття незалежності у 1991 році Україна встигла пройти шлях, який деякі розвинені країни проходили сторіччями. На сьогодні Україна має всі основні ознаки демократичного суспільства. Але подібних суспільно-політичних досягнень недостатньо для зрушень у повсякденному житті людей. Зсередини можна бачити невідповідність дій окремих політиків чи політичних угрупувань демократичним засадам. Але немає відповідного знання, як таку ситуацію змінити і в яке русло спрямувати. Зсередини дуже важко збагнути, що поведінка як окремих осіб, так і соціальних груп людей значною мірою визначається самою інституційною системою, до якої вони належать. Соціальна поведінка також залежить від мотивів, ціннісних орієнтацій та організаційної системи суспільства і практичних навичок людей, тобто від рівня громадянської організації та громадянської культури. У той же час розвиток процесу демократизації в Україні оцінюють за кількістю порушень демократичних прав і свобод та за вимірами громадської думки щодо ситуації в країні. Жоден із цих критеріїв не є прийнятним. Навіть у розвинених країнах, де демократія існує століттями, громадяни й досі незадоволені її рівнем. Вони критикують свій уряд, існуючу політичну систему суспільства, наприклад, у Швеції понад 60% населення не схвалює своєї політичної системи, підтримує опозицію та бореться за свої права. Ці дії спонукають їх уряд працювати краще та ведуть до більш повної реалізації засадничих громадянських свобод 1. Навіть найбільш розвинені демократії не захищені від порушень, однакових для всіх чи притаманних певним конкретним країнам. Це, наприклад, расизм і корупція в країнах Заходу, адміністративні втручання, порушення прав людини та корупція у пострадянських країнах.

Що ж слугує підставою для зарахування країн до того чи іншого «табору» демократії? Перш за все, це рівень розвиненості громадянських демократичних інституцій (як урядових, так і неурядових), які повинні не допускати порушень демократичних умов суспільної життєдіяльності, негайно фіксувати подібні порушення, якщо вони з'являються, й оперативно їх виправляти. Але це робота «на ситуацію», і вона в якійсь мірі може бути відповідною для розвинених західних демократій, які бажають утримати «статус-кво» набутого рівня суспільного розвитку і мати в межах демократичного устрою політичну стабільність. Для України це малоприйнятно, тому що українське суспільство має набагато вищий як культурно-історичний, так і громадянський потенціал для національного розвитку. Вперше соціально-філософське осмислення того, що являє собою українська політична нація реально-історично, а не гіпотетично і «в контексті», вже почалося, і до цього підключаються не самопроголошені «елітні» політики, а професійні філософи 2.

У новому соціофілософському підході до національного світоглядного самоусвідомлення перш за все долаються автономістські настрої «лягти під когось» сильнішого в політичному сенсі (Росія, Євросоюз, США), а також

1 Вісник Центру «Вілтон Парк» від 10.02.02. - № 176.

2 Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власик О.С. та ін. Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи. - К.: НСД, 2004. – С. 207-208.

відстоюється позиція незалежної і суверенної національної державності без першочерговості задоволення соціально-економічних та національно-культурницьких потреб зацікавлених осіб, груп і кланово-олігархічних угруповань.

Так, М.Т.Степико абсолютно вірно вважає, що «наша орієнтація на Європу означає не вибір континентального простору і не входження до співтовариства держав у цьому континентальному просторі, а плекання культури цивілізованого існування й розвитку»1. Якщо мова йде про «геополітичний вибір» України, то це стосується лише близької перспективи, «десятиліття», а «соціокультурний вибір України - на сторіччя» . Ось чому, виходячи з євроінтеграційної перспективи України як стратегічного курсу держави, слід враховувати низку чинників, які за несприятливої політичної й економічної кон'юнктури можуть перетворитися на перешкоду для вступу нашої країни до ЄС». У той же час «соціокультурний чинник» є одвічним - це «успадкована Україною цивілізаційна та культурна ідентичність»2. М.Т.Степико цю «культурно-цивілізаційну ідентичність» вимірює «культурними кодами Східної Римської імперії (Візантії)», які є «певною антитезою історичному спадку Західного Риму, на основі якого сформувалася Західна Європа». Він вірно зазначає, що «Євробюрократи найменше переймаються культурними кодами та історичними контекстами, але такий незримий кордон існує». Тому, за Т.М.Степико, можна «дійти висновку, що в чистому вигляді як європейський, так і північноамериканський досвід формування політичних націй для України не актуальні, оскільки в історичній ретроспективі можна знаходити подібність і з першим, і з другим».

Тут діє така головна необхідність: створення «сильної української держави, яка єдина може відстояти національні інтереси українського суспільства у світі жорсткої конкуренції»3. Виходячи з цього, принципово



1 Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власик О.С. та ін. Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи. - К.: НСД, 2004. – С. 208.

2 Там же. – С. 208.

3 Там же. – С. 208-209.
важливим є те, що «лише консолідація українського суспільства на основі загальнолюдських цінностей буде означати трансформацію етносів і демосу (населення) України в поліс, політичну спільноту української демократичної нації»1.

Ось чому все більшого значення набувають соціофілософські та соціокультурні розробки вітчизняних філософів у площині «інтердієвості культури» на інтерсуб'єктивному та суспільно-громадянському рівні 2. Це особливе «буття людини в культурі», коли виникає нова її якість -«інтерсуб'єктивність культури», що органічно пов'язує людей. І тоді «культура як диференційована єдність» перетворюється на «інтегральну культуру» тісно спаяної національної спільноти, в якій інтегрується і набуває інституалізації суспільний життєвий досвід людей 3. Можна вважати, що «інституалізація життєвого досвіду» громадян у суспільстві з високим соціокультурним рівнем розвитку (соціокомунікативний досвід суспільного спілкування і культурно-інформаційного обміну) створює підґрунтя для формування громадянської культури і розв'язання багатьох протиріч демократичних перетворень в Україні. На думку М.Ф.Юрія, це буде такий «соціокультурний світ України, в якому певним чином долаються не тільки соціальні протиріччя, але й «соціокультурні суперечності» створених і діючих культурних програм, у яких представлені інноваційні і трансформаційні суспільні відносини. Бо сама культура з її тисячолітніми надбаннями вступає в суперечність із соціальними відносинами і не дозволяє «соціокультурним суперечностям», що виникають при цьому, перейти певний «поріг дезорганізації» суспільства «всередині відтворювальної діяльності» суспільної системи. І тим самим запобігає спочатку «соціальній катастрофі», а потім - наступній за нею «національній катастрофі» 4. І для цього є багато



1 Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власик О.С. та ін. Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи. - К.: НСД, 2004. – С. 208-209.

2 Юрій М.Ф. Соціологія культури . - К.: Кондор, 2006. - С. 92, 105.

3 Там же. - С. 117-118.

4 Юрій М.Ф. Соціокультурний світ України. - К.: Кондор, 2004. - С. 10.
Викликів Україні, які в першу чергу пов'язані з її європейською інтеграцією і з «глобальними ризиками» розвитку світового соціуму.

Перший глобальний ризик - це реалізація української національної ідеї на максимально високому рівні розвитку національної свідомості і формування «відроджувального світогляду», спроможного до найновіших форм модернізації та постмодернізації в аспекті «філософії духовної реалізації» і антропогенної гносеології «самоздійснення людини»1. Другий глобальний ризик - це «геополітичний Виклик» Україні в тому ж контексті «Виклику й Вибору» в «глобалізованому світі XXI століття». У геополітичному плані Україна «як нова держава ... прагне знайти свою геополітичну ідентичність, усвідомити себе як у геополітичному контексті, так і в контексті розвитку світової цивілізації, визначити реальні національні інтереси й виробити стратегію і тактику її реалізації 2.

Якщо подібну геополітичну ідентифікацію розглядати в «соціокультурному вимірі» європейського вибору України, то «європейська парадигма» (Європа чи Росія) розв'яжеться для неї, коли Україна стане «повноправним членом» у Європейському Союзі й увійде до «європейського простору» як до зони «стабільності, економічного, соціального добробуту». Проте лише за умови розвитку «інститутів громадянського суспільства, правової й політичної культури всіх верств населення» 3. Якщо ж розглядати проблему у форматі країн Центральної та Східної Європи як найближчих сусідів України, то тут «тенденції формування інститутів громадянського суспільства» повинні розвиватися в більш широкому «геополітичному аспекті», тому що Україна є «геополітичним лідером» у цьому регіоні Європи. Але з урахуванням того, що вона поки що відстає в процесах створення справжніх громадянських інститутів. Щоб це відставання надолужити і стати реальним геополітичним лідером у центрально-східному


1 Капіца В.Ф., Моргун О.А. Українська національна ідея: Відповідь на Виклик історії. - Кривий Ріг: Мінерал, 2002. - С. 288-315.

2 Україна в сучасному геополітичному просторі. - С. 47-48.

3 Там же. - С. 54-55.

європейському регіоні, а не тільки за потенційними можливостями, Україні необхідно 1:

- перш за все «суттєво змінити відносини між людиною, суспільством і державою» на підґрунті розвитку громадянського суспільства;

- забезпечити гарантії цим змінам: «у розвиненій системі відносин суспільства і держави» вони повинні стати «гарантією того, що суспільство нарешті має шанс стати громадянським, а держава - правовою»;

- ступінь розвитку громадянських суспільних відносин має бути таким, щоб сприяти «моральному піднесенню нації» (яке для України має «чільне місце в історичній спадщині»), а з цим - «щоб бути солідарними, виробити певні правила спілкування», які «визначаються насамперед здатністю до самоорганізації в економічній, соціальній і духовній сферах» на засадах «універсальної моралі» громадянського суспільства;

- здійснити відповідні зміни в політичному середовищі в національному і геополітичному аспектах, які ведуть до створення «неполітичної сфери» з інститутами громадянського суспільства і громадянської культури.

У цьому контексті принципового значення набуває характер української Відповіді на таке запитання: «Виклик у якому аспекті і на яких філософських засадах цивілізаційного розвитку України нам більше всього прийнятний? У філософській бінарності - це «філософія існування чи філософія виживання української цивілізації»? Необхідна нова «ідеологія і стратегія розбудови нової держави», «ідеології державотворення», спираючись на інтегруючу роль української національної ідеї як «серцевини» нового «українського історичного проекту», сутність якого - національне Відродження України2.

1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка