Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка40/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   51

Локально-цивілізаційні закономірності суспільного розвитку. В аспекті соціоісторичної ґенези суспільства, що має замкнені контури соціального розвитку, розвиває свою соціокультурну концепцію А.Тойнбі. Він не тільки фіксує, але й розробляє соціокультурний механізм трансформаційних змін у суспільстві. Перед нами постають локально-цивілізаційні зако­номірності лінійно-горизонтальної, природно-ландшафтної трансформації суспільства в на­прямку «розширення» життєвого простору та його «локалізації» у відповідну цивілізацію. Це «локальна культуроцивілізація», за А.Тойнбі. Подібні закономірності ініціюють соціокультурні процеси перехідного типу у випадку «спаду» цивілізаційного розвитку чи трансформації цивілізації в інші форми локалізації. Культури, які виникають у випадку міжцивілізаційних про­цесів, розвиваються за закономірностями локально-лінійної дії для кожної цивілізації та за різними схемами й механізмами дії, майже без зворотного зв'язку. Тому вони не мають ха­рактеру загальноісторичних законів, а проявляють себе тільки в певні історичні періоди й епохи, осмислюються в аспекті філософії історії, а не в системі історико-філософської думки. За А.Тойнбі, це специфічні закономірності локального історичного прояву, але за універсальними механізмами дії за такими історичними схемами, що повторюються в різних локаль­них цивілізаціях і культурах. Це схема «Виклику - і - Відповіді» (адекватної, неповної або невірної «відповіді» на історичні виклики»), і вона зараз є головною, інтенсивно застосову­ється й активно функціонує при культурно-політичному аналізі цивілізаційних процесів у світі. У ході

1 Капица В.Ф. Социальная философия. Духовно-ценностный аспект. - Кривой Рог: Минерал, 2000. – С. 31-56.
глобалізації соціокультурних стосунків та при виникненні міжнародних конфлі­ктів (аж до цивілізаційного зіткнення «розколу» і виникнення «цивілізаційних війн» за С.Хантінгтоном).

«Ритм Розпаду» відбувається за такою схемою: «Надлом» цивілізації у разі невірної відповіді, «Спад - і - Оживлення», «Смутний час» і далі загибель цивілізації, її перехід через культурно-адаптаційні процеси до іншого історичного стану (цивілізаційного або варварсько­го). Якщо ж вірна Відповідь все-таки знаходиться, то тоді настає «ритм Перетворення» (че­рез нові культурні цінності і нову консолідацію суспільства) і далі - «ритм Спасіння» у «Но­вому Прагненні» до Відродження історичного буття. Це третя «щаслива» закономірність, що може змінюватися на менш втішну четверту закономірність - Палінгенез за схемою «Відхід - і - Повернення» 1. Подібна закономірність характерна для України й української історії. А.Тойнбі застосовує історичний метод «порівняльного дослідження ци­вілізацій» і доходить висновку, що світоглядне «натхнення істориків» виникає у знаходженні «творчих Відповідей» на «принадні факти історії» шляхом «критичної реакції на них» 2. Це закономірності за типом «критичного синтезу», за яким виникає «зу­стріч міфу й науки», коли історично «втрачені речі, що існують тільки у формі «міфологічної думки», сучасна наука «намагається реінтегрувати їх у царині наукового обґрунтування» і «відтворити ці речі достеменно так, ніби вони ніколи не були втрачені» 3. За Леві-Строссом, найкраще це наукове завдання виконує «структуралізм у сфері лінгвістики й ан­тропології» 4. А ще краще - це здійснюється при історико-філософському аналізі культурно-історичного розвитку людського світогляду та суспільної свідомості з її етновитоків і першоджерел до сучасності. На історико-філософському підґрунті тойнбіанський під­хід втілює в собі історичну свідомість локального «соціоприродного синтезу», який

1 Тойнби А. Постижение истории. - М.: Прогресс, 1991. – С. 96, 261, 443, 449.

2 Там же. – С. 42-90, 617-640.

3 Леві Стросс К. Міф i значення // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. - Львів: Літопис, 2001. - С. 448.

4 Там же. – С. 449.

Леві-Стросс доводить до соціокритичного «структурного синтезу» історії. Загалом же локально-цивілізаційні закономірності, незважаючи на їх практичну принадність і самоочевидність, є обмежені часом і простором «багатовекторні закономірності», що діють як «центровектори» на багатоазимутальних напрямках історичного вибору шляхів соціокультурного розвитку народів, суспільств і цивілізацій.



Соціокультурний підхід до суспільного розвитку. Культурно-формаційна суспільна система. Існує ще один підхід, який можна окреслити як бачення соціокультурної ґенези і трансформацій у суспільстві в якості «первинних істин» суспільної культури. Здійснити це можна шляхом історико-філософського осмислення всього культуротворчого процесу, а не в локалізаціях традицій та їх модифікатів, мовних текстів та їх інтерпретацій, означень та їх метафор, смислових структур та «гри смисл означень», «істин науковості», котрі не є «іс­тинами культури» і сама філософія стає «заручницею» таких істин 1. В соціоісторичному аспекті суспільних трансформацій тут можна побачити «свідомісну розрізненість» західно - та східноєвропейського способів мислення, але загалом - історичної спрямо­ваності «західного» і «східного» типу культур.

Перший аспект - це ставлення до природи. І тут культурі східноєвропейському ти­пу не «чужа ідея панування над природою.., тут завжди культивувалося дуже дбайливе, навіть релігійне ставлення до природи, до всього живого в ній», світогляд базувався не на зміні зо­внішніх умов людського існування, а на розвиткові самої природи людини - на морально-духовному вдосконаленні особистості..., на гармонійності і цілісності її внутрішнього світу» 2.

Другий аспект «полягає в особливостях суспільного життя, в системі панівних соці­альних цінностей». Альтернативою західній «ідеї історичного прогресу, розвитку суспільс­тва по висхідній... демократії. Правової держави,

1 Данилевский Я. Россия и Европа. - М: Книга, 1991. – С. 53-54.

2 Сшаєва Т.О. Філософія. - Тернопіль: СМП «Астон», 2003. – С. 23.
свободи і суверенності» стало «збереження себе і своєї культури... з орієнтацією на цінності спільноти (колективу, роду, сім'ї, держави тощо), з обмеженням індивідуальної свободи і ім'я інтересів суспільства».

Третій аспект - «це духовно-психологічні риси, особливості духовного складу лю­дини». У західноєвропейському напрямі ми маємо «раціонально-логічний стиль мислення, схильність до чіткості, послідовності і строгості думки, холодна розсудливість, тверезий пра­гматизм і практицизм. Для європейського мислення (західно-раціонального) є характерним принцип «розділяй і володарюй», що виник за часів Римської імперії. Поділ Єдиного світу на природний і людський викликаний тут прагненням до панування над природою. Так само чітко розділила європейська людина поняття добра і зла, почуття і розум, науку і релігію...».

У східному напрямі індоєвропейських народів «замість культури індивідуального панує почуття глибинної єдності всього, дух спільності і неподільної цілісності. Мислення... скоріше інтуїтивне, містичне, ніж раціональне. Воно постає як емоційно-образне, сповнене почуттів, переживань»... Мислення стало немовби «охоронцем вічних істин і духовності людства, тоді як на Заході розвиток спирався переважно на наукове знання і техніку» 1.

Зараз «реакція на науку» та «наукове мислення» («науковий дискурс») є «жива духов­ність», «життєвий світ» людини (за Ю.Хабермасом), «воля до культури» (за М.Бердяєвим), до «істин культури» і «науки про культури» (за Г.Ріккертом). Загалом - до «культури лю­дей», які є живим буттям культури і виступають її безпосередніми носіями (за П.С.Гуревичем). Наступ на «раціоналізований дух» на західноєвропейському «театрі» філо­софської боротьби ідей ведеться під прапором постмодернізму, котрий створює альтернати­ву сучасній «модерністській філософії».



1 Сшаєва Т.О. Філософія. - Тернопіль: СМП «Астон», 2003. – С. 23-24.

Так, «модерністський спосіб сприйняття» дійсності, у якому домінує раціональність над образним почуттям за своїм дискурсом «(І)надає перевагу словам над образами, (2) наго­лошує на формальних якостях об'єктів культури, (3) пропонує раціоналістичний погляд на культуру, (4) приписує принципову важливість «значенню» тексту культури, (5) є проявом сприймання «его» над «ід», (6) діє через створення дистанції між глядачем і об'єктом куль­тури». У «постмодерністському дискурсі», в якому превалює образне сприйняття над раціо­нальним, «є радше (1) чутливим до візуального, ніж літературного образу; (2) воно знецінює формалізм і ставить поруч визначники, взяті з... повсякденного життя; (3) ставить під сумнів раціоналістичний і (або) дидактичний погляди на культуру; (4) ставить питання не про те, що «означає» текст як продукт культури, а те, що він «робить»; (5) захищає ідею про вплив пер­винних процесів... на сферу культури; (6) діє через повне включення глядача, що здійснюєть­ся за допомогою життєвого спрямування і його бажання в об'єкті культури» 1. За П.Бурдьє, «модернізм і постмодернізм - це два боки одного явища. Перше поняття стосуєть­ся суспільних проявів. Друге поняття «характеризує соціальну теорію», і мова йде про «без­посередні або опосередковані» суспільні відносини в «традиційному» чи «модерновому» (постмодерновому) суспільстві та як діє в них система влади. У «традиційному суспільстві влада діє за принципами повного типу теорії дії в якій одна соціальна особа здійснює владу над іншою. Натомість у модерновому суспільстві влада набуває структуральної форми, коли влада над індивідами здійснюється саме деперсоніфікованими структурами». Постмодернове суспільство характеризується наявною «диференціацією соціальних учасників» суспільства, у якому виникають нові постіндустріальні класи». І це, за Т.Парсонсом, нова «культурна сис­тема», в якій суб'єкти «соціальної дії» (у традиційному суспільстві), набуваючи у своїх діях «структуральної форми» («структура соціальної дії» в модерновому


1 Юзвишин И.И. Основы информациологии. - М.: Высш. шк., 2001. – С. 202.

суспільстві») перетво­рюється на безпосередніх носіїв цінностей, норм і символів культури 1. Це поло­ження вкрай вадливе для України, що знаходиться в процесі активного перетворення з тра­диційного суспільства (кількатисячолітнього) в модерн-націю, а згодом - у повноцінне постіндустріальне суспільство, що діє за «законами Духу». В ньому «духовне життя необхідно зберігати в здоров'ї і благоуханній чистоті, якщо потребуєш жити в злагоді з природою» 2.

За Т.Парсонсом, подібна постіндустріальна «культурна система має такі головні хара­ктеристики: 1) «вона формується не за допомогою взаємодії і не за допомогою організації дій окремого актора..., а за допомогою організації цінностей, норм і символів, які керують вибором актора і які обмежують види взаємодії для даного актора»; 2) «це не емпірична система, ... вона представляє особливий тип абстрагування елементів вказаної системи»..., які «мо­жуть існувати окремо як фізичні символи і передаватися від однієї емпіричної системи до іншої»; 3) у ній «еталони регулюючих норм (та інших культурних елементів, які управляють вибором конкретних акторів) не можуть бути випадковими чи не зв'язаними один з одним..., система культури бере участь в організації системи емпіричної дії, вона повинна мати відповідну ступінь консистентності»; 4) «культурна система - це модель культури, окремі частини якої взаємопов'язані так, що вони формують системи цінностей, системи переконань і си­стеми експресивних символів» 3. З цього виходить, що «постіндустріальна» система (як і «доіндустріальна») - це світоглядна культурна система впоря­дкованої соціальної організації, котра здатна себе відтворювати шляхом передачі культур­них цінностей від однієї «емпіричної системи» до іншої або підіймаючи свій власний рівень, моделюючи нові способи самоорганізації цінностей, переконань, знань.

1 Ильенков Э.В. Философия и культура. - М.: Изд. полит, лит., 1991. – С. 462.

2 Капица В.Ф. Социальная философия. Духовно-ценностный аспект. - Кривой Рог:

Минерал, 2000. – С. 152-153.



3 Ильенков Э.В. Философия и культура. - М.: Изд. полит, лит., 1991. – С. 462.

Таким чином, у системно-формаційному аспекті можна вести мову про закономірність виникнення, становлення і розвитку історичних соціокультурних формацій з відповідним духовним базисом, способом духовного відтворення та формою соціальної самоорганізації (соціетальності), а також природно-історичної зміни соціокультурних формацій-систем. Це, вочевидь, є еволюційна закономірність у якості природно-історичного, а потім і соціоісторичного процесу, який може направлятися свідомо шляхом зміни не тільки матеріальних засад суспільства (способів життєдіяльності людини), але й, перш за все в системі культури, форм суспільної свідомості.



Духовний базис в подібній культурно-формаційній системі створює те чи інше світо­глядне бачення дійсності, історичне «світорозуміння» (або «історичний розум», за В.Дільтеєм), що формується з першоджерел духовної свідомості (єдності людини, земної природи і Космосфери). Спосіб духовного відтворення - це «духовне виробництво» суспі­льної свідомості з етноформату (мікроформат) до макроформату національної і транснаціо­нальної свідомості (у розумінні Н.С.Злобіна і Л.Н.Когана)1. Результатом цього духовно-відтворювального процесу є відповідна «природна ідеологія» (за М.Корнфортом), а потім соціальна ідеологія (як «соціологія знання», за М.Шеллером). Форма соціальної самоорга­нізації (або різновид соціетальності) є відповідна соціальна технологія суспільної інтеграції, яка спочатку формується на етнорегіональних теренах культури, а потім виходить на рі­вень «глобальної гомогенізації» шляхом культурного «імперіалізму», через «культурну син­хронізацію» чи «сатурацію насичення» з боку провідної культури» 2.

Вертикальний стрижень цієї культурно-формаційної конструкції - це «цінність свобо­ди», підняття «ціннісного рівня» духовної і соціальної свободи



1 Злобин Н.С. Духовное производство и культура // Вопросы философии. - 1980. - №9. - С. 123-136; Духовное производство и народная культура (Л.Н.Когана). - Свердловск, 1988. - С. 161.

2 Круглый стол «Социальные технологии регионального развития» // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2003. - №1. - С. 186-195; Толстоухов А.В. Глобалізащя. Влада. Еко-майбутнє. - К.: Парапан, 2003. - С. 108-109.

за рахунок надбання додаткових «ступенів свободи» від одного формаційного рівня до наступного. Подібне є «поглиб­лення» і «розширення» свободи (за Д.І.Чижевським) у якості «стану волі», що відповідає життєвому бажанню народу ... самому визначати свою власну долю» («у розумінні відсутно­сті примусу щодо народу в цілому» як у плані «індивідуальної свободи», так і в спрямуванні «прагнення національної свободи»), за Ф.Хаєком 1. Тобто синтетично, мова йде про «свободу мислення», що можливо при якісному «поглибленні» і «розширенні» інди­відуальної і суспільної свідомості та її трансформації до виміру духовно-практичної свідо­мості, простору глобальної духовної ноосфери.



Неолітична культурно-формаційна суспільна система. На ранній фазі свого становлення неолітична культурно-формаційна система приймає форму природно-синкретичної формаційної культури, у пізній фазі – етносинкретичної формаційної культури, що знаходиться в процесі коеволюції природи і людської етноспільноти. Духовний базис для розвитку цієї історично-першої соціокультурної формації створює природно-відтворювальний світогляд, котрий своїм матеріальним підґрунтям має неолі­тичну революцію: відкриття відтворювального землеробства, сталого господарництва, уко­ріненої життєдіяльності в етнічних угрупуваннях. Спосіб духовного відтворення - природно-етноприродна свідомість синкретичної нероз'єднаності природи і людського світу («етно-світу»). Форма соціальної самоорганізації - етнічна соціокультура в різновидах конвіцій (спільність життєдіяльності) і консорцій (спільність історичної долі), що є соціоприродний етногенез. У цей час виникають провідні «антропологічні расові типи» та «провідні етноси» 2. За Л.Гумільовим, це фаза виникнення і підйому етносів, які розвивають свою життєдіяльність у взаємній узгодженості і природній впорядкованості згідно з екзисте­нціальним імперативом «будь тим, ким ти повинен бути» 3.

1 Хаєк Ф.А. Цінність свободи // Лібералізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2002. - С 491-495.

2 Ранке И. Физические развития человеческих рас. - СПб., 1992. – С. 285-286.

3 Щекин Г.В. Социальная теория и кадровая политика. - К.: МАУП, 2000. – С. 44.

У цій історичній фазі (V-IV тис. до н.е.) і формується трипільсько-придніпровська культура з провідної давньоарійської спільноти, що укорінилася в Придніпров'ї і по всій сте­повій смузі («степовий неоліт»). Суспільна форма свідомості - природогенна і натурологічна етносвідомість з філософською спрямованістю на природо-гармонійне буття в ро­довій етноспільноті. Формується і відповідний культурокод ціннісного життєрозуміння: позитивно-оптимістичного ставлення до навколишнього світу. Це соціокультурне ставлення стає базовим і фундаційним у національній свідомості українського народу. Його культурокоди збереглися і до сьогодення.



Ведо-синкретична (ведологічна) культурно-формаційна суспільна система. Ведично-пізнавальний синкретизм проявляє себе у двох головних формах: у ранній фазі - як ведо-міфологемність, а в більш пізній - у формі ведо-когнітивності. Пізнавальне «відання» набуває форми не тільки природного, але й «людського знання» про коеволюційні процеси в «першій» і «другій природі» (соціокультура). Духовний базис цієї формаційної культури створює світогляд синтезу природних і людських сил та знання їх спільної дії. Матеріальне підґрунтя - стале присадибне і селищне господарництво (сусідські роди-сім'ї), що дозволяло мати значний додатковий прибуток (складне відтворювальне виробництво) і заможно жити. Спосіб духовного відтворення - етносвідомість олю­дненої природи. Форма соціальної самоорганізації - ведична етнокультура «людського світу», спільна когнітивна натуралізація (опредмечення) ведичного знання та його ак­тивного розповсюдження як такого, що інтегрує етноси і «генералізує» їх у провідну куль­туру. Тобто в цій формі соціальної самоорганізації вже більш присутній соціогенез етносів, ніж сам етногенез (соціоприродний). Виникає «нахил до національної самоохорони, до пле­кання свого психофізичного і расово-національного типу» 1. За Л.Гумільовим, це фаза етнічної активності, виникнення суперництва етносів, «акматична» фаза

1 Понятенко П. Національність в освітленні законів спадковості. - К.:«Зоря», 1903. – С. 127.

«пасіонарного перегріву» за екзистенціальним імперативом «не по-вашому, а по-моєму», «будь самим со­бою». У такій фазі самоактивації етноси стикаються з проблемою самовибору своєї іденти­чності за моделями «відкриття» («самовідкриття» етносу), суспільного вибору та «морально­го вибору» (за критерієм «ідеї людини») 1. А за стрижнем «цінностей свободи» - це перехід від «домашньої» і «місцевої» свободи до «свободи расової і національної»2. Суспільна форма свідомості трансформується з природогенно-натурологічної на «ведологічну свідомість» міфогемно-когнітивного спрямування. У філософському сенсі вона набуває ведо-брахманічної і рігведівської аспектації безпосереднього пізнання світу, його візіонерського «відкриття» шляхом «світоозаріння» універсальними («центральними») «картинами світу» (в синтезі-єднанні природно-фізичного, інтелектуально-пізнавального, трансцендентального і духовно-космічного). Формується відповідний культурокод ведокогнітивної означеності протонаціональної свідомості як канал трансцензусу від «світогляду» до «світобачення» через «світовідання» і «світовидіння». Це особливе світобачення україн­ського народу збереглося і понині.



Антично-поліетнічна культурно-формаційна суспільна система. Ця система призводить до формування різних соціокультурних центрів у їх взаємозв'язку і взаємокультурному збагаченні. Подібний античний «культурний поліцентризм» потім став характерним для найбільш древніх народів, котрі довгий час не знали політичної централізації і не мали єдиного політичного центру. До них відноситься й Україна, що має принаймні 10 культурно-регіональних центрів з найдавнішою історією: Середньодніпровський (Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Запоріжжя), «Київський центр» (що став згодом політичним центром), Донецько-Азовський, Харківський (Слобожанщина), Таврійсько-Причорноморський (Херсон-Одеса), Кримський, Львівський, Волинь, Галичина (Карпати), Придунайський

1 Тамір Я. Ідея людини // Лібералізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2002. - С. 374-375.

2 Гобгауз Л.Т. Апологія свободи // Лібералізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2002. – С. 465-466.
центр (Семиград'є). У цій фазі історичного розвитку «арійська куль­тура» набуває найбільшого розвитку на різних етнотериторіях, де формуються індоєвропей­ські народи з єдиним етнокорінням і котрі створюють свої «центри культури» з сильним міс­цевим забарвленням. Якщо слідувати схемі етногенезу Л.Гумільова, то це був період істори­чного «надлому» арійства за імперативною формою «ми втомилися від великих», «тільки не так, як було», «дайте нам жити» (за місцевими звичаями). Ця формаційна культура в ранній фазі свого виникнення постала як античний ведантизм (пізнього брахманізму та раннього джайнізму), що практикує духовно-психічні способи людського самовдосконалення (різно­види йогівського психотренінгу) на основі «природної релігійності». А в пізній фазі - у фор­мі «античного теїзму»: спочатку «пантеонного політеїзму», а потім - «античного моноте­їзму» (аполонійська і християнська свідомість).

Духовний базис: ведо-просвітницький правозвісницький, представлений у пропо­відницько-місіонерському світогляді. Він легко канонізується у відповідні культові посвятницькі ритуали і містерії поклоніння Вищому Духу (в античних слов'ян це Дух-Вішна). Тому духовна база ведо-просвічення («ведо-просвітництва») згодом трансформується у ве-до-теїстичний світогляд. Спосіб духовного відтворення - поліетнічна свідомість, що в пе­ріод античного слов'янства розвивається в аполонійсько-теїстичну (кополічну) генералізуючу свідомість, котра характерна для всіх народів аполонійської формаційної культури. Вона має орієнтацію вже менше духовного, а більше матеріального збагачення, менше господарчо-відтворювальної життєдіяльності, а більше підкорення і поневолення слабких етно­сів з боку сильних, розподіл античних спільнот на панівні та підлеглі народи. Це врешті-решт призводить до розпаду арійської етносистеми (як культурної суперсистеми), спаду і «розсіювання» пасіонарності. Починає правити не культура і духовність, а «закон» у формі «кодексів», писаних під того чи іншого правителя, хоча ці «писані закони» і виступали у ста­тусі «жрецьких кодексів» 1.



1 Фрезер Дж. Фольклор в Ветхом Завете. - М.: ACT, 2003. – С. 486-487.

Тобто з цього моменту етногенез як спосіб соціокультурної організації змінюється на націогенезис, орієнтований на створення політичних держав (імперій) з релігійною духов­ною владою. «Влада знання» перетворюється на «політичну владу» з відповідною ідеологією монотеїзму (а не культурного поліцентризму). Формуються «політичний» і «жрецький» кла­си, які привласнюють функції соціальної організації суспільств та його зваженого і збалансо­ваного врядування. Спосіб політичної організації античного слов'янства був дещо інший, «квазіполітичний», і носив форму «опірної» організації. А потім - «консолідованої» дер­жавності. Л.Гумільов фіксує, що слов'яни були «наслідком минулих пасіонарних по­штовхів», при котрих виникають природні катастрофи 1. Вони ініціюють швидкі соціальні процеси2. А потім змінюють увесь характер людської культури через новий світогляд і світобачення з виникненням нової «психозойської ери» на Землі (строк якої взагалі може бути обмеженим) 3. Так, Давньоєгипетська культура виникла внаслі­док першого пасіонарного поштовху (XVIII ст. до н.е.), еліно-романська (і, вочевидь, анти­чно-слов'янська, що наслідувала візантійську культуру) - 3-го пасіонарного поштовху (VIII ст. до н.е.), слов'яно-руси, готи, іудеї (І ст. н.е.), - 5-го поштовху, великороси - 9-го по­штовху (XIII ст. н.е.), який був останнім за часів нашої ери 4. Слід припустити, що до першого пасіонарного поштовху часів писаної культури було принаймні ще два поштовхи, котрі спричинили давньоарійську (V-IV тис. до н.е.) і гіперборейську - бореальну культуру (ІІІ-ІІ тис. до н.е.) борисфенітів, що з'єднала євро-індські народи.



Суспільна свідомість в антично-поліетнічній культурно-формаційній системі (а для слов'ян-арійців і русо-слов'ян це і «кросс-поліетнічна система», де суміщаються прадавні етноси в стадії націогенезу і новітні етноси в стадії початкового етногенетичного підйому) з ведо-когнітивної означеності трансформується в поліетнічно-смислову і монотеїстичну свідомість. Вона

1 Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь. - М.: ACT, 2002. – С. 163.

2 Кукал З. Природные катастрофы. - М.: Знание, 1985. – С. 12-13.

3 Шкловский П.С. Проблемы современной астрофизики. - М.: Наука, 1988. – С. 50-51.

4 Понятенко П. Національність в освітленні законів спадковості. - К.: «Зоря», 1903. – С. 43.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка