Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка39/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   51

Соціально-філософське методологічне підґрунтя для дослідження процесів суспільної трансформації. Природно виникає питання: яким прогнозно може бути кінцевий результат суспільної трансформації? Перш за все може відбутись повна "культурна інтеграція" відокремленої, роздрібненої і розпорошеної інтелек­туальної власності, персоніфікованих інтелектуальних капіталів у єдиний інтегрований "со­ціальний капітал". Суспільство знайде нову соціальну якість, нову "культурно-інформаційну реальність". Осмислена комунікативна діяльність відкриє йому можливість для розширеного відтворення соціального капіталу, для створення спеціальних культурно-інформаційних технологій, які дозволять генерувати соціально інформаційний капітал на постіндустріальній основі (з мінімізацією витрат на його відтворення). Подібні комунікатив­ні технології можуть, наприклад, створюватися в особливих комунікативних організаціях, що працюють за тематичними інформаційно-креативними програмами (подібні "креативні посткорпорації" вже існують). Створення відповідної соціокомунікативної суспільної систе­ми приведе в дію особливі соціокомунікативні інститути соціальної самовпорядкованості, самоорганізації й самоуправління, котрі дозволять змінити головні домінанти суспільного розвитку.

На соціологічному рівні (теорії "середнього рівня" суспільного розвитку) суспільний процес уже мислиться за межами постіндустріалізму і бачиться як рух до "постсучасності". При такому підході реалізується "метатеоретична парадигма" розвитку суспільства XXI ст. Так, відомий американський соціолог-методолог Джордж Рітцер, який одним із перших зро­бив самостійну класифікацію й аналіз базових соціологічних ідей і концепцій Новітнього ча­су, бачив значення "метатеорії суспільства" в осмисленні суспільних трансформацій "зсере­дини" самого суспільства, розуміючи розвиток "постсоціальних" суспільних структур поза інститутами влади і корпоративізму 1. Уже зараз цілком реально розвивається "постсучасне" суспільство ("метасуспільство") вільного людського спілкування. Зараз у гло­бальному масштабі формується соціокомунікативна суспільна система "життєвих світів" лю­дей (за Ю. Хабермасом) на духовних цінностях суспільної культури. Проте ці положення можна піддати сумніву з двох головних причин: відсутність вихідних методологічних прин­ципів у метапізнанні суспільного розвитку, а також проявлених при цьому метазакономірностей і метазаконів "постсучасного" соціального руху. Друга причина - відсутність історизму в подібних соціологічних побудовах і необхідність соціальної репрезентації на більш широ­ких соціальних засадах у суспільно-історичному аналізі. Перш за все з використанням соціа­льно-філософської методології. Так, вибудовуючи метатеорію суспільного розвитку і со­ціального пізнання на діалектичних принципах, слід врахувати, що в такому підході необхід­но рухатися не "від явища до сутності", а "від сутності до явища". Але соціальна сутність "метасутність" завчасно досліднику не дана, щоб потім рухатися до явища і соціальної екзисте­нції. Тому метасоціальні сутнісні зв'язки і відношення, метарозвиток потрібно перш за все розуміти у відповідних принципах метасоціальності. Виходячи з діалектичних принципів пі­знання, ними можуть стати 2:



1 Ритцер Дж. Современные социологические теории. - С-Пб.: Питер, 2002. – С. 563-566.

2 Капица В.Ф. Социальная философия. Духовно-ценностный аспект. - Кривой Рог: Минерал, 2000. – С. 39-48.

1. Принцип соціального розвитку, який у метатеорії представлений у вигляді принципу субстанціонального клішування нових соціальних сутностей: це, наприклад, сутність "комунікативної дії"", за Ю. Хабермасом, сутність "багатомірного соціального функціона­лізму", за Джефрі Александер, сутність "соціального релятивізму", за Дж. Коулменом і Р. Коллінзом та іншими.

2. Принцип усебічного (універсального) зв'язку може бути поданий як принцип проективності соціальної екзистенції. Подібне соціальне проектування відбувається в істотній мірі духовно розвинутих сутностей: від мікрорівня "творчих геніїв" до макрорівня наро-дів-творців історії.

3. Принцип соціальної багатоякісності суспільного буття перетворюється в метатеорії в принцип парадигмальної дискретності соціального розвитку; у відповідності до цьо­го принципу спрямованість суспільного руху обумовлена не самим вибором, прийняттям тієї чи іншої соціальної парадигми, а "соціальною проекцією" на суспільне буття високорозвинених людських духовних сутностей із розривною дискретною формою екзистенці­ального зв'язку між ними (парадигмального зв'язку, за Т.Куном і І.Лакатосом).

4. Принцип соціального протиріччя як джерело суспільного розвитку трансформується в соціальному метапізнанні в принцип зовнішніх соціокультурних впливів, культурно-цивілізованих "поштовхів", імпульсів з боку суспільств з більш високим рівнем суспіль­ної життєдіяльності, "зразкових суспільств" відносно суспільств із низьким рів­нем розвитку. Це "суспільства-референти", з яких беруть приклад і запозичують моделі суспільної життєдіяльності інші суспільні системи та імплантують і соціокультурні моде­лі на національному ґрунті (через соціогенний та інтелектуальний впливи нормуючих цінностей-культурокодів).

5. Принцип "подвійного заперечення" представлений у метатеорії принципами флуктуаційності суспільної життєдіяльності, або швидкої і різкої зміни суспільних станів у ре­зультаті прийняття нової парадигми суспільного розвитку і проекту нової соціальної ек­зистенції.

Вищеперелічені метатеоретичні принципи дозволяють побачити субстанціональні сутності прийдешніх інформаційних епох із найдавніших часів. Це, наприклад, первісна вербаліка ведологічного знання, первісна істинність думок-слів (на відміну від багатозначності міфологемної семантики). Це і різноманітна проективність соціальної екзистенції, що пред­ставлена різними культурами соціального спілкування і суспільними комунікаціями, напри­клад, за класифікацією "локальних цивілізацій" Арнольда Тойнбі. "Структура наукових ре­волюцій" Томаса Куна дозволяє побачити дискретну парадигматичність не тільки в науці, але й в соціальному розвитку (Д. Лукач). Нинішня соціальна парадигма лежить у площині "посткапіталізму" (США) і "антикапіталістичних" суспільних взаємодій і соціальних комуні­кацій у життєвих світах людей (Європа). У цілому, - це парадигма "постіндустріалізму" на користь соціогуманітарній конструкції "постсучасної" суспільної системи. За концепцією Ф. Фукуями, йде дискретний процес у формах "великого розриву" швидкого становлення єдиного соціального світу "постіндустріальних суспільств". Останні існуючі три світи раннього, імперського і пізнього капіталізму залишаються позаду в занижених статусах "середньорозвинених" і "слаборозвинених" країн. Суспільство автономізується від держави, і "держава виступає як недруг та ворог соціального капіталу в суспільній системі, у якій еконо­мічний обмін замінюється моральним обміном" 1.

Зовнішні поштовхи-імпульси соціокультурного розвитку будуть характерними і для XXI століття. Подібні флуктуаційні "культурні імпульси" зададуть "постсучасні" суспільства-референти, які сприйняли парадигму соціогуманітарного суспільного розвитку, розвиту "соціокомунікативних цивілізацій" і їх духовно-ноосферного домінування. Але цей пансоціальний процес може бути пов'язаний із великими катаклізмами, турбулентністю, флуктуа­ційною напругою і боротьбою за пріоритети. Наприклад, у побудові



1 Фукуяма Ф. Великий разрыв. - М.: ACT, 2003. – С. 350-358.

світу за конструкцією "рах атегісапа" або "рах еигоріса", становленням панслов'янської, індокитайської чи пана-рабської цивілізацій. А, можливо, і всезагальною реконструкцією глобального соціуму, що народжується, і його відтворенням у вигляді культурно-інформаційної суспільної системи. Її розвиток і прогнозується як головний позитивний результат соціокультурних трансформацій у сучасному суспільстві.




7.2. Тема 2. Соціоісторичні закономірності розвитку культурно-

формаційних систем
Соціоісторичні закономірності в ґенезисі суспільств різних культурно-історичних типів виявляються на різному підґрунті культуротворення і соціокультурних трансформаційних змін. Вони також включають етногенетичні і соціогенетичні процеси, націогенезис, «сферний» і «формаційний» конкретно-історичний підходи, зміну історичного характеру людсько­го спілкування в суспільстві та інші аспекти. При цьому подібні закономірності можуть діяти одноразово і в певній послідовності, у безперервних змінах і дискретно, локально і транскультурно, паралельно і в з'єднанні в одному «культурно-історичному» потоці», системно і безсистемно (ідеографічно), фактологічно і номонологічно, типологічно і нетипово-унікально.

Відомо, що Н.Я.Данилевський одним із перших виявив системно-типологічні зако­номірності загальноісторичного характеру. Закономірну генезу суспільства він вбачав у створенні і зміні культурно-історичних типів людських спільнот від їх первинної етичної ор­ганізації до державно-політичної, а потім - до певного цивілізаційного культурно-історичного типу. Системно-типологічні закономірності проявляли себе не локально, але й не на тлі загальнолюдської культури і цивілізації. Вони діють тільки за умови розвитку того чи іншого культурно-історичного типу (КІТ) народу, який цивілізується. Подібні цивілізаційні процеси протікають за загальноісторичними законами для всіх КІТ у повній чи не в по­вній мірі. У повній мірі - коли народ має «повний», «4-х розрядний» культурно-історичний тип згідно з чотирма «загальними розрядами культурної діяльності»: релігійної, суто культу­рної (наукової, творчої в мистецтві, промислової та технологічної діяльності), політичної і су­спільно-економічної, застосовної «до умов користування зовнішнього світу» 1. Слов'янський КІТ буде першим із таких повноцінних культурно-історичних типів, або єги­петська, китайська, ассірійсько-фінікійська, єврейська, грецька і римська культури - це «не­повнорозрядні» КІТ. Загалом, це закономірності, згідно з якими формується історичний тип людського світогляду, що породжує відповідний «типовий світогляд» і відповідну «типову організацію» суспільства та суспільну свідомість. У К.Юнга - це людські «архе-типи»: «західний» - «східний» свідомісні типи, «європейський» і «азійський», «релігійний» і «науковий» («наукове суспільство», за Т.Куном, на відміну від «конфесійного»): «амери­канський» (атлантичний) і «територіально-ландшафтний типи. Як світогляди Талассократичний і Теллуроккратичний. Існують також «земельний», «гірський», «водний», «космічний» як геофізичні типи свідомості, «римлендські» і «коустлендські» світоглядні типи («навколи­шнього» і «прибережного» світогляду), або ж «степові» і «лісові», «лісостепові» і «пустельні» типи світогляду у відображенні міграційно-кочової чи стабілізаційно сталої відтворювальної свідомості (як у випадку з Україною) тощо. Тобто це закономірності виникнення етно­су за конкретно-історичними умовами, з подальшими процесами розвитку етнокультури і соціокультурного етнонаціотворення в політичну організацію. А потім - у той чи інший тип державності. При достатньому «потенціалі культури» та «історичних сил» - сильна політич­на державність перетворюється на суспільну цивілізацію.



1 Данилевский Я. Россия и Европа. - М: Книга, 1991. – С. 471-472.

Закономірності розвитку та існування культурно-історичних типів. Проявлення історичного типу цивілізації відбувається за дією п'яти законів (за Н.Я.Данилевським). Кожен з них є локальним за своєю дією в якості («специфічних законів» субсистем). Проте у своїй сукупності і послідовності дій ці субсистемні закони призводять до загальноісторичних системно-якісних змін і наслідків. Перший локальний закон виявляє спорідне­ність діалектів однієї мови чи групи мов у їх «безпосередній зрідненості». Це свідчить, що КІТ «за своїми духовними задатками здатний до історичного розвитку і вийшов уже з дитин­ства» 1. Зараз цей закон розуміється як «закон континуітету» - однопросторовості народження етносу, його демографічних ознак та мови. Тобто він діє як закон мовно-демографічної етноідентичності.

Другий закон наголошує, що для прогресивного розвитку історичного культуротипу необхідна політична незалежність первісного етнонаціонального утворення. Сьогодні цей закон функціонує як вимога державної суверенності народу, або суверенності історії сво­го народу протягом достатньо тривалого періоду його історії. І тут, дотримуючись поглядів О.Шпенглера, можна стверджувати, що ані культура, ані економіка не допомагають, «коли дефіцит політичного інституту підмінюється моральними настроями» 2.

Третій ло­кальний закон стверджує, що «початки одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу». Але історичний досвід свідчить, що повного непередавання «культурокоду КІТ» немає, а мова може вестись щодо модусів даного закону в тенденціях: а) автохтонності КІТ та культурно-етничної ксенофобії; б) домінуючого впливу одного КІТ на ін­ший тип чи на всі народи і нації (як у випадку із сучасним західним євроатлантичним світом); в) прищеплювання-переносу, імплантації сильнішого культурокоду іншим, менш сильним суспільним культурам.

1 Данилевский Я. Россия и Европа. - М: Книга, 1991. – С. 91.

2 Шпенглер О. Закат Европы. Всемирно-космические перспективы. - Минск: «Попурри», 1999. – Т.2. – С. 628.

Четвертий закон постулює «розмаїття етнографічних елементів» КІТ в «одному політичному цілому» або в «політичній системі держав (федерації)»1. У сучасному вигляді - це закон «структурної сили» політичної системи за наявністю процесів «соціальної стратифікації» (а з нею «економічної», «політичної» та «професійної стратифікації»), котрі надають суспільству більшу врівноваженість, розширюють «соціаль­ний простір» для прогресивної «соціокультурної динаміки» 2. Цей закон діє і в модусі соціокультурного поліцентризму КІТ, коли «ціннісна сила» багатьох історичних культуротипів зрівнюється або позитивно взаємодіє, підсилюючи одна одну резонансно і синергетично (на психоментальному духовному підґрунті).

П'ятий закон свідчить про строки існування історичних культуротипів («закон термінів»), згідно з яким історичний період зро­стання і життя КІТ «може бути невизначено довгим, але період цвітіння і плодоношення є від­носно коротким і виснажує раз і назавжди їх життєву силу».

Але якщо, за Н.Я.Данилевським, КІТ є «повним» і «повнорозрядним», тобто коли ду­ховна сила історичного культуротипу співпадає з його індустріально-економічними, тех­нологічними і політичними досягненнями, релевантно опредмечується відповідно до «висот духу» і культури у високий «цивілізаційний витвір», тобто у відповідний культурно-історичний тип цивілізації, що втілює ціннісні сили багатьох народів, то тоді спрацьовує «на підтримку» і «на підсилення» цивілізаційний «закон збереження запасу історичних сил» даного культурно-історичного типу («закон боротьби»). У слов'янському КІТ це мо­же виникнути за умови створення «всеслов'янського союзу», котрий з'явиться як «необхід­ність Слов'янського Союзу для людства» або як «перешкода до всесвітнього володарювання Європи» в разі загрози «згубного результату загальнолюдської цивілізації» 3.



1 Данилевский Я. Россия и Европа. - М: Книга, 1991. – С. 92.

2 Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М: Изд. полит, лит., 1992. – С. 297-353, 425.

3 Данилевский Я. Россия и Европа. - М: Книга, 1991. – С. 435-438, 397-434.
Ствердження слов'янського культуротипу як загальнолюдського КІТ (в аспекті ре­алізації «руської ідеї», за І.А.Ільїним), відбудеться на ґрунті «єдності цінностей руського на­роду» з іншими народами: «близькість до Бога», «жива віра в совість», у «родину і Вітчиз­ну», в «духовну силу народу» та «органічна єдність з природою». «Росія, що втілює слов'янський КІТ, є організм природи і Духа», і «цей організм завжди творив і дарив» та «ні­коли не відсікав і не насилував»; це не тільки «духовний організм», але й «єдиний господар­чий організм» і «організм культурний, мовний, правовий, державний», у якому відбувся «ра­совий синтез». І тому «руський тип народу - осередок творчих сил людей, що притаманні й іншим народам» 1. Новий тип державної організації людства - «ліберальний консерватизм», у якому втілюються ідеї людського серця і «свободи творчості» («ідеї вільноспоглядаючого серця»), в котрій здійснюється «культура волі, думки й організації»: «відпо­відальна совість», «правова інтуїція», «творча свобода в дослідництві», «духовна свобода» в якості «предметної цілі права і держави»2. За «законом строків» (термінів) куль­турно-історичний тип цивілізацій набуває в залежності від обмеження термінів розвитку ет­нографічного характеру самобутньої культури (за А.Тойнбі, це «локальні цивілізації»), політичного характеру з формуванням відповідного типу державності та характеру цивілізаційного розквіту. Подібний розквіт відбувається у формах «самотніх цивілізацій» (ки­тайської, індійської), тобто ізотеричних культур або «спадкових цивілізацій» (єгипетської, греко-римської, єврейської тощо), тобто екзотеричних культур «відкритих суспільств». Тому й народи потрібно розглядати як «творчі», що спрямовані своєю творчою свідомістю на по­зитивне творення історії («творчі народи»); «нетворчі» народи з негативною орієнтацією на історичні процеси з «руйнівною» психологією і свідомістю («народи-руйнівники» з деконструктивними установками - антицінностями); народи, в яких творчий дух затримався у

1 Ильин И.А. Россия есть живой организм // Русская идея. - М.: Изд. «Республика», 1992. - С. 430-436.

2 Ильин И.А. О русской идее // Русская идея. - М.: Изд. «Республика», 1992. - С. 438-443.

своєму розвитку на ранній стадії, і тому вони діють без відповідної історичної позиції, в за­лежності «від ситуації». За Н.Я.Данилевським це «сумнівні» цивілізаційні КІТ, до яких відносяться американці і, можливо, слов'яни.

Системно-культуротипні закономірності формування і розвитку історичної свідомості на рівні етносів, націй і всього людства, що виявив Н.Я.Данилевський, мали своє оригінальне вираження і певне вдосконалення в концепціях П.Сорокіна, М.Бердяєва та Л.Гумільова. За П.Сорокіним, це системно-ідеологічні закономірності «зміни в господарстві ідеаційного, ідеалістичного і почуттєвого права», котрі зрештою призведуть до становлення загально­людської «суперсистеми» культури. «Ідеологія культури» проявляє себе в сукупності смис­лів, цінностей і норм у науці, філософських, релігійних, етичних і художніх смислах, що й створюють «ідеологічне ціле», включаючи «ідеологічну свідомість» культурної суперсисте­ми, «інтегральної культури» або «метакультури». Ці закономірності ведуть до інтегральної свідомості «понадлюдини» з духовно-символічною сутністю глобального світогляду 1. За М.Бердяєвим, ці закономірності мають системно-техногенний характер, і розвиток органічних культур «від природи» рано чи пізно приводить до появи «техногенних культур» «від Машини», які придушують особистість: «Машина розриває дух, вносить роз­щеплення, порушує первісну органічну цілісність, спаяність Духа і плоті» 2. Техногенна свідомість призводить до «розщеплення і роздвоєння особистості», «машина не­мов би кліщами вириває дух із надр природної матерії», і вихід є тільки у творчості й у «сво­боді духу». І тому свобода має пріоритет над буттям, бо свобода Духу ініціює творчу актив­ність особистості, встановлює свої «духовні закономірності Буття», змінює його і «судьбу культури». Особистість тоді набуває абсолютної цінності, і якщо вона одухотворена і пере­творюється на творця культури, то тоді це стає проявом її духовно-практичної свідомості свободи. В аспекті

1 Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М: Изд. полит, лит., 1992. – С. 494-500.

2 Бердяев Н. Дух и машина // Судьба России. - М.: Эксмо-Пресс; Харьков: Фолио, 2000. – С. 469-470.

вільного культуротворення національної суспільної свідомості духовно-творчі закономірності відкривають можливості «творчого національного шляху» для розвитку, що «є шляхом до вселюдськості, є розкриттям вселюдськості в моїй на­ціональності, як вона розкривається в усякій національності»1. За Л.Гумільовим, ці закономірності мають системно-етногенетичний характер пасіонарних пульсацій земно-космічного плану буття людства. Вони діють як системно-енергетичні закономірності у формі космопульсацій на людей, що є пасіонарними особистостями («пасіонарії»), несуть у собі космологічно-детерміновану сутність, яка творчість і зруйнування одночасно. Національна суспільна свідомість, котра оволоділа пасіонарністю, перетворюється на духовно-космічну силу.

Інший різновид суспільної ґенези, в деяких моментах відповідний до поглядів Н.Я.Данилевського, розробляв відомий філософ Карл Ясперс. Але на відміну від попере­дника К.Ясперс розглядав «наскрізні» закономірності суспільного розвитку і соціальної трансформації суспільства за «осями культури», у вимірах «усього часу».
Культурно-осьові закономірності розвитку суспільства. Ці закономірності породжують «осьові культурні форми» суспільного життя в парадигмальних формах когнітивного, ціннісного, регулятивного (нормоціннісного) світогляду та в інших формах. Це також можуть бути осі за людськими архетипами (за К.Юнгом), осі за людськими устремліннями (за А.Адлером), осі за соці­альною поведінкою (за К.Хорні) тощо 2. «Осьовий час» культури в якості головної закономірності її розвитку (з формуванням відповідного світогляду та істори­чної свідомості) характеризується духовною спорідненістю «трьох епох» (або «трьох сфер») у розвитку людства: міфологічною, філософською (релігійною) і політичною, які приводять до появи людської особистості, що володіє знанням та історичним

1 Бердяев Н. Философия свободы // Судьба России. - М.: Эксмо-Пресс; Харьков: Фо­лио, 2002. - С. 354.

2 Хьелл Л., Зиглер Д. Теория личности. - СПб.: Питер, 1999. – С. 61-213, 214-245.

розумом. К.Ясперс називає її «достотною людиною» (істинною, дійсною, достеменною): «людина мо­же відтепер внутрішньо протипоставити себе всьому світові. Вона відкрила в собі джерела, які дозволяють їй піднятися над світом і над самою собою». «Істинна людина... намагається до визволення і спасіння вже в цьому світі у пориві вознесіння до ідеї в незламному спокої ду­ші» (і без «спекулятивного мислення» про «волю Божу» і «невірне тлумачення») 1. Осьовий час творить «новий духовний світ, який у своєму завершенні приймає політичний характер» із «збереженням спомину про дух» давніх і найдавніших культур, що поглинають­ся осьовим часом. Ці «великі культури давнини» в разі «виникнення в осьовий час духовного напруження» проходять історичну трансформацію, або ж «утрачають свою специфіку, роб­ляться нерозрізненими... аж до того часу, поки вони не розчиняються в історичному розвит­ку» і «в протилежному випадку вимирають» 2. Культурно-осьові закономірнос­ті при цьому діють загальноісторично в таких чотирьох головних напрямках векторно-азимутальної спрямованості:

1. Закономірність гранично-обмеженого часу історичного існування давніх культур (у якості «доісторичних») з їх подальшою трансформацією, нерозрізненістю або зникненням, про які залишається лише «спомин про дух попередньої епохи» (наприклад, це «ідея імпе­рії»).

2. Закономірність духовного Відродження давніх культур із можливістю історичного існування в «осьовому часі», якщо вони слідують ідеям прийдешньої епохи («сполохуються» цими ідеями) і використовують можливості «осьового часу» у формі «духовного підйо­му».

3. Усеосяжність історизму «осьового часу» в просторовому відношенні і сприйнят­ті «центрів духовного випромінювання» (міф, філософія, політичні процеси), якщо вони по­вернулися з «доісторії» і увійшли в «історію» з новими народами і суспільствами. Тобто «модернізувались» із «старих» у «нові» суспільства, стали «модерн-націями».

1 Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Изд. полит, лит., 1991. – С. 33-34.

2 Там же. – С. 35-36, 39.

4. Закономірність історичного соціокультурного взаєморозуміння «старих» і «нових» епох («давніх» і «новітніх» народів та їх культур) на духовній основі міфу, філософії і полі­тичних процесів.

Загалом можна бачити, що по осі дії культурно-історичного поля формуються певні «типи соціокультурних світів»: від типу «регіональної культури» до «історичного типу» і «цивілізаційного світу», де «простір культури» найбільший 1. У цьому розширеному просторі культури досягається можливість її регуляції по «когнітивній осі» і «ціннісній осі» за рахунок розмаїття «культурних форм» у своїх просторових нішах, «мента­льного поля культури» на різних «рівнях ментальності» та змістом «ментальних комплексів» 2. У системі «інформаціології» в просторі дії ментально-свідомісних полів по­чинає проявляти себе «закон генералізаційно-єдиної інформаційної взаємодії (поля)» 3. Або, за Е.В.Ільєнковим, починає діяти «космологія духу» в проявленні «об'єктивної ролі мислячої матерії в системі світової взаємодії» 4. В аспекті виявлення закономі­рностей розвитку суспільної свідомості з етнонаціонального духовного базису до всезагальних культурно-історичних типів («соціокультурних світів») у «структурі культурного прос­тору» проявляють себе «парадигмальні культурні форми» ментальності і свідомості. Тут мо­жна побачити дію закону суперпозиції культурно-історичного типу суспільного світо­гляду: це закономірність трансформації етносвітогляду в національний світогляд, а потім - у державно-політичний і цивілізаційний світогляд того чи іншого історичного культуротипу. За Н.Данилевським, це закон перетворення етнотипу народу на національно-державний тип, а згодом - на цивілізаційний культуротип. Подібний процес збуджується зовнішніми полі­тичними поштовхами, котрі сприймаються як загрози. Сюди відноситься і загроза зовнішніх агресій, війн і навал, внутрішня боротьба на етнічній чи класовій основі, це й історичні

1 Кармин А.С. Культурология. - СПб.: Лань, 2003. – С. 49, 200-202.

2 Там же. – С. 203-219.

3 Юзвишин И.И. Основы информациологии. - М.: Высш. шк., 2001. – С.18.

4 Ильенков Э.В. Философия и культура. - М.: Изд. полит, лит., 1991. – С. 415.

Виклики, що потребують належної Відповіді, а також природно-історичні процеси соціально-економічного формаційного розвитку. Подібне можна розглядати як закон суперпозиції су­спільного світогляду, який діє по осях комунікативності, ціннісності (аксіологічності), когнітивності, реалізаційності, інтенційності та іншим складовим.



Якщо «закон суперпозиції» не спрацьовує, то культурні форми суспільного світогляду залишаються в потенціалі, у віртуальній можливості і можуть не підніматися з рівня етноссвітогляду на більш високі. Тому повинна розвинутися не тільки «культура реальної», але й відповідна «культура реальної віртуальності» з необхідними соціальними інститутами та структурами, як це відбулося «в інформаційних суспільствах» Заходу, де розвинулась «інфо­рмаційна економіка» 1. У межах історичного розвитку культурно-формаційних систем потрібна наявність відповідного духовного базису суспільства (це його конкретно-історичний світогляд), способу духовного відтворення цінностей у культурі (кон­кретно-історична свідомість) та ефективно діючої соціокультурної організації суспільства. У сукупності це суспільний духовно-практичний світогляд у певній культурно-трансляційній і культурно-парадигмальній формах домінуючої в суспільстві ментальності (культурозначеннями і культурокодами). На думку О.Ф.Лосєва, в такій суспільній свідомості повинна проявитись особлива «софійна сутність» суспільства, коли «міжграничні» («внутрішньограничні») «проміжні структури» суспільства з'єднуються в «субстанційно-інтегральні» суспільні утворення. Відбувається процес соціальної генералізації з виникнен­ням нового духовно-світоглядного базису суспільства, і воно переживає новий виток культу­рного прогресу. Зараз це відбувається внаслідок «генералізаційного закону інформації» на підґрунті «інформаціологічного світогляду» сучасного суспільства 2. За векто­рами дії закону суперпозиції розвитку суспільного світогляду також можуть проявитися фе­номенологічні,

1 Юзвишин И.И. Основы информациологии. - М.: Высш. шк., 2001. – С. 314-351.

2 Ильенков Э.В. Философия и культура. - М.: Изд. полит, лит., 1991. – С. 16, 125.
системно-креативні, сферно-ментальні, метасоціальні та інші закономірності, що піднімають її потенціал і градієнт з етнічного рівня на транснаціональний і гло­бальний 1.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка