Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка35/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   51

Питання

1. Системні основи людського духу П.Д.Юркевича.

2. Філософія трансцендентального реалізму Г.І.Челпанова.

3. Емпірична феноменологія В.В.Лесевича.

4. «Позитивна метафізика» Н.Я.Грота.
Основи класичної національної філософії у взаємозв'язку з її історичними передумовами заклав Панфіл Данилович Юркевич (1827—1874). Цей історичний взаємозв'язок і спадкоємність представлені в його концептуальній праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого». У ній мислитель розвиває далі ідеї духовної антропології від їх історичних джерел. У системному плані свій оригінальний філософський погляд він представив у праці «З науки про людський дух». Порівняльний філософський аналіз класичних філософських систем П.Д.Юркевич на методологічній основі філософії духу представив у роботах «Ідея» і «Розум за навчанням Платона і досвід за навчанням Канта». Це аналіз античної філософії «за Платоном» і німецької класичної філософії «за Кантом-Гегелем».

У визначенні філософської спрямованості поглядів Юркевича найближче підійшов, можливо, Г.Г.Шпет. Для нього Юркевич — духовний «реаліст», «емпірист», який виступав проти одностороннього матеріалістичного досвіду. За свідченням В.С.Соловйова, особистий духовний досвід Юркевича був спіритуальним, і він, Юркевич, припускав реальне існування духовних тіл. Тут спостерігається прямий зв'язок із поглядами Г.С.Сковороди про наявність у людини «духовного тіла» і, видимо, з поглядами Маха і Авенаріуса про психофізичне буття людини. Фіксація сучасною наукою екстрасенсорних феноменів розповсюдження буддійських поглядів про багатоструктурність людини, феноменальні «досвіди поза тілом» (під час клінічної смерті) — усе це говорить про те, що сам Юркевич у своїй філософії угадав наперед реальність психічних проявів людини. Тому з повною підставою його філософію можна було б визначити як філософію духовного досвіду.

Основні праці: «Ідея», «Серце і його значення в духовному житті людини», «З науки про людський дух», «Матеріалізм і задачі філософії», «Мова фізіологів і психологів», «Розум за навчанням Платона і досвід за вченням Канта».

ОНТОЛОГІЯ ЮРКЕВИЧА. Перша теза — матеріальне стає тим, що воно є тільки у взаємодії з духовним і що існує в якості людського досвіду. Поза духовним матеріальне себе не проявляє, і знаходить себе тільки через духовний досвід.

Друга теза — у всякому матеріальному бутті завжди міститься якийсь «залишок буття», який не може бути пояснений фізичною наукою, це є метафізичне у фізичному, тобто духовне у матеріальному. Метафізичне існує для людини і гносеологічно, але не як певна система знань (яку людина не може побудувати як фізичну істоту), а як певна система метафізичних задач, у відношенні до яких людина повинна визначити смисли і прийоми їх розв’язання.

Третя теза — для пояснення духовних явищ необхідне створення «наукової метафізики», здатної розглянути фізичне з позицій метафізичного і науково пояснити перетворення матеріального в ідеальне, фізіологічного в психічне. Досягнутий рівень науки не дозволяє цього зробити і цим займеться «майбутня метафізика».

Четверта теза — межі людського досвіду про світ треба розсунути за межі людської чуттєвості й мислення (які лише повторюють зовнішню дійсність), вийти за межі досвіду «для нас, для людини» і піднятися на рівень метафізичного реалізму, «безпосереднього погляду» і вивчення спіритуальної реальності (тут простежується момент зв'язку з поглядами сучасного філософа Леві-Строса, який називав себе «трансцендентальним матеріалістом»).

Передумови подібних уявлень Юркевича можна побачити не тільки в історичному корінні національної філософії. Найважливіша обставина - це швидкий розвиток наукового природознавства і завищені претензії вульгарного матеріалізму дати адекватне пояснення новим даним науки, які виявилися явно непереконливими (Фогт, Молешотт, Чернишевський та інші).

Звідси профанація філософії, спроба перетворити її на подібну вузьку й вульгарну науку про матеріалізм, з іншого боку, філософський позитивізм, що швидко формується, взагалі відбирав у філософії право бути науковим світоглядом, відводячи їй лише службову роль пояснення даних науки без свого предмета наукового дослідження. Точку зору Юркевича добре виклав історик В.О.Ключевський: «філософія є думка про світ, оскільки він завершений, тобто наскільки він розвинувся до даного моменту. Отже, історія філософії має предметом простежити процес утворення світу, як і розвиток духу, що входить діячем у цей процес» і в такому контексті побачити, що «вся історична робота — справа духу людського і його самосвідомості»1.

1 Ключевский В.О. Из писем П.П.Гвоздеву // Юркевич П.П.Философские произведения. — М., 1990. — C. 542.

Концепція Юркевича тут максимально чітко виражена — сила людського духу є діяльна сила історії (і в такому співвідношенні вона знаходиться і в природі: іманентно, метафізично або актуально, фізично). Функція філософії інша: «філософія має тільки теоретичний інтерес; вона — спокійне, пасивне розуміння існуючого, якому вона не може дати напряму, тому і не входить в історію як діяльна сила»1. Філософія йде за фактичними проявами життя, дозволяючи знаходити за ними смисл і значення, «задушевну» сторону (за якими стоять душа, дух).



ГНОСЕОЛОГІЯ ЮРКЕВИЧА. Як у своїй онтології Юркевич намагався усунути «дуалізм метафізичний», існуючий між філософськими системами матеріалізму та ідеалізму, так і у своїй гносеології він намагався усунути в науці «дуалізм гносеологічний». Як у сфері буття він пропонував у людському досвіді піднятися до рівня «метафізичної реальності», так в області знання — до рівня метафізичного досвіду у формах внутрішнього «безпосереднього самопогляду». Це самопізнання внутрішнього людського досвіду. Подібне самопізнання здійснюється двояко: зовнішніми чуттями — тіло і його органи та внутрішнім чуттям — душевні явища. У першому випадку ми будемо мати фізіологічне пізнання про людське тіло, а в другому — психологічне пізнання про людський дух 2. Вульгарний матеріалізм своїми простими поясненнями складних явищ людської психіки намагався «обігнати» саму метафізику там, де вона не знаходила достатньої аргументації (Г.Г.Шпет), у той час як Юркевич прагнув увести «метафізику духу» у фізичну науку і зробити дух предметом наукового дослідження, прищепити дослідникам «любов до істин духу».

Юркевич намагається побудувати методологію подолання агностицизму Канта, «трансцендентальний розрив» між явищем і «річчю у собі» не феноменологічно а по суті, виходячи з пізнавальних можливостей і духовних


1 Ключевский В.О. Из писем П.П.Гвоздеву // Юркевич П.П.Философские произведения. — М., 1990. — C. 543.

2 Юркевич П.Д. Философские произведения. — М., 1990. – С. 114-115.

резервів людини. Він безпосередньо намагається здійснити психологічне пізнання фізичних «ноуменів» на духовній основі, використовуючи свій метод «безпосереднього погляду».



ТЕОРІЯ ІДЕЙ І ЇХНЬОЇ ДУХОВНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ. Існує три види ідей, які по різному співвідносяться з дійсністю:

ідея як причина, або «вічні істини»: вона не є діяльна сила (чи то сила розуму, чи то сила матеріального втілення ідеї), вона є істина і цим вичерпується все її буття; ця ідея, існуючи як вічна істина, видимо, є метафізична ідея-істина як якийсь зразок існуючої світобудови;

мислимі ідеї як система загальних мислимих основ, сутностей і явищ, які мають «суттєве значення», тобто можуть бути здійснені: а) чи то під дією волі, яка покладає наш світ, б) чи то під дією космосу, який повинен виконувати всяку правду, що лежить у мислимих ідеях. За Кантом, саме тут знаходяться обмеження людського розуму, для якого відкритий лише ступінь участі речі в ідеї на рівні явища речі; мислима основа речі, її сутність залишається закритої для людини. За Юркевичем, треба йти «від зворотного» — від ступеня участі ідеї у речі; і коли це мислима ідея (а не вічна ідея-істина), то суть речі цілком пізнаванна, тому що вона має «суттєве значення», тобто існує як факт дійсності і вже самим цим фактом наявності доступна для людського пізнання;

- існуючі ідеї в тілесних формах, включаючи розумних істот, які покликані за своїм визначенням і фактом існування пізнавати існуючі ідеї.

Питання тільки в тому — як пізнавати ці ідеї: адже дійсність ідеї не охоплює сутності цієї ідеї (дійсність не є сутність, а тільки те, що є).

Юркевич робить видатне припущення: у філософії, як і в природознавстві, ідея сутності не може бути виведена із дійсності, а повинна бути знайдена через свою надсутність, тобто знайдена через її «надсуттєвість» у фізичному світі, яке не зводиться до ідей розуму, і не може бути пояснене звичайною логікою (наприклад, як зараз закони макросвіту осягаються через вивчення його надіснування в мікросвіті, закони якого в мікромасштабах не підкорюються законам макрофізичного світу).

У цьому пункті духовне начало людини (як деяка вічна ідея-істина, яка мислиться людиною) набуває свого ключового значення — «надсутність». Наш «власний дух» і є той «надсуттєвий дух», з допомогою якого ми долаємо трансцендентальний розрив між явищем і «річчю в собі», робимо трансцензус-стрибок від існуючої ідеї-речі до мислимої ідеї в її сутності, долаючи примарність та ілюзорність «явленої ідеї». Надсуттєвий дух у нас виявляється цілком інструментальним і функціональним (і у своїй надсуттєвості не несе ніякої надприродності): з його допомогою те, що може бути (ідея) переводиться в те, що стає і є (дійсність), шляхом того, що повинно бути (по мислимій ідеї).



Тим самим ми «не виводимо» світ із свого розуму (який, за Кантом, є первісно обмеженим у пізнанні), а ми «знаходимо світ» своїм розумом, і знаходимо світ не таким, яким він задається нашим розумом апріорі, а таким, яким «світ даний» за «вічною ідеєю-істиною», тобто коли ми духовно «знаходимо світ», ми його бачимо у причинному стані, осягаємо як «причинний світ», що містить ідею-причину (що, за Юркевичем, і є внутрішня свідомість «безпосереднього погляду» і що В.С.Соловйов називав «внутрішнім тоном поглядів» Юркевича) 1. Це і становить зміст духовного досвіду людини: той «розумний залишок» ментального буття людини, який не зводиться до раціональності і що є пізнана духовність. У такому самому ключі Юркевич будує і свою антропологію.

АНТРОПОЛОГІЯ ЮРКЕВИЧА Вона в нього духовна і має прямий зв'язок з ученням Сковороди про «духовне серце». Це людська душа як осереддя духовного життя людини, вона - вмістище справжнього внутрішнього досвіду людини, тому що встановлює «задушевність», тобто
1 Див.: Юркевич П.Д. Идея // Философские произведения. - М., 1990. - C.9-68; Юркевич П.Д. Разум по учению Платона и опыт по учению Канта // Там же. – С. 466-528; Соловьев B.C. О философских трудах П.Д.Юркевича. - Там же. - C.552-638.
психічну глибину людини. Тільки за наявності цієї психічної глибини може виникнути мислення у людини, і вся робота розуму будується на постійному «підживленні» з цього духовного джерела. Основні тези духовної антропології Юркевича:

1. Людина - це «душевна істота» по своєму роду і як «людина розумна» вона постає тільки по своєму виду, розум є вершина, а не корінь духовного життя. Не мислення є родовою сутністю людини, і не воно є сутність людської душі, а вона представлена людським серцем.

2. «Серце є таке осереддя духовного життя людини, з якого виникають прагнення, бажання і помисли», всі «душевні явища», «багатообразні душевні відчування, хвилювання і пристрасті». «Суть душі» в тому, що в самій душі є щось «за-душевне», є така глибока сутність, яка ніколи не вичерпується явищами мислення" 1. Юркевич залишається вірним собі і намагається цілком виразно визначити («знайти!»), у чому ж представлена «метафізика душі» в духовній людині, говорячи його поняттями - «надсутність серця»?

3. По-перше, це моральне життя людини, але не весь її видимий обсяг, а той, «з яким моральне законодавство розуму нічого не скаже»;

а) це моральне життя «натхненної людини», для якої всі «розпорядження і веління» розуму зняті як «щось чуже, несродне», стороннє і нав'язане духу;

б) це моральне життя «як щось первоначальне і просте», як «життя потаємного серця», в якому виявляється вся «глибина серця», і на цій сердечній глибині розумові або життєві «рухи не можуть бути розраховані за загальними і необхідними умовами та законами душевного життя»; для цієї «найособливішої сторони людського духу» наука не може знайти ніяких пояснень, ні загальних понять, ні визначених форм вираження;



1 Див.: Сердце и его значение в духовной жизни человека // Юркевич П.Д. Философские произведения. – С. 76-77.

в) це моральне життя на «глибині, недоступній аналізові», де душа безпосередньо стикається з вічним і знаходить духовний зміст; на цій глибині душа знаходить «джерело нового життя, нових рухів і прагнень», які переходять за межі конечних форм душі і роблять її здатною до вічності.

По-друге, метафізика душі представлена «безпосередньою самосвідомістю людини, яка робить її «особливою, не зникаючою в роді істотою», здатною «відкривати» людську душу, але не взагалі як даність, а душу «на глибині», в її джерелі, з якого вона черпає духовні сили.

4. Саме в духовній антропології людини вирішуються «крайнощі містицизму й емпіризму» і знаходиться духовна істина: вона вже має «всі ті форми духовного життя, які підлягають загальним умовам і законам»1, тобто з якими уже цілком може працювати наука.

При такому підході «містичне дослідження» стає продуктивним. З допомогою містицизму як наукового методу дослідник «занурюється в безпосередні потяги серця, не переводячи їх у абстрактні, спокійні і тверді ідеї або начала розуму», які суперечать властивостям людського духу.

Дослідник позбавляється тоді від апріорі людського розуму («законодавство розуму»), який ще до самого дослідження «наставляє», «що я повинен зробити, відкриває мені перспективу справ тільки ще очікуваних, поки ще не здійснених» (тобто «закриває» сутність речі для дослідження, за Кантом).

Здійснюючи пізнання безпосередньою самосвідомістю шляхом «містичного» заглиблення у потяги серця, дослідник вивчає «самі потяги і прагнення» духу. Юркевич остаточно робить «антикантівський» висновок: «Нам вроджені не правила, не думки про моральну діяльність, а самі потяги і прагнення до неї».

1 Див.: Сердце и его значение в духовной жизни человека // Юркевич П.Д. Философские произведения. – С. 90-92, 99-100.
5. Подібний психічний стан «на глибині» людської душі Юркевич називає «самовизначенням душі». У такому стані вона здійснює «справи правди», тобто знаходить істину морально, а не юридично, вільно, а не з примусу розуму та його понять (це «моральна істина» як синтез істини й справедливості правди).

6. Головна якість людської «душі, що самовизначилася» — доброта, яка йде «від серця». Перша «справа правди» це доброта як блага справа, що здійснюється «за запалом» духу, коли людина «робить добро не з примусу, не з розрахунку, не за наказом, а вільно або охоче, з любові до добра»1.

7. Людина в духовному пізнанні «від серця», коли в основі лежить доброта, свобода і запал духу, будує зовсім новий «спосіб діяльності» (духовної діяльності). Вона — «безкорислива і чиста»; вона не обдурить вас..., не викраде ваших прав..., не боїться постати з таємними рухами свого серця перед лицем всезнаючого Бога". І в такому способі діяльності розумність і моральна доброта збігаються, будучи звичайно розділеними, закони розуму і закони серця знаходять сумісну гармонію, «любов серця» до добра і розуму стає рівновеликою (за Сковородою — це «сродна» людині духовна праця).

8. Людина знаходить у собі «почуття великодушності», великої душі у «вільній прихильності серця до добра» і до «благодаті для людської свободи» (тут можна спостерігати дивовижну близькість до буддійських учень про «великі душі — «махатми»). До цієї сфери Юркевич відносив і філософію, вважаючи, що «філософія є справа не людини, а людства» (сукупної людської душі).

Дослідник філософської спадщини П.Д.Юркевича Г.Г.Шпет, який багато зробив для наукового пізнання духовної сутності людини (особливо на методологічній основі етнічної психології), у розумінні духовного начала не
1 Див.: Сердце и его значение в духовной жизни человека // Юркевич П.Д. Философские произведения. – С. 93.
зміг піднятися вище його визначення як «чистої діяльності» і «чистого гіпостазування ідеального»1 (характеризуючи шість основних модифікацій духовного). Розробки Юркевича про дух були для нього свого роду філософським одкровенням. Він один із небагатьох філософів, який зміг відокремити «чистий погляд» від «чистого мислення», показавши непереконливість останнього як «надії ідеалізму». Юркевич показав можливість знаходження істини шляхом «безпосереднього самопогляду» (за Шпетом — шляхом «екстатичного занурення в буття» і «містичного погашення мислення» у причинному бутті істин), розкрив психологію людського духу і показав його «душевну здатність до надчуттєвого пізнання» на основі знаходження «надсутності» ідей, речей і духу. «Метафізика духу» обертається у нього на реальну духовність і, незважаючи на прихильність релігійному світогляду, духовне начало людини носить у нього позарелігійний характер, є реально мислимою духовністю, отже, за логікою Юркевича, — об'єктивною духовною сутністю людини.

Послідовним «трансцендентальним реалістом» був Г.І. ЧЕЛПАНОВ (1863-1936). Головні роботи: дисертація «Проблема сприйняття простору», «Мозок і душа», «Вступ до філософії». Традиції «метафізики духу» Київської школи класичної академічної думки добре простежуються у всіх його філософських поглядах. Досить важливою особливістю його діяльності є те, що він віддав багато сил розвиткові наукової психології. Проте саме досягнення психології цього часу і приводила багатьох учених і філософів до позитивізму як заперечення метафізики й трансценденталізму. У Челпанова такого не трапилось. Але свої висновки він ретельно аргументує у суворо науковому ключі.



Наукова позиція Челпанова в теорії пізнання гносеологічний реалізм. Воно власне, і приводить його до визнання об'єктивності якості трансцендентальності у людини. Аналізуючи появу в психіці людини геометричних аксіом, він показує їхній апріорний характер. Але на відміну від

1 Шпет Г.Г. Введение в этническую психологию // Сочинения. – М., 1989. – С. 530-531.

Канта він фіксує адекватний характер об'єктивного простору його суб'єктивним сприйняттям людиною. У людини справді є апріорний «аналог простору», але «дійсний простір» йому відповідний. Звідси випливають деякі характерні риси трансценденталізму Челпанова:

1) у нього це — «ідеал-реалізм» у тому розумінні, що об'єктивність зовнішнього світу має телеологічну основу: знання для людини стає можливим, тому що воно доцільне людині, як і людина доцільна знанню;

2) його головний філософський метод не апріорі й не аксіоматика, а метод постулатів: постулати необхідно використовувати особливо при дослідженні явища причинного характеру, тому що не всі елементи в нашому пізнанні відповідають дійсності;

3) як в онтології «ідеалу-реалізму» визнається постановка зовнішніх цілей (незалежно від людини), так у гносеології на базі методу постулатів визнається необхідність умов для здійснення цих цілей людиною;

4) трансцендентальність не привноситься людиною містично або метафізично, вона виникає емпірично в моменти незбігання суб'єктивного і об'єктивного, що реально має місце й науково доводиться; трансцендентальність виникає як емпіричний факт, і як феномен вона не має наукового пояснення й логічного доведення, а постулюється як віра.

Духовна метафізика і трансценденталіка отримали широке розповсюдження у традиціях філософської думки в Україні, особливо у формах релігійно-філософського світогляду — досить згадати М.О.Бердяєва (1874 —1948). Духовний мікрокосм людини як онтологічна реальність набирає у Бердяєва вже цілком відчутну форму «космічного світовідчуття». За Бердяєвим, звуження людського світосприймання до рівня «самодостатньої» соціальності, коли визнається тільки «соціальна територія» і забувається космічна вічність людини прямо приводять суспільство до катастроф, війн і соціальних вибухів. Соціологічне світовідчуття ставить людину в позицію беззахисності перед грізною космічною реальністю. «Замкнена і обмежена людська суспільність» породжує соціальні утопії (включаючи утопічний соціалізм, у тому числі і «радянського типу»), штучну ізоляцію від «космічного життя» і «космічних сил», не бачить зв'язку «зла суспільного зі злом космічним»1. Вихід один — «космічне поглиблення свідомості» до здатності «космічного світовідчуття» і прийняття ідеї «космічної суспільності», що вступає в єднання зі «світовим цілим». Тоді людина, вступаючи в «царство незнаного», передбачає великі космічні несподіванки, до неї приливає «енергія з далеких світів», і вона ставить все нові і нові задачі «творчого втілення енергій». Людина духовно міцніє, виявляється духовно підготовленою до будь-яких катастроф і здатна їм ефективно протистояти 2.

Альтернативою філософському трансценденталізму духу і духовній метафізиці в класичній філософії в Україні виступав позитивізм у переважній формі «критичного позитивізму», емпіріокритицизму в концепції Маха, Авенаріуса і Петцольда. Типовим представником цього напряму у філософській думці в Україні є В.В.ЛЕСЕВИЧ (1837— 1905). Головні роботи: «Досвід критичного дослідження основоначал позитивної філософії», «Листи про наукову філософію».



ГНОСЕОЛОГІЯ ЛЕСЕВИЧА. Для нього пізнання є впорядковане, мислення. До подібного упорядкування необхідне застосування методу «критичного реалізму». Його головна спрямованість — антиметафізична. Із мислення вимагається зжити «апріорні заблудження» розуму, вилучити з нього все трансцендентальне і безумовне. Тут позиція у Лесевича войовнича: для нього позитивізм без первісного протиставлення метафізиці немислимий, а визнання «нікчемності трансцендентального умогляду» є обов'язковим. Підстави позитивної гносеології у нього — система позитивного наукового світогляду:

1) позитивний метод функціональної залежності як «співвідносності причини і дії» замість містико-метафізичної причинності;

1 Бердяев Н.А. Космическое и социологическое мироощущение // Судьба России. – М., 1918. – С. 145-146.

2 Там же. – С. 145-245.

2) теза про відносність знання, першість науки перед філософією за своїм фактичним змістом і в такому контексті представлення філософії як «наукової філософії»;

3) відносність знання в тому, що важливі не факти самі по собі («фактопоклонство»), а правильне утворення наукових понять;

4) наукові поняття утворюються у процесі застосування суб'єктивного методу, тобто коли привноситься оцінка дослідника у судження про дійсність (тут він іде за Лавровим і Михайловським); самі оцінки основані на науковому спостереженні й не мають морального аспекту;

5) знання є підстава для дії, у такому аспекті виступає і філософія, воно повинне стати основою людської діяльності в якості спонукання і мети.

Особливу увагу у своїй гносеології Лесевич відводить філософії, її перетворенню на базі позитивізму в «наукову філософію».



КОНЦЕПЦІЯ НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ. Її оригінальність у тому, що філософія не повинна бути енциклопедією знання, простим підсумовуванням «основоначал», виробленими окремими «по-філософському розробленими науками», але «позитивно-філософською системою», системою наукового світогляду. Про системи філософського знання, придатних для соціальної дії і для самої пізнавальної дії, у зрілій формі філософська думка підійшла тільки в наш час (Т.Парсонс та ін.), тобто на століття пізніше. Головні риси концепції:

- філософія - пряме і безпосереднє продовження наукового знання й завершення його;

- на відміну від знання конкретних наук філософія бере знання як ціле, у сукупності понять, вироблених конкретними науками;

- у цьому смислі філософія виступає як «наука всезагальна», тобто як «наука, що об’єднує поняття», і підводить їх під вищі, загальні поняття;

- філософія це абстрактно-теоретична наука про світ як ціле, у якому представлений вищий синтез наукових ідей;

1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка