Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка33/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   51

тип культурно-інформаційної суспільної системи (культуротип КІСС), який визначає її духовний базис. У комунікативному аспекті він інституалізується як комунікативний базис суспільної системи, який видоутворює культуротип комунікативних взаємодій і формує комунікативну культуру соціального спілкування. Її представлено суспільним «комунікативним світоглядом», що визначає ступінь «комунікативної відкритості» суспільства, рівень його соціальної контактності та інтерсуб’єктних взаємодій, способи соціокомунікативного обміну когнітивними практиками. На основі «світоглядних трансформацій», що відбуваються в суспільстві, можна виявити направленість процесів змінень у комунікативному базисі культурно-інформаційної суспільної системи, а з цим – і в усіх соціокомунікативних відносинах КІСС;

  • друга структурна складова КІС-системи – це спосіб духовного відтворення суспільних цінностей. У комунікативній контекстуалізації воно видоутворюється як «соціокомунікативне відтворення» суспільних цінностей у формах суспільної свідомості. Так, якщо змінюється спосіб духовного відтворення «комунікативних цінностей», то змінюється і суспільна свідомість: або в традиційних формах правосвідомості, політики, етики тощо, або у формах духовно-практичної, «комунікативної свідомості» ціннісного вибору, смислу і значень, коніцій, оцінок-естимацій, творчої самореалізації та інтенації й ін. Через подібне соціокомунікативне відтворення суспільних цінностей людина і наділяється «здатністю «повідомляти» зміст своєї свідомості в поза неї, об'єктувати її»1. Тим самим суспільна свідомість


    1 Философия / Под ред. В.П. Кохановского. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2005. – С.244.

    набуває онтологічного статусу, а сам «процес об’єктивації змісту станів онтологічного пласту свідомості» є конкретно-історичним способом його соціокомунікативного відтворення в онтологічному статусі суспільної свідомості тієї чи іншої КІС-системи. Передусім мова йде про конкретно-історичний спосіб формоутворення духовного життя суспільства, за яким у сучасній філософії розуміється «процес реалізації людьми світоглядних уявлень, цілей і смислу життя, що усвідомлюються ними»1;



    1. третю структурну складову представлено історично-конкретною формою соціальної самоорганізації суспільства. У культурно- інформаційній суспільній системі – це комунікативна самоорганізація в консолідованих (інтегруючих) формах соціокультурної комунікації в суспільстві. Вона здійснюється на підґрунті вільних комунікативних дій вільного і відкритого обміну когнітивними практиками. У сучасній КІС-системі – це самоорганізація Великої соціальної сукупності «життєвих світів людей в єдину синергетичну систему духовного і соціального життя суспільства як співтовариства. Вона є суспільним буттям людей із своїми певними «параметрами порядку», що самоорганізуються. Для людського суспільства традиційними «параметрами порядку» є закони даного рівня дії. Зараз ці «рівневі закони» відображають нелінійний характер суспільного розвитку: біфукації рівних преходів з мікрорівня на макрорівень та назад, граничні процеси на міжрівнях з «розривами середовища», нову соціальну ієрархічність, соціальність, більш високого порядку підтримання програми функціонування суспільної системи на глобальному рівні2.


    1 Философия / Под ред. В.Г. Кременя и Н.И. Горлача. - Харьков: Прапор, 2004. – С.413.

    2 Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы. - М.: Рефл-бук; К.: Вакслер, 2002. – С. 347-378.
    Культурно-інформаційну суспільну систему можна віднести не тільки до розрядку культурно-історичних систем. Вона зараз відноситься до розряду Великих синергосистем, що самоорганізуються, глобальних систем 4-го «однополюсного світу» (за В.Іноземцевим). У той же час форма її комунікативної самоорганізації відноситься до розряду «м’яких систем». «М’якою» Кіс-система є передусім з боку «м’яких складових» свого функціонування і відтворення – це соціальні, духовні, творчі, комунікативні та інші сили і здібності людей. Вони діють як безпосередньо виробничі в їх якісній визначеності: освіта, кваліфікація, практичне знання, володіння інформацією, професійна підготовка, досвід, здібність до самоорганізації і самораціоналізації і т. ін.

    Звичайна стандартна «жорстка система» будується на вимозі «жорсткої системності»: «приведення до системи» любої вивчає мої соціальні ситуації, нав’язує розгляд соціального об’єкта в чітких системних термінах «структура – функції», «цілі – засоби». У багатьох випадках системні «шори» можуть суттєво викривати реальну ситуацію. «Жорсткий підхід» виявляється неадекватним частіше при вивченні суспільних явищ тому, що соціальні системи в якості активних елементів включають до себе індивідів і групи, які мають власні цілі, погляди, установки, що визначають вибір рішень і дій1.

    «М’яка система», до якої відноситься і КІС-система, слабо структурована, допускає багато направлених нарізно інтеракцій. «Актори», що діють у «м’якій системі», можуть мати різні погляди і відповідно висувати багато різних задач, які потребують саме даного, за їх думкою, рішення в такій конкретній ситуації. Але ці рішення можуть бути й іншими. Актори діють відповідно до свого бачення «картини світу в межах правил і практик, прийнятих даною культурою», багато з конфліктних ситуацій ними «можуть розглядатися як конфлікт інтерпретацій, сформованих різними культурами».
    1 Плотинский Ю.М. Модели социальных процессов. - М.: Логос, 2001. – С.36.
    Тому, за методологією «м’яких систем», за їх реальним суспільним функціонуванням принципово важливим є вимога «вияву різних точок зору і поступового досягнення взаєморозуміння» акторів1. Наприклад, на основі навчання – комунікації та інтеракцій усе більш високих рівней-порядків, пов’язаних із ціннісним вибором і когнітивними практиками людей.

    Саме тому «м’яка система» одночасно є і «активною системою», яку представлено багатьма соціальними, комунікативними і когнітивними діями суб'єктів-акторів. У процесі реалізації цих дій безперервно творяться все нові соціальні структури за соціоісторичними законами особливої «структурної динаміки» синергосистем: від жорстко детермінованих «природних систем» до слабо структурованих» соціокомунікативних систем. Остання структурується через комунікативну дію, що виявляє соціальні цінності суспільства, його соціальний досвід і соціальне знання у вигляді певних когнітивних практик у символах і значеннях.

    Французький дослідник соціокогнітивних процесів Ж.Подьоло, вирішуючи за допомогою когнітивного підходу проблему нового соціального порядку, приходить до висновку, що до нього веде нова якість соціальних дій людей. За своєю природою вони мають когнітивний зміст, є когнітивними діями. Сама людина як соціальний діяч є «соціологічною», «когнітивною людиною», яка виробляє свої соціальні уявлення за допомогою символів і значень, коли сам символ «репрезентує іншу річ: символ займає місце іншого предмету, замінює його або викликає в пам’яті»2. Таким способом може бути сформована знаково-семіотична, «символічна структура» в певних практичних смислах і значеннях. Вони визначаються Ж.Падьоло як «конвенціональні» або соціально значущі структури соціальних уявлень. Подібні структури можуть бути зображені, наприклад, у вигляді «когнітивних карт», тобто спрощеного, схематичного опису картини світу або конкретного фрагменту дійсності, що відноситься до наданої проблемної (когнітивної)

    1 Плотинский Ю.М. Модели социальных процессов. - М.: Логос, 2001. – С.37-38.

    2 Подьоло Ж. Социальный порядок // Современная западная социология: классические традиции и поиски новой парадигмы. - М., 1990. – С. 93-110.

    ситуації1. Подібною когнітивною картою може стати проста графічна візуалізація інформації, на основі якої за допомогою переконструювання графів можна одержати нову інформацію і практичне знання. У нашому випадку подібну операцію когнітивного «картографування» можна репрезентувати наступним чином:


    Практичний смисл




    Реальним свідоцтвом того, що подібна «когнітивна співдружність» відбулась, є розвиток високорозвиненої соціокомунікації людей, за якою безпосередньо реалізуються і когнітивні теорії, і когнітивні практики, з тим, щоб колективні дії відбулися як «колективний твір»2. Вона є не більш, ніж згода партнерів з приводу правил прийняття рішень: «когнітивний консенсус» комунікаторів і їх «когнітивна згода», передусім «при узгодженні взаємних сприйнять соціальних діячів відносно до конкретного предмету»3.

    Англійський дослідник Б.Бернс уже прямо визначає соціальний порядок у суспільній системі у вигляді «когнітивного порядку», при якому практичні знання в соціальних системах (культурно-інформаційного типу) розподілені таким чином, що більшість або навіть кожен суб’єкт такої



    1 Плотинский Ю.М. Модели социальных процессов. - М.: Логос, 2001. – С.58.

    2 Там же. – С.55, 80.

    3 Подьоло Ж. Социальный порядок // Современная западная социология: классические традиции и поиски новой парадигмы. - М., 1990. – С. 107.

    системи знає про правила, норми, цінності, що прийняті в цій системі. Замість «тиснення норм» існує певний «нормативний порядок» розподіленого практичного знання, і суб’єкти шляхом «комунікативної згоди» та «когнітивної конвенції» готові слідувати цим практичним нормам1. Такий Нормативний порядок громадянами добровільно визнається і підтримується, тому що, згідно з П.Бурдьє, за ними стоїть «практичний смисл», а не «теоретичний розум», «практична логіка», а не «об’єктивація суб’єктивного» у вигляді «декларованого або прихованого мюридизму». Тут подана «об’єктивна відповідність» особистих соціальних диспозицій людей і соціальних структур, які відповідають вимогам об’єктивної необхідності та перевіряються «звичайними практиками» соціальних відносин2. Репрезентуючи цю життєву «практику як об’єкт», суб’єкт формує свій «життєвий досвід», переборюючи дистанцію між собою (своїм «життєвим світом») і суспільством («суспільною системою»), привласнюючи через свій життєвий досвід суспільні практики загальної «інкорпорованої структури» з тим, щоб адекватно суб'єктивувати об’єктивні суспільні відносини. На цій основі в культурно-інформаційній системі можуть формуватися такі суспільні відносини, які не є абстрактно-теоретичними для індивідів (що тільки «тиснуть» і «примушують»), але як практичні, духовно-практичні суспільні відносини «практичного смислу» (комунікативні, когнітивні тощо). Їх можна безпосередньо «привласнювати» в особисте і колективне користування.

    До них можна зарахувати ті духовно-практичні відносини, розвиток яких у КІС-системі, що формує духовно-практичну свідомість людей як «комунікативних партнерів», когнітивних діячів і творчих особистостей («особистостей-систем за Т.Парсонсом). Подібні відносини можна назвати суспільними відносинами громадянської влади в суспільстві, яка самоорганізується, суспільної влади, що самовпорядковується. Її можна
    1 Barnes B. The Nature and Power. – Cambridge: Polisy Press, 1998.

    2 Бурдье П. Практический смысл. - СПб.: Алетейя, 2001. – С. 236.

    розглядати як владу природної впорядкованості і фактичного суспільного порядку у вигляді «відкритих» суспільних відносин без класового, кастового чи кланового розподілу. Певна річ, якщо подібні суспільні відносини безпосередньо будуть нести і втілювати в собі інтерсуб’єктні та соціальні комунікації, ініціювати конструктивні комунікативні дії в напрямку формування нової структури суспільних цінностей, смислів і значень. А саме – раціональних когнітивних норм соціальної згоди спільної когнітивної дії. Вони відкривають нові можливості для предметно-творчої самореалізації суб’єктів, їх креативно-перетворюючих дій у суспільстві. Подібні «безпосередні» духовно-практичні відносини в процесі соціальної комунікації інтерсуб’єктів набувають форми соціокомунікативних суспільних відносин. У них соціальні цінності та їх значення (за своєю сутністю і нормою) співпадають із формою соціокомунікативних відносин, а їх форма – з суспільною нормою соціальної поведінки людей. Таким способом формується певне «ціннісне судження» інтерсуб’єктів, яке орієнтує, обумовлює і визначає їх «фактичну поведінку». Саме в силу того, що це «ціннісне судження» стає для них «об'єктивно-чинною нормою, що встановлює певну поведінку як обов’язкову»1. За своєю суттю, вона є «суб’єктивною цінністю» взаємозгоди людей стосовно «норми-об'єкта», яка має «об’єктивну цінність» у суспільстві2.

    Перехід від суб’єктивної норми до «норми-об'єкта», дійсно, можливий за розвитком соціокомунікативних відносин у суспільстві як ціннісно-нормативних і безпосередньо-предметних: і у вигляді контактно-інтерсуб'єктивних, і як творчо-реалізаційних. У таких суспільних соціокомунікативних «нормовідносинах» безпосередньо втілюються об’єктивні «буттєві факти», які оцінюються за «нормами справедливості». Подібна «норма справедливості велить людям дотримуватися певної поведінки щодо інших людей» з позицій, що «буттєві факти й становлять

    1 Кельзен Г. Чисте правознавство. - К.: Юниверс, 2004. – С. 28.

    2 Там же. – С. 31.

    предмет оцінювання за допомогою тієї норми справедливості», коли вона має «правову цінність» відповідного нормативно-правового акту1. У системі соціокомунікативних суспільних відносин, які мають ціннісно-когнітивний зміст, ними можуть бути «раціоналізовані» норми справедливості. За умови, що нормативно-правові акти повинні затверджувати «цінність справедливості» таким же раціональним чином.

    Тому, коли використання «норм справедливості раціонального типу … має своєю передумовою чинність певного нормативного порядку, то визначає … на що кожен має право, тим часом як інші, згідно з цим порядком, мають … відповідний обов’язок». Тоді «цінність справедливості … тотожна з тією цінністю, чи тими цінностями, що конституюються через норми порядку, зокрема правового порядку …»2.

    Ю.Хабермас фіксує подібний рівень «відкритості» суспільства в таких соціальних комунікаціях, коли «публічні (відкриті) комунікативності організовані так, що існує можливість негайно й ефективно відповісти на публічно, відкрито висловлену думку …», коли «повноважні інституції не втручаються у публічну відкритість …». Тоді «відкритість … залежна від комунікативного контексту «маси», і за умов «масової демократії» у соціальній державі цей «комунікативний контекст» змінює «форми консенсусу й конфлікту, які сьогодні визначаються в здійсненні влади … через тиск погодженості» громадських суспільних відносин на «кулуарно-кабінетну» владу, що знаходиться поза «комунікативного контексту» в «замкнутому кругообігу псевдодемократичної думки»3.

    Структурні перетворення у сфері «відкритості» суспільства, відповідно до Ю.Хабермаса і Т.Лукмана, можна побачити в структурі «відкритих» соціокомунікативних суспільних відносин. Зараз вони мають уже цілком певну «соціокомунікативну якість», розпоряджаючись можливостями

    1 Кельзен Г. Чисте правознавство. - К.: Юниверс, 2004. – С. 383.

    2 Там же. – С. 390.

    3 Хабермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. — Львів: Літопис, 2(Ж). – С.304-305.

    соціокомунікативного «організаційного управління» і перспективами формування соціокомунікативних інститутів «консенсусної організаційної поведінки». «Когнітивна карта» цього процесу може бути репрезентована таким чином:


    Соціокомунікативна організація


    Соціокомунікативні відносини

    Соціокомунікативне управління

    Соціокомунікативна корекція нових властивостей КІС-системи

    Ціннісно-нормативний порядок у суспільстві

    Таким чином, соціальний процес формування культурно-інформаційної суспільної системи з принципово новими суспільними соціокомунікативними відносинами завершується (теоретично) «безконфліктною корекцією» цих відносин. Подібне може трапитись чи в результаті цілеспрямованої соціальної політики в культурно-інформаційній суспільній системі, чи в ході інтерсуб’єктних інтелектуальних процесів «когнітивного научення» на принципах «екології розуму». Але сучасні суспільні системи зараз усе менше розглядаються як «прогресистські» і все частіше як «еволюційні». Концепція культурно-інформаційної суспільної системи знімає дилему «прогресизм-еволюціонізм» і дозволяє побудувати соціально-філософську методологію інноваційного науково-дослідницького позиціювання, об’єктивного та неупередженого аналізу існуючих соціальних тенденцій суспільного процесу і здійснити синтез нового соціального знання про суспільство.

    Концепції «технокапіталістичного» та «інформаційного» суспільства, що розробляються, репрезентують його переважно в аспектації «посткапіталістичного». Але якщо розглядати його в новому «інформаційному вимірі», то капіталоносіями і володарями «інформаційної власності» в посткапіталістичній системі стають не традиційні капіталісти, а суб’єкти творчої інтеркомунікації. Так, «у старому» посткапіталістичному суспільстві пріоритет має «техноструктура», а в «новій» посткапіталістичній суспільній системі – «технокультура» у вигляді «техновідносин» капіталістичної власності. Переважні видоутворення – це форми «інформаційного капіталізму», в якому природа приватнокапіталістичних відносин суттєво не змінюється. Вона суттєво змінюється тільки з розвитком соціокомунікативних відносин культурно-інформаційної суспільної системи, де домінують відносини інтелектуальної та соціальної власності. Такі сумлінні дослідники цього процесу, як Ф.Бродель, а нині Кристофер Мей, чітко фіксують, що тепер діється не «трансформація» капіталізму в інформаційне суспільство, а тільки його «інтенсифікація» за злиттям грошей і влади. Згідно з Ф.Броделем, «ринкові економіки» не можуть існувати без капіталізму і капіталістичних суспільних відносин, «ринкова економіка» і «капіталістична діяльність» ідентичні, бо мають на увазі «монополію» грошей». Тому зараз чиниться зміна «класичного капіталізму» на «цивілізований капіталізм». За суспільними відношеннями «класичного капіталізму» діє критерій «у кого гроші» і «в кого влада». Хто має гроші, тому не потрібна політична влада, і навпаки – в кого є політична влада, тому не потрібна «грошова сила». Таким шляхом стає можливим «класичний розподіл»: з одного боку – це «капіталісти», а з другого – «громадянське суспільство». Вони і забезпечують баланс головних суспільних сил. Зараз дилеми «влада або гроші» вже не існує. Є монополія на те й інше: «монополія інтеграції грошей і влади»1.

    За К.Меєм, в інформаційних суспільствах «продовження відносин власності» розповсюджується і на право інтелектуальної власності. Це діється за рахунок інтенсивної «легітимізації власності на знання», і на цьому підґрунті «сучасні капіталісти прагнуть привласнити наукові та інформаційні ресурси»2. Здійснюється це за допомогою таких інструментів, як наукові планети, авторське право, торгові марки, особисте й колективне знання, способи його розповсюдження, які виключаються із «сфери загального користування, даючи ці права тільки групі обраних»3. Посилюється контроль (за оволодінням знанням), а сама «експлуатація процесу створення нового знання» здійснюється шляхом його присвоєння силою: передусім тотальний контроль усіх контактів інтелектуальних робітників протягом робочого дня. Приводом є те, що всі завдання, які висуваються, є власність компанії, її «корпоративна таємниця». І тут діє заборона на «індивідуальний розголос цих таємниць», на їх авторське розповсюдження, публікацію, передачу, інформування через комп’ютерну мережу (а лише через корпоративну), комп’ютерні комунікації через «відкриту мережу» Internet. Самі ж процедури установлення індивідуального права власності (патентування, поновлювання права, ліцензування, створення мереженого підприємства, договору на спонсорські послуги, видача ліцензій на продукцію, що випускається і в яку вкладено інтелектуальну власність тощо) є надзвичайно дорогими. Ці процедури вибудовано таким чином, що «право інтелектуальної власності


    1 Бродель Ф. Час світу. - Т.З. - К.: Основи, 1998. – С. 561-565.

    2 Мей К. Інформаційне суспільство. - К.: Вид. «К.І.С», 2004. - С. 89.

    3 Там же. – С. 91-92.
    начебто покликає захищати права індивідів, а насправді є ефективним лише на папері. Натомість право інтелектуальної власності проводить межу між індивідами та продуктами їхньої інтелектуальної праці, відчужуючи працівника від результату діяльності» 1.

    Тому часто соціальний аналіз суспільних відносин проводиться за старою формулою «відкритих» та «закритих» суспільств. Перші розуміються як «індивідуалістично-відкриті», «вільні» суспільства сучасного «посткапіталізму», а другі – як «колективістсько-закриті», «невільні» і частіше як «авторитарні» суспільні системи. З цієї причини перші – це «ліберальні суспільства», які розвиваються на основі «цінностей свободи» (яка розуміється як «особиста свобода»). Другі ж розвиваються в межах «утилітарної свободи». Яку нав’язують «тоталітарні партії», що допускають насилля над особистістю: «Під колективістським суспільством … розуміється соціальна система, яка прагне за допомогою будь-яких засобів, включаючи неодмінно і насильство, перебудувати суспільство в ім’я деякої єдиної всепоглинаючої мети і заперечує в інтересах цієї мети будь-яку автономію своїх індивідів»2. Під час соціального прогнозування розвитку сучасних суспільств виключається навіть поняття «суспільних відносин», коли виявляється їх соціальний характер і класова направленість. Розглядаються форми суспільної свідомості, форми життєдіяльності, формування особистості, народонаселення і його розселення, форми соціального розвитку і соціальних інститутів, види соціальних груп, масової інформації, ролі держави в суспільній системі (за об’єктом прогнозу)3. За предметом суспільного розвитку соціальний прогноз мислиться в категоріях «соціальної диференціації суспільства» («за структурними групами» та їхньої життєдіяльності), а також «інтеграції цих груп у складні комплекси соціально-групових зв’язків» 4.



    1 Мей К. Інформаційне суспільство. - К.: Вид. «К.І.С», 2004. - С. 92.

    2 Ивин А.А. Философия истории. - М., - С. 127-138, 140.

    3 Там же. – С. 240.

    4 Бестужев-Лада И.В. Социальное прогнозирование. - М.: Пед. общ. России, 2001.–С.58-59.
    При цьому не фіксуються (навіть у моделі) ні тип цих суспільних систем, які формуються, ні характер домінуючих у суспільстві цінностей, ні направленість суспільних комунікацій і комунікативних дій. І, головне, які при цьому виникають суспільні відносини, як вони видоутворюються за своєю структурою, соціальними організаціями і суспільними інститутами.

    К.-О. Апель, Ю. Хабермас і деякі інші дослідники сучасних соціальних змін у суспільстві задають чітку «методологічну установку» нової суспільної парадигми в якості «фундаментальної» - це парадигма «первинності культурного виміряння перед системним». При цьому культура повинна бути репрезентована в усіх її «соціально-нормативних сферах … осмисленої соціальної діяльності», передусім у вигляді «життєвих світів» людей. Їх зміст «складають комплекси комунікативних дій, націлених на іллокутивні цілі: кооперацію, взаєморозуміння, обмін символами і значеннями» в суспільстві та зануренням в «інтерсуб’єктивний світ повсякденної практичної діяльності і культури»1. Навіть такі апологами американського лідерства у світі, як Дж.Сорос і Зб.Бжезинський, бачать розвиток «глобального капіталізму» у формах «глобалізації інформації та культури» 2. Так, Зб. Бжезинський вбачає культуру четвертою глобальною складовою для домінування у світі, після воєнної, економічної та технологічної областей3. К.-О. Апель піднімає культуру вище. Відповідно до його «дискурсивної теорії культури», економіка і політика розглядаються «переважно через призму їх опосередкування культурною комунікацією», а сама «культурна комунікація» - як «протиставлення стратегічної і комунікативної дій»4. У системі культури, за нашою концепцією, в культурно-інформаційній суспільній системі стратегічна дія (з перспективи зовнішнього спостерігача» (який розглядає «з перспективи» цілераціональної дії) робить цього «зовнішнього спостерігача» залученими не тільки до «життєвих світів людей», але й у «ярмарок культур».



    1 Этика глобализирующегося общества. - М., 2002. – С. 237.

    2 Сорос Дж. О глобализации. - М.: Эксмо, 2004. – С. 15.

    3 Бжезинський 36. Велика шахівниця. - Львів: Лілея, 2000. – С. 36.

    4 Этика глобализирующегося общества. - М., 2002. – С. 236.
    «Культура і традиція оформлюються як товар, який виставляється на ярмарок культур». «Глобальний культурний обмін» у вигляді комунікацій і туризму з їхніми «комунікаційними можливостями» ведуть до формування нового «міжнародного інформаційного порядку», який має «амбівалентний характер». За Т.Лукманом, це життєві світи «з тотальністю самозрозумілостей»1. У них «комплекси комунікативних дій» розглядаються «з перспективи життя культури». А, за Е.Валлерштейном, - це стратегічні «світ-системи».

    Ю. Хабермас, намагаючись перебороти стратегічне та локальне в культурі через комунікацію і комунікативну дію, надає їй соціологічне значення: «Культурою я називаю запас знань, із якого учасники комунікації, коли вони досягають взаєморозуміння один з одним відносно чогось, забезпечується інтерпретаціями. Суспільство складається з легітимних порядків, за допомогою яких учасники комунікації регулюють свою приналежність до соціальних груп і забезпечують солідарність»2. Тобто, це не антагоністичні «солідарні» суспільні відносини, які, за нашою концепцією, фіксуються і визначаються як «соціокомунікативні відносини», в яких переборюється локалізованість і обмеженість комунікацій у «життєвих світах» із їхньою «тотальністю взаємозрозумілостей» (де може бути відсутня критика переконань людей у формах їхнього «комунікативного досвіду»). Саме через соціокомунікативні відносини можуть бути реалізованими як стратегічні «комунікативні можливості» загальнолюдської культури, так і можливості її предметно-креативної реалізації. Першими в такому аспекті формуються соціокомунікативні відносини комунікативного обміну, організованої комунікації і суспільної інтеграції. Подібні соціокомунікативні відносини «з перспектив життя культури» в процесі практичної реалізації цих перспектив стають реальним соціальним буттям культурно-інформаційної суспільної системи. У подібному соціальному


    1 Этика глобализирующегося общества. - М., 2002. – С. 239-240.

    2 Habermas. Nachmetaphysisches Denken. – Frankfurt, 1998. – 96-97.

    процесі безпосередні комунікативні зв’язки, що виникають із комунікативних дій, опосередковуються в соціокомунікативних відносинах. Але вже як суспільних відносинах із такими соціокультурними цінностями, які стають «культурними універсаліями» (за Н.Смелзером). Тобто зі смислами і значеннями, що мають загальне (універсальне) визнання. Найчастіше у вигляді певних когнітивних переконань, які стають об’єктом для особистісної та суспільної предметної реалізації. «Воля до існування», яка «несе в собі умову для спілкування», починає виявляти себе «як воля до вибору», що відповідно до Ф. Тенніса, й «утворює суспільство»1. Тут, за В.Вундтом, діє «закон соціальних відносин». Дія цього закону виводить «суспільні складові» у формі «соціальних рівнодіючих» із «даного стану», і вони об’єднуються «для єдиної спільної дії». А саме: «закон соціальних відносин зводиться до того досвіду, що кожне більш важливе соціальне явище знаходиться у взаємовідношенні з іншими одночасними явищами суспільного життя, завдяки такому взаємовідношенню, воно створює з ним єдине ціле, в якому більш чи менш виразно відбивається увесь характер загального соціального стану2. За В.Вундтом, «прикладом подібних соціальних відносин» може слугувати «показаний» К.Марксом закон додаткової вартості. Закон соціальних відносин у багато в чому й обумовлює виникнення в певні конкретно-історичній суспільній системі адекватних її структурі суспільних відносин із своєю цілком визначною системною соціальною якістю і відповідними суспільними інститутами та інституціональними формами.

    Структуру соціокомунікативних відносин у культурно-інформаційній суспільній системі, виходячи з вищенаведених підлеглих основ-предикатів, можна репрезентувати наступним чином на фундаменті соціально-філософської методології. Першу їх групу створюють суспільні соціокомунікативні відносини рівня інтегрованості, який зростає, аж до суспільних відносин суспільної життєдіяльності, яка інтегрує. До них

    1 Теннис Ф. Общение и общество // В. Зомбарт. Социология. - Л.: Мысль, 1991. – С. 59-66.

    2 Вундт В. Социальные законы // В. Зомбарт. Социология. - Л.: Мысль, 1991. – С. 112, 109-115.

    належать суспільні відносини комунікативного обміну, організованої комунікації та суспільної інтеграції. Друга група складається з соціокомунікативних відносин рівня інтегрованості, який знижується, децентралізовані соціетальні відносини, які володіють якістю самовпорядкованості в силу їхньої внутрішньої організованості. До них відносяться суспільні відносини децентралізованої інтегрованої комунікації, когнітивних практик і креативної реалізації.

    Базовим соціокомунікативним відношенням у культурно-інформаційній суспільній системі є відношення комунікативно-інформаційного обміну. Соціокомунікативна якість інформаційно-обмінних відносин у самій структурі їхніх соціальних комунікацій і в процесі функціонування інтеракцій – це суспільний досвід, комунікативний досвід суспільної життєдіяльності. Він акумулюється людьми в суспільному житті і кристалізується в суспільних цінностях соціального буття людей. Названа соціокомунікативна якість утворює базисну основу духовного життя суспільства і складає його комунікативний базис. На його підґрунті формується новий соціальний досвід людей, який перетворює комунікацію, соціокомунікативні відносини не на просту характеристику суспільства, а на саму суть усякої суспільної системи, у першу чергу КІС-системи. Комунікація є виключно суспільною операцією саме тому, що вона через відносини комунікативно-інформаційного обміну безперервно розширює операціональні межі суспільної системи шляхом акумуляції суспільного досвіду, роблячи його осмисленим і ціннісним.

    Подібно до цього будується культурно-інформаційна система як суспільство «осмислених комунікацій». Воно, за Н.Лукманом, змінює основні характеристики суспільства: тепер «суспільство розуміється як всеохоплююча система осмислених комунікацій, які відсилають один одного» через інформацію, смисл, теми і повідомлення, які представлено у вигляді комунікативно-обмінних «елементів»1. Така суспільна «система здатна



    1 Luxman N. Ökologische Kommunikation. – Oplanden, 1986. – 63.

    реагувати лише сама на себе і на власну інформацію, яка за власними ж каналами комунікації знаходить резонанс у системі». Тому подібне комунікативне суспільство «спостерігає через комунікацію. Воно не може нічого іншого, окрім того, щоб осмислено комуніціювати, і цю комунікацію регулювати тільки комунікацією»1. А це і є відносинами комунікативно-інформаційного обмін. Вони можуть бути відносинами «економічної комунікації», можуть набувати ціннісно-вартісної форми обміну інтелектуальними активами, інформаційною власністю (комунікативні технології тощо), інтелектуальними і соціальними капіталами. Але тільки в цих обмінних процесах діє вже несоціальний закон додаткової вартості (за К.Марксом), а відтвореного і прирощеного соціокомунікативного досвіду, вартість якого набагато вища за економічне додавання.

    Наступний вид соціокомунікативних відносин – це відносини комунікативно-ціннісного вибору. Їхня соціокомунікативна якість – домінантні суспільні цінності, які також є базисними для суспільної КІС-системи, вони є її соціокомунікативним базисом. Цей момент у розвитку соціокомунікативних відносин достатньо чітко фіксує Н.Лукман: «Поняття комунікації означає тут не просто дію повідомлення, яке «переносить» інформацію, але особливу автопойезисну операцію, що пов’язує три різні селекції, а саме: інформацію, повідомлення і розуміння, в єдину емерджентну єдність, до якої можуть примикати й подальші комунікації»2. КІС-система стає якісно визначною не тільки з боку комунікаційного обміну інформацією, але й з боку комунікативного досвіду щодо обміну смислами, смисловими повідомленнями і їхніми значеннями, що мають ціннісний зміст. Можливість здійснювання комунікативно-ціннісного вибору перетворює КІС-систему на «ціннісну систему», в якій інтенсивно відбувається циркуляція ціннісних детермінантів. Вони й заповнюють «етичний вакуум» техноцентризму і техногенії сучасного суспільства «знанням цінностей»3.

    1 Luxman N. Ökologische Kommunikation. – Oplanden, 1986. – 63.

    2 Там же. – 45-46.

    3 Йонас Г. Принципи відповідальності. -К.: Лібра, 2004. – С. 20-21, 44-45.

    Подібне «знання цінностей» утворює «нові виміри індивідуальності» у вигляді «етики відповідальності». Це відбувається на основ «онтологічної теорії цінностей»1 на противагу цінностям, як формуються дискурсивним і нормативним шляхом як «формальні цінності». Своє ціннісно-онтологічне буття, вже не як теоретичні, а практичні, цінності набувають через суспільні відношення комунікативно-ціннісного вибору, що, функціонуючи в суспільстві, видоутворюються в комунікативно-ціннісні відносини.

    Досвід «ціннісного вибору» в ході соціокомунікативних обмінів позбавляє людину від «симуляції і симулякрів» і повертає її до «субстанції землі». «Викривлений простір» ірреальних абстракцій, у якому через різні соціальні «дзеркала сутності та видимості» репрезентують реальність у різних «концептах», «матрицях», «комбінаторних моделях» псевдобуття, а в цілому – як «гіперпростір без атмосфери», у якому неможливо існувати і яке тому перестає існувати. В ньому «зникає ціла метафізика», в якій «мова йде про субституцію, зміну реального знаками реального, будь-якого реального процесу за допомогою його оперативної копії … із створенням моделей реального без першопричини та без реальності»2. Повернення до «першопричин реального» - це відродження реальних суспільних відносин «живої комунікації». Реальних життєвих цінностей людської культури. Поза симулятивних ціннісних вимірів і «викривлених істин» маніпулятивних «позаціннісних побудов», які «засновані на інформації, моделі, кібернетичній грі», що є «тотальною операційністю, гіперреальністю, прагненням до тотального контролю»3.

    Саме тому культурно-інформаційна суспільна система повинна спочатку мати якість культурогенності, втілювати в собі «ціннісні відносини» і одночасно знаходитися у певному «культурному співвідношенні» до економічних покажчиків ефективності людської діяльності. Тим самим вони повинні відповідати основній людській вимозі, а саме: «у всіх культурах



    1 Йонас Г. Принципи відповідальності. -К.: Лібра, 2004. – С. 386.

    2 Бодріяр Ж. Симлякри і симуляції. - К.: Основи, 2004. – С. 6-7.

    3 Там же. – С.175.

    присутня головна людська потреба ефективної діяльності в межах своєї культури і свого суспільства»1. І це є цілком природним, бо тільки цінності культури можуть спрямовувати суспільство до реального, а не стимуляційного або віртуального розвитку.

    Третій вид соціокомунікативних відносин – це відносини комунікативно-консесуальної погодженості. Їх об’єктивно обумовлено, і вони походять із соціокомунікативних дій і фактів «ціннісної згоди», коли ціннісні універсалії отримують загальне визнання та універсальне значення. Учасники комунікативних дій уже «не є первинно зорієнтованими на власний успіх; вони переслідують свої індивідуальні цілі за такою умовою, що вони можуть погоджувати один з одним свої плани дій на основі загальних певних ситуацій». І в цьому сенсі, погодженість визначень ситуації є «суттєвою складовою частиною потрібних для здійснення комунікативної дії інтерпретацій»2. Із цим культурно-інформаційна система набуває ще одну соціокомунікативну якість – суспільне взаєморозуміння-згоду. Воно втілює в себе «солідарну єдність» суспільства на підґрунті спільного погодження і дій громадян, організацій та суспільних інститутів. За «якістю солідарності» досягається здатність суспільної системи до самоорганізації і «автопойезису» (за Г.Мартураном), здатності до самостійного розвитку і відтворення всіх системних процесів та відносин.

    Н. Лукман звертає увагу на те, що подібний консенсус може претендувати на репрезентацію суспільної системи як цілісного утворення лише тоді, коли «раціональність самореференцій розуму» («тотальність самозрозумілостей») не обмежується наверненням тільки до «життєвих світів» людей (за Ю.Хабермасом). Бо тоді сама суспільна система в сукупності «життєвих світів» залишається «в полоні внутрішніх операціональних меж системи»3. Тому консесуальні внутрішньосистемні комунікації повинні на майбутнє охоплювати перспективу загальносистемної



    1 Дікон Б., Халс М., Станс П. Глобальна соціальна політика. - К.: Основи, 1999. – С.54.

    2 Habermas J. Theorie des kommunikativen Handels. – Frankfurt, 1999. – Bd. 1. – 385.

    3 Luxman N. Ökologische Kommunikation. – Oplanden, 1986. – 252.

    ситуації. Тут повинен здійснитися перехід від «детермінації об’єкта» (за його ціннісним змістом), при якій «сполучаються суб’єктивні та об’єктивні принципи» (за А.Ароном), до «розуміння і значення» для всіх людей цих цінностей як значущих і домінантних. Наприклад, у вигляді «консесуальних цінностей». Тоді «усякий мислимий зміст» (у розумінні суб’єкта) буде сполучатися, співпадати з «усяким об’єктом інтенціональності» та набувати те значення, коли «ані мета, ані цінність, ані цілісність не змішуються зі значенням як поняттям», а буде значити таке розуміння, коли свідомість виявляє таке значення, що є «іманентним дійсності»1. Тобто не лише дійсності суб’єктивних уявлень і суб’єктивних ілюзій.

    За такою умовою «консесуальна згода» в суспільних цінностях стає загальним ціннісним значенням комунікацій для всіх членів суспільства у вигляді «значень-розумінь» суспільних цінностей, як цілей усього суспільства, так і смислозначущих цінностей для окремої людини. Суспільне буття стає соціальною реальністю, яка є іманентною людині та суспільству, значущою «цілісною реальністю» консесуальних цінностей. У такій «ціннісній реальності» політекономічна диференціація суспільства не має форми соціального антагонізму, і в ній розвиваються «ціннісні відносини» «комунікативно-консесуального погодження-згоди» і суспільного взаєморозуміння. А саме: у значенні індивідуальних і суспільних цілей та цінностей для налагодження загальносоціальної комунікативної безконфліктної згоди.

    В історії сучасної філософії відомо, що коли замість «консесуальності значень» першим став «персоналістський плюралізм», а з ним - «спіритуалістичний персоналізм», то тоді спостерігалося повернення спекуляцій, спекулятивного мислення та існування, квазісуспільний процес «назад до спекуляції»2. Цілісні суспільні відносини руйнувалися, що нерідко



    1 Арон А. Избранное. Введение в философию истории. - М.: ПЕР СЭ; СПб.: Универс. кн., 2000. – С. 113.

    2 Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. – http // www: agnus.info / library / books / fil / - С. 38.
    призводило до сутичок і вій. До них відноситься, у тому числі, перша світова війна і громадянська війна в Росії.

    Далі йдуть соціокомунікативні відносини комунікативно-орієнтованої кон’юнкції, які розвиваються в КІС-системі у вигляді конвергентних суспільних відносин. Їхню соціокомунікативну якість становить організаційне об’єднання всіх членів суспільства до єдиної соціально організованої цілісності. З розвитком конвергентних відносин кон’юнктивне взаєморозуміння-зближення в ціннісних орієнтаціях, погодженість їхніх консесуально-ціннісних значень для інтерсуб’єктів трансформуються в реальну соціальну згуртованість людей. Здійснюється перехід від простої «солідарної єдності» до «організаційної єдності», коли починають виникати і домінувати в суспільному житті суспільні організації та громадянські об’єднання, а суспільство стає реально здатним до самоорганізації та самоуправління. Якщо для комунікативно-консесуальних відносин є характерною «солідарна поведінка» людей, то з формуванням відносин комунікативно-орієнтованої кон’юнкції подібна солідарна поведінка стає «організаційною поведінкою». Відносини «солідарної єдності» як відносини організаційної єдності розвиваються, наприклад, за допомогою механізмів «зв’язків із громадськістю» або «паблік рілейшнз». PR-відносини «послуговують суспільним відносинам, даючи можливість висловити будь-яку точку зору, сприяючи узгодженню всіляких конфліктів і формуючи відносини консенсусу, які є необхідними задля підтримки соціального порядку. Іншими словами, паблік рілейшнз полегшує процеси саморегулювання в соціальних системах»1.

    Відносини «організаційної єдності» будуються на «організаційній поведінці» і «тонко» налагоджуються за допомогою механізмів навчання, «організаційного научення» окремих людей і цілих корпорацій. А зараз – і всього суспільства, бо «ми живемо в атмосфері безперервних змін і невизначеності», в «умовах, де постійно дмуть вітри перемін» у глобальному

    1 Катлип С., Сентер А., Брум Г. Паблик рилейшенз. Теория и практика. - 8-е изд. - М.: Изд. дом «Вильямс», 2003. – С. 48.

    масштабі, і «лише той, хто навчається, здатен не тільки йти в ногу з оточуючим середовищем, що безперервно змінюється, але й досягати успіху в ньому». І в цьому аспекті «організаційне научення – це процес набуття знань і використання інформації, яка дозволяє успішно адаптуватися до обставин, що постійно змінюються»1. «Організаційній поведінці» притаманна певна «організаційна культура» як «система загальних дій, цінностей і переконань, які розвиваються в організації і якими члени організацій керуються у своїй поведінці»2. В інформаційних суспільних системах, у яких розвиваються відносини комунікативно-орієнтаційної кон’юнкції, конвергентними і кон’юнктивними стають самі цінності культури. Вони виступають уже не тільки як «смислозначимі» та «консесуальні», але й у якості «конвергентних» цінностей «організаційної поведінки» й «організаційної культури». Саме в її системі, конкретно в «культурно-інформаційній системі», соціокомунікативні відносини об’єднують людей у соціумі з новою соціальною якістю «комунікативно-організаційної об’єднаності» суспільства. Вона відбувається за такими параметрами «розрізнення культури» (за Г.Хофстедом):



    • дистанція влади, ступінь наближення-віддалення від неї, що відбиває ступінь поваги до ієрархії та рангів;

    • запобігання невизначеності або запобігання дискомфорту, який пов’язано з ризиком і двозначністю, з віддаванням переваги структурованості ситуацій та соціальної організації;

    • індивідуалізм-колективізм як орієнтація культури на індивідуальні або групові інтереси, громадські або особисті;

    • мускулінність-фемінність у стереотипах культури на чоловічі та жіночі ознаки («гендерна культура»);

    • довгострокова або короткострокова орієнтація на цінності культури, які пов’язані з майбутнім і перспективою.

    1 Шермерорн Дж., Хант Дж., Осборн Р. Организационное поведение. - СПб.: Питер, 2004. – С. 25.

    2 Там же. – С. 259.

    Ф.Тромпенаарс уводить ще п’ять культурних ознак суспільної об’єднаності: універсалізм або партикуляризм; нейтральність або ефективність; специфічність або дифузність, досягнення або розпорядження; послідовність або синхронність, а також індивідуалізм-колективізм, як і у Г.Хофстерда1. Саме суспільне об’єднання або соціальна організація за розвитком відносин комунікативно-орієнтаційної кон’юнкції починає функціонувати як певна «організаційна система» з усіма її системоутворюючими характеристиками: організаційні зв’язки, структура, взаємодії, оточення, холізм і емерджентність властивостей, ціннісна концепція «організаційної системи»2. З цих позицій «системний підхід до комунікації в організаціях» припускає, «що зв’язки між різними системними одиницями організаціями є головним моментом у розумінні сутності її функціонування»3. Найчастіше ці зв’язки зорієнтовано на те, щоб розвинути «структурні комунікації» в організації, об’єднаннях і в усьому «об’єднаному» суспільстві, і тим самим запобігти причинам «структурних конфліктів» у соціокомунікативні системи 4.

    Дедалі у своєму розвитку відносини консесуального погодження і погодженості комунікацій, переростаючи у відносини комунікативної конвергенції та кон’юнктивного об’єднання, формуються в особливі конвектори стійкого комунікативного зв’язку згуртування-інтеграції. Їх репрезентовано новим видом відносин у культурно-інформаційній суспільній системі. Це соціокомунікативні відносини комунікативно-коннекторного суспільного зв’язку, для яких притаманна системна якість суспільної інтегрованості, соціальної інтеграції суспільства в єдине інтегроване ціле. Характерною особливістю «коннекторних відносин» є та, що на їх підґрунті встановлюються постійні інтегровані зв’язки, зв’язки постійної дії, і вони стають зв’язками, що безперервно поновлюються. З боку суспільних

    1 Шермерорн Дж., Хант Дж., Осборн Р. Организационное поведение. - СПб.: Питер, 2004. – С. 75-76, 77-78.

    2 Управление организацией / Под ред. А.Г. Поршнева и др. - М.: ИНФРА-М, 2003. – С. 37.

    3 Там же. – С. 247-248.

    4 Фролов С.С. Социология коммуникаций. - М.: Гардарики, 2001. – С. 247-257.

    організацій і громадянських об’єднань це можуть бути постійні

  • 1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   51


    База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка