Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка30/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   51
тематичний репертуар комунікативних інтеракцій вільно визначається самими комунікаторами. Виникає такий «комунікативний феномен», який Ю.Хабермас окреслив як «самотематизація суб’єкта» та «подвоєння суб’єкта» в процесі комунікативних взаємодій у розширеному тематичному репертуарі дискурсів і «контр-дискурсів»1.

  • Комунікативний дискурс, який вибудовується на ствердженнях та їх обґрунтуванні, пропозиціях (припущеннях) і їх аргументації, формується у пропозиціональний самообгрунтований дискурс, науково-теоретичний дискурс, а на ціннісно-смисловій основі – як семіотичний дискурс. На органічно-ціннісному «комунікативному об’єднанні», що має формально-прагматичну основу, формується свій особливий іллокутивний дискурс нелінійних суспільних процесів із різним ціннісним позиціюванням інтерсуб'єктів2; таким чином виникає можливість побудувати комунікативну модель соціальної інтеграції суспільства.

  • Суспільна сила дискурсу представлена як в обґрунтованій пропозиціональній аргументації, що приводить до згоди на теоретичному рівні, так і в життєвих практиках комунікаторів на «дотеоретичному» рівні роз’єднаних особливостей комунікативної діяльності кожного суб’єкта. Найбільша «сила дискурсу» в суспільстві проявляється в «післятеоретичній» комунікації в аспекті інформаційної культури суспільних комунікацій, котра в сучасних філософських дослідженнях фіксується як «соціальна комунікативна культура» в її «олюдненій трактовці комунікацій»

    1 Хабермас Ю. Філософський дискурс модерну. - К.:Четверта хвиля, 2001.–С. 293.

    2 Тур М. Формально-прагматичний метод теорії комунікативної дії і іллокутивний компонент мовного порозуміння // Прагматична філософія. -2004.-№1.-С. 188.

    із «поверненням» людської «особистості у світ її життя і діяльності, у тому числі міжкультурних відносин»1, тобто у своєму суттєвому вираженні «сила дискурсу» полягає в такій інформаційній культурі суспільства, що спонукає його до культурно-інформаційного розвитку.



    1. Комунікативна згода ініціює обопільну згоду, обопільне бажання комунікаторів спільного пошуку істини з даного предмету інтеракції, тобто прагнення перекласти «теоретичну згоду» в план практичних «соціальних дій», у «практичну згоду» відносно спільних дій, конкретно, у практичну комунікативну філософію та «соціологію комунікацій» зі своїм чітко визначеним предметом суспільних комунікацій та суспільної комунікативної діяльності в соціокультурному і соціогуманітарному аспектах2.

    Внутрішня структура комунікативного дискурсу. Вона формується за типами «стверджень обґрунтованості», що повинні співпадати (за своєю типологією) з комунікативними очікуваннями взаємодіючих у спілкуванні інтерсуб’єктів. Це значення вербаліки (форми та модальності мовленнєвого виразу стверджень), вірогідності (істинності) стверджень, надійності комунікатора (як джерела інформації), типу нормативно-опорної бази стверджень. При переході в дискурсі від теоретичного до «післятеоретичного» та практичної згоди (вже у вербально-зіставному аспекті) типологічні умови «стверджень обґрунтованості» (в комунікативно-формальному аспекті) можна подати наступним чином.

    А. Дискурс інтерсуб’єкта повинен бути зрозумілим і переконливим для комунікативного партнера; це повинен бути «словесно-мовленнєвий ряд» поза тим, який тип дискурсу інтерсуб’єкти вербально транслюють.


    1 Сарновська С.О. Сучасна соціальна комунікативна культура (філософсько-методологічний аналіз). - Автореф. дис. канд. філос. наук. - К., 2000. – С. 3.

    2 Цагалова Р.С. Обоснование социальной коммуникации как научной дисциплины // Вестник Моск. ун-та. Сер. 18. Социология и политология. -1999. - №4.- С. 86.
    Б. Ствердження повинні мати вірогідні джерела і форму істиннісних положень: це «авторитетно-референтний ряд» як основа для комунікативної згоди.

    В. Інтерсуб’єкти повинні бути щиросердними, правдивими, пристойними, вони повинні виключати із спілкування ненадійну інформацію: тоді вони самі будуть мати вигляд надійних джерел інформації, а їхні ствердження будуть заслуговувати на довіру, як ті, що дають «довірительну інформацію».

    Г. Ця «комунікативна довіра» посилюється, коли чітко визначається нормативна база комунікації, на якій будуються ствердження інтерсуб’єкта, - тоді вони зрозумілі та доступні його комунікативному партнеру (бо створюється зворотній комунікативний зв’язок взаєморозуміння, що було визначено у пункті А). Тоді створюється «семіотичний простір культури», який «включає в себе можливість різних систем знаків, являє собою складне переплетіння культурних смислів, що виражають через різні знакові конструкції та визначають усі рівні і форми людської поведінки в усіх галузях соціального життя»1.

    На подібній нормативній базі комунікації виникають «універсальні знакові конструкції» практично-семіотичного дискурсу вже як культурно-змістовного комунікації в розмаїтті смислів і значень її інтерпретації, або «інтерпретаційний дискурс», що комунікативно ідентифікує кожну людину і особистість2. Невизначена «людина маси» як «варіант соціального самопроектування» вразі «масоізації» суспільної культури, свідомості, виробництва і суспільного життя, за Х.Ортега-і-Гассетом3, комунікативно-дискурсивним чином знову повертає собі «людське обличчя» і світоглядну «ноуменальну цілісність»4.



    1 Перспективи метафизики: Классическая и неклассическая метафизика на рубеже веков / Под ред. Г.Л.Тульчинского. - СПб.: Рос. гум. науч. фонд, 2000. – С. 114.

    2 Абельс К. Интеракция, идентификация, презентация. Введение в интерактивную социологию. - СПб.: Алетейя, 1990. – 272 с.

    3 Ортега-і-Гассет X. «Людина маси» як варіант соціального самопроектування // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. Вип. 61. Філософія. Політологія. - 2003. - С. 117.

    4 Прядко Н.А. Людина як «ноуменальна цілісність» у філософії І.Гізеля // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. Вип. 61. Філософія. Політологія. - 2003. - С. 31.

    Таким чином, можна стверджувати, що соціально-філософська методологія дозволяє виявити певні засади, на яких може розвиватися інформаційна культура суспільних комунікацій і навіть суспільні системи соціокомунікативного типу. Структуру суспільної комунікації в аспекті культурно-інформаційного розвитку і зростання інформаційної культури суспільства зіставляють такі складові:



    • суспільно-комунікативні дії, взаємодії (інтеракції) та комунікативна діяльність, що в сукупності можна характеризувати як комунікативні сили суспільства;

    • суспільно-комунікативні цінності, смисли і значення, що мають об’єктивний характер і представлені відповідним суспільним дискурсом мовосполучення, вербаліки, тематичним наповненням, взаємопорозумінням, іллокуції та інтерпретації, або аксіологічні сили суспільства;

    • суспільний дискурс як об’єктивний механізм спілкування і взаємопорозуміння в комунікаціях (вербаліка, достовірність стверджень, референтність суб’єкта, нормативність дискурсу, яка визнається тощо), та сам об’єктивний «світ дискурсу», в якому суспільна комунікація відбувається; це загалом – дискурсивний механізм суспільного спілкування;

    • суспільні соціокомунікативні відносини (досвіду, обміну та ін.), які є матеріальним носієм інформаційної культури суспільства та його «соціокомунікативного прогресу» в напрямі культурно-інформаційного розвитку суспільства соціокомунікативного типу;

    • соціокомунікативні інституції, що забезпечують розвиток суспільних комунікацій та суспільних соціокомунікативних відносин організованих комунікацій, що надають суспільству якостей соціетальності і соціальної впорядкованості.

    При певних суспільних умовах «соціокомунікативний потенціал» суспільства перетворює його комунікативні можливості на суспільну реальність, на головний продукт постіндустріалізму і технотронності. Бо парадигму суспільного прогресу неможливо обмежити у площині техногенії з виключенням сфери соціогуманітарних форм розвитку. Комунікативні сили людей потребують свого розвитку в якості духовно-виробничих, з чим суттєво розширюється сфера когнітивних практик людей, прогресують суспільні відносини в їх соціокомунікативній якості (на принципах соціального та комунікативного партнерства), формуються нові соціокомунікативні інституції як культурна реальність інформаційного суспільства. Цілісно – як «культурно-інформаційна реальність» з відповідним духовно-ціннісним підґрунтям та релевантним культурно-інформаційним дискурсом.

    Соціоісторичне значення інформаційної культури суспільних комунікацій полягає у творенні нової інтелектуальної «культурної реальності». Сучасною наукою новий суспільний дискурс сам розглядається як «жива» й об’єктивна культурно-інтелектуальна реальність, на духовно-ціннісному підґрунті якої можна знайти відповіді на ключові суспільні питання. А саме: «як люди сприймають світ, яким чином минулий мовно-культурний досвід впливає на наше сприйняття? Як цей світ класифікують, у які класи й на підставі яких сигніфікативних ознак групуються реалії? Як і за допомогою яких саме усталених мовно-мислених зразків про цей світ думають люди»1. Це комунікативно-епістемологічна модерн-інтерпретація нового культурно-інформаційного дискурсу. Характерно, що в постмодерністській інтерпретації епістемологічний зміст дискурсу практично зникає, спостерігається різкий «спадок епістемології» в її освітянській інтерпретації «постмодерністським дискурсом». Трапляється те, що оцінюється як «постмодерністська реконструкція метафізики раціоналізму», й інтерсуб’єктні дискурси-діалоги (зі змістами та значеннями підвищення взаємної освіченості) зміщуються у «процедурну раціональність» постмодерністської «когнітивної реальності». Ця постметафізична реальність,

    1 Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність. - Львів: Літопис, 2002. – С. 99.

    у якій Всесвіт стає «опозицією» людському буттю (Г.Плесснер), а саме людське буття є «незакінченим буттям» (А.Гелен), бо воно має «дистанцію від космосу» (М.Бубер). Людина примушена саморозрішувати проблему власної «трансцендентальної самореалізації» (Р.Рорти), організовувати процес власної ціннісної та «когнітивної самодетермінації» (Е.Тагендхет), розробляти власну технологію пізнання та «прояву самості» (М.Фуко)1.

    Філософія «субстантивної реальності» зараз втрачає свій привілейний статус у культурі, бо «субстанція культури» робиться багатосуттєвою і багатоякісною. Відмова від «субстантивної реальності» в системі тієї чи іншої суспільної культури приводить до установлення особливого когнітивно-методологічного світогляду «процедурної реальності» у її найрізноманітніших соціокультурних проявах. Вона сама по собі вже «не може слугувати гарантом матеріальної єдності неосяжного розмаїття явищ оточуючого світу», тому що «процедурна раціональність представлена «наративами» та «гранднаративами» як допоміжними засобами когнітивної діяльності»2. Це такий вид діяльності, яка має культурний і «мовний релятивізм» у міжособових взаємодіях та комунікативній поведінці (Е.Сепір і Б.Вольф), де домінують «реальна множинність мов, їх суттєва структурна і семантико-когнітивна диверсифікованість»3. У цих пунктах соціально-філософська теорія суспільних систем соціокомунікативного типу значно близько підходить до деяких постмодерністських розробок, наприклад Мішеля Фуко. Він, репрезентуючи дискурси як історичну і соціальну реальність, вважав, що у своєму новому покликанні вони повинні стати гуманітарно-інтелектуальними дискурсами, раціоналізувати та систематизувати себе відносно засобів визначення істини в суспільстві (когнітивно-комунікативній), а з цим удосконалювати і саме суспільство на соціогуманітарних засадах. На думку М.Фуко, комунікативні ствердження,

    1 Лук'янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури. - К.: Випол, 2000. – С. 164.

    2 Там же. – С. 37, 134, 138.

    3 Сарновська С.О. Сучасна соціальна комунікативна культура (філософсько-методологічний аналіз). - Автореф. дис. канд. філос. наук. - К., 2000. – С.15.

    які перетворено в дискурсивні утворення, змінюють герменевтику суспільства, повертають йому гуманітарні начала, змінюють співвідношення влади і знання, зміщують проблеми політичного управління суспільством у сферу гуманітарних наук. Люди отримують здатність самоврядовуватися через комунікацію та знання, без інституту влади та панування1.

    Розуміння дискурсу у М.Фуко, як і в Ю.Хабермаса, має більш соціально-культурний та когнітивно-комунікативний статус. І не тільки в аспекті соціоісторичної реальності. Якщо у Ю.Хабермаса дискурс експліковано до сучасності й навіть екстрапольовано в «постсучасність» (комунікативна суспільна система з активно діючими комунікативними силами людей), то у М.Фуко дискурс представлено також і як історичне явище – у вигляді «історичного дискурсу». А також і як інтелектуальне явище – у вигляді «гуманітарного дискурсу», який утворює та помножує гуманітарні науки: «Історизм є засобом виявити власну значимість того постійного критичного відношення, яке розігрується між Історією та гуманітарними науками ... історизм завжди припускає якусь філософію або вкінець-кінцем деяку методологію живого розуміння (в стихії Lebenswelt), між людського спілкування (на основі соціальних організацій) і герменевтики»2. Таким шляхом «історичний дискурс» дозволяє об’єднати «історичні сутності» в організуванні та упорядкуванні «траєкторії» історичного процесу. А «гуманітарний дискурс» дозволяє розвивати гуманітарні науки і веде до утворення таких, як філософія, психологія, соціологія, медицина тощо, з усім їхнім розмаїттям та предметом вивчення. На перехрещенні цих дискурсів і формується особлива «інтелектуальна історія» людства, яку М.Фуко визначає як «археологію знання». Але її можна визначити за соціально-філософською методологією та за філософією суспільних комунікації як соціально-комунікативну історію людства, історію становлення інформаційної культури суспільних комунікацій, яка веде до нової соціальної

    1 Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. - М.: Касталь, 1996. - 448 с.

    2 Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. - СПб., 1994. – С. 390.

    і культурної якості суспільства в його здатності до самоврядування і неантагоністичного вирішення суспільних проблем. На думку дослідника ідей Фуко М.Діна, історія коливається від одної системи панування (влади, яка заснована на історичному знанні, дискурсі та комунікації) до другої системи1. Ці коливання і приводять до суспільної боротьби, коли змінюється одна «система влади-знання» на іншу. Нова «система влади-знання» якісно відрізняється від інших тим, що вона в значній мірі позасистемна, «інтелектуальна влада», яка спирається не на засоби насильства, а на комунікативну «процедурну раціональність» інформаційної культури людей. Тому в інтелектуальний «ряд дискурсу ніколи не вступить той, хто не задовольняє певним вимогам або з самого початку не має на це права», бо «не всі області дискурсу однаково відкриті та проникливі; деякі з них є у вищій мірі забороненими ..., у той час як інші здаються відкритими майже всім вітрам ...»2. Тому потрібно знати певну соціокомунікативну «групу процедур, які дозволяють контролювати дискурси», самим суспільством розуміти їх і «визначати умови приведення їх до дії» в реальному «оволодінні силами, які вони собі присвоюють»3.



    У «радикальному» постмодерні соціонтологізм і когнітивізм історичних дискурсів розуміється принципово по-іншому. Загалом він зводиться до «символічного обміну» інформацією та комунікативними практиками. Подібне відбувається у вигляді обміну інформаційними кодами суспільства, культури, виробництва (інформаційного), кодами інтеракції та технологічними кодами4. На думку Ж.Бодіяра, цими кодами є символічні знаки – симулякри, використання яких практично стирає відмінності між дійсністю та її копіями. Реальна дійсність спочатку «стискається» до знака коду, до «плоскої реальності» TV, електронних видовищ та розваг, а потім
    1 Lifn M. Critical and Effective Histories: Methods and Historical Sociology. – London, Routledge, 1994. – 32-36.

    2 Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. - СПб., 1994. – С. 68.

    3 Там же. – С. 68.

    4 Baudrillard J. The Mirror of Production. – London, Sage, 1973. – 83.
    через ЗМІ «розширюється» до «надреальності» суспільних симуляцій, шоу-викривлень, надприродних ілюзійних ситуацій, блокбастерів, гала-маніпуляцій, суспільних спектаклів та соціальних перфомансів. «Надреальність» - це звичайна реальність, але симулятивна, уявна, віртуальна, шоу-реальність, у якій люди стають людською масою - «чорною діркою», що бездумно поглинає масову інформацію, комунікацію, хаотичні повідомлення, поглинають усе, чим цю масу «пригощають». На думку Д.Келлнера, який вивчав творчість Ж.Бодіяра, ця«маса похмуро плететься своїм шляхом», бездумно поглинає, як «чорна дірка», усі значення життя. Без усякого задоволення: байдуже, інертно, апатично1. Це, за нашою концепцією, антигуманна, «антикомунікативна» суспільна система з псевдоінформаційною культурою суспільства, вона – антипод суспільству соціокомунікативного типу, культурно-інформаційній суспільній системі. І в цьому напрямі в існуючих техногенних «інформаційних суспільствах» прогнозовано повинні відбутися революційні зміни. Дослідник «суспільного процесу», «процесів цивілізації» та «руху культури» з їх соціально-філософських підвалин Альфред Вебер приходить до висновку про наступ «кризи європейської культури» західного типу, що для Заходу закінчився «період продуктивності культури», зрозуміло, що техногенної культури. Вона зараз не в змозі досягнути «нового синтезу елементів життя» на духовно-інтелектуальній основі, стикаючись зі східною духовною культурою, своїми внутрішніми проблемами, ідеологічними спотвореннями, «загальної душі» західного суспільства та загального «чуття живих» як «чогось загального» в «синтезі людини і світу» в суспільних «культурно-цивілізаційних формах»2. Тому західному суспільству необхідно переходити від утилітарних до більш складних форм «життєвого синтезу» шляхом «прориву змісту, що вивільнюється» в новому толкуванні «смислу існування» суспільства в
    1 Kellner D. Jean Baudrillard: From Marxism to Postmodernism and Beyond. – Cambridge, Polity Press, 1989. – 118.

    2 Вебер А. Избранное: Кризис европейской культуры. - СПб.: Универс. кн., 1999. - С. 36-37.
    смисловій «понаддоцільності» необхідності душевної «нової продуктивності» суспільних соціокультурних змін1. В оцінці культурної кризи Європи найбільш відомими західноєвропейськими мислителями (проведено предметний філософсько-світоглядний аналіз праць 25 найавторитетніших західних вчених-гуманітаріїв), ця суспільна криза є «кризою влади», яка на основі технократичних методів намагалася побудувати ліберальну демократію «розширеного порядку» (за Ф.Хайєком) у контурі «інформаційного простору». При цьому не знаючи, чи «зможе жити людина усередині «інформаційного простору» і чи не перетвориться її існування у виживання»2. Загальний висновок на підґрунті «філософії кризи»: у західній суспільній культурі йде «катастрофічна революція» (точніше, «антиреволюція») – це все більш зростаюча пасивність, конформізм, нездатність до спілкування без технічних аудіовізуальних засобів. Майбутня соціальна «постсучасність» виникає не як очікувана ліпша суспільна система (як більш гуманна та ціннісно-довершена), але й як невідоме та обов’язково гірше суспільство, як «закінчена форма майбутньої катастрофи». Творчість трансформується в інертність, комунікація – в симуляцію, людська комунікативна взаємодія – в шоу-ілюзіон, соціальна реальність - у «символічне буття» суспільства. Висновок представників радикального постмодернізму один: «технокапіталізм» у формах «пізнього капіталізму» (Ф.Джеймсон) потрібно змінити іншою некапіталістичною системою3.

    Таким чином, усі три представлені соціально-філософські методології (традиційна, постмодерністська і культурно-комунікативна) у своїх прогнозах відносних перспектив розвитку сучасного суспільства приходять до подібних висновків. Необхідна суттєва суспільна зміна в бік соціогуманітарного прогресу, або відбудеться соціальна деградація суспільства. Фундаментальні розробки Т.Парсонса, Ю.Хабермаса, Н.Лумана, І.Валлерстайна та деяких


    1 Вебер А. Избранное: Кризис европейской культуры. - СПб.: Универс. кн.,1999. - С. 78, 90.

    2 Сидорина Т.Ю. Философия кризиса. - М.: Флинта, Наука, 2003. – С. 14, 183.

    3 Jameson F. Postmodernism, or the Cultural Logic of hate Capitalism. – New heft Review. – 54-78.

    інших соціальних філософів, соціологів, культурологів ведуть до обґрунтованого ствердження, що нова суспільна система людських «життєвих світів» повинна мати чітко визначені якості культурогенності, соціальності, комунікативності. Нові інститути повинні знаходитися поза межами політичної влади та економічної експлуатації, пануючих структурних утворень («постструктуральне суспільство»), технологічного примушення та «тиску» техніки на сфери життєвих світів людей. Неоінституціональні організації за всіма суспільними рівнями та структурами повинні забезпечувати можливість безперервних соціальних змін та ефективних суспільних регуляцій, які сприяли б перманентному соціогуманітарному прогресу. Це може забезпечити вільний розвиток комунікативних, когнітивних, креативних та інших соціодуховних суттєвих сил людей, сприяти їх творчо-виробничому (а не символічному) використанню та реалізації. У тих чи інших формах сучасне суспільство і переживає зараз подібні постіндустріальні зміни та трансформації. Становлення нового суспільства, яке визначається як «інформаційне», має вже ознаки, які якісно відрізняють його від колишньої соціальної системи, але все ще знаходиться у межах системи «технокапіталізму» та його «технокультури». Подібна «техносистема» немає єдиного культурно-інформаційного поля. Але справжня загроза старому упорядкуванню знаходиться в розвитку комунікативних взаємовідносин людей у «відкритому» суспільстві. Це непідконтрольні інтерсуб'єктивні взаємодії, які об’єктивно ведуть до «комунікативного об’єднання» людей, до утворення єдиної суспільної соціокомунікативної системи. Теоретична «структура наукових революцій» Т.Куна дозволила побачити практичну «дискретну парадигмальність» розвитку науки1. Але «парадигми науки» теоретичного мислення дозволяють виявити і «соціальну парадигмальність» суспільства в його практичному розвитку, відповідно до Д.Лукача, в суспільних формах «діалектики


    1 Кун Т. Структура научных революций. - М.: Прогресс, 1977. - С. 69.

    незворотності»1. У цілому, це заміна парадигми «постіндустріалізму» на користь соціогуманітарної конструкції «постсучасної» суспільної системи. Це й буде соціогуманітарною парадигмою культурно-інформаційного розвитку суспільства.

    _______________________________________________________________

    1 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. - М.: Прогресс, 1991. – С.127.

    5.2. Тема 2. Культурно-історичний підхід до розвитку і пізнання суспільств соціокомунікативного типу і їх трансформація в культурно-інформаційну суспільну систему
    Природно-історичний характер розвитку суспільних систем із різними типами соціального спілкування та суспільних комунікацій зараз представляється очевидніше. На методологічній основі соціальної філософії цей процес розглядається в різних аспектах, контекстуалізації та інтерпретації різних типів суспільства через його «соціальність»1. Усе більша кількість західних соціально-філософських розробок наприкінці ХХ століття спирається на ціннісні орієнтації розвитку суспільства та гуманізацію суспільних відносин, переходу з техногенних на соціокультурні засади суспільного руху2. Сучасний західний «постмодерністський дискурс» усе тісніше пов’язується з «радикальним оновленням філософії», яка б більш адекватно відобразила ціннісні трансформації в суспільстві та суспільні новотворчі процеси «постсучасності»3. Дискурсивні інтерпретації постмодерну дозволяють це зробити у повному обсязі на методологічному підґрунті соціальної філософії: як на широкому семіотичному полі новітніх форм суспільних комунікацій, так і в культурно-історичній ретроспективі.

    Як було зазначено, першим на Заході це зробив Маршал Маклюен, який сформулював концепцію інформаційного розвитку суспільства і відповідних історичних етапів становлення його інформаційної культури, починаючи з Нового часу. Нову вищу соціальну якість суспільства вчений вбачав не в самому його системному перетворенні і трансформації, а в появі електронних засобів масової інформації та комунікації, що призводять до «комунікаційної


    1 Попова І. Соціальність як підґрунтя соціологічної інтерпретації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2002. - С. 98-99.

    2 Ціннісні орієнтації: аналіз соціально-філософських концепцій Заходу 80-90-х років / Відп. ред. А.Т.Гордієнко і В.С.Пазенок. - К.: Наукова думка, 1995. - 208с.

    3 Варениця О.П. Постмодерністський дискурс: радикальні спроби оновлення філософії: Автореф. дис. канд. філософ. наук / Київ. Нац. ун-т ім.Т. Шевченка. - К., 2002. - 16 с.
    революції» без зміни системних ознак існуючого капіталістичного суспільства1. Хоча було вже очевидним, що «ціннісний дискурс» повністю змінив характер науково-теоретичного знання про суспільство і потребував не тільки «істин логіки», але й «істин культури», «ціннісного знання» і «логіки культури», мислення не стільки теоретичними знаками-значеннями науки, скільки цінностями і смислами для розвитку суспільства. Це стосується і філософії, що повинна осмислювати не тільки «свою культурність», але й «культурність науки» і суспільства2. Зараз «ціннісний дискурс» у його «культурній інтерпретації» переноситься на всі сфери суспільного життя: з науки – на освіту, з освіти – на особистість і далі на все суспільство3. Триває інтенсивний процес формування нового ціннісного «буття особистості» і всієї суспільної системи4. Духовно-ціннісні вектори починають пронизувати всі соціальні взаємодії і суспільні відносини, змінюючи сам характер соціальної системи суспільства5. Т.Парсонс, виходячи із своєї концепції «соціальної дії», одним із перших розробив соціофілософську теорію соціальної системи суспільства з якісно новою культурою, що перетворює суспільство на «культурну систему», а «ціннісно-розвинену» людину - на культурну «систему особистості»6.

    Сучасний дослідник суспільних комунікацій Ю.Хабермас також розробляв свою вихідну концепцію «комунікативної дії» особистості і соціальних груп у суспільстві, виходячи з поняття нової соціальної якості суспільства, а саме – з його комунікативно-раціоналізованого статусу «інтелектуального суспільства». Воно розвивається на підвалинах усезагальної комунікативної діяльності людей у їх «життєвих світах» за


    1 Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации. - СПб.: Изд. В.А.Михайлова, 2002. – С. 91-92.

    2 Библер В.С. От наукоучения - к логике культуры. - М.: Изд. полит. лит., 1991. – С.181.

    3 Ярошенко А.О. Ціннісний дискурс освіти. - К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2004. - 156 с.

    4 Підлісний М.М. Цінності та буття особистості. - Д.: Дніпр, держ. фін. академія (ДДРА), 2005. - 128 с.

    5 Барановский В.Ф. Духовность личности в системе современных общественных отношений. - К.: Правник, НАВСХ, 1998. - 148 с.

    6 Парсонс Т. О структуре социального действия. - М.: Академ. проект, 2002. – С. 461-462.

    межами системи бюрократичної влади і державного контролю, але у сфері «громадянської відкритості інформації і суспільних комунікацій»1.

    П.Турен уже прямо вказував на головну соціальну якість у новітніх суспільних перетвореннях у разі розвитку суспільних комунікацій – це становлення суспільної системи соціокомунікативного типу, «комунікативного суспільства» з власними «засобами самозмінення» шляхом «програмування комунікацій»2. Це «постісторичне суспільство», в якому здійснюється «комунікативна організація» виробництва, комунікативний розподіл і обмін комунікаціями в загальносуспільному масштабі3.

    Таким чином, новий філософський підхід до культурно-інформаційного розвитку суспільства, за якими сучасне суспільство переживає період повної внутрішньої трансформації цінностей, полягає в баченні набуття ним нової соціальної «системної якості», що призводить до суттєвої зміни всієї системи суспільних сполучень і комунікацій, а з ними – суспільних відносин та інституцій. Існуючі технотронні концепції «інформаційного суспільства» зараз певним чином соціокультурно переосмислюються на основі соціогуманітарного «переоцінювання цінностей» та «боротьби світів» на перехресті «культури і технології»4. За своїм спрямуванням вона є соціокультурною боротьбою за культурно-інформаційне ствердження сучасного суспільства у формах комунікативного діалогу. За логікою суспільного прогресу тут спостерігаються близькі чи подібні тенденції і закономірності за їх культурно-інформаційною спорідненістю, а саме:



    • формування на основі «культури постмодерну» суспільства ще не визначеного типу, але з потягом до гуманоморфної суспільної культури, пошук «постмодерністських роздоріжжях культури» і через «кризу сучасності» нової «культурної дилеми постсучасного

    1 Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. - Львів: Літопис, 2000. – С. 58-59.

    2 Турен А. От обмена к коммуникации: рождение программированного общества // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1986. – С. 411, 414.

    3 Там же. – С.415.

    4 Кутырев В.А. Культура и технология: борьба миров. - М.: Прогресс, Традиция, 2001. – 239 с.

    Заходу»1. Це дилема двох образів «близької майбутньої сучасності»: перший образ універсального суспільства космополітичного типу з цивілізовано вивіреними нормами життя у контексті «суспільного універсалізму»; і другий образ, який представлено у вигляді емансипованого «культурного суспільства» в різновидах як «радикального індивідуалізму», так і в «колективних мотивах» нових різновидів загальності і проявів «колективного суб’єкта»2;



    • становлення на основі постмодерністського «переоцінювання цінностей» цілком визначеного суспільства3; воно виникає на методологічних засадах «філософії післясучасності» з проголошенням головним ціннісним пріоритетом суспільного розвитку – створення «антропологічної цивілізації»4;

    • розвиток духовної культури в межах існуючого інформаційного суспільства та його культурно-ціннісне «одухотворення»5; забезпечення на цій підставі умов для формування інформаційної культури суспільства, яка інституалізується в «інформаційному праві»6;

    • суспільна інституалізація «духовно-інформаційної» культури в громадянських інституціях прийдешньої антропогенної цивілізації7; подальше повне «духовне оновлення» суспільства і


    1 Краснодембський З. На постмодерністських роздоріжжях культури.-К.: Освіта, 2000.- 196с.

    2 Там же. – С. 13, 134-140, 168.

    3 Постмодерн: переоцінка цінностей / 36. наукових праць // Відп. ред. В.С.Лук'янець і В.С.Ратніков / НАН України. Ін-т філос. ім. Г.С.Сковороди.-Вінниця: Універсам, 2001. - 314с.

    4 Антонович И.И. После современности: Очерк цивилизации модернизма и постмодернизма. - Минск: Белорус. наука, 1997. - 446 с.

    5 Духовна культура в інформаційному суспільстві / Матеріали міжнародної наук.-теор. конференції. - X.: Харк. держ. акад. культ., 2002. - 302с.

    6 Вступ до інформаційної культури та інформаційного права // Відп. ред. В.М.Брижко, В.Д.Гавловський / Акад. прав. наук. України. - Ужгород: ІВА, 2003. - 240с.

    7 Куценко О. Про деякі соціокультурні наслідки інституційних змін в українському суспільстві // Соціологія, теорія, методи, маркетинг. - 2000. - №2. - С. 27-42.

    надання глобальним суспільним процесам виразного соціокультурного характеру1;



    • радикальна зміна суспільної свідомості на основі нової соціогуманітарної парадигми «соціально-філософського мислення»2; з цим будуть розроблені принципово нові підходи до практичного і духовного освоєння дійсності, які виходять із потреб розвитку цивілізаційних відносин реального гуманізму3.

    У разі подібних культурно-інформаційних трансформацій суспільства людство вступить до історично нового етапу свого розвитку. Провідні західні філософи постмодернізму (Ж.-Ф.Ліотар, М.Фуко, Ж.Дерріда, К.-О.Апель, П.Рікьор та ін.) окреслили цей етап історичним часом «після філософії», якщо взагалі він не стане «кінцем суспільства»4. Зрозуміло, що новий період в історії суспільства ХХІ століття буде його духовно-творчим і культурно-інформаційним розвитком за межами апологетики буржуазної філософії і техногенного мислення, поза ліберально-ринкової ідеології і капіталістичного способу життя. У сучасному суспільстві вже є достатні підстави для дійсного розвитку духовних і соціальних сил людини, творчої філософської думки для осмислення необхідності гуманізації суспільних відносин, комунікацій та взаємодій. Сучасний розвиток соціально-філософської методології, яка спирається на класичні, некласичні і постнекласичні наукові підходи дозволяє достатньо чітко побачити ґенезу новітніх суспільств у напрямі становлення культурно-історичних типів суспільної комунікації і суспільних соціокомунікативних відносин. Одним з нових методів соціальної філософії, що зараз використовується, є зв’язок «історії понять і соціальної історії» в спілкуванні людей із виявленням «семантики змін історичного досвіду», коли

    1 Духовне оновлення суспільства / Упоряд. В.П.Андрущенко, О.М.Бабосов, Л.В.Губерський та ін. - К.: Либідь, 1990. - 200 с.

    2 Пухликов В.К. Человек и общество: к проблемме гуманитаризации социально-философского мышления / Отв. ред. В.А.Глинский. - М.: Наука, 1990. – 140 с.

    3 Федотова В.Г. Практическое и духовное освоение действительности. -М.: Наука, 1991. - 132 с.

    4 Після філософії: кінець чи трансформація. - К.: Четверта хвиля, 2000. - 431 с.
    встановлюється «ідентичність особи та її зв’язок з іншими людьми» в спілкуванні через поняття1. Тому в подібному контексті виникає і відповідний погляд на еволюцію соціальних комунікацій як природно-історичний процес. У його базисній основі лежить «археокультурна словесність», за якою «комунікативна діяльність відбувається у формах усного управління чи усного діалогу» та в «синкретичності (злитості) вербальних, музичних, іконічних каналів ...» 2.

    Беззаперечним є той історичний факт, що первинна форма соціального спілкування та передачі інформації була за своїм характером усною, дописемною, у вигляді передавання усних повідомлень. А за своїм внутрішнім змістом вона була ведичною: ведо-синкретичною та ведо-когнітивною для індоєвропейських народів та когнітивно-міфологічною для античних суспільств. Це був когнітивно-вербальний тип соціокомунікативних суспільних систем (протосистем) безпосереднього, «живого» спілкування людей. При такому типі комунікацій циркулювала невикривлена інформація натурально-природного дискурсу. Це була предметно-однозначна комунікація «первинного слова», що, за О.О.Потебнею, знаходилась на рівні тієї високої думки, яка була дана людині споконвічно, за якостями її природного духу. В тій мірі, як мова ставала метафоричною та багатозначною, вона міфологізувалася, «слово та висловлювання» ставали «метафоричним уподібненням» і перетворювалися в міф: «міф є словесне вираження такого пояснення (апперцепції), при якому пояснювальному образу, що має тільки суб’єктивне значення, приписується об’єктивність, дійсне буття в пояснювальному»3. Ведологічна передача інформації в усному спілкуванні побудована на інших механізмах. Інформація в комунікативних процесах була «візуальним знанням у формі статистичних картин світу, які безперервно змінюються, рухаються та унаслідуються в



    1 Козеллек Р. Минуле майбутнє. - К.: Дух і Літера, 2005. – С. 113, 215.

    2 Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации. - СПб.: Изд. В.А.Михайлова, 2002. – С. 109.

    3 Потебня А.А. Слово и миф. - М.: Правда, 1989. – С. 259.
    баченні наступних і майбутніх ситуацій»1. Це відбувається таким чином, що одна картина змінюється іншою, включаючи «прозріння» майбутнього. При правильній фіксації передачі цих «картин світу» відбувається пізнання оточуючої дійсності. Воно позначається ведичним ім’ям «dhi»: «думка», уявлення, погляд, поняття, інтуїція, пізнання, розум, а також знання, мистецтво, молитва. Дієслово «dhi» використовується в значенні «уявити собі», «роздумувати», поет називався «dhira», тобто такий, «що володіє dhi», або мудрий, талановитий, а також той, хто становиться між богом та людьми. Тому ведична міфологія, яка була створена ріші-візіонерами, є «космогонічною міфологією» з «подвійною» лексикою та семантикою. За допомогою «святих слів» («ріг», або мовлення, «ріг-веда», або «мовлення про знання») утворюється «гімн знанню» або «мантра». Вона наспівується через особливе дихання «саман» із використанням «удгітхи» або слова «ОМ»2. За подібною словесною передачею утворюється особливий вербальний пробір, онтологічний образно-ейдетичний «простір посередництва», який наповнюється («pra»). Цей простір обшир отримує властивість «бути одним», «бути єдиним» у такому космогонічному акті, в якому сам суб’єкт творить реальність. Він як «вісник знання» рухається «між двома половинами Всесвіту» (земно-природою та космосом) і віщує про знання «картин світу». Саме знання народжується в безкінечному русі від «організованого космосу» до стану «первинного Хаосу», а потім назад – знову до «організованого космосу»3. У практичній філософії класичної йоги цей стан транссвідомості фіксується як «дхіана» («dhi-yan») або «думки янь», «сонячної думки», думки представленої у сонячному світлі. У цьому стані свідомості («трансцендентальної медитації») і здійснюється «наповнення» сформованого трансцендентального простору «реальністю знання» до «повного просвітлення» свідомості цим «світлом знання» (7 рівнів). Завершується цей
    1 Ригведа. Мандалы I-IV. - М.: Наука, 1989. – С. 512.

    2 Древнеиндийская философия. - М.: Мысль, 1972. - Т.1. - С. 85.

    3 Ригведа. Мандалы I-IV. - М.: Наука, 1989. – С. 512 - 513.

    процес «dhi» на 8-му рівні духовного просвітлення: це «самадхи» («sama-dhi»). В аспекті Самаведи – це психічний стан «наспіву думки», «наспіву знання», коли відбувається «рух по знанню» або «мандрування по знанню», за уявленням Ауробіндо Гхош1. У такому русі-мандруванні виникає феномен «надрозумного ясного бачення у часі», «свідомості без обмеження часу». Воно виявляється не як «ненормальна могутність», а як «нормальний шлях пізнання в часі». Розум перетворюється на «надрозум», не тільки отримавши здатність вербально-ейдетичної передачі інформації про знання, а ще й в тому значенні, що «тут починається зміна в часовій свідомості та в часовому знанні». «Істини Надрозуму» уявляються не як щось обмежене та метафізичне, а є тільки «проекцією та останнім кроком понадрозумної Природи»2. Тобто інформативний процес у подібній комунікації є позачасовим, а сам інформаційно-космогонічний акт має безкінечну швидкість (тобто таку, з якою інформація розповсюджується, що відповідає даним сучасної науки). Тим самим процес передачі усних повідомлень у їхній інформаційно-вербальній формі – це складний психо-когнітивний процес комунікативної взаємодії людини, природи та космосу.

    Другий культурно-історичний тип соціокомунікативних суспільних систем – писемно-візуальний. Його можна характеризувати як дескриптивно-фонетичний тип суспільної системи, яка базується на опосередкованому спілкуванні у вигляді фонетичного письма. Якщо епоха ізусності «первинного слова», ведокогніцій та міфу охоплювала період у 3 тисячоліття (від IV тис. до н.е. і до часів Античності), то епоха «фонетичної дескрипції» з головною формою писемно-вербального спілкування – період з І тис. до н.е. і до середини ІІ тис. н.е., тобто безпосередньо підходячи до Нового часу. Це був великий прогрес у швидкості та обсязі передачі інформації, хоча дескриптивна комунікація могла при цьому зазнавати суттєвого викривлення. У своєму історичному розвитку дескриптивне письмо
    1 Ауробиндо Гхош. Синтез йоги. - СПб.: Алейтейя, 1992. - 666 с.

    2 Там же. – С.658.

    в знаково-семіотичній формі спочатку канонізується «від образу», потім - «від логіки», і, нарешті, - «від числа»1. Останнє, наприклад, представлено «цифровою інформацією» та її циркулюванням у цифрових ЕОМ. «Від образу» - це малювання «картинок світу» в «образному письмі», в «малюнках понять», наприклад, у єгипетському ієрогліфічному письмі. Існувало також давньослов’янське рунічне письмо, яке мало магічні властивості. Воно було «магічним письмом» закодованих образів (маркерами), що у своїй більшості донині не розшифровано. Наприклад, не було слів «літера», «книга», а «смислове слово» в загальному розумінні «письмена»2. Китайське ієрогліфічне «образне» письмо має більш ніж півмільйона писемних значень, російське письмо в «пушкінській мові» - лише 20 тис. основних слів. Руніца здійснювала свій «магічний смисл» тільки в позначенні конкретних речей: у надписах, вивісках, покажчиках, у власних іменах на оздобленнях. У цьому розумінні християнські святі книги вважалися «надихнутими богом», «боговдохновенними».

    При переході від інформаційно-вербального типу комунікацій (живе спілкування невикривленого дискурсу) на інформаційно-дескриптивний тип фонетичного письма вербальна дескрипція (вже із викривленим дискурсом) отримує ускладнені форми. З простих форм «єдиних значень» однозначного «простого» писемна комунікація отримує нові якості «складного дискурсу» соціальної лінгвістики, семантики та «семантичної кумуляції». Подібний складний дискурс виходить на нові рівні «смислової комунікації»: кумулятивно-знаковий, лінгво-семантичний, металінгвістичний і пара-лінгвістичний3. На найвищих комунікативних рівнях текстово-герменевтичного дискурсу, який пов’язано з розумінням та інтерпретацією, виникають і більш складні, специфічні функції людського спілкування в
    1 Гельвальд. История культуры. - СПб.: СПбэлектропечать, 1992. – С. 325-334.

    2 Чудинов В.А. Руница и тайны археологии Руси. - М.: Вече, 2003. – С. 83.

    3 Конецкая В.П. Социология коммуникаций. - М.: Межд. ун-т бизнеса и управления, 1997. – С. 30, 39-71, 63-65, 84, 102, 120.
    суспільстві: контактоустановлююча (фактична), яка актуалізує комунікацію в аспекті «комунікативного задуму» та діє по вектору «комунікативного успіху»; самопрезентативна функція, яка установлює комунікативний статус суб’єкта вже у якості «комунікативного суб’єкта»; аппелятивна функція, або «функція звернення», яка репрезентує соціальні статуси інтерсуб’єктів як «комунікативних суб’єктів»; спонукаюча функція, або «закликаючи-діюча», яка спонукає до «статусно-рольової дії» та інтенціональній «партнерській взаємодії»: це «вербально-стимулююча» та «вербально-мотивуюча» функція, що зорієнтована на сумісні дії комунікативних суб’єктів; вона має більш імпліцитний характер; волевиявляючій функції більш притаманний імплітивний характер, і вона співвідноситься з функцією, яку було названо вище, у плані безпосередньої інтравертованості – екстравертованості їх дій; тому її можна охарактеризувати як «безпосередньо спонукаючу» або директивно-спрямовуючу функцію, що спонукає комунікативних суб’єктів до прямих соціальних дій; регулятивно-спрямовуюча функція забезпечує відповідність та релевантність комунікативної ситуації, вона корелює поведінку комунікативних суб’єктів уже в якості «комунікативних партнерів»; перформативна функція, яка пов’язана з «установками на комунікацію»: це стверджувальні комунікативні установки та «перформативні висловлювання» (за типом «обіцяю», «клянуся» тощо), бажання та готовність до інтерсуб’єктивної взаємодії комунікативних партнерів.

    У писемному висловлюванні «семантика менталітету» народу і його «семантика культури» за своєю природою повинні співпадати. Коли цього не відбувається, то тоді виникає «суперечний парадокс» незбігання в позначенні. У такій дескриптивній сукупності незбігання ментальності та культури в дискурсивному вираженні виявляється «неявний рівень людської культури»1. Наприклад, є вона більш чуттєвою чи раціональною. В «модерністському


    1 Колпаков Ю.Ю. Семантика менталитета // Современная этнопсихология. - Минск: Харвест, 2003. - С. 240-241.

    способі сприймання» та дискурсивного вираження раціональність домінує над образними почуттями. Так, у нього дискурс «(1) дає перевагу способам над образами, (2) настоює на формальних якостях культури, (3) формує раціоналістичний погляд на культуру, (4) припускає принципове «значення» тексту культури, (5) є проявом сприймання «его» над «ід», (6) діє через утворення дистанції між глядачем та об’єктом культури»1. Подібним чином мовлення, яке виражається в письмі через дескриптивний дискурс, обумовлює появу нового культурно-історичного типу інформаційно-комунікативних систем. За Т.Парсонсом, вона з’являється як нова «культурна система». У ній суб’єкти соціальної дії здобувають у своїх діях нову «структуральну форму» («структуру соціальної дії») і перетворюються в безпосередніх носіїв цінностей, норм та символів культури2. Новий тип соціокомунікативної взаємодії, який представлений у різновидах писемно-фонетичної передачі інформації, соціокультурно перетворює все суспільство, породжуючи нові форми його функціонування. А реалізація «комунікативних функцій» на всіх рівнях суспільної системи (у вербальній та дескриптивній формах) приводить до різкого розширення «комунікативного досвіду» людей. За Г.-Г.Гадамером, це не тільки перехід від соціального досвіду до «соціального Логосу», але й суттєве накопичення «герменевтичного досвіду» у взаєморозумінні людей. Синтез подібного комунікативно-герменевтичного досвіду з соціальним логосом суспільства утворює нову комунікативну онтологію суспільства, онтологію комунікативного буття людей3. Вона і втілюється в історично новій суспільній системі соціокомунікативного типу.

    Це третій культурно-історичний тип суспільства масифіковано-друкованої комунікації. Подібний тип суспільства виникає із появою
    1 Скот Леш. Соціологія постмодерну. - Львів: Кольварія, 2003. - 344с.

    2 Парсонс Т. О структуре социального действия. - М.: Академ. проект, 2002. – С.462.

    3 Гадамер Г.-Г. Істина і метод. - К.: Юніверс, 2000. - Т.1. – С. 33, 355, 375, 405.

    типографського друку. В новому культурно-інформаційному полі мікро-комунікативний рівень вербально-дескриптивного спілкування «вибухоподібно» трансформується на макрокомунікативний рівень соціальної інтерсуб’єктивності. Суспільство вперше починає функціонувати як «комунікативна система» в результаті першого «інформаційного вибуху» та створення «Галактики Гуттенберга» - типографської системи масового розповсюдження друкованої інформації в Європі. На думку Т.А. ван Дейка, ключову роль у цьому зіграв не тільки типографський друк сам по собі, але й використання особливих уніфікованих «макроконекторів зв’язку», взаєморозуміння людей, за допомогою яких можна знаходити та змінювати «тематичні репертуари» масового спілкування (а не лише індивідуальні теми для інтерсуб’єктів), перетворюючи людей у «масоподібних» комунікативних партнерів, здатних до публічної «репертуарної презентації» себе в суспільстві через комунікацію1. Змінюється вся соціальна реальність, вона починає рухатися і стає «реальністю, що змінюється», бо з появою масових видань її постійно конструюють та переконструюють. Нові соціальні конструкції починають виникати на основі життєвого та комунікативного досвіду людей, їх повсякденної комунікативної практики у сформованих «життєвих світах», із «комунікативних факторів» «мого знання» про життя, перетворюючи їх у «моє» суспільне буття і в «мій» «світ соціальності» 2. А «світ соціальності» - у «світ комунікації», у «комунікативний світ» соціального спілкування в «комунікативній галактиці» друкованих видань.

    Масифіковане друковане спілкування найактивніше творило цей «соціокомунікативний світ» у Новий час, коли поняття «соціальної системи» ще не існувало. Соціальні конструкції являли «моє знання повсякденного життя», яке «нагадує інструмент, що прорубує дорогу в лісі та проливає смужку світла на те, що попереду та безпосередньо поряд, а з усіх боків дорогу обгортає темрява». Реальність повсякденного життя «завжди здається

    1 Ван-Дейк Т.А. Язык. Познание. Коммуникация. - М.: Прогресс, 1989. – С. 53-56.

    2 Попова І. Соціальність як підґрунтя соціологічної інтерпретації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2002. - С. 120 -121.

    добре зрозумілою зоною, за межами якої – темний фон». Тому «цей світ зостається непрозорим» для малоінформованої людини, і його «картина світу» - це «образ, який відноситься до багаточисельних реальностей, куди постійно зміщується реальність повсякденного життя» 1. Ця ситуація особливо характерна для сучасної людини. Масофікована інформація «переборює кордонність часу-простору», минуле, теперішнє та майбутнє зливаються в єдине континуально-темпоральне оточення «соціального запасу знання». І через механізм соціокультури поняття «оточуюче середовище» починає знижуватися і ототожнюватися як «реальність», що сприймається як «сприймаюче» «когнітивне оточення» 2. А потім через наповнення суспільної інформації практичними знаннями, цінностями та норморегулятивами видоутворюється в «когнітивну осьову культурну форму»: «когнітивну вісь» культури3. Проходячи через неї буття людини, завдяки друкованій масовій інформації, продовжує і поповнює «досвід людської індивідуальності» у форматі «онтологічного виміру» всього суспільства як соціокомунікативної суспільної системи, в якій інформація циркулює4. Первинний «онтологічний вимір» «атомізованого» людського буття, що завдяки масифікованій комунікації робиться сукупним суспільним буттям людей, здобуває в Новітній час сильну телекомунікативну складову свого «соціального виміру». Історичний характер суспільної системи знову змінюється, у той же час зберігаючи свій базовий соціокомунікативний тип людських комунікативних взаємовідносин.

    Четвертий тип подібної суспільної системи формується на підґрунті дистанційно-телекомунікативного спілкування. Її можна віднести до телекомунікативно-технічного типу суспільних систем (телеграф, телефон, радіо, TV). Технічні засоби і пристрої дозволяють спілкуватися на відстані,
    1 Бергер П., Луман Т. Социальное конструирование реальности. - М., 1995. – С. 75-78.

    2 Там же. – С. 69.

    3 Кармин А.С. Культурология. - СПб.:Изд. «Лань», 2003. - С. 233.

    4 Досвід людської особи. Нариси з філософії антропології. - Львів: Монастир монахів студ. уставу. Свічадо, 2000. – С. 17, 275.

    дистанційно, в просторовій розривності, але часовій синхронізації і у режимі «реального часу». В період науково-технічної революції, коли відбувся другий «інформаційний вибух», різко зростає роль аудіовізуальних телекомунікацій, особливо з розвитком телебачення. Новий соціокомунікативний тип суспільної системи має різні означення: «телекомунікаційний світ» (Т.Стоуньєр), «телематичне суспільство» (Дж.Мартін), «соціокомунікативний світ» (Л.Мемфорд), «програмоване суспільство» (А.Турен)1. Головною особливістю суспільних перетворень цього періоду є радикальна суспільна модернізація, передусім промислова, науково-технічна, а потім і соціотехнологічна. Відбувається «комп’ютерна революція», у результаті якої інформаційно-комунікативні технології набувають ключового значення в суспільстві. Володіння інформацією означає владу, а доступ до неї є умовою соціальної свободи. Комунікативні технології, які існують у різних галузях свого використання, стають універсальними й торкаються усіх галузей промисловості, а відмінності в їх використанні стираються. За Д.Беллом, спостерігаються 5 основних видів змін у суспільному використанні інформаційно-комунікативних технологій 2:



    1. злиття телефонних систем, телекомунікацій та обробка інформації в єдину модель (інформаційно-комунікативного розвитку суспільства);

    2. заміна паперу електронними засобами : електронні банківські послуги. Електронна пошта, передача газетної та журнальної інформації факсимільними засобами зв’язку, дистанційне копіювання документів;

    3. розширення телевізійної служби через кабельні системи з багатьма каналами та спеціалізованими послугами; прямий


    1 Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1985. – С. 225, 371, 392, 410.

    2 Белл Дж. Социальные рамки информационного общества // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1995. - С. 334-335.
    зв’язок із домашніми терміналами споживачів, заміна транспорту телекомунікаціями;

    1. реорганізація зберігання інформації на базі комп’ютерних систем і її запиту через інтерактивну мережу; пряме отримання інформації з банків даних;

    2. розширення системи освіти на базі комп’ютерних систем, зникнення відмінностей між обробкою інформації та комунікацій, перетворення знань та інформації в стратегічний ресурс суспільства.

    Як прообрази майбутніх «мегатехнічних» глобалізаційних і гіперсоціальних побудов виникають, за Л.Мемфордом, мегамашини-монстри в головних сферах суспільного життя: державної (істеблішмент), військово-промислової (ВПК), транс корпоративної (ТНК і МНК), урбаністичної (мегаполіси), техноіндустріальної (технополіси). У цілому людство поділяється на дві суспільні надсистеми («наддержави»), які готові до війни за причини принципово різних видів суспільної комунікації - «тоталітарної» та «демократичної» 1.

    Зараз формується єдиний «однополюсний світ» глобальних комунікацій. Це п’ятий культурно-історичний тип суспільних систем соціокомунікативного типу. ЇЇ можна визначити як комунікативно-гуманітарну, антропогенну суспільну систему. В соціально-філософському відношенні різновид комунікативних взаємодій, який у цій системі представлено, відноситься до «трансцендентальної семантики». У ній синтезується суспільна феноменологія, екзистенційне буття і герменевтика людського розуміння, що утворює єдиний теоретико-пізнавальний континуум комунікативного досвіду людей, який через когнітивні практики стає «комунікативною істиною». Подібна істина не є «очевидністю чуттєвого досвіду» або «пропозиціонально-раціональною істиною» - це істина ціннісно-



    1 Мэмфорд Л. Техника и природа человека // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1995. - С. 234-238.
    змістовна, етично-когнітивна 1. Тому цей тип системи можна презентувати і як комунікативно-когнітивний тип суспільної системи. У її межах відкривається можливість репрезентувати не тільки реальні суспільні комунікації в їх «живій» ціннісно-змістовній експлікації, але й в імпліцитній, віртуально-комп'ютерній, когнітивно-«кіберпросторовій» формах. Наприклад, як «віртуально-мережне суспільство» символічних інтеракцій, яке суттєво відрізняється від звичного нам «реального суспільства». Бо «реальне суспільство» комуніціює та мислить цінностями і смислами, відповідно до «ціннісної логіки» людини і суспільства, а не значеннями2. У такому суспільстві формуються реальні ціннісно-герменевтичні відносини суспільного взаєморозуміння. Вони виникають на підвалинах ціннісно-смислової, «живої» комунікації між людьми. У протилежність «реальному суспільству» «віртуальне суспільство» символічних інтеракцій функціонує на основі «значення комунікацій», через знакові канали та коннектори комунікативних зв’язків. Перехід від «смислу комунікації» до «значення комунікації» в соціальному плані є «значення інтересу» (а не «смислу інтересу») в комунікативній взаємодії. У понятійно-герменевтичній експлікації це представлено «смислом вираження» комунікативних пропонувань. Подібні смислові вираження (як комунікативні вирази) в системі філософії «наукового емпіризму» утворюють, за А.Н.Уайтхедом, «творчі імпульси» для розвитку суспільства на соціонаукових засадах3. «Факти науки» переходять у «факти буття» соціальних процесів, а останні – у «факти свідомості» (індивідуальні та суспільні) і комунікативних взаємодій в особливому «феноменальному полі» взаєморозуміння4. За своєю структурою воно є полем ціннісно-смислової
    1 Библер В.С. От наукоучения - к логике культуры. - М.: Изд. полит. лит., 1991.- С. 334-334.

    2 Там же. – С. 180-181.

    3 Уайтхед А.Н. Очерки науки и философии // Избранные работы по философии. - М.: Прогресс, 1990. – С.337-343.

    4 Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття. - К.: Укр. центр дух. культури, 2001. - С. 73-86.
    (реальної) та знаково-семіотичної (ірреально-віртуальної) комунікативної взаємодії, або особливим «комунікативним полем», де «комунікативна поведінка» людей знаходить своє «духовне підтвердження». А саме – підтвердження в «комунікативній істині» і в тому, що її знайдено на духовній основі, на якій чітко представлено «дух як імпорт індивідом соціального процесу» у свою суб’єктивність1. М.Мерло-Понті називає це «полем свободи». За нашою концепцією, подібне «поле свободи» є комунікативним полем вільних інтерактивних взаємодій, у яких особистість людини найбільш сильно самопроявляється, тому що це поле «комунікативної свободи», вільного спілкування людей на духовній основі.

    Феномен виникнення єдиного «комунікативного поля», де можливе духовне самоствердження окремих суспільств у статусі культурно-інформаційних суспільних систем об’єктивно утворює передумови формування єдиного глобального поля вільного спілкування, «комунікативного простору» глобальних інформаційних інтеракцій. В культурно-інформаційному полі подібного комунікативного простору, який творився у другій половині ХХ століття, і виникають постіндустріальні еволюції і соціокультурні перетворення сучасних інформаційних систем на шляху їх інституалізації в культурні суспільні системи. Соціофілософський аналіз дозволяє встановити, що формування сучасного культуротипу суспільства відбувається в процесі гуманізації суспільних комунікацій в декілька етапів. На кожному етапі індустріально-постіндустріальні трансформації набувають усе більш завершеної системної якості культурно-інформаційного суспільства. «Філософська реконструкція культури» в подібному контексті дозволяє цілісно представити культурно-історичний процес у багатомірному «співвідношенні реального й ідеального, природного і робленого, суспільного й індивідуального, об’єктивного і суб’єктивного» 2.



    1 Мид Дж.Г. Дух, замість і суспільство з точки зору соціального біхевіоріста. - К.: Укр. центр дух. культури, 2000. – С. 169.

    2 Философия культуры. Становление и развитие. - СПб.: «Лань», 1998. – С. 67.
  • 1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   51


    База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка