Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка29/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   51

V. Змістовний модуль № 3:

«ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПІЗНАННЯ СУСПІЛЬНИХ СИСТЕМ СОЦІОКОМУНІКАТИВНОГО ТИПУ»
5.1. Тема 1. Філософсько-методологічні засади інформаційного

розвитку сучасних суспільств
Соціальна філософія суспільства, в основі якої лежить соціальне спілкування та комунікативні взаємодії, починає розвиватися на науково-методологічних засадах лише в Новітній час, тобто охоплює період від середини ХІХ століття і донині. Сьогодні в коло соціально-філософських розробок входять уже проблеми і протиріччя ХХІ століття. Це суспільна динаміка комунікацій, представлена не тільки в реальних взаємодіях поведінки, але й у семіотично-дискурсивних, знаково-символічних і віртуальних формах інтеракцій. Зараз у більшості соціально-філософських розробок визнається об’єктивно-предметний статус інформації та соціальної інформації в суспільних комунікаціях. Так, згідно з діалектико-матеріалістичною теорією відображення „інформація визначає як зміст (сутність) відображення” так і є „інваріант відображення”, „відображене розмаїття” світу, „спосіб існування однієї системи через іншу”. Це так звана „атрибутивна концепція”, за якою „інформація є об’єктивно-фізичне явище”, „матеріально-фізичний феномен”, і тому „інформаційні процеси виявляються сутністю відображувальних процесів, а відображувальні процеси – проявом інформаційних”1. У соціальній інформації її буттєво-об’єктивний зміст набуває повної виразності через її функціонування в суспільних комунікаціях. За такою „функціональною концепцією” вона зараз так переважно і розуміється в процесах суспільного обміну, а саме – „соціальна комунікація як обмін соціальною інформацією”. З подібної констатації виходить, що інформація та інформаційні процеси – це результат інформаційного підходу

1Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации. – СПб.: Изд. В.А.Михайлова, 2002. – С.316.

до комунікації”, а сама «соціальна комунікація представляє собою об’єкт пізнання, існуючий незалежно від суб’єкта, що пізнає»1. Таким чином суспільні комунікації, у яких здійснюється обмін соціальною інформацією, перетворюється «на об’єкт і предмет наукового пізнання» в «системі соціально-комунікаційних наук»2.

На соціально-філософському методологічному підґрунті таким об’єктом пізнання є виявлення нової соціокомунікативної якості суспільства і розвитку суспільної системи соціокомунікативного типу. А предметом – процеси гуманізації суспільних комунікацій і становлення інформаційної культури суспільства на шляху формування соціокомунікативної суспільної системи. Але визначення об'єктивно-предметного статусу суспільних комунікацій і соціальної інформації може бути й іншим, враховуючи нелінійний характер інформаційно-комунікативних процесів.

У сучасному суспільстві виникає багато об'єктивно-предметних дискурсів комунікації, їх семантико-семіотичних інтерпретацій, «парадигм спілкування» в процесах обміну інформацією, комунікативних дискурсів культурно-інформаційного розвитку суспільства і становлення інформаційної культури вже в межах самої соціально-філософської методології3.

Такою «комунікативною парадигмою» є і сама проблема становлення суспільних систем соціокомунікативного типу з високою інформаційною культурою суспільних комунікацій та спілкування людей у суспільстві. Головна з її ознак, що набуває особливого значення в суспільстві – це здібність до суспільного діалогу і вирішення найважливіших соціальних питань шляхом комунікативно-діалогічного розв’язування проблем суспільного розвитку.


1 Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации. - СПб.: Изд. В.А.Михайлова, 2002. – С. 312-318.

2 Там же – С. 432.

3 Рязаев А.В. Парадигмы общения: Взгляд с позиций социальной философии. - СПб.: Изд. СПб ун-та, 1993. - 212 с.

Гостра потреба в діалогових суспільних комунікаціях виникає, коли суспільство досягає певного соціокультурного й інтелектуального рівня, загальної соціальної інформатизації та підйому інформаційної культури. Суспільна практика свідчить, що це може привести до своєрідних «інформаційних конфліктів» і навіть до «інформаційних революцій» з повною перебудовою суспільних відносин, як це відбувається на Заході. Тоді суспільний «діалогізм», комунікативна «діалогіка» створює свою «стереологіку» цілісного «об’єму розуміння» (В.С. Біблєр), установлює взаємозв’язок «культура, свідомість, спілкування» (К.Ф. Тарасов), формує «комунікативно-епістемологічну систему порозуміння» (Б.А. Параханський)1. На цих підвалинах відкривається можливість «будувати комунікативні відносини по типу діалогових» і долати суспільні протиріччя навіть у глобальному масштабі2. У теперішньому світі соціокомунікативний «міжкультурний діалог» вкрай потрібен, бо виникає «діаметрально протилежне», навіть «кошмарне бачення нашого світу» в безкомпромісному протиставленні як «гегемоністський» і «культурний» світи3. За першим стоїть бачення «зіткнення цивілізацій» (С. Хантінгтон), а за другим – «культурологічне світосприйняття», що розглядається філософами постмодерну, такими як Ліотар і Рорті4. «Глобальний виклик гегемоністської культури» (перш за все з боку США) веде до прямого зіткнення народів світу, хоча багатьма західними вченими визнається, що нова світова Імперія неможлива, включаючи й «інформаційну імперію». Бо межі «імперіалізму» перетинає, з одного боку, руйнівний «опір, криза, трансформація, а з другого, за можливостями соціокультурної комунікації, - «постмодернізація, або інформатизація виробництва» з виникненням нового суспільного «права глобального громадянства»5.

1 Диалог и коммуникация - философские проблемы. (Материалы «круглого стола») // Вопросы философии. - 1989. - №7. - С. 10, 20, 24.

2 Там же. – С. 3, 26.

3 Макбрайд У. Глобализация и межкультурный диалог // Вопросы философии. - 2003. - №3. - С. 80-81.

4 Там же. – С. 82.

5 Хардт М., Негри А. Империя. - М.: Праксис, 2004. – С. 245, 263, 366.

Як бачимо, своєї актуальності проблема становлення суспільних систем соціокомунікативного типу за наявності високорозвиненої інформаційної культури суспільних комунікацій (як найвищої цінності цивілізованого суспільства) набуває в альтернативній площині самозруйнування в глобальних процесах суспільної трансформації, або суспільного самотворення і самовлаштування. Сучасний соціум переживає постіндустріальний етап свого розвитку і вибирає вектори подальшого соціального руху в майбутнє. Це може бути вкрай турбулентний соціальний рух, і ми матимемо безліч глобальних проблем на підґрунті технологічного розвитку суспільства. У цьому відношенні вже зараз «у кінці ХХ століття розвиток цивілізації підійшов до своєї критичної межі»: «криза міста-мегаполісу і вимираючого села, деградація культури і моралі, маргіналізація значних кіл населення і біологічне виродження людей, зміна цінностей, потреб сучасної людини»1. Чи людство все ж таки зможе використати можливості «безконфліктної соціальної взаємодії з переходом» від ідеології і практики насильства (війн) «до рівноваги, домірності, відповідності і гармонії», у підвалинах чого лежать культурні цінності соціального буття, «котрі можна розглядати в якості основи соціальних взаємодій»2. Ці вектори вибору подальшого суспільного прогресу – культурного, технологічного, соціогуманного, духовного – перетинають етики епох сучасності - «постсучасності», соціогуманному - неогуманізму в розвитку суспільних відносин і суспільних комунікацій. Суспільство все більше турбує основне сучасне соціофілософське питання: «що ж таке трапилося з сучасністю, що вона перестала бути нашим спасінням і тепер перетворилася напроти – в демона сучасності? Сучасність, про яку ми говорили, - чи та це сучасність, про яку ми говоримо нині? Кінець якої сучасності ми споглядаємо?»3. Стає більш очевидним, що зі «смертю соціалізму» капіталізм потрапив, за І. Валлерстайном, у «смертельну



1 Попкова Н.В. Глобальные проблемы современности и технологическое развитие // Вестник Моск. ун-та. Сер. 7. Философия. - 2005. -№1.- С. 96.

2 Чусовитин А.Г. Бесконфликтные социальные взаимодействия // Социально-гуманитарные знания. - 2000. - №6. - С. 257, 272-273.

3 Валлерстайн Й. После либерализма. - М.: Едиториал УРСС, 2003. – С. 124.

небезпеку» і після «тріумфу демократії» (Ф. Фукуяма) настав «крах лібералізму». За своєю суттю подібний крах відобразив відчуження людини від суспільства, капіталістичної системи, що побудована за ліберально-ринковою моделлю, яка нині себе не виправдовує. І. Валлерстайн погоджується з К. Марксом у тому відношенні, що «відчуження як втілення зла капіталістичної цивілізації» є головною суспільною «хворобою»: саме «відчуження є та недуга, яка у своєму головному втіленні – власності – руйнує цільність людської особистості. Боротися проти відчуження – означає боротися за те, щоб відтворити їх достатність». Це стає можливим «тільки у випадку, коли виникає можливість представити соціальний лад нового типу». І.Валлерстайн вважає: якщо К. Маркс «недостатньо ясно промовляв свої утопії» (про відчуження людини у капіталістичному суспільстві), «то тоді це належить зробити нам» у відповідних соціально-філософських розробках та практичних діях 1. У цьому аспекті філософи повинні виступити як «органічні інтелектуали», які добре розуміють і зважують, що «все залишається в межах можливого, але все залишається невизначеним» 2.

У межах цього суспільно - «можливого», але «невизначеного» і може стати перспектива культурно-інформаційного розвитку суспільства з новою соціокомунікативною якістю.

Його суттєве вираження – інформаційна культура суспільних комунікацій, яка і буде зумовлювати суспільний культурно-інформаційний прогрес. Саме питання «що обіцяє прогрес?» буде вирішено в «інтелектуальній боротьбі» за «переосмислення наших наукових канонів, у пошуках більш холістичних і вишуканих методологій». Немає «вільної від оцінок наукової думки» з раціональністю поза «ціннісно навантажених понять» та смислу, загалом «ніщо не є чи не може бути раціональним поза самого широкого осмислення» певних явищ у суспільному бутті 3.


1 Валлерстайн Й. После либерализма. - М.: Едиториал УРСС, 2003. - 256 с.

2 Там же. – С.232 -233.

3 Там же. – С. 250.

Тому сьогодні надзвичайно потрібна розробка соціально-філософських підвалин розвитку сучасного суспільства на шляху його перетворення в інтелектуально-гуманізовану суспільну систему, відкрите суспільство вільних комунікацій та когнітивних практик у життєвих світах безпосереднього спілкування людей. Практично впливаючи на інтенсивність і щільність комунікацій у суспільстві, можна суттєво підняти творчу активність та інтелектуальний потенціал усієї суспільної системи, цілеспрямовано розвивати її культурно-інформаційний базис за рахунок освоєння передових інформаційно-комунікативних технологій і розширеного відтворювання інтелектуального соціального та культурного капіталу. На відміну від «економічного капіталу» суспільної системи «соціальний капітал складається з соціальних відносин між людьми, які цінуються», і цим відрізняється від «віртуального капіталу», який складається з «пошани та поваги», символів, знаків і шоу-образів. «Культурний капітал» включає особливу якісну соціальну властивість або «габітус», за Ж. Бурдьє, і це такі «ментальні або когнітивні структури, за допомогою яких люди діють у соціальному світі», а також «різні види легітимного знання» про суспільство і суспільні взаємодії 1. Своєї зрілості теорії гуманізованих комунікацій як «легітимних» у суспільстві досягають у Новітній час в соціальній філософії марксизму та неомарксизму, в позитивізмі О.Конта, Е.Дюркгейма, В.Михайловського, у сучасних теоріях «реального інтеракціонізму» Т. Парсонса, А. Турена і Ю. Хабермаса (теорії соціальної та комунікативної дії, комунікативної діяльності та «комунікативного суспільства»), «символічного інтеракціонізму» Д. Харріса, Д. Келлнера, Ж.Бодріяра (теорії «вибуху знаків», занепаду та «стиску» соціальної комунікації) в соціальній філософії «радикального постпозитивізму», а також теорії «постсучасності» Е. Менделя, Ф. Джеймсона тощо 2.


1 Ритцер Дж. Современные социологические теории. - СПб.: Питер, 2002. – С. 459, 463.

2 Там же. – С. 238, 544, 549.
Сучасні альтернативи до культурно-інформаційного розвитку суспільства базуються на «реальному» «соціофілософському» підході і «нереальному» підході «трансмодерну». Народження сучасних соціально-філософських теорій та методологій у визначенні «реальних» філософських розробок відбувається вразі соціальних наслідків переходу суспільства від індустріалізму і модерну до постіндустріалізму і постмодерну. З позицій реально-філософського підходу ми стаємо свідками того, як відбувається «занепад, демонтаж, реконструкція держави загального добробуту», яка «активно втручається у всі сфери суспільства», а громадянське суспільство протидіє і намагається встановити принципово нове співвідношення між собою і державою1. «Нереальний» філософський підхід – це «філософія іншого» в статусі «небуттєвого смислу трансмодерну», який породжує суспільний хаос і соціальне небуття суспільства2. За Сартром, це «буття ніщо», або «буття-для-іншого», коли «буття-для-себе» немає як «фактичності»3. Подібне застереження «від негативу» для українського суспільства вкрай важливе, бо воно вже раз пережило свою «історичну смерть» і в стані суспільного небуття нації екзистенційно не існувало майже одну тисячу років. Як не дивно, але дилема «Буття або Ніщо» для України існує в усій її жахливій загрозі, але в красиво-алегоричній постановці як «дилема українського Фауста». Якщо Україна зробить вибір у «вільний світ» ліберально-ринкової моделі розвитку, що збанкрутіла (за І.Валлерстайном), то ми матимемо не суспільну систему «пізнього капіталізму» (за Ф.Джеймсоном), а «негромадське» суспільство «пізньоукраїнського феодалізму» вразі дії самогубних націоналістичних псевдодемократичних сил та «диявольської змови» «нацдеківських гетьманчуків»4.

1 Силичев Д.А. Социальные последствия перехода от индивидуализма и модерна к постиндивидуализму и постмодерну // Вопросы философии. - 2005. - №7. - С. 4.

2 Кустыров В.А. Философия иного, или необычайный смысл трансмодернизма // Вопросы философии. - 2005. - №7. - С. 21.

3 Сартр Ж.-П. Буття і Ніщо. - К.: Основи, 2001. – С. 325, 435.

4 Рябчик М. Дилеми українського Фауста. - К.: Критика, 2000. – С. 246, 251, 254-255.

Реальне ж суспільне завдання полягає в тому, щоб провести своєчасну «трансформацію ціннісних орієнтацій», виявити те первинне «коло цінностей», які спричиняють «прагнення людини реалізувати ці цінності-цілі у своєму житті». Але вже на засадах «другого кола цінностей» - «цінностей-засобів», щоб зняти можливий конфлікт між цілями і засобами їх досягнення в суспільстві, який породжує «моральні сум’яття»1.

Для сучасного українського суспільства жорстко повинен діяти імперативний національний принцип: «будь-який акт руйнування минулого – злочин проти цивілізації». А щоб не було цивілізаційного зіткнення «старих» і «новітніх» національних суспільних цінностей українська регіональна цивілізація повинна «канонізувати культуру», перетворювати культуру в широкому смислі в систему життя», «розповсюджувати скарби культури» і тим перетворювати цивілізацію в «культуру, що функціонує як система життя» для людини2. Скільки завгодно можна наводити ті чи інші «припущення та спростування» науково-філософського зростання знання, у тому числі соціального знання про суспільство. Але в методологічному відношенні треба зупинитися, як пропонував К.Поппер, на самоочевидному «принципі самореферентності» суспільства, який вчений виводив із самореферентності мовної практики3. Людська мова самоочевидна і свідчить сама за себе, самопідтверджуючи свій онтологічний статус навіть у формально-прагматичних стосунках комунікативної дії та гносеологічно-іллокутивних компонентах суспільного мовного порозуміння4. В «іллокутивному акті» людина формально нібито поділяє суспільні цінності і разом із цим погоджується виконувати певні обов’язки, але «не змінюючи при цьому свою перлокуційну мету» в досягненні власних намірів. Але як «іллокутивна дія», через задіяння «іллокутивних сил» погодження взаємодій

1 Молчанова Н.І. Проблеми трансформації ціннісних орієнтацій у сучасному суспільстві // Актуальні проблеми філософії та культурологічні проблеми сучасності. - К., 2000. - С. 64, 68.

2 Друджев З.М., Кузнецова Г.В. Культура и цивилизация // Вестник Моск. ун-та. Сер. 7. Философия. - 2005. - №2. - С. 82, 101.

3 Поппер К. Предположения и опровержения. - М.: АСТ, 2004. – С. 504-514.

4 Тур М. Формально-прагматичний метод теорії комунікативної дії і іллокутивний компонент мовного порозуміння // Прагматична філософія. - 2004. - №1. - С. 190.

суб’єктів комунікації, досягається певний «іллокутивно-зобов’язуючий ефект», коли спрацьовує «механізм координації соціальних дій на ґрунті їх порозуміння»1. Таким чином, в умовах «асиметричної комунікації» (один комунікатор змінює свої ціннісні установки заради співпраці, а другий не змінює, але діє відповідно до узгодженої поведінки), за Ю.Хабермасом, «учасники комунікації взаємно узгоджують свої індивідуальні плани дій і через це неодмінно досягають своєї іллокутивної мети»2. Самореферентність подібної практично-філософської позиції самоочевидна, тому що знімається пропозиціональний аспект ствердження або заперечення. Комунікативним суб’єктам необхідно тільки зрозуміти та прийняти зміст виразу мовного акту без згоди з ним, але з узгодженням його розуміння і формально-прагматичного порозуміння. Тому не треба ламати існуючі соціально-філософські світоглядні уявлення – традиційні вони чи інноваційні. Тому, не входячи в тонкощі методологічної аргументації того чи іншого підходів, а в межах самої методології соціальної філософії можна достатньо чітко розрізнити три основні соціально-філософські підходи, на котрих ґрунтуються сучасні конструкції суспільних систем соціокомунікативного типу.

І. Традиціоналістичний підхід, який має у своєму підґрунті методологію так званого «історично орієнтованого марксизму», що в сучасному вигляді постає як неомарксизм і постмарксизм 3 .

ІІ. Постмодерністський підхід, який не має подібної історичної орієнтації і за своєю суттю є методологічно дискретним і парадигмальним: він фіксує соціальні події в їхній роздрібненості, переривчатості та алогізмі соціальних явищ, які мають не реальне, а символічне значення (дискурсивне, герменевтичне, знаково-кодуюче тощо).


1 Тур М. Формально-прагматичний метод теорії комунікативної дії і іллокутивний компонент мовного порозуміння // Прагматична філософія. - 2004. - №1.- С. 190.

2 Habermas J. Theory des kommunikativeu Haudelus. In 2 Bd. – Fr. a / M, 1981. – Bd. 1. – 395.

3 Ритцер Дж. Современные социологические теории. - СПб.: Питер, 2002. – С. 193-214.

ІІІ. Культурно-комунікативний підхід як інноваційний, котрий вибудовує соціальну реальність у вигляді «постсучасності», у формах «відкритого» комунікативного суспільства як позасистемної соціальної спільноти: це «життєвий світ» людей, реальне буття їхньої живої повсякденної екзистенції.



Співвідношення традиційного і постмодерністського («нетрадиційного») підходів виглядає таким чином. Незважаючи на уявну протилежність традиційного та постмодерністського підходів, вони мають спільну методологічну основу в тому відношенні, що розглядають сучасні суспільні системи (постіндустріальні, інформаційні, комунікативні тощо) у якості тих чи інших модифікацій капіталізму. Це суспільні формоутворення у рамках однієї капіталістичної системи без зміни її характеру і типу. Так, відповідно до концепції «поміркованих» постмодерністів Е.Манделя і Ф.Джеймсона, капіталізм історично проходить три взаємно пов’язаних етапи: «ринковий капіталізм», коли виникають єдині ринки; «імперіалістичний капіталізм», поява якого пов’язана з виникненням глобальної капіталістичної системи; «пізній капіталізм», який охоплює період «широкої експансії» капіталу у сфери суспільного життя, що до цього не було комерціоналізовано1. А.Турен вважає, що комунікативна суспільна система «пізнього капіталізму» з боку виробничих сил і соціальних взаємодій (спілкування та комунікацій) характеризується не стільки матеріальним типом засобів суспільного виробництва, скільки засобом технологічної зміни суспільного виробництва (за неомарксистською методологією)2.

На думку Дж.Гелбрейта вирішальну роль у суспільних змінах відіграє корпоративна комунікація та корпоративні відносини в техноструктурі транснаціональних корпорацій, що породжує «корпоративний дух» єдності всіх робітників незалежно від посадової ієрархії та володіння капіталом. Це



1 Jameson Fr. Postmodernism, or the Cultural logic of late Capitalism. – New heft Reviev 146, 1984. – 78.

2 Турен А. От обмена к коммуникации: рождение программированного общества // Новая технологическая волна на западе. - М.: Прогресс, 1986. - С. 414-415.

корпоративна єдність цілей, мотивів і цінностей персоналу корпорацій, які обумовлюють комунікативні взаємовідносини (у спілкуванні) та комунікативне партнерство (у поведінці)1. Цілком логічним є те, що корпоративна техноструктура капіталізму, який «духовно відновився» за допомогою соціокомунікативних партнерських відносин, об’єктивно та неминуче веде до появи «технокапіталізму».



«Технокапіталізм», за Д.Келлнером, - це не тільки фіксація його «постіндустріальної» фази (у виробничому відношенні), але й зміна форми культури та всього характеру повсякденного життя2. Технокапіталізм залишається формою капіталізму, за якою значення технологій набуває великої сили. Але в контексті «технологічного детермінізму» різко зростає роль суспільної «надбудови». Таким чином держава та культура («технокультура») в умовах технокапіталізму стають автономними. Технокультура головним чином виявляє себе у товарних та інформаційних формах, у речовій та інформаційній споживчій культурі. У тому числі в комунікативній культурі засобів зв’язку, інформації, образів, товарній естетиці (естетична коммодифікація), котрі ставлять під контроль повсякденне життя людей. Через технокультуру («індустрію культури») технокапіталізм, використовуючи макрокомунікації всієї соціальної системи суспільства, контролює мікрокомунікації «життєвих світів» людей, їхнє повсякденне спілкування та внутрішньосоціальні взаємодії. А.Турен називав це системою «тотального комунікативного контролю» всього спектру суспільних відносин на макро- та мікрорівнях людської соціальності. Разом із цим він фіксує прихід глобального «програмованого суспільства»3. Але з його приходом об’єктивно виникають альтернативні концепції такого
1 Гэлбрэйт Дж. Новое индустриальное общество. - М.: Прогресс, 1969. – С. 114-115, 203.

2 Kellner L. Critical Theory, Marxism, and Modernity. - Baltimore, Johns Hopkins University Press. – 1989. – 178.

3 Турен А. От обмена к коммуникации: рождение программированного общества // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. – С. 410.
комунікативного суспільства, яке вільне від комунікативного контролю соціальних взаємодій людей з боку держави і світових комунікаційно-комп’ютерних «тенет» передачі інформації. І.Валлерстайн бачить у цьому вихідні передумови утворення світової економічної системи («світ-системи») з глобальними «світосистемними» взаємодіями та суспільними комунікаціями. Більш того, в такій глобальній «світ-системі» можуть бути подоланими два «фундаментальних протиріччя» світосистемної капіталістичної економіки: це «максимілізація вилучення додаткового продукту із безпосереднього споживання більшості, і здобування за рахунок експлуатації більшості соціально-економічних привілей меншістю, що постійно породжує «опозиційні рухи» та «підіймає їхню ставку» в чергових кризах світоекономіки. Суспільство установлює контроль над державою, і тоді «держава врешті-решт стає дійсним представником усього суспільства», і «воно само себе робить вигнаним», бо «не буде ні одного суспільного класу, який потрібно було б тримати у придушенні»1. «Держава відмирає» і в суспільстві у результаті двох глобальних «процесів реорганізації» суспільного виробництва і системи всесвітнього «розподілу державної влади» на основі суспільного самоврядування («традиційно-нормально» або «ненормально-хаотично») установлюється «нова історична система» з новим суспільним впорядкуванням (цей період охоплює 1990-2025 (2050) рр.). І тоді ми, ймовірно, пізнаємо знову відносні мир, стабільність, які ми знали»2.

Комунікативно-діяльнісний методологічний підхід. Загальновідомо, що найбільший внесок у розробку проблеми раціоналізації сучасних суспільств на підґрунті цілеспрямованих «комунікативних дій» зробив Ю.Хабермас. Це був інноваційний підхід, тому що вчений розвивав теорію комунікативних суспільних систем на її власній методологічній основі. Ю.Хабермас, маючи перед собою програму «реконструкції історичного матеріалізму» за неомарксистською методологією, розробляє зовсім нову

1 Валлерстайн Й. Современная мир-система. - М.: Логос, 2002. – С.18, 34.

2 Там же. – С. 351, 367.
«семантику комунікацій» або «комунікацію про комунікації», яка дає знання про суспільство зсередини суспільства. А саме, через «життєвий світ» людей, який є альтернативою знеособленій «соціальній системі» суспільства. Цей підхід Ю.Хабермас визначає як «соціальні структури перетворення відкритості» у напрямі реалізації та ідеології «громадянської відкритості суспільства»1. За концепцією Ю.Хабермаса комунікативні дії створюють підґрунтя для всіх соціальних взаємодій суспільства. Філософ співвідносить комунікативну дію в соціальній сфері з цілераціональною дією в матеріально-трудовій сфері. Комунікативна дія безпосередньо обумовлює соціальну поведінку людей, а також може постати у вигляді трудового (виробничого) спілкування, відносин взаємодій. У цьому плані комунікативна дія є предметною. Але сутність комунікативної дії Ю.Хабермас бачить не в її здатності до предметного прояву, тобто не в предметності інтеракції. Сутність комунікативної дії, на його думку, - в цілеспрямованій інтерсуб'єктності, тобто не у зовнішньо-бачимому, а у внутрішньому герменевтичному результаті інтеракції. Вона націлена на досягнення взаєморозуміння у спілкуванні, певного рівня згоди між комунікаторами. «Комунікативний розум наражає себе на випробування здібності його як сили до інтерсуб'єктивного взаєморозуміння та обопільного визнання»2. Тобто комунікативна дія за своєю «інтерактивною силою» націлена не на саму дію (як, наприклад, у Т.Парсона за схемою «актор-ситуація-соціальна дія»), а на смисл і значення дії. Ось чому за своїм змістом комунікативна дія має ціннісний характер, вона соціокультурна і смислоподібна (а не цілеподібна). У ній відсутнє ціледосягнення на успіх (як у трудовій діяльності), але в ній споконвічно присутній герменевтичний аспект сторін, які взаємодіють, їхня ціннісна орієнтація на взаєморозуміння та практичне використання одержаної інформації. У вузькому значенні слова в ній виявляється інтрасуб'єктивність трансцендентальних его-комунікаторів. А в широкому – інтерсуб'єктивність

1 Хабермас Ю. Філософський дискурс модерну. - К.: Четверта хвиля, 2001. – С. 136-150, 190-208.

2 Там же. – С. 316.

життєвого світу людей. У феноменологічному сенсі в комунікативній дії, за Ю.Хабермасом, здійснюється перехід-трансцензус від відносин абстрактної соціальної системи («вони-відносини») до живих відносин життєвого світу людей («ми-відносини»). Ці відносини через комунікативну дію «оживляються»: зі змертвіло-знеособлених вони перетворюються на особово-духовні, духовно-єдині для усіх життєвих світів: «У самозрозумілих очевидностях у формах групової солідарності, які було уживлено в культуру, … розум, який виявляє себе у конкретних діях, опосередковується кожного разу за своєю особливою тональністю традицій, що переплетено між собою, … які є спільними для всіх життєвих світів»1. Саме в комунікативних діях людей можна спостерігати перші акти духовної взаємодії людей, розглядати їх як духовні процеси спілкування. Їх якість представлено в зростанні рівня людської свідомості та її прояв у формах комунікативної свідомості, яка може ініціювати комунікативні сили людей. Тому комунікативна дія і є першоджерелом соціально-культурного життя людей, духовно-ціннісна сфера їхнього життєвого світу та буття повсякденності. Інакше вона б повністю не мала сенсу.

А коли це так, то чому перед нами не народжується цей новий, дивний «комунікативний світ» відкритого людського спілкування? Ю.Хабермас дає наступну відповідь: через перепони до вільної комунікації людей. Подібні перепони на макрорівні утворюються всіма структурними джерелами соціальної системи суспільства, це сама його структура та ієрархічні структурно-функціональні рівні. Це перешкоди у соціосистемному плані, а в соціодуховному відношенні головною перешкодою є суспільна ідеологія, яка уніфікує погляди й уявлення людей до пануючих установлень і нормативних соціальних позицій («лояльних громадян» до пануючого режиму та порядку). На мікрорівні головною перепоною виступають бар’єри в комунікативності, або «комунікативні бар’єри». Це нездатність комунікативних суб’єктів до адекватного спілкування, взаєморозуміння. Причини тут різні: нездатність

1 Habermas J. Theory des kommunikativeu Haudelus. In 2 Bd. – Fr. a / M, 1981. – Bd. 1. – 318.

відшукати спільний тематичний репертуар, макропозиції сторін, які не мають порозуміння (наприклад, ідеологічні розбіжності), когнітивні розбіжності у рівнях свідомості (різний рівень інформованості та знань), відсутність мікроконекторів зв’язку, спільних інтересів у спілкуванні тощо. За всім цим стоїть незбігання «макропозицій різних епізодів дискурсу» суб’єктів комунікації, відмінність їх мовних дискурсів1. М.Фуко вважав, що в соціально-філософському плані тут лежить нерозуміння того, що сучасна мова та її дискурс усе більш набуває «онтологічного статусу», вона стає «об’єктом пізнання сфери інших суб’єктів», «розгортає власну історію, власні закони та об’єктивність»2.

Соціально негативним наслідком суспільних комунікацій, які зробилися об’єктивним засобом регуляції суспільної свідомості та суспільних відносин, є їх «інформаційне спотворювання», поява «спотвореної інформації» техногенно-інструментального характеру, яка функціонує без соціокультурного компоненту. Це така суспільна комунікація, до якої примушують, яка є «репресивним спілкуванням», що породжує «репресивну свідомість». А вона, за Г. Маркузе, у свою чергу породжує «одновимірну людину», яка не спроможна до взаєморозуміння з іншими людьми. «Одновимірне мислення» у результаті «репресивної десублімації» веде до зростаючого нерозуміння між людьми, до появи «одновимірного суспільства»3.

І навпаки, якщо інформація не викривлена, то відкривається можливість безпосередньо «отримати рефлексивне знання комунікації про комунікацію», а також, за Н.Луманом, дослідити семантику, яка змінюється, відносно соціокомунікативних структур суспільства, моралі, права, особистості, знання («знання про знання»), що постійно модифікуються. Тоді змінюється саме поняття суспільства як соціальної системи, і з’являється таке всеохоплююче



1 Ван Дейк Т.А. Язык, познание, коммуникация. - М.: Прогресе, 1989. – С. 62-63.

2 Фуко М. Слова и вещи. Археология гумманитарных наук. - СПб.: А-cad. 1994. – C. 318.

3 Маркузе Г. Эрос и цивилизация. Одномерный человек. Исследование идеологии развитого индустриального общества. - М.: АСТ, 2003. – С. 264, 319, 348, 385.

соціальне утворення, що є базовим елементом самовиробництва комунікації1. Суспільство стає соціальним і виявляється як така функціональна система, що здатна до самовдосконалення та самораціоналізації: в економіці, науці, законодавстві, мистецтві, а з цим – до репродукування та ускладнення через комунікацію та функціональну диференціацію. Ю.Хабермас вказує шлях з «раціоналізації суспільства» та становлення на цьому шляху «раціонального суспільства» у таких двох головних аспектах:

а) раціоналізація цілераціональних дій і перед усім цілеположень трудової діяльності: це приводить до росту виробничої віддачі в людській діяльності, з одного боку, а з другого – до збільшення технологічного контролю над людським життям (за рахунок його «технологізації» та інформатизації), до більшої і навіть повної залежності від технічних вигод і технічних засобів, які підвищують життєвий комфорт. За К.-О.Апелем, це «традиційна раціональність», за якою «усі моделі поведінки є для індивіда приписаними», але при цьому сам «процес раціоналізації пов’язано з постійно зростаючим умінням людини самостійно вибирати цілі та засоби діяльності»2;

б) раціоналізація комунікативних дій, за якою розуміються легітимізація суспільних комунікацій без ідеології, ідеологічного впливу та бюрократичного контролю. Але у системі культури і ціннісних орієнтацій це «нетрадиційна раціональність» або «ціннісна раціональність», коли «ціннісно-орієнтована» поведінка має на увазі безумовне дотримування образу дій, які укорінюються в поглядах індивіда, які «приписуються ціннісними переконаннями» та «не підкоряються вільному вибору та розрахунку»: «в цьому смислі ціннісна раціональність не закладає в людську дію критерію ефективності», тому легітимізація комунікативних дій чиниться на засадах «стратегічної раціональності» погодженої людської поведінки в суспільстві «за тією стороною власного інтересу, який калькулюється» у вигляді «консесуально-комунікативної раціональності»3.



1 Luhmann N. Die Gesellschaft der Gesellschaft. – Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1997. – 78.

2 Назарчук А.В. Понятие рациональности в философии К.-О.Апеля // Вестник Моск. ун-та. Сер. 7. Философия. - 2003. - №3. - С. 56.

3 Там же. – С. 56-57.

Виникає можливість упровадження певних «норм комунікації», які знімають комунікативні перепони та бар’єри в комунікації; здійснюється «визволення комунікації» від примушування та панування, зняття всіх обмежень на спілкуванні (по структурам, рівням та ієрархіям), контролю за комунікаціями на мікрорівні життєвого світу людини, соціальних груп безпосередньої життєдіяльності людей і прямих комунікативних контактів. Відбувається перенесення «комунікативних норм» вільного, добровільного та відкритого спілкування людей на все суспільство, а з цим – його перетворення у відкрите «комунікативне суспільство» у вигляді «відкритої комунікативної системи», у якій переборюється фіхтеанське визначення людської комунікації «абсолютним самовизначенням» мого Я і «виникає телеологічна комунікація між суб’єктами»1. Розвиток подібного «раціонально-телеологічного суспільства» і створює передумови підняття суспільної інформаційної культури і робиться «комунікативною метою» сучасних суспільних систем. Із цим суспільство позбавляється «комунікативних викривлень» техногенії та антигуманізму. Відкриваються можливості для творення «відкритого» суспільства вільних комунікаторів, набуває розвитку вільна комунікативна діяльність, на основі використання покращуючих комунікативних практик. І тут свою велику роль можуть відіграти раціоналізація і вдосконалення комунікативного дискурсу. Це цілком можливо, тому що об’єктивне «буття мови» в реальних, «живих» людських комунікаціях об’єктивує та вводить у суб’єкт – об’єктне співвідношення «дискурсію та людське буття»2. На думку М.Фуко, подібне виникнення в людській історії, коли в «західній культурі буття людини і буття мови не могли існувати і з’єднуватися один з одним». У теперішній час уперше відбувається «перетворення аналізу дискурсу в аналітики кінцевого людського буття»3. За Е.Кассірером, «історія дискурсу» з набуттям ним



1 Гесле В. Гении философии нового времени // Фихте и проблема интерсубъективности. - М.: Наука, 1992. - С. 133-134.

2 Фуко М. Слова и вещи. Археология гумманитарных наук. - СПб.: А-cad. 1994. – C. 356.

3 Там же. – С. 358.

габітусу об’єктивації мови і в якості важливого засобу регулювання суспільної комунікації та суспільних комунікативних дій починається з «першим пробудженням духу» через мову і спілкування як духовного процесу з онтологічним статусом. У разі цього перед людиною і суспільством виникає духовно-мовна, «комунікативна реальність», яка за своєю «дійсністю» може бути «порівняна з дійсністю фізичною і рівною їй за статусом. Тоді «світ мови обіймає людину», і людина цей мовний світ відчуває об’єктивно в усякий момент, «коли вона направляє на нього свій погляд, із такою ж визначеністю і необхідністю, а крім цього, з такою ж об’єктивністю, яка характеризує його відношення із світом речей»1. Тому мовне спілкування спочатку виникає на почуттєвому рівні у «фазі почуттєвого вираження», а потім – «фазі споглядального вираження»2.



Дискурсивні засади інформаційної культури суспільних комунікацій і комунікативний дискурс суспільства. Первинну об'єктивно-природну, «людську форму» дискурсу можна характеризувати як «природно-об'єктивний дискурс». Він створює базову основу для виникнення «світу дискурсу» в аспекті «мовного світу». Тільки коли формується «внутрішній простір» людини, і вона його екстеріорізує зовнішньо в «просторових відношеннях» абстрактно-логічних понять у «просторі спілкування» мова все більше робиться засобом «вираження понятійного мислення»3. Або «понятійного дискурсу», котрий як «процес абстракції може здійснюватися тільки на тому предметному змісті, що вже сам по собі визначено і відзначено, впорядковано в мовному і в мислимому відношенні»4. При цьому ці рівні побутової свідомості формують «побутово-понятійний» дискурс (простий). За ним суспільні явища і можливості визначаються «у термінах своєї реалізації» і «протиставляються неможливому»5. Науково-теоретичний

1 Кассирер Е. Философия символических форм. Т. 1. Язык. - М., Спб.: Университ. кн., 2001. – С. 50.

2 Там же. – С. 107, 131.

3 Там же. – С. 215.

4 Там же. – С. 217.

5 Эпштейн М. Философия возможного. Модальности в мышлении и культуре. - СПб.: Алетейя, 2001. — С. 84.

дискурс виникає на підґрунті «базисних пропозицій» і суджень про «природні закони»1. Тому він є «пропозиціональним дискурсом суджень», що виявляє законоположення природи і соціуму, законопокладає «онтологічні судження» вже на гносеологічних підвалинах2. Зараз науковий дискурс зазнає великих змін на тлі ціннісних вимірів наукових істин, потрібне чи не потрібне «поза-ціннісне» наукове знання суспільству. «Критика дискурсу» «наукового розуму» відбувається на підґрунті «оновлення методологічної культури» самої вкрай раціоналізованої науки, і введення до неї «ціннісного дискурсу» суспільної культури: «лінгвістики, семіотики, семіології, соціології знання, когнітивної антропології, філософії мови і багато інших»3. Тому семантика і семіотика дискурсу зараз вкрай різноманітні та структурно-полісеміотичні: мовний зв'язок, самоузгоджений текст, усно-розмовна форма тексту, взаємодії – інтеракції – інтерактивність особистостей, діалог, полілог, мовна практика, змістовна група висловлювань, письмова або усна єдність думки, мова у мові, знакове закріплення соціокультурних смислів з одночасним виконанням «безлічі соціокультурних функцій: комунікативних, когнітивних, репрезентативних, світоглядних, ідеологічних тощо»4.

У філософському узагальненні на підґрунті соціофілософського підходу до дискурсу в суспільстві виникає можливість «зблизити існуюче і неіснуюче та протиставляє їх можливому-неможливому як дві різні модальності» у двох значеннях: і (1) те, що може стати частиною сутнього … і (2) те, що не входить до складу сутнього, і цим відрізняється від дійсності». Тобто «філософський дискурс» дозволяє розв’язувати протиріччя дійсно існуючого

і можливо існуючого, реального і гіпотетичного, коли ми «рухаємося у бік
1 Эпштейн М. Философия возможного. Модальности в мышлении и культуре. - СПб.: Алетейя, 2001. — С. 57-59.

2 Там же. – С. 53.

3Лук'янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: Онтологічна методологія культури. - К.: ВІПОЛ, 2000. – С. 13-14.

4 Маркузе Г. Эрос и цивилизация. Одномерный человек. Исследование идеологии развитого индустриального общества. - М.: АСТ, 2003. – С. 14,16.

мислимого як можливого» (за принципом Парменіда: все мислиме є дійсним), навіть, коли «мислиме вступає в галузь неможливого, в те, що не втілюється», - тоді «наше мислення набуває філософського характеру». Навіть «пізнаного діалогу у світлі філософської самосвідомості», виходячи з «діалогічної форми мови» і з того, що «дійсне своє буття мова виявляє лише в діалозі»1. Тоді абстрактний науковий і філософський дискурси перетворюються на практичний життєво-зрозумілий дискурс практичного знання, або «когнітивний дискурс». Таким чином виявляються також «межі діалогу у взаємодії людини і машини»2. Виникає об’єктивна необхідність перебудови комунікації з техногенно-машинного дискурсу на гуманітарно-інтелектуальний дискурс, що притаманний людині, а не машині. Головна його ознака – полісеміотичність і багатозначність, які закладають основу «семіотичного дискурсу».



Семіотика суспільних комунікацій за її ціннісним різнобарв’ям та смисловою контекстуалізацією породжує «полісеміотичний дискурс», який вже повністю знаходиться в ціннісному полі інформаційної культури суспільних комунікацій або «комунікативної культури» суспільства3. Семіотика дискурсу соціальних комунікацій у своєму суттєвому вираженні передає науково-пізнавальну і ціннісно-смислову соціальну інформацію і відповідно виникає з «семіотики пізнання» та з «семіотики смислових комунікацій». Остання структурується на генетичну, психічну і соціальну комунікацію зі створенням відповідної «філософської теорії семіотики»4. Вона охоплює такий «континуум комунікативних знаків»: вербальні та невербальні знакові канали, канали іконічних і символічних документів, літератури та мистецтва, радіомовлення, телебачення і мультимедіа з відповідними цим комунікаційним каналам «семіотичними засобами» виразу і

1 Интеллектуальная культура специалиста / Отв. ред. И.С.Ладенко. - Новосибирск: Наука, 1988. - С. 95.

2 Там же. – С. 105.

3 Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации. - СПб.: Изд. В.А.Михайлова, 2002. – С. 226.

4 Там же. – С. 111.

дискурсу1. З цим виникає об’єктивна потреба створення особливої філософії суспільних комунікацій. Вона й повинна розробляти теорію суспільства соціокомунікативного типу («соціокомунікативного суспільства») на шляху його культурно-інформаційного розвитку.



«Світ дискурсу» має у своєму підґрунті світ людського спілкування і комунікативних дій, світ комунікативної діяльності людини. Він розвивається у процесі вдосконалення соціальних комунікацій та соціокомунікативних відносин у суспільстві. Мета дискурсу – досягнення згоди через спілкування і спільний пошук комунікативної істини. Дискурс допомагає знайти найбільш прийнятну форму комунікації, розкрити форму взаємодії комунікаторів у спілкуванні з метою досягнення взаєморозуміння та згоди. Це є ідея істини в дискурсі, що має ціннісну вартість для суспільства, звідси походять усі головні соціально-філософські методологічні основоположення комунікативного дискурсу.

Головні суспільні характеристики (ознаки) комунікативного дискурсу.

  1. Це форма суспільного спілкування, яка безпосередньо не виходить із нашого життєвого досвіду та професійної діяльності; вона «оформлюється» з нашої здатності до комунікації та комунікативної активності, здатності до комунікативної дії, тобто прагнення до взаєморозуміння. Це структурна форма, яка «дає віру нам в інших», шукає alter ego в інших людях на рівні інтерсуб’єктивності, отже має форму «комунікативної ідентифікації», самоідентифікації. Таким чином, за Ю.Хабермасом, на зміну «суб'єктоцентрованого розуму» приходить інтерсуб'єктний «комунікативний розум», «індивідуальна тональність» змінюється на суспільну «інтеркомунікацію» та комунікацію «солідаризованих груп»2.

1 Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации. - СПб.: Изд. В.А.Михайлова, 2002. – С. 280.

2 Хабермас Ю. Філософський дискурс модерну. - К.:Четверта хвиля, 2001.–С. 287, 292.

  1. Комунікативна активність та тематика спілкування не має обмежень, вона знаходиться поза контролем соціальної системи і держави, а
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка