Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка28/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   51

Самореалізація людини в нормативному визначенні — це опред-мечування духовного багатства людини, її внутрішнього світу в створюваних нею духовно-предметних цінностях. У самореалізації спостерігається своєрідна пульсація-взаємоперехід внутрішнього у зовнішнє і зовнішнього у внутрішнє, що звичайно описують механізмом «обернення-перетворення». Це є об'єктна самореалізація людини за об'єктивною мірою її духовної сутності. Така самореалізація дозволяє людині досягти життєрозуміння, напрацювати життєвий досвід, а потім вибудувати адекватний своій духовній сутності життєвий шлях.

На такому життєвому шляху людина здійснює свій екзистенціальний вибір між своєю самістю і духовною сутністю. Це є ціннісне самовизначення. У процесі ціннісного самовизначення людина здійснює вибір між свободою самості і свободою індивідуальності, тобто вибір між особистісним і духовним. Вибір волі самості позбавляє її індивідуальності, тому що самість підпорядковує людину соціальним вимогам, перетворює на механічного носія соціальних ознак, на репертуарно-рольову особистість. Це особистість людини-пристосуванця, що адаптується і постійно змінюється. Свобода самості відчужує людину від її духовного начала, а не наближає до нього. Набуваючи соціальне право відходити від несвободи самості, робити її штучно свобідною, людина не набуває справжньої свободи, а саме — духовної свободи. Тому що вона одразу ж бере зобов'язання підкорюватись і дотримуватись соціальних стандартів, соціальних правил поведінки. Це описує теорія «соціальної дії» американського соціолога Р.Рарсонса. За непідкорення правилам соціальної поведінки суспільство відразу ж. накладає на самість-особистість соціальні санкції. Тут діє цілком певний суспільний закон: особистість свобідна тією мірою, в якій її поведінка відповідає соціальним очікуванням суспільства. Ось чому свобода особистості є відчужена свобода від її людської духовної сутності. Це добре показав Г.Гегель у своїй «Феноменології духу». Правий також і Ф.Енгельс: свобода є усвідомлена необхідність, коли йдеться про соціальну свободу. З цієї причини всі великі філософи вели мову про моральну поведінку, моральну свободу свого «Я» (Фіхте), про моральний категоричний імператив (Кант). Там же, де етичні принципи свобідної індивідуальності порушувались («що розумне, то дійсне; а що дійсне, то розумне» - Гегель), там треба було виправдовувати абсурдні державні порядки як гаранти свободи.

Невідчужувана лише духовна свобода. Вона не підвладна соціальним санкціям і не ліквідується за наказом. У соціальній самореалізації можна знайти свободу, якщо вона здійснюється по мірі духовної сутності людини — адже вона вища від людських законів і підкоряється тільки законам вселенського буття. Суб'єктна самореалізація людини настає тоді, коли вона є для себе самоціль-об'єкт самовдосконалення, тобто коли в ній відбувається самоздійснення духовного начала через «індивідуум» людського «суб'єктума».

Як у такому разі виглядає природно-фізична і соціальна самореалізація людини по мірі її духовної сутності? Вона, звичайно, суттєво відрізняється від звичайних уявлень і практичних способів самовдосконалення. З одного боку, вона виходить за межі грубо-фізичної визначеності людини як «речовини існування» і робить її «істотою існування». А з другого боку, входить у сфери ментальності як певної психофізичної предметності, в індивідуальну ноосферу людини (менталосферу).

Можна розрізнити такі основні види природно-фізичної самореалізації людини по мірі її духовної сутності.

1. Універсально-природна самореалізація. Це всезагально-природна, природно-космічна самореалізація, яка відбувається на енерго-інформаційному рівні позанішових природних взаємодій, на якому природно-космічний світ об'єднується в єдину систему буття-діяльності людини. Це відбувається через механізми «інформаційного поля», яке зв'язує всі відомі види природного руху (фізичний, хімічний, біологічний, соціальний, духовний) на основі слабких енерговзаємодій. Інформаційне поле, як вважають, є об'єднувальним у відношенні до чотирьох базових взаємодій нашого фізичного світу (сильна, слабка, електромагнітна, гравітаційна), єдиною взаємодією на сутнісному рівні природно-космічного буття. Воно глибоко пронизуюче, бо здатне проникати вглиб природних форм («інформ», інформація) і здійснювати взаємодію на субстанціональному рівні універсально-природних процесів.

У керованому режимі подібний універсально-природний процес може забезпечити тільки людина як істота, що володіє духовною сутністю:

- як позанішова істота за своєю вихідно-родовою природою;

- як істота, що володіє найвищим видом природного руху - соціальним і духовним рухом;

- як сутність, що має у своєму розпорядженні енерго-інформаційний механізм універсальної природної взаємодії - мозок, і потужний психічний перетворювач природних процесів - свідомість (як трансформатор матеріального в ідеальне);

- як сутність існування, здатна при подібному перетворенні матеріальних процесів у ідеальні забезпечувати їх адекватність і зберігати при цьому їх трансформативну процесуальність у вигляді передавального інформаційного поля.

Універсально-природна самореалізація людини в суб'єктивному плані (онто-гносеологічному) — це творча діяльність-буття. Вона є предметно-духовна діяльність, яка змінює характер відображальної діяльності свідомості. Вона вже не просто відображає, а відображає-творить. При цьому досягається «шеллінгіанська тотожність» суб'єкта й об'єкта за творчою моделлю духу-суб'єкта. Це тотожність фізичного і психічного по мірі духовної сутності людини. І саме вона стає універсальним джерелом інформаційного поля для всього природного оточення. Тут мову можна вести про третю сигнальну систему — інформаційну систему сигналів: позамовну, основану на інтуїції, недискурсивності, чуттєзнанні.

Вступаючи в енерго-інформаційний обмін з природою (генно-інформаційний і віто-інформаційний), людина через свою сутність об'єднує, транслює всі інші природні сутності, перетворюючи себе разом з ними у «всезагальну, універсальну сутність». Екологічний смисл такої універсальної сутності цілком раціональний — забезпечити в такий спосіб екобаланс, гомеостазис на Землі на набагато нижчому рівні енергетики. Таким шляхом природа отримує додатковий і значно більший енергетичний резерв своєї екологічної потужності, який набагато подовжує ресурс її існування. Стає можливим еволюційний розвиток не тільки антропоїдів, а й істот неантропного принципу буття. Інакше кажучи, в земноприроді реалізується креативний принцип буття як всезагально-універсальний, природно-космічний принцип. Стає можливим утворення у земносфері «креативних реальностей», «астральних структур», морфологічних типів свідомості за зовнішньою формою об'єктів, польових форм життя, включаючи «розумне поле», ментальні енергоструктури й ін. При цьому вельми «психорухливою» виявляється енергоструктура людини.

Наявність подібних можливостей була помічена ще в стародавньому світі. Відомий цілитель Гіппократ здійснив цілком унікальну класифікацію людей (людських темпераментів) за енергетикою рідини, що протікає в людському організмі. Це людські морфотипи, які визнаються і сучасною наукою: сангвініки (кров), флегматики (слиз-лімфа), меланхоліки (жовч), холерики (гаряча кров). Подібну «енергетичну класифікацію», але вже за зовнішньою формою людини здійснили американські психологи Шелдон і Кречмер. За Шелдоиом, фіксуються: екзоморфна людина (округла куля), мезоморфна (атлет), ектоморфна людина (тонка). За Кречмером: соматоніки (тільний тип), астеніки (слабкотільний тип), вісцератоніки (мускульний тип), епілептоніки (розумовий тип).



2. Сутнісно-індивідуальна самореалізація, її можна представити в якості «субстанціональної» самореалізації, при якій відбувається зняття особистісної формності людини і її природної формності, й установлюється єдність індивідуумів «суб'єктума» і «об'єктума». Тим самим інтегруються субстанціональні основи людини і космоприроди в якомусь їх спільному континіумі. При цьому відбувається перехід свідомості на нове просторово-часове сприйняття і звичайний фокально-фізичний зір доповнюється особливим «психічним зором». За рахунок включення в людському мозку механізму функціональної асиметрії мозку в психіці людини з'являється «психічний простір» і «психічний час» (як психічна основа для духовного простору-часу), виникають «голограмні ефекти» прозріння об'ємних неприродних реальностей. Багато з людей, найчастіше вчені і великі мислителі, відзначають у своєму мисленні феномени «надиктування інформації», передачі «космічних повідомлень» і т.п. З фізичної точки зору духовна сутність може являти собою те, що позначається як квантово-електронна структура (тобто польова), або як лептонна структура (тобто тонко-речова, що складається з найлегших елементарних часточок, які не розділяються), або як нейтронна структура, котра нашим фізичним світом майже не вловлюється (але 50% речовини нашого Всесвіту, як гадають, представлено нейтрино).

Усе це можна визначити одним поняттям — «тонка реальність». Вона лежить в основі сильно взаємодіючої реальності («грубо» речовинної). Граничним рівнем субстанціональної основи фізичного світу є: у мікросвіті — кварковий, рівень виникнення кольорів, кольоровості світу; у мегасвіті — «чорні дірки» (і, можливо, «білі дірки»), у які колапсує наша реальність; у перехідних модулях мегасвіт-мікросвіт — це «важка» елементарна частинка, що з'єднує їх, — «максимон», яка при її енергоприскоренні здатна розширюватися до мегасвіту, а при зниженні енергорівня перетворюватися у важку елементарну частинку (адрон) мікросвіту.

Для людини сутнісно-індивідуальна самореалізація є виявлення у своїй сутності духовної індивідуальності як «своєрідної сутності» і процес розрізнення духовної сутності і самості, здійснення духовного вибору на користь розвитку в собі найвищого начала, свого сутнісного самоздійснення. Це є духовно-сутнісне самовизначення людини. За ним вона вже шукає форми не стільки об'єктної саморалізації і самовдосконалення, скільки суб'єктної самореалізації, самовтілення не в речовині природи, а в сутності людини як природної екстракції. Це є початок духовно-індивідуального самопізнання людини: самовзнавання, самопригадування, самоподолання, самовідкриття в новій якості. Головні способи — рефлексія й аутокомунікація. Свої одкровення вона присвячує не собі, а людям. Іншими словами, це «філософствуюча людина» як архетип, або «моральні люди». У цьому відношенні вельми наочна типологія «моральних людей» за їх альтернативними парами:

- люди віри: схильні до породження утопічних ідеологій; індивідуум фіксують у собі як «релігійний дух»;

- люди фактів: це суб'єкти практичної свідомості і тому продукують практичні ідеї й реальну ідеологію, схильні до наукової діяльності й індивідуум фіксують у собі як «науковий дух»;

- люди честі: романтичний тип людей, схильних породжувати романтичні ідеали, схильні до ідеалізації дійсності, фіксують у собі індивідуум як «шляхетний дух»;

- люди принципів: це егоїстичні романтики з раціоналізованою свідомістю, схильні до жертовності заради своїх принципів і переконань, індивідуум фіксують як «філософський дух».

3. Ментально-когнітивна самореалізація. Це індивідуально-ноо-сферна самореалізація, коли духовна сутність розвертається у менталосферу людини як індивідуальну реальність. При цьому психіка людини, її свідомість і самосвідомість зазнають великих змін не стільки відображального характеру, скільки чисто рефлексивних, внутрішньо-психічних властивостей. Вони такі:

1) творче відображення в процесі творчої діяльності-буття знаходить зовсім новий механізм взаємодії внутрішнього і зовнішнього - механізм ефектора, що зв'язаний з випереджаючим відображенням (афферентний механізм за Анохіним). Цей механізм імпульсно підсилює відображальний ефект свідомості у внутрішньо-психічному плані перетворення матеріального в ідеальне. Тим самим стає можливим психічне сприйняття інформаційних процесів як слабких енерго-взаемодій — у свідомості вони через механізм ефектора просто посилюються, а потім рефлексуються. При достатньому посиленні вибірковості цього механізму він стає ефекторно-інформаційним і, як видно, може сформуватися в третю сигнальну систему людини;

2) виникнення психічної якості «продуктивної уяви» (що припускав Фіхте) з механізмом творчої імагінації (що передбачив вітчизняний філософ Голосовкер). Імагінативна свідомість здатна до зовсім іншої психічної взаємодії з дійсністю, іншої саморефлексії і, головне, змінює якість ментальності людини (за формулою Ейнштейна — «уявлення важливіше за мислення»). Вона здатна до створення «внутрішніх образів» свідомості поза прямим контактом із зовнішнім середовищем, а також до образного розрізнення інформаційних сигналів, сприйнятих через інформаційне поле поза зоровим контактом із зовнішнім оточенням. У початковій стадії це носить примхливу форму аглютинацій (сполучення несполучуваного, неймовірних сполучень), але потім смислоутворюються і набирають цілком описуваний вигляд. Здатність до такої ментальної дії часто і робить людину вченим, «людиною науки».

Імагінативна свідомість виразно розрізняє ментально-когнітивну діяльність і тому робить можливою і самореалізацію саме в такому аспекті. Імагінативна свідомість дуже розбірно починає розрізняти різні рівні свідомості як психічну діяльність із різною психічною якістю. Серед цих рівнів:

- передсвідомість як «сутінкова свідомість» зі слабою розпізнавальністю образів, понять, особистого его; непробуджена свідомість, яка, проте, володіє «передчуттям свідомості»;

- підсвідомість: може працювати в режимі інтуїції, але коротко, включаючись лише на деякий час, решту часу актуально не представлена; творчі люди для «обкатки» трудної ідеї часто закидають її у підсвідомість, де вона «виварюється» і потім підсвідомість «видає» вже готове рішення; у психології розглядається як резервна потужність свідомості; для імагінативної свідомості — це розширена актуальна свідомість до меж «підсвідомість-надсвідомість»;

- актуальна свідомість, або бадьора свідомість — це свідомість, що включена у зовнішню дійсність, екстравертована свідомість (за К. Юнгом) для орієнтації у зовнішньому оточенні;

- надсвідомість: це свідомість з генно-історичною пам'яттю, яка часто «прокручує» людині картини минулого і за детермінаціями минулого — «прокручує» картини майбутнього, тобто це свідомість із розширеним просторово-часовим континіумом (активно діюча функціональна асиметрія мозку);

- каталептична свідомість: парадоксальна фаза свідомості, зв'язана з різним психічним переключенням на інше реальнісне сприйняття (включення-замикання на минуле, майбутнє, інореальності, внутрішні психореальності);

- свідомість у стані трансу, транс-свідомість: керована каталепсія або самою людиною, або за допомогою іншої людини (гіпноз);



- зверхсвідомість: креативна свідомість, здатна безпосередньо впливати на оточуюче, вступати з ним в енерго-інформаційну взаємодію і накладати «креативні моделі» на оточуючий світ, піддаючи його таким чином зміні;

3) творче реконструювання попередньої реальності в нову з утворенням менталосфери по мірі (критеріям) духовної сутності людини; це здійснюється через механізм творчої реінкарнації:

а) шляхом «перевтілення» самості людини в духовну сутність, тобто їх розрізнення і зміна домінанти на ціннісне домінування духовної сутності в психосфері людини;

б) наступного «перевтілення» духовної сутності в духовну свідомість зі зміною психічного сприйняття зовнішньої дійсності та якості внутрішньої рефлексії («самосвідомість самосвідомості», за Гегелем) — це «психічна субстанція» людського духу;

в) «перевтілення» духовної свідомості в духовно-креативну менталосферу (самокеровану); це «ментальна субстанція» людського духу, на базисі якої наробляється цілком нова понятійність і чуттєвість діяння із слабкими взаємодіями (універсально-природними), з тонкими реальностями (сутнісно-індивідуальними), і «когнітивними реальностями» (сутнісно-всезагальними), які є денотати творчої діяльності і модуси творчої реальності в гносеологічному аспекті (поряд з іншими модусами й аспектами).

За Гегелем, це є занурення в духовну сутність людини способом послідовних внутрішньо-психічних перетворень. Момент перетворення може фіксуватися і зовні як феномен «цілковитої зміни людини», найчастіше вловлюваного у вигляді аурального світіння. Алегорично його називають «світом істини», «світом знання», а онтологічно це, можливо, квантово-актичниий феномен світіння інформаційного поля когнітивної реальності;

4) творча реалізація людини в духовній менталосфері через механізм інтенціювання або здійснення певного наміру цілепокладання себе в якості самоцілі, що реалізується вже не в індивідуальному, а широкому контексті «великого духовного космосу», «духовного всесвіту для всіх».

Тим самим ідеться про повну реалізацію духовної сутності людини і перетворення її в реальну природокосмічну людину з найвищим рівнем розвитку своїх здатностей, наприклад, надздатність безпосереднього впливу на своє оточення, зміна реальності. Але головна з них - здатність «підключатися» до інших духовних сутностей і таким шляхом резонансно підсилювати свій духовно-психічний потенціал, який можна порівняти з космоенергіями (феномен «психоєдності»). Таким чином людина своєю «своєрідною сутністю» сходить до «єдиної сутності» або «всезагальної сутності», досягає сутнісної єдності зі світобудовою. Вона знаходить майбутнє, яке залежить від неї, а не від вищих сил, але для цього повинна прийняти повну відповідальність за себе і своє здійснення. Це майбутнє не утопічне, не соціально-примусове, релігійно-містифіковане або яке-небудь зомбі-психотропне, а «реальне майбутнє» людини, що самореалізується. Це людина, яка виходить за межі земноприродної екосистеми і входить у синергосистеми космосу із «свідомістю самореалізації» як «синергетична людина», «синерголюдина». І подібна надприродна структура в людині представлена, хоча й не існує актуально.

4. Супранатуральна самореалізація («метафізична»). У науково-емпіричному відношенні про неї мало що відомо, крім «дослідів поза тілом» (ДПТ) у випадках клінічної смерті і настанов тібетської йоги про те, як поводити себе після смерті, у посмертному світі. Але в даному випадку йдеться не про післяфізичне існування, а про буття по «цей бік» у надфізичних модусах. Про нього можна думати лише з гранично широких основ буття.

За визначенням філософських понять і категорій:

- «сутність» - те, що існує в людині, присутнє їй за актом внутрішньої призначеності; існує в природі як істина, котра не потребує природної доведеності;

- «дух» - субстанція, що існує на рівні сутності й у фізичних явищах не спостерігається;

- «духовна сутність» - субстанція, що за межами природної еволюції людини проявляє себе позамежно; еволюційним шляхом не розвивається і вимагає зусиль самої людини як удосконалення свідомості і мислення, емоцій і волі;

- «свідомість» — те, що дається для спільного пізнання (пі-знання) і для проходження по знанню (з ким? і куди?);

- «людина» — істота, що віками приростає свідомістю (в якому напрямі? хто імпульсує? яка ціль?);

- «суб'єкт» - те, що існує до («суб») вкладеності («'єкт») в природу (де існує? навіщо вкладається?).

Моменти супранатуральності простежуються у більшості філософських категорій загальнофілософського значення: «причина», «необхідність», «закон», «якість», «форма», «матерія», «ідеальне» й ін. Це все філософія як «метафізика» (те, що йде після фізики, за Арістотелем), уся філософська метафізика як трансценденталіка.

За інверсією базових фізичних енергопроцесів: природно-ентропійні процеси в синергосистемі («надвеликій» вселенській системі) стають негентропійними, ідуть не з витрачанням, а накопиченням енергії; супранатуральний світ — це синергосистема.

За зміною онтологічної спрямованості супранатуральної світобудови: головне — відсутність просторово-часової характеристики («нуль-простір» і «нуль-час»), що ще передбачив Кант, говорячи про людську апріорність сприйняття простору і часу; наявність «простору без простору» і «часу без часу» (а тільки їхнє відчуття і переживання) у процесах функціональної асиметрії мозку; оборотність часу та згортання простору в процесах мікросвіту.

За супраментальним принципом психічної організації свідомості, завдяки чому вона здатна до супраментальності:

а) різноякісна агрегованість свідомості: наявність 200 «полів свідомості» і «субполів», свідомість нервово-психічних центрів мозку, свідомість ретикулярних формацій мозку (У.Пенфілд, М.Клара), наявність «паттернів свідомості» (вихідних зразків, кліше), які визначають характер його функціонування (Дж.Екклз);

б) здатність свідомості виступати як «детектор» різних реальностей залежно від того, на що настроєний «детектор свідомості» (Дж.Екклз);

в) можливість клонувати свідомість її настроюванням на інші функції (через паттерни), на інше сприйняття реальності і сприйняття інших реальностей з «відключенням» від земнореальності (досліди із свідомістю в стані трансу повністю доводять таку можливість) шляхом перенастроювання «детектора» свідомості;

г) проявлення сутнісно-психічних властивостей людини як результату клонуючої операції у відношенні до неї, і представленість людини в такій якості як біоробота (втручання «космічних цивілізацій» і розгляд людини як «творіння бога»).

Припускається також така психо-формаційна організація свідомості, яка дозволяє їй збільшувати мірність свого буття, підніматись на більш високий рівень вимірювання — за даними фізики, це розсовування з 3-мірного буття до 11-мірного рівня. При цьому «згортаються» як актуальні параметри буття не тільки простір-час, а й енергія (спочатку інверсія від ентропії до негентропії, а потім - елімінація), інформація, знання й т.д. Що таке «абсолютне знання»? — це «згорнуте знання», яке для себе перестало бути параметром буття, тому що воно безпосередньо існує в такій екзистенції. Так само, як для «вічної істоти» не існує як параметр буття час, а для безконечного - простір. Це вже надприродні, супранатуральні екзистенції.

Інакше кажучи, супраментальність свідомості передбачає супранатуральність людини і містить у собі супранатуральну сутність людини, а остання уже за визначенням, «від зворотного» обумовлює супранатуральність і самої природи (за Гегелем — це «дух-об'єкт»). Супраментальності як предикату повинен відповідати і денотат - супранатуральність людини і природи.

За резервною здатністю людини до природно-космічного мутагенезу - це резервно-екологічний потенціал людини, яка могла сформуватися (але могла й не сформуватися) протягом багатомільярдних періодів природного існування і 300-мільйонного існування активних земноводних і сухопутних біоформ. Це період обертання сонячної системи навколо центра галактики — єдиний цикл обертання, за яким можна судити про зміни земноприродних форм життя під космічним впливом. Виходячи з 5-мільйонного періоду існування істот антропоїдного типу, пройдена лише 1/60 частина космічного шляху Землі навколо галактичного центра і зовсім неясно, які космічні еволюції та флуктуації очікують нас на решті 59-ти частинах шляху. Ясно одне, що потужні «еволюційні удари» нас неминуче очікують, судячи з палеонтологічних даних розкопок стародавніх земновидив. І як людина не схожа на динозавра і риба на людину, так і майбутня людина як «мутагенетична людина» буде не схожа на нас нинішніх. Американський фізик К. Саган у цьому смислі і висловився: людина, що вийшла у космос, зміниться такою самою мірою, як і риба, яка вийшла на берег.

Усе питання в тому, що у нас мутагенетичний потенціал, а судячи з даних науки еволюційний генезис людини закінчився ще 30 тис. років тому. Є й інші дані, що він майже миттєво може відновитися (відкриття «стрибаючих» генів у генотипі людини), особливо під дією радіоактивних факторів і космічного рентгенвипромінювання. Тотальні концеропрояви - ознака негативної мутації, як і СНІД, свідчать про природне відторгнення людини. Куди? У Небуття або позаприродність, супранатуральність?

За наявністю супранатурального «принципу додатковості»: реальна природа цього принципу неясна і його можна розглядати як «принцип спасіння» для самої природи, який відкриває додатковий ступінь свободи в бутті, коли воно підходить до якихось критичних моментів, розбалансовується, втрачає саморегуляцію. Людина сама виступає таким принципом додатковості для природи, встановлюючи у ній свідоме регулятивне начало. Це, видимо, трапляється тоді, коли природа починає самознищувати себе у надто інтенсивній життєвій боротьбі природних видів, або коли стають надто широкими діапазони природного саморегулювання і така саморегуляція стає малоефективною. Природа тоді саморятує себе в людині як найвищому своєму витворі. Коли ж людина не виконає цю природну функцію, вона сфокусує свій «принцип порятунку» на іншій перспективній (еволюційно) природній істоті. І, можливо, такий процес переорієнтації природи з людини на іншого «еволюційного лідера» уже почався.

Людина виступає «принципом самоспасіння» і для себе самої, звичайно, коли достатньо усвідомлює ситуацію і зробить це своєчасно. Але це у природному контексті. А в супранатуральному контексті має існувати принцип додатковості позаприродно, уже за власною автономно-самостійною сутністю людини як «другоприродної сутності» людської культури.

Духовна сутність людини — це і є її «принцип додатковості», який дає їй додатковий ступінь духовної свободи. Ось чому в історії філософії категорії свободи приділено так багато уваги і так багато наплутано в плані реального застосування феномена свободи в актуальній життєдіяльності людини. Мова, звичайно, іде не про соціальну «свободу волі», яка ні до чого, крім тотальної війни «всіх проти всіх», не призводить. З цієї причини людство за весь історичний період свого існування тільки воювало - неправильно був утилізований принцип додатковості в модусі свободи (і лише 250 років мало «мирного перепочинку» від воєн). Релігія наближає розуміння духовної сутності людини, переводить свободу із соціального плану реалізації принципу додатковості в духовний план. Але робить це в перетвореній формі «релігійної свідомості» і «релігійної самореалізації» як перетвореної форми духовної самореалізації.

Релігія дає ілюзорний порятунок людині в «божественному дусі», знімаючи з неї індивідуальну відповідальність за свою долю та своє майбутнє, і довіряючи її найвищому екзістенціональному (космічному) началу. По суті, це визнання власного безсилля і нездатності розпорядитися дарованою свободою духу. Людина тоді виявляється набагато нижчою від дарованої їй духовної міці. Це положення і розтлумачують постійно серйозні філософські школи, вся історія філософії («рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих»). Свобода духу досягається при духовній самореалізації людини — ось проста істина для людини і для людства.

5. Духовна самореалізація людини є реалізація людиною духовного принципу додатковості на основі самооволодіння своєю духовною сутністю, оволодіння своєю супранатуральною природою і супранатуральним началом-принципом, прийняття повної духовної відповідальності на себе, не проектуючи її на інші позамежні людині сутності і майєвтичні об'єкти.

Шлях до духовної самореалізації торували багато які великі філософи і мислителі. Пропедевтика духовної самореалізації не є складною: самовдосконалення у творчій діяльності, індивідуальна відповідальність за духовно-ціннісне самовизначення, самовиховання духу і духовності у собі і для себе (через духовний самоконтроль), керування соціальним ритмом свого життя як саморегуляція свого життєвого шляху, духовна самодетермінація (замість соціальних обмежень), розвиток культури індивідуального буття як живого буття культури. Усе це — неперервна і постійна духовна праця самореалізації. Вона — запорука розвитку сил самореалізації, продуктивної духовно-практичної діяльності з саморозкриття, самопізнання й самооволодіння своєю духовною сутністю, гарант духовного самоздійснення людини в її космічному бутті.


1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка