Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка27/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   51

4.5.2. Духовно-ціннісні основи людини

До поглядів про духовну сутність людини як її головного «антропогенного начала», про необхідність всемірного розвитку цього духовного начала для самоспасіння людини від деградації і виродження приходять усі філософи німецької класичної школи (Новий час). Вони по-різному ці погляди викладають, але всі відходять від релігійної мани і підходять до суворих наукових критеріїв. Принципово нового вони мало що несуть з часів античності, але надзвичайно важливі з точки зору вибудовування філософської аргументації і наукової доказовості. За минулий від античного періоду час люди втратили здатність до природного духовно-чуттєвого спостереження, а філософи — до натурфілософського методу пізнання, до дослідження натурфілософії духу, духовного логотичного й ейдетичного відчування (методом «сприймання чуттів на дотик»). Людина із природного об'єкта перетворилася в «трансцендентального суб'єкта» і тільки останнім часом відбулося «велике відкриття» людської суб'єктивності як об'єктивності.

Прирощення знання про сутність людини в Новий час знайшло своє вираження у наступному:

- духовна сутність людини як здатність до пізнання і виробництва знання;

- моральність і здатність до морального самовдосконалення за людськими моральними імперативами;

- здатність до творчості і творчої діяльності, котра розуміється як уміння саморозкриття своєї духовної сутності;

- духовна сутність людини як розгорнута емпірична реальність, яку людина безпосередньо творить як буття діяльності;

- як зв'язуюча ланка між субстанціональним буттям і буттям людської діяльності (щодо самовдосконалення) як забезпечення синтезу буття і діяльності, здійснення діяльності за законами духовного буття;

- як спосіб відтворення субстанціональності людини в нових людських репродукціях (функція духовного спадкування);

- як спосіб забезпечення земного безсмертя людини в духовній культурі (через створені твори мистецтва, пам'ятки людської думки, неминущі цінності);

- духовна сутність як свобода волевиявлення, свобідна воля;

- як дух-суб'єкт, що філософствує;

- як самосвідомість, позбавлена самості людини, самосвідомість наявності внутрішнього буття субстанції;

- духовна сутність як всезагальна любов і пізнання за етикою всезагальної любові;

- як для себе існуюче буття, у якому збігається сутність та існування;

- духовна сутність як субстанція, здатна до саморозрізнення у всезагальному субстанціональному бутті; розрізнена субстанція, індивідуалізована субстанція;

- як діалектична єдність, синтез буття і його протилежностей, конечного і безконечного, минущого і вічного;

- духовна сутність людини як мікрокосм.

Як бачимо, предикати духовної сутності людини стають досить різноманітними і їх можна було б примножити, але, звичайно, є обмеження в концептуальних посилках. Головна трудність полягає в знаходженні і пізнаванні духовної сутності, у наявній здатності до її розвитку (розкриття) і сила наміру до цього (інтенція). Мова йде про чуттєвий досвід, про чуттєву представленість духовної сутності як емпіричної реальності, без чого вона залишається пустою абстракцією.



СУТНІСНІ СИЛИ ЛЮДИНИ вихідним пунктом своєї дії мають духовну сутність людини, і тому виявляють себе як дію духовних сил. Подібна сила виникає внаслідок певного внутрішнього напруження, але це не напруження нерозв'язаності, а як вольове устремління, творче натхнення, пізнавальний подив, захоплення відкриттям, твердість наміру, досягання мети, повний аутизм, аспектація нового, вибіркове чуття (чуттєзнання), вибудовування домінанти, переживання, що контролюється, утримання смислу, пафос пізнавання, катарсис духовної праці. Це особливе ДУХОВНЕ НАПРУЖЕННЯ, яке породжує при полярному суміщенні концентрацію на своїй сутності як на всезагальній і рефлексію як свобідне психічне діяння в стані концентрації («концентрація-рефлексія»). У подібному стані духовного напруження людина починає розпізнавати свою суб'єктивність („Я – суб’єкт”) від свого природного начала («Я - об'єкт») і розуміти, що вона суб'єкт як об’єкт для самовідкриття і самопізнання, що для себе ціль, самоціль, самооб′єкт для себе.

Проте головне інше — людина в стані духовного напруження здатна на такому самому рівні самооб'єктивності сприймати й інших людей: їхні думки, погляди, уявлення, установки, позиції, залишаючи свою суб'єктивну оцінку, приймаючи такими, якими вони уявляються іншими людьми і висловлюються ними. Інакше кажучи, людина здатна сприймати іншу людину нескривлено, приймати погляди іншого як самоціннісні, розуміти цінності іншої людини, при цьому не обов'язково поділяючи їх. Це те, що називають у соціальному плані терпимістю, толерантністю, лояльністю, комунікативністю, здатністю до спілкування, товариськістю.

Духовна напруженість створює особливе духовне поле взаємодії людей між собою і внутрішньої взаємодії із самим собою. Поле – як якийсь стан свідомості, яке розширює його можливості для психічного сприйняття і взаємодії, що визначається як розширення «психічного простору». Воно є «духовний простір» як поле духовної взаємодії (простір-поле). Це індивідуалізований простір духовного буття людини, в рамках якого вона взаємодіє сама з собою (у своїй психіці – рефлексує) і з іншими людьми. Через духовний простір і створюється поле для контакту, взаємодії, розуміння, слів-переживання, співчуття з іншими людьми і з самим собою («співчуття для себе» і є сприймання чуття на дотик).

Духовний простір і є індивідуум-неподільність у людині, це та внутрішня «духовна субстанція», яка і відчувається як особлива внутрішня сутність. І в ньому справді відокремлена самість людини, про що правильно говорили багато які філософи (і особливо понятійно точно – Гегель). Духовний простір у людині позаособистісний, він не стільки для неї, скільки для інших, для «всезагальної людини», «універсальної людини», для духовно-ціннісної взаємодії людства. «Я» в такому духовному просторі в середині мене присутнє, знаходиться «при суті» того, що належить усім, але дане і мені. І привласнити його собі «Я» не можу. Роблячи духовну суть тільки своєї самістю, я впадаю в ілюзію. «Я-сам» і є спроба відчуження духу в особисту власність. Але це неможливо через безконечне начало духовного, яке не може знаходитись у власності конечного. Іншими словами, це є спроба «Я-об'єкта» обмежити себе як «Я-суб'єкта» по духовній сутності. І привласнити у виключно особисте користування силу цієї духовної сутності, забрати її у свою самість, поглинути своєю самістю духовну силу і користуватися нею як абсолютною силою для самоутвердження себе на земному плані буття.

Це свого роду «духовний егоїзм», у який дуже часто впадають люди, що мають намір прискорено пройти шлях самовдосконалення (аскети, ченці, шукачі «філософського каменя», мандрівники, фанатики). Цей шлях, звичайно, згубний. Він веде до «духовного колапсу», тобто до звуження горизонту, різкого послаблння духовних зв'язків з іншими людьми і внутрішнього саморозриву свідомості.

Духовна сила як сутнісна сила людини є універсальна сила, або всезагальна сила. Це сила єднання людей з природою, з космосом, зі своїм внутрішнім світом, це сила для всезагального взаємозвязку. Вона не є особистісною силою і є прояв всезагального в людині, діє через людську індивідуальність (у тому значенні, як її розуміли античні мислителі). У цьому значенні і треба розуміти її загальні визначення: «сила знання», «сила любові», «сила волі», «сила наміру», «сила добра», «моральна сила» - усе це сила духу, сила людської духовності за сутнісною мірою людини.

Але через людську індивідуальність духовна сила виявляє себе і специфічно – як своєрідна духовна сутність (що точно підмітив Фейєрбах), тобто вона може діяти в модусі природної і соціальної духовно-чуттєвої сили. Хоча при такому її вловлюванні сутнісна визначеність духу сильно викривлюється, затемнюється до ступеня нерозрізнимості (що вже точно підмітив Кант у розпізнанні явищ і «речей у собі», ноуменів). Відбувається це внаслідок «додослівного привласнення духовної сили у свій світогляд, без випробування досвідом своєї духовної сутності та її чіткого розрізнення у своїй самосвідомості. Тому «дослідні визначення» духовної сили в умовах, коли у людей уявлення про неї існують апріорно, позадослідно, стереотипно і вони плутають її зі свідомістю, мисленням, буденним досвідом і масовою психологією, своїми заблудженнями і забобонами, вельми утруднені. Для людей будь-які визначення далеко не очевидні, тим більше, що прояв духовної сили у людини порушується просто політичними заходами і державними санкціями (що розцінється як «привласнення суспільних відносин» у різних їх модифікаціях).

Своєрідна духовна сутність людини розкривається в таких основних своїх проявах духовної сили.

1. Простір людського спілкування: це людське взаєморозуміння на основі вироблення єдиних комунікативних принципів, методів і методології, способів і форм спілкування, які зараз поширюються і на спроби встановлення контакту з тваринним світом, космосом, іншими планетами земного буття і навіть спроби палеоконтакту з розумними цивілізаціями, які жили на Землі, або з космічними цивілізаціями, представники яких відвідували землю. У прикладних термінах її можна визначити як духовно-комунікативну силу, вплив якої на розвиток сучасного сусіпльства такий, що воно набрало форму «інформаційного суспільства», а в близькій преспективі прогнозується формування уже чисто «комунікативного суспільства» з глобально відбудованими контактами миттєвої взаємодії на базі технотронності, телекомунікацій і засобів масової інформації. Тут духовно-комунікативна сила носить форму натуралізованих спеціальних взаємодій, соціального руху. Їх навіть можна представити пятою формою базових взаємодій у нашому природному світі після чотирьох фізичних (сильне, слабке, електромагнітне і гравітаційне). Вона сповна описується фізичною термінологією, яка уже частково застосовується у соціології: «соціальне притягання», «квантифікація подій», «квантифікація ознак», «психічний магнетизм», «ядерність соціальної групи», «нуклеарність сім'ї», «тонке (слабкодіюче) відстеження» та інші. Сила соціальних взаємодій така, що встановлено їх прямий вплив на сейсмічну активність Землі: землетруси трапляються там, де соціальне напруження призводить до соціального катаклізму, за яким іде катаклізм тектонічний.

2. Ціннісна індивідуалізація, що веде до історичного культурно-ціннісного єднання людей. Це ціннісна індивідуалізація й об'єднання людей за історичним часом їхнього розвитку й удосконалення. Вони стали можливими внаслідок уявлення про дух як про абсолютну й універсальну цінність у всі часи.



Ціннісна індивідуалізація дозволяє людині оволодіти історичним часом, відчути своїми сучасниками людей далекого минулого, побачити неминущість знайдених ними духовних цінностей, їх загальноприналежність, побачити свою часову перспективу духовного вдосконалення, порівняти свій духовний шлях з духовним шляхом інших великих людей. Якщо спілкування людей (як духовне спілкування-діяння) виявляє наявність духовного простору у кожної людини, то ціннісна індивідуалізація цього простору робить його якісно визначеним, установлює ціннісні орієнтири духовного сходження. Тобто досягнення кожної людини на цьому шляху є самоцінними поза її соціальним і матеріальним статусом. У прикладних термінах її можна визначити як духовно-ціннісну силу (аксіологічна сила). Її всезагальний характер також самоочевидний, як і духовно-комунікативної сили. «Ціннісне бачення» людини, що духовно вдосконалюється, у міру своєї духовної сутності переноситься на все оточуюче: «знання як цінність», «людська історія як цінність», «тваринний світ як цінність», «суспільні норми як цінність», «право як цінність» і т.д., нарешті, — «людина як цінність». Ціннісне бачення, наприклад, соціального оточення усуває соціальний антагонізм між людьми (велика «духовна революція», про яку мріяв Л.Толстой), тому що кожна людина стає самоціллю (для себе ціллю). Тут є наявне повернення до античної людини як природного об'єкта, у наш час — як «соціального об'єкта». Суспільство лише допомагає людині суб'єктувати свою соціальну об'єктивність, виявити свою індивідуальність (яка неподільна, отже, знаходиться поза експлуатацією людини людиною), виявити своєрідність духовної сутності і створити базові умови для її самоздійснення (соціальна культура, освіта, соціальна екологія, наука).

Духовно-ціннісна сила є носій духовних цінностей, наприклад, істин духу, істинносутності людини. За рухом цінностей можна розрізнити тимчасові процеси в духовному просторі людської сутності. А саме — посилення ціннісної значущості тих або інших духовних максим та імперативів, виявлення нових цінностей, рух-процес як шлях сходження від однієї цінності до іншої або до більш глибокого розуміння тієї самої цінності. У духовному просторі панує не фізичний і не психічний час, а «ціннісний час». Ним вимірюються інтервали духовного руху як процесу самовдосконалення людини і сходження до більш високого опанування своєю духовною сутністю. Це тимчасовий вимір за ціннісною мірою. З цих позицій стає більш ясним і зміст «простору людського спілкування» як базис комунікативної сили людини — це спілкування між людьми за ціннісною мірою. Ця їх взаємодія-комунікація в якості «аксіологічних суб'єктів», у якій людина виступає як цінність. У такій ціннісній комунікації представлено не тільки обмін-ознайомлення з ціннісними поглядами один одного, але скорочення-вирівнювання часового розриву в їх напрацюванні. Адже тоді не треба переживати цілі історичні епохи або прожити життям іншої людини, щоб скласти уявлення про ті чи інші ціннісні об'єкти. Головне — адекватно сприйняти їх у процесі ціннісної комунікації; у цьому полягає основний смисл і значення комунікативного обміну як прилучення до сутності один одного.

У такому комунікативно-ціннісному континіумі виявляє своє самостійне духовне існування просторово-часова сфера сутнісного буття людини. Саме у ній і починається розгортання дії (діяння) його сутнісних сил. У соціумі вона отримала визначення соціального простору і соціального часу. Одразу виникає запитання: у чому ж представлений зміст подібного діяння? Дією духовно-пізнавальних сил людини, яка виступає вже не в ролі аксіологічного, а «гносеологічного суб'єкта».

3. Пізнавальне прагнення до творчої екзистенції, тобто до синтезу буття і діяльності, до здійснення творчих начал у сутності людини в реальному бутті-діяльності. У соціальній сфері подібна дія духовно-пізнавальних сил людини (когнітивна сила) представлена найяскравіше наукою. Саме у ній знаходить свою найповнішу натуралізацію «науковий дух» людини, який на несвідомому рівні часто фіксується як «дослідницький інстинкт». У такій когнітивній дії відбувається духовне осягання істини як емпіричної реальності, досягається істиннісне знання неапріорним шляхом. Воно вже не обмежене за людською самістю, тому що випробувано за людською сутністю. Таким чином духовний просторово-часовий континіум стає духовним космосом, реалогнозисом, живим знанням. В історії філософії багато мислителів під цим фактично і розуміють «субстанцію», тобто існуюче знання знання («абсолютне знання»). Містифіковане, на перший погляд, судження «відтворення субстанції» означає не більш як відтворення знання, тобто його прирощування шляхом духовно-пізнавальних дій. Останнє якраз упускається — мова йде про «істиннісне знання», духовне знання, а не апріорне або наукоподібне квазізнання (цей момент добре вловлювали Кант і Фіхте, останній і створював своє «науковчення» саме про істиннісне знання).

У цьому пункті завжди виникає принципіальна філософська проблема: чи має знання онтологічний статус. Ідеться, звичайно, не про його предметне втілення в продуктах людської діяльності. Вернадський висунув гіпотезу про онтологічне буття ноосфери саме в такому аспекті, заявляючи про неї як більш високий ступінь існування після біосфери. Проте гіпотеза поки що не доведена.

У духовно-пізнавальній дії безпосередньо представлено знання-буття. Дія духовно-пізнавальної (когнітивної) сили скерована на створення творчої екзистенції як «віртуальної дійсності». Вона твориться самою людиною в процесі реалізації духовно-пізнавальної дії її духовної сили. Чи можливо це? Сучасна фізична наука відповідає: так, можливо. За багатьма даними сучасного фізичного знання:

- по-перше, виявлено існування особливих елементарних частинок — віртуальні частинки, які можуть утворювати віртуальні композиції, паралельні фізичному світові або суміщені з ним;

- по-друге, виявлено елементарні частинки — тахіони, здатні змінювати звичайний хід часу й утворювати свої часові континіуми;

- по-третє, виявлено просторовий ефект кварків, який полягає у явищі «конфаймента», просторовому самозапиранні: чим більше вони віддаляються, тим сильніше притягаються (що обернено гравітаційному закону Ньютона).

Це свідчить про те, що з простором і часом можуть відбуватися певні еволюції, вони можуть змінювати свої звичайні властивості, як і сама фізична реальність. В умовах доведеності психокінетичних феноменів людини, її здатності певним чином безпосередньо впливати на матеріальні об'єкти, створення «внутрішніх реальностей» є вже зовсім простою справою. Ця внутрішня віртуальна реальність знання не більш як «креативна реальність» менталосфери людського мозку, його внутрішній духовний космос знання. Людям творчої праці він добре знайомий і робота з ним - це буденна справа. Інша справа, що така здатність у потенціалі закладена в духовній сутності кожної людини, і вона вільно чи невільно нею користується, створюючи ті або інші «дух-об'єкти» у якості зовнішньопокладеної цілі. Але вона, як правило, розвинена слабко й не управляється як духовна сила.

4. Емоційно-вольове самоуправління. Це духовна сила спрямованості її дії та одночасного посилення її діяння. Вона спрямовує духовні процеси в креативній реальності менталосфери людини, здатна посилювати цю реальність за рахунок емоційної дії (за типом «ефекта ефектора»), дає векторну направленість розкриттю духовної сутності людини й підкріплює зусилля людини у цьому напрямі. У психічному плані вона володіє гіпнотичним впливом придушення психічної сили іншої людини (перетворена дія в межах людської самості й поза духовною сутністю). Духовний феномен волі та емоційної насолоди відіграє в людській історії гіпертрофовану роль: «воля до влади», античний гедонізм і сучасна «сексуальна революція», психовольове кодування людей, викликання наркотичних галюциногенних надемоцій, зрештою, експерименти по «психічній війні», пов'язаної з масовим емоційно-вольовим психокоригуванням людей.

У духовному космосі призначення емоційно-вольової (чуттєво-психічної) сили людини зовсім інше. Це сила свобідного здійснення пізнавальної діяльності, створення творчих екзистенцій (віртуальних і креативних реальностей), сила переміщення в духовному космосі, наприклад, переходу від одного тематичного репертуару пізнання до іншого тематичного репертуару, сила ціннісного саморуху, концентраційна й рефлекторна сила, сила відбивної здатності психіки, у тому числі й розрізнення гностичних істин у духовній свідомості, сила зв'язування різних рівнів духовної сутності людини, сила прагнення і духовного сходження. Емоційно-вольова сила вже за своїми функціями повинна володіти великою духовною енергетикою як сила-джерело і сила-перенощик духовної енергії. Це реальнісна сила духовного космосу, те, що К.Е. Ціолковський визначив у відношенні до фізичного космосу як «космічна воля», яка підкоряє людину певним космічним законам буття.

Але емоційно-вольова сила має і свою домінанту, яка самоорганізовує всі дії в одному і головному напрямі — вона орієнтує людину на духовну самореалізацію.

5. Самореалізаційна інтенція. Це сила, що спрямовує людину до повного саморозкриття своєї духовної сутності. У своєму предметному втіленні вона постає як світ людської культури («друга природа»), техногенна цивілізація, планетарний антропокомплекс, єдиний земний соціум, у перспективі — земнокосмічна цивілізація (якщо будуть витримані екологічні критерії).

Але в духовному плані вона носить зовсім інший характер:



а) це та сила, яка природну конечність людини робить духовно-передвічною (за часом буття духу) і безконечною за реальним часом життя; не торкаючись різних аспектів безконечності життя конкретної людини, досить вказати на духовну безчасність загальнолюдського індивідууму, який у своїй духовній неподільності виникає в «суб'єктумі» людини (актуально) з часу античності (а по-філософському непроявлено набагато раніше); з усією визначеністю можна сказати, що така всезагальна людина як універсальний суб'єкт буде існувати на весь історичний період часу, відміряний людській цивілізації;

б) це та сила, яка поєднує людську своєрідну сутність» (як окрему духовну сутність) з духовним Всесвітом, підносить її з рівня індивідуальної своєрідності до рівня універсальної всезагальності. Це і є повне саморозкриття, а за ним — і повне самопізнання людиною своєї духовної сутності як всезагальної.

Алегорично можна намалювати таку картину духовної світобудови. Духовний простір утворює «духовне небо», духовний час є заповненість простору духовними процесами, які знаходяться у стані сходження. Духовне знання представлено «духовним сонцем», а духовна реальність є система самоуправління духовним космосом. Духовний розвиток представлений як результат роботи механізму духовної світобудови, що саморегулюється, тобто духовною гармонією.

Дія першої духовної сили в їх загальній структурі відповідає на питання — на чому базується духовна світобудова? Друга сила — як існує подібне духовне утворення? Третя сила — що вона являє собою за змістом? Четверта сила — як працює подібна вселенська конструкція? П'ята сила — куди спрямована духовна світобудова і який результат її буття-діяльності?

Щоб став зрозумілим зміст проблеми самореалізації, можна навести дані сучасного американського соціолога Янкеловича. За його концепцією, яка підтверджується соціологічними даними, існують два основні типи особистості (архетипи). Вони сформувалися в Новий час під впливом етики протестантизму. Перший тип особистості дотримується «етики самозречення», другий тип — «етики самоздійснення». Якщо перший тип був характерний для XVII - XIX ст, то другий тип - для теперішнього часу. «Етики самоздійснення», за даними Янкеловича, дотримується до 80% американців, причому вона виражена в них у граничному значенні як «жадання самоздійснення».

Наявна зміна парадигми людського існування. Спостерігається швидка соціальна еволюція на основі зміни духовної домінанти - подолання «людини приреченої» (долею до буття) на користь становлення «людини, що самозвільняється» (своєю духовною сутністю).
4.5.3. Культура творчої самореалізації людини

Суть «реалізаційної парадигми» буття людини — самоподолання своєї егоїстичної самості на користь самореалізації духовної сутності. Це самоподолання людини духовною суттю своєї природи. Подібна зміна історичної парадигми етики людини здійснюється не без впливу вітчизняних філософів. Так, добре відома, розроблена Н.Ф.Федоровим «Філософія Спільної Справи» всіх існуючих і неіснуючих людей. Раціональне зерно федоровскої філософії - це ідея самоспасіння людства шляхом розвитку і реалізації творчих потенціалів, закладених у духовній природі людей. Філософсько-онтологічні і гносеологічні основи людини, за Федоровим, наступні:

- людина є самоціль для себе, головна мета її буття — духовне воскресіння, яке є не завданням бога, а практичною справою самої людини;

- самореалізація людьми ідеї «космічного братерства» на землі перед тим, як вони знайдуть «надсвідомість» і «наджиття» у космічному бутті;

- духовні сили людей — це «животворні сили справи людства» (а не однієї людини), і, якщо вони не здобудуть перемогу в Спільній Справі, то людей попереду чекає Ніщо, і вони позбавляються усякого майбутнього;

- людина самореалізує себе через індивідуальне пізнання, іншим шляхом вона не досягає результату, а тільки на основі індивідуального досвіду мислення й самопізнання;

- смисл життя у самому житті, у життєвій самореалізації; той, хто шукає смисл життя, позбавляє життя смислу.

Завдання філософії, за Федоровим, — відповідати на запитання, які перед нею поставлені самою історією, сформувались історично, філософія не розгадує загадок, а має їх. Вирішуючи історичні питання, що постали перед людиною, філософія тим самим самореалізує себе для людини, підказуючи шляхи самоспасіння людства. Для Федорова великий російський письменник Лев Толстой був «поганим філософом» тому, що він створював філософію для себе, «секстанську філософію», а не загальнолюдську культуру духу.

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка