Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка26/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   51

Питання

1. Проблема людини у філософії.

2. Наукові основи антропогенезу.

3. Сутність людини та її сутнісні сили.


4.5.1. Проблема людини у філософії
Існує уявлення, що інтерес до проблеми людини зростає. У ті моменти історії, коли над людством нависає погроза катаклізмів і виживання людей стає проблематичним. Чи володіє людина достатнім потенціалом буття, «онтологічним ресурсом» виживання, інстинктом життя, щоб не загинути і не зникнути із земної історії? Як це було, наприклад, з іншими еволюційними видами, які, здавалося, зайняли домінуюче положення на Землі навічно, панували десятки мільйонів років. Чи заслуговує людина на свою історію, і чи може вона взяти її у свої руки, не загубивши історію інших істот, які живуть на Землі?

Існують різні філософські максими про людину. Для античного філософа Протагора «людина є міра всіх речей», існуючих і неіснуючих. Для іншого античного філософа Платона люди — просто «чудові ляльки богів». Для філософа-гуманіста епохи Відродження Леонардо да Вінчі «людина є модель світу, і вона вирушає відкривати себе». Для філософа-гуманіста періоду німецького класицизму Л.Фейєрбаха «людина утверджує себе в якості абсолютної цінності буття» і в такій якості вона абсолютно значуща для природи: «завдяки людині природа відчуває себе, споглядає себе, мислить про себе».

У наш час сильні негативні уявлення про людину. Американський письменник-соціолог Хіггінс у своїй книзі «Сьомий ворог» вважає сьомим ворогом людини її людську природу. Перші шість зовнішніх ворогів - неконтрольований ріст народонаселення, недовиробництво продуктів харчування, вичерпання ресурсів, забруднення оточуючого середовища, розповсюдження ядерної технології, неконтрольований розвиток науки і техніки. Внутрішні вороги людини - це її інертність, егоїзм, жорстокість, нетерпимість, байдужість. Філософствуючий американський фізик К.Саган вважає, що людина прямує до самознищення: у біоеволюційній боротьбі вона майже повністю винищила свого головного супротивника - людиноподібних мавп і тепер, не подужавши інстинкт агресії, почала винищувати себе саму, перейшовши від міжвидової боротьби до внутрішньовидової.

В історії філософії здійснювалося багато спроб дати філософське розуміння людини не окремими фрагментами, а в певній системі, цілісності, комплексних визначеннях. Наголос робився на різні сторони її натури: фізичну природу, духовно-інтелектуальні, інтуїтивно-трансцендентальні, моральні та естетичні прояви людини, соціальні, соціобіологічні й психофізіологічні начала.

У наш час проблема людини набула комплексного характеру, що не знімає вимогу філософського вирішення проблеми як загально-методологічної і науково-інтегративної. Науково-філософській переробці піддаються всі аспекти сутності людини: природженого і набутого, біологічного і психічного, свідомого і несвідомого, мови і мислення, традиції і новаторства, рефлекції і творчості. «Парадокс людини» виявився в тому, що вона, будучи земноприродною істотою, існує і розвивається поза природними нішами та не має своєї «людської ніші» у природі (екологічний аспект), тобто людина знаходить себе як екологічно надприродну істоту, орудуючи всюди у всіх схрерах буття й у всіх нішах. Як «видоутворення» природи людина виявилась «світоутворенням», тобто вона формує себе через «світоутворення», вона заглиблена не в якусь певну природну нішу, а заглиблена в увесь світ. Звідси у неї і «феномен світогляду», здатність зріти «картину світу».

По видимій людиною картині світу в її світогляді можна лише виділити «головні азимути» її прагнень і дій: «людина — природа», «людина — суспільство», «людина — наука — техніка», «людина — космос», «людина — духовне вдосконалення людини». І немає ніяких гарантій, що раптово не з'являться нові напрями діяльності людини, коли механізм «світоутворення» відкриє людині можливість побачити картину світу в іншому світлі, відкриває нові «перспективи людини» (перебудова генетики, психіки, мозку, мислення).

Філософське розуміння людини з науково-інтегративної точки зору представлене за теперішнього часу розглядом людини в системі всіх наук. Іншим шляхом не можна отримати нових філософських і наукових визначень людини. Домінує цілісний підхід до людини. Йому повною мірою відповідають визначення людини:

- у системі культури в якості нового людського архетипу — «людини культурної», яка не стільки результат природно-історичного процесу еволюції, скільки культурно-історичного процесу, це «культурогенна людина», яка змогла самостимулювати свій розвиток;

- людина як комплекс соціоприродних властивостей; у цьому комплексі біологічне в людині «допрацьовується» соціальним, у результаті чого вона має не тільки свій біологічний генотип, а й свій «соціальний генотип», здатний за системою зворотного зв'зку впливати на біологічний і змінювати його природні властивості. Таким способом відкривається можливість мутагенезу людини, до того ж керованого соціобіомутагенезу (на відміну від некерованого природного, наслідки якого непередбачувані);

- людина в системі ноосферогенезу, де виявляється антропогенність людської свідомості, здатність духовно-психічної сфери людини (менталосфери) впливати і спрямовувати процеси життя на Землі. Людина постає як космопланетарна істота (феномен), здатна повернути еволюцію Землі і дати початок палеоепосі «психозоя».

У такому контексті можна виділити родову та видову сутність людини:

а) родова сутність: вона представлена здатністю до психічного розвитку людини в процесі сумісної еволюції людської спільності — роду; здатність до психогенезу і свідомої діяльності;

б) видова сутність: вона представлена здатністю людини до культурного розвитку (культурогенезу), тобто до знаходження в собі соціального і духовного начала (соціальності і духовності) та їх розгортання як культурної сутності шляхом самовдосконалення (культурогенність).

Культурна сутність людини — це її «другоприродна якість» (післяприродна) як здатність створювати «другу природу» у міру своєї соціальної й духовної сутності. Вони субстанціональні в тому розумінні, що виступають як «сутність сутності»:

соціальність як об'єктивована духовність,

духовність як суб'єктивована соціальність.

Саме культурна сутність людини рано чи пізно ставить перед нею проблему людської цілісності, всезагальності, універсальності, завдання самореалізації до рівня «універсальної людини» (за Фейєрбахом). З розвитком культурної сутності людини у неї виникає «ціннісний образ» оточуючого світу, духовно-ціннісне бачення себе у цьому світі як головної цінності природи. Вона починає усвідомлювати знання і самопізнання, розуміти цінність істини та істинність цінності, бачити сенс буття і своє покликання у цьому бутті.



НАУКОВІ ОСНОВИ АНТРОПОГЕНЕЗУ. Мова йде про родову структуру людини за її походженням, тобто це генно-родова структура, яка представлена даними палеонтології, що доводить еволюційний характер виникнення і розвитку людини (але часто виявляється і зворотне).

1. Пітек (мавполюдина). Його головна відмінність — прямоходіння (homo erectus) і стадний промисел їжі з спільним її поділом. Це початкова форма людини, яка стоїть біля самого витоку антропогенеза. Вихідні форми: сивапітеки і рамапітеки (Сиваликські пагорби у передгір'ї Гімалаїв), австралопітеки. Переважна оцінка віку - 8-10 млн. років. Для них характерні перші спроби оволодіння вогнем, використання факелів при загонному полюванні. Прямоходіння було повним (не епізодичним) і розвинена здатність до швидкого бігу.

2. Пітекантроп. Він — початкова стадія формування власне людей у вузькому розумінні цього слова. Пітекантроп володіє в зародковій формі всіма людськими рисами. Головні з них: облаштування місця свого перебування, критерій облаштування — використання вогню; облаштоване общинне життя; праця з облаштування місця проживання і спільне полювання, добування вогню. Пітекантроп — це розвинена мавлолюдина з яскраво вираженим «тропним оточенням» (численні сліди місця перебування). Мав досить розвинений мозок: яванський пітекантроп — 900—950 см2, китайський пітекантроп (синантроп) — 1100—1150 см2, в окремих пітекантропів мозок досягає сучасного об'єму — 1400 см2. Вік 1, 5 - 2,0 млн. років.

Після пітекантропів починають формуватися центри пралюдей нового типу. Період архантропів (палеантропів) змінюється періодом неантропів. Вони володіють досить розвиненими людськими рисами, які придушують мавпоознаки. Для них характерна більша територіальна експансія, виготовлення знарядь праці, систематична праця і, отже, дуже високе виживання внаслідок певної незалежності від природних процесів.

3. Неандерталець. Відноситься до гомінідів і явно придушує всі інші еволюційні види, унаслідок чого отримує широке розповсюдження. Перший неандерталець знайдений у Неандерталі, у міжгір'ї каньйону, що виходить у долину Неандера ріки Рейн (Рурська область у Німеччині) палеонтологом Р.Х.Шмерлінгом. Знахідка мала принципове значення, бо доводила існування «допотопної людини», причому у великій розселеності, що релігією заперечувалося. Неандертальці могли ефективно користуватися камінними знаряддями (кремнієві рубала); найчастіше проживали у печерах біля рік, мали домівку, мабуть, жили великими сім'ями-родами. Вони здійснювали обряди поховання померлих, що свідчить не тільки про наявність свідомості, а й про мислення. Для утеплення печер закривали вхід у неї, створювали похилі навіси над входом (до 4-х метрів), будували всередині печери хатину для кращого її нагрівання і «комфорту», користувалися жировими світильниками для внутрішнього освітлення (у вигляді видовбаних мисок, у яких горів гніт з моху). Створювали вони і перші «твори мистецтва»: гравюра коня, який пасеться, намисто — прикраси із каменів і черепашок; зображення ведмедя, який лежить на зігнутих лапах (позиція сфінкса) із глини, до якої прикріплювалась справжня ведмежа голова. Неандерталець — уже «людина вміла» (homo nabilis). «Прогресивний європейський неандерталець» відрізнявся від інших більшим об'ємом мозку — на 300—400 см2. Вік - 70-300 тис. років. Найпізніший вік знахідок сучасних людей (кроманьйонців) - 40-42 тис. років. Отже, існування неандертальців і кроманьйонців пересікались (на 10-12 тис. років) і вони могли утворювати метисні форми. Водночас інституціонально вони дуже різнились, не кажучи про те, що людей неандертальського типу не залишилось, і це є однією із загадок людської історії.

4. Кроманьйонець. Ця людина сучасного типу (homo sapience, «людина розумна»). Вік — 30-42 тис. років. Перша сучасна людина була знайдена у печері Кро-Маньон у долині ріки Везер (Франція), вік оцінюється у 25 тис. років. Морфологія черепа сучасної нам людини без будь-яких перехідних форм від неандертальця. Розрізняють навіть риси кроманьйонців: комбкапельська, гримальдійська і шанселадська. Це високі люди (зріст 170-180 см), з орлиними носами, з високими і крутими лобами, обличчя широке, череп подовжений. Вони мають добре обжиті житла, добре володіють навичками знаряддєвої діяльності, є ознаки парної сім'ї. Центри формування людей сучасного типу - Східне Середземномор'я (Передня Азія).

Існують дві основних проблеми палеолюдини, які виникли в палеонтології в ході практичного дослідження останків першолюдей:

1) ця явне незбігання етапів морфологічної еволюції людини та її знаряддєвої діяльності: стадіальна гіпотеза послідовного оволодіння більш досконалими знаряддями в міру сходження людини на більш високі ступені еволюції не підтверджується, бо техногенез не стимулює біоантропогенез (принаймні у прямій пропорції);

2) часовий ритм палеоеволюції людини від спільного стовбура антропоморфних приматів (предковий стовбур налічує 43,3 млн. років і від нього першими виокремились гіббони, 10,86 млн. років — оран-гутани, 3,67 млн. років — горили, 2,68 млн. років — шимпанзе) не збігається з часовим ритмом біохімічних і молекулярно-генетичних процесів, що відбуваються. Так, час дивергенції палеоантропологічних змін становить 7-9 млн. років, біохімічного поліморфізму — 5-7 млн. років (процеси йдуть швидше), молекулярно-генетичних — 3-5 млн. років (за ознакою гетерогенності ДНК мітохондрій), тобто більше як у 2 рази швидше за палеоморфологічних змін у приматному стовбурі.

Звідси і виникає наукове підґрунтя гіпотези про свідомість як фактора антропогенності, яка цілком доказова, принаймні при розгляді еволюції людини в системі ноосферогенезу. Припущення будується в рамках функціонування природи як екологічної системи з генно-молекулярним джерелом перетворень. У такій системі людина виступає як «позанішова істота», відкрите біологічне, соціальне і духовне утворення-цінність, що знаходиться у відносно самостійній автоеволюції, антропоруху за законами саморозвитку. З утворенням ноосфери свідомість стає антропогенною, безпосередньо перетворюючою в розумінні прямого впливу на біоенергетику людини через біохімічні й молекулярно-генетичні процеси (котрі, як науково встановлено, ідуть набагато швидше, ніж процес конституціонально-морфологічних змін людини). Якщо в системі «людина — екосфера» первинна природна матеріальність, то в системі «людина ноосфера — екосфера» при збереженні природою фундаментальної первинності, первинний імпульс по лінії зворотного зв'язку надходить від свідомості. Соціобіогенез людини в принципі є доведеним, на порядку денному доведення ноосферогенезу людини. Уже вдалося зафіксувати моменти надзвичайно високої активності людського мозку, коли на фоні стаціонарних процесів виникають короткочасові нестаціонарні процеси, які ведуть до нових нейрокомпозицій загальмозкових сегментів. Значність зміни нейрозв'язків у щойно утворених композиціях нейроструктур така, що відбувається навіть перебудова просторово-часових зв'язків (що змінює характер міжпівкульної асиметрії мозку). При цьому стабілізація нового паттерна в структурі мозку досягається шляхом відповідної діяльності і закріплюється новою логікою трудових дій (психо-енцелографічні дослідження В.М.Русалова, М.Б.Бодунова, М.Г.Ніколаєнка). Чітко зафіксовано емпіричні факти «саморегулятивного удосконалення» людини за допомогою психічної діяльності її мозку.



СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ ТА ЇЇ СУТНІСНІ СИЛИ. «Феномен людини» всесвітньо відомий французький філософ-антрополог Тейяр де Шарден (знайшов синантропа - «китайську людину») визначав двояко:

а) як здатність до проявлення радіальної енергії або «енергії життя», вітальної енергії розгорнутого існування людини в природі, що ініціює вітально-інформаційні процеси; вона розповсюджується по горизонталі із силою згорнутої спіралі;

б) як здатність до проявлення тангінціальної енергії або «енергії свідомості», психічної енергії розгорнутої сутності людини, що спрямовує її в заприродні межі і виводить у космос; вона ініціює психо-інформаційні процеси і приводить до утворення ноосфери Землі і менталосфери в кожної окремої людини; її дія — по вертикалі з «пронизуванням» фізичних планів буття.

Іноді подібні уявлення здаються фантастичними, як і погляди німецьких філософів класичної школи про «абсолютне Я», «абсолютний дух», «абсолютне значення», «універсальну людину», як і космізм вітчизняних філософів. Але річ у тому, що подібні уявлення про сутність людини існували ще в античній філософії, тому нічого потенціально нового не несуть.

Основні положення античної філософії із приводу сутності людини можна представити в аспекті філософських розробок на цю тему таких відомих вітчизняних мислителів, як А.Ф.Лосєв1, А.Н.Чанишев2, які присвятили античній проблематиці не один десяток років.

1. Людина є природний об'єкт, який являється як об'єкт буття природи у своїй натуральній предметності (він — не суб'єкт, що протистоїть природі або суспільству як об'єктам).

2. Під людською об'єктивністю знаходиться людська суб'єктивність («суб» — під). Суб'єктивність («суб'єктум»), підкладена під людською об'єктивністю, і є сутність людини. Це її сутність-об'єктум у якості «індивідуума» — неподільного всередині нас начала. Якщо «об'єктум» відкритий нашим почуттям і є ним, то «суб'єктум» — невидима для нас сутність, яка не дана безпосередньо нашим почуттям. Неподільність індивідууму в суб'єктумі розуміється в тому смислі, що при його вилученні об'єктум втрачає свою якість, тобто людина перестає бути людиною за своєю сутністю, за своїм суб'єктумом. Звідси нерозділимість індивідуума і суб'єктума, людини та її сутності (бо без своєї сутності вона не є людиною). Призначення філософії — не абстрактна жадоба до знань (чого в античності було більше, ніж досить), але відкривати за людською об'єктивністю людську суб'єктивність, проясняти сутність людини, її індивідуум.

3. Як же по-філософському представити суб'єктум-сутність людину і її якість індивідуума? Яке призначення цієї сутності в людині? І антична філософія робить сміливий, але природний крок: оскільки людина є природний об'єкт, отже, вона є і об'єктивний чуттєвий космос. Єдність людини і космосу забезпечує дух, душа, тому що сам космос одушевлений і розумний. Сутність людини забезпечує єдність її з космосом за духом. Суб'єктум цілком функціонально здійснює цю єдність, треба тільки знати, як це досягається. Оскільки людина є міра всіх речей (за своїм суб'ектумом-


1 Лосев А.Ф. Дерзание духа. – М., 1988. – 366 с.

2 Чанишев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981. – 374 с.

сутністю), постільки вона є і міра космічна. А виходить, людина підвладна космосу тією ж мірою, якою космос підвладний людині. Космос людиноподібний, як і людина космоподібна. Космос не більше як «космічна людина», з якою злита за своєю сутністю земнолюдина.

4. Земнолюдина є сутність космолюдини, і навпаки. Через своє духовне начало вони надають саморух Всесвітові. Людина і космос сама собі абсолют. Людина і космос сама собі межа, а значить — бог, вище якого нічого немає. Людина як бог виступає в суб'єктумі космолюдини, але тільки тоді, коли вона знає, як це здійснюється. А саме, знаходячись в «індивідуумі» з суб'єктумом космолюдини, тобто в неподільній з ним єдності. Таким чином людина може виступати в якості Всесвіту (мікрокосм), що і є її божественний прояв у суб'єктумі (бог-суб'єкт).

Досягати своєї індивідуалізації з космосом людина може по-різному — звідси і пішли різні напрями у філософській думці, мистецтві, архітектурі античного світу. Але що дійсно вражає і до останнього часу здається непоясненим — це дійсно космічна краса і гармонія того, що було створено в античному світі, це вища краса, яка вражає своєю передвічністю й неминущістю, явно побачена краса космосу, передана через суб'єктум художника-творця. Вважається, у цьому причина надзвичайного розквіту античного світу, що тривалий час «космічна краса» рятувала від деградації і руйнування.

Вельми характерно, що стародавні скульптори намагалися через земне тіло людини втілити своє бачення тіла космічної людини. І в цьому полягає не тільки чисте мистецтво (передачі у виразі обличчя космічної мудрості, спокою, незворушності), але, втілюючи себе в скульптурі, людина осягає таємницю «космічного втілення»: симетрію, «метрон» (міру), ритміку, число, якість, просторовість, час, буття духу в мармурі.

5. Сутність є безособистісне начало у людині як безособистісний і космос, який є вмістилищем земносутностей. Сутність є знята (усунута) природна самість людини, яка є майя, щось ілюзорне. У сутнісному стані безособистості людина стає природним космосом, об'єктум усувається й залишається тільки індивідуум суб'єктума. Людина починає бачити космос як об'єктум, увійшовши в нього як суб'єктум, починає споглядати світ «космічної людини». Виникає лише питання, як це практично зробити.

6. Сутність є те, у чому долається доля людини як логос і людина починає визначати свою поведінку поза особистою долею, тобто позаособово жити на землі як «космічна людина», поза логосом і примусом, вільно, ніби їй було дароване безсмертя. Жити за своєю сутністю — це знати, що помреш і знаходити мужність жити, що є героїзм і мистецтво життя. Ставши художником свого життя, людина здобуває безсмертя спочатку у своїх творах, а потім онтологічне безсмертя як буття в сутності космічного буття.

7. Перше знаходження сутності в людини відбувається як почуття логосу, коли вона ясно сприймає й усвідомлює лінію своєї долі й усі обставини, що підкорюють її до цього, які трактуються як логос-закон, особиста визначеність наперед. Це та сторона сутності, яка залежна від природного буття людини, існує за законами об'єктума.

Друге знаходження сутності відбувається як почуття ейдоса: воно виникає, коли усуваються поняття логосу (в категоріях мислення про долю людини) і за цими поняттями починають вбачатися вихідні ідеї буття поза обмежуючими залежностями. Ці вихідні ідеї-ейдоси і є космічний об'єктум, який, звичайно, не виразити в поняттях земного мислення. Та цього й не вимагається, бо не є завданням людини як земної істоти.

Переживаючи почуття ейдосу («айстетіс»), людина як сутність-об'єктум присутня в космічному об'єктумі позаособистісно, однак як індивідуум і, особистісно не втілюючись в об'єктум космосу, вона в ньому знаходиться (не привносячи свій особистий логос). Це та сторона сутності людини, яка незалежна від природного буття й існує за законами космічного об'єктума.

Чуттєво-ейдетична сторона сутності людини відкриває перед нею «чуттєвий космос», який не обумовлюється техногенністю і не вимагає технічних пристосувань (складна технологія в античному світі і не розвивалася). Але це і неможливо, тому що чуттєво-ейдитичний стан позапо-нятійний, і є чуттєвість індивідууму, не згорнута в поняття (тобто особистісно не виражена). «Ейдос» — «чиста ідея» у тому розумінні, що вона онтологічно поза самістю людини і гносеологічно - поза поняттями, але це не абстрактна, а чуттєва ідея, що реально існує як космічний об'єктум. І людина проникає туди через свою сутність-суб'єктум, використовуючи її індивідуум-неподільність із космосом.

З позицій більш пізньої філософської думки:

- чуттєво-логотична сторона сутності як її пізнання є інтелектуальне споглядання;

- чуттєво-ейдитична сторона сутності як пізнання є чуттєве споглядання.

Але що споглядається, наприклад, з позицій німецької класичної філософії: «абсолютне Я» людини (Фіхте), трансцендент, що умоосягається (Кант), абсолютна тотожність людини і природи (Шеллінг), «абсолютний дух», «абсолютне знання», «абсолютна ідея» у Гегеля.

Тут спостерігається те, що називається «псуванням» вихідної філософської концепції. У концепції античних філософів споглядається інше, і не у формі споглядання, яке несе в собі певне дистанціювання від того, що споглядається. У них здійснюється чуттєво-суб'єктивний акт, який можна назвати «третім знаходженням» сутності людини.

8. Третє знаходження сутності людини як відчуття почуттів. Дотик до почуттів є «сенсус» — це не стільки відчуття (відчуття дотику), скільки духовний і душевний настрій (намір, прагнення), це духовне і душевне почуття. В акті відчуття дотику ми дізнаємося про існування духу, духовності, душі як почуттєвої реальності. А це наші духовні і душевні переживання.

Чуття дотикання є безпосередня духовність, коли відбувається не чуттєве сприймання на дотик речей об'єктума, а сприймання на дотик чуттєвого духу, душі суб'єктума, духовних і душевних рухів. Тому стає зрозумілим високий рівень досягнень натурфілософії античного світу. Адже вони безпосередньо сприймали на дотик свої чуттєві сприйняття в природі і космосі, природні і космічні феномени ними не спостерігалися, а сприймалися на дотик чуттям як істина сутності людини, отже, як істина сутності буття. І здобуте таким чином знання стародавніх було надзвичайно точним, адекватним істині і його до нашого часу неможливо перевершити, а тільки довести й аргументувати науково-експериментально, технічно. Подібна техніка розкриття сутності людини (у мистецтві, філософії, у майстровій умілості) і носила назву «техна».

Більш того, духовні стани людини, що виникають, хвилювання її душі мали також цілком точні визначення (звичайно, з урахуванням, що духовно-чуттєва сторона їх для нас втрачена або «зіпсована»).

Чуття дотикання людина переживає як натхнення, зліт емоцій, фантазію («фантасіа» як «загадкова реальність», що викликає подив, потрясіння, катарсис), пафос («патос» — найсильніший емоційний порив суб'єктума: захоплення, ейфорія, афект).

9. Духовна сутність людини. Людина, переборюючи свою долю як загальне, свою особу як особливе і самість як конкретне, виходить в іншу сферу свого буття — у всезагальне буття самої сутності або універсальне буття, яке є буття космічної сутності людини. Земносутність людини піднімається до космосутності, що знаходиться в ній же як найвище людське начало.

Духовна сутність людини виявляється тим самим не якимось надприродним началом, що дарована людині богом і піднімає людину до бога, вона цілком інструментальна і призначена виконувати цілком певну роль. Оскільки людина — це і земнопланетарна, і космічна (позапланетарна) істота за своїм буттям (одночасно існує і у земному світі, і у космічному як Земля в космосі), постільки функція духу в людині — забезпечувати духовний зв'язок. А через духовний зв'язок — духовну єдність «подвійної» людської природи, тобто земносутності і космосутності, які різнорідні за своїми фізичними характеристиками (речовинність природи й вакуум-космос). Це «внутрішнє завдання» духу в людині, що реалізується через її духовну сутність психологічно, ментально. Зовнішнє завдання духу — це забезпечення онтологічного духовного зв'язку людської природи і космосу, досягнення онтологічної єдності двох сфер реальнісного буття людини — земноприродної і космічної.

Таке завдання, як видно, з'явилася перед людиною давно й представлена не тільки в античній філософії. І вирішується вона двояко — це шлях, окреслений античною філософією, тобто шляхом розвитку духовної сутності людини до чуттєвого сприйняття космічного буття. Такий підхід можна спостерігати й у філософії даосизму, і в буддизмі, і в йогічній філософії, і у філософії дзен. На цьому шляху людина повинна добиватися керованого самовдосконалення, тобто здійснювати керовану еволюцію, керований мутагенез, рішуче перетворювати себе, а не змінювати своє природне оточення, підганяти природу під свої потреби, не створювати під свою незмінність штучне оточення.

Інший шлях — еволюційна стагнація духовної сутності як стимулюючої внутрішні перетворення в людині, консервація еволюційного потенціалу і забезпечення космічного зв'язку техногенним способом, включаючи спеціальні космічні апарати. Створюється «друга природа» спеціально під «незмінну людину» як штучний ареал її земнокосмічного існування. Духовна сутність набирає перетворену форму бога, божественної духовної сутності, закинутої у максимально позамежні сфери, які людині ніколи не досягти, а можна лише ідеально прагнути.

Звичайно, боги існували й в античному світі, цілі Пантеони богів. Але і грецькі, і римські, і китайські, й індійські, та і вітчизняні боги — це, скоріше, інопланетяни, про яких люди були добре інформовані, а філософи взагалі були у близьких відношеннях як зв'язкові. Це — «боги, що співробітничають» і «боги, що навчають», які закликають людей до творчості, пізнання і знання, які окультурюють людей і виводять їх із тваринно-природного існування у більш високі сфери реального буття (а не містифікованого). Наступні боги в християнстві та ісламі - це «боги, які карають», які погрожують зробити над людьми «страшний суд» і суворо покарати їх абсолютну більшість. В іудаїзмі в ході Армаггедона загинуть взагалі всі люди, за винятком, звичайно, самих іудаїстів. Христос обіцяє повернутись і теж зробити це, залишивши недоторканими, звичайно, лише християн.

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка