Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка19/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   51

ІНТУЇТИВНЕ ПІЗНАННЯ

Методи інтуїтивного пізнання, як і метафізика, є у певному відношенні альтернативними діалектичному методу. В інтуїції представлений «антропологічний принцип» пізнання не стільки «від світу», скільки «від людини», її здібності наче підніматися у своєму мисленні над фізичним світом, стати «над природою», не повторюючи природно-фізичну процесуальність у своєму пізнанні, а одразу отримуючи готовий гносеологічний результат.

Тому гносеологічно інтуїтивне пізнання є дослідження на сутнісному рівні природного буття, для чого не потрібні його проявлення і повтори явленої процесуальності, а також входження у надприродну зону буття для отримання звідти істин природного буття.

Онтологічно інтуїтивне пізнання має об'єктом свого вивчення сутнісний природний світ на тих основах його буття, на яких переривається включеність людини у фізичне оточення, знімається її адапційна детермінованість у природу двома сигнальними системами, і вона переключається на сигнальну систему непроявлених форм буття, інформаційну систему зв'язку різних планів буття, реальнісних рівнів, включаючи знаходження метафізичного буття у фізичному існуванні людини. Звідси і первісна дискретність інтуїтивного пізнання як дослідження з перериванням поступовості, без необхідності повного «буттєвого контакту» з фізичною реальністю й з достатністю «вибіркового контакту» (інформаційного контакту) із субстанціональними основами природного буття.

Інтуїтивне пізнання базується на методології дискретного дослідження. Воно не вимагає повного перебору чуттєвих сприймань і логічних понятійних побудов, а здобуває із загального чуттєвого і ментального фону (зорово-образного і словесно-мовного ряду актуального буття як якоїсь «реальнісної картини»), «тонкі сигнали» керуючої інформації, тонке «звучання істини» у загальній симфонії природного буття.

Звичайно фіксуються дві головні особливості інтуїтивного способу мислення:

а) позадискурсивність як інтелектуальна позапроцесуальність мислення (як акту психічної діяльності), автономна рефлексивність свідомості поза функціональним зв'язком із зовнішнім «реальнісним потоком» з утворенням інших, субстанціональних просторово-тимчасових параметрів внутрішнього буття; це менталосфера «скороченої процесуальності» як модульний аналог-посередник між природним і надприродним буттям на їх загальних субстанціональних основах;

б) безпосереднє чуттєзнавство без опосередкування органів чуття і свідомістю як їх інтегратором; це той внутрішній психокосмос (мікрокосмос, про який згадують багато хто з філософів), де дійсно не може бути внутрішніх опосередкувань, бо він сам безпосередньо представлений у духовному світі людини як внутрішній надприродний (метафізичний) світ, локалізований у людині як «ноумен (за Кантом) природного світу.

Таким шляхом людина виявляється здатною, не виходячи за межі свого природно-фізичного буття, встановлювати контакти з надфізичним буттям або, формуючи іншу просторово-тимчасову мірність, прямувати в інші реальнісні виміри, не виходячи (фізично) з мірності нашого земноприродного буття. Тоді стає цілком зрозумілою природа ідеальності — це те, що в нашому фізичному вимірі дорівнює нулю, не проявляє себе в матеріально-фізичному розгортанні, а знаходиться на субстанціональному рівні, навіть не прийнявши визначеність сутнісного існування. Однак людина в змозі надати подібному субстанціональному буттю (як ідеально-іномірному) сутнісну визначеність і здійснити процес пізнання цієї сутності, наприклад, у її духовній визначеності.

Такий «прорив» у новий вимір людина переживає як «осяяння», екстатичний стан, інсайт, як злиття з предметом свого розмірковування, як розуміння без доведення, повноту внутрішньої єдності (не розірваної на «матеріальне» та ідеальне).

В інтуїтивному пізнанні — це тимчасові психічні стани, і людина не може знаходитись у них тривалий час через великі витрати психоенергії. Свідомість змінює свою психічну якість: вона не стає «надсвідомістю», як у метафізичному пізнанні, але в ній відбувається різке посилення відображальної здатності за рахунок стончення відображення, коли вона починає «прозирати» істинносутності буття, стаючи «стонченою, прозріваючою свідомістю» або «проникною свідомістю».

Як видно, інтуїтивне пізнання стає можливим завдяки дії двох вихідних принципів:

- принципу проникного відображення як сутнісного самовідобра-ження, коли свідомість «не ковзає» по поверхні явищ, а завдяки інформаційному каналу зв'язку проникає в предмет дослідження і «зливається» з ним на рівні його істинносутності; таким шляхом можна досягати субстанціональних основ буття, до його нерозгорнутого стану, коли існування сутності не набрало реальної мірності, не має просторово-тимчасового виміру і «по той бік» знаходиться метафізичний надприродний світ, а «по цей бік» - звичайні природно-фізичні реальності в різних модусах їх існування;

- принципу сутнісного ефектора як розгортання сутності не в об'єктах дійсності (коли вона може набирати ілюзорну форму явищ або феноменів), а в психічному світі суб'єкта, в його «індивідуумі», який стає адекватним сутності, що прозирається, і в момент повної єдності об'єктивного і суб'єктивного буття спостерігається «ефекторне осяяння» внутрішнього світу людини «світлом істини», тобто повного розуміння предмета дослідження.

Дія цих принципів робить свідомість надактивною, не перетворюючи її у надсвідомість. В актах інтуїтивного прозріння у людини розвивається духовна здатність:

а) до логічної супраментальності — логічна інтуїція;

б) до чуттєвої екстрасенсорності — чуттєва інтуїція.

Відмінність між ними відносна і фіксується тільки в рамках звичайного розділення на чуттєве та раціональне пізнання. Саме ж інтуїтивне пізнання можна розглядати як третій, синтетичний рівень, на якому субстанціональна логіка (сублогіка) і субстанціональна сенсорика (субсенсорика) дають нову психологічну якість свідомості — творчу інтуїцію, в якій логіка і сенсорика як такі не пред'явлені. Це синтетична здатність до енерго-інформаційної взаємодії на польовому рівні буття людини («інформаційне поле») з великою проникною здатністю, яка перевищує польові взаємодії (слабку, сильну, електромагнітну, гравітаційну), бо є об'єднуючою, «єдиною взаємодією».

І тут відкривається додаткова можливість інтуїтивного пізнання — принцип творчої імагінації, коли надактивність свідомості піднімається до рівня безпосереднього впливу на дійсність шляхом «психічного накладання» створеної внутрішньої «креативної реальності» на зовнішній світ з наступною об'єктивацією «креативного буття» на природному бутті. Сутнісний «індивідуум» людини стає в повному розумінні суб'-єктом шляхом самопроектування (про-екції) на об'єкт. У момент «заглиблення» суб'єкта в об'єкт («інтро-екції», за Авенаріусом) він визволяється від екстраекції об’єкта у відображальному акті на свою свідомість, добиваючись творчої інтроекції своєї субстанціональної свідомості (свідомості суб'-єкта) на об'єкт. Тим самим об'єкт піддається творчій імагінації свідомістю суб'єкта і той постає перед ним у знятому від явленості вигляді, тобто у своїй істинній сутності. Не об'єкт «захоплює» суб’єкта, а суб’єкт «оволодіває» об’єктом у безпосередньому емпіричному досліді (за Кантом), а не апріорно, поза дослідом (до досліду чи після нього).

Подібна надактивізація свідомості, коли відбуваються «осяяння» предмета пізнання «внутрішнім світлом» (інсайт) і гносеологічно «висвітлюється» його «онтологічна сутність», у пізнавальній діяльності-бутті може мати два основні продовження:

1) коли пізнавальний процес стає само-буттям, пізнавальною діяльністю-буттям як безпосередньо твореною «психогенною реальністю», «трансцендентальною реальністю», яка є трансцендентальна діяльність-буття; психічно подібний суперпізнавальний акт можливий, коли надактивізація свідомості приводить до «надрозширення» свідомості (не вводячи її в метафізичний стан «надсвідомості»), і вона на енерго-інформаційному рівні починає активно взаємодіяти з об'єктом, змінюючи явленість його сутності і виявляючи інші форми явленості; у цьому немає нічого фантастичного: сутність об'єкта в такому трансцендентальному акті пізнання «відкривається» вже не у фізичний світ з його звичайною явленістю і мірністю, а в інші просторово-часові виміри і реальності, «що являються» — у цьому суть психічного «надрозширення» свідомості, яка починає «захоплювати» інореальності і гносеологічно взаємодіяти з ними; такий метод пізнання найчастіше фіксується як трансцендентальна медитація;

2) другий метод використання надактивізації свідомості прямо протилежний і у відношенні до трансцендентальної медитації — зі знаком «мінус»: це «надпасивна» форма містичного споглядання, коли надактивність свідомості використовується на її придушення аж до повного відключення як відображувального інструменту; при такому методі вже не свідомість «захоплює» інореальність і розгортає її в типові для даного буття аспекти, а сама інореальність «захоплює» свідомість дослідника і перетворює його, вводить у змінений стан, адекватний відображальним особливостям буття, що споглядається (при цьому можуть використовуватись різні рівні споглядання: чуттєвий, трансцендентальний, інтелігібельний та ін.).

3.9. Тема 9. Трансцендентальні методи філософського пізнання

Питання

1. Пізнання методами трансцендентальної медитації.

2. Пізнавальні можливості містичного споглядання.

3. Духовне пізнання й методологія духовного інсайту.


Психічне надрозширення свідомості в пізнавальних актах трансцендентальної медитації може приводити до утворення «гносеологічних реальностей» буття-діяльності різних рівнів (типів): імагінальна, креативна та віртуальна реальності.

Імагінальна гносеологічна реальність утворюється у межах мен-талосфери суб'єкта шляхом розгортання сутності його «індивідуума» в індивідуальний духовний світ; цей внутрішній світ суб'єкт конструює по мірі своєї сутності аж до формування усвідомлюваного мікрокосму (для-себе-сутнісний-світ) — це немовби „внутрішнє розширення” свідомості зі зміненими параметрами психічного буття.

Креативна реальність носить уже онто-гносеологічний характер і формується через «свідомість ототожнення» суб'єкта і об’єкта на основі буття-діяльності; людина може діяти як деміург, надаючи зовнішньому оточенню інші якості і перетворюючи дійсність по мірі своєї духовної сутності (теоретично — змінюючи погляд на неї людей або практично — змінюючи характер буття людей у ній); таким чином діяли великі вчені, філософи, герої, полководці, історичні діячі, які закладали початок розвитку інших історичних епох; психічно - це вже більш «зовнішнє розширення» свідомості зі зміною параметрів зовнішнього буття людей.

Віртуальна реальність набуває характеру тимчасово існуючої «екзистенціональної реальності» у вигляді тієї чи іншої предметно реалізованої можливості буття; уже зазначалося, що матеріальні основи при утворенні реальностей подібного типу існують (віртуальні частинки, тахіони, кванти простору і часу, інші типи фундаментальних взаємодій); це особливого роду модельовані реальності (мабуть, які можуть бути й імпульсно-світловими), котрі становлять у своїй сукупності нерозчленоване «субстанціональне буття»; але в акті трансцендентальної медитації віртуальна реальність немов «вичленяється» з цієї загальної сукупності як якась «індивідуальна екзистенція», тобто «екзистенціальний прототип» об'єктивно наявних реальностей (фізичних або нефізичних); таким шляхом здійснювали свої відкриття великі вчені, які «реально» побачили ці «екзистенціальні реальності»: Демокріт — атомну будову природи, Нільс Бор — будову атомного ядра, Ейнштейн — буття з просторово-часовими характеристиками, що змінюються, та реальності інших вимірів; побачена була молекулярна структура речовини, як якась «молекулярно-атомна сітка» була побачена періодична таблиця Менделєєвим (який це цілком виразно усвідомив); усвідомлював духовно-матеріальні взаємодії Декарт і представив цю взаємодію «декартовою системою координат»; бачив свої «психомонади» Лейбніц, який представив їх взаємодію у вигляді диференціального та інтегрального числення; чутливість до віртуальності у людини дуже висока (але покищо не оцінена) - наділена такою чутливістю «токарних справ майстер» може вловлювати мікронні відхилення на оброблюваній ним поверхні предмета, талановиті інженери бачать віртуальні технічні конструкції, а видатні технологи — цілі технологічні системи, аналогів яких у природі просто не існує; на наших очах формується новий психотип людей«віртуальників», природна цінність яких у тому, що вони можуть використовувати інші можливості нашого буття при наближенні природних катаклізмів і навіть космічних катастроф шляхом переходу на зовсім інші шляхи розвитку (коли природа не в змозі зробити цього природно-еволюційним шляхом, що вже спостерігалось в історії нашої планети).

Усі ці види реальностей є трансцендентальні реальності («транс-реальності»), онтологічний смисл яких у тому, що вони виконують функцію зв'язку, взаємодії (транскомунікації) між реальностями різного фізичного, надфізичного і нефізичного типів, а також функцію розвитку цих реальностей у єдиній системі світобудови шляхом використання взаємодоповнюючих можливостей. За аналогією з діалектичними принципами всезагального зв'язку і розвитку, але на гносеологічній основі трансцендентального пізнання подібне функціонування трансреальностей (трансбуття) можна обумовити діями двох базових для них принципів:



- принцип реальнісної трансгресії, тобто сутнісно-субстанціонального зв'язку всіх існуючих реальностей шляхом їх ре-гресування до субстанціональних сутностей, а потім про-гресування у ті чи інші види буття;

- принцип реальнісної трансмутації, тобто взаємозміни різних типів буття шляхом взаємодії через сутнісні основи, на рівні «сутнісних кодів» і програм їх розгортання у вітально-інформаційних процесах.

Методами трансцендентального пізнання можна долати бага-торівневість та «енергетичну несумісність», роз'єднаність реальностей за вихідними принципами свого буття. Для земноприродного буття — це метод поглянути на себе «з боку», причому не тільки очими «інопланетян» нашого фізичного світу, а й «іносвітян» з інших реальностей і світів. Для людини це спосіб подолати «рівневу роз'єднаність» своєї земносутності і космосутності, встановити контакт і гармонійну взаємодію між своєю матеріальною і духовною природою (що до останнього часу не вдається зробити без принципового поділу філософських систем на «матеріалістів» та «ідеалістів»). Нарешті, це можливість передавання «буттєвого досвіду» життя різних реальнісних систем і утворень, що в історії філософії представлено, наприклад, як концепція «панспермії», космічної передачі принципу життя по усьому вселенському універсуму. З позицій трансцендентального пізнання тут можна побачити дію принципу вітально-сутнісної трансляції, наприклад, духовно-сутнісного «оживляння» світів, створення тих чи інших природних аналогів духовно-сутнісних начал буття. Із цих позицій саме світло, світлові випромінювання, людський генотип «подвійної спіралі» може виступати цим «оживляючим кодом», несучи в частотних характеристиках, у швидкості поширення (енергія) певну транс-інформацію («трансформацію»), яка сублімується в певні форми природного життя. Таким шляхом можна встановити дію принципу генно-сутнісної трансформації, вселенського морфоперетворення реальностей через буття у всякому бутті (за Гегелем).



Не помічаючи, ми часто використовуємо принципи вітально-сутнісної трансляції і генно-сутнісної трансформації, навіть, у своїй мові, здійснюючи подібну транс-ляцію і транс-формацію в знаково-мовному вигляді: «трансплантація», «трансформатор», «транспортер», «трансфокатор», «трансферт», «трансперсональність» та інші. Наша звичайна земнореальність цілком описується категоріями необхідності і випадковості, можливості і дійсності, несучи на собі «відбиток неоднозначності» («транс-семіотичність»), навіть, при найсуворішій причинно-наслідковій детерміновості. Тому відкидати пізнання методами трансцендентальної медитації як альтернативні діалектико-матеріалістичному методу було б неправильно. Не кажучи вже про те, що вони довели свою продуктивність у філософських системах Сходу і домінували протягом тривалого історичного періоду, є провідними й зараз, знаходять підтвердження в науці.
ПІЗНАННЯ МЕТОДАМИ МІСТИЧНОГО СПОГЛЯДАННЯ
Його часто відносять до окультних методів, хоча метод споглядання як такий використовували багато які видатні вчені і мислителі. Метод «природного споглядання», «сприйняття на дотик чуттям» природного світу без втручання в його процеси і порушення природної цілісності використовувала вся натурфілософія античного світу. І відкриття античних мислителів за своїм класом нітрохи не нижчі (якщо не вищі) відкриттів сучасної науки. Саме здатність до глибокого споглядання (уваги, концентрації, зосередженості) дозволяє людині відчути повноту буття. У східній філософській традиції під такий «повнотою буття» розуміється оволодіння людиною своїм існуванням у «трьох світах» — передбуттєвому, буттєвому, післябуттєвому (в термінології західної філософії — субстанціональним буттям, фізичним і метафізичним буттям) і тим самим знайти «непорушну триєдність» від субстанціональних основ буття до його духовних висот. Це оволодіння ритмом часу до здатності «пересувати шкалу часу» всередині себе (прискорювати-уповільнювати часові процеси в організмі до повної зупинки); оволодіння просторовими планами неіснування людини (континуальність передіснування і післяіснування до рівня «сутності неіснування»). З цих позицій містичне споглядання — не більш ніж прагнення до єдності для реалізації повноти життя людини, спосіб духовного спілкування людини з іносвітами, метод набуття індивідуальної безмежності у всесвіті (при жорстких фізичних обмеженнях).

Надактивність свідомості в стані інтуїції при містичному спогляданні психо-вольовим (духовним) зусиллям трансформується „надпасивність”, і її відображальна діяльність тимчасово призупиняється. У цей момент на «відключену свідомість» відбувається накладення реальностей інших планів буття без їх індивідуальної суб'єктивації людиною і її свідомість перебудовується, синхронізується, переходячи у часово-змінений стан «іносвідомості». Звичайно, це досить небезпечна психічна операція, тому що не маючи уявлення про закони буття такої інореальності, про ступінь її відображальної і психічної активності, про силу її реальнісних взаємодій і силу «розгорнутих» у ній сутностей дослідник може просто психічно захворіти, а, будучи психічно «захоплений» інореальністю, не зможе повернутися у звичайний психічний стан. Це можна спостерігати в гіпнозі, коли людина вводиться у каталептичний стан чи стан трансу, переживає «навіяні» йому картини гіпнореальності, і самостійно не в змозі повернутися у звичайне своє сприйняття. Такого роду гіпновпливом володіють і релігійні культи, особливо в сектантських їхніх різновидах («глосалії» та «іноговоріння на мовах» п'ятидесятників, «бдіння» хлистунів, трясунів і т.п.). Формулу «релігія - опіум для народу» можна розуміти буквально, коли релігія не несе високого духовного начала, а тільки психогенне.

У позитивному значенні релігія — наслідок містичного споглядання, коли найбільш сильні феномени іносвітів («феноменальні світи») набирають форму Бога. Вельми характерно, що це різні боги залежно від того, як далеко споглядаючий суб'єкт проник в іноплани буття. Залежно від ступеня цього проникнення, ступеня «устремління» до «ближніх» чи «дальніх» реальностей, від характеру використовуваного способу і методу споглядання (чуттєвого, інтелігібельного, трансцендентального у формах «нуль-простір», «нуль-час») спостерігаються і різні «онтологічні боги».

Давньоєврейський Елохим як «бог у богах», як безособова сутність в богах, «безособовий бог» - це привнесений з метафізичного надбуття бог, у якому індивідуальність не персоніфікується, не «олюднюється» і не набирає антропоформу.

Боги античності - це вже «олюднені» антропоморфні боги, існуючі у наближених до землі сферах і привнесені явно з «креативних реальностей», «тонких планів» фізичного буття, тому що це Пантеон «професіональних богів», які покровительствують і відповідають за ті або інші види діяльності людей на землі, і навіть активно допомагають їм (бо «креативна реальність» - це значною мірою ментально-психічне творення самої людини, і вона його споглядає як онтологічну даність, а не як свій витвір).

Монотеїстичні боги — з духовних планів буття і при цьому різних рівней духовності: звідси ідея про триєдність християнського бога, який представляє трирівневу духовну систему.

Властивий містичному спогляданню окультизм іде від специфічної особливості самого методу, який базується на принципі містичного езотеризму, «принципіального езотеризму» містичного споглядання, тобто неможливості перекласти «споглядальний досвід» однієї людини на сприйняття, мову іншої людини. Отже, немає можливості ідентифікувати досвід різних дослідників (хоча б методами психічної інтроспекції) і тим самим створити якусь наукову базу для дослідження. Цей досвід глибоко індивідуальний і не має адекватного понятійного описання. Категоріальний апарат досить різнорідний і до того ж по-різному інтерпретується:

- «бінер» як біполярне утворення, наприклад, «життя - смерть»;

- «тернер» як проміжний опосередник «бінера», наприклад, «дух-астрал - матерія»;

- «егрегор» - якась колективна сутність людських «астралів»; їх об'єднання;

- «астрал» - «тонке тіло» людини, яке легко пронизує всі плани фізичного буття; енергоструктура людини;

- «елементаль» - елементарна сутність як складовий елемент іносвітів;

- «герметика» - таємне знання, що дається лише посвяченим;

- «андрогінність» - єдина, не розділена за статевою ознакою сутність людини як синтез «батько-знання» і «матері-любові», що дає «любомудріє» («ВІН» + «ВОНА» = «ВОНО»); у мегамасштабах: космос + всесвіт = світобудова й ін.

У методології містичного споглядання є поняття, які використовуються і в науковому обігу: сила, закон, сутність, дух, еманація, архетип, геносома, макрокосм-мікрокосм, система-елемент, символ, завдання й ін. І хоча вони часто вживаються в іншому контексті, все ж сумісність із науковим знанням може бути встановлена в області «ризикового знання», де евристична функція є значною.

Принцип розвитку в містичному спогляданні представлений з різних «точок відліку»:

— на загальнобуттєвому рівні як принцип духовної коагуляції вищого світу («світу еманації») через проміжкові світи («творчі світи») у нижчі світи («світи утворень» природи); дух, «згущуючись», набирає визначеність людської душі, а душа, згущуючись, уже у фізичному плані буття, перетворюється у фізичне тіло людини;

— на рівні особливого як принцип зішестя-сходження в сефіротичній системі: «сефірота» — це 22-канальна конструкція, що нагадує кристал, яка зв'язує в «сефіротичну систему» три взаємодіючих рівні буття (світ еманацій, творчі відображені світи і світ реальностей); зішестя-сходження відбувається по каналах сефіротичної системи в тій чи іншій послідовності, у формі «діабатичних процесів» переходу від однієї сфери до іншої, що й визначає ту чи іншу долю людини;

— на рівні одиничного (конкретного) діє принцип езотеричного одкровення («посвяти в таємне знання»), це поступеневий процес са-моосягнення по 22-м ступенях (арканах) «таємного знання» з фінальною «свідомою самореалізацією» у «вузькому смислі» і «широкому смислі»; під цим розуміється духовна самореалізація людини у міру пізнання нею своєї духовної сутності. Це можна представити як принцип духовної самореалізації, коли зняти містичний флер «таємного знання» — за термінологією окультизму це є «Велике Роблення» ( 22-й аркан), як здатність утворювати «тонкі коагуляти», тобто духовні сублімації у вигляді онтологічної даності (матеріальної і нематеріальної природи).

Відповідно принцип всезагального зв'язку своїм аналогом у містичному спогляданні має принцип сефіротичної системи, системно-сефіротичного зв'язку по каналах сефіротичної системи як принцип всезагального зв'язку. Як принцип специфічного зв'язку це принцип ступінчастого зв'язку арканів, кожний із яких несе своє «специфічне одкровення» і є «посвятою» в усі більш високі ступені «таємного знання».

До значних гносеологічних досягнень містичного споглядання як методу пізнання можна віднести категорію «реалогнозиса», тобто реально розгорнутого субстанціонального знання в плані «тонкого світу», екзистенціального знання. Принцип реалогнозиса утверджує реальну можливість символічного пізнання, великі перспективи якого зараз стають усе більш очевидними. Принципом реалогнозиса вловлюються езотеричний зміст, таємний зміст і значення у всіх основних даностях нашого буття: антропогнозія, космогнозія, фізіогнозія (природа), теогнозія, включаючи сам «гнозис» як священне вчення завітів (теорія) і як буття знання (практика). Наприклад, у теогнозії розкривається гностична сутність бога: «сущий», «безконечний», «сильний», «бог у богах» (буття у всякому бутті), «прекрасний» (блискучий, той, що світиться), «бог воїнств», «боги у воїнствах», «всемогутній», «господь» (відношення «господаря»-духа і «раба»-тіла, за Гегелем). Подібний гностичний розгляд знімає релігійно-догматичну форму представлення даної категорії і дозволяє побачити її позитивну сторону, знайти гносеологічні й онтологінчі аналоги в дійсності.

Сама категорія «таємниці» у містичному спогляданні розглядається як якийсь гносеологічний «секретум» — подібно до секреторної діяльності ендокринної (гормональної) системи людини, тієї «тонкої гормональної системи», без якої система фізичного тіла людини нервово-психічно не оживляється. «Тонкий світ» буття — це його секреторно-гормональна система, без якої фізичний світ не більш як механічне породження, бездуховне і бездушевне утворення. Це тим більш вірогідно, якщо розглядати як якийсь «космічний організм», складно-структуроване «космічне тіло» за античною традицією, «дім» у категоріях езотерики. Пізнаючи «секретуми» через «містеріум» їх дії в системі арканів і сефірот, людина досягає повного тонкого знання, а з ним знаходить повноту буття як повного (фізичного і тонкого) існування через повноту знання.

Принцип реалогнозиса дозволяє розглянути категорію «таємниці» (природи, буття, духу) в містичному спогляданні не у звичайній категоріальній експлікації сутності-явища (коли сутність світу перед нами «являється», «проявляється», «представляється», розгортається як «явище», цілісна картина), але відкривається по-іншому, з позиції «іносвіту», (нереальності, як «емпірична незвичайність» до цього не дана в досліді, наприклад, як:

- феноменологія природи духу, буття: «дивноподібність» світу; таксономія «образів світобудови»;

- містерія природи, духу, буття: «світотаїнство», яке осягається в певній культовій взаємодії зі світом, шляхом установлення з ним орфічного особливого зв'язку «одкровення», «посвяти» (субстанціонального зв'язку «тонкого» — секретумного, містичного - надчуттєвого, езотеричного й т.п.);

- мантика природи, духу, буття: розпізнавання шляхів світового розвитку, світорозпізнавання як відкриття «світових кодів», що дозволяють передбачати розгортання світових подій, розшифрування субстратних основ світобудови; для людини — особливо цікава «психомантика буття», ступінь «зашифрованості» космосутності (духовної сутності) людини і що з нею відбувається після закінчення природного земнобуття людини, чи набуває вона «чисто» духовне існування;

- семантика: розпізнавання смислів буття, природи, духу, їх прихованого «мантією явищ» змісту.

Розширюються апперцептивні можливості людини, які виявилися набагато значнішими, ніж вважалося. Це ставить пізнання методами містичного споглядання на ступінь фактів, які науково підтверджуються, і висування наукових гіпотез на методологічній основі символічного пізнання. При цьому цілком може змінитися характер бачення і сприйняття нами оточуючої дійсності — уже не в «м'якій формі» явленого буття земної природи, а в «жорсткій формі» активного захоплення психіки людини космічним буттям. Ми вже зараз споглядаємо багато які феномени космосу, які нас приголомшують, і ми на них не в змозі ні впливати, ні попереджувати їх, ні захиститися від них — це й одкровення «космічного наговорювання» різних текстів-попереджень людству, близька можливість космічної катастрофи Землі (комета Галлея, деградація озонового шару, екологічна катастрофа, загрожуюча тектоніка). Люди живуть у передчутті несприятливих «космічних містерій», древніх пророкувань про настання «епохи калі-юги» й інших видів геомантики, «теорія катастроф» отримує все більше наукових підтверджень (палеонтологічних, антропологічних та ін.). У цьому контексті зв'язок і взаємодія з «вищими силами» буття і космосу знову стають вельми актуальними і в містичному спогляданні людина намагається досягти цього, ставши, наскільки це можливо, на наукову основу у своїх пошуках.

Звідси висновок — пізнання методами містичного споглядання може дати гносеологічні результати космічного порядку, дати людині нову психічну якість «космічної свідомості», наприклад, у вигляді психічної здатності «підключення» до ноосфери, космоноосу, виходу в іновиміри без порушення правил «космічного спілкування» (космоетики); нетехногенного пред'явлення себе у космосі; дотримання «космічної екології»; психічного впливу на певні плани космічного буття і психічного захисту. Все це різко підвищить життєздатність людини, відкриє способи оволодіння космічним буттям на рівні пред'явлення себе як антропогенної цивілізації.



ПІЗНАННЯ МЕТОДАМИ ДУХОВНОГО ІНСАЙТУ
У духовному пізнанні, як і в діалектико-матеріалістичному, діють ті самі вихідні принципи. Це принцип всезагального зв'язку і принцип розвитку. Вони однаковою мірою визначають як діалектику природи («дух-об'єкт»), так і діалектику духу («дух-суб'єкт»).

Як відомо, природа духовного начала трактується по-різному:

а) як ідеальне утворення, що виникає внаслідок психічної діяльності як якась психічна якість у вигляді «цілісної свідомості», «універсальної свідомості» (підключеного до вселенського універсуму свідомостей); «психічного кристала», який універсально відображає і перетворює вселенські процеси; як психо-синергетична цілісність вселенського організму (як метасистеми, сииерго-системи) в мегамасштабах буття аналогічно людському в макромасштабі психопред'явлення і т.п.;

б) як плазмово-актичне утворення світлової природи, але яке функціонує не у квантово-імпульсному режимі польових взаємодій, а в голограмно-векторному, неквантованих «стоячих» хвиль матерії; мова, очевидно, йде про концепцію психоенергетизму свідомості, висунуту в кінці XIX ст., але в сучасній експлікації;

в) універсальна суперреальність (але не «надреальність»), «духовний космос», «духовний Всесвіт», який об’єднує в єдине ціле всі існуючі реальності й таким чином дає їм можливість спілкуватися і взаємодіяти, підтримуючи в гармонійному стані світобудову;

г) як вихідний код світового буття, який містить ентелехію космічного життя, шифр усіх типів і видів буття, що гарантує світобудову від руйнування і робить її незнищуваною, вічною.

У всіх концепціях є своє раціональне зерно, свої сильні і слабкі сторони, і це відкриває великі можливості для наукового дослідження на методологічній основі духовного пізнання, духовно-креативних припущень і висновків. Найважливіше припущення те, що саме знання має духовну природу («само-знання»), як і ментальна діяльність людини.

У контексті ментальної діяльності людини принципи духовного пізнання в тому чи іншому вигляді формулювались багатьма філософами:

- принцип сутнісного розрізнення, тобто відрізнення своєї духовної сутності від природної самості;

- принцип психогенності свідомості, тобто посилення психічної діяльності до рівня духовного «просвітління» і залишення рівня «смер-ковості» і «потокової» свідомості;

- принцип духовної індивідуалізації, тобто розрізнення в собі «своєрідної» духовної сутності (за Гегелем, Фейєрбахом), духовної своєрідності як духовної індивідуальності;

- принцип неподільності духовної індивідуальності, неподільності індивідуальної духовної сутності.

У кінцевому підсумку це веде до формування духовної свідомості, здатної до концентрованої ментальної діяльності і знаходження духовного знання (як єдино істинного знання). Головною ознакою духовної свідомості є те, що вона здатна «відключати» інтелект, зводити активність ментальності до нуля (що залишається поза уваги багатьох дослідників), а потім вирівнювати його за психорівнем буття, що споглядається, і тим входити з ним у відношення «принципової тотожності» (за Шелліингом) або «принципової координації» (за Авенаріусом). Таку психічну якість духовної свідомості можна обумовити принципом ментальної оборотності або ментальності зі зворотним зв'язком. Це і дозволяє духу бути універсальним відображальним інструментом, вступати у відображальні взаємодії з реальностями різних типів. Тут можна побачити дію ще двох принципів духовної свідомості, які звичайно не фіксуються:

- принцип духовної реалізації: а) внутрішньої – як розгортання духовної сутності як для-себе-буття; б) зовнішньої – як духовна реалізація в інших реальнісних вимірах;

- принцип духовної відкритості: якщо будь-яке матеріально-фізичне утворення завжди має межі і є закритою системою (наприклад, для інших фізичних чи нефізичних систем), то духовні утворення – завжди відкрита система.

Ось чому з точки зору «психіки духу» прояв духовності — це не надактивізація свідомості, не її надрозширення, проникнення або над-об'єднання, а лише «психічне підключення» до існуючих відображальних систем буття з «точним наведенням» на психобаланс даної конкретної реальності. Тут принцип додатковості носить універсальний характер, він діє у відношенні до всіх існуючих реальностей, дозволяючи їм взаєморезервувати одне одного, взаємогарантувати своє буття буттям інших реальностей, ставлячи себе в таке саме відношення «екзистенціального гаранта».

У цьому суть дії принципу духовної свободи як свободи не «від» (чогось), а як свободи «для» — у даному випадку «для вищої доцільності» буття, світобудови. Генетично він пов'язаний з принципом духовної відкритості й останнім передбачається (не буде першого, не буде і другого). Дія принципу духовної свободи в модусі принципу гарантованої екзистенціальності, універсальної взаєморезервованості буття і дає підставу говорити про «первинність духу».

Про що мова йде? Здатність матеріального світу до духовно-психічних взаємовідносин з іншими матеріальними світами на рівні «онтологічних цілісностей» (тобто як єдиної «матеріальної цивілізації» даної буттєво-реальнісної природи) може створювати ситуації у світобудові, коли один тип світового буття є більш старшим у відношенні до іншого «буттєвого типу», більш «древньої» матеріальної цивілізації. Тоді духовні принципи, які визначають взаємовідносини «древнього» світу з «молодими» світами, можуть бути «первинними» у відношенні до «молодої матеріальності» (хоча для даного «молодого світу» матерія є первинною за своїм зародженням). Таке розуміння цілком прийнятне з наукової точки зору, бо ми самі живемо у світі уявлень про «відкриті системи» (як досконалих у відношенні до «закритих систем») і свою матеріально-фізичну систему буття вже знаходимо в ролі системи, що неперервно розширюється. Таким шляхом «психіка духу» стає цілком матеріальною «фізикою духу», а саме питання про «первинність» з партійно-філософського стає в площину наукових досліджень, позитивного пошуку на методології духовного пізнання. Одним з них є методологія «духовного інсайту», яка базується на передумові, що духовно-психічна взаємодія світів відбувається шляхом «світлової трансляції» інформації («духовного знання»).

У релігії це носить форму трансляції «благих вісток» особливими «істотами, що світяться» (ангелами й архангелами), в космогнозії — форму персоніфікованого «космічного розуму або позбавленого індивідуальності «космонооса» — накопичувача і передавача космічної інформації для всіх «користувачів», здатних «підключитися» до «космічного інформаторію».

Духовний інсайт — з області фізичної природи духу. Він не є «інсайт» у тій психологічній якості, як це має місце в інтуїтивному пізнанні («осяяння» внутрішнім світлом)», він, скоріше, — «екс-сайт». Зв'язаний з утворенням не внутрішньої «світлової системи» знання (локалізованої у підкірці надзбудженої області нейронів як «закритої психічної системи», що моментно відкрилась у зовнішній універсум), але зовнішньо-відкритої «світлової системи» з входженням у неї всієї психосистеми людини. Подібну можливість досить легко проілюструвати на такому прикладі: екзистенціальне гарантування незнищуваності нашого фізичного буття світовим випромінюванням Сонця. Це можна побачити в тому, що частотний діапазон світлового сонячного випромінювання (приблизно 1 млрд. герц) синхронізований за частотою з тим обсягом «абсолютного космічного знання», яке передається зі швидкістю світла (300 тис. км/с). Тому швидкість світла не може бути ні більшою (немає більшого обсягу інформації, що передається), ні меншою — тоді передається неповний обсяг інформації і принцип екзистенціальної гарантії не забезпечується. Цей «принцип достатності», що у всіх варіантах зараз обігрується в науці: «нульовий ріст» виробництва, розумна достатність самооборони, екологічна достатність використання природи, достатній мінімум народжуваності — відтворення населення, достатній мінімум соціального виживання, достатня затратність на задоволення розумних потреб людини і т.д. Принцип античної трансляції духовного знання не дозволяє змінити одночасно всі взаємозалежні параметри трансляції: частоти передачі, швидкості й обсягу передачі, бо на них «зав'язані» всі параметри даної фізичної реальності — за часом, простором, психолокалізованістю приймачів інформації (антропний принцип самої людини), за енергетикою реальності, за її пред'явленістю для інших видів буття і зв'язки-взаємодії з ними, тоді руйнується вся система світобудови! Через зміну одного-єдиного духовного параметра (але який є універсальним «для всіх систем буття). Обсяг знання, що передається, цілком конечний для даної системи буття і нормального функціонування реальності даного континуально-темпорального виміру — і в цьому відношенні воно «абсолютне знання», «абсолютна істина».

Але якщо навіть допустити, що все-таки у фундаментальних принципах буття даного типу щось змінилося, «спрацьовує» принцип духовної взаєморезервованості реальностей і її даний тип перейде в інший вимір, тобто конкретно «спрацьовує» принцип духовної додатковості для даного типу реальності, вона перейде з однієї системи буття в іншу систему, не порушуючи загальної гармонії світобудови. Чи конечне число вимірів реальностей у такому разі? Воно може бути цілком конечним. Бо можливе віртуальне буття часових «транс-реальностей» («екзіреальностей»), які об'єктивуються ментальністю «трансцендентного суб'єкта», що знаходиться в стані «трансцендентальної медитації».

Подібне «духовне резервування» світобудови може бути принципово багатократним, багатокроковим і утворювати свою систему динамічних резервів — і в цьому полягає великий смисл принципу духовності як такого, що передбачає об'єктивну необхідність духу: вже не в якості «вищого начала», а робочого інструменту, без функціонування якого взагалі нічого не працює («працюючий дух», «дух-трудівник», за Гегелем). Принцип духовності в такій же мірі обумовлений «буттєвою необхідністю», як і «принцип матеріальності». Він забезпечує «тонке» регулювання вхідних сигналів (інформації, що знімається з «актичного носія» духовного знання) на матеріально-фізичні природні системи, а також одночасно регулювання вихідних сигналів — інформації про якість «розгорнутої екзистенціальності» (з прийнятого раніше на вході «духовного сигналу»). Подібним чином працює і сам «принцип світла» (актичний принцип буття), розгортаючи ту чи іншу світлову реальність. Сам світ існує як світло («світ як світло»). Тому представлена тут «інформаційна модель духу», модель актичного функціонування духовного знання у науковому відношенні є цілком переконливою і онтологічно цілком можливою. Її навіть можна довести до рівня принципу і механізмів духовно-актичного кодування реальностей за типами буття. Так, дослідження квантової структури мікрочастинок виявили наявність «технікольору» як найважливішої світло-енергетичної характеристики реальності, що розгортається, тобто спектральний склад світла може бути цілком відмінним від нашого на ступінь розрізнення частотних характеристик і характеру «згортання» кольорів спектра у «сукупне світло». Звичайно, мова йде про кодування резервних можливостей чи іншої реальності, її гарантованої збереженості при тих або інших космічних катаклізмах. Це здійснюється шляхом взаємодії з іншими реальностями та їх взаємопідтримання, що є генетичне самокодування всієї системи світобудови. Тут вбачається дія принципу духовного самопрограмування світобудови (принцип артефакту).

Параметри актичної трансляції духовного знання (частота передачі інформації, швидкість передачі, обсяг інформації і план реальнісного виміру) тісно пов'язані з принципом фізичної конечності її споживача — людини. Вік у 60-70 років повинен стати цілком достатнім (і оптимізованим з енергетичного боку процесів життя), щоб людина змогла сприйняти і зрозуміти суть передаваної інформації як істинного знання, і зробити свій духовний вибір. Він є реалізація принципу свободи духовного вибору, принципу свобідної волі. Даний принцип пов'язаний з можливостями наступної еволюції духовної сутності, а саме: вибір характеру екзистенціальності, реальнісної мірності, формності буття, які вже виходять за межі конечних параметрів існування в більш широкі континуальні і темпоральні можливості, про які ми можемо тільки гадати. І якщо це так, то тоді доречно вести мову про принцип духовної доцільності людського буття, наприклад, як мікрокосму, як синтезатора матеріального та ідеального, як провідника принципу розвитку у «фазному» (конечному) існуванні сутності та ін.

З позитивістської точки зору подібна духовна доцільність людського буття вбачається в принципі духовної верифікації через матеріальне буття вихідних духовно-сутнісних основ цього буття з позицій його надійності, якості, резервованості, сталості, можливостей, збереженості, незнищуваності, міцності генетичного зв'язку (невтрата коду і відсутність його «псування»), адекватності істинносутності, адекватності матеріального втілення, активності форм («морфоактивності»), здатності до прогресу, регенерації, репродуктивності, утворення нових композицій і т.п.

Метод духовного інсайту («екс-сайту») також відіграє цілком визначену методологічну роль у духовному пізнанні - це «світлорезонансна перевірка» (метод резонансно-активної верифікації) усіх названих вище можливостей на:

а) доцільність їх екзистенціонального розгортання як буття;

б) доцільність їх вітального розвитку як процесів життя і

в) доцільність їх психогенного вдосконалення до рівня «живого мікрокосму», «живої мікрореальності», в т.ч. і у формах антропобуття (як і інших неантропних форм).

Методологія духовного пізнання, таким чином, у найближчій перспективі може стати однією з провідних у контексті наукового передбачення «революції освіти», «моральної революції», «духовної революції» людства. Екологічні резерви природи практично вичерпані, а людському соціуму потрібні все більш потужні джерела енергії, і їх пошук рано чи пізно перетворюється у «світло-духовне дослідження» нашої реальності й у сферу її духовно-актичних перетворень. Перші репрезентації духовно-актичної сутності людини в станах клінічної смерті і «досвідів поза тілом» підтверджують реальність подібних можливостей. На методологічних підставах духовного пізнання філософської гносеології, а за нею і наука, в змозі будуть вирішити пізнавальні завдання якісно більш високого рівня, а саме:

1) виконати трансформативну функцію людського інтелекту, тобто перетворення психічних основ людського мислення і його перетворення в «психодуховне мислення», розвитку з духовної свідомості духовного мислення (які звичайно є не релігійними); таким чином інтелект зі свого звичайного раціонального рівня сходить до «духовного інсайт-телекту» — всередину спрямованому духовному мисленню, і до «духовного ексайт-телекту» — зовніспрямованому духовного мислення; трансформація людського інтелекту при цьому йде в напрямі знаходження здатності до духовно-трансцендентального способу мислення і розвитку «духовного транс-телекту» в змінених станах свідомості трансцендентальної медитації-споглядання;

2) виконати деміургічну функцію духовного посередництва («ур» — дух) між пізнавальними системами різних порядків, наприклад, мікрокосму, макрокосму і мегакосму, знаходження між ними свого роду «духовного інтерфейса», таким шляхом продуктивно суміщується знання з різними методологічними основами і «точками відліку»: знаходження духовно-інформаційних основ природного буття людини як спосіб порятунку від екологічної катастрофи шляхом об'єднання різнопланових рівней земнобуття, програма пошуку інопланетних цивілізацій і контакту з інопланетним розумом (програма СЕТІ), визначення методологічної основи «космічної мови» - космолінга та ін.;

3) виконати культурологічну функцію «духовного вирощування» (культура як «шанування духу», за М.К.Реріхом), тобто налагоджування універсально-актичного «світлозв'язку» реальностей і реальнісного «світлорозвитку» світобудови як єдиної реальнісно-світлової синергосистеми («актичної синергосистеми»); тим самим універсально проводиться принцип «гносеологічної реальності» як принцип-прагнення різнорідних реальностей до «абсолютного знання» (духовного знання) через їх об'єктно-суб'єктне об'єднання в єдину актичну синергосистему; духовне пізнання тоді стає «космічною культурною цінністю» і основою для культурно-пізнавального контакту всіх космоцивілізацій.



IV. Змістовний модуль №2:

«ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

СОЦІАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ»
4.1. Тема 1. Соціальна філософія: основні джерела, механізми та

методологія соціального пізнання
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка