Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка18/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   51

Статистичні закони. Вони діють лише у масі явищ і предметів, тому існують закони вірогіднісної детермінації (закон Бойля-Маріотта: взаємозв'язок тиску й обсягу газу при постійній температурі; закони квантової механіки: не визначається рух кожної частинки, а тільки їх множини).

Динамічні закони. Вони діють у кожному одиничному явищі або предметі і тому є закони однозначної детермінації (закон Ома, закон Фарадея: залежність між кількістю електрики, яка пройшла через електрод, і масою речовини, що виділилась на електроді).

За критерієм зв'язків структури можна розрізнити закони будови, функціонування і розвитку.



Закони будови. Фіксують сталість зв'язків і відношень у внутрішній організації існуючої предметності, а також сталість між предметами та явищами. Законоположена сталість структур розглядається у двох основних аспектах: а) в їх збереженні у процесі функціонування й відтворення структур; б) у їх зміні в ході самої процесуальності.

Закони функціонування (процесів). Характеризують рухомість системи в рамках відносної незмінності її внутрішньої організації. Вони описують внутрішню активність елементів системи, внутрішню динамічність об'єкта, його варіативні можливості (варіативність); оборотні зв'язки, відношення і зміни його структури (інваріантність). Якщо структура - це моментальний знімок функцій системи, то функціонування - розтягнутий процес структурної діяльності.

Структурно-функціональні закони. Це «рівневі закони» у рамках даної системи, коли в ній спостерігається тотожність між структурами та їх функціями на якомусь певному рівні організації системи. Це спостерігається, наприклад, практично у всіх органічних системах, передусім на молекулярному рівні організації живого. На граничних основах — це тотожність «духа-об'єкта» і «духа-суб'єкта» (за Шеллінгом), тобто структурного рівня буття земної природи і того ж самого функціонального рівня буття — людини — в континуальній надсистемі космосу, Всесвіту (з наявністю у Всесвіті й інших структурно-функціональних рівней розумного буття). Це закони росту системи за певними ступенями і рівнями.

Закони розвитку. Характеризують динамічність процесів системи з якісним перетворенням, коли рухомість системи переважає її стійкість, і це приводить до необоротних змін, нової якості системи. Якщо закони функціонування описують динамічність системи без її якісних змін (взаємооборотні реакції), структурно-функціональні закони фіксують рівневу зміну якості системи в її окремих частинах, внутрішній ієрархії структури, але без зміни інтегральної якості всієї системи, то закони розвитку спрямовують систему до необоротних змін її інтегральної якості і створення нової системи на базі попередньої.

Типовим у цьому плані є закон коваріантної редуплікації, який лежить в основі природної еволюції. Завдяки дії цього закону виникають варіативні структури (шляхом неперервного відтворення — редупліцювання молекул), які ведуть до утворення живих клітин — відбувається розрізнювання живого від неживого. «Коваріантність» — це утворення «дочірніх молекул» з попередніми, але частково зміненими ознаками, які успадковуються. Виникає величезна кількість варіацій у рамках тієї ж самої природної системи, і тільки-но з'являються умови більш стійкої процесуальності, природного балансу (гомеостаза), що сприяє інтенсифікації природообмінних процесів — виникає жива клітина, здатна до автономного обмінного процесу з на-вколишнім середовищем (яка не потребує перебору всіх природних варіантів існування, отже, оптимізована за своїми енергозатратами — природа самооптимізується шляхом еволюції, але вже на рівні локальної автоеволюції живих структур, що відокремились.

За критерієм універсальних зв'язків буття закони розвитку - це закони матеріалістичної діалектики як усезагальні закони матеріального буття, суспільства і людського мислення. Серед них:

- закон єдності та боротьби протилежностей, який розкриває джерело розвитку оточуючого світу;

- закон взаємопереходу кількісних і якісних змін, який розкриває механізм розвитку оточуючого світу;

- закон заперечення заперечення, який розкриває спрямованість світового розвитку.

Характер дії цих законів стає зрозумілим через розкриття другого основоположного принципу матеріалістичної діалектики - принципу розвитку.

ДІАЛЕКТИЧНИЙ ПРИНЦИП РОЗВИТКУ

Діалектика є розвиток зв'язків і зв'язку розвитку. В основі розвитку також лежать рух і взаємодія, але взаємодія не як установлення зв'язків, а взаємодія, що приводить до зміни реагуючих предметностей або до змін у них самих.



Зміна є взаємодія у русі або процес, що йде через зв'язки і структури за схемою: «взаємодія — зв'язок — зміна — розвиток» без зміни характеру зв'язків. Розвиток є зміна зміни, яка відбувається шляхом саморуху існуючих предметностей. Це не всякий процес зміни, а сутнісний процес, тобто процес, що ініціюється сутністю об'єктів, у людині — її духовною сутністю.

Розвиток є сутнісний процес на основі саморуху. Розвиток є явлений образ сутності, який збігається з конкретною формою її реалізації. Розвиток завжди є всезагальна сутність явищ. Сутність людини можна зрозуміти тільки через розвиток, коли стає зрозумілим, що її сутність — свідомість (духовна свідомість), що приростала століттями («чело-век»), тобто, набуваюча психічних якостей «духа-суб'єкта» протягом тривалого історичного часу. Тому кожен із нас у контексті історичного розвитку духовної сутності — це «історична людина».

Діалектичний принцип розвитку дозволяє осягнути внутрішню логіку змін, що відбуваються (як самозміни) шляхом розкриття джерел, механізмів і спрямованості реальнісних процесів уселенського буття. Принцип розвитку дозволяє на сутнісному рівні побачити процес становлення певного результату буття (як уселенської метасистеми) з певних основ буття (матеріальних і духовних): основа — джерело розвитку — механізм — спрямованість — результат. Інакше кажучи, розвиток є процес руху вперед від нерозвинутого до розвинутого цілого, до досконалої цілісності.

Розвиток — це зв'язок у часі. Зв'язок — розвиток, що розгорнувся в просторі. Розвиток — темпоральний зв'язок, зв'язок — континуальний розвиток. Через принцип всезагального зв'язку розвиток можна представити як такий зв'язок у часі, в якому система, змінюючись за рахунок внутрішніх причин, зберігає властивості, набуті у минулому, і додає до них нові властивості і, синтезуючи те й інше, стає все більш активною, різнобічною, цілісною, зробленою. Це такий рух-процес у структурі об'єкта, який характеризується збереженням попередніх властивостей, набуттям нових, у результаті чого змінюється структура об'єкта, а при синтезі старих і нових властивостей відбувається перетворення предметності в нову цілісність, якісно відмінну від попередньої.

У межах видимого космосу розвиток носить наскрізний характер, і його можна розглядати як атрибут фізичного буття світу. Принцип розвитку послідовно проведений Кантом у космології, Ломоносовим — у природному бутті (закон збереження, зміни і перетворення), Лайєлем — у геології, земній літосфері, Бюффоном і Ламарком — у тваринному світі, Дарвіним — в еволюції людини, Марксом та Енгельсом — у розвитку суспільства. Сучасною астрофізикою розроблена теорія «Великого вибуху» з утворенням Всесвіту, В.І. Леніним — теорія і практика «Великого соціального вибуху». Це розвиток з різким поворотом у загальній тенденції розвитку, з виникненням принципово нових можливостей. Такого роду різкі повороти в характері розвитку, «катастрофний розвиток» відкриває не тільки принципово нові шляхи розвитку, але може давати потужний імпульсуючий поштовх до світових новоутворень: «чим глибший хаос, тим вищий даос» — чим нижчий рівень упорядкованості, з якого починається розвиток, тим вище можуть вести шляхи до сходження.



Синергетика уже цілком визначає подібні шляхи розвитку з наукових позицій. «Порядок виникає з хаосу»; з повної нерівноважності і нестійкості формуються процеси спонтанної самоорганізації (що суперечить висновкам класичної термодинаміки). Синергетика і є наука про спонтанну самоорганізацію великих відкритих систем, коли вони активно взаємодіють зі своїм оточенням і знаходяться у нерівноважних умовах. Якщо в ізольованих системах процеси, які проходять у них, підкоряються закону ентропії (розсіяння енергії) і зі стану рівоважності приходять у нерівноважний стан, то в синерго-системах усе навпаки. У великих відкритих системах, які знаходяться далеко від термодинамічної рівноваги (у «глибокому хаосі») виникають процеси флуктуації, кореляції і когерентності, тобто їх певного дистанційованого погодження, впорядкування при використанні-переборі всіх можливих і неможливих варіантів існування, буттєвої явленості. Виникають нерівноважні, «такі, що розсипаються» і знов виникають (дисипативні) синерго-структури, які стабілізують синерго-процеси у певному «безладному порядку». Такі процеси вже відомі і їх використовують у формоутворенні лазерних пучків, для подолання нестійкості плазми, для утворення структур у рідинах, у явищах вихлопу і флаттера. Зараз діалектичний принцип розвитку ніхто не заперечує (хоча його модуси можуть здобувати найнесподіванішого характеру), однак усе питання в тому, як розуміється саморозвиток. У діалектиці він розуміється як саморозвиток, що є природним результатом саморуху світобудови. Суть його така:

розвиток іде через суперечність, що полягає в самій сутності об'єктів, процесів і явищ; суперечність і є внутрішнє енергетичне джерело розвитку, імпульсатор розвитку як процесу розгортання сутності (сутнісної суперечливості);

розвиток іде з перериванням послідовності, стрибкоподібно — це може бути «моментний стрибок» та «історичний стрибок» (як виникнення людини протягом «стрибка» у 5 млн. років);

розвиток іде з виникненням нових якостей у системі, що пов'язано з усе більш глибоким знаходженням сутності і якісним перетворенням системи на рівні виявленої сутності;

розвиток іде з відмиранням старих властивостей та якостей («заперечення») і виникненням нових шляхом ніби повернення до старих, але на новій, більш високій основі (при схожості форми і різному змісті);

розвиток іде через боротьбу протилежних сторін у сутності об'єктів, процесів і явищ, між старим і новим, і своїм результатом має нову єдність протилежних сторін, але вже на більш високому рівні представленості суперечності;

— розвиток іде як розгортання і розв'язання суперечності, проявляючи себе як закон сутнісної суперечності, що розгортається: для людської сутності — це розгортання суперечності «духу-суб'єкта» і «духу-об'єкта».

Принцип розвитку дозволяє не тільки встановити зв'язок між протилежними категоріями буття, а й розглянути їх у русі як саморух і взаємоперетворення. Це «сильна» сторона матеріалістичної діалектики, бо вона через єдність і боротьбу протилежностей зв'язує їх у сумісному продуктивному становленні. Але ця сторона діалектики і піддається критиці з боку методологів, які дотримуються інших логічних конструкцій. Діалектичний принцип розвитку подається як «конфліктний», як «розвиток через конфлікт». Зрозуміло, що це не так, бо в діалектиці однаково важливі як момент розрізнення, суперечності, так і момент єдності протилежностей. Формальна логіка, для прикладу, може обмежитись невисокою мірою протилежності: збігання - незбігання, рівність — нерівність, але ж і галузь застосування формальної логіки звужена і відноситься тільки до сфери мислення людини. Матеріалістична ж діалектика охоплює всю реальність, добиваючись у логіці єдності онтології, гносеології і самої діалектичної логіки. А об'єктивна реальність, особливо соціальна дійсність, носить вельми «бурхливий» характер і буквально насичена суперечностями, які так чи інакше треба розв'язувати. Тому діалектика й оперує крайнощами і ніякої тут «логічної еквілібристики» немає (К. Поппер).



Канадський філософ-інтуївіст М. Бунге категорії «розвиток» надає перевагу поняттю «становлення» як більш широкому і граничному. Під становлення тоді підпадають поняття «конфліктної діалектики», синергетики як універсальної гармонізації космічних процесів у системі Всесвіту, випадковості і причинності, доцільності. Обмежимося лише одним зауваженням: «становлення» передбачає зростання за рівнями системи, об'єкта і може не охоплювати всю систему, об'єкт - це процес, що протікає від одного структурно-функціонального рівня до іншого і часто відбувається в межах «рівневого буття». Дійсність же свідчить, а наука підтверджує, що ми завжди спостерігаємо цілком визначену системну якість або перехід до іншої системної якості; «властивість емерджентності» у тому і полягає, що будь-який процес розвивається як сукупність безперервних «мікрострибків». Можна рости («становитися»), але не розвитись, не здійснити якісного переходу в інший стан і тоді все становлення буде даремним. У суспільстві це відомо як явище «інфантилізму», коли виросла молода людина не стає дорослою за своїми соціальними параметрами й у стані незрілості існує, отримуючи численні удари від життя. Діалектика розглядає процеси в цілісності, у динаміці, перетворенні і з цілком певним якісним результатом, а, головне, життєздатним.

Альтернативними методами пізнання у відношенні до діалектики вважаються софістика, еклектика і догматизм. Проте вони навряд чи є такими, тому що не мають розгорнутих філософсько-гносеологічних систем. Їх можна вважати не «антидіалектичними», а недіалектичними способами мислення, що мають право на самостійний розвиток як цілком застосовні у певних областях пізнання.

Софістика: формально правильний умовивід, але побудований на штучному протиставленні понять або їх двозначному тлумаченні як узятих із різних контекстів або різномоментної процесуальності. Суб'єктивно вибрані передумови породжують абсолютизацію одних понять і неврахування інших, що веде до перекручення об'єктивної картини і виявлення штучних суперечностей. Така суб'єктивація у межах фрагментів дійсності, що вивчаються, якійсь вузькій локальності, цілком допустима (як абстрагування, формалізація, ідеалізація) або може бути віднесена до «методологічного плюралізму» чи «методу парадоксів», що дозволяє побачити проблему в абсолютно новому світлі, несподіваному ракурсі, встановити нові домінанти. Для цього треба лише домовитися про межі застосовуваності методу щодо предмета його використання.

Еклектика: об'єднання різнорідних принципів у пізнанні, в тому числі і методологічно несумісних (наприклад, діалектика і метафізика), порушення цілісності вивчення об'єкта і різнорідної його представимості, пізнавальна неузгодженість із об'єктом, що вивчається, шляхом віднесення його (або його частин) до різних систем, довільний вибір вихідних принципів і методів дослідження поза межами їх застосованості. Даний метод також може бути віднесений до «методологічного плюралізму» і може дати позитивний результат при розробці нових методологічних основ шляхом ідеального моделювання або у випадку, коли перед нами об'єкт абсолютно незрозумілої нам природи (поза дією фізичних законів нашого буття).

Догматизм: «формулярне мислення» за визначеними, давно встановленими схемами без урахування змін і ситуації або в умовах буття, коли нове явище «підганяється» під виміри, критерії і формули старого явища. Тут не враховується момент зміни в мисленні або в умовах буття і в старі мірки «втискуються» нові факти дійсності. Метод дуже характерний для релігії, заснованої на принципі віри. Даний метод може продуктивно «працювати» на культурологічній основі, при порівнянні культурних явищ і феноменів різних епох з висновком «фундаменталістських основ» буття, що охоплюють великі історичні проміжки, формації, суспільні культури.

3.8. Тема 8. Сучасне розуміння метафізики і діалектична

методологія метафізичного пізнання

Питання

1. Діалектика і метафізика

2. Основні принципи метафізичного пізнання

3. Методологічні основи інтуїтивного пізнання


Метафізичний метод пізнання можна розглядати якоюсь мірою альтернативним діалектико-матеріалістичному методу. Онтологічно – в тому, що метафізика має об'єктом свого вивчення не стільки природний фізичний світ, скільки надприродний післяфізичний світ («постфізичний»). Гносеологічно – в тому, що природний світ досліджується з позицій надприродності, методами і способами, які не властиві фізичному буттю.

Метафізичний метод не можна віднести до наукового з погляду емпіричних критеріїв пізнання, достовірності отримуваного знання. Воно завжди для науки проблематичне, бо експериментально не доводиться. У тій мірі, в якій метафізичний світ як онтологічна даність не є цілком достовірним для людини як природно-фізичної істоти, він не даний і для науки як об'єкт практичного дослідження. Водночас існування постфізичного, післяприродного буття гіпотетично цілком допустиме з наукової точки зору, бо сама наука постійно виходить на граничні основи нашого фізичного існування, підступає до межі, де перестають діяти фізичні закони нашого Всесвіту. Що за цими межами — важко гадати; фіксуються області нестаціонарності, надрозріженості космосу або його надущільненості (у таких матеріальних об'єктах, матеріальна природа яких важко пояснюється), змінюється мірність простору, інакше протікають часові процеси (які стають, наприклад, оборотними). І саме в цих пограничних областях пізнання методи науки виявляються малопродуктивними, її методологія стає явно вузькою і вимагається «методологічне переключення» на принципово нові підходи у дослідженні.

І тут той самий «антропологічний метод» пізнання не «від світу», а «від людини» (за Фейєрбахом) виявляється більш переконливим і результативним. Сутнісна представимість людини як природної істоти, «вкладеність» у неї свідомості як онтологічної ідеальності на тлі матеріально-фізичної організації буття, здатність до утворення менталосфери і світу духовного буття, знаходження і розрізнення в собі духовної сутності як якесь субстанціональне начало у людині — все це створює достатню передумову для дослідження метафізичної природи істот андроїдного типу, визначеної структурованості людської соматичної організації, яка виходить за межі її природних основ і входить у метафізичні області. Багато які великі філософи як природознавці доходили подібного висновку: Арістотель, Платон, Піфагор, Декарт, Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель, Файєрбах. Слід сказати, що сам категоріальний апарат філософського пізнання несе на собі відбиток трансцендентальності і багато які філософські поняття й категорії легко входять у метафізичні області і цілком можуть описувати надприродне буття. Це та понятійність, яка йде не стільки «від природи», скільки від надприродних сутностей, принаймні, служить для ментального зв'язку фізичного і надфізичного Всесвітів. Метафізичне сприйняття світу як такого, мабуть, виникає у людини з певного рівня розкриття її духовної самості, коли вона починає чітко відрізняти її від своєї фізичної самості і від соціально-особистісного «Я» (за Гегелем), і в ній пробуджуються відчуття духовного індивідуума у своєму «суб'сктумі».

У метафізиці «сутнісне бачення» світобудови є домінантним. Людина — лише одна із сутнісних різновидів, хоч і достатньо розвинена, але існує й маса інших сутностей — і вони становлять «буттєве наповнення» метафізичного світу. Він містить у собі і сутності фізичного світу, але ще не в проявленому вигляді; сутності інших реальностей не тільки писляфізичного стану, а й взагалі нефізичної природи, нефізичних принципів буття, які ми просто не можемо уявити, і які категоріально не описуються (навіть по-філософськи). Сказане вище дозволяє сформулювати два вихідні принципи метафізичного пізнання.

ПРИНЦИП ПРИРОДНОЇ ДОДАТКОВОСТІ, який відкриває принципову можливість існування надприродного буття, буття інших, природних і надприродних реальностей; це свого роду «резервне буття» як додатковий ступінь свободи для самого буття.

ПРИНЦИП СУТНІСНОЇ ВСЕЄДНОСТІ, єдиносутнісного об'єднання (інтеграції) реальностей в «універсальну реальність» (суперреальність), яка являє собою сукупність свого роду «реальнісних кодів» буття; це немов би «родова реальність» усіх реальностей, «родове буття» всіх видів буття.

У метафізичному методі існують, як і в діалектиці, категорії зв'язку і розвитку, їх особливість зумовлена характером буття метафізичних сутностей (метасутностей), які в метафізичному бутті не проявлені і не проявляються, і тільки виявляють себе як сутності фізичного або інофізичного буття, що розгорнулося. Метафізична сутність як непроявлена сутність у метабутті зумовлює і розвиток без розвитку, зв'язок без зв'язку. Цей розвиток без розвитку існуючих метасутностей, що дані як якась передумова природного буття, отже, передумова природного розвитку. Метасутність не має власного метарозвитку як суперечності, що розгортається, та її перманентного вирішення, вона може лише приводити до проявленого розвитку в природних формаціях існування як рух природної сутності фізичних об'єктів. Природна сутність, несучи на собі відбиток надприродної сутності, і приводиться останньою в стан розвитку. Якщо в діалектиці джерело розвитку – внутрішнє (суперечність), то у метафізиці – зовнішнє, зовнісутнісне, що задається «метафізичним генотипом» метасутності.

Метасутність не має і власного метазв'язку, бо вони виявляються в метафізичному бутті рядоположенними без структурної єдності, їх визначає лише принцип сутнісної всеєдності, єдиносутнісного інтегрального об'єднання. Але метазв'язок має вихід на природні реальності, реалізує себе в природних зв'язках і структурах. Це тоді трансцендентальний зв'язок природного і надприродного світів, з питання якого ламали списи багато які філософи, визначаючи смисл і характер подібного суперзв'язку, суть подібного трансцендента. У метафізичному бутті це зв'язок без розвитку, як і розвиток без зв'язку. Проте, маючи генетичне відношення з природними світами, метазв'язок і метарозвиток виявляють себе в природних процесах звичайного фізичного або інофізичного буття, приймаючи явлену видимість «зв'язків, що розгортаються», «розвитку, що розгортається». Тут, мабуть, діють цілком певні метафізичні принципи:

- принцип генетичної супранатуральності у відношенні до природно-фізичних реальностей і у відношенні до самої «сутнісної організації» і «сутнісного смислу» метафізичного світу;

- принцип мутагенної панфізичності, що можна розглядати як принцип, який заміщає принцип пантеїзму (розчиненість бога в природі); він визначає характер «сутнісного протікання» надприродного світу в природній реальності, характер розгортання метасутностей у фізичних формаціях буття. І, мабуть, головне — це здатність метасутності до поліморфного розгортання свого метафізичного генотипу, тобто при різних фізичних умовах природного буття вона може набирати найрізноманітніші форми і види (при тому ж самому вихідному генотипі) — у цьому смисл метафізичного буття як «резервного буття і як «універсального існування» в духовних модусах:

а) цей процес можна розглядати як надприродне психоенергетичне (інформаційне) клонування природних начал надприродними сутностями. Саме на внутрішньо-інформаційному рівні, який потім розгортається на «ексформаційному рівні» як назовні розгорнута інформація – ексформація;

б) як про-цес, що спрямований усередину і йде в самому метафізичному бутті, він є ре-цес, рецесивне існування, рецесивна взаємодія, розвиток, зв'язок; він згорнутий (непробуджений, витіснений, придушений) до субстанціонально-інформаційного рівня ( суб-рівня) генотипічного кліше, що можна розглядати як принцип субстанціонального клішування, тобто створення вихідних зразків (протозразків), мірностей-мірок, паттернів, континуальних масштабностей майбутніх реальностей як рецесивних реальностей.

Субстанціональне клішування людської сутності ми і відчуваємо як якесь духовне начало у собі, як духовну сутність, як момент вічного в минущому, якусь надфізичність у своїй природності. У метафізиці людська свідомість виводиться на рівень надсвідомості і (метасвідомості), здатної до надвідображльної психічної діяльності. Суть такого надвідображення — у психічному охопленні всього метафізичного світу. Йому близькі суспільна свідомість окремої людини, «планетарна свідомість», духовне свідомість, здатна мислити космічними і вселенськими масштабами.

Принцип сутнісної всеєдності зумовлює єдиносутнісне об'єднання надсвідомості в інтегральне ціле — це «універсальна свідомість» як інтегральна свідомість. (У практиці йоги відомий подібний феномен у земних умовах, представлений методами «інтегральної йоги» Шрі Ауробіндо Гхоша розвитку людської свідомості не «знизу» «від природи», а «зверху» — «від космосу»). Таке «об'єднання свідомостей» відбувається на сутнісному рівні на зразок нейронної організації людського мозку. Якщо у фізичному світі діє принцип його матеріальної єдності, то в метафізичному — принцип психічної єдності світу. Це те, що у фізичному світі існує як ідея космічного розуму», а в метафізичному вона реалізується як його всезагальна одушевленість, панпсихічність, «психокосмос».

Психічна діяльність інтегральної свідомості, звичайно, вельми відмінна від умов фізичного світу, і ми можемо судити про неї дуже умовно, не маючи достатньої емпіричної практики. Метасвідомість, яка охоплює одразу весь метасвіт, докорінно змінює характер просторовості. Простір охоплюється метасвідомістю безпосередньо, і вона не більше, як місце, де немає відстаней, положень і розташувань. Метапростір — це і є психокосмос. А метачас — рецесивна взаємодія з утворенням різних композицій метаформи і метаакциденції (за Арістотелем — «активної форми», а за Спінозою — «активної субстанції»), у термінах сучасної теорії - генерування інформації, її репродукування, інтерполяція, комплексування, пакетування, клішування для наступного «фізичного розгортання» у найбільш активні і життєздатні природно-реальнісні існування (екзистанції). Тобто метачас — це є безпосередня метаментальна діяльність, діяльність «надрозуму», менталопроцес (менталорецес) у психокосмосі. Якщо метапростір є психокосмос як місце для надбуття, то метачас є саме надбуття як менталореальність, самобуття, для-себе-буття (за Гегелем).

Через метафізичні поняття мета-часу і мета-простору, мета-свідомості і мета-мислення стає досить проясненим «принцип субстанціональності» метафізичного світу. Це якась несуча конструкція світобудови, її вихідна архітектоніка, яка формує у нас уявлення про незруйнованість світобудови, її незнищуваність за будь-яких умов, якась «уселенська гарантія» буття як такого, його гарантованої збереженості шляхом саморезервування будь-яких випадковостей, що ведуть його до деградації. І навіть сама деградація (наприклад, енергетична як зниження енергопотенціалу у вигляді ентропії) автоматично веде до синергопроцесу саморегулювання в метасистемі (синергосистемі), акумуляції і підвищення енергобалансу.

Уже з цих методологічних позицій метафізичний метод пізнання є цілком виправданим. При цьому категорії діалектики і метафізики є сполучними, а сама метафізика, незважаючи на «надфізичний підхід» до пізнання, не є щось трансцендентальне, а не більш як «післяфізичне» з цілком визначальним «фізичним інтерфейсом», який не має нічого інофізичного. Це «гранично фізичне» буття і буття, яке «переходить за межі», про яке необхідно також мати уявлення. Бо воно не поза нами, а всередині нас, у нашій сутності. І воно може проявляти себе не «там», а «тут», у нашому наявному бутті, для вирішення наших поточних завдань методами, якими ми часто користуємось, але не можемо пояснити. Це методи інтуїтивного пізнання.


1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка