Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка17/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   51

5. «Універсальна людина» в духовному стані природно-космічної свідомості. Це положення у Фейєрбаха досить непророблене, але він до нього підійшов повністю за логікою побудованої ним філософської системи. Він цілком чітко проводить різницю між «божественним і людським духом», робить однозначний висновок: «Умовивід, коротко кажучи, є таким: людський дух існує; у його бутті ми не можемо мати сумніву; це щось — невидиме в нас, безтілесне, яке мислить, бажає і відчуває, але знання, воля і хотіння людського духу недостатні, обмежені чуттєвістю, залежать від тіла»1.

Щоб зрозуміти уявлення Фейєрбаха про «універсальну людину» як духовно-субстанціональну, предметно-чуттєву істоту, треба звернутися до його «Історії філософії Нового часу» в тій частині, де він розглядає філософію Лейбніца («Виклад, розвиток і критика філософії Лейбніца»). До нього Фейєрбах ставився з винятковою симпатією, і він дає йому характеристику у своїх, «фейєрбахівських» духовно-субстанціональних категоріях: «Його дух — найчистіша гуманність у найблагороднішому розумінні цього слова, дух любові, визнання, примиренності, але не тієї сумної примиренності, яка




  1. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.2. – С.783.

стирає суперечності через безсилля духу або характеру, а примиренності від повноти духу і світла, від багатства знання і розуміння»1.

Називаючи його філософію «самостійною позитивною філософією», Фейєрбах подає таку саму позитивну філософську розробку поглядів Лейбніца на субстанцію як реально існуючу духовність, вкладаючи своє розуміння цього питання. Це цілком можна стикувати з його поглядом на людину «як єдиний, універсальний і найвищий предмет філософії»2 — універсальна людина на його субстанціональній основі:

— субстанція є носієм сили, „і притому діяльної сили”, — це сила, яка містить «у собі потяг, тому ця сила стає діяльною через саму себе»3, універсальна людина є носієм духовної сили, яка має в собі джерела для активно-діяльного прояву;

— якщо відняти у субстанції активно-діяльне начало, вона стає акциденцією (сутністю); якщо субстанцію виразити у категоріях сутності, то «діяльність становить сутність субстанції»; універсальна людина є буття діяльності (за Фіхте — вона не суб'єкт і не об'єкт), вона — буття, яке безпосередньо розгортається; іншими словами, вона — безпосередньо творить духовне буття світу;

— прояв субстанції в діяльній силі тотожний енергії; енергія є діяльність сама по собі, «самодіяльність», «рушійна сила»4. «Універсальна людина володіє внутрішньою рушійною силою, самодіяльністю, яка не вимагає зовнішньої імпульсації»;

— субстанція самовідрізняє себе від своїх проявів (просторових, тимчасових) і є сама-по-собі-сущою; універсальна людина «підноситься до мислі про само-по-собі-суще»5;

1. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.1. – С.199.

2. Фейербах Л. История философии // Собр. соч.: В 2 Т. – М., 1974. – Т.2. – С. 128.

3. Фейербах Л. История философии // Собр. соч.: В 2 Т. – М., 1974. – Т.2. – С. 141.

4. Там же. – С. 142 – 143.

5. Там же. – С. 143.

— субстанція є об’єктивований принцип розпізнавання і принцип самодіяльності в одиничній індивідуальності; це індивідуальність, яка усвідомлює свободу свого об'єктивованого руху і діяльності, універсальна людина є дух, що індивідуалізувався в модусі об'єктивної творчої діяльності (за Гегелем, це не «дух-суб'єкт» і не «дух-об'єкт», а «дух-діяльність»);

— об'єктивована субстанція є існуюча сутність як потенційна «сила самодіяльності», котра несе в собі і всезагальне начало («всезагальної субстанції»)1; універсальна людина це духовносутнісна людина, яка знаходить сили самодіяльності (джерело сили) у всезагальній екзистенції духу; це об'єктивно існуюча духовна сутність у культурі людини;

- індивідуалізована субстанція — це «сутність сутностей» (за Лейбніцем, це «монада»), що розуміється як «розпізнана субстанція», яка є «своєрідною сутністю». Ось онтологічна роль розпізнаної субстанції як своєрідної сутності, за Фейєрбахом; єдина субстанція - це «багатогранний кристал, діамант, який завдяки своїй своєрідній сутності перетворює просте світло субстанції у нескінченно різноманітне багатство фарб ... »2, універсальна людина це субстанціонально розпізнана людина з духовносутнісною індивідуальністю як своєрідною духовною сутністю.

Фейєрбах у своїй філософській спадщині не подав механізму духовного вдосконалення людини до її потенційного рівня «універсальної людини», та він і не ставив такої мети - адже «філософія майбутнього» за визначенням не може претендувати на це. Проте контури головних конструктивних елементів подібного механізму все ж досить виразно проглядаються. І вони для нас становлять інтерес.

Передусім, це нова «релігія людини», яка може бути подана як гуманізація суспільних відносин і створення гуманізованого суспільства: у сучасних термінах — «соціальна держава», «комунікативне суспільство».
1. Фейербах Л. История философии // Собр. соч.: В 2 Т. – М., 1974. – Т.2. – С. 144.

2. Фейербах Л. История философии // Собр. соч.: В 2 Т. – М., 1974. – Т.2. – С. 148.

Спосіб - відхід від теократичної (а нині й технократичної) спрямованості суспільства і створення суспільних структур «від людини» і її реальних потреб, створення соціальної організації, яка реалізує духовні потенціали людини у творчій діяльності.

Другий елемент — це наукова розробка «філософії людини», філософської антропології, яка дозволяє поставити перед людиною і людством цілі, адекватні духовній сутності людей. Сам Фейєрбах у цьому напрямі і зробив перший крок, та, критикуючи філософський метод Гегеля, не можна твердити, що Фейєрбах недостатньо зрозумів силу діалектичного методу пізнання. Адже він сам, по суті, пропонував «субстанціональну діалектику духу», реальну трансдіалектику, цілком застосовувану в умовах земного буття людей. Розробляв він й інші альтернативні методологічні принципи філософії людини: антропологічний принцип пізнання, принцип антропологічного споглядання, принцип антропологічного атеїзму (людського небожественного духу), принцип онтологічної і гносеологічної любові, принцип субстанціональної діяльності (за своєрідною сутністю людини) та інші.

Третій елемент — етика любові, що за своїм принциповим статусом є набагато ширшою і повнішою, ніж як це звичайно зображують. Етика любові це космічний принцип буття людини у земному світі. І цей принцип червоною лінією проймає усе вчення Фейєрбаха. Він утверджує наймогутніше позитивне начало у житті людини, у її баченні картини світу, він - основа духовного оптимізму людей (у передчутті приходу нової епохи й наростання есхатологічних настроїв).

Четвертий елемент — це техніка взаємодії людини як духовно-сутнісної істоти з навколишнім природним світом. Це фейєрбахівське чуттєве споглядання, або «антропологічне споглядання» у контексті «сутнісного бачення» дійсності, в її субстанціональних основах, до яких належить і сама людина.

П'ятий елемент — розвиток колективності («комунітарності», «комунізму») як моменту всеєдності людей, що може здійснитися на основі принципу «священної дружби» між людьми. У всезагальній колективності Фейєрбах вбачав і всезагальну любов, і альтруїзм, і сутнісну соціальність людей. Здійснити таку духовну колективність можна на принципах розумного егоїзму, розумної насолоди.



    1. . Тема 7. Проблема методу пізнання у філософії: діалектика і

методологія діалектичного пізнання
Питання

1. Проблема філософського методу.

2. Методологія діалектичного методу пізнання.

3. Альтернативні методи пізнання.


Проблема методів пізнання завжди була актуальною у філософії. Саме розроблювана методологія пізнання визначала місце філософії в природознавстві, її приналежність до науки, її статус як «науки наук», деривата чи денотата науки. Специфіка філософського методу пізнання в тому, що вона досліджує основи інших наук. Тому не можна зводити філософські докази або аргументацію до фізичних аргументацій. Філософія безпередпосилочна з боку своєї методології. Вона шукає граничні основи дійсності й тому часто космологічна. Філософський метод пізнання менше пов'язаний з обмеженнями наукових принципів і в ньому більш яскраво виражена евристична функція з погляду передбачення напрямів розвитку. Але оскільки знання єдине, то, виступаючи з наукових позицій, філософія стає наукою, а наука - філософією.

Проте філософський метод пізнання все ж таки необхідно відрізняти від науково-прикладного. Філософія наука тією мірою, в якій вона має свій метод, об'єкт і предмет дослідження. Відмінність філософських методів пізнання від інших у тому, що вони є унікальними, всезагальними, загальнонауковими. Для всіх галузей знання і науки вони є загальнометодологічною основою для дослідження, задаючи систему вихідних принципів наукового пошуку.

Це відноситься і до об'єкта філософського пізнання. Ним виступає увесь світ і його позамежні сфери, а також сама людина в її природно-космічному континіумі («універсальна людина»). Це також уся реальність як вихідний принцип буття, граничні основи світобудови як єдиної цілісності.

Предметом філософського дослідження є найбільш яскраві і потужні аспекти буття, світопроявлення, його предикати і денотати, його всезагальна типологія (родова, видова, функціональна), аспектація світобудови і пошук знання про нього за різними основами: онтологічною, гносеологічною, духовною, а також культурологічною, соціологічною, етичною й іншими.

Наука суттєво звужує філософські завдання. Швейцарський філософ Г.Мерсьє вважав, що філософська культура пізнання розвивається за чотирма напрямами, серед яких наука — лише один з напрямів: наука, мистецтво, мораль, містика. Функція філософської культури — висвітлити ці магістральні шляхи пізнання й утримувати його в руслі філософського пізнання. Наука ж намагається, на думку Мерсьє, поширити свій вплив на філософію, на дух (що у свій час робила релігія), закріпостити духовність людини, зв'язати її канонами науки. Звідси агресивність науки, її аморалізм із постійними намаганнями виправдати свою аморальність (як у випадку з атомною бомбою), апологія «сірого прогресу» (позадуховного, «агресивного прогресу»), агресивна експансія на всяку духовність, у зазіханнях представляти духовність одноосібно (Г. Башляр — «нова раціональність» як «науковий дух»). Тут і заперечення мистецтва як загального методу пізнання, споглядання-спостереження, духовно-моральних імперативів людського буття (самовдосконалення, духовна самореалізація та інших). Філософія веде людину до духовної свободи, наука — до технологічного сурогату свободи, повної залежності від створеного технотронного оточення.

Філософія, утверджуючи методологічну культуру пізнання, вважає культуру пізнання в пізнанні культури, і ототожнює пізнання істин культури і буття з самопізнанням людиною своєї духовної сутності.

ДІАЛЕКТИЧНИЙ МЕТОД ПІЗНАННЯ

Існує багато філософських методів пізнання, гносеологічних підходів, вихідних принципів і методологічних основ, які в тій чи іншій мірі можна розглядати як загальнофілософські, універсальні й усезагальні. Діалектичний метод виділяється тим, що він виявився найбільш слушним в історичному плані, ліг в основу розробки найбільш сильних і продуктивних філософських систем, є науково апробованим і науково обґрунтованим, що дозволяє його широко використовувати як загальнонауковий метод дослідження. Такому статусові відповідають не всі модифікації діалектики (ідеалістична, «негативна», містико-пантеїстична, метапсихічна, діалектика інтеграл-раціоналізму, ідеал-раціоналізму, екзистенц-діалектика розуму і навіть теологічна та міфологічна діалектика), проте більше усього матеріалістична діалектика, діалектико-матеріалістичний метод пізнання, діалектико-матеріалістична логіка. Це ОБ'ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА.

Етимологія поняття «діалектика».

Сократ: метод знаходження істини в діалозі шляхом зіткнення протилежних суджень і виявлення суперечностей у мисленні.

Платон: вчення про світ істинного буття незмінних духовних сутностей (не метод, а теорія).

Арістотель: метод отримання не істиннісного, а можливісного знання, формування через умовиводи правдоподібних положень, заснованих на поглядах (моральність).

Стоїки (Хрісипп): наука добре говорити за допомогою зв'язних міркувань і правильно сперечатись за допомогою міркувань у вигляді запитань і відповідей.

Абеляр: мистецтво розрізнення істини і брехні, вміння витончено логічно розмірковувати у сперечаннях.

Декарт: мистецтво гнучкого оперування поняттями, які дозволяють обертати доводи опонентів проти них самих.

Бекон: наука, заснована на поглядах і переконаннях (теорія).

Кант: наука видимості, що має зворотний логічний результат у вигляді відшукання антиномії (суперечності) розуму, яка доводить нездатність його осягти істину.

Гегель:


- логіка, яка через відшукання протилежного має на меті отримати позитивний результат для подальшого розвитку й іманентного просування до істини;

- логіка, що встановлює зв'язок протилежностей, осягнення протилежностей у їх єдності;

- логіка, що встановлює рухливий початок буття через принцип розвитку;

- логіка саморефлекції світового розуму.

Як бачимо, історична діалектика постає в трьох модусах:

а) діалектика як логіка, тобто спосіб мислення (логіка мислення);

б) діалектика як метод пізнання, філософського дослідження;

в) діалектика як теорія розвитку буття.

Це дало підстави вже в наш час дійти висновку про єдність діалектики (як методу), логіки і теорії пізнання. У світлі єдності діалектики, логіки і теорії пізнання різниця між об'єктивною і суб'єктивною діалектикою відносна, хоч вони і різняться за обсягом, предметом, формами й способами дослідження.

Об'єктивна діалектика своїм об'єктом дослідження має весь оточуючий об'єктивний світ, це „діалектика речей”.

Суб'єктивна діалектика своїм об'єктом дослідження має логіку людського мислення і пізнання, це «діалектика думки».

У своєму власному розвитку діалектика набирала три історичні форми:

1) стихійна діалектика стародавності;

2) ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах);

3) матеріалістична діалектика.

У всіх своїх історичних формах у діалектиці домінувала розробка поглядів й уявлення про універсальні зв'язки буття, про універсальні зміни і розвиток, які відбуваються у світі, що і склало сутність діалектичного вчення про світ. Ідея розвитку у КАНТА вже була центральною, і він поширив її на своє вчення про буття, здійснив спробу провести її також і у вчення про пізнання, яке розробляв. Однак, коли в онтологічному плані діалектичний принцип розвитку Канту в його «докритичний період» вдалося доказово провести в наукових розробках, то в гносеологічному плані обґрунтувати принцип розвитку в людському мисленні йому не вдалося. Цей «діалектичний розрив» у кантівському вченні про буття і вченні про пізнання й представлений у нього апріоризмом і агностицизмом. ГЕГЕЛЬ розглядає принцип розвитку не як методологічну домінанту галузевого філософського знання (у вченнях про буття і пізнання), але перетворює його в принцип побудови всієї своєї філософської системи, у вихідний принцип усієї своєї світоглядної концепції діалектично-цілісного буття. Висхідний початок цього розвитку він знаходить у світовому розумі, тому і розвиток у нього представлений як саморозвиток абсолютної ідеї. Логіка розвитку абсолютної ідеї й визначає логіку розвитку речей і понять. У діалектиці понять він угадує діалектику речей.



Матеріалістична діалектика розглядає діалектику як теорію методів і метод теорії, як органічну єдність об'єктивної й суб'єктивної діалектики; знаходить у ній єдність сутності та існування, що представлені процесом розвитку-перетворення. Матеріалістична діалектика висуває 4 головні методологічні вимоги до пізнання (у контексті діалектико-матеріалістичної логіки):

— усебічність розгляду явища чи предмета, що досліджується;

— розгляд предмета у розвитку і саморусі (тобто не в статиці, а в динаміці, коли виявляються суперечності і зіштовхуються протилежності, чого не можна помітити і проявити у стані спокою);

— розгляд предмета в контексті всієї історичної практики людини, всієї історії її пізнавальної діяльності для того, щоб досягти максимальної повноти у визначенні сутності і змісту предмета, що досліджується;

— досягнення конкретної істини про предмет, а не обмежуватися її абстрактними констатаціями, добиватись реально-предметної відповідності істини в її суб'єктивному й об'єктивному значенні.

Матеріалістична діалектика розглядає свої філософські завдання в межах наукового знання. І з цих позицій вона вбачає свою мету у виявленні законів, загальних для розвитку природи, суспільства і людського мислення: «Діалектика і є не більш ніж наука про всезагальні закони руху і розвитку природи, людського суспільства і мислення»1.

Функціонально діалектика є роздвоєння єдиного з нерозвитої основи з метою отримання певного результату, нового знання. В основі діалектики як цілісності, що розвивається, лежать два базових принципи: а) принцип розвитку і б) принцип всезагального зв'язку.

Зміст діалектики, крім її основоположних принципів, становлять закони і категорії, які сукупно і є її методологічна основа. Ступінь виведення нового знання на основі матеріалістичної діалектики надзвичайно високий, коли воно ефективно використовується в науковому дослідженні. (У Клода Шаннона, засновника теорії інформації, коефіцієнт дедуктивності дорівнює 0,9, у вітчизняного фізика Урсула - 0,2). Діалектика дозволяє прирощувати знання через «рух понять» і через розвиток поняття - поглиблювати відношення людини до світу і самої себе. Механізм тут такий: структурування понять на основі законопокладеного принципу — міра детермінації — функціональний зв'язок понять – нове поняття.


  1. Див.: Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.20. – С. 145.

Головна складність діалектики як філософського методу пізнання — це обґрунтування вихідних передумов, вибір вихідних принципів. Матеріалістична діалектика знімає цю проблему, структурно урівнюючи всі аспекти діалектики: «метод як принцип», «теорія як принцип» і «логіка як принцип». При такому підході рівнозначними виявляються всі компоненти її структури, бо вони - лише аспекти одного і того самого - світобудови:



діалектичний матеріалізм (теорія розвитку світу),

діалектико-матеріалістичне пізнання (теорія і метод),



діалектико-матеріалістична логіка (логічний спосіб мислення).

Сила матеріалістичної діалектики в тому, що вона не просто виводить із своєї передпосилочної основи гаданий результат, але що вона визначає умови отримання результату і спосіб діяльності щодо його досягнення: основа + умова + спосіб діяльності = результат.



ДІАЛЕКТИЧНИЙ ПРИНЦИП ЗАГАЛЬНОГО ЗВ'ЯЗКУ

Поняття загального світового зв'язку склалось історично як одне із самих широких узагальнень підсумків суспільної практики людини і наукового пізнання. У принципі загального зв'язку (світового зв'язку) конкретизується понятійно універсальна єдність світобудови.

Принцип зв'язку реалізується завдяки взаємодії, наявності взаємодіючого буття. Самовзаємодія буття його природний стан, прояв існування світу через рух і процесуальність. За своєю фізичною природою людина сприймає оточуюче за його фізичним рухом, пересуванням, зміною, взаємодією. Людина сама - «жива процесуальність» і знаходиться у прямій реакції («ре-акції»), безпосередньому взаємовідображенні зі світом, обміні-взаємодії з ним.

Принцип всезагального зв'язку реалізується завдяки універсальності взаємодій у світобудові, всезагальності взаємодій по всій світовій просторово-часовій континуальності. Дискретність, перервність негайно зруйнувала б світобудову (або вона повинна бути якимось чином локалізуватися — через взаємоперетворення руху і реальностей, син-гулярність, просторово-часовий і реальнісний колапс за типом «чорних дірок» — «витікання» енергореальності або «білих дірок» — «втікання» енергореальностей). Тому дискретність, перервність там, де вона існує (наприклад, квантова перервність у мікросвіті: «квант простору», «квант часу») завжди пов'язана з неперервністю як принцип єдності перервності й неперервності. У світовому масштабі — це єдність мікросвіту, макросвіту і мегасвіту, хоча вони описуються часто цілком різними процесами, але тим не менш теж взаємодіють і знаходяться у всезагальному світовому зв'язку (позаграничному загальносвітовому зв'язку).



Універсальна взаємодія є передумова універсального зв'язку, а всезагальна взаємодія — загального зв'язку. Взаємодія є процес взаємного впливу, відбиття, єднання, зміни місцеположення, переміщення предметностей, що приводить до їхньої зміни. Це такий рід взаємоконтактності предметностей світобудови, який приводить їх у змінений стан руху, до зміненої процесуальності.

У цьому контексті зв'язок є об'єднання взаємодіючих предметностей буття. Зв'язок ставить ці предметності у певне відношення, взаємовідношення:

у відношення як таке, взаємовідношення предметностей;

— у відношення опосередкованого зв'язку: зв'язок є безпосереднє відношення, відношення є опосередкований зв'язок;

— у відношення залежності, взаємозалежності взаємодіючих предметностей,

— у відношення зміни, взаємозміни предметностей;

— у відношення їх співіснування, спільного буття (незважаючи на взаємовідбиття), у відношення балансу притягування — відштовхування.

Відношення — це єдність взаємозв'язку відокремленості, опосередкований зв'язок між предметами без вказівки на проміжні ланки цього зв'язку («зв'язок-посередник»).

Якщо зв'язок як безпосереднє відношення є встановлення контакту в рамках тієї ж самої системи і зміна характеру взаємодії між її елементами відбивається на всіх її компонентах і структурних складових, приводить до зміни функціонування всієї системи, то відношення визначає взаємодію елементів, які належать до різних систем, і взаємодія між їх компонентами і структурними складовими зумовлена опосередковуючими ланками і не є суворо адекватним, тобто значною мірою визначається цією опосередковуючою ланкою і ступенем різноякісності взаємодіючих систем.

Тому прийнято розрізняти тип усезагальних зв'язків залежно від характеру відношень, які ними встановлюються:

1) універсальні зв'язки буття розрізняються за ступенем всеохоплення (одиничні і загальні), а також за ступенем проявленості (зв'язки, що являються, і сутнісні, такі, що не являються, непроявлені зв'язки);

2) структурні зв'язки буття («зв'язки структури») визначають якість системи залежно від характеру внутрішнього зв'язку її елементів і частин:

а) за компонуванням зв'язків у системі: частина і ціле,

б) за насиченістю зв'язків (зміст) і способом їх зв'язку (форма) та їх взаємовизначеністю за сутнісною значимістю: зміст визначає форму або форма визначає зміст,

в) за внутрішньою організацією зв'язків: елемент і структура (елементарна і структурна організація).

Структурні зв'язки і зумовлюють тип створюваної системи:

— механічна, яка не створює цілісності (відсутність системної якості);

— органічна, яка постає цілісністю (з інтегральною системною якістю);

— система, що розвивається, яка змінює в процесі розвитку якість своєї цілісності й піднімається на все більш високі ступені організації, це система, що самоорганізується;

3) причинні зв'язки буття розрізняються за своєю послідовністю (консеквентивністю) як причина й наслідок, і утворюють єдиний ланцюг причинно-наслідкових зв'язків; як зв'язки спричинення вони зумовлюють характер процесуальності, протікання процесів у системі, тобто визначають якість процесів у системі і впливають на якість самої системи, «оживляючи» її для існування:

а) визначність процесів за ступенем їх закономірності, спрямованості і тенденцій; у якій мірі вони є причинно-цілеспрямованими — це описується в категоріях необхідності і випадковості; міра — вірогідність наставання тієї чи іншої події, викликаної тією чи іншою причиною;

б) визначність процесів за ступенем їхньої реалізації при тих чи інших умовах розгортання причини, їх фінальності і результативності; в якій мірі вони є причинно-результуючими — це описується в категоріях можливості і дійсності.

Причинні зв'язки буття відносяться до типу каузальних зв'язків, філософська фіксація яких покликана відповісти на запитання: яким чином світ є причина самого себе, як дух самоспричинює себе, чи існує реально подібна самоспричинюваність світу і людини чи це лише психічна звичка людського розуму, звичайний для нього спосіб упорядковувати явища і процеси дійсності і психіки? Залишення без відповіді цього питання породжувало:

— телеологію в релігійному плані, як спричинення світу вищими силами і його доцільне «вище управління», недоступне людському розуму;

— індетермінізм у науковому плані як заперечення всяких причинно-наслідкових залежностей, неможливості встановлення «рушійної причини» розгортання тієї чи іншої події через множинну обумовленість даної події (проблема «основної-неосновної» причини, «головної-неголовної» причини в основній і т.п.);

4) детермінаційні зв'язки («зв'язки детермінації») розрізняються за взаємовизначеністю та взаємообумовленістю, взаємозв'язки розв'язаних «поштовховою» причиною подій; якщо причинні зв'язки визначають загальний характер процесуальності, то детермінаційні зв'язки — специфіку і конкретне протікання процесів у системі: видову закономірність, умови конкретної процесуальності, функціонування тих чи інших процесів у системі, їх організацію й упорядкування. Це досить «жорсткі зв'язки», які можуть носити навіть специфіку, яку можливо прорахувати математично. Це відзначали багато які філософи античності і Нового часу (Демокріт, Б.Спіноза, П. Лаплас, П. Гольбах), і класично як «концепція детермінізму» вона була сформульована Лапласом. Згідно з ним можливо якомога точно описати розвиток подій у майбутньому, якщо відомо початкові умови їх виникнення і закон розвитку. Зв'язки детермінації мають такі основні види:

номологічні зв'язки: це зв'язки в контексті дії якого-небудь фізичного закону буття, вектор подійності яких суворо окреслений законоположеними рамками;

кондиціональні зв'язки: зв'язки, які суворо предписують умови протікання процесів і поза якими вони не розвиваються;

функціональні зв'язки: охоплюють суворо визначені наперед зміни, коли зміна в одному об'єкті передбачає залежну зміну в іншому об'єкті у якійсь математичній пропорції, підкорюючись певному математичному закону;

генетичні зв'язки: вони функціонують як «зв'язки породження» з первісно «вкладеними» передумовами розвитку об'єкта (генетичний код — біологічний, соціальний; духовна сутність людини — це свого роду «духовно-родовий код» людини;

системні зв'язки: зв'язки організації структурних елементів, компонентів і складових систем, які утворюють процеси в системі («системоутворюючі процеси»).

Формою детермінізму є «телеологічна концепція» (Арістотель, Г.Лейбніц, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, А. Шопенгауер), згідно з якою детермінація як визначеність свідомо має внутрішню конечну ціль, «конечну причину» розвитку (природи, космосу, ідеї, знання). У традиції ведичної (давньоіндійської) філософії це карма, західноєвропейської — судьба, панслов'янскої — доля. Якщо навіть гадати, що подібна «конечна ціль» є, то людський «дух-суб'єкт» у процесі діяльності-буття здатний змінювати ці цілі, ставити нові духовні цілі самореалізації людини (за його власною програмою свобідної волі).

За принципом всезагального зв'язку і утворюється поняття про ЗАКОН. На основі даного принципу поняття закону «зв'язується» шляхом наступної експлікації зв'язків:

- за ступенем їх спільності: загальні та одиничні;

- за їх глибиною: суттєві та несуттєві;

- за їх характером: необхідні і випадкові;

- за ступенем їх сталості: сталі і несталі.

У матеріалістичній діалектиці закон представлений найбільш загальними, суттєвими, необхідними, сталими зв'язками, та зв'язками, що повторюються. Закон — це функціонування універсальних зв'язків світобудови. Закон фіксує досить жорстку впорядкованість предметностей, що зв'язуються. Як найзагальніше відношення для даної сукупності існуючих предметностей і конкретної сфери буття закон не має виключень: за одних і тих самих умов дія закону однозначна, і вона обов'язкова — саме тому їх і можна враховувати при цілепокладанні та плануванні практичної діяльності.

За критерієм зв'язків детермінації прийнято розрізняти два види законів.


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка