Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка16/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   51

Наука свідомості у Гегеля, подана через духовний досвід, тим самим цілком відбулася. І, що головне, поза поняттям абсолютності, яке, як стає зрозумілим, є у Гегеля суто інструментальним поняттям науки (істинне знання у знятому вигляді поняття). І тепер свої наступні міркування в «науці свідомості» Гегель спрямовує на те, щоб подати «Абсолютний дух» як знання знання.

3. «Дух, який досяг поняття, у його поверненні до наявної безпосередності»: це є природа як «останнє становлення духу.., його живе безпосереднє становлення».

Природа, за Гегелем, — це «відчужений дух» (дух відкидання), знання, яке знає «негативне себе самого, тобто свою межу» (природну). Своїм відходом від духовної субстанції і відкиданням її дух жертвує собою. «Це жертвування є відкидання, в якому дух виявляє своє становлення духом у формі свобідної, випадкової (історичної) події». У природному світі він споглядає свою «чисту самість» як час, а своє чисте буття — як простір2.

1. Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Соч. – М., 1973. – Т.2. – С.432.

2. Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Соч. – М., 1973. – Т.2. – С.432 – 433.

Сама наука в собі самій містить цю необхідність відкидання, оскільки користується поняттями: «чистими поняттями» як знятими формами духовного і «певними поняттями» як знятими формами природного. Якщо «чисті поняття» слугують формотворенню свідомості до рівня розуміння духу, то «визначені поняття» — визначенню природи («відчуженого духу») до рівня розуміння законів її руху і становлення, включаючи «рух, що відновлює суб'єкт» ( дух-суб'єкт). Природа не більш як «дух, що являється», уявлення про який опосередковується мисленням. Це ще дух, який сам себе не знає, який повинен тільки ще розпізнати «утворення свідомості». У цьому суть науки і пізнання як процесу самоосягнення духу.

Цей процес духовного самоосягнення через об'єктивний дух - досить складний, тривалий і повільний:

- це відтворення в такому повільному русі «послідовного ряду духів («працюючий дух», « дух-майстер», «художній дух», «дух-суб'єкт»), це є становлення духу»;

- це входження у «певну галерею образів», з яких кожний наділений повним багатством духу, — чуттєве пізнання; і людська «самість може пробитися крізь усе це багатство своєї субстанції» (природної) і «переварити» її; тобто людина у своєму фізичному бутті повинна пройти крізь природну субстанцію і знайти в ній духовне начало;

- знайшовши знання про себе як про наявний дух, об'єктивний дух потім повинен «досконально знати те, чим він є», для чого він може здійснити «поринання всередину себе»; в цьому поринанні він залишає своє природне буття і «передає своє формоутворення спогаду» — дух починає згадувати себе як вище начало, зникле в інобутті природи;

- але спочатку цей спогад, що в нього заглиблюється об'єктивний дух, постає як «нічний морок своєї самосвідомості», а «морок» — це зняття минулого буття духу, яке він повністю забув, «але спогад зберіг цей досвід».

Чому для людини таким важливим є цей «досвід»? І чому у неї існує постійне уявлення про «досвід» як про щось вельми важливе, і вона зводить цілі наукові системи на «досвіді»?

Досвід дає людині спогад про своє минуле духовне буття, і цей досвід є істинним, якщо він — духовний досвід, котрий постає як знання: а) про себе як про дух — знання знання в «чистих поняттях»; б) про себе як про природу — наукове знання в «певних поняттях».

Тут надзвичайно важливо розрізнити знання про природу як апріорне, здобуте поза духовним досвідом, і тому ілюзорне, яке відповідає лише фізичній натурі людини і лише фізичній площині її буття з усіма його обмеженнями за своєю природою. Таке знання є часто не більш як омана розуму, який бачить те, що хоче бачити, - усе, крім істини.

Проте існує знання про природу як досвідне, здобуте на основі духовного досвіду і тому таке, що розкриває усі «речі в собі», в їхній істинно-сутності, тобто в сутності об'єктивного духу. Особливість духовного досвіду полягає в тому, що він зберігається у спогаді, і цей спогад можна відновити в процесі «формотворення духу»:

- «формоутворення духу» через самопізнання і знання як «знову народжене зі знання» нове наявне буття духу; «духовне формотворення»» означає «знову виростити себе з нього, немовби попереднє було втрачене для нього і немовби він нічого не навчився з досвіду попередніх духів»;

- визначення спогаду як «більш високої форми субстанції» щодо об'єктивного духу і «ступеня більш високого», ніж початковий, з якого дух начебто «знову починає своє утворення, немовби виходячи тільки із себе»;

- розгортання спогаду уже в межах «царства духів» як спогад-формотворення духу вже в послідовному ряді, «у якому один дух змінювався іншим і кожен переймав царство світу з попереднього» 1.





  1. Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Соч. – М., 1973. – Т.2. – С.434.

Мета подібної суб'єктивації об'єктивного духу – здобуття (відновлення) знання про дух. Що таке «знання про дух»? Це «дух, який знає себе в якості духу». Дух, який пройшов «шлях спогаду про духів» і повернувся до себе, у свою духовну субстанцію. Ця «субстанція» - знання знання, або «абсолютне знання».

Тепер діалектика духу може бути представлена феноменологічно цілком стисло. Дух — це знання знання (у людському вимірі духу як пізнання-спогад, що дорівнює самопізнанню).

Абсолютний дух — субстанція знання знання (у позамежному людському началі виміру). Але для людини, яка тільки мислить у духовному досвіді духовну субстанцію (знання знання) у «чистому понятті» наукового дослідження духу, її можна представити в людському вимірі. А саме — через дух-суб'єкт і дух-об'єкт. Субстанція духу-суб'єкта самосвідомість самосвідомості. Це науковий досвід про свідомість, наука про свідомість, філософське знання. Субстанція духу-об'єкта — самозаперечувальне наукове знання про природу, здобуте на методологічній основі філософії «критики досвіду» («емпіріо-критицизму»), Це критика наукового досвіду з позицій духовного досвіду. Це робить самозаперечувальне наукове знання позитивним, тобто самоприрощуваним. Наукове знання про природу саме себе знімає в нових поняттях про природу, тим самим дедалі більше підводячи певні (предметні) поняття природи під «чисті поняття» духу. Абсолютне знання — це знання про абсолютний дух, тобто наукові методи визначення субстанції знання знання (у досвіді).

Гегелівська феноменологічна тріада духу в його діалектичному русі - розвиткові:

дух-суб'єкт - дух-об'єкт - дух-абсолют

(теза) (антитеза) (синтеза)

На цій методологічній основі Гегель і розвиває свою практичну філософію духу, йде від розробленого ним методу і теорії (діалектики духу) до суспільної системи. Ця система філософії духу подана у нього в тій самій структурі:

- вчення про суб'єктивний дух (натуралізований): антропологія, психологія;

- вчення про об'єктивний дух: право, моральність, держава;

- вчення про абсолютний дух: мистецтво, релігія, філософія.

Розробки, які стосуються об'єктивного духу, не відзначаються у Гегеля великою оригінальністю, тут він не новатор і часто виступає з консервативних позицій, приміром, захищаючи існуючий державний уклад сучасної йому Німеччини. Цю роботу оригінальніше виконав інший видатний філософ, який завершив розвиток німецької класичної філософії, - Людвіг Фейєрбах.

6.3. Система антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха

Питання

1. Концепція субстанціональної природи людини.

«Субстанціональна діалектика» природного духу Л. Фейєрбаха.

2. Пізнання як любов.

3. Принцип антропогенного пізнання.
Спробу розв'язати проблему духу-об'єкта на матеріалістичній основі зробив останній представник німецької класичної філософії Людвіг Фейєрбах (1802-1873). Свою філософію він розглядав як завершення і одночасно подолання вчення Гегеля і його попередників. Але з погляду наступності в розвитку німецької класичної філософії Фейєрбах визначав своє філософське завдання в загальному контексті її розвитку. Це проблема саморозкриття і самоздійснення духу:

- у Канта — це «не-дух» як «дух-явище», що не відкриває своєї суті і залишається знанням у собі (ноуменом); трансцендентальна діалектика;

- у Фіхте — це «дух-суб'єкт», який самопізнає себе поза своєю суб'єктивністю, оскільки він не має своєї суб'єктивності (а лише форму «не-Я»); суб'єктивна діалектика;

- у Шеллінга — це «дух-тотожність» як «самототожній дух» у своєму суб'єктивному й об'єктивному началі; діалектика тотожності духу;

- у Гегеля — це «дух-абсолют» у діалектичній взаємодії своїх головних модифікатів — духу-суб'єкта і духу-об'єкта, які синтезуються у духовному знанні, діалектика знання духу, духовної свідомості;

- у Фейєрбаха — це «дух-об'єкт» як природний дух, здатний відкриватися людині в неапріорному знанні через вищі природно-чуттєві стани любові; хоча у Фейєрбаха діалектичний метод вважається не поданим (за його методологією), але перед нами — діалектика духовної любові.

У своїй філософії Фейєрбах подав «субстанціональну людину», яка є носієм наявної духовної субстанції не десь там, в «абсолютному бутті», але тут, у природному існуванні. За гегелівською термінологією - це людина об'єктивного духу, дух-суб'єкт, об'єктивований у людині як природному центрі й у такому своєму значенні він - «абсолютна людина», позаприродна істота, яка існує в природі як її духовне начало і духовна сутність.

У звичайному розумінні така субстанціональна людина не зазнає розвитку. Але, не змінюючись на природній основі, вона розвивається за своєю духовною сутністю. Вона набуває дедалі повнішого духовного буття, реалізуючи свою всезагальність через любов. За гегелівською термінологією, у природі людина має «дійсну матір» у якості «вічної любові». Це «субстанціональна любов», яка існує поза людиною як субстанція її духу, як одвічна духовна якість природи. Це «матір-любов», яка має дійсне існування, предметно відчувається, але не може споглядатися у собі в поняттях як «дух-отець» («отець-знання»). Матір-любов — це «чисте опосередкування» наявного буття людського духу в природі, і на цьому духовному базисі вона робить його «універсальною людиною», здатною до духовного існування і духовного пізнання. І в цьому розумінні Фейєрбах називав свої погляди новою філософією: «Нова філософія перетворює людину, включаючи й природу як базис людини, в єдиний, універсальний і найвищий предмет філософії, перетворюючи, відтак, антропологію, в тому числі й фізіологію, в універсальну науку» 1. Людина здійснює себе як антропологічний принцип буття.

Основні філософські праці: «Історія філософії нового часу» (1833), «До критики філософії Гегеля» (1839), «Основні положення філософії майбутнього» (1843), «Сутність релігії» (1845), «Питання про безсмертя з погляду антропології» (1846), «Лекції про сутність релігії» (1848).

За філософськими поглядами Фейєрбаха звичайно відносять до антропологічних матеріалістів («унизу») і до ідеалістів за поглядами на суспільство й історію («наверху»). Але справа, очевидно, стоїть складніше і простіше. Фейєрбаха не можна тлумачити однозначно — адже він є не тільки завершальною ланкою в німецькій класичній філософії, але й також пункт відправний, начало дійсно нової філософії («філософії майбутнього»). Поняття, які він уводив, за своїм змістом часто мають інноваційний характер, тому достатньо не відпрацьовані і нероз'яснені. Він припускає прямо протилежні висловлювання, які неможливо ввести в межі однозначного світогляду, а зрозуміти можна тільки у більш широкому контексті: «людина людині Бог»2, а з іншого боку, — «людина є не творіння людини, а продукт культури історії»3.

Враховуючи, що Фейєрбах намагався проаналізувати й осмислити всю історію філософії нового часу - від Лейбніца до Гегеля і Маркса, можна зробити висновок, що він виніс певні загальнометодологічні й узагальнюючі основи її розвитку. Його можна представити «натуралізованим ніцшеанцем» та розглядати його філософію як «альтернативний матеріалізм», і «денатуралізованим гегельянцем», який переніс ідеальне буття абсолютного

1. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.1. – С.199.

2. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.2. – С.308.

3. Там же. – С.286.

духу в інобуття земної природи і тим перетворив природне буття в істинне буття духу («альтернативний ідеалізм»).

Адекватно зрозуміти філософію Фейєрбаха як філософію майбутнього можна тільки в річищі розвитку сучасної філософської думки й у контексті досягнень сучасної науки. І тут уявлення Фейєрбаха про «універсальну людину», про любов як космічний стан її, який, отже, перетворює її в «космічну людину», є визначальними. Сутність поглядів Фейєрбаха — це пошук природних субстанціонально-духовних основ буття людини і практична організація життя людини на духовно-чуттєвій основі. Один із результатів його пошуків - «релігія людини».



У чому людина виявляє свою субстанціональність, одвічність, космічність? — ось основне філософське питання для Фейєрбаха. При відповіді на нього сторони уявлень Фейєрбаха, які є суперечливими і такими, що «не стикуються», одразу починають «працювати». Він знаходить відповіді, а потім визначає свою методологію і філософські методи пізнання. У цьому - вихідна точка його «антропологічного принципу».

Фейєрбах вбачав недостатність філософської системи Гегеля в ігноруванні антропологічного принципу на користь свого діалектичного методу, застосування якого в ході філософського дослідження розчленовувало цілісність людини. Предметність людини втрачається у міру розглядання її за гегелівською «тріадою»:

- пояснюючи світ, Гегель відриває людину від природи;

- пояснюючи людину, Гегель відриває дух від тіла;

- пояснюючи дух, він зводить його до абстрактного розуму, абсолютного знання, нехтуючи почуттями і переживаннями.

Цей «потрійний відрив» людини від природи, духу від тіла, розуму від духу перетворює реальну людину в «абстрактну людину» з потенціями «абсолютного духу», які реалізуються в позамежних природному буттю станах. Фейербах пропонує «субстанціонувати» людину в природних умовах природного світу. Він розробляє духовну антропологію природної людини, вибудовує антропологію духу в природному середовищі її пробування. Духовну субстанціональність людини Фейєрбах убачав у таких її духовно-чуттєвих якостях.

1. Людина це істота віри, вона «людина віри». Здійснивши у своєму філолофсько-історичному аналізі повну натуралізацію генезу релігії, Фейєрбах доходить остаточного висновку про необхідність релігії, оскільки вона поповнює людині те, чого їй не вистачає духовно-психологічно: «Бог є не фізіологічна або космічна, а психологічна істота»1. Інакше кажучи, Бог є те, чим людина хоче бути. За Гегелем, це «дух-суб'єкт», який постає в модифікації як «дух-бог» з олюдненою божественною сутністю (а в іншій модифікації — як «дух-філософ»). Це вище начало, яке людина в собі відчуває і переживає й не може виразити адекватно. Це її духовна сутність, яку вона відрізняє від своєї самості і вірить у її самоздійснення, хоча й не уявляє, як це здійсниться: «Релігія є відношення людини до своєї власної сутності — в цьому полягає її істинність» 2. Людина просто потребує іншої, нової релігії, яка б антропологічно пов'язала всіх людей у єдину природну всезагальність. «Релігія з Богом» має бути замінена релігією з людиною», супранатуральність полягає не в Богові, а в самій людині.

2. Людина як супранатуральна істота за єдністю її родової сутності. Антропологічна єдність людей представлена на духовній основі, за їхньою родовою духовною сутністю. Природна релігія людини — це «духовна релігія» за формулою «людина людині Бог». (Можливо, цей геніальний здогад великого філософа дістав своє підтвердження у нині розроблюваній гіпотезі академіка Б.І. Іскакова про «лептонну людину» як єдину планетарну істоту, яка вміщує й об'єднує в собі природно-родові начала всіх людей, що живуть). Як розумів всеєдність людського роду за духовною сутністю Фейєрбах?

1. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.1. – С.199.

2. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.2. – С.233.


1) Єдність за людською природою, тобто за культурою людини:

- як «дзеркала Всесвіту» (за Лейбніцем);

- за духовно-чуттєвим відношенням до світу: «Різниця між Богом і світом є лише різниця між духом і почуттям ... поняття про людину є щось чуттєве через посередництво людини»1;

- за прагненням стати «божественною людиною» щодо природи, її творцем і перетворювачем: «Людина при розвинутому стані її розуму хоче досягнути … існування прекрасного, щасливого, захищеного від напастей і сліпих випадковостей природи, ... зробити природу приємною для людських цілей і бажань»2 і звідси її «віра в Бога залежить лише од віри людини у надприродну велич її істоти»3;

- за потягом до щастя, тобто найвищого емоційно-чуттєвого переживання (до божественного стану свідомості) як найвищого духовного почуття: «Потяг до щастя — це основне первісне прагнення всього того, що живе і любить, що існує й хоче існувати»4.

2) За антропологічним принципом буття природи: людина — не інобуття «абсолютного духу» у його природному існуванні і не сліпе знаряддя самої природи; людина — єдність буття природи і своєї свідомості (духу), природа реалізує свої потенції лише через людину: «Природа родить, виробляє, людина "створює"»5.

3) За єдиними джерелами «релігії людини», яка дозволяє взяти відповідальність за саму людину, за природну і космічну місію людини (у широкій системі вже надприродних завдань). Фейєрбах розробляє концепцію «єдиного потоку» історії людської думки в релігійному контексті за такою схемою: природна релігія (поклоніння явищам природи) – політеїзм -
1. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.2. – С.617.


  1. Там же. – С.721.

  2. Там же. – С.797.

  3. Там же. – Т.1. - С. 579.

  4. Там же. – Т.2. – С. 257.

монотеїзм — християнство — «раціоналізована» релігія (у формах деїзму) — філософський спіритуалізм — гегелівський ідеалізм — пантеїзм — натуралістичний атеїзм (XVIII ст.) — «релігія людини», або антропологічний атеїзм.

Нова релігія для людини — це практична філософія: «Якщо філософія повинна замінити релігію, то філософія, залишаючись філософією, має стати релігією, вона повинна включити в себе у відповідній формі те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії» 1 (феномен людської віри, почуття зовнішнього початку і призначення, категорії щастя, любові тощо). Інакше кажучи, Фейєрбах, як у свій час Спіноза, намагався закласти основи «наукової релігії», «безрелігійної релігії» на основі духовної самодіяльності людини, її «антропогенної активності» як антропогенної космічної сили природи.

3. Людина як істота, яка любить, здатна на «всезагальну любов»:

а) «онтологічну любов» — ставлення до любові як предметно-природної цінності;

б) на основі потягу до пізнання й удосконалення — «гносеологічну любов».

Такій онтологічній і гносеологічній любові Фейєрбах, звичайно, надає субстанціонального характеру і надає їй усіх ознак «субстанціональної любові» — це любов-потяг до універсальних цінностей буття:

- любов до буття як ознака самого буття;

- чуттєво-емоційна любов між статями як ознака природного буття; любов як почуття (любов), любов як пристрасть;

- любов як «самовідчування роду», тобто людської природи;

- любов до знання, до пізнання (включаючи любов як пристрасть - вищий пізнавальний критерій буття, вище самовідчування буття);

- любов як прагнення до самовдосконалення;

1. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.1. – С.110.


- любов до творчості і любов як спонукач творчої активності;

- любов до життя («екзистенціальна любов»);

- любов як найвищий прояв дружби, як символ єдності людини з людиною;

- любов як буття для іншого у формах принесення щастя, любов як обопільне щастя;

- любов як насолода за критерієм розумності: «Розумна насолода сучасним становить єдина розумне дбання про майбутнє»1.

Раціональність почуття любові для Фейєрбаха є самоочевидною — тільки почуття любові веде людину до щастя. Тому категорія любові представлена майже у всіх сторонах його філософського вчення: в антропології, у соціології, теорії пізнання, етиці — це свого роду «філософія любові». Об'єктивований « дух-суб'єкт» (за Гегелем) набирає у нього дійсно універсального значення через любов як найвище духовне почуття. І «матір-любов» стоїть у нього набагато вище, ніж «отець-знання», оскільки усі містерії духу здійснюються на земному плані буття, а не в надрах «абсолютної ідеї».



  1. Людина, яка пізнає, за етикою «всезагальної любові». Гносеологічні можливості віри Фейєрбах відкидає геть, і у всіх своїх положеннях він підкреслює протилежність віри і любові, що з віри в Бога не народжується любов до нього. «Віра є вогонь, який нещадно поглинає свою протилежність... Віра по суті партійна. Хто не за Христа, той проти Христа. Або за мене, або проти мене. Віра знає тільки ворогів або друзів; вона не може бути безсторонньою; вона має на увазі лише себе»2. Любов же, як і Бог, не знає обмежень, звідси її необмежені пізнавальні можливості: вона безпосередня, істинна (відверта), вільна від суб'єктивно нав'язуваних законів («береться вільно і в чистому вигляді»), субстанціональна за духовною

  1. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.1. – С.253.

  2. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.2. – С.302 - 303.

сутністю («божественна сама по собі»). Але тільки в тому випадку, коли вона береться як найвище духовне почуття: «Бог є любов ... суперечність між вірою і любов'ю міститься вже у цьому положенні … У предикаті я виявляю любов, а в суб'єкті — віру». «Любов, обмежена вірою, — не справжня любов». У зносці: «Єдине обмеження, яке не суперечить сутності любові, є самообмеження любові розумом, інтелектом. Любов, яка відкидає суворий закон розуму, є любов хибна у теоретичному і згубна в практичному відношенні»1.

Такими є пізнавальні максими субстанціональної людини. Вона їх реалізує в пізнавальному процесі чуттєвого споглядання. У Фейєрбаха воно істотно відрізняється від того, як його подавали інші філософи. У нього це духовно-чуттєве споглядання розуму в стані любові (Декарт, Бекон, Спіноза, Гельвецій, Фіхте). З цієї причини таке чуттєве споглядання стає інтелектуальним спогляданням, актом пізнання, яке визначається в поняттях. У ньому стирається суперечність між чуттєвим і раціональним пізнанням, воно є споконвічно цілісним, як є споконвічно цілісною сама людина. Як метод його можна було б визначити як «антропологічне пізнання». Як метод антропологічного споглядання істин буття через саму людину як істинну сутність. Його головні особливості:

- з одного боку, це чуттєве споглядання, «яке визначається мисленням»,

- з іншого, це процес мислення, «яке завжди розширене й поповнене спогляданням»2.

Головні ознаки антропологічного пізнання:

— емоційно напружене пізнання з чітким виділенням гносеологічної функції емоцій;

— насиченість афективними відчуттями творчості як креативно-чуттєвими критеріями істинності видобуваних знань;
1. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.1. – С.197.

2. Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2 т. – М., 1955. – Т.1.

— переживання через знання і почуття знання повноти життєвого досвіду, емпіричної достовірності знання почуттям (феномен «почуттєзнання»);

— осмислення повноти життєвого досвіду через знання, визначення сенсу життя через пізнання і знання;

— переживання любові як духовної єдності з природою і любові до пізнання і знання як духовної дії для єднання із світом.

Тим самим «людина, що пізнає» у Фейєрбаха — це людина, яка любить знання, відчуває любов до пізнання і здобуває у процесі пізнання не тільки (і не стільки) знання, але й нагороджує себе найвищими емоційними переживаннями, насолодою пізнання.


1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка