Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка15/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   51

«Дух, що працює», як майстер починає творити власний психічний і ментальний світ у якості «матеріалу», що ним оброблюється, і в якості предметного «твору», що ним створюється, перетворює свідомість людини у «самосвідомість, яка працює». Її завдання: спрямування зусиль «на усунення цього поділу душі й тіла — душу саму по собі облачити і надати їй форми, а тіло — одушевити». У дусі-майстрі всезагальний дух як абсолютна цілісність ще не виявився, ця цілісність має в ньому поділений характер: а) діяльна самосвідомість; б) створений самосвідомістю предмет діяльності (речовий і духовний).

Але дух-майстер абсолютно чітко розрізняє діяльність своєї свідомості як свідомість діяльності, яка виділяє його із загальної стихії природи як одиничність і починає вводити у нову стихію (у духовну природу). Самість духу-майстра усвідомлює повернення своєї сутності з природи до себе самої. Усе зовнішнє щодо духу самість сприймає на рівні «ністотної шкаралупи», лише «покрову» для внутрішнього. Хоча «це внутрішнє є спочатку ще простим мороком, чимось нерухомим, чорним безформеним каменем»1. Дух-майстер розривається у суперечності між виявленою «внутрішньою сутністю» і «наявним природним буттям». Те й інше має бути якимось незбагненним чином поєднане, але це так само важко, як сотворити «душу статуї». Він намагається змішувати «форму природну і форму, яка володіє самосвідомістю», до стану, коли природні «потвори за формою, мовою і дією розчиняються у духовне формоутворення».

1. Гегель Г.Ф.Г. Феноменология духа. – М., 1959. – С.369 - 370.

У момент, коли дух-майстер у діяльності самосвідомості творить думку, в якій знято зовнішнє формоутворення, а подано внутрішнє «ясне наявне буття, яке себе народжує і дістає відповідно до себе формоутворення», в цей момент «дух став митцем», «майстер піднявся у своїй роботі до роздвоєння своєї свідомості, коли дух зустрічається з духом».Дух-Майстер стає духом-митцем. У тій самій художній формі це можна назвати «феноменом Галатеї» Пігмаліона, коли майстер оживляє своє творіння, вдихнувши душу в нього, і в цей момент він, трансформувавшись із майстра в митця, тут же закохується у своє творіння.

Дух-митець поринає в іншу, неприродну стихію свого буття. Це «стихія свого наявного буття», формоутворена як своя свідомість, самосвідомість. Тут уже немає синтетичної роботи духу-майстра (який змішує природне і психічне), тут «формотворення набрало форми діяльності, яка має самосвідомість». Дух, який працює, тим самим перетворюється в «духовного робітника» 1.

Дух-митець користується зовсім іншою мовою свого вираження. Це мова внутрішніх смислів і значень, яка зрозуміла лише посвяченим у «духовні робітники». У такій якості «мова є душа, існує як душа»2. Вона дає «всезагальне зараження», «плинність» і єдність багатьох самостей. Це особлива, художня мова (і часто мова оракула). Найяскравіша вона в образотворчому мистецтві, оскільки зримо подана і сприймається. Але вона цілком представлена і у філософії, і релігії (як мистецтво логічного або божественного). Художня мова виражає одне — «всезагальну самосвідомість» духу. Ось чому художні твори мають неминущу цінність і не втрачають свого значення в усі історичні часи, хоча постійно і переосмислюються інакше.

Гегель визначає такі основні форми вияву художньої мови.

1) В абстрактних творах мистецтва це:



  1. Гегель Г.Ф.Г. Феноменология духа. – М., 1959. – С.374.

  2. Там же. – С.379.

- зображення божества - є відокремлення буття своєї діяльної свідомості від нижчих природних духів; при цьому вельми характерним є те, що образ божества набирає поліпшеного людського вигляду, який різко контрастує з тваринними образами; «людський образ стирає тваринне начало», «сутність божества є єдністю загального наявного буття природи і духу, який володіє самосвідомістю» 1;

- гімн - художня передача іншої стихії буття людини — духовної природи, перед якою людина виявляє в гімні своє благоговіння; передає «духовний потік», який спалахнув у людині, «чистий пафос субстанції духу», який здійнявся в ній, прояв предметності, «світлої істоти, яка підноситься» і яка є в людині, яка в ній живе вічно і про яку ніхто не знає, звідки вона з'явилася»2;

- культ - уявлення-зображення в обрядових формах вищої духовної стихії, формоутвореної «чуттєвої стихії самосвідомості»; у культі представлена чуттєва імітація сходження на людину вищої сутності, яка людиною у звичайному її стані не сприймається, а в культі стає чуттєво сприйманою.

2) У живих творах мистецтва: тут художньою мовою є художня форма вияву всезагальності і всеєдності духу, як:

- пафос духовного сходження тієї духовної сутності, що «закотилася всередину себе і в самій собі містить своє згасання»; у пафосі вона здійснює «рух свого перетворення в дійсність» (духовну);

- несубстанціональне натхнення як здобуття через художню мову «ясного і всезагального змісту», а із змістом і певної форми, в якій «Я» митця «у всіх його пориваннях пройняте душею, яка володіє самосвідомістю»3.

3) У духовних творах мистецтва: в них здійснюється «чисте споглядання ... всезагальної людськості» як дійсності народного духу, в якому


1. Гегель Г.Ф.Г. Феноменология духа. – М., 1959. – С.377.

  1. Там же. – С.380.

  2. Там же. – С. 385.

представлена всеєдність народної самосвідомості, як:

- епос або моральний світ народного духу; в епосі охоплюється вся людська і природна спільність, люди можуть фігурувати як боги, а боги між собою поводять себе як люди; за своїм духовним визначенням боги і люди можуть виступати як рівні один одному (зустріч людського духу «знизу» з божественним духом «зверху»);

- трагедія, у якій закони дії вищих сил поєднуються із природними і людськими; герой у трагедії намагається діяти одночасно за «божественними законами» космічного світу і за земними законами» «неуважного духу» («зближує й об’єднує розсіяні моменти істотного і діючого світу») і тому зазнає краху у земному плані буття, коли здійснює духовний подвиг за мірками космічними; трагедія розвивається такими основними фазами:

а) індивідуалізація духовних сил героїв трагедії й божественних сил на духовній основі їхньої всезагальності; «всезагальна індивідуалізація» героїв трагедії відбувається внаслідок їх діяння за законами загального буття як «розчинення суб'єкта» у духовній індивідуальності й відмови від несправжньої самості1;

б) утворення двоїстості свідомості індивідуальності: діючий дух героя починає протистояти «знаючому» здоровому глузду звичайної поведінки, і він робить вчинки, виходячи з «моральної суттєвості» духу; часто подібне повеління до духовного діяння виходить від божественних сил і тоді народжувана духовна свідомість героя стикається з його звичайною «знаючою свідомістю»; герой повинен зробити вибір між знанням (духовним) і незнанням (здоровим глуздом), між «знаючою свідомістю» як «знанням для себе» і духовною свідомістю як самосвідомістю духу; він повинен розрізнити цю двоїстість свідомості, ввергаючи себе «в протилежність достовірності себе самого і предметної сутності» духу2;
1. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. – М., 1959. – С. 392.

2. Там же. - С.394.


в) загибель індивідуальності при здійсненні вчинків героєм трагедії; загибель має місце внаслідок того, що «діяння сутності є непослідовним, випадковим», що індивідуальність героя «лише поверхово додана до сутності», і тому вона виявляється «несуттєвою індивідуальністю», позбавленою духовності1;

- комедія: у ній подана не дійсна індивідуальність, а лише її маска, наділена формою індивідуальності; в комедії заявляється претензія «маски» бути самістю, але відкривається, що за нею немає лиця індивідуальності — це або «природна самосвідомість», яка загрузла у дріб’язках життя («сутність природного наявного буття»), або «одинична самість» як «негативна сила», що є «пустотою зникнення», а найбільш часто це «ницість» одиничної самості, яка виявила себе, самості, що стала для себе єдиною дійсністю («одинична самість, що достовірно знає себе як абсолютну сутність»2.



Своєю художньою мовою дух-художник виявляє свою субстанціональну форму як усезагальної свідомості. Після „зустрічі” художнього духу з вищою духовністю, «абсолютним духом» змінюється характер формотворення свідомості людини. У ній виникає уявлення про свою самість як абсолютну сутність. І в такій якості — «самість є абсолютна сутність» — виникає нова «свідомість себе як предметної субстанції»3. Свідомість переводить своє субстанціональне начало у суб'єктивну якість, мислить себе як «предметну субстанцію», у предметності суб'єкта «підносить субстанцію до суб'єкта». Таким шляхом „дух з форми субстанції перейшов у форми суб'єкта”. Тут існують два шляхи «суб'єктивації» духу.

1. Дух художній стає духом релігійним, тобто предметним духом з предметною суб’єктивністю Бога, коли він захоплюється релігією і «релігія створює форму суб'єкта». Перед ними — релігійний дух, або дух-бог з олюдненою божественною сутністю. Тут через суб'єктивність Бога субстанція


1. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. – М., 1959. – С. 395.

2. Там же. – С.397 – 398.

3. Там же. – С. 389 – 400.

відновлюється у своїй абсолютності і дух-суб'єкт «відновлює субстанцію так, що свідомість духу відводиться назад до свого початку, до природної релігії».

2. Коли ж дух залишається «суб'єктом субстанції», тобто володіє «свідомістю цієї субстанції», «породжує субстанцію в якості суб'єкта», то він залишається «власною самістю». Вона здатна до пізнання і досягнення «абсолютного знання», і тоді перед нами — дух, що філософствує, або дух-філософ з людською духовною сутністю. Тут через суб'єктивність людини субстанція відновлюється в абсолютності знання.

У релігійному духові суб'єкт «зникає» в субстанціональності, у філософському духові субстанціональність залишається лише предикатом суб'єкта, що пізнає.

Гегель «релігію одкровення» подає в строгих філософських категоріях, і таким шляхом релігійний дух як дух-бог стає цілком доступним для філософського та наукового осмислення. Його головні філософські «іпостасі», за Гегелем, наступні.

1. У структурі простого змісту «абсолютної релігії», яка представляє «дійсність олюднення Бога»:

- безпосереднє наявне буття божественної самосвідомості (тобто ідея Бога в людській свідомості);

- «завершення поняття вищої сутності в тотожності абстракції і безпосередності одиничної самості» (тобто доведення буття Бога людським мисленням);

- «спекулятивне знання як представлення общини в абсолютній релігії» (тобто формування суспільної релігійної свідомості).

2. У структурі розвитку поняття «абсолютної релігії», що являє собою богослів'я (теологія):

- «дух усередині себе самого, триєдність» (тобто сутність божественного духу);

- «дух у своєму озовнішненні; царство сина» (тобто існування Бога на земному плані буття);

- «світ» як божественне створіння (тобто система божественного світу як створеного божественною сутністю);

- «зло і добро» (тобто головний законопокладений принцип божественного світу, «божественна діалектика»);

— «спокутування і примирення» (тобто механізм розв’язання земної суперечності в божественному світі);

— «дух у своєму здійсненні; царство духу» (тобто перехід людини в ідеально-духовне існування у формі «всезагальної самосвідомості ідеальної духовної общини»): „Божественна людина, що померла, або олюдинений Бог є в собі загальна самосвідомість; вона повинна стати такою для цієї самосвідомості” 1.

Що собою являє, за Гегелем, ідеальне духовне буття «божественної людини», яка померла? Вона існує як усезагальність, знання-діяльність і любов.

1. Це «всезагальна божественна людина, община» (духовна) на ідеальному плані божественного буття.

2. Вона має « в-собі-сущого отця» як свою власну діяльність і знання.

3. Вона має «дійсну матір» як «вічну любов», яку тільки відчуває, але не споглядає у своїй свідомості як дійсний безпосередній предмет.

Це, як бачимо, надлюдське існування. Перед нами певна сукупна людина-община, певна єдність духовних самостей, яка має в собі існуючого отця-знання і поза собою — матір-любов. Матір-любов має дійсне існування (поза духовною людино-общиною), відчувається, але не споглядається. Отець-знання дійсного існування не має за межами духовної людино-общини, тому не відчувається, але споглядається. Він не відчувається як знання, яке можна лише споглядати, але представлений як безпосередність духовно-чуттєвої діяльності.

4. Отець-знання і матір-любов — це сторони «чистого опосередкування», які безпосередньо представлені в наявному духовному бутті.

1. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. – М., 1959. – С. 402 – 416.

5. Це буття духовного самопримирення, як:

а) примирення зі світом, який тільки повинен ще існувати;

б) примирення в собі зі своєю сутністю духовної всезагальності людино-общини;

в) примирення отця-знання і матері-любові в такій якості духовної сутності, коли «вона пізнає предмет уже не відчуженим від себе, а пізнає його як рівного собі у своїй любові».

У цьому пункті Гегель робить зовсім несподіваний по видимості висновок! Оскільки для самосвідомості всі ці безпосередні наявності духовного буття «не мають форми духу», оскільки ці форми духу не розрізнимі у «дусі общини», у всезагальності самосвідомості людино-общини, — остільки «дух общини, таким чином, у своїй безпосередній свідомості відокремлений від своєї релігійної свідомості»1. Релігійна свідомість, яка визнала наявність духу-суб'єкта, приходить до самозаперечення Бога! Воїстину «божественна» діалектика духу! Релігія при розгортанні своїх вихідних начал приходить до самозаперечення Бога. Віру неможливо не тільки виправдати розумом, але віру не можна виправдати вірою!

Гегель робить єдино можливий висновок у своїй феноменології духу – ДУХ ПОЗАРЕЛІГІЙНИЙ. І із цього пункту розвиває концепцію «абсолютного знання» як поля для діяльності духу, що філософствує, а за ним - «наукового духу».

Як розуміє дух-філософ абсолютне знання?

Абсолютне знання стає доступним духу-суб'єкту, який філософствує (як свідомість усезагальності) уже завдяки особливому характеру діалектичного руху абсолютного духу. Сама структурна побудова гегелівської феноменології духу втілює у собі цей діалектичний спосіб руху духу в досягненні ним абсолютного знання про себе самого.

Суб'єктивний дух: «Свідомість», «Самосвідомість». «Розум» - теза абсолютного духу;

1. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. – М., 1959. – С. 420 – 421.



Об'єктивний дух: «Дух» — антитеза абсолютного духу;

Абсолютний дух: «Релігія», «Абсолютне знання» — синтеза.

Нефілософська свідомість може спостерігати лише «явище духу» в пізнанні, «феномен духу» в його зовнішньому образі — у формі знання. У нефілософській свідомості, отже, ніколи не може бути досягнута істина про дух, оскільки дух — це втілена істина або самототожне знання. У нефілософській же свідомості завжди є наявним факт її розщеплення на «знання», з одного боку, і «предмет знання» — з іншого, розпадання свідомості на «форму знання» і «зміст знання».

Філософська свідомість, або дух-філософ, здійснюючи духовно-діалектичний рух у процесі пізнання абсолютного духу, досягає синтези суб'єктивної і об'єктивної ідеї в абсолютну ідею суб'єктивного та об'єктивного знання в абсолютному знанні. Подібна синтеза не повинна мати кантівського апріорного (додосвідного) характеру, фіхтевського позадосвідного «абсолютного Я», шеллінгіанської досвідно не перевірюваної «абсолютної тотожності». У Гегеля сама свідомість (як самосвідомість) повинна провести «дослід» і в процесі цього досліду переконатися в духовній природі всього, що існує. Дослід повинен мати науковий характер, тобто доказовий.

Тому такою симптоматичною є підназва «феноменології духу» — «наука про досвід свідомості», а потім — «наука логіки». І тільки у зв'язку з досвідом, наукою відкривається сутність гегелівської феноменології духу як наукового явлення духу, науково осяжного духовного феномена в його сутності. І в такому науково-феноменологічному русі свідомості виявляється прихована діалектика духу, яка скорочено відтворює хід розвитку пізнання людства. Феноменологія — саме в такому скороченому відтворенні духовного шляху свідомості і самоповерненні духу до себе як абсолютного знання. Феноменальність міститься в самій діалектиці як принципі розвитку духу, його якісних перетвореннях, самозапереченні і самоімпульсації (самосуперечливості).

Це дух, якому властиве безперервне становлення:

- дух-робітник («працюючий дух»),

- дух-майстер («умілий дух»),

- дух-митець («художній дух»),

- дух-суб'єкт («релігійний дух» як бог-дух і дух, що філософствує як дух-філософ),

- дух — науковий працівник («науковий дух», «дух, що пізнає»).

Це дух-знання, яки й стає абсолютним духом, абсолютним знанням.

Абсолютне знання розвивається (відбувається) у дусі-суб'єкті, проходячи такий діалектичний шлях.

1. «Простий зміст самості, яка знає себе як буття»: це є знання людським Я (самосвідомість) своєї духовної сутності, розрізнення буття в самосвідомості духовної сутності; самосвідомість, що знає себе, як буття духовної сутності; нерозрізнення своєї самості і духовної сутності, ідентифікація буття духовної сутності і самості. Зовнішня предметність у такому поданні знімається, вона є не більш як перетвореною формою абсолютного духу — об'єктивного духу, який не розрізняє себе з суб'єктивним духом. У такому поданні дух-об'єкт і дух-суб'єкт виявляються єдиними, вони — лише модифікації абсолютного духу. «Зміст процесу подання є абсолютний дух», який «сукупність визначень предмета робить його в собі духовною сутністю»1. Тут подано початковий ступінь абсолютного знання. У чому воно? Це:

- освічена самосвідомість («самосвідомість, яка володіє освіченістю»), що не відчужує себе в зовнішню предметність буття, а цілком усвідомлює свою духовну сутність;

- моральна самосвідомість, що знає себе як «абсолютну суттєвість», тобто як «чисту волю» і знання; «предметна стихія» для неї — «чиста достовірність себе самої», і в якості совісті її установки не змінюються (постійна установка «духовної совісті»);
1. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. – М., 1959. – С. 422.

- знання «примирення духу зі своєю істинною свідомістю» у вигляді неподільної «духовної єдності», яке дає «силу цьому примиренню» (тобто розвиток єдиної «духовної свідомості» як всезагальної самосвідомості);

- знання духовної сутності як всезагальності з єдиним духовним знанням, яке «є чистим знанням»;

- знання одиничної самості як усезагальної духовної сутності (тобто знання одиничного психічного як усезагального духовного, самості як духовної самості - всезагальності);

- знання поняття як формоутворення духу («духу, який достовірно знає себе самого»);

- знання «прекрасної душі» як «знання духу про себе самого»;

- знання самоспоглядання як самосвідомості «в її чистій прозорій єдності» з духовною сутністю (що не є спогляданням божественного);

- «знання про знання як про сутність»1, тобто як про духовну сутність.

Гегель робить упевнений висновок, що релігія вже на цьому рівні абсолютного знання змістовного знання не має. У неї немає уявлення, що «є знання діяння самості усередині себе» на духовному рівні «всієї суттєвості й усього наявного буття» і що така здатність притаманна не Богові як «іншому» в людському суб'єкті, а самому духові-суб'єкту. Таке знання про знання є в «суб'єкті як субстанції», і це знання є знання про духовну субстанцію (абсолютний дух).

2. «Наука як осягнення самістю себе в понятті»: це є дух, що знає себе в поняттях, дух, формоутворений у поняття як знання, дух, який знає себе у формотворенні істини.



Наука є дух, явлений свідомості у понятті духовної сутності, є істина, рівна достовірності духу. Пізніше Гегель визначає науку як «опановувальне пізнання абсолютного духу», як знання, що досягло повної рівності із самим собою у понятті (розумінні) духу2.

1. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. – М., 1959. – С. 424 - 425.

2. Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Соч. – М., 1973. – Т.2. – С.209

Наука є пізнання на основі духовного досвіду, на досвіді свідомості людини як всезагальної самосвідомості (що є духом-суб'єктом). Тут Гегель проводить надзвичайно важливе положення: наука є наукою, коли вона ґгрунтується на емпіричному знанні, а його «феноменологія духу» — це «наука про досвід свідомості». Чому цей досвід не є апріорним, не даним «до досвіду»? У чому полягає «досвід свідомості»? І Гегель відповідає: досвід свідомості безпосередньо представлений у дусі, в знанні про дух, тому що дух є первісна єдність, неподільне буття людської самості і духовної сутності.

Перший «досвід свідомості» в тому, що в ній представлений «у собі і для себе сущий дух», який «є для-себе-суще знання». Тому наука про досвід свідомості «з'являється не раніше, ніж дух дійшов до цієї свідомості щодо себе». Як тільки свідомість доходить до «свідомості духу в собі і для себе», вона стає «духовною свідомістю», здатною до емпіричного пізнання: «Пізнання... є духовна свідомість»1. У духовному досвіді істини духу відкриваються людині (духу-суб'єкту) безпосередньо. Далі і починається наука про досвід свідомості, який являє собою рух від «ще не розвинутої простоти» до понять. У цих поняттях визначається духовне буття самості (як всезагальної самосвідомості) у формі знання.

Основні ознаки науки, яка подана в духовному досвіді:

1) пізнається лише те, що є в духовному досвіді і «не пізнається нічого, чого немає в досвіді», іншими словами, що є в наявності як «відчута» духовна істина; знання поза духовними істинами — не більш як спекулятивне знання, псевдознання, знання апріорі; у релігійних термінах духовний досвід — внутрішнє одкровення як предмет віри;

2) зміст духовного досвіду - це дух у собі як субстанція, але це предметна субстанція свідомості (психічно і ментально-предметно-чуттєва «субстанція, яка є духом»);

3) це досвід духовного розвитку-становлення, який представлений як дух, що рефлектує своє становлення («становлення, яке рефлектує в себе»);

1. Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Соч. – М., 1973. – Т.2. – С.428 – 429.

4) це особливого роду духовний рух з пункту «в-собі-буття» у пункт «для-себе-буття» у напрямку;

- від субстанції до суб'єкта,

- від предмета свідомості до предмета самосвідомості.

У знятій предметності такий духовний рух виникає в поняттях і в поняттях описується як перше перетворюється у друге. При цьому початкові пункти руху лише передбачаються, оскільки це рух колового розвитку («коло, що повертається в себе»), тобто «діалектичний рух»;

5) духовний досвід безперервних духовних трансформацій («перетворення», «пізнавання», «становлення», «розрізнення», «нерозрізнення»), що є діалектикою духу;

6) це досвід духовного часу, який фіксує моменти руху і перетворення духу простої самосвідомості («дух, який володіє самосвідомістю») у цілісний дух («світовий дух»); у знятому вигляді духовний час — це «споглядуване чисте поняття» досягнення духом свого завершення в абсолютному дусі;

7) це вся дійсна людська історія як розгорнута форма знання духу, як розкрите в теорії духовне знання; знання духу, перероблене в «дійсну історію»;

8) це дійсність «інтелектуального світу» людини як перший крок його одушевлення, коли свідомість знаходить у собі «наявне буття як думку»;

9) духовний досвід як «безпосередня єдність мислення і буття», тобто єдність духовної сутності і людської самості як перший досвід всезагальності і всеєдності духовного буття;

10) духовний досвід як вирізнювана в мисленні «субстанція сходження», як дещо в «інтелектуальному світі», здатне до сходження, коли решта в людині спадає, рухається до згасання і смерті;

11) це досвід духовного простору «як єдність протяжності і буття», тобто єдність протяжності «субстанції сходження» в континуумі її сходження і духовного буття самості;

12) це досвід духовної індивідуальності, яка існує в духовному просторі і духовному часі, знання в собі самому духовного індивіда як «світлої істоти», позбавленої самості у своїй всезагальності;

13) це досвід духовної волі як абсолютної свободи духовної індивідуальності в духовному просторі-часі;

14) духовний досвід лежить поза абсолютним спогляданням як абсолютною єдністю суб'єкта і об'єкта (за Шеллінгом), оскільки тоді об'єкт опиняється поза рефлексією духу-суб'єкта і все летить у «пусту безодню абсолютного» (і це пише Гегель, який розробляє теорію абсолюту!). У спогляданні досягається лише «чиста» рівність самому собі..., рівність самості із собою, тобто рівність самості й духовної сутності. Це духовний досвід споглядання рівності суб'єкта і субстанції, рівності суб'єкта за мірою субстанції («суб'єкт є такою ж мірою субстанція») 1;

15) це духовний досвід як «рух самості» у формах:

- відступу самосвідомості у внутрішню сутність самості (в духовну сутність);

- «просте занурення самосвідомості в субстанцію»;

- «відкидання» самості та її нерозпізнання у формі не-буття самості, тобто набуття форми духу-суб'єкта;

- складне занурення самосвідомості в субстанцію або занурення «у якості суб'єкта» (духу-суб'єкта);

- «чисте діяння»; є розрізнення духу-суб'єкта в духовній субстанції;

- набуття форми субстанціональності як наявного духовного буття («сходження наявного буття») шляхом не утримування самосвідомості («Я» не повинне утримуватися у формі «самосвідомості»);

- сталого утримання форми субстанціональності і збереження «як своєї сутності субстанції», що «стало існує для себе».

Гегель, очевидно, вельми виразно не тільки уявляв, а й здійснював цей процес. Оскільки він попереджає, що в «русі самості» головне — подолати


  1. Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Соч. – М., 1973. – Т.2. – С.431 – 432.

страх, особливо на ступені «відкидання» самості. І тут має бути виявлена сила духу, а вона протиставлена страхові. Сила духу полягає в тому, щоб у процесі «відкидання» залишатися рівним своій духовній сутності, а не самості. Залишатися «рівним самому собі» в дусі — означає відчувати буття духу «в-собі і для-себе» існуючим («сущим») і встановлювати це буття «лише як момент», тобто зміцнюватися в дусі-суб'єкті. Роль духовної сили, яка зміцнює, виконує знання, котре у формі «чистого діяння» як «уявної бездіяльності» «лише розглядає, як розпізнане рухається в собі самому і як воно повертається у свою єдність»1 (духовно-субстанціональна єдність усезагальності). У такому понятійному поясненні Гегель долає інтелектуальне споглядання й інтелектуальну інтуїцію Фіхте і Шеллінга як філософський метод, що не піддається поясненню, і робить їх науковим методом пізнання.


1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка