Ч. ІІІ кривий Ріг 2008 (075. 8) Ббк 87. я73 К20 Рецензент и Шрамко Я. В



Сторінка11/51
Дата конвертації05.11.2016
Розмір10.2 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   51

АНАКСАГОР. Жив в Афінах у період правління Перікла, коли спостерігався найвищий розквіт Греції. Анаксагор входив у кружок Перікла, де згуртувалися найбільш визначні вчені того часу, архітектори, скульптори, художники і філософи. З Анаксагора і почалася філософія в Афінах. Вона відзначалась високим демократизмом: своєю філософією Анаксагор вдихнув у народ «величний спосіб думок» і надав йому «високу гідність» (Плутарх). Походив він з іонійського міста Клазомени. Головна проблема для Анаксагора — якісні перетворення речей. І тут Анаксагор первісно неметафізичний і первісно виключає надбуття, виходячи із закону — ніщо не виникає з небуття. Головна теза Анаксагора — усе перебуває у всьому, все виникає із усього. Природа багатоякісна і як «якісник» Анаксагор — ультраплюраліст. Першоначало представлено у нього численним «насінням речей» — гомеомеріями («подібночастковий»), кожна з них зберігає всі якості тієї речі, яка має з неї походити. Існує насіння заліза, насіння крові і т.д. Гомеомерії — невидимі, найдрібніші, надпочуттєві частинки. Якісні взаємоперетворення речей можливі, тому що кожна річ містить у собі насіння всіх інших речей. Але якість речі визначається тими гомеомеріями, які в ній переважають. Якісні перетворення — це зміна однієї більшості гомеомерії на іншу більшість. Кожна гомеомерія сама утворює безліч насіння всіх інших речей, тільки меншого порядку. Принцип «усе у всьому» діє на нескінченну глибину гомеомерій та їх «подібночасткове» ділення не має межі і кінця. Неймовірна здогадка про нескінченність матерії вглиб! Навіть Зенон вважав неможливим таке в множинності. Але, за Анаксагором, річ, що складається з «подібночасткових» елементів, і велика, і мала одночасно, і в ній немає ні найбільшого, ні найменшого. Інакше кажучи, річ - це єдність мікрокосму та макрокосму, і цю єдність Анаксагор, мабуть, припускав у нескінченних масштабах!

Наша світобудова створена з переважанням гомеомерій ефіру або повітря. Природа як така відрізняється від інших станів тим, що вона не допускає хаотичного змішування речей і гомеомерій, бо тоді не могли б зберегтися ті якості речей, які існують вічно. Тобто, тоді не збереглася б субстанція й природа б не виникла. Гомеомерії, що входять у матерію, пасивні, і вони не змогли б розвитися з первісного хаосу в космос і природу без певного активного начала. Таким активним началом є «нус» розум творця космосу з первісного хаосу. Для Анаксагора це світовий розум. Світовий розум виконує дві основних функції — надає рух світові і здійснює пізнання світу. Якщо гомеомерії дуже складні за своєю структурою і своєю множинністю, то «нус» - простий, незмішаний, чистий, є найтоншою і найчистішою річчю із усіх речей. Його головні властивості — мислення, безконечність, самодержавність (належність лише самому собі як активне начало серед інших начал, що не змішується). Через пізнання «нус» набуває величезної сили, яка дає йому цілковите знання. Сила його знання поширюється не тільки на сучасне, але й на минуле і на майбутнє, яке «нус» визначає свідомо. Як є матеріальним «нус», так само матеріальна і дія сили знання. Якщо розум — причина активності матерії, то знання — пояснення причини.

У гносеології Анаксагор стоїть на методологічній основі, що все пізнається собі протилежним — адже все різноякісне (у Емпедокла — подібне пізнається подібним). Відчуття не дають істини, тому що пов'язані зі стражданням, а також тому, що гомеомерії можна осягнути лише розумом, але не почуттями. Через страждання можна пізнавати (бо це деяка екстремальність почуттів, їхня загостреність), але воно пов'язане з надмірним подразненням органів чуттів і тому неадекватне. Тут Анаксагор не сформулював, що в пізнанні треба йти шляхом міри, хоча й підійшов дуже близько. Мета пізнання — знаходження сили знання, яке дає свободу.

Життя на землі зародилось не від перетворення неживого в живе (Анаксімандр, Емпедокл), а шляхом панспермії, космічного штучного запліднення землі. Сім’я живих істот падає на землю разом з дощем і з них уже з'являються відповідні форми природного життя. Сім’я живих істот також різновид гомеомерій, звідси можна зробити висновок про всезагальну «подібночасткову» організацію космосу, про космічність усього живого і про їх усезагальний генетичний зв'язок. Цей всезагальний зв'язок Анаксагор, мабуть, вбачав у наявності «нуса», який у природному оточенні набував конкретні якості душі — конкретної душі для конкретної природи. Тому Анаксагор ототожнював розум і душу. Сама душа повітреподібна, ефірна. Людина розумна також тому, що одна із усіх живих істот має руки.

Космогонія Анаксагора має відмінності від традиційної: світобудова знаходиться в обертово-коловому русі, якого йому надає «нус». За рахунок цього відбувається поділ матерії: її щільні, холодні, вологі, темні і важкі стани збираються у середині Всесвіту, а всі світлі, теплі, сухі і легкі спрямовуються вгору. Існуюча теорія астрофічної конденсації Всесвіту! Таким чином внизу утворилася Земля, а вгорі - Небо, Сонце, Місяць, зірки - це все космічні камені, які утримуються на своїх місцях у світобудові завдяки її обертанню. Багато які з каменів падають на землю (метеорити), частина з них, відірвавшись від землі (унаслідок обертання земного ефіру), стали зірками. Сонце - величезний розжарений камінь, більше за Пелопонесс. Місяць - земної природи і світить відбитим сонячним світлом.

МЕЛІСС (V ст. до н.е.) — останній представник школи елеатів. Приймав учення Парменіда, але розійшовся з ним у двох принципових пунктах. У Парменіда буття — ідеальне і конечне, у Мелісса — матеріальне і безконечне. І подібна розбіжність збереглася до наших днів. В ідеалізмі ми завжди знаходимо конечну надсутність, а в матеріалізмі — безконечну в самій собі природну сутність. Мелісс спростував ідеалізм формулою: з нічого ніколи не може виникнути щось. Тобто якщо ідеальне якимось чином не представлено матеріальним, то воно не може бути творчим началом (геніальна здогадка про необхідність об'єктивації духу в природі). Звідси і різні точки зору на буття. Для Парменіда воно єдине в осяганні розумом і на основі осягання розумом. Для Мелісса це матеріальна єдність, об'єктивно-природне об'єднання буття незалежно від суб'єктивних уявлень про буття.

Надзвичайно оригінальний і перспективний погляд Мелісса на час (який до сьогодні не реалізований). Вічність буття він розумів не як позачасовість, відсутність часу як універсальної властивості буття через його безконечність (Парменід), але як вічність у часі. А це означає для матеріаліста Мелісса, що минуле і майбутнє онтологічно існують завжди, крім теперішнього. За логікою Мелісса, якби минуле і майбутнє об'єктивно не існували, то вони були б небуттям. Але небуття онтологічно не існує — матеріально воно нам не дане, отже його немає. Для Парменіда ж минуле і майбутнє існують у теперішньому. Для Мелісса буття вічне в тому розумінні, що воно завжди не тільки є, а й завжди буде одночасно із теперішнім. Якби минуле і майбутнє не існували одночасно з теперішнім, то не було б ніякого сенсу говорити про вічність часу — вічності просто б не було! А значить, не було б і вічного буття! Узагалі б нічого не було. Це міркування Мелісс переносить і на простір. Він безконечний не як безмежність - позамежність, але як нескінченність-безмежність у просторі. За Меліссом, він «вічний, безмежний», тобто вічний у часі і безмежний у просторі. Наявна концепція єдиного просторово-тимчасового континіуму, єдиного П-Ч виміру - і за 1500 років до Ейнштейна! Звідси і бере початок ідея «місця буття» як такого, котре «заповнюється» субстанцією існування.



ДЕМОКРІТ (460—370 р. до н.е., місто Абдери в Греції). Був на 40 років молодше Анаксагора і на 30 років старше Платона, в Афінах спілкувався із Сократом. Був «філософом, який сміється» і на людях завжди з'являвся, сміючись (Геракліт же був «філософом, який плаче» - бачачи людські страждання, він плакав). Здійснив акт самоосліплення. Побував у Єгипті в жерців і в софістів в Індії. Написав близько 70 творів.

Першоначало у Демокріта — атом (буття) і порожнеча (небуття), для нього небуття об'єктивно існує у вигляді порожнього простору (мабуть, як «місце» для буття і доки в цьому місці буття нема, нічого там не існує — воно небуття). Тим самим він дуаліст, приймаючи два начала у світобудові. Проте, як і Емпедокл, Демокріт ультраплюраліст, тому що трактує буття як безконечну множину атомів, але від гомеомерій Анаксагора в атома залишилось лише властиве йому безконечне число форм (куле- і якореподібні, вигнуті й опуклі, вугласті і гачкоподібні). У всьому іншому атом відповідає всім характеристикам «повного» буття, він неподільний, вічний, незмінний, тотожний до самого себе.

Атом розрізняється порядком («діатига») і положенням («тропос») — вони потрібні, щоб від зміщення атомів світобудова не перетворилась на хаос. Діатига і тропос атомів — це причина їхньої різноманітності, а «рисмос» (форма) дозволяє їм різноманітно поєднуватись. Тут діє своєрідний закон різноманітності, у відповідності до якого атоми існують не заради атомів, а заради буття світобудови. При такій організації атомів у світобудові набирає силу закон їх буття (у алсатів — «закон збереження буття»), а це «гарантія» збереження буття у вигляді руху атомів. Рух атомів і гарантує збереження буття як такого. Найважливіша властивість атомів — рухливість, їх рухливість забезпечується двома шляхами: 1) те, що вони оповиті порожнечею і немов ширяють у ній подібно до порошинок; 2) те, що вони зіштовхуються внаслідок вільного пересування. Тим самим атоми — самопричина свого саморуху, рух атомів вічний. Закон буття елеатів Демокрітом та іншими атомістами модифікується як закон збереження буття і руху. Тому немає необхідності шукати причину початку вічності — вона знімається самим законом збереження і вічності руху. «Вічного начала» просто не існує і саме питання ставиться неправильно (некоректно). Сучасна наука, мабуть, не зовсім вірно витлумачила атомістську концепцію Демокріта: атом як «неподільність» скоріше елементарна частинка. Проте й це уявлення не досить точне, тому що подільними виявляються й елементарні частинки. Атом є певний принцип світобудови. Він є «вкладена» у порожнечу (небуття) субстанція, яка надає буттю тим самим існування. Вона дає буттю властивість (атрибут) розвиватися завдяки пересуванню атомів: зміні місцеположення, порядку, форми, зіткненню. Принцип «атомності буття» утверджує відносний, а не абсолютний атомізм. Атом не стільки конкретна часточка, скільки онтологічна денотація існуючої матеріальної даності. Принцип атомності буття як відносний атомізм затверджує деяку граничність матеріальної даності буття. Демокріт своїм описом атома лише натуралізував механізм дії цього принципу, щоб показати його придатність в онтологічному відношенні (у той час як сам принцип має гносеологічний статус). Тут можна бачити близький підхід Демокріта до принципу єдності теорії буття і теорії пізнання, який утвердився лише в наш час.

За Демокрітом, світ речей існує як світ явищ. Світ речей минущий і мінливий. Світ атомів, із яких складаються речі, вічний і незмінний у своїй основі. Тут Демокріт примирює філософські концепції Геракліта і Парменіда. Світ атомів і порожнечі (буття і небуття) — це «Великий світобуд». Світ речей і живої природи — це «Малий світобуд» («мікрос діакосмос»). Тут Демокріт уперше вводить категорію «космосу» як філософську для опису світовлаштування. Космос як філософська категорія - це устрій, організація, світовий порядок, світобудова як така. У демокрітовському космосі немає місця «нусу» - світовому розумові, бо в ньому свідомість і розум мають натуральну природу і їх утворюють особливі «вогневидні атоми». Саме поняття космосу на межі мислимого людиною і тому в пізнавальних цілях доцільніше говорити не про пограничні космічні світи, а світи в середині космосу й про генезис цих світів у Всесвітньому бутті.



СОКРАТ. Він перший за народженням афінський філософ (помер у 398 р. до н.е.). Родоначальник діалектичного методу мислення (суб'єктивна діалектика), розвивав її як мислення в поняттях. Знання тільки те, що виражено в понятті. Першим визначив предметом філософії саму людину, вважаючи, що пізнати можна лише душу людини і її справи (моральні). Світ сам по собі не доступний для пізнання і тому не може бути предметом філософії. Розробив метод пізнання істини як її народження (майєвтика): пізнання істини є процес навіть тоді, коли він нічим не закінчується, результат дослідження найповніше отримується гуртом, і він поступово народжується в душі дослідників. Крім методу майєвтики, Сократ розробив індуктивний метод пізнання і метод іронії. Сам же найчастіше користувався методом розмовного діалогу — «сократичним методом», а також методом споглядання, споглядальної рефлексії, самоспоглядання. Стимулом пізнання вважає не формулу «пізнай самого себе» (дельфійський напис біля оракула), а «я знаю те, що нічого не знаю». Мета пізнання смислоутворити себе як суспільну і моральну істоту. Тому філософія Сократа — етичний антропологізм, пробудження людини та її розвиток як моральної істоти, у міру моральної сутності. Вважав, що моральні норми мають об'єктивність, тому що їхнє практичне застосування робить людину мужньою. Немає знання без моральності. Тому знання дає людині мужність, людина, знаючи, що таке зло, ніколи не вчинить погано. Маючи знання про добро, людина і чинить в міру добра, а самі етичні чесноти досягаються шляхом правильного виховання. Сократ у своєму житті повністю дотримувався своєї філософії, його життя — його втілена філософія.

Сократ здійснив великий вплив на формування трьох філософських шкіл — кініків, кіренаїків і мегариків: багато хто із представників цих шкіл були його учнями або приходили до Сократа спеціально, щоб його послухати і повчитися його філософії.



АНТІСФЕН (444—368 р. до н.е.). Ходив за 8 км із Пірея в Афіни слухати Сократа. Засновник школи кініків («кюнікос» — собачий). Школа отримала свою назву через те, що її представники настільки обмежували свої потреби, що жили невибагливо, як собаки. Антісфен зробив великий внесок у розвиток теорії пізнання, логіки. Розвинув учення про загальне, до нього зараховував знання, виражене в понятті, займався розробкою таких філософських понять, як знання, що втілено в загальному. Визначив поняття суперечності і довів його до закону суперечності: не можуть бути одночасно істинними два протилежні міркування про один і той самий предмет. Вважав, що щастя — мета людського життя, а засіб до нього — доброчесність. Звідси робив висновок, що щастя в доброчесності. Разом з тим із презирством ставився до суспільної і державної доброчесності. Вважав, що держава недоброчесна, оскільки не може відрізнити хороших людей від поганих. У рабовласницькому суспільстві він твердив, що праця є благо і найбільший трудівник— Геракл (у суспільстві до праці ставилися із презирством як до рабського заняття). Найвищою моральною цінністю є універсальна відстороненість як свобода від усяких прихильностей у житті (які роблять людину рабом власних звичок).

ДІОГЕН СІНОПСЬКИЙ. Був учнем Антисфена. Прожив 90 років і помер, затримавши дихання. Був філософом-практиком. Стверджував, що філософи — громадяни світу. Філософія дана людині для того, щоб добре жити. Філософія — найвища форма культури і вища від усіх культур. Тому філософію треба перетворити на практичну науку. Практичною дією філософія стає, коли людина може знайти міру. Дотримання міри — запорука доброчесного життя. Вважав, що він — громадянин світу й у такій ролі — визволитель людства від пристрастей. Люди повинні змагатися не в порожньому гонорі, а змагатися у мистецтві бути прекрасними і добрими — це справжнє покликання людини. Людина досягає цього за допомогою філософії, вона робить її рівної богові. У Діогена бог - теж філософ. Сила філософії така, що вона зрівнює раба і пана. Діоген, проданий у рабство, на ринку продавав свого пана, і тим хотів показати, що філософ-кінік, навіть будучи рабом, може стати паном свого пана. А будучи богом-філософом? Він зробить щасливим увесь світ.

АРІСТІПП (435—360 р. до н.е.). Засновник Кіренської школи філософії. Учився в Сократа і Протагора. Філософська діяльність розгорталась у місті Кірена, звідки і назва всієї школи — «кіренаїки». Гедонізм кіренаїків був протиставлений аскетизму кініків. У філософському плані це представлено вченням кіренаїків про почуттєве пізнання. Вони повторювали, що відчуття не обманюють людину, і вони є єдиним джерелом знання. Почуттєва насолода — найвище благо. Однак вона повинна бути розумною насолодою, і людина не повинна стати її рабом, є міра. Причина відчуттів невідома і що за їх межами - теж неясно. Для людини світ недоступний для пізнання, їй достовірні лише її почуття (що споріднює із сучасним емпіріокритицизмом).

ЕВКЛІД. Родом з Мегари, де і розгорнулась діяльність мегарської школи філософії — «мегарики». Ходив за 40 км слухати Сократа. За філософськими поглядами близький до елеатів, розвивав, як і вони, елективну діалектику і логіку. Розвивав теорію загального як повної тотожності розуму, добра і бога. Звідси робив висновок, що реальним є лише загальне, тому що воно містить істину. Окреме - не істинне. Діалектичні ідеї проводив у формі софізмів, аби тільки довести, що сфера одиничного помилкова і без загального не можна знайти істину (софізми «Брехун», «Рогатий» та ін.).

Філософські школи кіренаїків і мегариків знаменували собою становлення двох типів пізнання: почуттєвого й логічного. Кожен із цих видів пізнання має свої переваги і недоліки й обидва вони «працюють» ефективно тільки як два взаємодоповнюючі рівні мислення. Крайні точки, що виключають один вид пізнання іншим, сформувалися вже у Новий час (більш як тисячу років по тому). Це сенсуалізм і раціоналізм, що були об'єднані в діалектичному методі, основи якого були розроблені тією ж античною філософією.





    1. Тема 4: Філософська система Платона і платонівська

теорія пізнання

Питання

1. Космологія Платона. Світобудова та її вселенська організація.

2. Платонівська діалектика ідей як «світу ейдосів».

3. Діалектика мислення і знання.


ПЛАТОН (427—347 р. до н.е.) був афінським філософом, учнем Сократа. Він тяжко пережив смерть свого вчителя і відразу подався у мандри. Був у кіренаїків (Арістіпп), мегариків (Евклід), у Єгипті, Вавілонії, здогадно в Індії. У Сицилії був проданий у рабство й викуплений кіренаїком Аннікердом. Заснував свою філософську школу - Академію, яка проіснувала 915 років. Був найвидатнішим філософом, який заклав у філософії «лінію Платона», котра вважається у марксистській філософії ідеалістичною, мабуть, з тієї причини, що неоплатонізм ліг в основу християнської релігії. Платона дійсно можна віднести до об'єктивних ідеалістів за існуючими критеріями філософської класифікації. Проте рівень його філософської культури виходить далеко за межі вузького догматичного тлумачення «матеріалізм-ідеалізм»; тим більше, що у своїх творах він ніде не протиставляв свою філософію матеріалізмові.

Філософія Платона має системний характер і вже із цієї причини може бути віднесена до класичної. У нього представлені онтологія, гносеологія, космологія, психологія, соціологія, етика, теологія. У своїй філософії Платон об’єднує багато елементів попередніх філософських вчень, надає їм цілісно-концептуальний характер. Висуває він і свою глибоко оригінальну наскрізну концепцію про ідеї: його вихідна посилка така: почуттєве пізнання, почуттєвий світ — це світ позірний у своїй мінливості і непостійності, усе в ньому ілюзорне і минуще. Така точка зору була достатньою мірою розвинена в античній філософії. Природний світ — це не справжній світ і на противагу йому повинен існувати його прототип як справжній світ, світ дійсного буття. Ним є «світ ейдосів». Його розуміють у перекладі як світ ідей. Але, напевно, це неточно. Сам Платон частіше вживає термін «ейдос», а не «ідея», зміст яких різний. «Ідея» означає форма, образ, вид, зовнішність, а також рід, тип, якість, з огляду на те, в якому смислі і значенні термін вживається. «Ейдос» семантично щось інше, він є похідним від дієслова «ейдо» — бачу, споглядаю. Тим самим «ейдос» виявляється об'єктивованим поняттям і означає те, що об'єктивно існує при його (певному) спогляданні, баченні. У давніх греків для такого особливого об'єктивного споглядання існує спосіб прозорливого «дивлення» — «просопон», коли людина бачить не позірний несправжній світ, а світ справжній, дійсний. Не можна забувати, що поняття «ейдос» не лише об'єктивоване поняття, є ще й віддієслівна форма, тобто діюче, функціонуюче поняття. Тоді «ейдос» діюча ідея, що проводить споглядання; побачена розумова ідея, якій відповідає якась об'єктивна ідея; об'єктивне поняття, що існує саме по собі як ефективність; особливий об'єктивний світ, котрий виробляє в нас розумові ідеї. Ключове значення для розуміння платонівського «ейдосу» та «ідей» має його фрагмент «Печера» у сьомій книзі «Держави». Людей вій порівнює з в'язнями, які знаходяться у печері від народження, котрі все бачать лише у слабкому відбитому світлі, що проникає в печеру знадвору. Люди бачать не самі речі, а тіні речей, але переконані, що іншої реальності, крім цих тіней, не існує. Деякі з людей прориваються за межі печери й розповідають про справжній яскравий світ, Сонце, чудовий почуттєвий світ, який зовсім не схожий на світ тіней печери. Але таким людям відповідають: ти вигадник і філософ-ідеаліст, сміються над ними, ось наш світ — примарний, тіньовий, світ, що коливається, і іншого світу немає.

Друга ключова ідея Платона — це ідея блага. Людина-філософ, яка відкриває людям очі і закликає поглянути на світ очима розуму, бажає людям добра, блага. Ця людина байдужа до переслідувань у відношенні до себе, вона приносить себе в жертву. Благо є ідея всіх ідей. Благо — джерело істини, пропорціональності, гармонії та краси. Воно задовольняє критерії найвищої доброчесності. Благо — активно діюча доброчесність, приклад тому — Сонце. Благо дозволяє світлом розуму розрізняти істинне і неістинна, хороше і погане, протиставляти абстрактне - конкретному, сутність - явищу, добро - злу.

Платонівський світ ейдосів це світ блага, повною мірою реалізованого блага. Це досить складний світ, у якому ейдос-відношення представлені не лише у вигляді співіснування ідей, а й підпорядкування і співпідпорядкування. Але це не відношення влади-підпорядкування, а відношення загального до менш загального, як відношення роду і виду, роду і типу, вид підпорядковується роду, рід — типу. Тут при бажанні можна побачити який-небудь системно-утворений світ з упорядкованими структурними і функціональними зв'язками, співпідпорядкованими структурно-функціональними рівнями й із системною якістю «благості», найвищої доброчесності. Такий благий системний світ даний людині в об'єктивованих ідеях-поняттях, які прозорлива людина (філософ) може споглядати й навіть сприймати дотиком. У давньогрецькій філософії є поняття «сенсус» і «айстетіс», які, функціонуючи в різних відношеннях, дозволяють зробити висновок, що деякі давньогрецькі філософи володіли здатністю «дотику до почуттів». Використовуючи її як метод дотику до почуттів у пізнавальних актах споглядання (почуттєвого або інтелектуального) філософ-дослідник у такий спосіб міг побачити-прозирнути більш «тонкі», субстанціональні реальності всезагального буття (або інореальності). Мабуть, методом дотику до почуттів Платон володів досконало, судячи з того, що його система ідей утворює цілісну реальність світу ейдосів.

Труднощі Платона можна передбачити: як із світу ейдосів (світу ідей) виходить світ речей? Щоб уявити ступінь складності проблеми, поставимо собі сучасне запитання: як мікросвіт стає макросвітом, яким чином людина як мікрокосм відображає в собі мегакосм? Тут потрібні найтонші наукові експерименти. Платон підходив до відповіді на це «суперзапитання» так: ідеї і речі перебувають у взаєминах наслідування, причетності і присутності. Наслідування речей ідеям розуміється як прагнення речей до ідей (у подальшому ми знаходимо розробку поняття «прагнення», «устремління» у Фіхте справжнього «Я» - суб'єкта до несправжнього «Я» - об'єкта). Відношення причетності регулює виникнення речі з ейдосу шляхом її причетності, тобто зв'язуючого відношення до «особливої сутності» — нею є світ ейдосів або сам ейдос як сутність, або ейдос у сутності речі. Відношення присутності ставлять речі у зв'язуюче відношення схожості, спорідненості з їх ейдосами; відношення присутності визначає знаходженні ейдосу в самій речі як їх прообраз і прототип (в Арістотеля це «активна форма», яка надає матеріальній речі визначеність). Платон визнає, що механізм зняття речі за її прототипом-ейдосом йому невідомий. Намагаючись все ж таки якось з'ясувати відношення «ейдос - річ» (діалог «Парменід»), Платон роз'яснює механізм причетності речі ейдосу так. У кожній речі міститься частина ейдосу в тому розумінні, що інші частини ейдосу можуть знаходитись в інших речах. Але ці різні частини зв'язані відношенням подібності як один день схожий на інший. Ейдос несе загальну ідею — рід-тип, а речова реалізація може бути лише подібною: або схожою (відношення присутності), або такою, що різниться, при іншому образі-вигляді речової реалізації. Іншими словами, можна думати, що ейдос як загальне може мати різні природно-фізичні реалізації у вигляді конкретних речей різної природи фізичної реальності. Це передбачає сам принцип подоби; крім ейдосу людини повинна бути ідея подоби людини (заперечення Парменіда), тобто має з'явитися «третя людина» — таким шляхом реальності можуть множитися (через чинність закону ідеї ідеї, подоби подоби, розрізнення розрізнення за механізмом діалектичного закону зміни зміни, заперечення заперечення. Індивідуальне втілення може бути різним і різнореальнісним, тому виникають космос, світобудова.

І тут Платон висловлює досить оригінальну, можливо, геніальну думку про те, як долається подібне «дурне умноження» реальностей, ейдосів і речей (щось схоже на гегелівську «дурну безкінечність»). Замикаючим регулятором співвідношення ейдосів і речей (за їх реальним умноженням) виступає «космічне третє» — Світова Душа. Світова Душа не лише динамічна «творча сила світобудови, джерело руху і життя, свідомості і пізнання — це все деривати головної її "космічної функції", яка цілком інструментальна; зв'язувати світ ейдосів і світ речей через механізм одушевлення. Світова Душа охоплює ці світи через одушевлення двояко: а) присутності-вкладеності ейдосів у речі («одушевлення речі»); б) шляхом наслідування-подоби речей ейдосам. Головне, що залишилося непоміченим у цій концепції Платона його дослідниками, — те, що і світ речей, і світ ейдосів у актах їх взаємооб’ємності проявляють однакову активність, тотожну активність взаємодії. І це фіксує сам Платон. Світ речей не є пасивним наслідувачем, формністю, сліпим продуктом світу ейдосів. Він такою самою мірою активно «відгукується» на світ ейдосів, стає подібночастковим йому (за Анаксагором), причетним, а отже контролюючим якість його зразків, стандартів, прототипів, їх слушність і корисність для втілення (тут можна сформулювати закон «зворотності системи», зворотного зв'язку системи: чим повніше речі відповідні й адекватні їх ейдосу, тим вони більш здатні до управління й контролю над цими ейдосами. Платон саме про це і говорить далі: щоб охопити речі та їх ейдоси Світова Душа повинна бути суперечливою, що є своєрідною «космічною діалектикою». Але суперечливість Світової Душі не діалектична, а триалектична, оскільки складається із трьох протилежностей: тотожного, іншого й суміші тотожного та іншого. Самототожні самі ейдоси, іншою у відношенні до самототожних ейдосів є матерія (вона «антитотожна», тобто «не-ейдос». Річ — суміш тотожного та іншого. Механізм зв'язку представлений самими речами і замість схеми «ейдос - річ» ми маємо істинно діалектичну схему полярностей «ейдос-матерія» і «триалектичну схему» з розв'язувальним механізмом-посередником: «ейдос-річ-матерія». Платон дає визначення речі «зверху» (від ідеального) — вона є втілений ейдос. Арістотель дає визначення речі «знизу» (від матеріального) — річ є активна форма матерії. Природа поєднує в собі два начала: ті, що йдуть «зверху» — свідомість, розум, душа, дух; і начало, що йде «знизу», — матеріальна тілесність. Тому в людині і представлені ідеальна свідомість і матеріальне тіло — «єдина природа» у синтезі матеріального й ідеального. Перше має вихід у множинні світи і реальності, друге вихід у єдиний самототожний світ, ще не поділений на інші матеріальні світи. Це й намагався висловити Платон у своїй філософській системі.

«Речовий світ» — це світ «втілених ейдосів». З подальшою їхньою матеріальною реалізацією в більш «низьких матеріальностях» сутність ейдосів втрачається («ідея ейдосів» як «ідея ідей») до повного зникнення. І в «матерії як такій» (пасивному, косному, інертному началі, за Арістотелем) ідеальне начало, психіка, свідомість уже не наявні — цілковите «виродження» ідеального, не здатного до формного речоутворення, і зворотно — в ейдосі як такому відбувається повне «виродження» матеріального без здатності до речоутворення через свою самототожність. Наявність природно-речового світу як самостійного реального утворення робить буття як принцип («принцип буття») можливим, а закон збереження буття — діючим. Так знаходить сенс закон розвитку і всезагального зв'язку.

Тому функція бога у світобудові, за Платоном, цілком інструментальна. Його головне завдання — виступати деміургом Всесвіту, посередником, який зв'язує світи. Платонівський бог — не творець, а регулятор і контролер якості зв'язку світів відповідно до наявних «світових стандартів» (ейдосів). Позбавлена життя, позапросторова, позачасова, безтілесна матерія завдяки богові знаходить своє втілення. Проте відбувається це в природно-речовому світі, який існує сам по собі без божественного втручання. Бог у Платона — це суперлюдина і міра у них одна: бог — міра всіх речей (міра, критерій, регулятор, космічний деміург-улаштовувач-майстер. Таким богом цілком може бути якийсь космічний Центр із астроінженерного контролю сталості світобудови та її нормального функціонування.

Така концептуальність формує відношення Платона до фізичного світу, до вчення про природу як такого, що не викликає особливої зацікавленості. Вивчати природу — не варта справа через неістинність речового світу. Головна проблема фізики — не природа як така, а пошук причин її доцільності (телеологізм). З якою метою природа існує (створена) — це і є істинна причина її буття, цільова причина. Оскільки ж природа існує — виходить, вона доцільна, самодостатня, улаштована найоптимальнішим чином. Що є в природі найкращою, вищою цінністю, яким способом ця найвища цінність реалізується в речовому світі — ось головний предмет вивчення фізики. І фізика повинна відшукати цю телеологічну силу, котра діє в природі в ролі «сили, яка найкращим чином улаштувала все так, як воно є зараз». Звичайно цей погляд Платона визначається як ціннісний, етичний телеологізм. Але переосмислюючи його погляд на природу із сучасних позицій, можна сформулювати поставлене ним завдання цілком інструментально — «як природа стає самотехнологічною?», «як у ній забезпечується гомеостатичний баланс?», „де в природи межі екологічного саморегулювання?” А наша сучасна екологічна максима — «природа як цінність» — повністю збігається із платонівською концепцією про природу, і великий філософ виявляється правим.

Цю телеологічну силу, що робить природу самоціннісною, Платон знаходить у розумі-деміурзі (духовно-ментальна сила). Він властивий як богові, так і людині, але тільки різною мірою. Розум-деміург є сутність душі, у тому числі і Світової Душі (бога). Відмінність розуму-деміурга від просто розуму в тому, що перший володіє волею. Це воля, що влаштовує світобудову, надає їй уселенського порядку. Тому розум-деміург — улаштовувач Всесвіту, що своєю волею долає опір пасивної матерії (цей опір матерії тлумачиться людиною як необхідність) і щонайкраще влаштовує негармонійний і безладний рух у космосі. Але це розуму-деміургу вдається зробити лише в частині космосу - у речовому світі, у природі, у фізичній реальності, там, де ейдос змішався з матерією (іншим). Тому хаос продовжує існувати. Звідси завдання для розуму-деміурга - поширити доцільну причинність на всю матерію, переборовши її природну необхідність - опір. Космос у цьому плані являє собою натуралізацію бога в речовому світі (супранатуральність). Космос свого роду особливий організм. Він має живе космічне тіло, душу і розум; розум вміщується в душу, а душа — в тіло. Але космічна душа (Світова Душа) така, що охоплює космічне тіло, виконуючи роль третього начала, що поєднує ейдоси і матерію в речах. Душа космосу твориться розумом-деміургом раніше, ніж космічне тіло, вона пронизує космічне тіло й охоплює його. Управляється космічне тіло волею розуму-деміурга — це подолання опору матеріальної необхідності й установлення космічного закону як правління волі, що придушує хаос і приводить Всесвіт у стійке становище.

Космологія Платона замикається на космогонії (походженні світу), космогонія — на космічній психології, а остання - на пізнанні. Розум-деміург як «улаштовувач Всесвіту» зіштовхується із двома світовими сутностями — неподільною і подільною. Перша самототожна й субстанціональна, що є духовною сутністю, друга — неперервно зазнає тілесного розділення, нетотожна і явлена (проявлена) у речах. Розум-деміург за допомогою волі намагається примирити їх шляхом причетності одна до однієї, змішати «тотожне» та «інше». Таким чином одержується третя сутність — річ як суміш ідеального і матеріального. Щоб подібні суміші не розпалися в тілі космосу, Світова Душа й охоплює ці речові світи, пронизуючи їх зовнішнє і внутрішнє. Звідси головний атрибут Світової Душі — рух-пронизування космосу. У рамках земнокосмосу Платон зовнішнім вважав зіркову сферу, внутрішнім — Сонце, Місяць, планети, Землю, інакше кажучи: зовнішнє — це магакосмос, внутрішнє — макрокосмос-природа й далі; зовнішнє — мак-рокосмос-природа і внутрішнє — людина-мікрокосмос.

За своєю доцільною причиною функцією Світової Душі є пізнання. Пізнання того, як щонайкраще здійснити рух-регуляцію в космосі і збалансувати природно-речові світи. Друга функція — поєднати різнорідні функції (першу і другу), досягти стійкого законоположеного зв'язку («логос») на рівні вселенського закону незруйнованості й незнищуваності світобудови. Космічне знання виражено в космічному слові: воно не промовляється, а представлене самим гармонічним характером саморуху світу, числовими співвідношеннями світової душі як проявленого руху.


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   51


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка