Центр релігієзнавства Кафедра історії ім. М. Ковальського 1020 років хрещення Київської Русі



Сторінка1/16
Дата конвертації26.12.2016
Розмір2.65 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»


Центр релігієзнавства

Кафедра історії ім. М. Ковальського



1020 років хрещення Київської Русі
Навчально-методичний посібник

Острог – 2008

1020 років хрещення Київської Русі : навч.-метод. посіб. / уклад. А.І.Смирнов; відп. за вип. В.М.Жуковський. – Острог : Національний університет «Острозька академія», 2008. – 70 с.

Рекомендовано до друку Вченою радою Національного університету «Острозька академія» (протокол № 10 від 28.08.2008 р.)



Рецензенти:

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Ірина Преловська;

кандидат історичних наук, доцент Віктор Атаманенко.

` У посібнику вміщено матеріали до 1020-річчя хрещення Київської Русі. Запропоновано конспект лекції, яка розглядає проблеми утвердження християнства на Русі та формування церковної організації.

Друга частина посібника присвячена урочистому відзначенню в Україні ювілею Володимирового хрещення і включає офіційні звернення, промови, коментарі, публікації.

Навчально-методичний посібник призначений для студентів, викладачів та всіх, хто цікавиться питаннями історії релігії в Україні.


Укладач: кандидат історичних наук Андрій Смирнов


Відповідальний за випуск: магістр богослов’я, доктор педагогічних наук, професор, директор Центру релігієзнавства Національного університету «Острозька академія» Жуковський В.М.


Зміст
Частина І. Хрещення Рус і–України.

Частина ІІ. Матеріали, присвячені відзначенню в Україні 1020-річчя хрещення Київської Русі:

    1. Історична довідка Вселенського патріархату з нагоди святкування 1020-річчя хрещення Русі (оприлюднена на офіційному сайті Президента України 21 липня 2008 р.).

    2. Інтерв’ю з релігієзнавцем Андрієм Юрашем від 23 липня 2008 р.

    3. Інтерв’ю з єпископом Васильківським Євстратієм (Зорею), керівником Інформаційно-видавничого відділу Української православної церкви Київського патріархату від 25 липня 2008 р.

    4. Звернення Його Всесвятості Архієпископа Константинополя – Нового Рима і Вселенського патріарха Варфоломія І (Архондоніса) до Українського народу 26 липня 2008 р.

    5. Звернення Президента України Віктора Ющенка до Українського народу з нагоди 1020-ліття хрещення Русі 26 липня 2008 р.

    6. Проповідь Його Всесвятості Архієпископа Константинополя – Нового Рима і Вселенського патріарха Варфоломія І (Архондоніса) під час Божественної літургії на Володимирській гірці в Києві 27 липня 2008 р.

    7. Слово Святійшого патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ (Рідігера) після Божественної літургії на Володимирській гірці в Києві 27 липня 2008 р.

    8. Офіційний прес-реліз Української православної церкви Київського патріархату з нагоди святкування 1020-річчя хрещення Русі від 28 липня 2008 р.

    9. Жданов І. Чи буде утворена Українська автокефальна помісна православна церква.

    10. Зворский А., Трусова Д. Патриаршие труды. Варфоломей I и Алексий II отметили в Киеве 1020-летие крещения Киевской Руси.

    11. Ивженко Т. В Украине зреет церковная революция. Ни Москва, ни Константинополь не намерены уступать друг другу свои приоритеты в Украине.

    12. Солдатов О. Триумф на час. Итоги визитов патриархов Варфоломея и Алексия в Киев отнюдь не свидетельствуют об укреплении позиций Московской патриархии в Украине.

    13. Представники та делегації помісних православних церков, які взяли участь в урочистостях з нагоди 1020-річчя хрещення Русі.


Хрещення Русі–України
План

  1. Перші спроби хрещення Русі.

  2. Утвердження християнства східного обряду на Русі.

  3. Формування церковної організації.

  4. Наслідки прийняття християнства.

У


Віктор Васнєцов. Хрещення князя Володимира. 1890 р.
цьому році в Україні на державному рівні відзначається 1020-річчя хрещення Київської Русі. Для урочистого відзначення ювілею Указом Президента України від 24 березня 2008 р. передбачено проведення в навчальних закладах тематичних заходів з висвітлення історії християнства в Україні з метою виховання у молоді почуття поваги до духовної спадщини Українського народу. Адже християнські цінності, які викладаються в українській школі, набули поширення на теренах сучасної Україні саме в результаті Володимирового хрещення. У зв’язку із цим варто ще раз зупинитися над тими мотивами, які спонукали Київську Русь зробити цивілізаційний і духовний вибір на користь східного християнства.

Ученим ще належить встановити точну дату й місце найпершого хрещення Володимира та сказати з певністю, коли саме, де саме і хто саме уперше ввів постійну церковну ієрархію на східнослов’янських землях.

Наша мета – простежити процес поширення християнства серед східних слов’ян, розглянути останній етап цього шляху на історичному тлі X ст. та оцінити безпосередні наслідки, які пов’язані з наверненням Володимира в християнську віру.
1. Перші спроби хрещення Русі

Найдавніші свідчення про появу християнства на землях сучасної України стосуються пізньоантичних міст Північного Причорномор'я, які ще в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших вогнищ християнства на наших теренах. З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на Східну Європу апостол Андрій Первозванний. Український народ віками зберігав «Андрієву легенду», яку підтвердив своїм авторитетом Київський Собор 1621 р. У його постанові говориться: «Святий апостол Андрій – перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол».

Не можна не сказати і про іншу версію християнізації Русі – маловідому та рідко описувану – пов’язану з іменем Папи Римського св. Климента (88-97 рр.), який був засланий до Криму, де і загинув мученицькою смертю. Він, безумовно, будучи засланцем, почав проповідувати добру новину на півдні України, спочатку серед каторжників. Згодом учення про Христа стало проникати і до східних слов’ян.

Від античних часів і до кінця середніх віків Середземномор’я мало у Східній Європі свій плацдарм – Кримський півострів, Причорномор’я та Приазов’я. Християнство могло поширитися серед тамтешніх єврейських громад ще в апостольські часи. На початку середньовіччя візантійський Крим став місцем вигнання неугодних пап (як Мартин І в середині VII ст.) чи пристанищем для ченців, що втікали від переслідувань у VIII ст. під час періоду іконоборства у Східній Римській імперії. Так чи інакше, у VIII-IX століттях Крим був уже покритий мережею єпископатів, залежних від Царгороду. Дальша історія духовного життя пізньоантичних міст Північного Причорномор'я свідчить про розповсюдження християнства в Боспорському царстві та Херсонесі. Їх єпископи брали участь у перших Вселенський Соборах у ІV ст.

Наступним джерелом поширення християнства стали готи-аріани, які з ІІІ ст. утвердились в Причорномор’ї. Готський єпископ Феофіл брав участь у І Вселенському Соборі 325 р., а інший ієрарх Ульфіла переклав Біблію готською мовою. Разом із тим достатніх підстав говорити про християнізацію якихось груп слов’ян у першій пол. І тис. немає.

У 861 р. у Херсонесі зупинилися відомі слов’янські проповідники Костянтин (Кирило) і Мефодій. Там вони допомогли віднайти мощі Климента Папи і заклали на його честь церкву. Частину мощей вони відвезли в Рим. З цього українське християнство виводить свою кирило-мефодіївську традицію. Хозари, підкоривши східно-слов’янські племена, дозволили надсилати єпископів з Візантії в Дорос (Феодосію), якому підпорядкувалась Тмутараканська єпархія на Тамані. Звідси християнство почало доходити до Києва, де на поч. ІХ ст. з’явився перший християнський храм св. Іллі.

Західна Волинь і Прикарпаття перебували у сфері впливу християнської Моравії, хоч про безпосереднє підпорядкування говорити не варто. З Болгарії, Чехії, Моравії візантійське християнство проникало через Карпати на Подніпров’я.

Загалом християнізація Європи тривала тисячу років – від кінця ІV до кінця ХІV ст., хвилями просуваючись із Середземномор'я до північних та східних околиць європейського світу. Зокрема, зусиллями місіонерів Римського патріархату впродовж V-VІІІ ст. було навернено германські племена, розсіяні від Піренейського півострова і Британії до Балтії, а в другій половині VІІІ ст. християнізувалися мешканці сучасної Словаччини. Нова хвиля християнізації прилучила в ІХ ст. до Римської церкви слов’ян Хорватії та Моравії, а з середини Х – початку ХІ ст. – мешканців Данії, Польщі й Угорщини.

Місійна діяльність Константинопольського патріархату, дуже інтенсивна у ІV-VІ ст., коли було християнізовано південні та східні околиці імперії – Ефіопію, Вірменію, Грузію, Сирію та ін., теж набрала повторної активності у ІХ-Х ст. Ареною візантійської експансії стали Балкани і Центрально-Східна Європа: наприкінці ІХ ст. були (повторно) навернені серби і далматинці (хорвати), у 864 р. офіційне хрещення прийняли болгари. Тоді ж, у 860-х, відбулося т.зв. «перше» (Аскольдове) хрещення Русі.

При цьому про факт хрещення Аскольда нічого не оповідається в давньоруських літописах (можливо, тому, що роль першохрестителя Русі в них належить винятково св. Володимиру), але сучасник Аскольда константинопольский патріарх Фотій в «Окружному посланні східним митрополитам» пише, що руси «змінили безбожну (тобто язичницьку. – уклад.) віру... на чисте християнське вчення... і у них з’явилася така спрага віри та ревність, що вони прийняли пастиря... і виконують християнські обряди».

Однак успіхи хрещення 866 р. були незначними, більше того, Аскольда, який вважається першим князем-християнином на наших землях, було насильно скинуто з київського столу і вбито. Ще не було об'єктивних передумов для загальної християнізації. Найімовірніше християнські вірування в ІХ-Хст. були поширенні лише серед правлячої еліти. Деякі дослідники вважають, що хрещення 866 р. охопило лише невеликий територіальний анклав чи прикордонну залогу русів. Але з тих пір, особливо від другої чверті X ст., маємо переконливі свідчення, що християнство почало пускати в Києві коріння. Тут, наприкінці ІХ ст., на могилі вбитого Олегом Аскольда була споруджена християнська церква св. Миколая (припускають, що під цим іменем Аскольд був охрещений). Дехто з русів, що ратифікували русько-візантійські договори середини X ст., вже були християнами.

На 957 рік була вже християнкою київська княгиня-регентка Ольга. Мабуть, вона прийняла хрещення в Царгороді. Ще до офіційного хрещення Русі поклали життя перші мученики за нову віру – це були двоє варягів Федір й Іван, убиті юрбою язичників у 983 р.

У 959 р. Ольга навіть звернулася до німецького імператора Оттона І з проханням призначити для її народу єпископа і священиків, тобто вона мала намір поширити хрещення на всю державу. Цьому плану, однак, не судилося здійснитися. Адальберт з Тріра, пізніший архієпископ Маґдебурзький, який 962 р. очолив місію на Русь, після короткого перебування у Києві змушений був утікати звідти «з великими труднощами», коротко записавши, що він нічого не зміг досягти, бо прохання княгині, як з'ясувалося, було удаваним. Це можна пояснити тим, що на час правління ревного язичника Святослава припадає хвиля антихристиянського терору, коли, зокрема, були зруйновані і згадані вище храми.

Хоч би якими високими за рангом були перші новонавернені кияни, можна говорити про навернення окремих осіб, а не цілої країни. Разом із тим відбувається зосередження уваги княжої еліти на консолідації руських земель, і почалося це з Володимира Святославовича. Мабуть, як жоден князь до нього, Володимир відчув потребу в силі, що змогла б дати його державі внутрішню єдність і респектабельність в очах зовнішнього світу. В умовах X ст. це означало потребу чіткої, виробленої релігії. Можна було шукати її в себе вдома, і такі спроби робилися: у пору свого язичництва Володимир поставив на горі під Києвом кілька статуй поганських богів, пробуючи заснувати для свого краю язичницький пантеон. Та годі було давньоруським дерев’яним ідолам змагатися із досконалішими віруваннями, які панували в сусідніх з Києвом політичних центрах. Завдяки війнам, дипломатії й торгівлі русичі кінця X ст. були добре ознайомлені не тільки зі східним християнством, а й з його дещо суворішим варіантом, що панував у наново скроєній Західній імперії, а також з ісламом, прийнятим 922 р. волзькими булгарами, та іудаїзмом, поширеним серед еліти недавно підкорених Руссю хозарів. Що ж до релігійної ситуації в інших слов’янських країнах, Володимир міг довідатися про неї від власних дружин-християнок – двох чешок і однієї болгарки.


2. Утвердження християнства східного обряду на Русі

За джерелами, які згадують охрещення Русі, приховується певний парадокс: візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його дружини, але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі. Натомість руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі «не знають», зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю «змову мовчання», дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія «Володимирового хрещення» була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст. А вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької.

За літописною легендою, охрещенню передував тривалий «вибір віри»: князь та його бояри вислухали місіонерів – булгар-мусульман, «німців з Риму», хозар-іудеїв, та «філоcoфа-грека» з Візантії. Після цього князь розіслав мужів добрих тямущих числом десять, аби відвідали різні краї, приглядаючись до їхньої віри. Ті ж, повернувшись, заявили Володимиру й дружині, що немає в світі кращої над грецьку.

Посланці принесли зібрану інформацію і вибір випав на користь Візантії. Якщо стати на точку зору Києва X ст., то слід погодитися, що це був очевидний і мудрий вибір. Очевидний, бо попередні контакти Києва з Візантією були частими і тривалими. Мудрий, бо в останній чверті X ст. імперія ромеїв була найблискучішим у світі культурним центром, і Київ про це знав. А ще Візантія була на вершині своєї політичної могутності. Вона вийшла недавно переможницею в боротьбі з арабами у Середземномор’ї та в Сирії і суттєво просунулася углиб Балкан. Що ж до її культури, то витонченість і рівень освіченості візантійських книжників, їхнє знання канону грецької античної літератури були рисами, яких язичницька Русь, мабуть, ще не могла оцінити як слід. Зате могла оцінити величну красу візантійського мистецтва та врочистість церковних богослужінь. «Повість временних літ» навіть зазначає, що саме ця урочистість переважила шальки терезів на користь грецької релігії.

Отже, нам досить зорієнтуватися в загальному стані справ X ст., щоб погодитися з Володимиром: візантійський варіант християнства був найбільш привабливою його формою, – тут, здається, усе зрозуміло. Одначе ясність щезає, коли звернутися до деталей самої християнізації. Не можна сказати, щоб джерела наші – слов’янські, навіть візантійські, арабські та вірменські – про це нічого не говорили. Проблема виникає, коли ми пробуємо скласти їхні убогі й суперечливі свідчення докупи. Робилися десятки таких спроб, але на сьогодні всі вони силою факту залишаються не більш ніж розсудливими здогадами.

«Вибір віри», зроблений 988 р. князем Володимиром Святославовичем, не є випадковим. До візантійської орбіти Руську державу підштовхувало і традиційне географічне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані «Шляхом з варяг у греки», і загальнополітичні розрахунки. Окрім усього, Константинополь тих часів був одним із найрозкішніших міст світу, і під враженням його сліпучого блиску виросло кілька поколінь руських князів, які бачили в світлоносній імперії ромеїв землю обітовану.

Під впливом сусідів-християн – поляків, чехів, болгарів, угрів, візантійців – Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні.

Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976–1025) загрожувала катастрофа, і він узимку 987–988 рр. звернувся за допомогою до київського князя. Той пообіцяв, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому свою сестру Анни, зобов’язавши, зі свого боку охреститися разом «з усім народом його країни, а вони народ великий» (як напише один з тогочасних арабських авторів).

Коли навесні 988 р. 6-тисячне руське військо та армія імператора, розбивши Фоку, врятували трон, Василь ІІ віддавати сестру за варвара не квапився. Тоді Володимир здійснив збройний похід на Херcoнес (Корсунь), здобув і сплюндрував місто, а до Константинополя надіслав погрозу вчинити зі столицею імперії те саме. Це зробило візантійського володаря поступливішим, і Володимир отримавши обіцяну «багрянородну» Анну, відбув з нею до Києва. Час і місце його оcoбистого охрещення дискусійні, натомість примуcoве навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так: «І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде...”. А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду... а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається...».

Щодо радості великої, то літописець, мабуть, перебільшив. Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Не стала винятком із загального правила і Русь. «Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем», – писав новгородський книжник. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний крок на цьому шляху було зроблено.

Отже, офіційне запровадження християнства Русі 988 р. Володимир, який був охрещений як Василій (ім’я швагра і хрещеного батька – імператора ромеїв), здійснив не під опікою Константинополя, а самостійно. Він не прийняв християнство безпосередньо з Візантії, а охрестився і провів перші хрещення за допомогою корсунського духовенства на чолі з попом Анастасом. Хрещення стало апогеєм кількасотрічного процесу християнізації києворуських земель; християнство стало державною релігією Київської Русі. Надалі Володимир намагався не підпорядковуватись ні Константинопольському патріархові, ані римській курії, продовжуючи натомість розпочатий в Моравії Костянтином (Кирилом) і Мефодієм процес розбудови слов’янського варіанта християнства. На підвалинах кирило-мефодіївської, константинопольської та римської традицій теоретики і практики київського християнства творили власний – руський варіант, який набуває неповторних особливостей. Академік Б. Греков з цього приводу зауважував: «...Християнство на Русі... виявилося в кінцевому підсумку не візантійським і не римським, а руським».

У християнському віровченні втілився багатий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. Київський правитель усвідомлював свою вирішальну роль у справі реорганізації системи релігійних вірувань. При всій його недостатній обізнаності в християнських догматах та обрядовості, як це видно з уміщеного в літописі його діалогу з грецьким «філософом», князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість Церкви інтересам світської влади у Візантії. Важливо зазначити, що в свідомості «варварських» вождів тієї доби візантійська модель християнства пов'язувалася насамперед з уявленнями про вищу світську владу. Ця обставина зіграла чи не вирішальну роль у запровадженні на Русі християнства за візантійським зразком. Його модель якнайкраще відповідала системі політичного устрою Київської Русі.

Пошуки оптимальної для Київської Русі релігійної структури відбувалися не тільки через контакти зі світом християнської цивілізації, як це нерідко стверджується у науковій літературі, а у значно ширшому міжнародному контексті. Не слід забувати – то був період розквіту ісламу, впливи якого сягали території Східної та Південної Європи, а також утвердження іудаїзму серед хозар.
3. Формування церковної організації

Уже в ХІ ст. посилилися церковні контакти Русі з Візантією. Київська церква потребувала визнання у християнському світі, яке було неможливим без благословення Константинополя. Молода християнська спільнота Русі успадкувала не лише дух візантійської церковної доктрини, але і її зовнішній каркас, зокрема – специфіку підпорядкування всередині церковної ієрархії. Втім, інакше й не могло бути, оскільки за князя Ярослава Мудрого в Києві була офіційно встановлена митрополія, підлегла Константинопольському патріархату. Очолювали її, за двома винятками, митрополити-греки (ця традиція припиниться лише з другої половини ХV ст.).

Заснування Київської митрополії, тобто церковно-адміністративної округи зі столицею власного архіпастиря, більшість дослідників датує чаcoм між 976–998 рр. Серед трьох перших митрополитів, діяльність яких підтверджується документально, бачимо греків Феофілакта, Іоана І і Феопемпта. Канонічно вони (як і їхні наступники) були залежні від патріарха, котрий у Константинополі посвячував обрану ним одну з трьох кандидатур, запропонованих патріаршим синодом; з Константинополя до Києва присилали також святе миро, що слугувало символом церковної залежності. Після прибуття на Русь митрополит урочисто інтронізувався в Києві, у Софійському coборі (цей акт, як і церемонію вокняжіння, літописи називають посадженням на стіл). За Ярослава Мудрого св. Софія стала митрополичим храмом, в якому архіпастир правив урочисті літургії, садив на столи князів, хіротонував єпископів, скликав coбори.

Джерела зберегли дуже мало свідчень про пастирську та адміністративну діяльність митрополитів, до якої Константинополь надалі не втручався і не порушував самоврядування дочірніх помістних церков. Безперечно, негативну роль відігравало те, що митрополити не знали руської мови, тобто завжди були так чи інакше ізольовані і від пастви, і від місцевого кліру. Ізоляція не обмежувалася мовним бар’єром: грецькі ієрархи не орієнтувалися у внутрішніх проблемах Русі, приїжджаючи іноземцями і ними залишаючись (тим більше, що з огляду на зрілий вік їхнє перебування тут майже ніколи не тривало надто довго). З іншого боку, чужоземне походження мало і свої переваги. Як люди сторонні, обрані і висвячені без участі місцевих правителів, митрополити легше зберігали нейтралітет у міжкнязівських сутичках та політичних інтригах. Відстороненість архіпастирів опосередковано поширювалась на позицію усієї Церкви, котрій аж до монгольської навали, всупереч реаліям політичного життя, вдавалося уникнути розпаду (звідси бере початок і гасло єдності Руської землі, наполегливо пропаговане церковними книжниками навіть тоді, коли Київської держави як єдиного цілого насправді вже не існувало). Ще одним позитивним наслідком того, що Руську церкву очолювали митрополити-греки було те, що архіпастирі та штат їхніх перекладачів і служителів привозили з coбою книги й ікони, запроваджували церковні ритуали й елементи світського етикету, протегували грецьким художникам-іконописцям та ремісникам, які оздоблювали руські храми. І хоча в цілому митрополити займали пасивну позицію у перенесенні на Русь візантійської освіти та книжності, вони мимоволі виступали тут у ролі чи не єдиних автентичних носіїв грецької культури, опосередковано прищеплюваної руському загалові.

Заснування митрополії передбачало одночасне створення єпископських кафедр у центрах єпархій. Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого, тобто в середині ХІ ст., єпархіальним підпорядкуванням (принаймні теоретично) була охоплена вся територія Київської держави. Власні єпископи сиділи, зокрема, в усіх великих політичних центрах – Новгороді, Чернігові, Полоцьку, можливо – Турові. За правилами Східної церкви, створення нових єпархій, підпорядкованих митрополитові, належало до його компетенції і узгодження з патріархом не потребувало. Практично ж це залежало від місцевих князів, які надавали єпископам матеріальне забезпечення. Саме так наприкінці ХІ – протягом ХІІ ст. було створено чимало нових єпархій: Переяславська, Білгородська, Володимирська, Перемиська, Юріївська, Ростовська, Смоленська, Галицька, Рязанська та ін. У цілому напередодні монгольського нашестя функціонувало 16 єпископських кафедр, чиї обшири загалом збігалися з більшими державами-князівствами, що виділилися з Київської держави.

Єпископи, на відміну від митрополитів, були переважно місцевими людьми. Їх поставлення належало до прерогатив митрополита, хоча насправді вирішальну роль відігравала протекція князя (літописи, «забуваючи» про митрополитів, раз у раз повідомляють, що того чи того єпископа поставив князь). Очевидно, уже з ХІІ ст. при єпископських кафедрах почали формуватися органи церковного управління; до числа постійних функцій єпископів належала також посередницька діяльність у міжкнязівських конфліктах, де вони виступали в ролі послів, приймали взаємні присяги, намагалися пом’якшувати гостроту сутичок та ін. Перші служителі рядового кліру були вихідцями з Болгарії і, можливо, з Моравії, тобто людьми, які могли правити літургію по-слов’янському.

Поряд з білим духівництвом, на Русі разом з першими монастирями, заснованими за ініціативою князів, з'являється чернецтво. Показовим, зокрема, є зростання числа монастирів у Києві, де окремі княжі гілки під спадковим патронатом утримували власні обителі, що символізувало зв'язок з серцевиною династії – Києвом. Оcoбливим становищем характеризувався заснований у 1050-х роках вихідцем з бояр м. Любеча монахом Антонієм Печерський монастир, який уже на кінець ХІ ст. нараховував до 180 ченців. Не перебуваючи під спеціальним патронатом котроїсь із княжих гілок, він, проте, користувався загальним авторитетом як перший осередок руської аскетичної святості. Зокрема, другий ігумен монастиря Феодосій (помер 1074 р.) запровадив тут уперше на Русі чернечий устав одного з найвизначніших діячів візантійського монашества Феодора Студита, що передбачав суворі вимоги до братії, яка мала жити спільною громадою в безперестанній молитві і праці. Монастирський побут відзначався підкресленим аскетизмом, а деякі з ченців, прагнучи ще більшого духовного подвигу, йшли в затвор – роками жили самотньо в тісних земляних печерах, проводячи час у пості та молитвах.

Завершуючи характеристику організації Церкви в княжій Русі, варто зупинитися на її матеріальному забезпеченні, яке реалізувалося від часів Володимира Святославовича у формі знаменитої десятини – відрахування на користь церковної організації десятої частки всіх надходжень княжої скарбниці від данин, прибутків княжого суду (тобто штрафів, що йшли на користь князя), а також від торгового мита. Відтак, Церква жила не за рахунок випадкових дарунків, а отримувала регулярну грошову ренту від влад, під покровительством яких перебувала.



4. Наслідки прийняття християнства
1. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені споcoби вираження духовних, coціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних систем найбільш розвинутих суспільств світу – капіталізм чи coціалізм. Для Володимира цими двома виcoкорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.

2. У результаті запровадження християнства молода руська культура розвивалася з дивовижною швидкістю. Протягом одного-двох поколінь після хрещення у ній з’явилися видатні мистецькі й літературні твори. Солідною пам’яткою візантійської архітектури став собор св. Софії Київської, виповнений мозаїками та фресками як священного, так і світського змісту. Церква стала головним поширювачем писемної культури. За літопиcoм, початок шкільній (книжній) освіті був покладений Володимиром, який відразу після охрещення киян став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. Так було покладено початок підготовці книжних людей, а з середини – другої половини ХІ ст. – і перших пам’яток руської книжності, що походили з церковного середовища. Витонченим і проникливим зразком візантійської літератури того часу стало «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона.

3. Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських правителів. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з’явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя.

4. Церква як надрегіональний інститут підтримувала в населення різних земель Русі усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних принципів, що зберігалися в повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовості та культури. Із запровадженням християнства руська культура через контакти з Візантією знайшла точки дотику з біблійними й елліністичними витоками, подолавши відтак локальну обмеженість, і набула свого універсального виміру. Християнство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвиткові.


Взагалі кажучи, завдяки вирішальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм.

Таким чином, запровадження християнства в давньоруській державі наприкінці Х ст. було епохальною подією в історії України, поворотним пунктом усього її дальшого історичного розвитку, який прилучив Київську Русь до європейської християнської цивілізації.
Контрольні завдання і запитання


  1. Охарактеризуйте головні джерела поширення християнства на Русі.

  2. Визначіть причини утвердження християнства східного обряду.

  3. Розкрийте особливості формування церковної організації на Русі.

  4. Які історичні наслідки мало хрещення Русі?

  5. Поміркуйте, якою була б сучана Україна, якби князь Володимир не запровадив християнство?


Рекомендована література:


  1. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988. – 261с.

  2. Греков Б. Киевская Русь. – М., 2004. – 671 с.

  3. Ісіченко Ігор, Архиєп. Історія Христової Церкви в Україні. – Харків, 2003. – 472 с.

  4. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник. – К., 1999. – 735 с.

  5. Кабанець Є. Джерела церковної організації на Русі. Чи було насправді «Аскольдове хрещення»? // Людина і Світ. – 2003. – № 6. – С. 2-12.

  6. Крисаченко В. Християнство на теренах України I-XI ст. Україна на сторінках Святого Письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. – К., 2000. – 486 с.

  7. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства: Навч. посіб. – К., 1996. – 224с.

  8. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – 360 с.

  9. Харьковщенко Є. Софійність київського християнства. – К., 2003. – 223 с.

  10. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим; Нью-Йорк, 1965. – Том 1: Від початку до 1353 р. – 816 c.

  11. Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом: Нариси із історії культури до початку XVIII століття. – Львів, 2001. – 250 с.

  12. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – 584 с.

МАТЕРІАЛИ, ПРИСВЯЧЕНІ ВІДЗНАЧЕННЮ В УКРАЇНІ 1020-РІЧЧЯ ХРЕЩЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ1

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка