Благальна молитва, відома як „The Cornish Litany”, датована XIV-XV ст



Сторінка1/28
Дата конвертації16.04.2017
Розмір3.34 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


Анджей Сапковський


Сезон гроз


Від кровопивців і від поторочів,

Від інших довголапих страховидл

І всього, що товчеться серед ночі,

Нас, добрий Боже, вибави!

Благальна молитва, відома як „The Cornish Litany”, датована XIV-XV ст.
Кажуть, що поступ проганяє морок. Але завжди, завжди буде існувати темінь.

І завжди буде в темряві Зло, завжди будуть у темряві ікла і пазури, смерть і кров.

Завжди будуть істоти, що товчуться серед ночі.

А ми, відьми́ни, є на те, щоби притовкти їх.

Весемир з Каер Моргену
Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися,

щоб самому не обернутись на страховище.

І коли довго дивишся у прірву, прірва також зазирає в тебе.

Фрідріх Ніцше, «По той бік Добра і Зла» (пер. Анатолій Онишко)
Заглядання у прірву вважаю цілковитим ідіотизмом.

Є на світі безліч речей, набагато більш вартих того,

аби в них заглядати.

Горицвіт, «Півсторіччя поезії»

Розділ перший


Він жив лише для того, щоби вбивати.

Лежав на нагрітому сонцем піску.

Відчував коливання, що переносилися притисненими до землі волохатими сяжками та щетинками. Хоч коливання ще були далекими, Ідр виразно і точно їх відчував, міг визначити за ними не лише напрям та ритм руху жертви, а й її вагу. Для більшості хижаків, що полювали подібним чином, вага здобичі мала першорядне значення — підкрадання, напад та переслідування означали витрату енергії, котра мусила бути компенсована енергетичною цінністю поживи. Більшість подібних до Ідра хижаків відмовлялася від нападу, коли здобич була замалою. Але Ідр — ні. Ідр існував не для того, щоб їсти та продовжувати рід. Не для того був створений.

Жив для того, щоби вбивати.

Обережно переставляючи членисті кінцівки, видобувся з ями, переповз через струхлявілий стовбур дерева, за два кроки проминув бурелом, як примара, промайнув галявину, впав у порослий папороттю підлісок, зробився непомітним у гущавині. Рухався швидко і безшумно, то біжучи, то підcтрибуючи, як велетенський коник-стрибунець.

Зачаївся у гущавині, притулився до землі сегментованим панцирем черевця. Коливання ґрунту ставали все виразнішими. Імпульси з вібрисів і щетинок Ідра складалися в образ. У план. Ідр уже знав, як підібратися до жертви, в якому місці перетяти їй дорогу, як змусити до втечі, як довгим стрибком звалитися на неї ззаду, на якій висоті вдарити і різонути гострими жвалами. Коливання та імпульси вже витворювали у ньому радість, якої зазнає, коли жертва засмикається під його вагою, ейфорію, яку дасть йому смак гарячої крові. Розкіш, яку відчує, коли повітря розітне скрик болю. Ідр легенько тремтів, розкриваючи та замикаючи клешні та ногомацаки.

Вібрації ґрунту, вже дуже виразні, стали й різноманітними. Ідр уже знав, що жертв більше, ймовірно три, можливо — чотири. Дві примушували ґрунт тремтіти так, як зазвичай, коливання третьої вказували на малу масу і вагу. Четверта ж — якщо взагалі була якась четверта — спричиняла нерегулярні вібрації, слабкі, непевні. Ідр завмер, випростав і виставив над травою антени, вивчаючи рухи повітря.

Тремтіння ґрунту врешті просигналізувало те, на що Ідр чекав. Жертви розділилися. Одна, та найменша, лишилася позаду. А четверта, та невиразна, зникла. То був фальшивий сигнал, оманливе відлуння. Ідр проігнорував його.

Мала здобич ще сильніше віддалилася від решти. Ґрунт затремтів сильніше. І ближче. Ідр випростав задні кінцівки, відштовхнувся і скочив.
* * *

Дівчинка пронизливо вереснула. Замість тікати, завмерла на місці. І кричала, не замовкаючи.


* * *

Відьми́н кинувся до неї, в стрибку добуваючи меча. І в ту ж хвилину зрозумів — щось не так. Його пошили в дурні.

Чоловік, що тягнув візка із хмизом, скрикнув і на очах Геральта підлетів на сажень догори, а кров бризнула з нього широким струменем, розбризкуючись довкола. Упав, аби тієї ж миті знову злетіти, на цей раз — двома шматками, з яких бухала кров. Вже не кричав. Тепер пронизливо кричала жінка, що, як і її донька, стояла завмерла і паралізована страхом.

Відьми́н зміг її врятувати, хоч не вірив, що вийде. Підскочив і штовхнув із зусиллям, відкидаючи забризкану кров’ю жінку з доріжки в ліс, у зарості папороті. І тут же зрозумів, що й тепер то був підступ. Фортель. Бо сіра, пласка, неймовірно швидка постать з безліччю ніг вже віддалялася від візка і першої жертви. Рухалась до другої. До дівчинки, що й далі пищала. Геральт кинувся за нею.

Якби вона й далі стояла на місці, він не встиг би вчасно. Однак дівчинка виявила здоровий глузд і одчайдушно кинулася навтьоки. Сіра потвора все ж наздогнала б її швидко і без труднощів — наздогнала, вбила і повернулася б, щоб забити й жінку. Так і сталося б, якби там не було відьми́на.

Наздогнав чудовисько, скочив, притискаючи підбором одну із задніх кінцівок. Якби тут же не відскочив — утратив би ногу — сіре створіння вивернулося з неймовірною гнучкістю, а його серпоподібні клешні клацнули, схибивши на волосину. Поки відьми́н відновив рівновагу, чудовисько відштовхнулося від землі і напало. Геральт захистився рефлекторним, широким і досить хаотичним ударом меча, відштовхнув потвору. Не завдав страховиську жодних пошкоджень, але повернув собі ініціативу.

Підскочив, наздогнав, ударом навідліг розрубуючи панцир на плоских головогрудях. Поки ошелешена тварюка опам’яталася, другим ударом відьми́н відтяв їй ліве жвало. Потвора кинулася на нього, розмахуючи лапами, намагаючись буцнути його другим жвалом, як тур. Відьми́н відрубав їй ще й друге. Швидким зворотним ударом відбатував один з ногомацаків. І ще раз рубонув у головогруди.

До Ідра нарешті дійшло, що він у небезпеці. Що мусить утікати. Мусив тікати, тікати далеко, зачаїтися десь, залягти у криївку. Жив лише для того, щоб убивати. Щоб убивати, мусив регенеруватися. Мусив тікати… Тікати…


* * *

Відьми́н не дав йому втекти. Догнав, притис ногою до землі задній сегмент тулуба, рубонув згори, з розмаху. На цей раз панцир головогрудей піддався, з тріщини бризнула і полилася густа зеленувата сукровиця. Чудовисько билося, його кінцівки відчайдушно молотили по землі. Геральт рубонув мечем, на цей раз повністю відділивши пласку голову від решти тіла.

Тяжко дихав.

Вдалині загриміло. Вихор, що зірвався, і небо, яке швидко чорніло, провіщали, — наближається гроза.


* * *

Альберт Смулька, недавно призначений жупан місцевої громади, вже при першій зустрічі нагадав Геральтові коренеплід брукви — був круглястий, недомитий, товстошкірий і взагалі якийсь нецікавий. Інакше кажучи, не надто відрізнявся від інших урядників нижчого рівня, з якими йому доводилося мати справу.

— Ти диви, правда, — сказав жупан. — Що нема на клопіт, як відьмак.

— Йонас, що переді мною жупанував, — додав за хвилину, не дочекавшись від Геральта жодної реакції, — нахвалитися тобою не міг. Подумати лишень — а я його за брехуна мав. Значиться, не вірив йому до кінця. Знаю, як то речі обростають побрехеньками. Особливо в люду темного, у них де не рушся, там чудо, або диво, або інший якийсь відьмак з надлюдськими силами. А тут на маєш — виявляється, правда щира. Там у бору, за річечкою, люду погинуло — не злічити. А що тамтудою до містечка шлях коротший, тудою й ходили, дурні… На згубу власну. Остерігай їх, не остерігай. Час нині такий, що ліпше не швендяти по пустирях, не лазити по лісах. Всюди почвари, всюди людожери. В Темерії, на Тукайськім Нагір’ї, щойно-во страшна річ сталася, п’ятнадцятеро людей забив у вуглярському селищі якийсь лісовий упиряка. Роговизна висілок звався. Чув, певно. Ні? Але правду кажу, щоб я здох. Навіть чорнокнижники, кажуть, слідство у тій Роговизні чинили. Ну, але що там балакати. Ми тепер тут в Ансеґісі у безпеці. Тобі дякувати.

Вийняв з комоду шкатулку. Розклав на столі аркуш паперу, вмочив перо в каламар.

— Обіцяв-ісь, що страховисько заб’єш, — промовив, не піднімаючи голови. — Виходить, не кидав слів на вітер. Слівний, як на волоцюгу. А й тамтим людям життя відрятував. Бабі й дівчаті. Подякували хоч? Впали в ноги?

Не впали — стиснув зуби відьми́н. Бо ще не повністю очуняли. А я піду звідси, перш ніж опритомніють. Доки зрозуміють, що я використав їх як приманку, в зарозумілій упевненості переконаний, що зможу оборонити усіх трьох. Піду, доки до дівчинки дійде, доки зрозуміє, що то через мене лишилася напівсиротою.

Почувався погано. Без сумніву, то був наслідок вжитих перед боєм еліксирів. Без сумніву.

— Той монстр, — жупан посипав папір піском, потім струсив пісок на підлогу — справжнісінька гидота. Приглядівся до стерва, як принесли… Що то таке було?

Геральт не конче знав, але не збирався цього виявляти.

— Арахноморф.

Альберт Смулька поворухнув губами, даремно намагаючись повторити.

— Тьху, як звати, так звати, дідько з ним. То тим мечем ти його зарубав? Тим клинком? Можна глянути?

— Не можна.

— Ага, зачароване лезо, певно. І дороге… Ласий шматок… Ну, але ми тут базікаємо, а час біжить. Умова виконана, час платити. Але наперед формальності. Підпишися на рахункові. Значиться, хрестика постав чи інший якийсь знак.

Відьми́н узяв поданий йому рахунок, повернув до світла.

— Диви на нього, — покрутив головою жупан, кривлячись. — Читати вміє, чи що?

Геральт поклав папір на стіл, посунув у бік урядника.

— У документ вкралася невелика помилка, — проказав спокійно і тихо. — Домовлялися на п’ятдесят корун. Рахунок виставлено на вісімдесят.

Альберт Смулька склав долоні, спер на них підборіддя.

— То не помилка, — теж знизив голос. — То скоріше доказ визнання. Вбив-ісь страшне страховидло, нелегка то, певно, була робота… Сума теж нікого не здивує…

— Не розумію.

— Коби не так. Не вдавай невинного. Наче Йонас, як тут урядував, не виставляв тобі таких фактур? Голову даю на відсіч, що…

— Що, що? — перебив Геральт. — Що завищував рахунки? А різницю, на яку зменшував королівську скарбницю, ділив зі мною пополовині?

— Пополовині? — Жупан скривив губи. — Не переборщуй, відьмаче, не переборщуй. Хто б подумав, що ти така значна особа. З різниці дістанеш третину. Десять корун. Для тебе то і так велика премія. А мені більше належиться, хоч би з огляду на посаду. Урядники державні мусять бути маєтні. Чим державний урядник маєтніший, тим престиж держави вищий. Що ти про таке знаєш? Вже я тою розмовою змучився. Підпишеш фактуру чи ні?

Дощ лопотів по даху, на вулиці лило як з відра. Але вже не гриміло, гроза віддалялася.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка