Бібліотека ім. М. Костомарова



Сторінка1/3
Дата конвертації28.12.2016
Розмір0.55 Mb.
  1   2   3


Централізована бібліотечна система Шевченківського району м. Києва

Інформаційний центр “Бібліотека ім. М. Костомарова”

Інформаційно-бібліографічний відділ


... Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди...”

М и к о л а



І в а н о в и ч

К о с т о м а р о в


(4 (16)травня 1817 – 7 (19) квітня 1885)

Біобібліографічний покажчик

Київ

2007
Шановні колеги!

В травні 2007 року виповнюється 190 років від дня народження видатного історика, поета-романтика, мислителя, громадського діяча Миколи Івановича Костомарова.

Вже минуло понад 10 років, як нашій бібліотеці, що за часів радянської влади носила ім’я „50-річчя газети „Правда” було урочисто присвоєно ім’я нашого славетного співвітчизника.

Всі ці роки колектив бібліотеки намагався збирати видання творів М.І.Костомарова та інформацію про його життя та творчість. Свої намагання ми відтворювали, в тому числі, і в 2-х випусках покажчиків, присвячених цій неповторній особистості.

Отже, тепер Ви тримаєте в руках 3-й випуск біобібліографічного покажчика, присвяченого життю та творчості М.І.Костомарова, який перероблено, доопрацьовано й укладено на основі бібліографічних джерел бібліотеки ім. М. Костомарова, з використанням матеріалів віднайдених в Національній парламентській бібліотеці, Державній історичній бібліотеці, Національній бібліотеці ім. В.Вернадського та мережі Інтернет.

Незважаючи на доволі кропітку працю, одразу хочемо зауважити, що і це видання не претендує на повноту охоплення матеріалу, тому працівники відділу будуть надзвичайно вдячні всім, хто зможе доповнити цю бібліографію матеріалами, які до неї не увійшли.

Маємо надію, що покажчик стане в нагоді бібліотечним працівникам, викладачам, студентам, учням та всім, хто небайдужий до життя і творчості нашого славетного співвітчизника.
Матеріал розташовано наступним чином:


  • За розділами.

  • В межах розділів – за підрозділами.

  • Статті з періодичних видань в алфавіті авторів або назв статей.

Ті позиції, які Вас зацікавили, Ви можете замовити у відділі інформаційно-бібліографічної роботи бібліотеки ім. М.Костомарова і отримати у вигляді


  • першоджерела (на короткий термін),

  • ксерокопії документа.

Добір матеріалу припинено 01.02.2007 р.


Список підготувала гол. бібліограф С. Онищук
Комп’ютерний набір та редагування С. Онищук
З побажаннями та за довідками звертатись
443-09-95

З М І С Т



Централізована бібліотечна система Шевченківського району м. Києва 1

Інформаційний центр “Бібліотека ім. М. Костомарова” 1

Інформаційно-бібліографічний відділ 1

М и к о л а 1

1

І в а н о в и ч 1

1

К о с т о м а р о в 1



(4 (16)травня 1817 – 7 (19) квітня 1885) 1

Біобібліографічний покажчик 2

Київ 2

2007 2

Шановні колеги! 3

За розділами. 3

В межах розділів – за підрозділами. 3

Статті з періодичних видань в алфавіті авторів або назв статей. 3

Ті позиції, які Вас зацікавили, Ви можете замовити у відділі інформаційно-бібліографічної роботи бібліотеки ім. М.Костомарова і отримати у вигляді 3



першоджерела (на короткий термін), 3

ксерокопії документа. 3

3



Добір матеріалу припинено 01.02.2007 р. 3

З М І С Т 5

I. Віхи життя і творчості 8

Дитинство 8

Юність та навчання 8

Початок діяльності 9

Дисертації та викладання 10

Кирило-Мефодіївське братство 11

Ув’язнення 12

Заслання до Саратова 13



Звільнення 14

Життя та викладання в Санкт-Петербурзі 14



Погляди та положення Миколи Костомарова 15

Літературна спадщина 16

Останні роки життя і смерть 18

Роль Миколи Костомарова 19

II. Бібліографія 20

Твори М.І. Костомарова 20

III. Література про життя і творчість М.І. Костомарова 29

Київський період життя 38

38



Додаток № 1 39

Алфавітний покажчик назв творів М.І.Костомарова 39

Додаток № 2 41

Іменний покажчик авторів, які писали про життя та творчість 41

М.І. Костомарова 41

Додаток № 3 43

Інформація про місце знаходження видань, включених до покажчика 43

I. Віхи життя і творчості

В одному ряду з найвидатнішими вченими середини ХІХ століття — М.Карамзіним, С. Соловйовим, В. Ключевським, М. Грушевським — стоїть Микола Костомаров, неперевершений історик і мислитель, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, з якого, власне, і починається самостійний український суспільно-політичний рух.

Дитинство



Микола Іванович Костомаров народився 4 травня 1817 року в селі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Походження хлопчика визначало деяку подвійність його долі. Він з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Петрівною Мильниковою, і за законами Росії став кріпаком свого власного татуся. Батько майбутнього історика, капітан, учасник взяття Ізмаїла суворовською армією, у 1790 році пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. Він належав до стародавнього, відомого з середини ХVI століття дворянського роду, вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчивши французьку, в оригіналі читав твори Вольтера, Дідро й інших французьких просвітителів, залишаючись, проте, жорстоким кріпосником. Вже в похилому віці він вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну і відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні, намірюючись потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, уже після народження сина.

Раптова смерть батька 14 липня 1828 року поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над паничем. Щоб він звикав до свого нового становища, йому призначили «місце» у передпокої. Ровнєвські лакеї, зловтішаючись, говорили йому: «Доста панствувати, Миколко, — ти ж бо такий же холоп, як і ми!». Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин родючої землі вдовину частку — 50 тис. карбованців асигнаціями, а також волю хлопчикові, вона погодилася без зволікань. Щоб урятувати сина від кріпацької неволі, жінка була готова на все. Микола дуже любив свою матір, до кінця життя не забуваючи, кому він був зобов'язаний своїм «другим» народженням.

Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з московського пансіону (де він, тільки-но почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько «infant miraculeux» — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За «витівки» він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії. З усіх випускників 1833 року тільки Микола, прагнучи вчитися, вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет.

Юність та навчання

Обдарованого юнака цікавили найрізноманітніші сфери гуманітарних знань. Він вивчав стародавні й нові мови, глибоко цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

Особливу роль у становленні поглядів Миколи Костомарова на історичний процес відіграв професор кафедри грецької словесності Михайло Михайлович Лунін. Його лекції захоплювали: саме він викликав у Костомарова «переворот», про який він згодом писав: «…я полюбив історію найбільше, і з тих пір із жаром віддався читанню і вивченню історичних книг». Значною мірою під впливом Луніна в юнака сформувався погляд на історію, близький світоглядові культури німецького романтизму, але дуже далекий від поглядів, що панували в той час у російській історіографії. Головний зміст історичного процесу він бачив у саморозвиткові народу і його духовно-культурних проявів (насамперед, у надбаннях народної творчості і самобутніх суспільних формах). Таке романтично-народницьке бачення історії контрастувало з тоді прийнятим в колах учених розумінням історичного процесу як політичної історії окремих держав на чолі з правлячими династіями.

Костомаров в університетські роки дуже багато читав. Перевантаження не забарилися позначитися на його здоров'ї — ще за студентства значно погіршився зір. У січні 1837 року Микола Костомаров склав іспити з усіх предметів, і 8 грудня 1837 року був затверджений у статусі кандидата.

Початок діяльності

Після закінчення університету він пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Але військовим він виявився ніяким. Насамперед нести службу заважав поганий зір. До того ж дуже скоро Костомарову набридли «військові навчання і тодішні військові товариші». Вихід знайшовся своєрідний: почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козачого полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку.

На жаль, його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого: після складання опису Острогозького слобідського полку Костомаров серйозно задумався над тим, щоб в аспекті історії подібних полків простежити минуле всієї Слобідської України. Тоді ж Микола Іванович переконався, що історію потрібно вивчати не тільки за мертвими літописами, але й серед народу. Для ліпшого знайомства з життям народу М.Костомаров, як він сам писав, починав «етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками». При цьому, перейнятий духом навчання Й.Гердера і гегелівської філософії, а також під впливом чеського слов'янофільства, він намагався визначити історичну місію, вище призначення слов'янських народів, і в першу чергу — українського.

Великий вплив у ті роки справила на М.Костомарова європейська романтична традиція, особливо творчість Е.Гофмана. Прослухані навесні 1838 року в Московському університеті лекції літературознавця і публіциста С.Шевирьова зміцнили в ньому романтичне ставлення до народності. Вже в харківський період життя М.Костомаров почав схилятися до думки про те, що серед слов’янських народів саме українському належить особлива місія у справі звільнення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства; створив найбагатшу фольклорно-пісенну традицію і розвинув демократичні ідеали та інститути козацтва. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України. Свої поетичні твори Костомаров друкує в різних альманахах і видає у вигляді збірників «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840) під псевдонімом «Ієремія Галка». Тоді ж він під впливом творчості В.Шекспіра створює історичну драму «Сава Чалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841), що дістали високу оцінку В.Бєлінського.

Дисертації та викладання

У 1840 році М.Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Однак ця робота («Про причини і характер унії в Західній Росії») не була захищена через заборону Міністерства народної освіти. Дисертація побачила світ у 1841 році як окрема книга, і дуже скоро стала широковідомою. Але це докладне, об'єктивне дослідження викликало люті протести з боку церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування досить слизької і перманентно актуальної для України проблеми. Після публічної заяви архієпископа Харківського Інокентія Борисова про «обурливий зміст» книги молодого вченого, уже запланований захист не відбувся. Напередодні захисту в стінах університету з'явилося оголошення про те, що захист дисертації Костомарова відкладається «через непередбачені обставини». Через місяць прийшов офіційний наказ, підписаний професором М.Устряловим (за розпорядженням міністра народної освіти С.Уварова), знищити весь наклад видання.

Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена за півтора року, називалася «Про історичне значення російської народної поезії». Ідеологічних нарікань вона не викликала, тож була успішно захищена в 1844р. М.Костомаров одержав звання магістра і можливість зосередитися на науковій праці, поєднуючи її з педагогічною діяльністю. Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць основних боїв часів Визвольної війни, Микола Іванович відправився вчителювати на Волинь, у гімназію містечка Рівне. Однак у провінційній глухомані він швидко відчув брак літератури й спілкування з освіченими людьми.




«Этот грязный иудейский городок, где суждено мне было проживать, с первого же вида показался мне очень неприветливым, особенно при страшной грязи и при совершенном отсутствии наемных лошадей; к счастью он так мал, куда бы не пойти, все не будет далеко»

(М.Костомаров)



м. Рівне. Гімназія. Початок ХХ століття1

Тому вже 1845 року переїхав до Києва, де з серпня став працювати старшим учителем в гімназії, відразу ж познайомившись із найавторитетнішим і впливовим на той час ученим М.Максимовичем. Тоді він жив на квартирі у свого приятеля М.Гусака. У лютому 1846 р. Костомаров переселився на Хрещатик, в будинок Сухоставської. Згодом він переїхав на іншу квартиру на Рейтарській вулиці у Старому місті, а далі – винаймав квартиру в будинку Моньки біля Андріївської церкви, з чудовим видом на Поділ і Задніпров’я (де, згодом, напередодні весілля, його і заарештували).

За спогадами учня Костомарова, згодом прославленого художника М. Ге, Микола Іванович незабаром став найулюбленішим учителем у гімназистів. Для них його уроки були справді духовним святом. Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала М.Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад’юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України, яку свого часу розгорнув М.Максимович. Тоді ж М.Костомаров зблизився з видатним київським, досить самобутнім, релігійним філософом П.Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософсько-психологічні праці позначені особливим інтересом до «сутінкового» боку людської душі — сфери підсвідомого, думки про те, що душа людини може спілкуватися зі світом безпосередньо, без участі органів чуттів і розуму. Увага київського філософа не оминала й проблем етнопсихології, точніше культурно-психологічних особливостей окремих національно-цивілізаційних типів, і це було надзвичайно близьким М.Костомарову. Випереджаючи О.Хом’якова і В.Соловйова, П.Авсеньєв стверджував, що на Заході переважає елемент індивідуалізму, на Сході — тотальності, тоді як російський, слов'янсько-православний тип душі гармонічно синтезує одне й інше. Такі погляди, а також глибоко праведне життя, що зближувало П.Авсеньєва з особистостями Г.Сковороди або ж С.Гамалії, справили величезне враження на М.Костомарова і його нових київських друзів.
Кирило-Мефодіївське братство

Яскрава фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала багатьох молодих людей, зокрема, В.Білозерського, М.Гулака, П.Куліша й А.Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 року вони створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко, який наїжджав до Києва з Петербурга від 1843 року й остаточно перебрався до міста на Дніпрі навесні 1845-го. Своє завдання братчики бачили в поширенні передових ідей «слов'янської взаємності». Незабаром був написаний статут товариства, названого на честь великих просвітителів — святих Кирила і Мефодія. Статут передбачав повну свободу віросповідання, «відкидання єзуїтського правила про освячення засобів метою», вивчення слов'янських мов і культури.

Більшість кирило-мефодіївців, у тому числі й сам М.Костомаров, були людьми глибоко релігійними, а народницький пафос носив у них характер майже релігійної віри. Але якщо М.Костомаров, М.Гулак і В.Білозерський були швидше слов’янофілами, аніж особами, відданими власне українській ідеї, то П.Куліш і Т.Шевченко утворювали патріотично-українське крило.

Програмні документи кирило-мефодіївців, і, насамперед, написана М.Костомаровим «Книга буття українського народу», відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема «Книги народу польського і пілігримства польського» А.Міцкевича, виданої в Парижі 1832 року. Не менший вплив на історико-політичне мислення братчиків справила й «Історія русів» — патріотичний українофільський твір, який вийшов на рубежі ХVIІІ — ХІХ століть із кіл лівобережного, опозиційно настроєного щодо російського самодержавства українського дворянства й прихильників традиційних прав і волі козацької України. Члени Кирило-Мефодіївського братства свої ідейно-політичні ідеали і прагнення виклали в кількох програмних документах-прокламаціях: «До братів українців» і «До братів великоросів і поляків»; у Статуті і згадуваній «Книзі буття…». Вони прагнули перебудови суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, рівність і волю людей шляхом його всебічного і радикального реформування.

Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. При цьому М.Гулак, близький до декабристського радикалізму П.Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Т.Шевченко навіть мріяв про народне повстання. Але до практичного втілення цих намірів справа не дійшла. Студент Петров, який знімав квартиру в одному будинку з М.Гулаком, підслухував розмови друзів. Він завів із ними знайомство і незабаром ввійшов у довіру до братчиків. З березня 1847 року Петров написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну. Він повідомляв, що «чув у Гулака зібрання людей і думки про предмети, що торкаються держави, і перейняті вони ідеєю волі цілком…». Донос був негайно переправлений до Петербурга начальнику III відділення Його імператорської величності власної канцелярії графу Орлову. 17 березня Орлов повідомив про зібрання наступникові престолу Олександрові Миколайовичу з проханням дозволити арешти в Києві.

Ув’язнення

Київський губернатор І.Фундуклей, меценат і великий любитель старожитностей, з великою повагою ставився до М.Костомарова. За кілька тижнів до цих подій він дав Миколі Івановичу для відгуку й зауважень свій рукопис книги „Огляд Києва щодо старожитностей” (вона була надрукована в 1847 році). Довідавшись про арешт, який уже готувався, Фундуклей намагався попередити М.Костомарова про небезпеку. У відправленій із посильним записці він просив Костомарова негайно зайти до нього. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям з Ангеліною Крагельською (за кілька днів), не знайшов часу заїхати до губернатора. У ніч на 30 березня 1847 року М.Костомаров був узятий під варту і відправлений до Петербурга. Тепер уже І.Фундуклей нічим не міг допомогти Миколі Івановичу. Костомаров перебував у жахливому стані. У відчаї, він вирішив заморити себе голодом у дорозі. Знесилений, ледь міг піднятися з воза. Квартальний, що його супроводжував, помітив стан свого арештанта і порадив йому відмовитися від фатального наміру. «Ви… смерті собі не заподієте, я вас устигну довезти, але ви собі зашкодите: вас почнуть допитувати, а з вами від виснаження станеться марення, і ви наговорите зайвого і на себе, і на інших», — умовляв Костомарова конвоїр. Логіка наглядача подіяла на вченого. 7 квітня його привезли до Петербурга, а 15-го відбувся перший допит.

14 червня 1847 року Костомарову, який перебував у Петропавловській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Ангеліною Крагельською. Познайомилися вони в жіночому пансіоні, де Костомаров викладав. Вихованки прозвали свого вчителя Опудалом Морським, що не заважало їм захоплюватися його знаннями й талантом оповідача. Аліна полонила Костомарова своєю жвавістю, безпосередністю і щирою обдарованістю (її грою на фортепіано захоплювався навіть Ференц Ліст, що відвідав Київ із гастролями). Їхнє весілля було призначено на 30 березня 1847 р. але арешт Костомарова різко змінив все. Микола Іванович боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Масла у вогонь підливала й мати нареченої. В результаті їхній шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років. Якось узимку 1862 року вона купила видання драми М.Костомарова «Кремуцій Корд» і прочитала зрозумілу тільки їй присвяту: «Незабутній А. Л. К. на пам'ять. 14 червня 1847 р.»…

Одночасно з Костомаровим був арештований М.Гулак, а незабаром — Т.Шевченко, П.Куліш, Бєлозерський, А.Маркович та інші кирило-мефодіївці. Для проведення слідства всі вони були відправлені до Петербурга, згодом — засуджені. Але, за мірками миколаївського часу, здебільшого (крім Т.Шевченка, засланого рядовим до Оренбурга, а потім до Новопетровського укріплення, з найсуворішою забороною писати і малювати) — без зайвої жорстокості. Граф Орлов розумів, що ніякої політичної роботи кирило-мефодіївці так і не почали, обмежуючи свою діяльність періодичними зустрічами, складанням і обговоренням документів. Цікаво, що під час слідства засудженим допомагали самі ж службовці із жандармського корпусу, підказуючи, як правильніше поводитися на допитах.




Будинок М.Костомарова в Дідівцях

Поруч із Прилуками, майже в самісінькому центрі села Дідівці, стоїть покинутий будинок, який привертає увагу передусім своєю несхожістю на сучасні особняки й селянські хати радянських часів. Одноповерховий, із чотирма колонами, що прикрашають фасад, із кокетливо заокругленим дашком над входом, він нагадує про затишні «дворянські гнізда» та їхніх мешканців. Залишки старого парку (що його письменник Василь Горленко, який побував тут понад 120 років тому, називав «прекрасним садом»), напівзруйновані допоміжні приміщення з різьбленими віконницями, склепінчастими підвалами, старою бляшаною покрівлею, — все це змушує перенестися уявою в далеке минуле, коли тут мешкали власники садиби.

Заслання до Саратова

24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, М.Костомаров був засланий у Саратов. Рік в'язниці не пройшов для Миколи Івановича даремно. За кілька місяців ув'язнення він вивчив грецьку й іспанську мови, і тепер легко міг читати Гомера і Кальдерона в оригіналі.

У Саратові Костомарова призначили на посаду перекладача при губернському правлінні з платнею 350 карбованців на рік. Оскільки перекладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати… секретним відділом, у якому велися справи „розкольників”.

Як людина досить вразлива, і до того ж слабкого здоров'я, Микола Іванович важко зносив удари долі, що сипалися на нього, особливо через невдалий шлюб. Але світогляд його майже не змінювався. У Саратові він знову включився в наукову роботу і завершив монографію про Богдана Хмельницького. Тоді ж почав писати про побут у Московській державі XVI – XVII століть. Для цієї роботи він, за звичкою, вже не обмежувався наявною літературою, а вирушав в етнографічні поїздки, збираючи стародавні пісні і перекази й одночасно знайомлячись із життям розкольників та інших сектантів.

У саратовському засланні Костомаров познайомився з М.Чернишевським. Микола Гаврилович дуже високо оцінив видану у «Вітчизняних записках» монографію «Богдан Хмельницький», написавши в «Сучаснику» про неупередженість автора і широту його кругозору. У Саратові в «Губернських відомостях» за 1853 рік був опублікований перший варіант майбутнього великого дослідження Костомарова «Бунт Стєньки Разіна». Ця монографія пізніше стала відома К.Марксові: він настільки зацікавився нею, що навіть склав її докладний конспект.

Звільнення

У 1856 році «найвищий маніфест» нового царя Олександра ІІ звільнив Костомарова від поліцейського нагляду. У 1857-му Микола Іванович відправився за кордон. Він побував у Швеції, Німеччина, Швейцарії, у Франції й Італії. У Празі зустрівся з патріархом чеського слов'янства В.Ганкою, який приділив Костомарову багато уваги, а на прощання на знак глибокого шанування подарував йому усі свої праці.

У 1858 році М.Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки. Він майже щодня ходив у бібліотеку, вивчав рукописи, поповнюючи новими даними описи побуту і звичаїв російського народу. Довідавшись, що до Петербурга повернувся Тарас Шевченко, Костомаров вирішив відвідати товариша. Дуже зворушливо описана сцена їхньої зустрічі в «Автобіографії» Костомарова: "Майстерня Шевченка знаходилася поруч із академічною церквою. Це була простора і світла кімната, що виходила вікнами в сад. «Здрастуй, Тарасе», — сказав я йому, побачивши його за роботою в білому фартуху, з олівцем у руці. Шевченко витріщив на мене очі, але не міг упізнати. Даремно я, все ще не називаючи себе на ім'я, пригадав йому обставини, що … повинні були навести його на думку про те, хто перед ним. «От же говорив ти, що побачимося й будемо ще жити в Петербурзі, — так і сталося!». Це були його слова, вимовлені в III відділенні ще тоді, як після чергових ставок… ми поверталися до своїх камер. Але Шевченко і по тому не міг догадатися, роздумуючи і розводячи пальцями… Мабуть, я сильно змінився за одинадцять років розлуки з ним. Я нарешті назвав себе. Шевченко сильно розхвилювався, заплакав і почав обіймати мене й цілувати".

Життя та викладання в Санкт-Петербурзі

Навесні 1859 року Костомаров прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету. У листопаді він приступив до читання лекцій. Вступна лекція в університеті запам'яталася йому над усе: «Скупчення публіки було величезне; кілька державних осіб відвідали мою лекцію. По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки і винесла з університетського приміщення до екіпажа». Хтось із сучасників точно помітив: «Лекції Костомарова кликали на площу!». Вплив ученого на петербурзьку інтелігенцію був величезним. На кожній лекції — стовпотворіння; у себе вдома по вівторках він збирав цвіт російської культури. У нього бували М.Добролюбов, О.Пипін, М.Ге, М.Некрасов, М.Чернишевський і багато інших.

За роки ув'язнення і саратовського заслання погляди М.Костомарова на історію суттєво змінилися. Він уже був далекий від містичного поклоніння перед народом, однак як і раніше, на відміну від більшості російських професорів, не вважав суттю історичного процесу державне життя. Він дедалі критичніше дивився на події та основних осіб як російської, так і української історії, що йшло врозріз із суспільними переконаннями тих років. Костомаров напружено працював, розбирав і аналізував архівні матеріали, багато публікувався, у тому числі в тоді найпопулярніших журналах „Современник”, „Вісник Європи” і „Російське слово”.

У північній столиці він зустрівся зі старими київськими друзями, що повернулися із заслання, П.Кулішем і В.Білозерським. Разом вони створили й очолили петербурзьку українську «Громаду», в ідейному спектрі якої М.Костомаров обстоював принципово ліберальні погляди, не розділяючи народницького радикалізму Т.Шевченка та ідей деяких інших членів цієї культосвітньої і цілком легальної організації. Не погоджувався М.Костомаров і з революційними ідеями М.Чернишевського. У 1861–1862 роках петербурзькі громадівці, підтримуючи тісні зв'язки з аналогічними гуртками в Києві й інших містах України, видавали журнал «Основа». У ньому були надруковані теоретичні праці М.Костомарова «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південноруської історії», у яких розроблялася концепція відмінності історичних шляхів і етнокультурних типів українців і росіян, підкреслювалася роль козацьких демократичних традицій в українській історії, що, як і російське самодержавство, Костомаров уже не ідеалізував.



Погляди та положення Миколи Костомарова

У ці роки Микола Іванович підтримував зв'язки з багатьма ліберальними і демократичними діячами, листувався з лідером російської політичної еміграції О.Герценом і регулярно друкувався в його «Колоколі», що видавався в Лондоні. На його сторінках без цензурних обмежень, на тлі найгострішого польсько-російського протистояння початку 1860-х років, Костомаров зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь».

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 року, М.Костомаров не бажав приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів, залишаючись при власних ліберальних переконаннях. Цим він настроїв проти себе обидва табори. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету, кілька його професорів, у тому числі й М.Костомаров, організували в приміщенні Міської думи систематичне читання лекцій. Однак на «неслухняних» щодо влади викладачів посипалися утиски, а потім і заборона на такого роду несанкціоновані виступи.

На знак протесту М.Костомаров у 1862 році подав у відставку, чим викликав гнів начальства. Більше він до викладацької роботи не повертався. У 1863 році М.Костомаров одержав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, у наступному аналогічний виклик прийшов з Харкова, а в 1869 році його знову запросили в університет св. Володимира. Однак Міністерство народної освіти не дозволило Костомарову відновити читання своїх курсів.

Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 року він бере активну участь у періодичному виданні томів (усього їх вийшло 15) зібрань документів з історії України і Білорусі XIV—XVII століть під загальною назвою «Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією». Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання вийшло в 1857 році, третє, вже в 3-х томах, — у 1876-му), «Руїна» (1879—1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті вождя Визвольної війни, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882—1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час московської держави» (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої». Ці та інші численні роботи, як і мужня громадянська позиція, забезпечили М.Костомарову повагу і визнання громадськості, почесне місце в українській і російській культурі.

У 1873 році, розлучені долею багато років тому, Микола Іванович і Аліна Крагельська зустрілися знову. Він — так і не одружений самотній «дід», вона — вдова і мати трьох дітей. 9 травня 1875 року вони обвінчалися і десять років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.



Літературна спадщина

Літературна спадщина — одна зі складових творчої спадщини Костомарова, що відзначається фундаментальністю і різноманітністю. Складається з віршів, прози, драматичних творів, перекладів і записів народних пісень, спеціальних наукових досліджень, критичних, полемічних і публіцистичних статей, листів, мемуарів та інших творів. В історію вітчизняної літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: збірки віршів «Українськії балади» (1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси.

Структурною основою костомаровських поетичних творів є народна поезія, її легендарні та фантастичні сюжети й мотиви, художня символіка, ритміка, образна будова. Поезія цього автора характеризується широкою проблематикою і палітрою жанрових форм: вірші-балади на основі народних вірувань, легенди, пе­рекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка»), ремінісценції на історичні теми з яскраво вираженою ліризацією епічного начала («Загадка. З народної казки”, «Могила», «Максим Перебийніс»). Вірші-пісні романсового характеру і стилізації під народну ліричну пісню позначені рисами інперсональності («Стежки», «Поцілунок», «Горлиця», «Голубка»).

Індивідуально-психологічній ліриці властиве нарікання на життя, туга за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак, ой ішов бурлак..”, «Зорі»). Стилізаціям притаманні послідовність подій, пісенні паралелізми, образна символіка. Морально-етична проблематика переплітається з гуманістичними, християнськими і просвітительськими ідеями.

Громадянська лірика Костомарова перейнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України, у ній звучить віра в майбутній рівноправний союз вільних слов'янських на­родів («Діти слави, діти слави!», „Давнина”, «Где ты, Новограда память нетленная?..). Для його поетичної творчості характерна посилена увага до історичної проблематики, до виняткових драматичних ситуацій і персонажів, що іноді виступають виразниками історіософських ідей автора. Твори на історичні теми, зокрема у формі алюзій, спроектовані на проблеми сучасності („Юпитер светлый плывет по зеленим водам киммерийским...», «Співець Митуса»). Костомаров один з перших в українській поезії увів гекзаметр («Эллада»); особливостями вірша цього автора ста­ли багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки. Для його громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби красномовства.

Костомаров — автор історичних трагедій „Сава Чалий” (1838), «Переяславська ніч» (1841), які піднімаються над традицій­ними для української драматургії того часу етнографічно-побутовими ситуа­ціями і характерами, вирізняються но­визною проблематики, поглибленим психологізмом. Романтичні драми «Кремуцій Корд» (1849), «Эллины Тавриды. Историческая драма б пяти действиях» (1883) та інші позначені тираноборчими мотивами.

Відомий М.І. Костомаров і як прозаїк: повісті «Сорок


лет. Народная малороссийская легенда» (1840, потім видавалася в опрацюванні Л. Толстого), «Сын. Рассказ из времени XVII века» (1865; з часів повстання С. Разіна), історична хроніка „Кудеяр. Историческая хроника в трех книгах» (1875; з часів І. Грозного), «Холуй. Эпизод из историческо-бытовой русской жизни первой половины XVIII столетия» (1878), «Черниговка. Быль второй половины XVII века» (1881; з українського жит­тя XVII —XVIII ст.), «Казка про дівку Семилітку» (1840; опублікована в 1860 р.), казки «Торба» і «Лови» (обидві - 1843 р.). У 1886 р. в С.-Пе­тербурзі був опублікований збірник його прозаїчних творів «Рассказы И. Богучарова (Николая Костомаро­ва)». Цю прозу вирізняє докладність і достовірність у зображенні звичаїв, побуту, історичних реалій, у ній засу­джуються кріпосництво, самодержав­ний деспотизм і сваволя поміщиків, зловживання правлячої бюрократії Ро­сійської імперії. Костомарову нале­жать талановиті переклади з «Краледворського рукопису» («Олень», «Турнія»), окремих творів Дж. Байрона, В. Шекспіра (з «Отелло»), пам'яток чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії.

Костомаров — один з перших вітчиз­няних літературних критиків, автор книжок, статей, нотаток, рецензій, що звучать актуально й сьогодні. З його історич­них і суспільних поглядів випливає розумін­ня народної поезії як утілення націо­нального духу, а також індивідуальної творчості як продовження фольклор­ного процесу на новому рівні [дисер­тація «Об историческом значении русской народной поззии» (Харків, 1843); стаття «Кобзар Тараса Шев­ченко. 1860”, надрукована в «Отечественных записках» (1860, № 3); монографія «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872, 1880, 1890)].

З ім'ям Костомарова пов'язана поява в Україні культурно-історичної школи в літературознавстві [«Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (Харків, 1843)]. Він приділяв багато уваги проблемам самобутності слов'янських літератур, зокрема укра­їнської, її народності, історичному під­ходові до літературних явищ минулого, сприяв розробці принципів реалістич­ного зображення, з'ясовуванню ідейно-естетичних функцій комічного в літе­ратурі й інших аспектів на прикладі творчості Г. Сковороди, І. Котля­ревського, М. Гоголя та ін. («Слово о Сковороде», 1861; «Малорусская литература», 1971). Костомаров доско­нало знав і високо цінував творчість російських письменників, шанобливо ставився до О. Пушкіна, але верши­ною реалістичного мистецтва, народ­ності вважав творчість Т. Шевченка, підкреслюючи його загальнослов'янсь­ке, світове значення. У розвідках «Кобзарь. Тараса Шевченко. 1860» (1860), «Воспоминание о двух малярах» (1861), «Воспоминаниях о Т. Г. Шевченко», у празькому виданні «Кобзаря» (1876) та інших творах він визначав спадщи­ну Т. Шевченка як всенародний скарб і наголошував, що головною для цього поета була ідея звільнення народу від соціального і національного утиску. Один з перших Костомаров зробив критичний огляд художніх і публіцистичних творів II. Куліша («П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность», 1883).

У численних науково-публіцистичних і полемічних творах («Правда москвичам о Руси», 1861; «Мысли южнорусса. І . О преподавании па южпорусском языке». 1862; «О преподавании на народном языке в Южной Руси», 1863; «Правы ли наши обвинители?», 1863, (опубліковано в 1990 р.); «Малорусское слово», 1881; «Украинофильство», 1881) він обстоював історичне право слов'янських мов і літератур, насамперед української мови і літератури, на самобутній розвиток. Проте в період репресивних 70 —80-х років XIX ст. тяжів до слов'янофільської концепції літератури для «домашнього вжитку».

Попри певну непослідовність у літературних поглядах, Костомаров написав цикл праць, лишив кілька варіантів автобіографічних творів та унікальні епістолярні матеріали, виписки, зібрання пам'яток народної творчості і т. ін., що є унікальною літературною спадщиною, в якій вітчизняна культура нерозривно пов’язана зі слов'янською і світовою цивілізацією. Його творча, зокрема літературна, спадщина набула популярності й визнання не лише в Україні і Росії а й у країнах Західної Європи та за її межами: 150-річчя від дня народженим Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося в усьому світі.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка