Безпека життєдіяльності



Сторінка4/17
Дата конвертації02.04.2017
Розмір1.43 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

1.5. Людина як об’єкт безпеки життєдіяльності


Навчальна дисципліна «Безпека життєдіяльності» спрямована не тільки на вивчення різних видів небезпек, визначення міри ризику, наслідків впливу небезпечних і шкідливих факторів на здоров'я людини, вміння грамотно діяти у складних умовах, надзвичайних ситуаціях, але, передусім, на усвідомлення сенсу життя самої людини, розуміння її природи й призначення, з'ясування основних закономірностей життєвих процесів. Це необхідно для забезпечення умов стійкого й збалансованого існування людства. Тому основним об’єктом дисципліни «Безпека життєдіяльності» є людина й особливості її життя та діяльності.

Для того, щоб вижити на Землі, людині необхідні стабільні безпечні умови існування в навколишньому середовищі. Життєдіяльність живого організму, в тому числі і людини, і суспільства в цілому, неможлива без природи. Людині як живому організму, як біологічному виду притаманний обмін речовин з довкіллям, що є основною умовою існування будь-якої живої істоти. Людський організм, як і організми інших живих істот, підкоряється добовим і сезонним ритмам, реагує на зміну температурних умов, інтенсивність сонячного випромінювання тощо.

Разом з тим, людина – це не просто біологічний вид, вона є частиною особливого соціального середовища – суспільства. На відміну від тваринного світу, який лише пристосовується до довкілля у процесі біологічної еволюції, людство свідомо й активно змінює його для задоволення власних потреб. Однак ці зміни не завжди збігаються з можливостями біосфери, що приводить до конфлікту людини з навколишнім природним середовищем.

У сучасну епоху науково-технічного прогресу людина в результаті значних технологічних досягнень оперує силами та енергіями, які наближаються до сил природи, а порушення природних процесів набуває глобального характеру. Увесь період свого існування людство веде боротьбу за безпечність свого існування в навколишньому світі. Схематично цю діяльність може бути представлено таким ланцюгом: адаптація – освоєння – перетворення.

У найзагальнішому розумінні поняття «людина» вказує на належність певної особини до людської спільноти (людського роду). Зауважимо, що це поняття є дуже багатоаспектним і багатогранним, про що свідчить понятійний апарат наук, які вивчають феномен людини й людства (феномен з грецької – незвичайний).

Філософію цікавить людина з погляду її становища у світі передусім як суб'єкта пізнання й творчості.

Психологія аналізує людину як цілісність психологічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових якостей.

Соціологія досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи й канали зворотного впливу особистості на соціальне середовище.

Історія вивчає, як під впливом різних культурно-історичних факторів у просторі й часі змінюється людина і людство і т.д.

Отже, людина є об’єктом багатьох сучасних наук, і кожна з них формує свої підходи до її вивчення. Розглянемо основні ознаки людини, які є найбільш важливими для безпеки життєдіяльності.



Особливості життєдіяльності людини. Біологічний, соціальний і психологічний виміри. Людина як частина природи є біологічним суб'єктом. За своєю тілесною будовою й фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу до виду Homo sapiens. Характерно, що з біологічного погляду принципової різниці між людиною й твариною немає, і їхня подібність характеризується такими головними ознаками:

- по-перше, однаковий речовинний склад, будова та загальні риси функціонування живих організмів;

- по-друге, в людини є рудиментарні органи, які виконували важливі функції у тварин і збереглись у людини, хоч і не потрібні їй.

Разом з тим, людина є особливою біологічною істотою – вищою ланкою розвитку живої природи на нашій планеті. Вона має певну якісну відмінність від тварин, яка характеризує те загальне, що притаманне всім людям і знаходять свій вияв у визначальній складовій терміна Homo sapiens людина розумна.

Людина як біологічний вид має низку специфічних ознак:

- характерні тілесні ознаки (прямоходіння, руки пристосовані до праці тощо);

- високорозвинений мозок, здатний відобразити світ у поняттях і перетворювати його відповідно до власних потреб, інтересів, ідеалів;

- свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи;

- мислення та мову, які з'явились у результаті суспільної трудової діяльності.

Визначальною ознакою людини є свідомість. У загальному випадку свідомість визначають як здатність осмислення, усвідомлення певних життєвих ситуації й пізнання навколишньої дійсності – такий рівень свідомості властивий усім найбільш розвиненим тваринам.

Особливістю свідомості людини є її здатність:

- розмірковувати над зовнішніми обставинами життя, над власними зв'язками з ними й з іншими людьми;

- заглиблюватись у себе, щоб досягти злагоди із собою та із іншими людьми;

- здатність осягнення сенсу власного буття у світі.

Свідомість й особливий внутрішній духовний світ, воля, емоції, переживання, пам'ять, характер, темперамент тощо формують особливий психологічний вимір людини.

Людська здатність до самозаглиблення має діяльний суспільний характер і свій соціальний вимір. Власне про суто людську життєдіяльність можна говорити не з того моменту, коли людиноподібні істоти виготовили перші знаряддя праці, а з того, коли у них виникла мова, коли вони почали розмовляти, надавати різним предметам, об’єктам і явищам назви. Саме із цього моменту веде свій відлік розбудова людиною власного світу.

Як уже зазначалося, діяльність людини носить предметний і духовний характер. Діяльність людини є предметною, тому що зазвичай її основним результатом є певні матеріальні предмети, але в цих предметах людина втілює власне розуміння світу, свій розум, якості, інтереси, потреби, почуття. Тому біологічний, соціальний і психологічний виміри людини існують у нерозривній єдності.

Біологічний вимір характеризує людину як організм, «що є живим», а психологічний і соціальний – характеризують те, «як вона живе» і «навіщо вона живе». При цьому людський індивід є не просто арифметичною сумою біологічного, психічного й соціального, а їхньою інтегральною єдністю, яка є основою до виникнення нового якісного рівня її розвитку – формування особистості.

Особистість – це певна міра цілісності людини, що включає в себе всю множину її взаємопов'язаних виявів і характеристик. Головною визначальною властивістю особистості є її світогляд, її місія (головна мета життя), а особливим компонентом особистості є її моральність.

Мета життя людини, її місія формуються, усвідомлюються й реалізуються в різноманітних видах діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою й мистецтвом, в активній суспільній діяльності тощо. При цьому праця виступає як реальна основа створення об'єктивних умов для того, щоб кожна людина могла проявити себе, розгорнути свої здібності, виявити свої таланти.

Справжня ціль людського життя – це одержання задоволення від будь-якої діяльності., але пізнання істини є найпривабливішою з усіх видів діяльності (Арістотель).

Пізнавальна діяльність розуму відрізняється значущістю й цінністю заради самої себе, вона не прагне до будь-якого зовнішнього вияву й вміщує в собі притаманну тільки їй одній насолоду, яка посилює енергію життя. Саме до такого життя має прагнути людина.

Цінність життя людини. Коли ми говоримо про життя людини та його цінність, слід розглянути й протилежне йому поняття – смерть. Смерть – це кінець біологічного існування живої істоти, припинення її життєдіяльності. Вона є одним із суттєвих відображень життя, що здатне прояснити міру відповідальності людини за власні дії, загострити усвідомлення неповторності кожної миті життя, а в деяких випадках – і непоправності здійснених вчинків.

Розуміння сутності смерті, усвідомлення того, що людське особисте життя є єдиним, неповторним і має кінець, сприяє осмисленню його морального сенсу й цінності, надає можливість зрозуміти ціль життя й пізнати покликання людини. Недарма в античні часи було вироблено тезу «мemento more» («пам’ятай про смерть»).



Воля до життя. За короткочасної зовнішньої загрози людина діє на чуттєвому рівні, керуючись інстинктом самозбереження: відстрибує від дерева, що падає; чіпляється за нерухомі предмети, коли зривається та падає; намагається триматися на поверхні води при загрозі утоплення. Про волю до життя в таких випадках не йдеться.

Інша справа – довготривале виживання. В умовах екстремальної ситуації рано чи пізно настає критичний момент, коли надмірні фізичні й психічні навантаження, уявна недоцільність подальшого опору пригнічують волю. Людина стає пасивною та байдужою, інстинкт самозбереження послаблюється. Її вже не лякають можливі трагічні наслідки її дій, вона втрачає віру в порятунок і тому гине, не вичерпавши до кінця свої фізичні ресурси, не використавши запаси продовольства тощо.

Короткочасному виживанню, що ґрунтується тільки на біологічних законах самозбереження, притаманні швидкоплинні психічні розлади, істеричні та панічні реакції поведінки, тоді як бажання вижити має бути свідомим і цілеспрямованим. Саме його можна назвати «волею до життя». Будь-які навички й знання прийомів виживання, наявність будь-якої кількості аварійного спорядження та недоторканних запасів нічого не варті, коли людина зневірилася та змирилася з долею.

Довготривале виживання забезпечується не інстинктивним бажанням «Я не хочу вмирати!», а свідомою метою «Я маю вижити!».

Важливим чинником волі до життя є усвідомлення власної мети життя й своєї місії індивідуальної (внутрішньої – для себе) і загальної (зовнішньої – для інших людей, для всього світу).


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка