Аспекти риторики



Скачати 424.97 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації30.11.2016
Розмір424.97 Kb.
  1   2   3






Р О З Д І Л І
ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ

АСПЕКТИ РИТОРИКИ



Глава 1
ФЕНОМЕН КРАСНОМОВСТВА

ТА ЙОГО РІЗНОВИДИ

1.1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО КРАСНОМОВСТВО
Наша свідомість, можливо й не зводиться до слів, але донести до людей свої думки, емоції та побажання ми можемо лише у формі слова. Мова фіксує наші знання про світ і дає змогу виразити ставлення до нього. Вона є основним засобом спілкування людей.

Слово виражає наше самовизначення серед собі подібних, формує багато в чому відносини між людьми. Недаремно П. Мовчан говорив: “Мова — універсальна, але користування нею слід вкрай індивідуально. Це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до багатьох”. Стародавні люди вбачали у слові магічну силу, якій підкоряється все, що є в світі. Майстри слова, в першу чергу усні, практичні оратори, які досконало володіють секретами красномовства, завжди шанувалися, мали вплив у суспільстві, досягали своєї мети легше, ніж люди тяжковусті.

Виступаючи перед іншими, людина тим само виражає й утверджує себе, водночас впливаючи на слухачів. Слово “красномовство” й означає гарне, красиве мовлення, яким милуються слухачі. По суті, воно — сила, за допомогою якої вдається впливати на оточуючий світ, змінювати його, реалізуючи своє власне бачення життя. Можна, щоправда, нажити через гострий язик чимало ворогів, але мудріше знати, що той, хто добре говорить, здатен своїх ворогів перетворити на друзів. Про силу слова свідчить народна мудрість: “Немає нічого солодшого від язика; немає й нічого більш гіркого, ніж язик”. Буває, що цілі угрупування, верстви суспільства або й народи знаходяться під впливом обдарованих красномовців, які отримують таким чином владу над свідомістю інших. Головна функція мови — функція спілкування, комунікативна.

Саме тут корениться цікавість до можливостей слова, яка лягла в основу спеціальної науки про красномовство. Але людина, що береться впливати на людей словом, мусить, аби досягти успіху, розрахувати всі свої потенції. За допомогою риторики людина може навчитися грамотно й гарно будувати свій виступ перед людьми, що, своєю чергою, допоможе їй досягти успіху в житті.

Ораторські вміння й навички необхідні в численних випадках життя.

Юрист, який покликаний здійснювати законність і не вміє вербально (словесно) довести правоту своєї позиції, опиняється за межами своєї професії. В його руках – доля людини, яка може бути помилково звинувачена; він спроможний захистити суспільство від злочинця. І невправне володіння словом автоматично означає в даній ситуації безвідповідальність та непрофесіоналізм.

Політик-оратор, що не в змозі запалити словом маси, приречений на невдачу. А відповідальність його значно більша, аніж відповідальність юриста: від політика залежить доля суспільства, принаймні значної групи людей. Ера політиків, що ледь не хизувалися своїм невмінням говорити, на очах відходить в минуле, особливо ж в епоху ЗМІ – немов на долоні, бачиш, що собою являє та чи інша політична індивідуальність, навіть не заглиблюючись в хащі суспільно-економічних, партійних чи якихось інших інтересів, які цей політик виражає.

Викладач середньої чи вищої школи, якого не в силах слухати аудиторія, як правило, починає шукати інщої роботи. Кожен може пригадати якогось горе-вчителя зі свойого дитинства, який навіки погубив в нас цікавість до того предмета, який він нам викладав. Навіть у вищій школі, де малоздібного лектора рятує конспект, студентська аудиторія чітко виділяє людей, яких “можна слухати”. Тут не порятує навіть блискуче знання свого предмета з суто наукового боку: треба вміти ще й зацікавити ним людину, яка після середньої школи має про цей предмет ще досить приблизне уявлення. Хто ж з викладачів не відчуває живу потребу вміти говорити з аудиторією?

Релігійний проповідник, що не вміє надихати людей словом, автоматично губить авторитет духовного лідера своєї громади. “Німий” проповідник – це справжній нонсенс, абсурдна ситуація. Всі великі релігії будуються на авторитеті слова, священного писання, яке відбило в собі філіацію ідей, риси генію засновників цієї релігії, сконденсувало в собі духовні плоди століть. І духовна особа, яка не в силі донести палання цього священнного вогню до свідомості своїх слухачів, явно знаходиться не на своєму місці.

Бізнесмен, який покладається лише на силу грошей та матеріальні чинники, ризикує розгубити клієнтуру чи партнерів, які знайдуть собі менеджера чи продавця більш приємного і ввічливого. Та й більш пересічні ситуації свідчать про силу слова. Часто-густо на базарі купують у того, хто вміє похвалити свій товар, створює навколо себе атмосферу доброзичливості, щирості та прихильності.

Закоханий, який не в змозі викласти свої почутття, може залишитися непочутим. Кожен знає, як важко знайти потрібні слова для висловлення найтонших рухів душі, як важливо бути почутим саме цією, одною в світі людиною.

Батько, що виховує сина не словом, а ременем, ризикує породити не розуміння, а ненависть. Скільки сімей навколо мучаться через те, що між їх членами запановує непорозуміння, напруженість, які часто-густо переростають у неприязнь, сварки а то й огидну відверту ворожнечу. Сім'я, в якій не знаходиться слів для порозуміння, дуже швидко перестає бути сім'єю і перетворюється на гуртожиток, в якому випадково зібралися різні за духом та інтересами люди. А всякий гуртожиток, як відомо, є річ тимчасова…

Та й загалом, поклавши руку на серце, визнаємо: хіба не приємно просто б у т и п о ч у т и м, виразити себе у слові й накласти відбиток власної особистості на навколишнє, вплинути на свідомість людей? Самовираз може бути різним, але, як правило, той, кому не вистачає слів, вдається до аргументів на зразок кулака. Проте насильство ніколи ще не означало міцного зв'язку між людьми – ні в сім'ї, ні в школі, ні в політиці, ні в релігійній громаді. Зате моральний авторитет справжніх лідерів непохитний, хай би яким репресіям ії не піддавали.

Отож і в професіональній діяльності людини, і в її повсякденному житті варто користуватися силою слова.

З одного боку, красномовство – це мистецтво, розкута гра словом, якою можна милуватися, як милуються виступом артиста. Часом такий дар проявляється сам собою, від природи. “Людина з черги”, яка розважає себе та інших довчіпами, може викликати інколи справжнє захоплення, хоча вона не вивчала спеціальних правил вживання лексики чи побудови синтаксичних конструкцій. Водночас риторика — це ще й наука про способи переконання та ефективні форми впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Термін р и т о р и к а походить від грец. ρητωρική — наука про ораторське мистецтво, красномовство. Поняття ж „красномовство” (“мистецтво говорити”) позначається латинським словом eloquentia.

Вчена людина завжди має перевагу перед тою, яка опановує щось самотужки. Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності мовлення. Мовлення буденного, утилітарного; мовлення прозою, що в античному суспільстві цінувалося значно менше, ніж “святкове” — художнє, поетичне слово. Та поруч з поетами, які говорять віршами про речі високі, завжди поставали оратори — зі словом на політичні теми, промовами в судах тощо. Доброму промовцеві здебільшого вдавалося переконати аудиторію, виграти справу. У зв’язку з цим постала потреба у вивченні законів ораторства, яке вже у ранньому античному суспільстві стало справжнім мистецтвом.

Риторичне слово вживається не тільки в офіційних сферах. Без риторики не може обійтися ані проповідник, ані викладач, ані державний діяч, ані юрист, ані бізнесмен. Чим більше розвинене суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом. Недаремно у народі здавна живе вислів „золоте слово”. Старогрецький філософ Аристотель казав, що дар мовлення має характер загальності й виявляється у найрізноманітніших обставинах.

Та доля риторики в системі освіти європейського суспільства складалася достатньо нерівно. Інтерес до риторики не був стабільний. Останні два століття, наприклад, були позначені згасанням інтересу до неї. В ХIХ ст. висловлювалася навіть думка: якби риторику за традицією не продовжували вивчати в навчальних закладах, вона давно б вмерла. Увага філологів була зосереджена переважно на художніх творах і поетиці, а не на риториці. Найвидатніший поет Франції кінця XIX ст. Поль Верлен теж закликав „зламати шию красномовству”, прагнучи мови розкутої, незалежної від будь-яких „правил”. У поезії це дало чудові наслідки. Але якщо в поезії двозначність і мінливість змісту слова відіграє неабияку роль, то в повсякденному житті людина з „роздвоєним язиком” викликає недовіру. Від ритора чекають, що він назве чорне — чорним, а біле — білим. Водночас поетика й риторика мають між собою немало спільного (особливо якщо йдеться про використання риторами поетичних прийомів).

Таким чином, слово художнє і слово повсякденне не тотожні. Якщо в поетичному слові важлива полісемія (багатозначність), то в повсякденному житті цінується точність вислову. Тому теорію художньої мови вивчає поетика, а закони елоквенції (красномовства) — риторика. Художнє слово створює образ дійсності, побудований на емоційному переживанні. Слово риторичне, не уникаючи образу, грунтується здебільшого на точному, конкретному значенні.

Риторика — це не замкнене у собі знання, не лише академічна дисципліна, предмет вивчення якої є ораторство. Це також прикладна дисципліна, яка має на меті виховання вмілого промовця. Тому риторика тісно пов’язана з практикою повсякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Так, мовознавство озброює її знанням законів формування та розвитку людського мовлення. Літературознавство відкриває закони творення художнього образу словесними засобами. Філософія вводить у світ інтелектуально-духовного пошуку людства, а окремі філософські дисципліни ознайомлюють з цінностями моралі (етика), принципами розуміння та творення прекрасного (естетика), законами мислення (логіка). Психолінгвістика допомагає зрозуміти, наскільки вибір слова зумовлено емоційно-вольовим станом людини. Психологія дозволяє ораторові контролювати власний душевний стан і настрій аудиторії; зокрема, когнітивна психологія (від соgnіtіо — знання, пізнання) відкриває можливості осягнення світу через слово. Фізіологія знайомить з мовним апаратом, його можливостями та механізмом творення голосу. Допомагають ораторові оволодіти голосом і поставою, жестикуляцією й мімікою такі дисципліни, як методика виразного читання, основи режисури й акторської майстерності. Усе сказане свідчить про те, що оратор може розвинути свої природні здібності. Також зрозуміло, що існує сума знань, яку необхідно засвоїти, аби стати добрим промовцем.

До кожного виступу оратор повинен добре готуватися. Адже рідко хто володіє даром імпровізувати, виступати без підготовки. Та й дар цей розвивається й шліфується завдяки ретельній систематичній роботі над собою.

Щоб оволодіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опанувати себе, навчитися керувати своїми думками та почуттями. Оратор мусить дисциплінувати думку (логіка), емоцію (не варто „плакати” чи „реготати” на кафедрі), жести (погано, якщо промовець нагадує незграбними рухами працюючий млин або ж, навпаки, подібний до нерухомого стовпа).

Слід одразу ж визначити той к о м п л е к с в и м о г д о о р а т о р а, який склався за століття розвитку ораторького мистецтва.

1) Оратор має чітко визначити тему свого виступу і не відхилятися від неї. Основна думка виступу має поступово розгортатися в ході промови, що й буде розкриттям теми.

2) Всякий виступ має порушувати проблему, яка хвилює людей в аудиторії, є актуальною або, принаймні, несе в собі нову й потрібну слухачеві інформацію. Разом з тим, вузький знавець лише свого предмета швидко надокучить слухачам. Отож, треба грунтовно знати фахову літературу, але й загальна ерудиція, обізнаність у різних галузях науки та культури ніяк не завадять.

3) Аудиторія очікує від оратора духовного насичення, чіткого визначення моральних оцінок. Дана ситуація вимагає від оратора такої якості, як асертивність, вміння чітко визначитися щодо своїх уподобань та бажань. Позиція оратора має бути зрозумілою для аудиторії: промовець, який “напускає туману”, приховуючи власну точку зору, ризикує не тільки викликати підозріння у нещирості, але й просто залишитися незрозумілим.

4) Оратор має зважати на те, чого від нього очікує конкретна аудиторія (учні, солдати, виборці тощо), а не просто вийти на кафедру для „самовиразу”. Він мусить думати в першу чергу не про власний успіх; важливіше те, що відбувається в свідомості слухача-реципієнта.

4) Мета промови — досягти прихильної реакції аудиторії. Тому оратор не повинен відчувати себе „зверхньою істотою”. Він мусить мати слухача „у власній голові”, бути співбесідником, а не сипати високими словами. Тому промова в основному має бути подібною за інтонацією до звичайної бесіди.

5) Ораторові варто прагнути хоча б почасти використовувати метод імпровізації: адже слід викладати матеріал невимушено, вільно і цікаво.

6) Оратор повинен контролювати свою манеру поводитися під час виступу: погляд, голос, міміку, жести та ін., постійно підтримувати духовно-емоційний контакт з аудиторією.

Тому ми пропонуємо будувати даний курс виходячи з максимуму – в навчальних закладах, де риторика становит фаховий предмет, вона читається (чи мусить читатися) принаймні семестр. Звичайно, в інших ситуаціях матеріалу, який пропонується в цій книзі, може буде й забагато. Але нам здається, що структура даної дисципліни обов'язково мусить включати як основні питання історії та теорії риторики, так і достатньо розгорнутий практикум.

Отож, даний посібник містить дві частини: “ Історико-теоретичні аспекти риторики” та “Риторичний практикум”. До першої частини ми додаємо також плани практичних занять, в яких основну увагу скеровано на засвоєння академічних проблем. Друга частина має два підрозділи: “Практичні аспекти загальної риторики” та “Практичні аспекти судової риторики”, й тут увагу зосереджено в першу чергу на практичній роботі; необхідні теоретичні довідки подано перед власне практичною частиною. Крім того, в кінці посібника подано “Короткий словник з риторики”, який допоможе зорієнтуватися в дефініціях.

Автори сподіваються, що дана книга буде корисною для науковців та викладачів риторики, для майбутніх юристів та політиків, проповідників та філологів, істориків культури та учнів елітарних шкіл, де риторика вивчається досить широко, словом – для всіх, кого цікавлять питання красномовства.
Ключові слова: риторика, елоквенція, поетика, тема, ерудиція, асертивність, реципієнт, реакція аудиторії, манера.

Практичне заняття 1
ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО КРАСНОМОВСТВО

1. Значення мови в житті суспільства та людини. Мова як основний засіб спілкування та вираз особистості.

2. Риторика як наука. Взаємозв’язок її з іншими науками. Розрізнення риторики та поетики.

4. Проблема ораторського таланту та необхідність підготовки промовця. Теорія та практичні вправи в риториці: їхнє співвідношення.

5. Як ви розумієте проблему “Я і моя аудиторія”?

6. Роль красномовства в суспільстві.

7. Значення риторики для обраної вами професії.

8. Назвіть та охарактеризуйте основні критерії професіоналізму оратора.


Література
Основна

  1. Абрамович С.Д., Чікарькова М.Ю. Риторика. – Львів, 2001. – С. 5 – 8.

  2. Гурвич С.С., Погорелко В.Ф., Герман М.А. Основы риторики. – К., 1978. — С. 8—35, 75—102.

3. Панов М.И. Зачем сегодня нужно искусство красноречия? // Бузук Г.Л., Ивин А.А., Панов М.И. Наука убеждать: Логика и риторика в вопросах и ответах. — М., 1992.

4. Сагач Г.М. Золотослів. — К., 1993. — С. 3—6.

5. Сопер Поль Л. Основы искусства речи. — М., 1995. — С. 7—17.
Додаткова

1. Барсов Н. Гомилетика // Брокгауз Ф., Ефрон И. Энциклопедический словарь. — Т.9. — С. 161.

2. Зеленецкий К.П. Исследование о риторике. — М., 1991. — С. 11—15.

3. Шенберг В.А., Савкова З.В. Риторика. — СПб, 1997. — С. 5—21.


Завдання до практичного заняття 1


  1. Напишіть коротку промову на одну з запропонованих тем:

“Слово — зброя. Як усяку зброю, його треба чистити й доглядати” (М. Рильський).

“Чудова думка втрачає всю свою цінність, якщо вона погано висловлена” (Вольтер).

“Скажи будь-що, щоб я тебе побачив” (Сократ).

“О слів жорстока і солодка влада!” (Б. Олійник.;

“Мрію я словами відмикати людське серце…” (Л. Забашта).


При цьому використовуйте приказки та прислів’я, подані ­нижче:
— Що маєш казати — наперед обміркуй.

— Краще мовчати, ніж брехати.

— Мудрий не все каже, що знає, а дурний не все знає, що каже.

— Слово — не горобець, вилетить — не піймаєш.

— Шабля ранить тіло, а слово — душу.

— Слово старше, ніж гроші.

— І від солодких слів буває гірко.

— Не кидай словами, як пес хвостом.



  • Слово до слова — зложиться мова.




  1. Напишіть текст рекламного оголошення про курси, на яких навчають риторики (вкажіть, що саме тут буде вивчатися та яку користь це може принести в житті). Виберіть найбільш вдалий варіант реклами.




  1. Перевірте себе за тестом “НАСКІЛЬКИ ВИ КОНТАКТНІ?” Прочитайте запитання, відповідаючи на них “так” чи “ні”.

1. Переїжджаючи на нове місце, я швидко знаходжу нових друзів: так — 1, ні — 0.

2. Я люблю поговорити, а тому використовую для цього будь-яку можливість: так — 1, ні — 0.

3. Мені буває важко говорити перед великою аудиторією: так — 0, ні — 1.

4. Я ніяковію, якщо помічаю, що за мною спостерігають: так — 0, ні — 1.

5. У мене більше друзів протилежної статі: так — 1, ні — 0.

РЕЗУЛЬТАТИ

5 балів — ви контактні, легко вступаєте у спілкування з новими людьми, рішучі у спілкуванні.

4 бали — ваша контактність обмежена, ви віддаєте перевагу звичному колу спілкування. Корисно іноді виходити за його межі.

3 бали та менше — вам не дуже подобається працювати в контакті з людьми, це у вас не завжди виходить: ви реагуєте на будь-яку загрозу (навіть уявну), відчуваєте невпевненість у собі. Вам слід демонструвати доброзичливість щодо оточення, більше посміхатися — і ваші здібності до спілкування підвищаться, ви одразу відчуєте це по реакції оточуючих.


1.2. ВИДИ КРАСНОМОВСТВА

Розрізняють 5 основних видів красномовства: ю р и д и ч н е (судове), а к а - д е м і ч н е , п о л і т и ч н е , ц е р к о в н е та с у с п і л ь н о – п о б у т о в е. Відомі спроби виділити до 10-ти його видів: соціально-політичне, академічне, судове, соціально-побутове, дипломатичне, військове, лекційне, торговельне, церковно-богословське, дискусійне,

Ораторское искусство как вид общественной деятельности: Материалы университета лекторов г. Москвы / Сост. Елигулашвили Г.С. — Вып IV. — М., 1981. — С. 30—31.

та за цієї класифікації деякі позиції дублюють одна одну. П. Сопер вважав, що існує лише два види красномовства — інформаційне та агітаційне, але очевидно, що такою класифікацією обмежитися не можна.



§ 1. СУДОВЕ (ЮРИДИЧНЕ) КРАСНОМОВСТВО

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Воно виникає в Давнiй Грецiї у зв’язку з необхiднiстю апологiй — промов на захист самого себе, якi для населення писали спеціальні майстри своєї справи – логографи-софiсти. Тоді не існувало анi державного звинувачення, анi попереднього судового слiдства. В пору iснування родового полiсу суд вершили племіннi вождi-царi. З утворенням античної державностi роль суддi взяла на себе держава, вiдкинувши сваволю полiсного суду. Кожний мiг звинуватити будь-кого в злочинi. Захищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'явилися тому, що не кожен міг себе оборонити. Iнколи, правда, дозволяли виступати замiсть звинуваченого iншiй особi, але обов’язково громадянину цiєї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддiв); оповiдь (виклад фактiв справи з погляду того, хто виступає), докази своєї правоти й полемiка з супротивником, якого чорнили, скiльки могли; висновок стандартного зразка. Вступ та висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас практикуються в шкiльних творах донинi. Існували навiть збiрки-трафарети таких вступiв та висновкiв.

Система законів давніх греків стала підгрунтям для системи законів римлян. При цьому римляни розумiли вiдноснiсть та недосконалiсть “людського суду” і вважали, що в складних і сумнiвних випадках потрібно звертатися не до “людського” права, а до “божественного” (так звані юс i вос). Але iнститут “божественного” права був малорозвинений, i вся увага римського суспiльства перемiстилася до галузі створення римського права як системи “справедливих” законiв, що мали гарантувати людинi надiйну охорону та безпеку. Звичаї, які базувалися в давнину на релiгiї, поступово вiдiйшли на другий план у зв’язку з розпадом самої релiгiї (цей процес почався уже в VII ст. до н.е.). В римськiй свiдомостi основну надiю покладали на суд та юридичнi норми. Створивши так звані 12 таблиць (V ст. до н.е.) та систему коментарiв до них, римляни заклали основи сучасного законодавства цивiлiзованих країн (наприклад, у Вiзантiї це право успадковано в “Кодексi” iмператора Юстинiана тощо).

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Сьогодні це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний “захист самого себе” поступився всебічному об'єктивному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою складовою якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово в процесі, мали відповідну риторичну підготовку.

Сьогодні все це звучить більш ніж актуально. Криміналізація життя, викликана низкою певних обставин нашого сьогодення, ставить перед громадянами України завдання побудови міцного заслону на шляху злочину, створення основ правової держави. Очевидно, невдовзі в нас буде запроваджено суд присяжних, який прискипливо зважуватиме докази звинувачення та захисту. Кримінальні справи у сфері, що досі підлягала смертній карі, нині розглядаються в суді першої інстанції кількома суддями.

Усе це значно підвищує роль риторики у встановленні норм права та суспільної гармонії. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення.

“Судова промова — це промова, звернена до суду, інших учасників судочинства та присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, що містить висновки щодо тієї чи іншої справи”



Молдован В.В. Судова риторика. — К., 1998. — С. 33.

У книзі “Искусство речи на суде” П. Сергеїча (Пороховщикова), створеній на рубежі ХIХ—ХХ ст., юридичне красномовство розглядалося не лише як підготовка промови для судового засідання, тобто юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, експертиза та інше становлять тут лише матеріал для промови. Автор наголошує на потребі вирішення загальнориторичних питань: чистоти мови, її ясності; непотрібності витончених, заплутаних зворотів; пафосу; уваги слухачів.

“Основними особливостями судової промови порівняно з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови”

Гурвич С.С., Погорелко В.Ф., Герман М.А. Основы риторики. — К., 1988. — С. 85.

У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачуючу) та адвокатську (захисну) промови. Іноді у судових суперечках беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їх представники); потерпілий та його представник; нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни чи піклувальники.

Призначення судової промови — висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинуватість підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об’єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів і присутніх у залі суду громадян.

При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей та викривлень реальності, які мають місце у виступах тих чи інших учасників судових дебатів.

Важливим моментом кожної судової промови є її моральне підгрунтя. Аморальний суд принципово неприпустимий, так само, як суб’єктивне трактування справи, упередженість судової особи щодо злочинця. На думку відомого юриста А. Коні характерні риси звинувача такі: спокій, відсутність особистого роздратування проти звинуваченого, коректність прийомів звинувачення, позбавлені імпульсів пристрастей та викривлення даних справи. На його думку, особливо важливо уникати лицедійства в голосі, жестах та манері триматися на суді, а також будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження людини. Система доказів, яка базується на суворій логіці, має відповідати моральному пафосу суду.
Ключові слова: судове (юридичне) красномовство, дебати, судова промова, прокурорська промова, адвокатська промова, репліка.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка