Асланов стеллас Антипович



Сторінка1/22
Дата конвертації22.04.2017
Розмір4.96 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

АСЛАНОВ Стеллас Антипович

УДК 323.1




ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ

Спеціальність 23.00.05 – етнополітологія та етнодержавознавство




Дисертація

на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук
Науковий консультант –

доктор політичних наук, професор,

член-кореспондент Національної

академії правових наук України



Кресіна Ірина Олексіївна

Київ – 2016



ЗМІСТ

ВСТУП


4

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ


18

1.1

Теоретико-методологічні підходи до вивчення етнополітичної стабільності

18

1.2

Концептуалізація етнополітичної стабільності держави

48

1.3

Роль та місце етнополітичної стабільності у етнополітичній системі

74




Висновки до розділу 1

103




РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОСМИСЛЕННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ У ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ


105

2.1

Витоки етнополітичної стабільності у політичних трактатах Стародавнього світу

105

2.2

Етнополітична стабільність держави у політичній думці Нового часу

124




Висновки до розділу 2

136




РОЗДІЛ 3. ЕТНОПОЛІТИЧНА СТАБІЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ: ОСНОВНІ ТИПИ


138

3.1

Етнополітична стабільність у закритих і відкритих етнополітичних системах

138

3.2

Типологія етнополітичної стабільності держави за суб’єктом забезпечення

156




Висновки до розділу 3

175




РОЗДІЛ 4. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ


177

4.1

Роль і місце етнополітичної стабільності держави у забезпеченні безпеки

177

4.2

Етнополітична стабільність як предмет безпекових студій у Російській Федерації

188

4.3

Етнополітична стабільність держави у безпековому дискурсі України

199




Висновки до розділу 4

214

РОЗДІЛ 5. ОСОБЛИВОСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ У ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВАХ


217


5.1.

Молдова: політико-правові механізми протидії етнополітичній нестабільності

217

5.2.

Грузинська модель забезпечення етнополітичної стабільності

236

5.3.

Етнополітична стабільність України: трансформація в умовах сучасних викликів

251

5.4.

Дестабілізація сусідніх держав як механізм підтримання етнополітичної стабільності Російської Федерації

278




Висновки до розділу 5

300




РОЗДІЛ 6. ЕТНОПОЛІТИЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ: ОСНОВНІ ЧИННИКИ ТА МЕХАНІЗМИ ПРОТИДІЇ


303

6.1.

Етнічний конфлікт як основний чинник етнополітичної нестабільності в Україні

303

6.2.

Етнополітична дезінтеграція як наслідок етнополітичної нестабільності

312

6.3

Ендогенні та екзогенні політико-правові механізми стабілізації етнополітичної ситуації в Україні

358




Висновки до розділу 6

372







ВИСНОВКИ


375

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

381

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У сучасному світі державам як етнополітичним системам доводиться мати справу зі збільшенням кількості та урізноманітненням загроз, що диктують необхідність наукового переосмислення значення поняття стабільності, яке перебуває у постійній трансформації. Аналіз наукового доробку засвідчив, що виникнення як у науковому, так і в практично-політичному дискурсі понять «етнічна безпека», «етнокультурна безпека», «етносоціальна безпека», які містять поняття «етнічна стабільність», «міжетнічна стабільність», та їх використання, попри термінологічну невизначеність, свідчить про актуалізацію проблематики забезпечення стабільності в етнополітичній сфері, необхід­ність її більш глибокого наукового аналізу. Сама поява терміна «етнополітична стабільність» продиктована виникненням принципово нових глобальних етнополітичних загроз та викликів для держави.

Етнополітична стабільність, як свідчить перебіг етнополітичних процесів в Україні та світі в цілому, є складним багатовимірним явищем, що дає можливість вивчати різні його проекції залежно від наукових завдань. У дисертації етнополітичну стабільність позиціоновано у широкому політологічному контексті. Дослідження політико-правових засад етнополітичної стабільності держави, їх подальше удосконалення неможливі без ґрунтов­ного вивчення підвалин цього феномена у вітчизняній та зарубіжній політичній думці, й зокрема етнополітології.

Проблема забезпечення етнополітичної стабільності має важливу прикладну спрямованість у сучасному глобалізованому світі, що стрімко змінюється. По-перше, етнічний склад держав не залишається сталим на тлі підвищення інтенсивності міграційних потоків. По-друге, кожна держава проводить зовнішню етнонаціональну політику щодо країн проживання власних національних меншин, яка часто має дестабілізаційне спрямування. Застосування сучасних інформаційних технологій нерідко набуває етноконфліктогенного характеру.

Усвідомлення необхідності стабілізації етнополітичної ситуації в Україні потребує наукового визначення, концептуалізації, з’ясування місця й ролі етнополітичної стабільності у політичних процесах, а також подальшої імплементації механізмів її забезпечення в національне законодавство. Перед українською етнополітологією стоїть цілий комплекс завдань зі всебічного вивчення проблеми етнополітичної стабільності держави, в тому числі пошуку політико-правових механізмів, які сприятимуть досягненню та підтриманню етнополітичної стабільності в сучасній Україні в складних умовах зовнішнього етнополітичного тиску.

2014 – 2016 роки ознаменувалися безпрецедентними викликами безпеці та етнополітичній стабільності України: анексія Криму та етнополітичний конфлікт на Сході України; прояви сепаратизму та втрата контролю над частиною території; формування самопроголошених квазідержавних утворень на Донбасі; неоголошена гібридна війна з Російською Федерацією, яка підтримує функціонування ДНР та ЛНР. Усі ці етнополітичні виклики взаємопов’язані, оформилися в цілу систему загроз етнополітичній безпеці держави, яку слід так само системно і комплексно нейтралізовувати.

Етнополітична ситуація в Україні ускладнюється втручанням зовнішнього фактора. Адже кожна держава як етнополітична система може виключно за рахунок внутрішніх ресурсів стабілізувати ситуацію всередині. Це передбачає корекцію, нейтралізацію негативних тенденцій, які потенційно чи реально загрожують етнополітичній стабільності. Однак у випадку зовнішнього втручання таких ресурсів виявляється недостатньо, і виникає необхідність допомоги з боку міжнародної спільноти.

Збройний конфлікт на Сході України продемонстрував, що світ стоїть перед новими викликами, до яких виявилися не готовими ні національні системи забезпечення безпеки, ні регіональні механізми, ні система міжнародного порядку, основа якої була сформована ще у повоєнні часи. Етнополітична дестабілізація з усіма її складовими (використання власної національної меншини для анексії територій країни її проживання, незаконні референдуми, неоголошена гібридна війна) вперше була використана в Європі для дезінтеграції суверенної держави. Ні міжнародно-правова, ні інституційна структура підтримання миру та безпеки на континенті не змогли протиставити застосуванню цієї технології жодних дієвих механізмів нейтралізації, тому потребують внесення змін та реформування з урахуванням нових глобальних викликів.

Актуальність досліджуваної проблематики обумовлена тим, що саме етнополітичний конфлікт на Сході України засвідчив: підтримання етнополітичної стабільності є найголовнішим і першочерговим завданням етнонаціональної політики пострадянських країн, запорукою територіальної цілісності та недоторканності. Водночас законодавство цих держав повною мірою не забезпечує етнополітичної стабільності. Удосконаленню законодавчої бази та напрацюванню ефективних заходів забезпечення етнополітичної стабільності держави має передувати ґрунтовне наукове дослідження цих процесів.

Витоки етнополітичної стабільності знаходимо в політичних трактатах Стародавнього світу. Арістотель, Демокрит, Конфуцій, Лао Цзи, Марк Аврелій, Мо Цзи, Платон, Шан Ян осмислювали причини політичної, в тому числі етнополітичної, нестабільності, її руйнівні наслідки для держав і пропонували власні проекти (моделі) побудови стабільної держави. Однак не кожна епоха внесла однаково цінний, з наукової точки зору, внесок у дослідження стабільності, зокрема етнополітичної. Зокрема, в Середньовіччі цьому питанню приділялося значно менше уваги, ніж у стародавню добу та Новий час. Осмислення сутності та особливостей явища стабільності зустрічаємо в працях Г. Гегеля, Т. Гоббса, І. Канта, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Г. Фіхте.

Вагомий внесок у розуміння етнополітичної системи, що, як і будь-яка політична система, функціонує на засадах стабільності, зробили Г. Алмонд, Л. Берталанфі, С. Дубовский, К. Ейк, Д. Істон, В. Кириченко, І. Родіонов, І. Терлецька, А. Хеслоп. Особливості соціальної і політичної стабільності у своїх працях досліджують М. Варій, М. Василик, М. Вебер, К. Гаджиев, А. Гуц, Е. Дюркгейм, К. О’Доног, О. Зелетдінова, В. Парето, О. Пилипенко, С. Савін, О. Семченко, Г. Семигін, І. Сидорчук, В. Таран, А. Чещевик, Д. Яворскі, М. Яворський, А. Ярославцева.

Теорію систем та методологію синергетики, яка використовується для вивчення феномена етнополітичної стабільності, до політичної науки засто­совують В. Бранський, Л. Бевзенко, В. Василькова, К. Водоп’янов, Н. Гесе­лева, Ю. Данилов, І. Добронравова, О. Живицька, В. Загорський, Н. Заріцька, О. Князєва, С. Курдюмов, В. Лутай, О. Максимова, Г. Рузавін, Г. Хакен.

Різні аспекти функціонування держави як етнополітичної системи, політико-правові механізми стабілізації ситуації у межах реалізації етно­національної політики досліджують в своїх працях: О. Антонюк, К. Вітман, В. Євтух, І. Зварич, О. Картунов, А. Кіссе, В. Котигоренко, І. Кресіна, О. Кривицька, В. Крисаченко, О. Куць, Л. Лойко, О. Майборода, О. Маруховська, Л. Нагорна, О. Натої, О. Нельга, Г. Нодіа, М. Обушний, І. Оніщенко, Т. Панфілова, М. Панчук, С. Римаренко, Ю. Римаренко, В. Сте­паненко, М. Степико, Ю. Тищенко, М. Товт, Л. Шкляр, М. Шульга, В. Явір.

Етнополітичну стабільність як невід’ємну складову етнополітичної безпеки виокремлюють М. Вавринчук, В. Горбатенко, А. Іванова, Ю. Кали­новский, Ю. Косьмій, І. Набок, Л. Перепелкін, І. Хусаїнов, Н. Ціцуашвілі. Окремі аспекти етнополітичної стабільності та її роль у забезпеченні національної безпеки держави вивчають В. Антонов, А. Баланда, Л. Балацько, О. Данильян, О. Дзьобань, М. Дмитренко, В. Ковальський, В. Ліпкан, О. Полтораков, О. Резнікова, О. Фролова.

Проте комплексне осмислення політико-правових засад етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів не було предметом досліджень етнополітологів, що і зумовило вибір теми дисертації, її логіку і структуру.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер­тація виконана в рамках наукової теми відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Політико-правові засади трансформації партійної системи України» (2015 – 2016 рр., РК 0115U002138. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 24.03.2016 р. (протокол № 3).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є комплексне дослідження політичних і правових засад етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів. З огляду на поставлену мету сформульовано такі дослідницькі завдання:

– виявити та дослідити історичні витоки, еволюцію політичного осмислення етнополітичної стабільності держави;

– здійснити аналіз наукових підходів до вивчення етнополітичної стабільності та напрацювати комплексну теоретико-методологічну базу дослідження цього феномена;

– виявити та концептуалізувати роль, місце та значення етнополітичної стабільності в етнополітичній системі (державі);

– дослідити явище політичної стабільності та встановити співвідношення понять «етнополітична стабільність» та «політична стабільність», дати авторське визначення етнополітичної стабільності держави;

– виявити особливості забезпечення етнополітичної стабільності в демократичних та авторитарних політичних режимах і здійснити класифікацію типів етнополітичної стабільності держави;

– з’ясувати значення етнополітичної стабільності у новітніх безпекових студіях України та інших держав;

– визначити особливості забезпечення етнополітичної стабільності у національній безпеці та етнонаціональній політиці Молдови, Грузії, України, Росії, охарактеризувати моделі етнополітичної стабільності цих держав;

– визначити основні чинники етнополітичної нестабільності та класифікувати політико-правові механізми забезпечення етнополітичної стабіль­ності в Україні;

– проаналізувати вплив наслідків етнополітичної нестабільності (етнополітичний конфлікт, етнополітична дезінтеграція, анексія, окупація) на перспективи утвердження етнополітичної стабільності, збереження територіальної цілісності й суверенітету Української держави;

– запропонувати шляхи та засоби запобігання й протидії етнополітичній дестабілізації, оптимізації міжнародно-правових механізмів забезпечення миру, безпеки та стабільності у світі в умовах глобальних викликів.

Об’єктом дослідження є етнополітична стабільність держави.

Предметом дослідження є політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів.

Методи дослідження. Особливості феномена етнополітичної стабільності держави зумовили специфіку методологічного інструментарію дисер­таційної роботи. Теоретико-методологічною основою дослідження стала система світоглядно-філософських, загальнонаукових та спеціальних політо­логічних методів. Зокрема, філософські методи дали змогу осмислити суть етнополітичної стабільності як складного, багатогранного, суперечливого політичного явища, що розвивається нелінійно, детерміноване багатьма взаємопов’язаними об’єктивними і суб’єктивними чинниками.

Загальнонаукові методи аналізу, синтезу, аналогії, абстрагування, індукції та дедукції дали можливість розглядати об’єкт дослідження як стан, як властивість етнополітичної системи, як індикатор етнонаціонального розвитку держави, як політико-правовий інститут, як невід’ємну складову етнополітичної безпеки держави і, зрештою, як політичну технологію.

Для розуміння значення, місця та ролі етнополітичної стабільності в етнополітичній системі була використана загальна теорія систем, яка визнає ізоморфізм законів функціонування всіх об’єктів, які можуть бути характеризовані як система. Системний метод став основним у дослідженні етнополітичної стабільності, позаяк дав можливість дослідити роль етнополітичної стабільності у підтриманні рівноваги, розвитку і еволюції етнополітичних систем, з урахуванням структурних взаємозв’язків у внутрішньому та зовнішньому середовищах систем. Системний підхід уможливив комплексний аналіз феномена етнополітичної стабільності, виявлення особливостей її забезпечення у різних державах як етно­полі­тичних організмах (системах).

Структурно-функціональний, формально-юридичний та порівняльний методи дали змогу детально проаналізувати законодавчу базу етнонаціональної політики і політики національної безпеки України та сусідніх держав, виявити спільні риси у забезпеченні етнополітичної стабільності в умовах сучасних глобальних викликів. Порівняльний метод використо­вувався для виявлення спільного й особливого у забезпеченні етнополі­тичної стабільності в пострадянських державах.

Аналіз емпіричних даних та моніторинг етнополітичних процесів застосовувався для виявлення основних внутрішніх та зовнішніх чинників етнополітичної нестабільності. Метод прогнозування використовувався для передбачення наслідків застосування тих чи інших політико-правових механізмів стабілізації етнополітичної ситуації, їх впливу на перебіг етнонаціональних процесів.

Моніторинг, порівняльний аналіз емпіричних даних були використані для вивчення особливостей забезпечення етнополітичної стабільності в Україні в умовах етнополітичного конфлікту, анексії частини території, гібридної війни, сепаратизму та інших викликів. На основі виявлених закономірностей об’єкт дослідження було типологізовано за допомогою методів систематизації та класифікації. Соціологічний метод було використано для вивчення етнополітичної ситуації в Україні та відповідно своєчасної корекції етнонаціональної політики Української держави.



Наукова новизна одержаних результатів зумовлена поставленою метою та змістом дослідницьких завдань, а також засобами їх розв’язання. Дисертаційна робота є комплексним теоретичним дослідженням феномена етнополітичної стабільності держави. У межах дослідження сформульовано низку теоретичних положень і висновків, що характеризуються новизною.

Вперше:

– виявлено, що перші згадки про суть феномена етнополітичної ста­більності, спроби обґрунтування причин етнополітичної дестабілізації сягають передісторичної доби. Незважаючи на те, що мислителі Старо­давнього Китаю, Риму та Греції, а також учені Нового часу не оперували поняттям «етнополітична стабільність», вони осмислювали причини етно­політичної нестабільності (конфліктогенну природу етнічної гетерогенності держави, війни між протодержавами), її руйнівні наслідки для суспільства і пропону­вали власні проекти (моделі) побудови етнополітично стабільної держави;

– концептуалізовано роль, місце та значення етнополітичної стабільності в етнополітичній системі (державі). Етнополітичну систему визначено як найбільш оптимальну дослідницьку систему координат для вивчення сутності явища етнополітичної стабільності. Етнополітична стабільність є невід’єм­ною властивістю етнополітичної системи, яка має складну струк­туру і виконує низку функцій, зокрема організаційно-інституційну, регуля­тивну, комунікативну, стабілізаційну, що є обов’язковою умовою еволюції системи;

– встановлено взаємозв’язок і співвідношення понять «політична стабіль­ність» та «етнополітична стабільність». Доведено, що більшість характе­ристик політичної стабільності притаманні й етнополітичній стабільності, водночас остання є ширшим явищем, оскільки, крім політичної (в тому числі зовнішньополітичної), містить етнічну складову, яка має суттєвий стабілі­заційний/дестабілізаційний вплив на етнополітичну систему (державу);

– запропоновано узагальнене авторське визначення етнополітичної стабільності держави як властивості та стійкого стану етнополітичної системи, що забезпечує збереження її внутрішньої структури, функціонування та розвиток в умовах внутрішніх і зовнішніх викликів;

– виявлено особливості забезпечення етнополітичної стабільності у національній безпеці та етнонаціональній політиці пострадянських держав (Молдови, Грузії, України, Росії), в яких головним чинником етнополітичної нестабільності залишається етнополітичний конфлікт (у замороженій стадії або стадії ескалації), що супроводжується сецесією територій, зовнішнім воєнним втручанням;

– визначено моделі етнополітичної стабільності Молдови, Грузії, України, Росії. Першим трьом із названих держав притаманний динамічний, горизонтальний автономний тип етнополітичної стабільності, характерний для поліетнічних демократичних держав, тоді як Російській Федерації – статичний, вертикальний мобілізаційний тип, характерний для авторитарних держав;

– розкрито особливості політико-правового забезпечення етнополі­тич­ної стабільності в Україні. Виявлено, що в ході етнополітичного конфлікту Українська держава суттєво переглянула політико-правове забезпечення (прийнявши оновлену Стратегію національної безпеки України, законо­дав­ство про захист інформаційного простору) та практичне наповнення полі­тики забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабіль­ності, однак потребує створення сучасної і ефективної системи забезпечення націо­нальної безпеки, яка враховує дестабілізаційну дію деяких етнополітичних чинників.



Удосконалено:

– теоретико-методологічний інструментарій дослідження етнополітичної стабіль­ності, зокрема запропоновано вивчати її за допомогою теорії політичних систем, системного аналізу, синергетики, методу системної декомпозиції. Виявлено, що стабільність є складним етнополітичним феноменом, складовою діалектичної взаємодії, бінарного зв’язку «етнополітична стабіль­ність/нестабільність», присутнього в будь-якій політичній, у тому числі етнополітичній, системі;

– класифікацію видів етнополітичної стабільності: 1) за динамікою змін в етнополітичній системі та рівнем її відкритості – статичну, динамічну, абсо­лютну; 2) за ступенем дестабілізації – локальну, регіональну та загальнодержавну; 3) за суб’єктом ініціювання (формування) – мобіліза­ційну та автономну. Останній вид запропоновано удосконалити через невідповідність критеріям наукової чіткості, запровадивши і обґрунтувавши термінологічну діаду – «вертикальна мобілізаційна та горизонтальна автономна етнополі­тична стабільність».

– тлумачення явища етнополітичної стабільності в сучасній етнополітичній думці України. Виявлено, що в українській етнополітології найбільше уваги етнополітичній стабільності приділяється саме у дослідженнях етнополітичної безпеки; що виокремлення підсистеми етнополі­тичної безпеки у системі національної безпеки зумовлене необхідністю ефективного забезпечення етнополітичної стабільності та протидії дестабілі­заційним чинникам (етнічним конфліктам, проявам сепаратизму). Етнополітична стабільність є невід’ємним елементом забезпечення національної безпеки і одночасно результатом функціонування інституту безпеки;

– характеристику політики реінтеграції Молдови та Грузії, які мають тривалий досвід врегулювання етнополітичного конфлікту та його інституційного й правового супроводу. Змодельовано перспективи застосування політико-правових механізмів реінтеграції в Україні, зокрема забезпечення правової та інституційної бази реінтеграції, імплементації політики інтеграції як складової державної етнонаціональної політики, з метою стабілізації етнополітичної ситуації;

– визначення основних чинників етнополітичної нестабільності в Україні. Доведено, що етнополітичний конфлікт за участю зовнішнього фактора, який супроводжується анексією частини території, міжетнічною ворож­нечею, проявами сепаратизму, належить до основних чинників етнополі­тичної нестабільності на локальному, державному та регіональному рівнях, а ступінь дестабілізації етнополітичної ситуації прямо залежить від форми (стадії) перебігу конфлікту;

– класифікацію політико-правових механізмів протидії етнополітичній дестабілізації в Україні, зокрема виокремлено та обґрунтовано ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) механізми. Як ендогенні класифіковано реінтеграційні проекти, зокрема налагодження діалогу з населенням тимчасово окупованих територій, визнання і закріплення його прав, децентралізації влади; як екзогенні – запровадження санкцій та обмежень проти держави-агресора, дипломатичний тиск, переговори.

Отримали подальший розвиток:

– розуміння етнополітичної стабільності держави як динамічної характеристики. Абсолютизація незмінності, непорушності, законсервованості структури етнополітичної системи і відносин значно посилює статичну складову стабільності й ослаблює динамічну, яка забезпечує імплементацію позитивних змін, формування відповідних інституцій із форм участі громадянського суспільства в управлінні, що забезпечує стабільний демократичний розвиток держави і суспільства;

– типологізація етнополітичної стабільності відповідно до особливостей забезпечення в демократичних та авторитарних політичних режимах. Виокремлено гнучкий (в умовах демократії) та жорсткий (в умовах авторитарних режимів) типи етнополітичної стабільності. Незважаючи на позірну легкість формування етнополітичної стабільності в авторитарних режимах (за допомогою недемократичних методів), жорстка стабільність є внутрішнім чинником неминучого руйнування етнополітичної системи;

– концептуалізація місця етнополітичної стабільності у новітніх безпекових студіях України та інших держав. Виявлено, що останнім часом у вітчизняній та зарубіжній етнополітології з’явилося багато нових визначень безпеки, які містять елементи етнополітичної стабільності, що викликано актуалізацією нових загроз та викликів етнополітичної сфери;

– переосмислення трансформації традиційних ролей суб’єктів/об’єктів у забезпеченні етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності. Доведено, що в сучасному світі чіткий поділ між суб’єктами та об’єктами забезпечення нівелюється, адже громадянське суспільство, що є об’єктом, поступово починає виступати суб’єктом забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності, беручи на себе основні функції стабілізації етнополітичної ситуації;

– розуміння процесу етнополітичної дезінтеграції як прямого наслідку етнополітичної нестабільності (на прикладі анексії Автономної Республіки Крим та формування квазідержавних утворень ЛНР та ДНР). Доведено, що попри визначальну роль зовнішнього фактора не останню роль в етнополітичній дестабілізації відіграла консервативна модель державної етнонаціональної політики України, яка характеризувалася пасивністю і стриманим вирішенням проблем, цим самим створюючи передумови для використання етнополітичної дестабілізації як політичної технології;


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка