Анна Хома Репетитор



Сторінка1/8
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.88 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Annotation


Що робити самотньому вісімнадцятирічному хлопцеві, який знайомиться з рідним батьком під колесами його авто? Андрій, котрий усе свідоме життя плекав у собі абсолютну незалежність і навіть гординю, не зміг опиратися таким звичайним і звичним для всіх інших почуттям, як любов до кревних. Колись, смертельно ображений, він палав бажанням убити падлюку, яка обдурила його маму. Однак замах на життя віднайденого батька вчиняє хтось інший, а Андрій — головний підозрюваний…

Анна ХомаУривок, якого могло не бутиМісяць першийМісяць другийМісяць третій

notes1234567






Анна Хома
Репетитор


Моєму брату Олегові присвячую Сосна росте із ночі. Василь Стус Декому для щастя тільки щастя й бракує. Станіслав Єжи Лец Уривок, якого могло не бути

Він був лікарем і розумів, що з такими ранами не живуть. Він був лікарем і не розумів, чому він з такими ранами ще живе. Один ніж стирчав просто у центрі його грудей — лезом до підборіддя. Можна було добре роздивитися білу пластмасову колодочку і ту частину леза, що не ввійшла у нього. Сантиметрів зо три. Воно, лезо, радісно виблискувало в світлі бра і дивно так обривалося на вході в тіло. У його тіло. Другого ножа було втоплено в живіт по самісіньку рукоять, строго посередині. Ще з більшою люттю. Щоб напевно. Як не один, то другий, а обов’язково має вбити. Він був лікарем і добре пам’ятав, що за грудниною міститься серце, отже, кінчик ножа мусив прошити перикард і застрягти десь у ділянці лівого шлуночка. Пам’ятав, та не вірив собі. Бо то було його серце. Ніж у черевній порожнині чогось надто безнадійного не обіцяв: мабуть, понівечив кілька кишок і, найвірогідніше, нічого життєво важливого не зачепив. Але знати напевне він не міг. І вже не дізнається. Він навіть до перитоніту не доживе. Морок блукав кімнатою, конав у світлі бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Цей морок брав початок десь у ньому. Він був лікарем і розумів, що будь-який рух, будь-який натяк на нього прискорить агонію. Навіть крику не міг собі дозволити. Та свідомість бунтувала, благала вирвати з тіла смертоносні жала, скрутитися клубком, припинити існування раз і назавжди. Але щоб не так, щоб не розпадатися живцем на пекельні фотони, щоб не згоряти в іоносфері надлюдської муки. Щоб не бачити встромлених у власне тіло ножів. З’їжджала з глузду його свідомість і мала рацію. Він був лікарем і вмів завдавати фізичного болю, але зараз вперше за ціле життя сам його зазнав. Зазнав справжнього болю. Але ЗА ЩО? Він розплющив очі тієї самої миті, коли вбивця підняв затиснуті в руках ножі. Їхні очі зустрілися. Прийде час і на вбивцю. Лише до нього той час чомусь ніяк не квапився, конаючи в світлі бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Час смерти. Місяць перший




Тротуар лягав під ноги строго горизонтально. Перевалило за полудень — і куці тіні чіплялися до речей, наче реп’яхи до відомого всім кожуха. Андрій йшов собі безбач, знічев’я рахуючи каналізаційні люки. За дві години нарахував їх аж двадцять дев’ять. А що він іще мав рахувати? В кишені сиротіла зім’ята гривня. Андрій з жалем провів поглядом чергову маршрутку. Не те, щоб не любив ходити пішки, він не любив, коли йому не залишали вибору. Хотілося випасти з потяга. А ліпше — з літака, або ще ліпше — з орбітальної станції «Мир», щоб жодна добра душа не змогла потім відкачати. Спекотливий липень немов підсмажував його і без того пекучі як пісок невеселі розмисли. Земля перетворилася на велетенську пательню. Майже вчувалося, як шкварчать під рекламними парасольками вітаміни в обнімку з нітратами, як спливає жиром під целофановими скафандриками морозиво. Небо вигоріло до кольору запраного простирадла. Чіткі тіні. Різкі контрасти. Боротьба мороку зі світлом. Місяць липень. Як ніхто, вміє завдавати жару. Майже не дає собі ради з мухами. Зовсім не дає ради з прозорими блузочками й коротенькими спідничками. «Щоб я так жив»! — зазвичай проказував його друг Славко, вивертаючи шию на продуктовому базарі. Про спіднички і блузочки він висловлювався тверезіше: «Треба випити». Сьогодні пити не було за що. Роботи не мав зо два місяці, а вступні іспити провалив. Знав, що так станеться, ще коли подавав документи. Та все одно подавав. Назло ситому і лінивому липню. Назло кинутим у спину реплікам: «Чули-сти? Зовсім здурів: йде на юридичний без копійки! — Та чула-м. Краще б у каналізаційний люк з головою». Ось він і підбирав собі пристойного люка. Ґиґнути ніколи не пізно. Правда, був ще один вихід, класний, — піти на платне відділення. Тітонька з приймальної комісії саме це йому й запропонувала. Ввічливо і безнадійно. Він подякував, забрав документи і віддав Славкові. Щоб сховав, а ліпше — спалив. Бо той вихід був чимось схожий на Буратино: підстрибував перед ним на одній нозі, приклавши обидві руки «дудкою» до носа. Андрій машинально дістав із кишені гривню. Щоб я так жив!.. Повз нього кавалерійським кроком прочеканила якась жінка, тримаючи за руку дитину. Дитина тримала йогурт і лизькала просто зі склянки. Мов кицька. Андрій зупинився. І липень зник. …Йому чотири рочки. Мами десь немає. Довго. Надто довго. Він хоче їсти. Кухня. Височезний, до неба, стіл. Табуретки. Повно табуреток. Він протискається поміж ніжок і, нарешті, знаходить. Мисочку. На денці — залишки молока. Він крадькома озирається і починає хлебтати. Треба встигнути, поки не прийшла кицька. Бо вона буде сичати і висувати кігті. Адже він — злодій. Краде в неї молоко. …Липень увімкнувся. Рука потяглася, щоб затулитися від яскравого світла. Не те, щоб він не любив котів. Він не любив прокисаючого молока. Немає нічого бридкішого за прокисаюче молоко на денці котячої мисочки… Славко, побачивши його обличчя, коли той вийшов з приймальної комісії, підняв вказівного пальця: — «Той, хто не бажає бути обдуреним, байдужий до того, яка правда, аби лиш вона була правдою. Сила в байдужості». Кінець цитати. — А якщо кирилицею? — Треба випити. Пити, знову ж таки, не було за що. Не було ні грошей, ні людських тостів… — Я ж казала, що треба було купити сирок! — накинулася кавалерійська мама на хлопчиська, по вуха замурзаного у йогурт. «Тато нас уб’є», — майнуло в голові. — Тепер тато нас уб’є! — докінчила вона, тягнучи дитину за собою. Інколи Андрій знав, що скажуть наступної миті люди. Це виходило само собою. Маминих слів він ніколи не вмів передрікти, і вони часто заганяли його у глухий кут. Може, тому, що мама частіше мовчала. А коли починала говорити, всередині все затерпало.
«Я розкажу тобі казку, яка не буде казкою. Але так мені легше розповідати. Хочу, щоб ти знав, хто у всьому винен. Отож, жили-були бабуся й онучка…»
День спогадів. День підсумків. День народження. Який він ніколи не справляв і не справлятиме. Забагато спогадів, а підсумовувати нема чого. Хоча… є одне бажання. Нагальне. Щоб пішов дощ. Не такий, що нудно цяпає згори, що остогид навіть собі самому. А такий, що падає раптовою білою зливою, захоплюючи перехожих зненацька і не залишаючи жодної сухої нитки на їхньому тілі. Щоб ніхто не встиг отямитись і заховатися. Маленька помста великому місту. Та Андрій змалку завчив, що бажання переважно не здійснюються, а маленьких помст не буває: або ти помщаєшся, або ні. Він простував безбач і не спостеріг, що ззаду шкандибала на милицях його Доля, суха й обшарпана, замотана в прибите пилюкою дрантя. Вісімнадцять літ Вона шкандибала за ним, а він її не помічав. Сьогодні Вона підійшла майже впритул, та він усе одно її не завважив. Тільки машинально тицьнув їй у руку зім’яту гривню. І ступив на проїжджу частину. Серце враз заклякло в гіркому прочуванні, передчутті, та було вже пізно. Запізно вибирати іншу дорогу, запізно народжуватися в іншому місті, запізно переінакшувати світ. Глухо вдарило. І липень зник. * * *

— Все добре, панове, я лікар… Відступіть… — Він сам кинувся під колеса, біг’ме… — Який молоденький… Щкода, як помре… — Ніхто не помре! Я ж сказав: я — лікар! Антоне, принесіть води, і — ради Бога — розступіться! — Чесне слово, Ігоре Васильовичу, я не винен. Він сам прямо перед носом вискочив… — Робіть, що кажу… — Ой, дивіться, — рухається… Андрій наважився трішечки розплющити одне око. А не треба було. Сонце розпеченою голкою встромилось у мізки. Він заплющився і застогнав. — Не бійтесь, я лікар. Ні, не рухайтесь. Ви розумієте, що я кажу? Якщо розумієте, легенько порухайте руками й ногами… Так, добре. Ніде не болить? Планета крутилася перед ним, мов дівчинка-пустунка перед люстром. Боліло всюди. — Спробуємо по-іншому: я буду натискати, а ви скажете, коли заболить. Ні, не намагайтесь підвестися, у вас висока ймовірність струсу мозку і… Антоне, поможіть мені затягти його до машини, бо він зараз встане й піде, не спитавшись. Акуратніше! Пустунка закружляла швидше. Встати й піти, не спитавшись, йому заважало виховання. Дворянське. Те, що від слова «двір». — Киш, тварюко… — Заговорив, Ігоре Васильовичу, але… про що це він? — Швидше, Антоне, можливе порушення свідомости, а це вже гірше… Обережно, вважайте на голову й не повертайте шию, та-ак… А можливо, навіть шок. Хлопче, скажи мені, тобі ніде не болить?! Тобі не зимно? Ану, плесніть трохи в лице, Антоне… Панове, відійдіть, не заважайте, це вам не безплатна акція перед Оперним… Лице обдало холодом. Пустунці на все це було начхати. Вона кружляла й кружляла посеред липня, здіймаючи хурделицю в його думках і прочуваннях. Намагаючись скинути його з сидіння назад, на проїжджу частину. — Славко… набий її… — Що-що? — У нього галюцинації, Антоне. Сідайте за кермо і газуйте, потихеньку, але завзято. Є підозра на внутрішню кровотечу, але я не хочу, щоб його розтрясло по дорозі… Подивимось… Пульс сто тридцять слабенького наповнення, блідість, піт на чолі, тиск… тиск дещо занизький. Треба ввести кордіамін, хоча, можливо, що всі ці ознаки — від спеки. Що там із серцем?.. Андрій пробурмотів з заплющеними очима: — Ви завжди збиваєте людей, а… а потім все звалюєте на спеку? І перестаньте мене мацати… — Ти дивись, очуняв! Вас тато з мамою не вчили, де і як треба переходити вулицю? — Я ріс неслухняним. — Воно і видно. Гм… у серці — шуми. Потрібна кардіограма, а ще краще — Ехо… До мене на роботу, Антоне. — Я туди і їду. — Куди туди? Я туди не хочу! Зупиніть, Антоне! — Не дригайтесь, потерпілий! В лікарні вас поспостерігають, так що… — Я не кролик, щоб мене спостерігати! — Ану, ляжте! — Я живим не дамся… Площина, на якій танцювала планета, завалилась набік. — Ну ось, маєте! Ви хочете ще раз гепнутись головою?! Особисто я не хочу через вас до в’язниці, якщо ви вріжете дуба в мене на руках. — Лікарі всі такі милосердні? — Холєра ясна! Від вас можна інфаркт вхопити. — А від вас — струс мозку. Андрій враз поринув у якусь млосну глибінь. — …Не гальмуйте так різко, Антоне. — Ця стара на милицях рухається, як електричка до мого села. — Вона на милицях і зовсім не стара, скоріше навпаки. — Бачили? Ще й хихоче собі під ніс… — М-м-м… Мені треба вийти. — Спокійно! Його швидко повернули набік і притримали голову, поки він блював. — Вибачте, я вам машину забруднив. — Нічого, Антон прибере. — Вибачте, Антоне. — Це я сам винен. Різко загальмував. — Слухайте, ви, двоє, мені теж треба за щось вибачатись чи ви це за мене зробите? До голови слідом за пустункою пропхався якийсь амбал з чималенькою кувалдою й став методично гатити нею у череп. «Бруківка», — здогадався Андрій, роблячи чергову спробу розплющити очі. — Обов’язково. — Що обов’язково, потерпілий? — Вибачатись. — Отакої. Може, ви також знаєте, за що? — Чому у вашій машині не затемнені вікна? — Я виправлюсь, обіцяю. — Ви ж лікар, так? — Навіть диплома маю, але розумію, що це слабеньке виправдання. — Я ніби вдарився головою, так? Чому ж мене вивертає зсередини, наче я проковтнув крокодильчика? — Нервус вагус.[1] — A-а… Я так і знав. Та зараза мені давно жити не дає. А вас я просто перевіряв, ви ж мені диплома не показуєте, хто вас знає… Чого ви смієтеся? Бруківка скінчилась, та амбал і далі товкся в його голові, як дев’ять негренят. Ні, як двадцять дев’ять. Про крокодильчика Андрій намагався не згадувати, та відчувалося, що той лише чекає нагоди, щоб видряпатися назовні. — Ох, давно мене не смішили пацієнти! — Їм, певно, не до сміху, вашим пацієнтам. — А вам, юначе, певно, білий світ зараз не милий. Дивуюся, звідки ви ще сили берете язиком молоти? — Він направду білий, той світ? На чоло лягла прохолодна рука. — Потерпіть ще трохи. Я везу вас до себе додому, якщо ви такий запеклий противник лікарень. І ніяких заперечень. Спіть. — А колискова? — Ну, я не прихильник шокової терапії. — По вас не… ска-же…ш…
…Йому дев'ять років. Він розуміє: щось трапилося. Мама дивиться в одну точку. Безмовно. Непорушно. Ще вчора вона радісна прибігла з роботи і з порогу вигукнула: «Яку я придбала книжку, якби ти тільки знав! Півжиття її шукала». І тільки на кухні похопилася, що хлібниця порожня. «Я зараз. Чекай!» — чмокнула його в щоку й радісно вибігла до хлібного. Вчора він був ладен сміятися разом з нею, хоча не розумів, що смішного може бути в такій товстій книженції без малюнків. Те, чого він не розумів сьогодні, було значно вагоміше й небезпечніше. «Мене вигнали з роботи. Вони називають це скороченням штатів. Бібліотеки закривають, наша професія вимирає… У нас нікого немає на цілім світі. Я не уявляю, за що ми будемо жити…» Вона повертає до нього змучений погляд. Віднині такий погляд стане для неї нормою. Для нього нормою стане порожня хлібниця…
Андрій розплющив очі. Зі стелі на нього хитро позирав короткошерстий песик. Зі стелі. Ага. «Добанячились», — сказав би на це Славко, відкорковуючи нову пляшку. У нього завжди зберігались одна-дві акурат для таких випадків. Та замість Славка був песик. І в цьому крилася якась підступна загадка. Важкі повіки опустилися. Метод найменшого спротиву. Часом допомагає. Ні, песик лишився на старому місці, та тепер було видно, що це — звичайний плакат. Хоч і на стелі. Де він і чому він невідомо де? Пам'ять не мала щодо цього зеленого поняття. Треба буде… Тротуар. Тротуар і йогурт. Тротуар, йогурт і… Андрій сів. До чужої кімнати через прочинену кватирку зазирав морок. Кудись подівся цілий день. Пройшов манівцями. Дав себе зжерти морокові. Андрій тріпнув головою. Інколи на нього находило. Залишки дитинства. Острах перед темними вікнами і зачиненими дверима. — Що ви робите? — почув позаду знайомий голос і — отямився. Легко, без сполоху, бо голос й той не мав рвучких нот, звичайний голос здивованої людини. Інколи на нього находило, але як це пояснити чужій людині, якщо навіть собі пояснити цього не вдавалося? — Зачиняю вікно, — відказав Андрій, обертаючись. А що він мав ще відповісти? Чоловік на порозі недовірливо похитав головою. — «Зачиняю» — означає: «мені холодно, і я перекриваю доступ повітря знадвору». А ви чомусь зашторюєте вікно. «Бо мені темно», — ледве не зірвалося з язика, але така заява звучала б надто дико. Коли темно, то вважається достатнім запалити більше світла. Залізна логіка. А залізо має властивість іржавіти. Бо йому ніколи не бувало замало світла. Лише — забагато темряви. Чоловік за дверима так і не дочекався відповіді. Постояв так ще трохи, потім увійшов і причинив за собою двері. Був зовсім не схожий на лікаря. Кремезний, десь під сорок, підстрижений під «їжачка», з такими… ну, добрячими вусами і сережкою у лівому вусі. Одежинка його складалася з чорної майки і спортивних штанів. Гарна така одежинка, промовиста. Буквально кричала вам до вух: ні-ні, ви не подумайте, я не з базару, люди добрі, я з фірмового магазинчика! Спогадалися байдужа атмосфера приймальної комісії і твердість асфальту під його крижами на дорозі. Між цими фактами заліг морок якоїсь пізнаваности. — А як ви почуваєтеся? — порушив мовчанку лікар. Професію мав таку: цікавитись самопочуттям хворих. Але Андрій себе хворим не відчував. Дещо схибленим — так. — Дуже добре. Амбал, певно, змучився і махає кувалдою не так хвацько. — Амбал? — Його брови здивовано поповзли вгору, але вчасно зупинилися. — Я й забув, який оригінальний тип мислення в сучасної молоді. — Він приречено поглянув довкола. — Аж надто оригінальний. Господар кімнати справді володів неповторним баченням сучасного інтер’єра. Усі стіни, стелю, шафу, двері, стелажі, комп’ютер і колонки обліплювали зображення песиків однієї породи. Вгадайте, якої? Саме так: бультер’єрської. Є така порода. Мила, добра і симпатична… «Тут мешкає фанат, — виразно проступало крізь плакати й журнальні вирізки. — Руками бажано не чіпати. Якщо вам не все одно, скільки у вас пальців…» — І багато «Педігрі-палу» вони споживають? — чемно поцікавився Андрій. Не те, щоб йому дуже кортіло одержати довідку про собачу дієту. Йому вистачало б знати, що цих песиків тримають нагодованими так ситно, що вони навіть кігтем не можуть рухнути. А для певности — із гіпсом навколо щелеп. Ні, він не боявся собак, зовсім ні. Просто деякі дресирувальники не викликали довіри. — Вони? А, ви маєте на увазі… Ні, ми не тримаємо тварин. У дочки — алергія, цілком можливо — на шерсть, тому ніяких хом’ячків, собачок, котиків et cetera. Але мій син цього не хоче зрозуміти. І лікар замислився. Видно, було над чим. Андрію теж було над чим порозмислити.
…Йому дев’ять з гаком. Він, потайки від мами, пакує кішку з п’ятьма кошенятами до ранця і рушає за місто. Повернувшись, застає маму в стані тихої істерики. Вона до вечора ходить у нього по п’ятах і повторює, що він — вбивця. Він може пояснювати, що ще шістьох членів сім’ї їм ніяк не прогодувати, але мама і так це знає. На ранок вона довго просить вибачення, але йому від того не легшає. Кошенята тихенько попискують, коли він зупиняється на березі озера — не озера, а якоїсь великої баюри — і виймає їх із ранця…
— В машині ви були значно говіркіші, — піймав його на березі тієї баюри знайомий голос. Андрій стрепенувся. Бо на нього втупилися цупкі й сторожкі очі. «Треба бути обачнішим». — Славко каже, що з підвищенням температури на один градус частота обертів мого язика зростає в десять разів. Зараз я вже вистиг. — Ваш Славко — медик? — Психолог. Вважає, що всі хвороби від неправильного психологічного настрою, і тільки рак легенів — від цигарки. — І тому він не палить? — Хто — Славко? Ви ж, лікарі, самі постійно торочите, що пасивне паління шкідливіше за активне, ось він і рятується, як може: дістане «Президента» — добре, а як «Приму» — теж не зле. Головне — це здоров’я, чи не так? — Ну, ви даєте, пацани! — як каже мій син. А якщо серйозно, то вам треба лежати, а не стовбичити біля вікон. Я сам зашторю. Але Андрій на його вудочку не попався. — Та мені час іти. Для чого песиків зайвий раз нервувати? — Нічого подібного. У понеділок я направлю вас на ЕХО-, Електро-, РЕО-ЕГЕ, і тільки після… — На яке «ге» ви мене направите? — Подивіться на нього: ледве на ногах тримається, а грубіянить. Лягайте і не перечте лікареві. Куди мені передзвонити, щоб за вас не хвилювались? — В ООН, до миротворчих військ… Стався кричущий випадок зазіхання на мою незалежність… Моя незалежність протестує… На півдорозі до млосної глибіні він почув чийсь шепіт, схоже, — лікаревого сина: «І як довго той бомж збирається займати мою буду?» «Ось і фанат… фанат… фанат…», — шугонуло разом з ним у глибочінь.
…Йому близько десяти. На великій перерві сусідка по парті витягає бутерброда з шинкою, голландським сиром і помідором. Найбанальнішого бутерброда з погляду однокласників. Але раптом до їхньої парти підходить вчителька й каже: «Ляна, поділися з сусідом». І дивиться на Андрія стривоженим, жалісним поглядом. Дівчинка знизує плечем і розділяє бутерброда навпіл. Ні, їй зовсім не шкода, але йому на мить здається, що він знову нахиляється до мисочки з прокисаючим молоком. Ця мить одразу змінює траєкторію його руки й думки: рука замість бутерброда бере олівця, а думка хапається за недавно прочитану фразу: «Ми, вегетаріанці, не пожираємо трупів». Дівчинка зацікавиться, і, поки вона з'їсть свого бутерброда, він викладе перед нею всі основні тези вегетаріанства. Коли йому ставало зле, він завжди багато говорив, але того дня він дає собі слово, що ніхто ніколи більше не помітить, як йому зле. З того дня він починає виробляти нову манеру поведінки, яку діти охрестять стилем від Шелепінського. Відтак він стає самітником. Стиль від Шелепінського: — роками одна й та ж сама сумка через плече, один записник на кілька предметів, футболка і джинси на всі пори року, лише в особливо сильний холод — куртка, але ніяких шапок, шаликів і рукавиць; — ніяких обідів у школі, ніяких кафешок поза школою, ніяких виїздів на природу всім класом; — не ходити в гості і не запрошувати до себе, не лізти в чужі справи і не дозволяти лазити в свої, не міняти стилю ні за яких обставин, не… Усамітнення від Шелепінського.
…Світ тягнувся, мов жуйка. Лінії пливли, розтікалися, фарби розмивалися сьомоколір’ям веселки. Так буває, коли дивитися на світло через вії. Особливо, коли проспав ранок, і питання «вставати чи не вставати» відкладається до вечора. І ти почуваєшся мухою в меді: ніби й солодко, а за глухою стіною знемоги прочувається неволя. Та в тебе нема сили прислухатися. Благодатна вселенська лінь напала на землю, і ти — її покірна жертва. Андрій рвучко сів. Світ сплющився до розмірів прямокутної, з верху до низу обклеєної бультер’єрами кімнати. Завішане вікно скісно прошивали сліпучі мечі, від яких на сірому килимі робилися плями. Від світла теж бувають плями. Якщо його не пускати всередину. Тіло розквасилося так, ніби його не просто кинули на асфальт, а десять разів протягли катком. Темно-синя подушка благала ляпнутись об неї потилицею і вшкварити хропака ще секунд на триста. Диван-«малютка» нічого проти не мав. Андрій звісив ноги на підлогу і необачно втрапив у м’які волохаті тапочки. Зараза! Тапочки. Символ. Домашнього затишку і сімейного благополуччя. Навіть якщо подерті й засмальцьовані — все одно символ. Як килимок біля каміна, як фальбаночки на фіранках. Тапочки. Андрій пригладив пальцями волосся, поправив футболку і джинси і вийшов з кімнати. Босий. І одразу вперся в поручні, які з трьох боків оточували провал у підлозі, а з четвертого у той провал опускалися сходи, дубові, лаковані, з золотавою доріжкою посередині. Він ще добре не продер очей, тому зійшов додолу, можна сказати, навпомацки, тихесенько, щоб не потривожити сон амбала з кувалдою. Але внизу… «По-се-ре-ди-ні міста, — казав в таких випадках Славко і, меланхолійно киваючи на найближчий бар, додавав: — Треба випити». Амбал відкинув уві сні кувалду разом з копитами. Очі самі продерлися. Передпокій у цій хаті віддалено нагадував своїми габаритами шкільного вестибюля. Позаяк… Квадрат. На темному глянцевому паркеті — ясно-золотавий килим з де-не-де світліючими контурами пірамід, а перед вхідними дверима й сходами — два окремі клапті того самого килима. Щоб ноги витирати, чи що? Андрій акуратненько переступив через те малюсіньке чистюсіньке килимчатко і рушив периметром квадрата, доминаючи килим. Чого доброго — наслідити! Стіни. Білі, як альбіноси, і порожні, як його шлунок, а по білому — хаотично розкидані абстрактні геометричні фігурки. Золотистого кольору, як і килими. На такі стіни справді нічого не можна чіпляти — гріх. Андрій задер голову. Стеля. Що висока — то півбіди. «Підвісна», — здогадався він. Розділена на дві фігурні половини, які до кінця не стикувалися, а лише перезиралися між собою матовими скельцями вкраплених лампочок. Андрій потер шию. А раптом все оте добро гепнеться з тієї висоти і придушить такого гарного килимка разом з тим, хто на ньому ошелешено стоїть, геть совісті не мають ті дизайнери!. Конструкція для одягу та взуття значущо позирала з правого кута напівколовими пеналами, вузькими довгими тумбочками, нестандартними різнорівневими поличками, розсувними дверцятами, врізними дзеркалами із вже знайомими матовими лампочками. «Це вам не тирсоплита, а натуральний бук, — казала вона кожному, хто заходив до передпокою. — Індзамовлення, індпошив». «Цікаво, де мої шкари?» — нагадав він собі, та чіпати конструкцію не наважився. Краще бути босим, але тримати відбитки своїх пальців при собі. Тим часом обхідний шлях довів його до виходу, який загороджували масивні арковидні дубові двері з золотистими ромбиками шибок та з несподівано ажурною бронзовою ручкою. Ніби благополучно довів, проте… «Тікай, бо скоро буде війна, холодна і мокра, довга і зла…», — срібною дзиґою зайшлося ще на сходах і не змовкало. Передпокій — як передмова: не здатен витримати — виходь. Далі буде ще гірше. Але куди він піде без шкарів? — Добридень! Андрій ніколи не думав, що колись здригатиметься від найбуденнішого привітання. Він повільно обернувся й уперше завважив у передпокої ще троє дверей, арками вирізаних по трьох сторонах світу. «Коли забагато вражень, сприймання блокується, і на картинці „Слони в прерії“ можна не помітити слонів, — залюбки ділився знаннями Славко. — За умови, що художник — не авангардист, бо тоді не тільки слонів, а й прерії не буде видно». — Добрий. Можна мені шкари? — відповів Андрій жінці, що з’явилася в лівих дверях. Повнувата, з ледь підведеними тонкими губами і шрамом на шиї, з коротким сивим волоссям та сивиною в погляді, потаємною сивиною, яку старанно зафарбовувала поступливою покірністю… І ще одне. Фартух. А фартухів Андрій не терпів так само, як тапочок. — Вас просять до столу, — вела далі жінка, час від часу зиркаючи на його ноги. Андрій ворухнув пальцями ніг. Сподобались вони їй, чи що? Ну, в нього не лише ноги гарні, все решта теж… так собі. Метр шістдесят вісім, худий, засмаглий, вигорілий, середньостатистичний юнак без натяку на походження й оточення. Образ, який він створював упродовж останніх чотирьох років. Але його однаково цуралися й діти з забезпечених сімей, і міська голота. Може тому, що свою сивину він маскував фарбами, серед яких ні поступливости, ні покірливости не було. Але… «просять до столу». Про-сять… — Мені б шкари. Взуванку. К-кросівки, по-вашому, — одказав Андрій, і жінка, нарешті, відірвалася від споглядання його ніг. — Свої, — уточнив він про всяк випадок. — Ваше взуття на поличці під дзеркалом, але господар просить вас залишитися на обід, — з притиском повторила вона. — А вас? — Мене? — коротке збентеження. — Ви не зрозуміли: я готую обіди. І не тільки обіди. І не тільки готує. Весь цей палац, напевне, на її плечах. Звичайно, всі суперсучасні технічні забавки тут до її послуг. Але, скоріше за все, вона їх не любить. І скоріше за все, їй добре платять. Але не дякують. Він неквапно обвів поглядом передпокій. Можна піти. А можна кинути гранату. Це завжди найважче — вибір. Втекти чи дозволити обілляти себе брудом? Взяти простягнену гривню чи заховати руки в кишені? Вийти надвір чи залишитися за зачиненими дверима? Вибір. Сьогодні він дався напрочуд легко. — Підіть і скажіть своєму господареві, пані, що без вас я відмовляюся сідати до столу. Скажіть, що у мене такий струс оригінальний. Він зрозуміє. «І не дивіться так на мене, пані. Ви розстелили мені постіль, зготували для мене ще одну порцію і, певно, не поставили на поличку мешти брудними. Навіть, якщо вам за це платять, не обов’язково бути невдячним. А яке задоволення кидати гранату в недозволеному місці — ви б тільки знали…». — Не баріться, пані. Не випадає гостеві змушувати господаря чекати. «Господаря, який вважає нижчим за свою гідність запросити гостя особисто». Служниця не усміхнулася. Стиснула зуби. Зібралася щось промовити. Промовчала. Пішла. Безперечно, йому передадуть, щоб забирався геть. Не обмежуючись у висловах. Але… маленька помста — це теж помста. Мама помилялася. «Ременя на тебе немає», — заявив би Славко, якби був тут. Служниця хутко повернулася. Зміряла його поглядом. Розліпила губи. — Господар не заперечує. Якби могла, вбила б на місці. — Що ви кажете? — розплився в посмішці Андрій. — За це гріх не випити. Ви мені тільки напрямок покажіть, а келішки я знайду сам. І припиніть поглядати на мої ноги — я їх недавно мив. Не те, щоб він не любив багатих. Йому не подобалося, що у нього забрали шанс стати багатим. «Хто на що вчився», — зітхав нарід. «У всякого своя доля», — підтакували поети. Але він, Андрій Шелепінський, у свої вісімнадцять вперто вірив у те, що шанс повинен даватись кожному. Без винятків. Без поправок. Без відміни. Як даються пори року. Шанс жити по-людськи. Інша річ, як той кожен зуміє тим шансом скористатися. Андрій встиг — незграбно, проте встиг — прочинити перед жінкою двері й жестом запросити пройти. Їй ледве не урвався терпець. Але така вже доля підневільних людей — чи то в нас, чи то на заробітках — посилати хазяїв та їх гостей стисло і подумки. Виявляється, двері ліворуч вели до… Свідомість закатулялась підлогою й заблокувала всі імпульси ззовні. «Не хочу нічого бачити, не хочу, не хочу!!!» — Смачного! — підсвідомо вирвалося завчене з дитинства при погляді на накритий стіл. Лихо з цими умовними рефлексами: вмикаються часом зовсім недоречно. За столом ніхто нічого не їв. Усі сиділи й дивилися на зайду… А той, зайда, дивився просто себе й перечікував у собі напад сказу. — А чому ти босий? — почувся тоненький голосок. «Чого вони всі причепилися?» — розізлився Андрій і… прозрів. Кухня. Тяжіння до простору збережено. У лівому куті грандіозним півколом б'є по незагартованих мізках барний шинквас з повним, навіть на перший погляд, набором боєприпасів. У правому куті велетенський холодильник, що примудрився зовсім не зайняти місця. Просто перед очима — кухонна мебля з таким розмаїттям шафочок, поличок і тумбочок, з такими суперовими посудинами та різним причандаллям, з такими далекими від його, звичних уявлень про побут мийкою, газовою плитою та грилем, що свідомість миттю крешанула і зненацька вдала, ніби нічого не бачила. Проте на вмурованому в стіну мармуровому фонтанчику з камінчиками, травичкою та дзюркочучим струмочком вона застрягла надовше. «Фонтанчик — це не просто добре, це дуже добре», — процитувала вона когось із видатних і приготувалася катулятися знову. «Цить», — перевів погляд у дальній кут Андрій. Під розкішною порцеляновою статуеткою з годинником у руках, на розкішному м'якому куточку, облямованому світлим, як всі меблі тут, деревом, за розкішним овальним столиком на металевих художньо покручених ніжках сиділи троє і не зводили з нього очей. «До речі, котра година?» — Чому ти босий? — грізніше пропищало дівчатко, дуже схоже на курча, баламкаючи під столом ногами і настирно очікуючи на відповідь. Пан-господар сиділи на чільному місці й займалися тим, що посилено ховали смішинки у свої добрячі вуса. І теж чатували на якусь мару. Бавимося, так? За величезним вікном з виходом на балкон і димчатими шибами чекав липень. Чекав зливи. Або просто доброго слова. Та Андрій не встиг. З добрими словами завжди так: треба лізти до найпотаємніших кишень, куди й шлях забуто. Не те, що зі злими. Замість Андрія тлумачити нерозумній дитині прописні істини заповзявся третій із сімейного клану. Дванадцяти-тринадцятирічний хлопчина з чорним, мов кабель, волоссям, прилизаним гелем. У мишачого кольору сорочині, застебнутій на всі ґудзики. З очима у морок. — Віро, сонечко. Всі бомжі — босяки. Це у них прикид такий. Ближче до землі називається. «Віра-сонечко» хитнула жовто-пухнастим чубчиком і на повному серйозі уточнила: — А шо таке бомж? У нього, в Андрія уточнила. Брата вона вміло зігнорувала. Діти в п’ять років нічого такого не вміють. Хіба що є кого копіювати. Андрій глянув на господаря. Копіювати було з кого. Той зосереджено оглядав кошик з фруктами, і всі смішинки геть поховалися. Добавунькалися. — Ой, чого ж ви стоїте, сідайте, хлопче, — згадав господар про гостя, вказуючи на стільця з такими само покрученими, як у стола, ніжками. — Сідайте і призволяйтеся. — Бомж? М-м… Може так: болотяне опудало для мух і жаб, — зімпровізував Андрій, висуваючи з-за столу одразу два стільці. — Тільки після вас, пані, — звернувся він до забутої всіма жінки у фартусі. Та кинула на роботодавця погляд бачите-а-що-я-казала, і той поквапився додати: — Звичайно, пані Маріє. Буду тільки радий. Синок аж тіпнувся з люті, однак стримався. Доця поставила питання руба: — А для чого мухам і жабам опудало? Пані Марія, кремпуючись, присіла скраєчку крайнього стільця. — Як для чого? Ворони мають опудало, а мухи і жаби — ні. Де, питається, справедливість? Після такої категоричної Андрієвої заяви прелюдія скінчилася і розпочався власне обід. Він проходив у гарній дружній обстановці. Себто, всі гарно і дружно мовчали. Фанат затято насаджував скибки картоплі фрі на виделку, вкидав їх до рота і запивав «Спрайтом». Курча нудно порпалось у тарілці в пошуках чогось справді їстівного. Пані Марія, не навчена бути панею, взяла собі крихітного бутербродика — канапка називається — і споглядала на нього з таким острахом, наче той був половиною батона з маслом. Андрій пару хвилин губився між фаршированим яйцем і сирною бабкою, вирішив, що одне другому не зашкодить, взяв виделку, прицілився і… враз нагадав собі щось дуже важливе. Зітхнувши, відклав виделку. — Пані Маріє, а де тут у вас можна… руки помити? — сформулював запитання цілком пристойно, хоча й досить прозоро, бо є запитання, які не можна занадто довго формулювати. — Одразу над сходами, я вас проведу, — зірвалася жінка зі стільця, мов з розпеченого дека. Важко бути панею в чужому домі. Так само, як і непроханим гостем. — Аякже, проведіть, — і собі відклав виделку господар і враз так гостро глипнув на сина, що той вмоменті втопив свіжонародженого прикола в склянці «Спрайту». Гарна і дружна сім'я зібралася якось за обідом. У сніжно-білій кухні. За сніжно-білою скатертиною. Гарна і дружна. Тільки чомусь кортіло зірвати затиснуту в руці чеку і випустити гранату на волю. А тоді подивитися, що станеться. Але, зрештою, чому його має обходити чужа родина?.. До туалету без попередньої підготовки заходити було вкрай необачно. Він зрозумів це, коли ноги провалились у щось гранатово-пухнасте, над головою моторошно загуло, а очі засліпило дзеркальним блиском. Блищало все: від великих прямокутних кахлів, наполовину гранатових, наполовину сірих, до останньої крихітної пімпочки. Освітлення вмикалося синхронно з витяжкою, щойно ви відчиняєте двері. А в кутку тулився манюсінький, але теж сяючий умивальничок. Щодо різних прибамбасиків, то Андрій розбирався в них, як вовк у звіздах. Тому він добрий шмат часу лазив по всіх закамарках, перш ніж намацав дрібнюсінький краник, за допомогою якого до бачка полилася вода. І ще стільки ж крутив іншого краника — того, що над умивальничком, — перш ніж второпав принцип його дії. Словом — не туалет, а мрія бомжа. Отак би впасти на килимок і перезимувати все літо. Сили стачило рівно на те, щоб причинити за собою двері і добратися до перших східців. А далі сили не стало. — Я покличу лікаря, — коротко ствердила жінка, коли Андрій почав осідати долі. Лікар з’явився одразу з якоюсь фляшчинкою в руках і за стародавньою лікарською звичкою порадував: — Знову у вас нікудишній пульс. — Я був про нього кращої думки. — Випийте, це — корвалол. — Не матюкайтеся. — А ви облиште цей жаргон. Пийте! — Лікар сказав — у морг… — Скільки вам років? Шістнадцять? Сімнадцять? — Вісімнадцять. Чому воно таке паскудне? — І як часто ви відчуваєте подібні напади безсилля? — Як тільки мене переїде машина, так одразу… — Невже ти не врубаєшся, тату? — біля сходів з’явився Фанат. — Він тобі не те що безсилля, а й апендицит з менінгітом зараз забацає. У них є така професія — під колеса кидатися, а потім від власників авто компенсацію вимагати. Дай йому пару баксів — і хай вимітається. Граната в руці відчайдушно обважніла, але Андрій глянув на лікаря — і охота воювати відпала. Той не збирався перечити синові, задумливо споглядаючи настінну геометрію. Син тим часом посунув нагору, як німий до суду. — Дякую за буду, — кинув Андрій в хлопця, який від несподіванки зупинився і вп’явся в нього очима. Ні, він не помилився. Нарвані то були очі. Темні. Вогненебезпечні. — Ходять тут усякі, — виразно пробурмотів Фанат. — А потім золото пропадає… — І що — багато у вас золота? — поцікавився Андрій. Мляво поцікавився. Війна закінчилася, ще не розпочавшись. — Не радій: сам не донесеш, — відповіли йому вже згори і грюкнули дверима. Коли тебе підозрюють безпідставно — сиди і мовчи, бо інакше можуть з’явитися вагомі підстави тебе підозрювати. Але якщо ти будеш сидіти і мовчати, тебе почнуть підозрювати ще енергійніше. Тому, як радять фанати, якщо не можете відразу взяти й захворіти на менінгіт, зімітуйте хоча б невеличкий апендицит: можливо, від вас наразі відчепляться. Порожнеча в животі поволі відступала, але вставати він би собі не радив. А треба було. — Пані Маріє, принесіть мені, будь ласка, мої шкари, бо якщо я вам їх подарую, мене вдушить жаба, я себе знаю. Жінка у фартусі метнула погляд що-я-маю-робити на господаря. Мала таку звичку: мовчки на все запитувати дозволу, лишаючись воднораз непомітною, сторонньою. — Ніяких шкарів, — безсовісно заявив лікар. — Сьогодні відпочиваєте, а завтра я обстежу вас за повною програмою. У вісімнадцять років заборонено слабувати. — Я прикидаюся. — Ви занадто худі, як на свій вік; шкірні покриви, попри засмагу, нездорового відтінку, кон’юнктива очей виражено бліда. Це не можна списати на струс. Підозрюю хронічний процес. Точніше знатиму завтра. — Завтра я кинусь під катафалк: жити все одно недовго, то хоча б закопають безплатно. — Не мудруйте. Відведіть його до вітальні, пані Маріє, нагодуйте, обов’язково чогось гарячого дайте, і нехай багато не ходить. Я пізніше загляну. Він говорив так переконливо, що Андрій сам повірив, буцім нікуди не треба рушати. На мить повірив. — Мені б шкари. Взуванку. Кросівки, по-вашому, — вкотре повторив. Поглухли вони всі тут, чи що? Та ось лікар, здається, почав метикувати, що до чого. Ворухнув вусами, збовтав маленьку пляшечку, з якої був капав у воду оту гидоту, і врешті підняв на Андрія очі. Такі ж темні, як у сина. — Не сприймайте Остапові слова серйозно. Мій син часто не думає, перш ніж говорити. — А може, навпаки: говорить те, що думає? — Тоді ще гірше… Я довго вважав, що то перехідний вік, але… Він до всіх так ставиться… він… зовсім не такий, яким мав би бути. — Всі ми не такі. — Так, але ви в тринадцять років не… — У тринадцять років я вигнав з дому свою маму. Виявляється, йому зовсім не важко промовити це вголос. Зовсім не важко. Тільки до горла вкотилась шерхла грудка і ніяк не давалася до ковтання. Тринадцять років. Він ще такий малий і такий несамовито дорослий… — Менше з тим, — розірвав мертву тишу господар. — Сьогодні ви ночуєте в нас. — Не думаю. — Андрій підвівся. Ноги, щоправда, ще бунтуються. Варто б нагадати їм, хто в домі хазяїн. Лікар ще раз в задумі звернувся поглядом до трикутно-квадратової химерії на стіні. А потім… — Я просив би вас залишитись. Як просто: «просив би…». А очі так само темні, як у сина. І що за ними — невідомо. Андрій знову хутко сів на ще не вистиглу сходинку. — Андрій, — замість відповіді відрекомендувався він. Не пасує сидіти на чужій сходинці безіменним. — Можна, я ще тут посиджу? — Ігор Васильович. Можна, але не бажано. — Дуже приємно. — Що тут такого приємного? — насупився лікар, а всі смішинки разом посунули з його вусів на-гора. — Що ви посилено звертаєтесь до мене на «ви», а я ж навіть по батькові не назвався. — Малий ще по батькові зватись. — Тоді кличте мене просто: пане Андрію. Я не гордий. — Мені здається, що в тебе піднімається температура. — Люблю, як наші лікарі бадають хворих: це у вас висипка чи мені здається? — Сказитися можна від сьогоднішньої молоді. Пані Маріє, вкладіть його на диван, зробіть мені таку ласку. Але перед тим обов’язково заклейте рота цьому дотепникові. Картина, що відкрилася Андрієві за дверима передпокою — тими, що навпроти виходу, — так вразила його, що він ошелешено вкляк. Вкотре. А свідомість вирішила, що перед нею інший вимір. Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму. Здавалося, ніби дизайнер, що копітливо працював над проектом, раптом сказав: «Досить» і грюкнув дверима. Може, його занудило від власної геніальности, а чи обридло розмінювати свій талант на чужі захцянки. А може, йому прискучило творити шедеври, за які добре платять, але не дякують. Забаглося лягти на простий, як табличка множення, тапчан, випростати ноги, взяти книжку до однієї руки, а чай з лимоном — до другої та згадати себе таким, яким був за народження: без ідей, без досвіду, без розуміння простору і фарб. І він сказав собі: «Навіщо міняти сей світ? Хай залишиться, який є». Вітальня. Антидот[2] довершеній гармонії, витонченій претензійності й вишуканій стилістиці суперового помешкання. Лимон без цукру.
— Тут у нас тільки намічається ремонт, — пояснила пані Марія, виставляючи з підносу на журнальний столик чайний сервіз. Лак на столику потріскався і подекуди злущився. Супер! — Що вам подати до чаю? Фаршировані яйця, омара, анчоусів, кабанчика, пляцка з сиром… а чай — з лимоном? — Я обмежуся стравою з яєць і сирною бабкою. Чай з лимоном. — Щось ще? — Сильно у вас тут… — Ви будете почуватися тут… значно вільніше. Невже у нього на чолі написано, що в кишені має всього одну гривню? До речі — про наболіле. Він шаснув до кишені — гривні не було. А на перший погляд — багаті люди. — Ви не лазили до моїх кишень? — бовкнув, не подумавши, але жінка занадто швидко і мовчки попрямувала до дверей. — Почекайте! Я вибрав невірний зворот. Вам не наказували перевірити мої кишені? Стиснувши губи, вона дивилась під ноги. Овва! — Вибачайте, але документи я забув у старих джинсах. Скочити принести? Нарешті, вона зважилась і підвела на нього… зовсім не заскочений погляд. Якраз навпаки. Забрехалася його інтуїція остаточно. — Я хотіла змовчати, та ви забагато дозволяєте собі в чужому домі. Ні, на мене можете нападати безкарно, я переживу, але на дітей — до пори, до часу. Особливо — на Остапа. Не знаю, скільки ви тут збираєтеся пробути, але боронь вас Боже перегнути палицю. Ви не бачили Ігора Васильовича в гніві. Так що пообідайте, поспіть і подякуйте Богові, що вас не залишили посеред дороги. — Я краще за Остапчика помолюся, — пробурмотів Андрій, коли його вже не могли почути. — А документи ваші тут нікому не потрібні, — долинуло з передпокою. Почули. — І своїм ставленням до матері не варто хизуватися. На щастя, не вся молодь така, як ви. А на, маєш! Дістав, як дід в торбу. Ні, щоб відразу насмерть переїхати, так їм помучити захотілось. Остапчик енд компані… Як би це драпанути звідси, щоб не дуже гучно? Та як направду, то з цієї кімнати його, певно, доведеться витягати бульдозером. Особливо, якщо він випростається на простому, як табличка множення, тапчані, візьме книжку в одну руку, а чай з лимоном — у другу і, врешті-решт, щось придумає. Щось таке, щоб життя перестало дивитися на нього через чорні окуляри для незрячих. Дивитись як на порожнє місце.
…Йому від п’яти до тринадцяти років. Впродовж усіх цих років йому мариться морозивом. Що влітку, що взимку. Ані шоколадом, ані цукерками, ані тістечками так не мариться. «Знову ти вживаєш неправильний зворот, — уявляє він собі маму, щораз кружляючи біля спокусливої ятки. — Маритись морозивом — так не говорять». Але він не може висловитись точніше. Маритись. Морозивом. Саме так. Він пам’ятає всі назви і обгортки. Він знає смак навіть тих сортів, яких ніколи не куштував. Він довго не може забути ті дні, коли випадала нагода купити холоднюще, хрумке і жахливо смачне щастя. Що далі, то рідше випадала така нагода. «Щастя не в морозиві», — повчає мама, та все-таки опинившись біля набитих морозивом холодильників, він забуває про її науку. Люди підходять і підходять. Діти й дорослі. І знову діти. Думають, вибирають. Щастя в шоколаді, фруктове щастя… Смішні! Як тут можна вибирати? Щастя, воно в будь-якому вигляді — щастя. О, коли б він мав багато грошей!.. стільки, скільки мав батько… Продавець щастя, не витримуючи його кружлянь, сердито стукає заслінкою: «Або купуй, або шуруй звідси!» Мама права: щастя — не в морозиві. Щастя в тому, щоб вибирати те, чим тобі мариться, а не те, що мусиш вибирати. Навіть якщо зворот цілковито неправильний.
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка