Анна біла український літературний авангард: пошуки. Стильові напрямки



Скачати 14.34 Mb.
Сторінка1/68
Дата конвертації30.04.2017
Розмір14.34 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   68

Анна БІЛА

УКРАЇНСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ АВАНГАРД:

ПОШУКИ. СТИЛЬОВІ НАПРЯМКИ

INCLUDEPICTURE "../.swt/AppData/Local/Temp/FineReader11/media/image1.jpeg" \* MERGEFORMAT

«Смолоскип»


Анна Біла — поет, критик, літературо-
знавець, доцент Донецького національ-
ного університету.

Авторка праць з історії та теорії


літератури, монографії «Образ автора в
ліриці Івана Франка» (200'2), поетичних
збірок «Відбиток» (2000), «Pas de chatte»
(2001), «Субмарина для Марінетті» (2002).

Учасниця літературного угруповання


«OST» та Асоціації українських письмен-
ників.

Книгу А. Білої я читав із задоволенням і зацікавленням. Від початку до кінця — це зразок ясного і софістикованого мислкення. Це подих свіжого повітря в українському літературознавстві, остаточне стертя тих радянських упереджень і стереотипів, які несправедливо трактували український авангард як щось антинародне і антикультурне. Інтелігентно написана, без зайвого надуманого жаргону, але з сучасним підходом і термінологією, ця книга являє собою справжній вклад у науку про український авангард.



Олег Ільницькии,
Альбертський університет (Канада)

В українському /4*гературознавстві такої повної й науково опрацьованої монографії на цю винятково цікаву, всеохоплюючу й донедавна ще табу-тему не було. А. Біла у своїй праці охопила все найважливіше, що стосується українського літературного авангарду, його напрями (футуризм, конструктивізм, експресіонізм, сюрреалізм), їх реалізацію, інтенсивність, рецепцію та ін. Саме цей комплексний і в значній мірі критичний підхід в опрацюванні цієї цікавої й дотепер ще мало вивченої проблематики, і становить справді наукову вартість її дослідження.



Микола Неврлий (Словаччина)

Праця А. Білої — унікальне, єдине у свогму роді і вельми перспективне дослідження, яке може стати надійним фундаментові для подальших розвідок у цьому напрямі. Низка положень роботи змушує по-новому побачити ситуацію українського мистецтва першої половини XX століття і викликає масу асоціацій у зв'язку з аналогічними явищами у східноєвропейському мистецтві цього часу. Надзвичайно важить те що А. Біла розглядає літературні факти у безпосеред­ньому зв'язку із синхронними процесами в інших мистецтвах — в образотвор­чому. театральному. Лише так і може бути осмислений комплекс ідей авангарду.



Григорій Коваленко, Державний інстнтут мистецтвознавства

(Росія)


INCLUDEPICTURE "../.swt/AppData/Local/Temp/FineReader11/media/image2.jpeg" \* MERGEFORMAT


Лнна БІЛА

УКРАЇНСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ АВАНГАРД: ПОШУКИ. СТИЛЬОВІ НАПРЯМКИ




Лнна БІЛЛ

УКРАЇНСЬКИЙ

ЛІТЕРАТУРНИЙ

АВАНГАРД:

ПОШУКИ, СТИЛЬОВІ НАПРЯМКИ ,



Київ

«Смолоскип»

2006

ББК Ш34(4УКР) (=411.4)6*002.281 Б 61



У монографії розглядаються становлення, теоретичні засади і практичні надбання українського літературного авангарду В колі уваги дослідниці - типологічні риси ідеологічно-естетичного руху, контекстуальні особливості функціонування авангардистських сти­льових напрямів, таких як футуризм, конструктивізм, експресіонізм і сюрреалізі і, проблема стильових ерзаців і специфіки проникнен­ня інноваційних принципів «лівого мистецтва» у паралельні художні дискурси. У монографії використано широкий фактичний матеріал, що дає змогу унаочнити взаємозбагачення художніх практик в аваніарді і плідність естетичного експерименту в XX столітті.

Для літературознавців, мистецтвознавців, культурологів, ши­рокого загалу читачів.



INCLUDEPICTURE "../.swt/AppData/Local/Temp/FineReader11/media/image3.jpeg" \* MERGEFORMAT

В художньому оформленні обкладинки використано роботу Валера Бондаря «Св. Покрова», 2002 р.

(скло, олія, темпера).

ISBN 966-8499-44-1

© Біла А., 2004, 2006
© «Смолоскип», 2006


Частина 1

КОНЦЕПТОЛОГІЯ

АВАНГАРДУ


... Це - єретичне мистецтво,

з яким читацька маса

ніколи не зможе примиритися,

яке ніколи не матиме широкого впливу,

яке ніколи не створить зразків

загальновизнаної краси.

«Сборник нового искусства», 1919



А

вангардизмові як художньому та ідеологічному явищу
першої половини XX століття присвячено значну кількість

досліджень у європейському літературознавстві, мистецтво-


знавстві й соціології. Сьогодні можна говорити про бах атоетап-
ний процес рецепції історичного авангарду в Європ1' процес,
який насправді був не лише явищем теоретичного порядку, а
поставав як наслідок активного діалогу з сучасністю. Якщо
перший етап аваніардизму (умовно обмежуємо його 1910-ми
роками) прокотився наче «космічний вихор» (М. Бердяєв) - і
відповіддю на нього були шок, нерозуміння, обурення і нега-
ція, то поступове завоювання географічного і часового просто-
ру зрілим авангардом (1920 -і роки) і продукування нових оригі-
нальних стильових гілок (напр., конструктивізму й сюрреаліз-
му) змусило культурну спільноту визнати за авангардизмом
право на життя.

Ця хвиля авангардного руху, що припадає на період до Дру­гої світової війни, надзвичайне багата на маніфестографію, публічні акції, викриття суперників і «самовикриття», а також на теоретичні дослідження і практичні експерименти, які часто взаємоперетинаються, перебуваючи на межі нових технологи, психологічних відкриттів і власне художньої творчості. Біль­шість аваніардистських пошуків була матеріалізована у вистав­ках, публікац'Ах, театральних постановках, що дозволило но­вому поколінню у 1950-60-х роках реалізувати проекти «по­вного зібрання», або «документів» історичного авангарду. Бе­ремо ці понят гя в лапки тому що сам жано «повного зібрання» суперечить духові авангардного руху, який зосереджений на



Концепт ологія авангарду

7


сучасності, а не категоріях минулого і пам’яті. Особливо вираз­но «сучасність» маніфестувала у репліках італійських футу­рист. більшості < нас нема« і ірі - і> н. менше, ніж на добрий десяток літ. Нам стукне сорок, і тоді мо­лоді й сильні хай викинуть нас на звалище, як обтяжливий не­потріб» [482, с. 162]. Досягнення історичного авангарду не стали непотребом, а, подібно до будь-якого значущого культурного факту, що відбувся, перетворились на художній і теоретичний документ доби.

Завдяки «спадкоємному» поколінню і діяльності самих аван­гардистів у 1950-60-х роках побачила світ значна кількість ана­літичних досліджень, присвячених дадаїзму, футуризму, експре­сіонізму, сюрреалізму [843; 857; 860; 863; 865]. Низка цих робіт завдяки перекладам і рецензіям стає доступною радянському читачеві [230; 400; 405]. Посилена увага до не надто віддаленої в часі спадщини авангарду зумовлюється активізацією руху «не- вдоволеної молоді», виникненням поп-арту, театру абсурду, но­вим етапом у розвитку абстрактного мистецтва, - ситуацією спо­вільненого повтору нерозроблених або напіврозроблених тео- ретично-технічних концептів історичного авангарду. Живий інтерес покоління 1960-х років зробив авангардизм об’єктом по­силеної уваги, адже через осмислення колізій попереднього ета­пу руху це покоління намагалось осягти природу і перспективи теперішнього мистецтва. Упорядкувавши «основний архів» руху, дослідники зосередились на висвітленні окремих аспектів авангардистського світогляду: проблемі розуміння науково-тех- нічного прогресу, значенні фройдизму, питанні традиції. Чима­ла роль у вивченні семіотики авангардизму (передусім відно­шення до дискурсу влади) належить Р. Варту [44—49].

У 1980-і роки шальки терезів в оцінці історичного авангар­ду пізко хитнулись у бік естетичного лолання залежності від «проблематичної спадщини». >ік зазначає Н. Кислова, огляда­ючи західні публікації 80-х років, «нова хвиля» привносить у мистецький дискурс прагнення «відновити сам статус творчості як автономної професійної діяльності, що має свої власні цілі й завдання... - статус, значною мірою підірваний практикою і те­орією авангарду» [323, с. 203]; покоління 80-х має на меті зня­ти опозиційність між поняттями «авангард» і «традиція» і відно­

8

Частина 1


вИти лінію «історичної спадковості» [556]. У контексті художніх пошуків виникає особливий тип рецепції - постмодерніст'чьни , пг.гтструктуральний, . ,:о :;

цінних мистецьких «правд» і для якого історичний авангардизм відкривається як один з культурних текстів. У цей же час зрос­тає потреба розглядати авангардистські стильові гілки як на­ціональні версії з особливою етнокультурною специфікою [792; 842; 850].

В українській науці авангард як дискурсивне явище дотепер не був об’єктом системного аналізу. Перші спроби рецепції авангарду здійснили М. Сулима [704; 706], Д. Наливайко [529], Г. Вервес [122], О. Ільницький [295; 296], С. Павличко [563] і М. Шкандрій [866]. Слід наголосити, що авангардизм як мис­тецький та ідеологічний рух зацікавлює більшість українських дослідників не безпосередньо, а найчастіше в контексті про­блеми зміни тенденцій художнього мислення [183; 523; 493], специфіки проекту модернізації культури [563] і в контексті міжкультурних взаємин [515]. Дослідження С. Павличко і В. Моренця, на нашу думку, особливо значущі як відправний пункт аналізу українського авангарду, оскільки презентують загалом заперечувальний, апофатичний підхід, який цілком пра­вомірний на першому етапі аналітичного осмислення, але в процесі безпосереднього ретельного вивчення мусить трансфор­муватись у стверджувально-поліфонічну концепцію об’єкта.

Більш толерують авангардизм (а передусім одну з його сти­льових гілок - футуризм) вітчизняна дослідниця творчості М. Семенка Г. Черниш [779] і діаспорні вчені - М. Шкандрій [866] і О. Ільницький [849]. Згадані дослідники виявляють зац­ікавлення структурними особливостями панфутуристичної кон­цепції, оцінюють питому вагу мистецького та ідеологічного компонентів авангардистського руху.

Багатолітня копітка робота О. Ільницького над збиранням і аналізом фактичного матеріалу увінчалась фундаментальною монографією «Ukrainian Futurism, 1914-1930. A Historical and Critical Study» (1997 p.; перевидана в Україні у 2003 p.), в якій простежуються витоки футуризму, групові «міграції» і творчий внесок найоригінальніших представників цього стильового на­пряму. розуміння національних і понаднаціональних рис

Концептологія авангарду

9


авангардного руху підводить дослідника до слушного міркувані ня про те, що авангард гостро осмислює попередників і сучаснк. ків, <\і його історія та артистична практика резонує на це осми­слення багатою інтертекстуальною атмосферою» [849, с. XVII] Корпускулярний підхід, застосований О. Ільницьким у дослі­дженні, дозволив уперше зібрали розпорошений фактичний ма­теріал (хоча зовсім безпідставно, на наш погляд, мінімум уваги приділено поетам «Нової Генерації» - історика літератури можа зацікавити вже сам аспект «епігоне: ва» і наслідування культур-] треґерові; і підготувати грунт для аналітичного, «хвильового«] підходу. Адже «...дост,ідж»ючи систему, ми в певний момент часу постаємо перед альтернативою: або вивчати, що вона ста­новить собою зараз, заглиблюючись у різноманітні подробиці' (аналоги: корпускулярний підхд, визначення координати), або шукати деякі загальні ритми її життя, намагаючись визначити її майбутнє (хвильовий п.дхід, визначення швидкості)» [578, с. 5]. Щоб уникнути подібної небажаної корпускулярност1, необхід­но обрати предметом наступного аналізу саме ритм
авангар­дистської системи, тобто стильові тенд°нції її розвитку

Особливого значення сьогодні набуває перевидання архів­них матеріалів і «класичних творш» українського авангарду, - у зв’язку з цим найбільш вагомим є корпус текстів з коментаря­ми «Український футуризм. Вибрані сторінки», упорядкований М. Сулимою [741], і художні альбоми: «Avantgarde and Ukraine» [840], «Український авангард 1910 -30-х років» (що містить та­кож вибрані статті) [740].

Досягнення російських дослідників у напрямку вивчення авангардизму є грунтовнішими. Сьогодні можна говорити про три етапи рецепшї російського авангарду. Перший - період под­вижницької діяльності й ретельного збирання автентичного дискурсивного матеріалу (чернеток, записників, ескізів Мая- ковського, Крученш, Гуро, Лисицького, Малевича, Родченка), передусім в архіві Миколи Харджієва, а також в інших родин­них архівах (Малевича, Боюмазова, Екстер, родини Синякових, Бурлюків). Механізм цього накопичення авангардної емпірики висвітіюється у спогадах сучасників - почасти в роботах В. Шкловського, М. Мсйлаха [492 640], почасти в біографіч­них портретах Ю. Анненкова [28; 29], спогадах Б Лівшиця [457]

Ю

Частина 1

V рнського [312], а також в оглядових історико-літератур- ’В' дослідженнях другого періоду - 1960-70-х рр. - В. Марко- НИХМ Харджієва, М. Мейлаха [854; 855; 759]. Знаков. роботи В3’ о періоду, які окреслюють історико-куіьтурний контекст ЦЬби° ЩО Дав поштовх для народження авангардизму в Росії, є підвалинами теперішніх літературознавчих і мистецтвознавчих

побіт про авангардний рух.

Пр> зі ставленні західноєвропейського, російського й україн­ського теоретичного дороЬку з розглядуваної проблеми стає очевидним, ЩО вітчизняні дослідження або ігнорують авангар­дизм як оригінальний мистецький рух, або не юіцзначаються систематичністю і грунтовними аналітичними узагальненнями. Це з мовлює потребу осмислення різноманітних поглядів підходів з метою теоретичного синтезу уявлень про історичний авангард як типологічне явище.

Подібна спроба синтезу концептуальних аспектів авангард­ного руху може видатись практично неможливою як історикам літератури, так і критикам мистецтва Оскільки кожне поколін­ня науковців намагалось оновити рецепцію явища (цілеспря­мовано або в контексті полеміки щодо невирішених теоретич­них питань) і натрапляло на і аеолої ічно-риторичні «пастки» - словесні й поведінкові жести, найчастіше у вигляді неґацій, що змушувало вчергове «відповідати» на авангардистське «послан­ня». Симптоматичною у цьому зв’язку є мотивація А. Крусано- ва, упорядника літопису «Русский авангард: 1907-1932 (Исто- рический обзор)», писати «історію життя», а не «історію твор­чості», бо «ще одна суб’єктивна оцінка навряд чи допоможе пояснити феномен російського авангарду» [395, с. 4] Пересто­рога дослідника доречна, якщо враховувати, що аналітичне вив­чення авангардизму в Росії має тридцятилітню історію, тоді як українське літературознавство сьогодні не може похвалитися жодним системним дослідженням. Настанова на аналітичне осмислення українського птератупного авангардизму і перед­бачає розгляд теоретичних аспектів аван:, ардного руху як яви­ща типового для більшості європейських країн 1910-х - 1920-х років, а отже, розгляд типологічних його рис Звернувшись до такої «нової» рецепції «старого авангарду», ми побачимо і «відкриті питання», і «пробуксовування» традиційної методо­логії вивчення авангардного рух}'.

Концептологія авангарду

11


  1. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ АВАНГАРДИЗМУ

З перспективи часу початок XX століття сприймається які надпотужний вибух, що був підготовлений багатьма духовний ми чинниками. Звертаючись до мистецьких явищ цього періо­ду, дослідник не може оминути розгляду глобальних світогляду них перетворень, які матеріалізувало покоління межі століть. Ці перетворення стали об’єктом вивчення багатьох філософ ських, історичних та літературознавчих шкіл; більше того, на­давши цим школам енергетичної, теоретичної та психологічної поживи, вони виконали роль своєрідної відправної точки і, шир! ше, - концептуальної матриці. Сліди такої інтерпретації об’єкта, дослідження знайдемо в практиці Ж.-Ф. Ліотара, М Фуко.І Ж. Бодріяра, Р. Карта, Ж. Лакана.

М. Грушевський, як представник соціологічного напрямку вітчизняного літературознавства, небезпідставно наголошуваї на потребі уваги до творів, що «характеризують словесну] творчість свого часу, естетичні вимоги і провідні ідеї грома-' дянства» [178. с. 49]. Вагомість соціального дискурсу як іятен-1 сивного каталізатора, а часом і формотворчої основи сьогодні, очевидна. Втім, коло наших інтересів є ширшим - комуніка тивний дискурс останнього десятиліття XIX :т., що включає такі компоненти, як мода (у широкому розумінні - на літерату­ру, філософію, психологію), ідеологія (як чинник перспектив них дискурсів - політичного, культурного), особливості комуні кативної «сітки». Завдання, яке ми ставимо перед собою в цьО' му підрозділі, - окреслити психоментальний образ людини кінщ XIX ст., щоби виявити комунікаї ивш канали, які уможливим! генерування модернізму і азанґарду.

Сформувавшись за ренесансної доби, гуманізм як комплекс цінностей, що презентує вільнодумну свідомість (суспільно-по-І лп ичну і громадянську; і характеризується стихійним, людсько-І земним індиві дуалізмом, педагогічним та побутовим утопізмом протиставленим авторитарному суспільству [464, с. 109-111]і протягом кількох століть сягнув свого технічного, раціональ­ного апотеозу - Просвітництва - і неминуче почав деформува тись. Як зазначає О. Ф. Лосєв, процес деформації розпочався

12

Частина 1


„.лях самого ренесансного світогляду, оскільки за при- ТІІЄ в нздр s


  1. цей світогляд мав гетерогенну структуру. Саме тому «вже

Р°Д0 XV Ренесансу були висунуті і частково продумані рішучо В Тнапрями буржуазної естетики, які надалі характеризували собою цілі епохи, але тут вони поки що спорадично виникалч і гинули в загальному хаосі земного самоствердження// [464, с. 52]. Європейський гуманізм, підгрунтям якого був християнський неоплатонізм, переживає поступову і неминучу еволюцію у цивілізащйному світі, змінюючи духовне осердг (вже неакту­альне для нової епохи), але експлуатуючи «старі» культурні смисли. Наприкінці XIX от, він презентований масивом класич­ної європейської спадщини, яка може бути осмислена як гума­ністичний наратив,
котрий, мавши безсумнівний авторитет, все далі відсувається в історичне минуле [199].

Криза старої Humanitas як відправний фактор формування базових для почагку XX ст. дискурсів - К. Маркса, 3 Фройда, Ф. Ніцше (в радянській рецепції 1 У80-х років «трьома китами» минулого століття названі і итуїтивізм, фройдизм та екзистенц - алізм [405, с. 1581) - потребує глибокого і систематичного ви­вчення не лише tomv, що дала життя ембріону нового мистецт­ва і нової людини а також завдяки здаїнисті репродуку вати все новіші культуры гібриди. Не претендуючи на всебічне висвітлення зг?даних концепцій, зупинимося на принципових моментах. •



  1. Ч3. Ніцше і ніцшеанський дискурс г

Концептуальні положення робіт Ф. Ніцше чи не найбільш рельєфно відобразили кризу великого (вропейського напативу і, відповідно, людського як базової його категорі Звертаючись до Ніцше і знаходячи підтримку в його роботах, «ніцшеанці» різних гатунків не завжди глибоко усвідомлювали багатоас- пектність проблематики таких різноспрямованих робК, як «Не­своєчасні думки», « Людське, надто людське» і «Так казав Зара­тустра», тим паче - іманеі.тну варіативність тексту Ніцше. На Ц‘ о юбливу увагу звернув шанувальник німецвкого мислителя К. Ясперс: «Глибокий поі ік цьогс філософування, що переги­нає нашу епоху, так і не був помічений натовпом Ось правди­вий стан речей: публіка перетворила цього філософа у збірку

Концептологія авангарду

13


загальних місць, може бути, і спровокованих якимись аспекта-1 ми його філософії, але такими, що не становили її суті» Г833,|| с. 85]. В роботі 1920-х років «Ніцше і християнство» ЯсперЯ розглянув проблему відношення концепції Ніцше до церкви ІІ релігії, патос нігілізму, образ Ніщо. Підкреслюючи, що особ-І ливість філософського мислення Ф. Ніцше полягає у скерування свідомості сприймаючого до постійного руху, динаміки думан-И ня для досягнення такого «мислення, що не завершується,
але тільки розчищає простір, не створює твердого грунту під нога­ми, але тільки робить можливим невідоме майбутнє» (курсив автора. - А. Б.) [833, с. 84], дослідник наголосив: внаслідок таЛ кої «поруватості» концепції зростає ймовірність «спрощення»! положень, які послідовники Ніцше розуміють як концептуальні (імперативні, застиглі, а отже - антиніцшевські).

Виступаючи проти церкви і християнства, Ніцше спирасть- ся на християнське підґрунтя: єдність картини світу віруючого потреба осягнення істини, моральний імператив людини (у в D ючого зумовлений присутністю божественного), - але ці осно­ви позбавлені в мислителя своєї трансцендентної суті, адже людина більше немає жодного стосунку до Бога. «Ніщо не є> істинним, усе є дозволеним» (Ніцше), на думку Ясперса, є те­зою багатозначною, але надто привабливою для всіх зневіре­них. Вона вивільняє фанатизм заради фанатизму («насильство в нього не потребує жодного узаконення, жодного змісту, а саме, в якості влади та її діяльності постає змістом» [755, с. 169]), але також відкриває нове поле розвитку надлюдських можли­востей, закладених у людині. Цей «нігілізм сили» є водночас і деструктивним, і творчим. Для самого Ф. Ніцше він був пово­ротною точкою до людини нового світогляду, що може прийти на зміну деградуючому християнству і, як «його спадкоємець! перевершити християнство за допомогою того вищого рангу людського існування, яке християнство ж і виростило .» [833, с. 74]. Втім, «поруватість» і динампм положень Ніцше (Б. Рас-І сел справедливо наголошує, що Ніцше «не був творцем жодної онтологічної теорії» [624, с. 881]), потрапивши на подібний не- Ві'тояний ґрунт масової свідомості, призвів до приміфивізації, в результаті чого ідея надлюдини втратила свій еволюційний, сенс і злилася з потягом до «ніг*лізму сили», оскільки «людина


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   68


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка