Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Скачати 12.38 Mb.
Сторінка1/43
Дата конвертації30.12.2016
Розмір12.38 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43
Андрій Кондратюк

ПОЗА МЕЖАМИ СУЄТИ
Роман-мозаїка


Як спогад про одну мандрівку

У молодім прозоро зеленім травні 1961 року мені казав оден старий зек, політкаторжанин і великий мандрівник потому: “Як тільки потяг перетинає середньоазійську границю, як тілько крізь вагонове вікно зачинає струменіть ледве подих пустелі, так одразу така благість покладеться на серце. Така благість. Й усілякова, а найтяжча суєта, спадає, вивітрюється із душі. І душа твоя потає у стан невагомий, якби на кілька століть углубінь занурюється, якби у XVI століття. І така се несказанна розкіш для душі...”

Сей дивний чоловік, як редакційний працівник уже, об’їздив найглибинніші закутки усіх середноазійських республік, так що від червоних пагорбів Красноводська і аж до стрімких хвиль Іртиша, від полуденної Кушки до сибірських просторів його знали в кожному аулі й кишлаку, і жодне поселення не дало б загинути сьому бранцеві лихої долі. Це на той випадок, що “від тюрми, а від суми не зарікаються...” Не означало однак проте, що й інші величезні простори шостої частини земної суші не освоював він так само активно своєю присутністю.

Довго затримуватись на одному місці сей дивний чоловік не міг. Тоді його сковував зашморгом тугим туск. І він зачинав думати про переміну місця, про нову мандрівку. І тільки-но запахне сьому козакові мандрівочкою, так і цілковито пере­мінювався він, збадьорювався у дусі, і молодів. Так благотворно упливали, діяли на нього мандри. Що навіть суєта переїздів та нових облаштувань до уваги не бралась якби. А через якийсь день уже в іншому редакційному колективі сей бранець лихої долі збадьорено переповідав потішливі безкінечні бувальщини із свого минулого каторжанського і бурлацького життя.

Приречений на вічне вигнання, назавжди відлучений од рідного краю, вічний великий вигнанець, він і звікував отак, бурлакуючи по прихильних до нього середноазійських просторах, Заки одного жовто осіннього дня, коли потужний дух пере­будови, дух нових віянь і часів уже носивсь у піднебессі, по дорозі від Термеза до Маргелана сей бранець лихої долі і помер, як розказували потому. У досить поважному віці. Було йому, либонь, уже далеко за вісімдесят. Як для каторжанина і бурлаки – то се виняток. Нові часи й нових іроїв кличуть, як полюбляв висловлюватись той великий подвижник. Але вічно живою залишається легенда.

У свойому невдалому житті я часто згадував і згадую того зичливого наставника. І тоді, коли восени 1963 року вперше перетинав середньоазійську границю. І жовтневого тихого дня 1991 року, коли за вікном вагона навстріч зорові неслися прибалтійські гаї і діброви, а по сріберних отавах паслися в чередах і поодинці такі гледжені чорно-рябі і бурі латишські корови. І се була остання мандрівка в означенім періоді. Коли зібране жебрацьке копіяччя іще не повитрушували з кишень до решти. Й ти міг отак вільно, залюбки, купивши у штовханині квитка, зайти до вагону, та й нестися у леті а хоч куди, у будь-якім напрямі на просторах шостої частини земної суші.

Але у повітрі передчуття носилися, і це очевидним стало, що так далі уже не буде. І се бачилося, се було, як прощання із ніби золотим уже віком. Бо час уже зрушився з місця і нісся неймовірно ушвидчено, зі швидкістю думки, як скаже потому один нардеп.

І яке розкошування для душі було – ота остання моя мандрівка в означенім періоді. На зламі епох, на межі століть і тисячоліть. Які щемкі манливо настрої у піднебеснім просторі носились. Звільнена од суєти душа похапливо ловила їх, сі настрої, а зактивована свідомість силкувалася осягнуть, що ж і за межею тією одкриється. Та намарне. Бо міражне, уявне суто лишень усе те, усілякі потуги нашого єства. Бо не дано людині завісу грядущого проглядувать. До таїни високої не має наблизитись свідомість наша. Бо не може людина посягати на ті високі смисли, що у сфері замірів Творця. Й хіба певніше стало би нам, якби доконечно наперед одкрився а хоч один людський шлях, але ураз і померкла б, знівелювалася б повнозначна барва буття.

Але як розкошує часто свідомість наша, коли зі стіп злежаности булого повстають виразні картини пережитого і звершеного. Як розкошує тоді свідомість наша. І щось дивне діється, твориться тоді із сутністю нашою. Як і зо мною діялося у тій останній ман­дрів­ці, коли спогади, картини й видива минулого нагорталися, бігли у свідомости безперервним потоком, як і дооколишні пейзажі навстріч неслися. Таке чудове поєднання можливе тільки у рухові, у безперервній змінюва­ности, у дорозі. Таку незвичайну дивність може подарувати тільки дорога, тільки мандрівка, коли сутність ваша а якби цілковито звільняється од суєти і суєтности.

Се були такі щасливі миттєвости у моїм скутім буденністю та гонінням життю. Цілий жовтневий тиждень перетворивсь якби на суцільне свято. Картини довколишніх пейзажів усе видивами із минулого поперемінно змінювались. Як гармонійно клались вони на душу. І се були такі благісні переживання.

Та дивність незвичайна у жовтім осіннім загусанні очікувала на мене побіля могили Іммануїла Канта. Червоні мури старого собору, й камінці малі червоні промовисто сяяли нагадуванням про давнє звершене, й воно струменіло тихо у піднебеснім застиглім просторі. А із пам’яти повстала й перед зором твоїм розгорталася повість Адамового життя, – одна із прекрасних повістей сучасности, як він сам мені її колись переповідав.

І все бігли мені на пам’ять чиїсь поетичні й прозові рядки. Вичитані колись, у дитинстві іще декотрі, й призабуті. Вони зіставлювались із новими картинами, із видивами, що он десь із-за пагорба, із-за ліса синього біжать навстріч і пролітають ушвидчено проминально. І се була також щаслива миттєвість прочитання мистецької штуки, нове осягання і переживання її. Краса зникаюча і вічна.

Такі осяйні миттєвости може подарувати тільки ман­дрівка. І та моя мандрівка була останньою, прощальною в окресленім періоді.

Хоч похапцем, у суєтности, за винятками рідкісними спокою, душевного умиротворення і тиші, а все ж як щасливо і писалося потому. Сей новий твір і виклався у форму роману-мандрівки. І звучить уже в моїм серці, як спогад про одну мандрівку.

Але то іще подумати треба було, яким чином і за віщо, і на папері якім передрукувать його, на друкарські знаки, так би мовити, покласти, в умовах стиснутих на вигибання. І це була трудність, либонь, чи не тяжча, аніж сам процес написання.

Але що за тим? В умовах запрограмованого тиснення на українську культуру, і літературу зокрема, просвіток щодо видання твору і не займається на видноколі, і не жевріє.

Роман, як і той перший, старіє. Йому вже п’ять років. Але тоді, у шістдесятих, за правом молодости автора, іще не згасала цілковито надія на нові часи, на переміну декорацій. А тепер, за фактом власного старіння автора, і така надія згасає.

Ах, цей наш непозбутній комплекс – завжди відкривати давнє, як ніби щось нове.

Андрій Кондратюк.

Квітень 1998 року.
Ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість,

усі інші види зла – ніщо у порівнянні з нею”.

Іммануїл Кант



Розділ І
МУЗА ДАЛЬНІХ МАНДРІВ

Я старіюсь. Сили й можливости поступово, але неухильно невпинно полишають мене. Око моє вже не таке ясне, не так ясно бачить, і вухо моє чує не так, і чуття мої тьмяніють, не такі первісне барвисті вже, й пристрасти згасають, й поле інтересів та зацікавлень моїх звужується.

Як то боляче се – відчувать і завважувать передчасне старіння. Воно удалині колись мріло недосяжно іще лиш, і ось ти до нього прийшов, і воно до тебе наблизилось. Ізнов із кля­сичного, із Лукреція та Сковороди, в думання моє пливе, лине, що втрата часу найтяжча. Се навіть попри усвідомлювання під настрій віяння апокаліптичного щораз густішаючого, що усе на сім світі суєта і марнота марнот. А все ж як жаль, що багато із того, на що замірювалось і на що посягалось, да не зроблено, да незвершено або недороблено. Але на те вже й сил бракує, й умов нема, і перспектива за обрій тікає. Одна лиш реальність перед тобою твердою стіною стоїть, і мрія твоя безсила вже тую стіну ані відсунуть, ані пробить, ані поверх на простір вихопитись. Скутою стала мрія твоя. І се так невідборно гнітить старіюче єство твоє. Та з усіх незвершеностей моїх найпекучіше болять мене небачені неосягнені, непозустрінуті мною світи і людські лиця.

Мрія побачити Прибалтику, як і Санкт-Петербург, а рівно ж і Карелію із її озерами, щоби довго снилася вона мені, і Кольський півострів, і Архангельськ, се дике холодне, в моїй уяві холодне Помор’я, а й усю досяжну поки що в єдиній державі Північ, давно манила мене. Бо се ще біла пляма в моїм освоюванні світу, се іще неосвоєний побіжно моїм зором простір світовий.

Я думав про сей край віддавна, як тільки з перших кілька­річних мандрів до Середньої Азії, Сибіру і Далекого Сходу повернувсь. Край моєї нової мрії лежав, розстеливши манливо закличні простори свої, вважай, під боком опівніч в головах моїх. Через синьооку Білорусь до нього рукою подать. А й Білорусь сама близька, але небачена. Край мого улюбленого років двадцять тому поета Максима Богдановича, що тоді ж і манив мене ідеальною єдністю свого молодого життя і світлої творчости, жертовною націленістю своєю у вічність:
В країні ясній, де я вмираю, –

У білій хаті, над синню бухти,

Я не самотній, я книгу маю

З друкарні пана Мартина Кухти.
Але обставини мого життя після Кремлівського перевороту восени, у жовтні 1964 року, складалися несприятливі, щоб не сказати, – драматично-трагічні. Спершу, у квітні 1965 року, перед Великоднем, у Чистий Четвер паралізувало нашу Матір, параліч розбив. Сталося се так. Вони несли з колодязя відро води. Поріг в хату переступили, але за хатнім порогом відро випало із їхніх рук; вода не розлилася, відро на землю стало, тільки вихлюпалося води трохи, – і Мати впали на землю. Мучилися вони іще довго. Страждали тяжко шість із половиною років. Усе смерти просили. Але вона не приходила. Бо без пори смерть ніколи не приходить. Й до кінця днів своїх зберігали ясний розум і добру пам’ять. Але говорили усе про сумне. Щоправда, інколи на їхнє лице й тиха посмішка надходила. Це коли вони щось із дитинства згадували, або завважували, що у мене щось то хоч крапельку на добре, на краще іде. І мені як радісно було завважувать, як тиха ясна посмішка вирівнює неухильно старіюче Материне лице.

А потім і до мене наблизилось 18 березня 1966 року. День заповідавсь такий суцільно олов’яне похмурий. Я зійшов на сходи Головної пошти, сірого добротного польського будинку, зупинився й розгорнув перед собою московську “Литературную газету”, почав читати матеріал про похорони Анни Ахматової. Але іще передніше був подумав я, що от свого найголовнішого опонента пережила поетка рівно на тринадцять років.


Ни гранит, ни плакучая ива

Прах легчайший не осенят.

Только ветры морские с залива,

Чтоб оплакать его прилетят.
Відтак, не звертаючи нікуди вбік, вулицею імені 17 Вересня, я простував до привілейованого будинку в своє комунальне помешкання із однієї кімнати, кухня була спільна. Я все свідоме своє міське життя прожив у спільній кухні, і це в моїй свідомости узагальнилось до гіркого символу нашого існування.

Навесні 1969 року, коли вже в провалля поміж скель летіла моя свідомість, а я тому процесові чинив одчайдушний спротив і зо всіх сил намагався втримать її на поверхні ясного світу – тоді я почав був писать новий роман “Спільна кухня”, вкладаючи у назву розуміння осяжніші, й написав у неймовірних зусиллях, щоб від лету у безмежжя свою свідомість втримать, і в моменти випадкового осяяння, – аж цілих сорок сторінок. У тьмяному розхристанні мого подальшого життя десь то загубилось те писання, чи, ймовірніш, викрали його. А тепер лиш зрідка, із далини моторошного світу, буває, долине до мене хвацько оптимістичний клич клясичної фрази “Рукописи не горять!”, – й спалахне перед моїм зором слабкий вогник надії. Ах, на жаль, горять. Се вже інша річ, що незнищенним є, зостається благовісний голубий вогник, який устає над попелом, вихоплюється в простір та й зависає в сизій імлі, як всюдисуща ознака отого поетичного незбагненного.

Коли тоді я ішов від пошти додому у своє помешкання зі спільною кухнею, то в короткій дорозі крізь прохолодну густу бе­рез­неву сірість я думав про голубу теплу Італію. Голубе лагідне море й камінне місто, місто над містами, вічне місто, усесвітове місто Рим, молода мрія й реальність Миколи Гоголя, ввижалося моєму зорові. У тій блаженній стороні я іще мріяв тоді побувать, хоча б туристом. Уявляв навіть: ось зберусь на путівку, поїду з групою, нароблю карточок з італійських краєвидів, а як зістаріюсь, перейде мені за сімдесят, то в тихій гавані після життєвих рифів переглядуватиму я ті карточки, згадуватиму, де я був у молоді літа, й найде на мене таке переживання, немовби знову молодість.

Удома на спільній кухні я завважав, що відро повне сміття, назбиралося, і його треба винести. У свою кімнату не заходячи, я взяв у руку те відро та й поніс із четвертого поверху вниз. Але уже десь між третім і четвертим поверхами розминувся я із високим коренастим чоловіком. У нього було тверде сталеве підборіддя, і твердошиїй він був. Чоловік притисся до стіни, звільняючи місце для мене з відром, пропускаючи мене. А як вже ми розминулися, то він згори озирнувся на мене, а я на нього знизу подививсь. І так наші погляди й зацікавлення перетнулися.

– Хе-хо-ге! Так це ви... – запобігливо опереможено видобував чоловік із себе сміх.

– Я... – знітивсь від раптової граничної розгублености я.

А коли повернувся із порожнім відром на четвертий поверх, чоловік уже дожидався на мене під дверима.

Арешти й переслідування не тілько у Львові, Київі та Москві, а й по інших закутках шостої частини земної суші уже тривали від серпня 1965 року. І я знав, освідомлений був, що в таких випадках справжні правозахисники вимагають у прибульця показать, ну якщо не ордер на арешт, то принаймні його службове посвідчення. Але сей твердошиїй чоловік видобував із своєї сталевої статури таку, ну, таку, вже єлейну посмішку, що моє раптове розгублення повело усю мою сутність в упокорююче заціплення. Не о тім уже було.

Чоловік повів мене на вулицю імені великого поета – на вулицю Пушкінську.

По дорозі чоловік запитував мене, чи маю я наречену і скілько грошей щомісячно заробляю. Але не про те мені уже ішлося. І я мовчав. Переступаючи в неозначености приватну сферу, чоловік сам собі за мене заокруглював:

– Значить, біля двохсот карбованців щомісячно виходить...

У дворі того будинку зустрів мене проте не великий поет, а за­ліз­ний Фелікс Едмундович Дзержинський із клясично гострою королівсько-мефістофельською борідкою. “Чисті руки, гаряче серце і холодний розум”. Чи як там воно. Думка у мене із двору увійшла, щойно я ворота цього відомства переступив.

У маленькій напівтемній кімнаті (маленьке віконце у мурі нагадувало про темну другу кімнату) запобігливо єлейна посмішка того чоловіка процвіла, ах, сказати б, проросла, розбуяла проти­лежністю своєю. Як хмара темна грізна, не квітка ясна розцвіла, насупилось лице його. І як хмара темна, грізні одні лиш погрози видавало. Смисл їх до одного зводився, що не працювать мені більш ніколи в ідеології, що не працювать мені більш ніколи і взагалі нігде, як і не жить також, а тілько тліть, і що взагалі нічого від мене не залишиться ні тепер, ні пізніш во віки віків, ні пам’яти, ні згадки, як нічого не залишається, не зостається і згадки найменшої від спаленої билинки. І від мене отак нічого не позостанеться, бо скручений я буду в баранячий ріг.

Й не знати, що вимагалось від мене.

Темна грізна хмара з лиця того чоловіка зійшла, але не посмішка запобігливо єлейна ізнов вибігла на се лице, а насміх танцюючий вискочив, такий оперемагаючий досяжною близь­кістю своєю цілу мою сутність і пронизуючий дошкульною вразливістю душу аж до самого дна.

Хмару темну волохату вніс із собою в кімнату другий чоловік, високий, гладкий, вайлуватий і, як рак, червоний з лиця. Сей не говорив, а ревів наче, важкий гуркіт із темно-сивої хмари котивсь. І що не слово – то погроза. От так: в одного на лиці насміх танцює, у другого погрози вогняні спалахують. І я стою поміж двома вогнями сими спопеляючими, а у віддалені – Мати. Ах, сі ж сили тільки на те й націлені, і герць свій шалений спрямовують, щоб розлучить нас! Але як і розлучить нас?! Се драма несказанна, се трагедія незвідана усесвітова. Іще тілько звідувати починає її душа моя.

Се був не сон і навіть не напівсон. Се була одна сувора гола реальність, її осягнув я всіма відчуттями своїми тут же і всім усвідомлюванням і розумінням своїм. І як до кожної нової реальности, до неї має звикать людина.

Попереду заманячіло: ах, не бачить мені ніколи во віки віків голубої Італії й давнього міста над містами камінного, усесвітового Риму не бачить! І тільки в Миколи Гоголя хіба свої враження перечитать!

А позаду жаль зоставсь: “Треба ж було поспитать того чоловіка якщо не дозволу, не ордера, то хоча б службового посвідчення?” І це пекло найболючіш, як і потім іще не раз в житті пектиме. Отак не раз кортіло мене, щоб той момент вернувся, і я поспитав би того чоловіка на сходах привілейованого будинку:

– А ваше службове посвідчення, будь ласка?!

На жаль, вирішальні моменти ніколи не повторюються як в житті людини, так і в історії народу.

Із будинку того відомства я вийшов, точніш треба сказать, відпустили мене аж надвечір. В сіру березневу прохолоду входили сутінки. Я був наскрізь ошуканий і суцільно охлялий. Мрія утекла від мене. І майбутнього й наче не існувало. Вірніш, воно могло і буть, але тілько в тих межах і перспективах, що їх окреслили грізними лякаючими голосами ті два чоловіки. І ясно було мені навіть і те, чого і не казали вони: не бачить мені ніколи на сім світі голубої Італії, як і древнього двохтисячолітнього міста над містами, камінного Риму. Хіба якщо із того світу прилетить дух мій і витатиме над тією стороною, щоб оглянути її.

Се було жорстоке закляття. Я стояв над дрімучою бездонною прірвою життя, й у віддаленні перебували Мати. Й дикі при­страсти, що звершували свій шалений герць на лицях сих двох чоловіків, розлучали нас. Зловісний танок розлуки.

Темно-сині дерева в парку численними розгалуженими вітами своїми вістували весну. І я зупинився перед тією картиною. Але звичні булі тремкі передчуття оновлення природи полишили мене. Наче не двадцять восьмої весни чекаю я, а столітнім стар­цем умить став. Так глибоко вдалину розкрили мені тайну гряду­щих днів моїх ті зловісні сміхи. Й відчуття таке найшло, що мені відрізали крила. Я і був птахом, у якого відрізали крила. А синій мозок мій був висмоктаний, чи, вірніш, ув іншу речовину пере­творений трохи пізніш. Згодом Господь частково відтворив до попередньої якости сей мій синій мозок. Але крила мої вже ніколи більш не відростали.

Кілька років тривало моє конвульсивне борсання поміж темрявою і світлом, поміж смертю і життям. Відтак настала довга смуга власне виживання. Й ні о чім іншім, як о вижитті тоді й не думалось. Муза дальніх мандрів у ті роки ніколи до мене не навідувалася.

Як померли улітку 1980 року наші Батько, то жах страшенний охопив мене, як і буть далі мені, беззахисному, у цім шаленім великім світі. Зважаючи на свою цілковиту житейську і господарську нерозторопність, як день, ясно ставало мені, що не втримати мені самому Батькової хати на хуторі, і самому там не втриматись.

І я поставив питання про перевезення хати в село. Поближче до людей. Але хату перевезти – це не чемойдан перенести. І це викликало такий рішучий спротив родинного наближення, що на цілі десятиліття я був підданий одностайному остракізмові. І на самотинні мав час і можливість відчути та осмислити тяжке якби прокляття і гріховність неподіленої спадщини.

Проте на хуторі я все-таки втримався. І то не на один рік, а на кільканадцять. Се були нелегкі, трудні роки мого життя. Нелегко і не просто було мені втриматись поміж двома берегами – поміж містом і селом. Але другого виходу не було. І так, і те добре. Хутір був, вважай, основним джерелом існування. Клаптик отчої землі, на яку Батько і Мати клали колись заповітні молоді надії й з такими гіркими трудами упродовж років оплачували куплене, став годувальником їхньому найменшому безталанному синочкові, позоставленому напризволяще управою і родиною, відсто­роненому громадою, переслідуваннями сильними світу сього за буле вроджене відчуття краси світу Божого сього. Се був великий гріх. Бо на 37, відтак і на 50 карбованців укінці пенсіону в місті не розженешся було хоча б і в застійні часи. Проте і як сказать. Усе пізнається в зіставленні, в порівнюванні. Ось по радіо чую, що під ту пору в зразкових радянських концтаборах на продовження фізичного існування одного поета і його мук витрачали аж 25 карбованців.

В останніх днях своїх поет-каторжанин зазнав катувань і мук неймовірних, і охляв до тої межі, що навіть табірний лікар звільнив його від праці, від норми. І от одного дня наглядачі ніби додивились, що лежить сей бранець високої поезії і каторги з розпоротим животом і майже бездиханний: “Чим же він і міг в камері одиночній сам собі живота розпанахать – просто ума приложить не можемо”. Співкаторжани вважали, що смерть того поета поки що залишається тайною. А оден із них, людина глибоко віруюча, певна у своїм відчутті й переконанні, що накладати на себе руки – тяжкий гріх, засвідчив, що такого прекрасного лиця, як у того покійника, він не бачив ніколи.

Справді, глибини людських страждань бездонні, вони бувають різних рівнів, але не завжди співставлювані.

Мало що в повсякденнім господарськім житті я ні від кого не мав ані допомоги, ані поради, – я щоденно, щохвилинно відчував душею і звідував усім укладом свого існування напади, натиски неймовірно сильні.

На хуторі біля обійстя було громадське пасовисько. Було воно тут відколи й колгосп став, почався. Подумати тільки. Колись тут були найкращі на цілий хутір землі. Сусід Іван з погордою казав: “Волинь!” Ну нехай не стопроцентовий чорнозем, суглинок, а все ж не пісочок. Осот на вбогому полі не росте. А сіножаті які поряд, понад Річкою зеленіли. Трави одні тонкії, шовковії. Й от, відколи Річку знищили, перекопали, Закуток сей наш благословенний в пустирище суцільне перетворивсь. Ані зело не проростає тут, ані трав шовкових не косять. З року в рік пасовисько громадське. Не так чужа худоба, як люди домучували Батькове життя і в останніх днях їхніх. Це ж треба було роками безперестанку навриписто й послідовно завдавати старій людині і в останніх днях її таку глибоку дошкульну кривду, щоб казали не раз Батько: “А хіба тую корову держиш про пользу, про молоко, щоб захиститись трохи, держиш її. Про молоко її ніхто вже давно не держав би. Для захисту держиш”. Справді, прив’язана на вірьовці за садком корова трохи стримувала повальний наступ на хату і на город чужих корів. Хоч і сама від того не раз потерпала. Вільне розгульне стадо не раз зборювало її, й вона в одчайдушному скокові врешті зривалася з прив’язі, рятуючись втечею. Священна коров’яча плоть її, укрита сивою шерстю, не раз була посмугована запоричами. Після одного такого глибокого запорича наша корова мало не загинула.

Отож, здогадуватись і висновувати можна й неупередженому читальнику, наскільки посилився напад на мене і на Батькову хату, коли Батько померли, і корови не стало – нашої хоч трохи надійної сторожі й заступниці.

Усі інші засоби й заходи виявлялися марними. Я вигородив поза садком високого, хоч і недоладного плота. Його з оскаженінням ламали. Не так худоба, як люди. Я постійно городжу, а вони постійно ламають тут же. І сказав дядько Михаїл-євангелист: “Загорожа є від худоби, від людей загорожі нема”.

Я сварився із ними – це будило тільки сварку супротивну, а вкінці й переважаючі глузливі сміхи.

Я упрошував їх аж до мольби, але се також не діяло, з’являлося словесне віднікування, наче придурювання, а в очах спалахували ті ж самі глузливії сміхи, іще дошкульніші.

Часто я просто розгублювався під натиском такої лютої одностайної плюндрації і доходив до одчаю.

А одного разу, ранок такий стояв похмурий, вже й до полудня бралося, а олов’яна тепла сірість не рідшала, не розсіювалася, коли пастухи, не оно діти, а й дорослі, були особливо агре­сивними, як мухи у Спасівку, ти їх відганяй, а вони тут в обсіч і лізуть, доведений до одчаю, втрачаючи самовладання над собою, я зважився на чин з боку загальноприйнятих унормованих етичних оцінок, може, виключний і викличний, але цілком послідовно-логічний в контексти мого хворобливого дошу­кування суті в кожнім осібнім моменті. Й проглядування у цій суті елементів узагальнення.

Я вийшов за садок. На пагорбі під в’язом лежав сухий оземок осокорини, що її жодна пилка вже вільно не брала. Й рокована ця колода була тільки на гниття. Виліз я на колоду й опинивсь на місці нагірнім якби, узвишковім, над садком, над пасовиськом і над хутором цілим. І от у вивищености отакій над ландшафтом і над світом осяжним перебуваючи, я і високість духу свого, жертовности відданого, раптом відчув. І зі словом-річчю обернувся я до пастухів, великих і малих, а в їхній особі і до всіх поселян нашого вбогого опівнічного краю. Що говорив я у моменті тім дослівно – се не пам’ятаю вже, і се не можна запам’ятать слово в слово, се записувать треба у моменті такім на диктофоні. Ступінь мого узагальнення розростався досяжними міркуваннями. Й на повен голос говорив я приблизно таке.

Так і отак, мовляв, шановна громадо! Якщо завинив чим-небудь Батько перед вами або я завинив, то можете скарати мене, як вважаєте за потрібне, навіть на кару смерти. За мої, рівно ж і за Батькові провини перед вами. Але якщо такої вини нема і ви не бачите її, то не чіпайте цієї хати, й города не плюндруйте, й Закутка не спустошуйте. І так само одне одного, сусід сусіда тобто, не чіпайте, а допоможіть завжди одне одному. І в єдности своїй за руки візьміться.

І тоді ніхто вас не подужає. А як не зробите отак, то не бачить нам щастя ніколи. Ані нам, ані дітям та унукам нашим.

Говорив ось в такім спрямуванні я іще багато чого. І слово за словом так гладко виходило у мене, немовби і не я ті слова придумував, а хтось сторонній із висоти вкладав їх у мене, а я повторював тілько, не затинаючись в жоднім місці навіть.

Трави посхилялися й дерева принишкли, худоба перестала пастись у густій теплій літній олов’яній сірости, люди повмов­кали, причаївшись, наслухуючи, де хто стояв, і птаство замовкло на вітах зелених. Хутір наш із часу заснування свого іще не чув такого розкутого оголеного голосу, й філософії пророцтва такого не чув.

Й високість слів тих мені дарованих ізвиш ніби нейтралізувала мою ніяковість через незвичність моменту й ситуації. І Мойсеїв дух пророцтва й Провидіння ніби витав надо мною і над хутором. І я не жалкував за дещо незвичний викличне одчайдушний мій чин, сподіваючись на краще. Тобто сподіваючись, що одчай мій буде почутий, діткнеться зачерствілих душ моїх кривдників, і вони нарешті схаменуться та перестануть мене мучити.

Але яке було моє неочікуване подивування, що вони захо­дилися мучить мене після того іще заповзятливіш. І зло стали учинять мені у якійсь то прогресії. Так, наприклад, якщо перед тим у відсутність мою, коли ішов я до села чи за потрібкою у містечко їхав, виламувалось у загорожі три жердини, то опісля того випадку почали дев’ять жердин виламувать. Причому полишали по собі явні сліди, ознаки імпету зумисництва. Тобто без потреби, а на зло цілковито мені теє робилось. Але з якою наврипистістю вони руйнували, – з відповідною терпеливістю я городив те заново.

Батькова хата проте у моїм розумінні в контексти окреслених ситуацій ставала родинною й життєвою святинею. І я подиво­вувався моїй наполегливости будь а що будь уберегти до якогось то часу її.

Та збагнув я тоді, осягнув розумінням і усвідомлюванням своїм, що правду у вічі казать не можна, правда в лице однаково неприйнятна як ворогам нашим, так і співплемінникам твоїм.

І подумав я у серці у своїм: один у полі не воїн. Шекспірове іще прилинуло. Самотня путь подібна смерти. І хоч за запов­зятливість, за подвижництво, з яким утримував я хутір, я би сам собі надав героя, а все ж голос реальности казав мені, – хутір місце непевне, не надійне, й мені на нім утриматись до кінця, тобто до перемоги, не вдасться. Досить мені хоч одне літо, хоч півліта не політувати в Батьковій хаті, як її тут же і рознесуть. На те спостереження були. Жодна позоставлена хата на нашім хуторі не зносилася по своїй волі, тобто за замірами спадкоємців, її тут же розносили, сусіди, чи як їх назвати – “пастухи”, це щоб провину нашу пом’якшити.

Я знав достеменно, і в цьому мене не треба було переконувать, що втрата Батькової хати – це розлука із рідним краєм, з отчою землею. А це вже було б над сили мої. Бо не тільки відповідну поживу для жолудка і настрою знаходив я у краї своїм. Тут не можна не завважить і чинників суттєвіших.

Якось у моменті, в процесі мого, здавалося б, уже неочіку­ваного відновлювання я поспитавсь був одного шанованого і знаючого лікаря:

– А от чому, коли я в своєму рідному краї перебуваю, то мені завжди лекше, й відновлююсь там. Чи не може бути такого, що елементи мого рідного краю наразі є цілющими?

Сказав я оте, й вірш мені одразу на пам’ять прибіг:


Не беріть із зеленого лугу верби

Ні на жовті піски, ні на скелі,

Бо зів’яне вона від жаги і журби

По зеленому лузі в пустелі...*

Лікар проникливо так дивився на мене, коли вірш той пробігав іскрометними словами у свідомости мої, а відтак і каже:

– А чому ж ні. Може таке бути.

І його ствердність подіяла на мене настільки упевнююче переконливо, що маленьку бодай хатку, будку собачу я при надійнішім місці у селі став розглядувати як неоціненне благо, надійно убезпечений на всі трудні випадки життя тил, куди завжди можна відступить, а й нові наступи на світ, у життя ізвідти можна починать.

Й от тоді, у перші часи по Батьковій смерти, а точніш, іще за Батька, в передчутті їхніх відходин я почав задумуватись, як би зібрать мені хоч трохи грошей, щоб купить у селі, не на проїжджій вулиці, а також у закутку тихім якімсь малу стареньку хатину. Тільки щоби була вона у законнім місці. Як сильно ушвидчено билося серце моє при сій одній думці про здійсненність таку. Заодно й тягар важкий спадщини душі моїй непосильний спав би із неї.

“В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Я навіть зошита із такою назвою завів, щоб усе до подробиць записувать. І якби хтось віднайшов того зошита літ через триста, то, може, се прозаїчне документоване писання читалося б, як захоплююча від подивування перед невідомістю повість життя.

Але не дозволили тому зошитові розростатись. Навесні 1992 року його викрадуть у тій же Батьковій хаті. Та й до досьє, може, прилучать, як свідкування про наступні звинувачення.

Хіба знати їм, що се стан такий був піднесено одухотворений находив на мене в задумуванні тім, що не раз замислювався я, чи це не мрія, бува, до мене ізнов повертається. І за плечима своїми промацував, чи, бува, не пробиваються у мене там крила рости. І в настрої тім сили приспані, давно незнані, будились, і я заповзятливість та винахідливість у складанні копійки до копійки таку являв, що тут мені міг би у цьому моменті сам Акакій Акакійович до мене приглянутися. Ах, се ж не шинель, а хата! А яка різниця. Високість духу й надхнення одні і ті ж. І засоби також. І якщо я не економив на чаєві, то просто не споживав його. І свічок до ужитку не брав по причині змінюваности епох. Зате, може, я виявляв винахідливість і розторопність у сферах Акакієві Акакійовичу недосяжних. А до чогось то, може, і не додумався б, не домудрувався б і він.

Я розвідував у людей знаючих і чуттям своїм передбачував безпомильно, котрої суботи у Сарнах можна дорожче продать часник. Я був також королем сіна на хуторі. Я знав, чуття якесь давалось мені, коли, під яку пору косить його треба, і як спродать вигідно. Я вже не кажу, яку просту й дешеву їжу я завжди купляв, аби тільки наповнить порожній жолудок, відганяючи похіть о смакові і делікатесах. Пишу от сі рядки та й посміхаюсь собі. Усі зараз на кожному кроці вихваляють на всі лади застійні часи, яке тоді усе було доступне і смакове, і делікатесне. А я коли кинусь спогадувать, то нічого з пам’яти і видобуть не можу – бо й тоді ніщо не було для мене доступне, щоб з жалем о тих часах спогадать. Я Матір нашу пригадую, як розказували вони. За Польщі се відбувалося, але уже по смерти Пілсудського було. Едвард Ригс Шмигли, здається, заступив, й становисько поселян у нашім краї, схоже, іще погіршилось. Прийшов до нас Грицько Вовковий та й каже у принагідній розмові, звичайно: “То не було житки луччої, як за Пілсуцького житка була”. Тобто добра така житка за Пілсудського була. Мати стоять біля печі згорьовані, слухали-слухали те Грицькове вихваляння, та й собі до слова взялись: “А я й не знаю, коли той Пілсуцький був, а коли Шмиглий став. Мені завжди однаково, що Пілсуцький, а що Шмиглий... Я й не знаю, коли той Пілсуцький був...”

Тобто однаково Матері нашій було за кожного правителя.

“Отак і мені, – подумав я, – однаково, що за Брежнєва, усією поспільністю тепер хваленого, а що за ним осуджуваного Горбачова (“страну развалил”). Однаково мені, що часи застійні, а перебудовні що. Якось то помимо мене відійшли у небуття, проминули ті хвалено благодатні застійні часи...”

А що вже до одежі, до речей найнеобхідніших в ужитку, то тут я зайвим нічим не запасався, економив, як тільки можна економить було. До старих робочих сорочок на хуторі я пришивав латки. Й до штанів також. Й одіж ся моя часто була складена мовби із різнокольорових клинців, й барвами вигравала на сонці, як я на городі порався, щось робив. Так що мені в тому могли б позаздрити найвибагливіші модники, у вишуканости випадковій моїй. Припустимо, що в застійні часи я іще спромігся б помінять і сорочку й штани робочі. Тут часто в силу вступала моя звичка – із давньою старою річчю я розлучався завжди болісно, а тому підтримував її, як тільки можна було підтримати, здержать її від остаточного розпаду, скільки можна було, так здержував. Се у журналі “Америка” я бачив одного такого облатаного Нобелівського лавреата – Сінклєра Люїса.

До затії про власну хату у селі я іще й інтелект свій підключив, талант свій основний і єдиний, можна сказать, в означене русло спрямував. Узимку вже в місті в тиші Академічної наукової бібліотеки я виписував і переглядав нові книжки літераторів братніх республік, видані на Україні протягом останнього року. Короткі інформації про сі події, як доконаний факт міжна­ціонального культурного єднання, я розсилав в усі міста і закутки однієї шостої частини суші земної кулі. І що ви думаєте? Рідко коли одержував я відписку, що мою інформацію відхилено, але дуже часто пошта приносила грошові перекази вартістю 1 крб. 90 коп., рідко коли 3 крб. 12 коп., іще рідше – 5 крб. 43 коп. Це як виняток, як виняток також траплялися і перекази на 0 крб. 90 коп., одного разу – 0 крб. 88 коп. Тобто з розісланих інформацій оплачувалась половина. Куди дівалась друга половина – у дорозі губились листи до своєї мети, чи застрягали вони в редакціях “без последствия”, а чи губились перекази в дорозі до мене – се залишалось для мене тайною. І тепер її уже не розгадать ніколи нікому.

Якщо вирахувати витрати на поштові пересилання, то й мені іще щось зоставалось. На Київській пошті я став людиною знаною. Одна поштарка навіть була в сокровенному мені призналась, ах, як остогидла їй ся важка сумка, і якби вона уміла щось хоч трохи писать, то сіла б собі за стіл і тільки те й робила би, що писала б, як і я, інформації.

Про сей рід своєї діяльности я робив записи, відзначаючи в числах, місяцях і роках, що й куди і коли відправлено. Ці записи допоки іще зберігаються для грядущого.

У процесі моїх отих занять розширювались мої пізнання дозволеної літератури соціялістичного реалізму. Проте з’являлися інколи і свої зацікавлення. Так одного разу розумінням своїм я завважив схожість художніх світів Григорія Сковороди і туркменського поета Махтумкулі. Про це я написав більшу статтю, яка мала успіх в літературних виданнях Туркменії. Статтю я здобрив іще судженнями великого Гете: “Що кружляє в повітрі й чого вимагає час, те може з’явитися одночасно в багатьох головах без ніякого запозичення”. І ще: “Чимало думок виникає із загальної культури – як квітки із зелених гілок. У час цвітіння розпукуються троянди всюди”. За се писання я одержав вже більшу суму, що сягала до сотні карбованців. І в душі своїй складав високу подяку як Сковороді, так і Махтумкулі, як рівно ж і Гете.

А опісля вже подумав був собі: “Ах, Гете, великий Гете, якби ж у будучину ти проглядував, для якої затії твої слова ужиті будуть, то походжаючи десятками кімнат свого палацу у мріях про чергове молоде закохання, ти ще б і не таке продиктував своєму Еккерма­нові, щоби ним я міг здобрювати й інші свої писання”. На жаль, не дано було сього тобі іще знати, збагнуть. Бо ми розминулися у часі, й не могло буть між нами перегуку думок. Да й час твій сього іще не вимагав.

Проте, незважаючи на усі мої щоденні старання, потрібні гроші збиралися поволі. Інколи в селі розпитував, чи не продається де хатина. Або чутки, що де то хатина продається, до мене доходили. Але то все були хати не мої, дорогі тобто. Й місце не моє. Над проїжджою дорогою, а серце моє жадало і в селі закутка. Про одну стару хату в тихому закутку на Старині – вікнами до сонця, до Ріки й на луг до Бору мені написали були перед Різдвяними святами у Київ, бо я о тім з одним чоловіком домовився. Я тут же приїхав у село. Хата була не так, може, і стара, як недоглянута. Стіни – одне порохно, як обмацували шворнем їх. Я уявив, що навіть на тимчасове літнє перебування хата чи й годилась. Не обберешся потім клопотів і проблем, не зіпхнеш їх з голови своєї, тобто повсякчас переслідуватимуть вони тебе. До того ж спадкоберець заправив ціну неймовірно високу, якби за хату нову, не по моїй кишені. У позички (та й у кого) заходити не хотілося. І я відмовився, хоча опісля й пожалкував. Але хіба мало за чим жалкуємо ми після моменту вирішального в житті. На жаль, вирішальні моменти бувають тільки раз, і більше не повторюються.

У тих роках мандрівки мої обмежувалися між двома виключно пунктами – між пунктом А і пунктом В, між хутором і Київом. По сій окресленій лінії у просторі з ранньої весни й до пізньої осени я гасав майже щомісячно, раз на місяць тобто туди й назад, в загальних, плацкартних, інколи купейних вагонах рейсових поїздів, у м’яких автобусах і на твердих лавах електрички. Між нашою малою Річкою, канавою тепер, і Дніпром пролягли мої маршрути. Й се зазвучало якось для мене символічно, як я о тім – подумав був. “Ось кину тріску я у воду біля Батькової хати до потоку, а у Дніпрі впіймаю”, – подумав якось я у серці у своїм, вирушаючи в дорогу.

Звісно, що в трудах і клопотах отаких муза дальніх мандрів до мене не навідувалася. А якби і навідалася, то чи міг би я виділити задля неї якийсь карбованець із моїх заощаджень. Та й проблеми хутора і Батькового дому обідком зчавили мене і хіба відпустили б хоч на день із поза запрограмованого.

А проте одного літнього тихого вечора, коли руді старі їжаки виходили з клуні на свою ловитву, я примостився на в’язовому пеньку за садком і спостерігав величний багряний захід. Праворуч над високими берегами канави д’горі уставав синій молодий туман. Моя увага в той бік, на цю картину перекинулась. І диво-дивнеє витворилось, раптом постало перед моїм зором. Поодинокі дальні хутірські оселі з темними садками своїми й оселі в гурті на Посьолку із усіма темними садками своїми д’горі над туманом в багряні небеса вознеслися. Метаморфоза у моменті сталася. Кудись поділися вбогі оселі наших поселян зі своїми садками темними. Натомість поверх синього молодого туману уставали дивні казкові гори, й багряні небеса клали на них свою величну золоту барву. Й зворушення сильне раптом найшло на мене. Так ніби не на в’язовому пенькові за садком Батькової хати в нашім убогім опівнічнім краї сиджу в тихому вечорінні, а десь в екзотичній пагірковій стороні, у високих Альпах десь перебуває душа моя. Й із високости синьої небесної прилинули у мою свідомість, і в чуттях моїх ізнов розляглися рядки Гете, як вони звучать німецькою, російською і українською мовами:

Über allen Gipfeln

Ist Ruh.

Горные вершины

Спят во тьме ночной.

Божий день потух –

По селу отару розігнав пастух.

Й от так три різні картини перед зором моїм змінювались почергово. Й різного рівня зворушення в моїм єстві будили. Але найсильніше подивування проте викликала картина перша, найвражальніше супокійна вона була. Й до висоти у полон цілковито душу брала. Найвеличніша, можна сказать, вона була у первісній з’яві. Бо те, як першоджерело, а далі вже – розгалуження.

І от як в настрої елегійнім, у стані високім перебувала моя сутність, як возносило мій дух переживання рядків клясичних тих, так відчув я, у закликанні єства мого до дії. З’явилася мені муза дальніх мандрів.

Та же я грошей не маю, – відказав я їй у серці своїм.

– А ти вреальнюй свою затію, а я тим часом підожду, зачекаю, збоку за усим тим спостерігатиму, – не відходила вона.

І став я думать-розмишлять, як би мені скоріш у селі хатинку купить, да вільним від обов’язку затії, заміру сього зухвалого стать. Й від грошей вільним стать. Добре було б купить хатину дешевшу, маленьку, найменшу на все село, як собача будка, але щоб і як хата була. Добре було б, щоб якби якісь гроші із зібраних іще позосталися. О, тоді б я без вагань, ані на день не відкладаючи, рушив би у мандри. В опівнічну сторону – в Прибалтику.

І давня забута мрія прийшла раптом і всілася поряд мене на в’язовому пеньку, за садком Батькової хати. Ну, як мені буть? Я б у нову затію вступив – таким чином збирав би гроші на нові мандри. Копійка до копійки, й буланий до буланого. І в старі бачені місця куди-небудь зазирнуть закортіло. У Бухару, наприк­лад. Спогадалось раптом, як у неймовірну застиглу спеку соняч­ного літнього дня 1964 року я прогулювався неподалік руїн емірського кремля на алейці поміж крислатими шовковицями. Й зупинився біля джерела, ізвідки струменіла прозора манлива вода, і казав мені, запрошуючи водою пригоститись, старий узбек, що хто цієї води нап’ється хоч раз у житті, то неодмінно іще до цього джерела повернеться, а де би не перебував, навіть і на краю світа якщо.

Я напився тієї води і поспитав узбека:

– Ну, а от так не може буть, щоби я от напився зараз води, й більше уже ніколи сюди не приїхав.

– Е, ні, – похитав головою, мудро опереможено усміхаючись, старий узбек. – Такого буть не може. Раз пив – значить, іще сюди повернешся.

І та мить поклала у моїй свідомости дуже сильний відбиток. Навіть у жахливі моменти, коли в пам’яти моїй поміж минулим а майбутнім суцільна груба стіна витворилась, водорозділ з’явився, мудра оперемагаюча усмішка старого узбека кликала роздвоєний дух мій до прозорого бухарського джерела, й плоть моя немічна над урвиськом чорної світової безодні возносилась, на лінії тій утримувалась.
* * *

А між тим перебудова набирала темпів, ушвидчувалась, хоча сам термін ушвидчення (“ускорение”) із ужитку мимовільно вилучений був. З’явились талони на цукор, пропало мило, із блиска­вичною швидкістю зникали найнеобхідніші в ужитку речі (усе казали, що вони були б, але їх вивезли за границю поляки). О, леле! Плакали мої труди багаторічні, не позбутись мені довіч­ного тягаря гріховного спадщини, а й спадщина та в упадок та занехаяння увійшла – в стрісі суцільні дірки витворились. Стріха уже ребрами засвітилась. “Не купить мне избы у оврага...”

Якось то зимового вечора, у такі зимові неозначені ранні вечори я любив прогулюватись у підземних горезвісних за справою “полковник Григор’єв – народний депутат Хмара” хрещатицьких переходах і на Майдані Незалежності (тоді се місце іще називалось площею Жовтневої революції). Тут наелектризовані на суперечки товпи збиралися. Почуєш щось – і собі слово скажеш. Газети, книжки продавались, значки різні, ікони, молитовники. Преса усе вільна, тобто, вважай, заборонена колись, вірніш, неіснуюча раніше. В повітрі уже носились передчуття майбутньої великої лібералізації цін у черговім поступі до ринкової економіки, а насправді ж передчуття елементарного подорожчання.

Так от, в одній такій вільній газеті мій зір упав на один малюнок та й зачепився за нього. На малюнкові тім отакий сюжет розгортався, отаку дію зображено, відтворено було. Два пани, а може, й мужички, вірьовочку, скакалку одну в руках своїх тримають і розгойдують. Один мужичок, може, пан, гладкий, з черевцем, і чуприна його чорна, коротко підстрижена, пан другий, мужичок, може, вгодованости помірної, лисий, й лисина печаттю-материком, архіпелагом припечатана. Мічений сей. Котрий гладкий, той сміється зухвало опереможено, а котрий помірної вгодованости, – насуплений наче. Іще один мужичок через тую скакалочку перескакує, і як піднявсь він у скокові своїм над скакалочкою, дак із кишень його копіяччя посипалось, а й паперові гроші усі, які там були, повилітали.

Став я той малюнок розглядувать, але не второпаю іще нічого. Такий нерозторопний я інколи буваю, що навіть розуміння елементарних речей до мене доходить туго. Але тут поряд мене молодик оден, вусань стояв, і також сей малюнок розглядував. Я позирком завважив молодика, зуха того та й питаюся:

– А скажіть, прошу, ласкавий пане, що то за мужички на тому малюнку понамальовувані?

А він мені одразу й розтлумачує все чисто, немовби тільки й очікував мого запитання:

– Що перший мужик, то це прем’єр-міністр Павлов, а що мужичок другий, то це сам Горбачов, мужичок же третій, котрий скакалочку перескакує – то ти самий.

При цьому молодець той тицьнув пальцем мені в груди:

– Це вони, а, вірніш, система, обчистили тебе, все копіяччя із кишеней повитрушували.

Ми відійшли подалі від газет, від рядів, від рундуків вільної преси, й підступили поближче до магазину “Український хліб”. І молодець той, вусань чорновусий запалився не на жарт. Й у хвацькім запальнім тоні договоривсь до того, що назвав їх грабіж­никами, які у підступности й агресії своїй значно вивищуються над клясичними розбійниками із великої дороги. Як міг, я намагався погамувати запальний тон мого співбесідника. Але розказав, повідав йому історію своїх десятилітніх трудів задля затії нащот маленької хатинки у рідному селі.

– От бачиш! – з докором глянув на мене вусань, маючи на увазі мою спробу згладжувати його запальний тон і шкварчання супротивних пристрастей у душі.

Але, очевидно, викликав я в того вусаня прихильність, бо й мені він довірився та історію, вірніш, драму свого життя розказав.

Було се років десять, як не більш тому. Випадком позустрів він був дівчину одну, подругу. Зачепилось його око на білім личку її, та й на ній зійшовся йому клинцем білий світ. Закохався тобто сильно він у неї, нестримно закохався. Що то вже й було за кохання. “Так ніхто не кохав, – через тисячу літ лиш приходить подібне кохання”. Але, очевидно, сього не можна було сказать про подругу його. А таке у сердечних справах, повірте, буває, трапляється. Обраниця того закоханця виявилася норовистою й конозистою до безмежжя. Вона парневі своєму отаку умову поставила. Не велику й не малу. Умову поставила, постановила подруга миленькому своєму: тільки тоді вона із ним на рушничок під вінець стане, як поведе він її у свою осібну ізольовану кватиру, нехай це буде й однокімнатна, але щоби своя й ізольована неодмінно. І неодмінно в Київі. Про те, щоб повести її в чужую хату, звісно, й мови не могло буть. Й до пісенного вона не схилялась. “Постав хату з лободи...” Норовливая погордниця навіть парня свого будувать хату з лободи не заохочувала, не спонукувала. Нехай і в свою, але в хату з лободи вона не хотіла йти. Не інак, як в кам’яницю тільки.

Але от се виявилось закоханцеві не під силу. Позаяк він не мав навіть прописки постійної київської, то задача така виявилася для нестямного закоханця наразі просто нереальною, а значить, – фантастичною. Йому легше було б таки направду із неба зірочку дістати (“С неба звездочку достану и на память подарю...”), хоча й на сей чин нещасливець той не посягався. Норовливая, коно­зистая дівчина була ж непідступна, як скеля.

Драма, трагедія неймовірна усесвітова розігралася у душі того нещасливця. Велике закохання призвело до біди. Дикі вже пристрасти розбуювали в серці і в умі молодця. В ті хвилини одчаю й душевної розпуки, коли світ для нього утратив найменшу позитивну барву, й одні лиш негації процвітали в осяжнім для нього світі, закоханець той міг рішитись на все, що завгодно, на найстрашніше й неочікуване навіть. Але він спохопився за найперше і найелементарніше. У нього й тільки вистачило сил, щоби кинутись у прірву лютої безпробудної пиятики. Пив він безбожно і страшно, і страшно дивитись на нього було в отакім опущенім некерованім стані. Забачивши кілька разів цього парня в стані скаженого сп’яніння, його обраниця заявила йому твердо й остаточно:

– Ах, якщо так, то не з’являйсь більш перед моє лице ніколи!

І скільки не надходив страдник той, бранець сильних чуттєвих пристрастів перед лице тої гордливої панни, не підпускала вона його ік собі. А по скорім часі було парня того звістовано, що панна ота його незрівнянна виходить заміж. За одного удівця, правда, але він одразу веде її у двохкімнатну ізольовану кватирю.

Після цього звістування нещасливець наш кинувся в іще лютіші запої. Із ним діялось щось неймовірно страшне, він міг кожного дня погибнуть.

Так тривало до чотирьох місяців.

Та як сказав, вірніш, написав також інший великий страдник і вигадливець історій неймовірних, немає строків, які б не настали. Час – великий лікар, він лікує серце й загоює невигойні рани.

По чотирьох місяцях уже одного ранку після сильного пере­пою прокинувся наш страдник від великого закохання та й поди­вувався сам собі: “Та щоби я за таке г... та за б... таку пережи­вав іще. Да вона ж того не варта”. Й панна тая незрівнянна, квітка, лілея запашна в усіх чуттях його і у розуміннях, і в уявлюваннях його раптом у свою протилежність обернулася. Не дівчина чарів­на, а опудало якесь, не квітка запашна, не лілея біла, а так бади­линня якесь. Да таку він і в хату з лободи, і в хатину з мако­вини навіть не повів би, не те, що в осібну ізольовану кватирю міську.

Але в тім то й річ, що у моменті сім, на хвилі душевного піднесення нового перед парубком замріла, заясніла в далечині інша непозустрінута ним іще дівчина, прекрасна чарівна панна, фея, квітка запашна, лілея біла. От для неї, от для неї дак він не те, що осібну ізольовану кватирю вимурував би – він для неї отакої серце, душу й тіло усе своє поклав би, віддав би.

Серце серцем, це вже потім, може, його і виймать не дове­деться, а от про кватирю треба вже зараз подумать. І думав моло­дець той – і з’явилася у нього мрія. Мрія покликала й утвердила надію. Надія розрослась метою. А цілеспрямована мета завжди організовує сили людини, зібраність й цільність натури виробляє.

Цілеспрямована мета – се великий двигун, рушій в кожнім свідомім життю. Мета сього зухвальця стала від того ранку – зібрати грошей, добитись постійної прописки і вимурувати кооперативну кватирю. А дівча, Хросина, Маруся, Мокрина, Василина, Гапка нехай підросте іще. Буде кватиря – дівчина знайдеться. Коби ж то воно так і виходило. Річ то, гай, гай, у тім, що лукавий стежить, пильнує, патрикує за намірами благими нашими з моменту їхньої з’яви.

А проте кардинально перемінивсь наш молодик. Пить кинув зовсім. Курить кинув. Одне – гроші збирав та на книжку складав. Минали роки, а він аж процвітав в осяганні своєї мети. Після роботи дещо можна підробить було – підробляв, на чім зекономить можна – економив. Прописку собі постійну убезпечив. На різних рівнях про кооператив клопотатись почав, гадаючи, що заки те питання упритул підійде, так і грошей потрібна сила набереться. Гай-гай, ах, мрії, мрії, де насолода ваша! По рівнях тих його питанню ще з рік чи й два проходить належиться, а гроші вже ні по чім стали. А він же на них сім трудних літ гарував. І поки його питання на найвищому рівні вирішуватиметься, то за його гроші хіба що пообідать добрим молодцям один раз і можна буде – більше ні. А де там. Сірників коробочка. Хатинка мала.

– Ні, се ж треба подумать, щоб так обчистить, – запалювався ізнов молодик. – Се ж повік уже мені не бачить кватири, так само, як і дружини. Розбійники з великої дороги до того не додумалися б. Система зруйнувала моє життя.

“Як і моє іще передніше зруйнувала, – подумав тоді я. – І моїх гірких заощаджень вистачило би хіба на один обід добрим молодцям...” На коробочку сірників не вистачить потому.

Звісно, що за такої ситуації в селі вже не продавали нічого з нерухомости, корови навіть, ягняти, не кажучи вже про хату, навіть найнезавиднішу. Але думка моя іще шалено шукала виходу, загнана в кут безвихіддя...

“А що якби звернутись до більшовиків?” – на шпичак наткнулась ся моя думка. І тут, осміхнувшись сам до себе, згадав я одну Материну розповідь. Се була не легенда, але бувальщина, чиста правда.

Жив на нашому хуторі дядько Митро, сусід через кілька хат наш. А бідний-пребідний був на увесь хутір чоловік. Хатка маленька-премаленька, із тих, що їх на курячих ніжках малюють. Тільки іще неприглядніша і вбогіша. 1 сам він – одна вбогість.

Коли вже ми на хутір перебралися і оббулися трохи, розказували Мати, то в неділю стали збираться до когось одного із сусідів-хуторян на посиденьки. Про життя усе говорили, про буле спогадували і прийдешнє проглядувать посягалися. Аж синій морок посеред хати від тих розмов уставав. Говорили, осмілівши зовсім і в будучність націлившись, що ось прийдуть більшовики, то роздаватимуть мужикам усе. Землю, воли, чоботи, кожухи, все, все чисто роздаватимуть.

Слухав, слухав те Митро, слину ковтає, раз, другий ковтає, а відтак і каже:

– А я нічого не хотів би, – ні кожухів, ні волів, ні чобіт, ні землі навіть, – я одне тільки хотів би, якби мені більшовики, як прийдуть, да нову хату поставили.

Помер дядько Митро посеред літа 1954 року. Важкий то був рік, я його добре пам’ятаю. Як стали будувати домовину, дошки тесать, то дощок тих, окрайців забракувало – і маленька вийшла хата. Як стали вкладать туди дядька Митра, то випростані ноги і не входять, не влазять. Молотком їх забивали, щоб в колінах зігнулись, і покоротшав небіжчик. Таким чином і верха наклали. Так що не розкішно, не просторо розлігся, лежить Митро, не вільні в лежанні і кісточки його.

А хату малу Митрову рознесли зовсім недавно, уже в застійні часи, на моїх очах, коли стара Митриха немічною вкрай стала й до дочки на Донбас виїхала.

Коли одного похмурого сірого дня на хуторі посеред двору стоячи й краєвиди рідні роззираючи, спогадав я Материну розповідь, то думка потекла моя: “Ах, задовжали більшовики Митрові, то, може, мені те надолужать. Митрова мрія у віддаленні від них процвітала, а я ось ходжу поряд з більшовиками, день у день, в одному лігві, в однім барлозі, вважай, із ними сиджу. То чи не обернуться із замірами своїми мені до них. Тим більш, що Митро хотів хату просторнішу, мене ж влаштовувала б і така маленька, як Митрова, як курник, як собача будка. Аби тільки при місці законнім, у селі щоб вона стояла. Далі. Митро хотів, жеби більшовики йому хату задурно поставили. Я же задармо не хочу. Я іще їм, більшовикам, гроші усі, поназбирувані горопашно, даю. Я задармо не хочу”.

Пометикувавши отак, через знайомих благодійників, я і вирушив до районної, затим до своєї сільської управи. Але я був наївним, коли від зворушення затріпотіло серце моє, як з легкістю незвичайною мені обіцяли вимурувать у селі хатину найближчим часом – за місяців півтора. Я просив зовсім маленьку, аби ж своя. 6 метрів на 3 метри.

– Та змуруєм більшу. Же ви будете у такій малій споруді жить.

Я й на трошки більшу погодився, щоб аби грошей вистачило.

Старшина управи нашої сільської, старшина тобто над цілим селом і над усіма хуторами нашими, над землями усіма, над людом і над худобою, над живністю усією домашньою і над звіром усім диким, над повзаючим усім, якщо воно десь таке водиться у нашім краї, і над птаством різним, що в небесах над просторами нашої округи літає. Старшина той з легкістю незвичайною потішив мене, що сю справу, благодійство таке для мене йому учинить нема що, учинить йому її а що раз плюнуть. Тим більш, що й неподілена хутірська садиба більмом не стирчатиме. Він був із когорти більшовиків. А мене сприймав як за того уже, хто пише. І я спершу тішився його щедрими обіцянками, вважаючи в серці, що учиняючи таке благодійство щодо мене, що сей чин тобто його благородний і самого його возносить в достойностях його. Це якби прирівнять, як почував себе у вивищенні достойностей своїх якийсь то поміщик, пан у столітті минулому, якби він комусь із тих хто пише, да якийсь почет виявляв, послугу робив чи прихисток у своїм домі давав.

Але тут я помилився. І скоро переконався у зовсім іншім.

Начальник той виявився в своїм роді оригіналом. Він не змінював своєї обіцянки, не порушував жодного разу даного врочисто слова. Він поводився зі мною буквально отак.

– Зайдете у четвер, – спокійно казав він мені, коли я приходив у вівторок.

Коли ж я приходив у четвер, він ізнов цілком спокійно говорив, щоби я зайшов з неділі в понеділок. У понеділок він запрошував мене зайти в середу. У середу призначав побачення на п’ятницю. З п’ятниці – на вівторок наступного тижня. Що ж мало статися у вівторок. А те саме. Мене запрошували зайти ізнов у четвер...

Я став вести підрахунки. З ранньої весни до осени я був на відвідинах у нашого старшини сорок три рази. Я не скажу про все село – село наше дуже велике. Що ж до хутора, то тут я побив і значно перевищив усі досі відомі рекорди серед хуторян-прошаків. Досі сей рекорд, кажуть, тримавсь за вдовицею Надеждою. Ще в 60-х роках вона ходила в село 23 рази, щоб їй виписали торфу. Торфу їй так і не виписали. Але двадцять четвертий раз вона не пішла. А може, може, за двадцять четвертим разом і сталося б диво... Містерія чисел.

Тут треба іще роз’яснить, що кожне із сорок трьох моїх відвідувань не було мені просто за іграшку. Застати того високого начальника в конторі можна було тільки зранку, о 7-ій годині. Ясно, що в таку рань прибитися із хутора в село навіть за літньої пори було для мене фізично неможливо, беручи до уваги також слабенький рух автобусів у нашу сторону і відповідно з нашої сторони, тобто постійно вибивалися вони з графіка, вірніш буде сказати, що постійного графіка вони і не мали ніколи. Як правило, я вирушав із дому одразу пополудні, ночував у сестриній хаті, просився на ніч, чужа хата – не своя. Раним рано, село тільки поодиноко пробуджувалося, я вже ішов через сад до контори.

Там іще з півгодини нудився, поки управительська старшина збиралася. І все заради того, щоб одержати в лице таку коротку стереотипну відповідь:

– Зайдете в четвер...

Цікаво, а що ж могло і статися в той четвер? А нічого. Які пер­спективи покладав управитель на той день? Аніяких.

З кожним тижнем і місяцем завважував я, що моя періодична ночівля набридає сестриній родині, й мене се пригнічувало, у стан ніяковости, варівкости повергаючи. Се ж не одну ніч перено­чувать, а сорок три, в інтервалах запрограмованих. Й для мене це у віщось обходилося. На одні відвідини я витрачав цілковито два дні, принаймні, мало що, рідко яке доцільне діло у ці дні до рук уже ішло. Сюди-туди розтринькувались вони. Якщо ж говорить про мою основну роботу, то жодного рядка за цей час, від ранньої весни до осени, я не написав. Для писання все-таки а хоч якийсь спокій і душевна рівновага потрібні. “Служенье муз не любит суеты – прекрасное должно быть величаво...” Чи як там воно.

І мій стан треба зрозуміть. Се був нервовий стан. Й нервовість ся посилювалася послідовним розбиванням моїх надій і сподівань. Се можна зрівнять хіба з очікуванням закоханого, якому послідовно визначають побачення, але не виходять на нього. Він приходить і жде, але ніхто не приходить його зустрічать. Се уявить тільки треба, в які сіті, в яке психічне замішання потрапляє в окресленій ситуації людська особистість, надто ж такі складові елементи її, як характер, відчуття власної гідности й самоповаги. Про присутність поваги до когось тут уже не ішлося – усе на собі сконцентроване було.

– Зайдете в четвер...

Ах, мені легше було одержати тричі запотиличника доброго, щоб провчить мене, аби я сюди більше ногою своєю не ступав. Та запам’ятав собі навіки, як із більшовиками у спілку вступать. Ах, мені вже й ляпаси, намордашники легше було би стерпіти, аби не потикаться.

Але толерантність й терпеливість допоки не зраджували мені. А між терпеливістю і толерантністю й надія десь то іще жевріла, слабенька блукала. А ну ж раптом і заясніє, усміхнеться щось то там на горизонті. Більше за мене нервувалась сестра. Після чергових моїх відвідин управи з від’ємним результатом вона посилала на тую управу і всіх інших благодійників такі страшні прокльони, аж земля в неї під ногами здригалася. Сестра вже виходила із себе. Я ж тримавсь допоки іще у собі. Як-не-як, виборював, рекорди серед усіх найуславленіших прошаків хутора від часу його заснування побивав.

Проте в моїм світовідчуванні після двадцять дев’ятого відвіду­вання контори, коли сказано було мені “зайдете у вівторок...”, сталися зміни. Й про се треба розказать детальніше.

Похмурий вологий серпневий ранок вистоювавсь, і сірість росяна розсіювалася, коли йдучи від контори, я піднімавсь пагорбом у сад. І став на пагорбі я, у вухах моїх бриніли щойно вичитані у “Сільських вістях” на вітрині рядки з роману Уласа Самчука про те, як сонячне проміння кладе наокруги ознаки осени. Ах, і мені доводилось не раз цюю картину спостерігать, але не зустрічав іще, щоб у нашій стороні художність висока у письмі завважувалась. Се міг зустріти я ще у дитинстві, як товар пас і книжку читав, у Михайла Коцюбинського, але той писав ніби не про нашу сторону.

На пагорбі, в сад колишній панський уступаючи, зупинивсь я віддихнуть, перепочити. Наокруги роззирнувся. На луг і на Бір, що крізь намітку сиву синів, на городи ближні, де бадилля пожухле місцями жовтіло. Костьол обшарпаний запущений сильно крайнє запустіння виказував. На дахові його молоді деревця, тополенята росли. І думка одразу бігла “Звідки вони поживу беруть? Водою небо напоює, але ґрунт де взявсь?”

Біля старої панської липи великі корчуваті гілляки валялись. Й лист на них зелений зісохлий уже пообтиравсь. Гілляки од дерева в висоті оддирали, щоб із них на землі липового цвіту назривать – здогадуватись можна було. Дорогою ішло громадське стадо худоби на вранішню пашу. В ході корови зі сну прочумлю­вались, і зваба росяної трави їм бадьорости наддавала.

Роззирнувся я наокруги, й спустошення неймовірне завважив у душі, в цілім єстві своїм. Ще вчора сі рідні ландшафти будили таку трепетну тремку чуттєву назамінність, як єдино можлива у світі пожива душевного творчого настрою, а сьогодні от відсто­ронені, й сутности моєї живильною своєю силою зачепить не здатні... І хутір, і пейзажі усі доокруж дальніші спустошені враз стали для моєї душі. І осідок законний можливий у селі вже не тішив мене більш, навіть якби мені більшовики збудували тут не хатину малу на курячих ніжках, не собачу будку, а розкішний палац, княжі хороми. Се не тішило вже більш мене. Й однаково раптом стало мені в уяві, де віку добувать. У Франції, в Парижі, в Кіото, в Гондурасі, в Гонолулу, а чи в самій Гваделупі. Щось то урвалось в мені, і я став раптом усесвітовим громадянином. Я іще старавсь затримать у своїй свідомости цей момент, розчле­нувать, вияснить і з’ясувать, коли мить ся, метаморфоза в чуттях наших настає. Ах, тоді коли переступаємо ми через самих себе, чи обійти супротивника стараємось, ягнятком прикинувшись, і забуваємо ж, що самі себе перехитрюємо. Виявляється, що толерантність і терпеливість також мають свої межі. Й межа у розрізі тім до нас упритул наближається, коли втрачаємо ми чуття гідности й самоповаги.

Я іще думав про вдовицю Надежду. От чому вона за торфом ходила тільки 23 рази. А чому б їй було да й не піти іще двадцять четвертий раз. Може, за тим, двадцять четвертим разом, їй і виписали б торфу, і запалав би у грубі синій, голубий вогник, звеселилася б у теплі хата, розпросторилася б Надеждина душа і заясніло б її лице у благій посмішці. Ах, але в тім то й річ, у тім то й магічна сила числа заложена, що вони, числа, є мітками тієї зловісної межі, де відбувається метаморфоза. І хто сягне цієї межі, так не забуть йому уже ніколи, як у моменті однім втрачається віра, руйнується надія й тікає від нас, за сизу імлу мрія – й рідко коли повертається уже. У тім то й річ. Опісля живе уже людина допоки на одному тільки раціо. Отже, висновувать треба: до межі числа того наближатись можна, але на маківку межі, на саме число окреслене ступать не можна. За тим – нові якости розростаються.

Коли стояв я на пагорбі над садом панським колишнім, то серед різних відчувань і розмірковувань іще одна картина перед зором моїм із пам’яти побігла.


* * *

Якось вештався я був також серед велелюддя на Київському Майдані Незалежности, де вільну пресу продавали. І от ізвідкісь то з’явилися поряд мене двоє негрів. Несподівано неочікувано так з’явилися да й стали поряд мене. Дивно так. Роззираються округи подивовано. Одні очі й зуби світяться. І я у стан подиву­вання увійшов. Й мені закортіло говорить із неграми. Й поспи­тався я у них:

– А скажіть, будь ласка, панове, чи українською мовою ви також розмовлять умієте?

– Мальо... – відказав один із них, високий на зріст.

– А російською мовою лучче? – ізнов запитав я.

– Лючче... – відказав другий із них, низький на зріст.

А відтак вони розглядували високі зелені ворота, які відгороджували майданчик перед будинком пошти, де кілька років тому сталася аварія, й погибли зовсім несподівано люди. На воротах хтось то розвісив з якоїсь то нагоди портрет народного депутата Левка Лук’яненка.

– А кто єто?.. – ізнов запитав мене один із негрів, котрий на зріст низький.

І став я відповідать, обом їм розказувать, що знав і що відомо було мені про того чоловіка. Говорив я приблизно таке, що наразі це народний депутат України, але це і національний герой вважається, який за визволення свого краю і народу поклав усе своє свідоме життя, відбувши по тюрмах та в’язницях двадцять сім років.

– Ну, як би вам пояснить, – метався у безпомічности я, – і осяяння із лісів тропічних, з континету далекого, із джунглів непро­­хідних, ліанами переплетеними, на мене зійшло, при­линуло. – Це так, як Кваме Нкрума...

І сказав я, повідав я неграм двом отим, що іще тридцять років тому прочитав я “Автобіографію” Кваме Нкруми. Тая книжка й до сих пір у мене зберігається. Я так захоплювався колись цією людиною, таку високу шану викликала в мене її жертовна відданість інтересам звільнення свого краю і народу. Й став я переповідать двом неграм отим, одному високому на зріст, а другому низькому на зріст, усе, що збереглося у моїй пам’яти із прочитаної колись “Автобіографії” Кваме Нкруми. А негри ті два до мене свої вуха посхиляли. Й так захоплено зачудовано слухали ті два негри розповідь мою. Їхні лиця були зачаровано дитинні. Ось чоловік із далекої опівнічної сторони а як чисто все правду про сторону полуденну їхню й героя їхнього оповідає. Дивота одна. Нахилилися до мене два негри зачудовані, немов два післанці символічні не знати й для чого – і душа моя, сутність ціла моя в теплих хвилях єднання усесвітового пливе, розпросто­рюється.

– Кваме Нкрума, – єто бул національний герой Африки... – каже один із них, високий на зріст.

– Кваме Нкрума – єто бул національний герой Африки...– повторює другий із них, низький на зріст.

Негри поштиво прощаються, кланяючись мені. Лиця їхні випромінюють ясні передчуття довіри, й відбитки падають на мене, осявають. Негри зникають за поворотом, а уява моя в просторінь лине. Ось подумати тільки – негри у дальню свою сторону, на континент полуденний, в джунглі поїдуть непролазні двоє негрів та й повезуть із собою мить нашого стрічання, і перекажуть, вручать цю мить своїм соплемінникам. І житиме ся мить та й житиме іще у дальній полуденній стороні.

Коли стояв я серпневого ранку на пагорбі на краю саду колишнього панського та спогадував свої зустрічі із двома неграми на Київському Майдані Незалежносте, то ось о чім подумав. От якби потрапив я – ах, тепер мені се все одно, чи Гондурас чи Гва­де­лупа, чи інший який то край! – у дальню полуденну сторону, у джунглі непрохіднії, ліанами переплетені, то й не розкодували б вони мене, ні, але прихисток мені дали б, оселю тобто запро­понували б, таку, в яких і самі живуть. Не пропав би я й поміж неграми, – упевненість така в мені збудилася – бо запам’ятали вони мою повагу й шану до їхніх святинь. Ах, як це важливо – комусь свою повагу до святинь його народу висловить.

О тім розмишляв я був того серпневого похмурого ранку, на пагорбі край колишнього панського саду стоячи.

Потому я іще й ще заходив до старшини, до начальника того, але без надій і сподівань уже, механічно так собі заходив, бо чоловік той призначував мені побачення. Віддавна, скільки пам’ятаю себе, найтяжче катувався я від того, коли десь чекали на мене, а я неспроможний був прийти, немов диво дивнеє, незвичне щось мало статися, а от через мою відсутність і не сталося.
* * *

Інтерес до своєї хати, у якій “своя правда, і сила, і воля” від того пам’ятного серпневого ранку неухильно слабшав, вивітрю­вався із моєї сутности. Десь то в числі перших десятків мого ходіння до старшининського дому на горі мені не раз в голову ішла думка, як же се і тяжко буть прошаком. Мені снувалося не раз, коли в той дім на горі раним рано я ішов, що легше би було мені і безпорадному в справах господарських наносить відром глини, замісить, домішуючи туди січки та полови, та й наробить цегли-сириці. Пам’ятаю, пригадую, по войні Батько таким чином для якихось то потреб виробляли таку цеглу-сирицю. В кавалках, за формою то вона схожа була на справжню червону цеглу, яку на комин привозили Батько із цегельні з дальнього лісового села, і увижалася вона мені і невідь яким хитромудрим заморським скарбом – але своя саморобна безпретензійну простоту й доступ­ність виготовлення виказувала. Сю печать доступности неза­мінну на собі несла. Ото б із такої самим ізробленої цегли-сириці да самому іще хатку малу, як на курячих ніжках, змурувать, ото була б своя, а не прошена, не дана. І тільки в такій оселі могла б процві­тать вповні й істина, і своя правда, і сила, і воля. “Чурек і сакля – все твоє; Воно не прошене, не дане”.

Мені здавалося не раз, що навіть при моїй господарській нерозторопности й безпорадности я і зробив би вже таку примітивну оселю – скільки уже енергії на прошацтво пішло, утекло.

Та інтерес до своєї хати згасав неухильно, і навіть така зваба вже не манила мене.

Інколи я замислювався і над вигадливістю та стоїчним терпінням і того начальника. Мене знайомі одні попереджували: “Ох, і не ходи так часто, бо кинеться він на тебе одного разу та запотиличників відважить”. Другі з усміхом питалися: “Ти дивись, а то іще припадок із ним станеться, та й повезуть його...” Ще треті: “А він іще не доїжджає, бува, до контори та не посилає шофера провідать, чи ти перед порогом не стоїш”.

Я прикидав сюди й туди. І себе на його місце ставив. Ах, як бракує нам сього у житті теперішньому – себе на чиєсь місце уявно постановить, і як багато чого в житті нашім стало б від того на свої місця.

Звісно, що в часах, коли перебудова, вважай, сягнула свого апогею, й з усіх закамарків геть чисто усе було виметене, навіть таку малу будову звести було, не сказати б, проблематичним, але принаймні вимагало якщо не зусиль, то все таки мінімальної уваги. Основні з будівельних матеріалів за мій кошт були забезпечені. До того ж розстроювалися усталені, вивірені роками конструкції, рвалися встановлювані десятиліттями зв’язки. Передчуття хаосу, ба навіть сам хаос бродив по краю. І те витворювало в душі того начальника дискомфорт, часто впадав він у тугу й жаль за часами благодатними прекрасними застійними, які у просторовім віддаленні проглядувалися уже як давноминула чудова мрія, як ірреальність, як сон, котрий чи й збудеться колись ізнов. Своє внутрішнє несприйняття сих нових суспільних віянь начальник той не приховував, навіть на людях цілком недвозначно говорив: “Диявол заволодів світом!” І казав він часто, жаліючись: “Тебе зараз обматюкать можуть, а ти й слова на нього не скажи”. Й у холодний панічний стан повергалася ціла сутність його.

Так то воно так. Але ще зовсім недавно супротивна до нашого героя сторона і про любі його серцю часи говорила протилежне: “Сатана, люцифер править світом. Отак то воно”.

Інколи я схилявсь до того, що в даному разі діяла елементарна традиційна байдужість сучасного бюрократа, для якого людський феномен просто не існує. В одне вухо увійшло, через друге вилетіло. Але що ж могло статись “в четвер” чи “у вівторок”?

І тоді думка моя розпросторювалася, розмишляння моє до первотин снувалося. А може, за наказом, а може, тут і порухи зумисності діяли. І згадав, що розказував мені один старий дід, теж наш хуторянин, брат прошак.

Йому під ту пору вже вісімдесятий рік пішов. Але в колек­тивному господарстві той чоловік і року одного не працював, не трудивсь, бо на многії літа був спроваджений він в дальнюю путь, туди, де Макар телят не пас, яко віруючий. На суді його звину­вачували, між іншим, і в тому, що проповідував він царство амери­канське, і як не доказував він, що не американське – Боже царство проповідував – цього доказать не міг. Але доля виявилась милостивою до нього, і Господь продовжив його дні. Так от надумав чоловік той піти до начальника машину щось то привезти попросить. Начальник той, звісна річ, хто ж за першим разом машину дає, призначив прийти дідусеві спершу “у вівторок”, а потім “у четвер”. І так ходив той прошак до шести чи до восьми разів. Небагато, якщо рекордистськими мірками мірять. А до моїх рекордів то і зовсім далеко. Але за дев’ятим чи яким там разом начальник каже сьому прошакові, що машини йому не дасть, бо той не працював у колективному господарстві. Та прошак той виявивсь ученим (ще б пак, пройти такі високі університети життя на Соловках чи де там), за словом у кишеню не поліз. Він знав, що сказать. І сказав дід тому начальнику приблизно таке. “Та же ви наперед знали, освідомлені були, де я трудивсь, а де не працював. А чому же за першим разом не сказали, що машини не дасте? Уже ж вам нащо було мене, старого чоловіка, за ніс із хутора вісім разів до села ізранку водить”. Слово за слово й така буча учинилась, що рознімать та виштовхувать дідка прислужники покликані були.

Привіз той дід самотужки, що привезти йому треба було, десь інде машину допросивсь чи не привезене те щось позосталося – не в тім тепер річ.

Минуло по тім років п’ять чи й шість, може. Побілів іще біліш, ізсохся увесь та й умер однієї літньої ночі у рік Чорнобиля дід отой. Він і не слабував довго. Може, кілька день усього. Й от увечері дочці його, яка доглядала батька свого, коли подоїла вона кози свої, раптом показалося, побачила вона, як через вікно у хату, із темноти двору у затишне хатнє світло від гасової лямпи входять одна за одною п’ятеро чи й, може, шестеро молодих дівчат. У врочистих празникових строях все, віночками голівки їхні уквітчані, лєнтами різнокольоровими закосичені. Й так одна за одною в хату уступають. “Овва!” – подумала дочка, а посеред ночі й батько її помер.

Уранці, на світ тільки займалося, автобуса не дожидаючись, своїми ногами пішки пішла дочка у село, щоб начальника застать і про машину тут же й домовиться. Застать то вона начальника застала, вірніш, діждалася його, але відмовив він їй у машині. Дорікати, що небіжчик у колективному господарстві не працював, він уже не дорікав, а просто відмовив, на щось то там поси­лаючись. Що й казать, причин для відмови о літній порі може буть багато. Се очевидно.

Мертві сорому не мають. Але й для болю від нашої пімсти мертві також, мабуть, недосяжні. Хоча як часто поводимося ми за звичкою із ними якби із живими.

– Тачкою повеземо, – тільки й сказала дочка. – У нас рід великий.

Начальник нічого не сказав.

Тачкою, звичайно, не везли небіжчика. Одновірці про се вже поклопоталися. Й похорони були багатолюдні, як згадував один наш хуторянин, і не пам’ятають таких наші хутори. Такі про­никливі проповіді лунали на цвинтарі. З особливим же пафосом і надхненням говорив один молодий проповідник. Так дано було йому говорить. Аж луна попід лісом розлягалася. Й у миті отій незвичайній застиглій вічність свої ознаки являла.

На прошацький поклін до того начальника ходячи, я часто згадував ту подію, сяяння її в моє думання із загусання часу линуло. І став я уявно скриті психологічні мотиви у поведінці того началь­ника проглядувать. Справді, не міг же він не знать, що ані “у вівторок”, ані “у четвер” справа моя із нульового рівня не зру­шиться. Але, може, от саме побудники честолюбства, ба тут щось і поглиблюване могло буть, спонукували побачить перед собою прошака в усій оголеній простодушности його. Ситуацію сю роз’яснить наочно ще так можна. Ось із одного боку начальник, для якого жоднісіньких ілюзій нема, не існує, реальність одна, що справа ця із нульового рівня вовік може не зрушитись. А по другий бік – прошак, для якого ся реальність прикра іще тайна. І ось спостерігать за ним, як він сподівання й надію леліє, на побачення з тобою їх несе. Яким бо наївним у твоєму світлі прозорливости він постає, світиться. Не заманливо хіба спостерігать за такими простачками? Не потішливо хіба, що дурень якийсь думкою багатіє? Як лоскітно се може буть для твоєї середини, для жолудка і для становиська і честолюбства. Які імпульси се лоскітливі твоїй плоті надає. До того ж і повторюваність сих дражливих пережи­вань тобі убезпечена. Для цього досить тільки сказати “зайдіть у четвер...” До того ж ефект у конкретнім випадку підсилювався усвідомленням очевидности, що перед тобою не просто рядовий прошак, а прошак дипломований, до писання і слова причетний. Се якби для коня чи корови не просто паша, трава, осока там якась, а конюшина, добірне щось таке, екстра-дражливе.

Так воно було в сім случаї чи не зовсім так. Ми ж не слідство документальне ведемо, ми ж розмишляннями своїми куцими проглядуємо, як воно може в конкретному випадку буть. А що зі мною схоже бувало не тільки у своїй рідній стороні, а й у сто­личних жондах, скажімо, при зустрічах з іншими сановними ужондовцями – то це факт незаперечний. Й мого кагла люди деякі теж мені говорили про сю очевидну (се для нас вона очевидна, – супротивна ж сторона до того ніколи не признається) рису сановних ужондовців. Йому мало прошака пересічного, йому якби інтелектуальний прошак перед очима заманячів. Це для поживи – люкс! Що йому паша – осока, йому пашу – конюшину якби!

За сим розмишлянням перед зором моїм іще один спогад побіг. Якось то одного разу – перебудова тоді тільки перші слабенькі кроки свої робила, на ноги тілько спинатись починала – зайшов я до свого колишнього однокурсника, а тепер відпо­відального столичного працівника. “Одна мати нас породила, та не одну долю вділила...” Себто що за одними столами ми сиділи, по одних коридорах і закапелках альма-матері ми ходили, шастали, а не одна доля нам судилася, не один талан даний. Тобі, брате, панованнє (хоч і яке), мені ж – бідованнє... Але я переступив через те, і зчаста навідувався до нього, щоби як про колишнє ізгадать, так і про теперішнє поговорить.

І от одного разу він подав мені жовтенький із синьою смужкою папірець, вирізаний із якого то журналу, ймовірніше, на моє проглядування, се був московський журнал “Журналист”. Але не в тім річ. На папірцеві тому видрукуване було висловлювання якого то знаменитого літератора, не нашого – заграничного. Я й переписав був тоді те висловлювання, але десь то воно, папірець той мій загубивсь. А тепер і он як знадобився б у цім місці. Та суть висловлювання пам’ять моя уберегла. Ось у чім вона. Якщо народ не може забезпечити свій літературний талант, а заставляє його добувати собі на прожиття рубанням дров – то це свідчить про низький рівень цивілізації того народу.

Ах, літераторе, наївний заграничний літераторе! Одразу видно, що ти заграничний, не наш. Якби річ стояла тільки о тім, щоби добувать собі на вижиттє, на пропитаніє рубанням дров, то література наша явила би світові шедеври, які йому б і не снилися, а народ наш був би автоматично прилучений до взірців високої світової цивілізації. А то ж як не голів стинання, то в’язничне мізків висмоктування. Але і так вона шедеври являла світові, тільки світ їх завважувать не хоче. І не сказати б, що рівень цивілізації нашої сягає світових зразків.

У походеньках до того начальника на мене ще й інші розмишляння находили. Але інколи я зупинявсь на тім, що, може, воно так і на краще. Це ж здоровіше, може, якомога раніш ілюзій позбутись. Рідна сторона для мене важила багато, ох, дуже багато! Я передніше і гадки допустить не міг, що от залишусь без прихистку, без даху над головою у своїм отчім краї. Я би сього, може, і не переніс при колишній моїй любові до своєї милої низинно опівнічної сторони. А як убито, завдяки тому начальникові, розсіяно, зм’якшено мою тую сильну любов до малої батьківщини, то й жорстоку реальність мені тепер легше переносить. А реальність ся така, що втриматись мені далі на хуторі не вдасться, і в селі дах над головою малий не збудується. І купить на свої гроші я вже не куплю, і не продає ніхто, надто змаліли мої гроші ураз. Ні хати на них не вимурувать, ані купить її, ані светра вже більш не купить на них, ні пальта, ні сорочки, ні штанів тим більш. Розбійники із великої дороги напали на мене та й повитрушували мої кишені. Але, дяка Богові, що допоки душу позоставили.

Остаточно хрест на своїй затії про власну хату я поставив після однієї отієї потішливої розмови у черзі на Лук’янівському ринку в Київі. Самотою увесь час перебуваючи, інколи мені на людях виговорить хочеться. Шутки-прибавутки з вуст самі зриваються. І став я одному молодому вусатому про більшовиків розказувать, як дядько Митро мрію леліяв, щоби вони йому хату поставили. Й про себе от розказав, що і в мене затія теплиться, аби більшовики хатину поставили.

– О ні! – одразу зреагував визначено той вусатий молодик. – Ніколи!

– Невже ні!? – я немовби не здаюсь.

– А ніколи! Вони що хоч можуть ізробить, але тільки не це. Вони скоріше світ можуть зірвать, аніж тобі хату поставить. Вони із хутора тебе ізженуть скоро.

І його слова таки діяли на мене аксіоматично переконуюче.

Й коли от ся невідпорна реальність торкнулася моєї свідо­мости, тобто коли серцем і розумінням своїм усвідомив, осягнув я, що свої трудні горопашні гроші, заощадження практично ні навіщо я вже обернуть не зможу, – і тут до мене ізнов навідалася муза дальніх мандрів. Вірніш, я сам накликав її, ось припертий в кут і згадав про мандри. Голодранцем круглим, вважай, себе відчувши, я з полегшенням раптом також відчув і розумінням своїм зафіксував у свідомости своїй, що на мандри я грошей не шкодую. А задля цього їх тільки хіба і можна було іще обернуть. На що, на що, а на мандри грошей я не шкодував. І тут подумав я, що це все одно, як і теоретик марксизму-ленінізму Михайло Андрійович Суслов на пропаганду комуністичних ідей, на ідеологію, як тоді казали, також грошей велів не жаліти. І тут згадав я іще, що і тридцять років тому я на мандри грошей не шкодував, як і тепер. І ця житейська послідовність, вірність чому то одному крізь роки приємно потішила мене. Спонукала, сказати б, легенько на дні душі запишатись. Є ж, існує ж щось у житті таке, що йому я вірним залишаюсь, якщо іще не протягом усього життя, так принаймні допоки вже довго.

Й тут згадав я про одного випускника нашої школи. Він чубика свого у школі на лівий бік зачісував. І був той чубик такий примітний, як хлопець стометрівку біг, за м’ячем гасав чи в потрійнім стрибку розганявся. Хлопець той пізніш закінчив Новоград-Волинське морське училище. Цікаво, де те море у Зв’ягелі взятись могло. Але не в тім знову річ. На службу вояка той поїхав поближче до моря – чи то в Миколаїв, чи в самий Очаків навіть. Це теща того хлопця восени, пізньої вже осени 1991 року мене питала, чи не чув, бува, я часом, що ніби Лєльченко хоче одтяпать од України Миколаїв і Очаків, і тепер вона ніколи на цьому світі не побачиться більше ані з донькою своєю, ані із зятем тим, ані з унуками – на тім лиш світі позустрінуться вони.

– Хто, хто? – перепитав я жінку.

– Лєльченко...

Але за змістом чутки я здогадувавсь:

– Може, Єльцин?

Еге, Лельцин, Лєльцин...

Але ізнову ж не в тім річ. У хлопцеві тому, отже, річ.

Я зустрів його, побачилися ми рівно через тридцять п’ять років. За цей час він повністю відбув свою службу в одному місті, діставши відповідне звання, виростив дітей, вийшов на пенсію, посивів, розповнів, погладшав тобто. Але незмінно залишивсь на один бік чубчик. Треба ж пронести крізь життя і многолику змінюваність моди таку велику вірність! Ах, якби на кожнім кроці у своїм житті ми мали хоч тисячну, міліонну бодай частку цієї вірности, як багато чого ми могли б досягти у світі.

Отже, задньої думки тут не може буть. Гроші мої пропали, “казетами” стали. (“А нащо тобі ті казети?” – казав мені десять років тому хрещений батько Денис – і як у воду дививсь). Мандрівка – це ще єдине, на що можна ті казети обернуть. Але й тут поспішать треба, бо відкладувать надалі не можна. Час лине нестримно, секунда секунду настигає; казети через кожну ніч блякнуть, знецінюються тобто, вартість свою номінальну втрачають.

І я кваплюся. До поспішливости мене спонукує іще одна обставина: факт проголошення незалежности прибалтійських республік. Я тепер реаліст і раціоналіст, посилено вивчав марксизм-ленінізм із дитинства, а не тілько у зрілім віці із спонуки брався за теє учення, як дехто, одне слово, мене нічим вже не здивуєш на цім світі і голими руками за горло не візьмеш. Оці штучки-дрючки, якими заманюють простодушних декотрі високі державні мужі, з притиском промовляючи “суверенна, незалежна, самостійна, соборна держава” (але, вважай, – в єдинім, неділимім Союзі), хоча тут же самі уточнюють “в нашій республіці і в усій країні” (а що ж то за країна, питається?!), – вони ці штучки-дрючки не для мене. Не на того напали. Це ви можете присиплять тих, хто із спонуки задля чинів спохвативсь у зрілім віці марксизм-ленінізм штудіювать. Я ж із дитячих літ сим ученням самовільно захоплювавсь і посилено вивчав його. А уже у восьмому класі я припер додому із сільської бібліотеки грубу важку чорну книжку із золотом тисненим написом “Капитал”, Там іще намальований був портрет могутнього чоловіка із такою пишною бородою, якої в житті мені ніколи не доводилось бачить. І портрет той, і сама груба книжка справляли на мене враження невідпорне. Хтось із старших людей одного темного осіннього вечора розказував у нашій хаті про чаровладну книжку “Чорна магія”. Але та небачена мене відлякувала, а ся манила мою юну сутність невтримно. Я потайки від домашніх за припічком узимку, а влітку в клуні чи серед густих конопель ту книжку вичитував. Там, в густих коноплях, я ні для чийого ока не був досяжний. Тільки зрідка шелесне углибині щось. Очі свої туди спрямую. Червоно-смугасте, перісте мале на двох ногах стоїть поміж стовбуряччям ідеально круглим і гінким. Око одне застигле мале злякано-насторожене у мене вп’ялось. Курка. Або півень чубатий, з гребінцем червоним.

А ви, державні мужі, може, теж щось потайки читали і картинки розглядували, але, певен я, не те читали, що я читав. Бо якби читали те, що і я, з дитинства щоб у нього вчитувались, а не у зрілім віці із спонуки, то не жонглювали б вільно отак, не легковажили б да грацією термінів отих “незалежна, суверенна, самостійна, соборна”, прилучаючи до сього одразу ж “в нашій республіці і в усій країні”, а частіш, може, у “Філософський словник” заглядували б.

Повторюю. Сі велемовні речі й проголошувані акти не для мене, тобто ними мене не заманиш. Не на того напали. Свідомість моя, що із дитинства закваску марксистсько-ленінську кріпку дістала, на усілякі там навіюявання вже не піддатлива. Я на тім стою – суверенітет, незалежність, соборність, самостійність і т.д. – се речі такі, що або вони є, або їх нема. Але се зовсім інше пи­тання: якщо попущені віжки, то треба так і сказать. Треба окрес­лить межу, до якої ці віжки попущені. А й візник хіба не раз попускає віжки провокативно, щоби з усією потугою затим на коней накинутись. Над сим треба розмишлять. А не займатись велібристикою, грою в термінологію займатись. Тоді, може, надолужувать у дитинстві прогаяне треба, за марксизм-ленінізм засісти всерйоз кріпко, не від спонуки уже, а від внутрішніх побуджень, якщо вони в кого є.

Але навіть в отакім гранично чіткім і недвозначнім переко­нанні перебуваючи, я щодо Прибалтики дещо завагавсь. А що, як ану ж, якщо там це і направду, то не побачить мені тих опівнічних ландшафтів уже ніколи, вовік не побачить на сім світі. Із того світу хіба дух мій вихопиться, прилетить та й буде витати над просто­рами тими, свою давню позагублену мрію там шукаючи. Бо це ж границі означать, і гроші свої уведуть. І хто мене, ізгоя стопро­центового, поза границю випустить, – і хто гроші поміняє мені на границі, і які й де я зможу дістати їх уже. Отак і скапарцюю я, жодного разу границі не перетнувши, заграниці не побачивши. А як тепер побуваю там, і, коли направду таке відокремлення станеться, то згадувать буду я, що за границею я колись бував, бо край отой тоді сприйматиметься, як заграниця – і це розмежу­вання у звичай мислити увійде.

Отож, треба квапитись, поспішати треба. Я обідок проблем хутора і Батьківського дому із себе силоміць скидаю та й у дорогу готуюсь.




  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка